Частина 4: Санса.
Розділ 38: Течії.
1
- Вони їдуть! Вони їдуть! - запищала Ар'я, пробігаючи повз вартових та переляканих слуг; вона мала на голові дурнуватого шолома, коли підбігла до решти своєї сім'ї, що врочисто стояли навпроти в'їзду в зовнішнє подвір'я.
Санса закотила очі, але вирішила не докоряти своїй здичавілій сестрі, натомість перевірила, чи добре тримається в волоссі заколка. В животі неначе пурхала зграйка метеликів, а обличчя злегка почервоніло, поки вона вдивлялась на зовнішню браму із хвилюванням.
- Ар'я! - вона нарешті знайшла сили для докору сестрі, не стримавшись, коли дикунка дісталась до родичів.
Вона все зіпсує! Подумала дівчина, коли батько зглянувся над нею та забрав геть того дурного шолома з голови Ар'ї, передавши його серу Родріку. Ар'я скривилась в гримасі, подивившись на сестру, але Санса на це не зважала, адже перші вершники вже в'їжджали крізь браму!
Вона з нетерпінням очікувала на королівський візит з тієї ж миті, як новина про це досягла Вінтерфелла: наче ковток свіжого повітря проти перспективи чергового похмурого року в головній Твердині, під наглядом септи Мордени, заповненого необхідними, проте такими довгими уроками: чергового року, сповненого білої монотонності, в постійній та нав'язливій присутності Ар'ї; лише в компанії Джейні та матері вона почувалась своєю.
Вона надала обличчю виразу, гідного шляхетної леді, копіюючи свою мати, коли передні вершники проїжджали повз них та спішувались, демонструючи герби Баратеонів та Ланністерів. Позаду них їхав здоровенний огрядний чолов'яга, котрий намагався стримати посмішку, злізши зі свого бойового коня.
Це і є король? Подумала Санса, коли все більше та більше людей в'їжджали на подвір'я, аж поки тут не залишилось вільного місця. Її серце забилось ще швидше від захоплення розмаїттям барвистих знамен різних стилів та форм, що майоріли на вітрі; лицарі, вояки, слуги та великі вози заполонили весь простір. Вона навіть зауважила те, що мало б бути каретою королеви - вишуканою, збудованою з полакованої деревини і вкритою золотими левами; карета щойно проїхала по замковій бруківці.
Король швидко рушив до них, зупинившись прямо перед батьком, котрий разом зі всіма у Вінтерфеллі схилив коліно.
Опецьок щось промовив, але Санса не почула, що саме, бо відхилила голову трохи вбік, дивлячись на двійко останніх прибульців; вони швидко проїхали між спішеними лицарями та метушливими слугами, одразу розпитуючи де знаходиться кухні та спочивальні.
Один з тих двох був здоровенним лицарем, він мав лютого на вигляд шолома у формі собачої голови, а інший виявився високим молодиком в потертому шкіряному обладунку, із мечам та зловісною булавою на поясі; юнак вміло керував великим чорним бойовим конем, рухаючись поміж возів та слуг.
- Це ж мабуть Пес! - прошепотіла Ар'я, отримуючи в нагороду шикання від матері.
Обидва, батько та король, зареготали, коли Нед підвівся, і обійнялись, щиросердно плескаючи один одного по спинах, продовживши розмову, але Санса не чула слів, коли підвелась разом із рештою своєї родини та всіма вінтерфелльцями; вона й далі дивилась на симпатичного білявого молодика, що хвацько зістрибнув з сідла і пішов прямо до батька, навіть не дивлячись по сторонам.
- О, а це мій першенький син, Джоффрі, - мовив король, неуважно махнувши рукою до того, хто виявився, як вона щойно усвідомила, коронним принцем. - Викажи належну повагу, хлопче, перед тобою чоловік, що...
- Лорд Старк, - сказав Джоффрі, вклоняючись із повагою, - Це честь для мене, зустріти вас, - продовжив юнак серйозним голосом, його обличчя застигло, наче витесане з каменю.
- Взаємно, мій принце, - відповів батько, дещо здивований зверненням, та одразу вклонився у відповідь.
Роберт десь із секунду дивився на сина, перш ніж зненацька обійняти матір здоровенною рукою: - Кет! - вигукнув він, - А ти ні на день не постаріла, - почувся комплімент.
- Ваша милосте, - сказала мати із невеликим реверансом, хоча задоволена посмішка дещо порушила її врочистий вид.
- А ти мабуть Робб! - продовжив король, рухаючись далі, і перекрив її поле обзору, вітаючись з рештою Старків. Коли він підійшов до неї, то щиро посміхнувся і потріпав її за щічку: - Яка ж ти в нас красуня, - додав він із посмішкою, полишаючи її посеред моря багрянцю на обличчі, та рушив до Ар'ї, котра стояла біля неї.
Вона була досить вражена таким компліментом від володаря Семи Королівств, коли, десь за мить, перед нею з'явився коронний принц, слідуючи за королем та вітаючись із її родиною. Тепер, коли він підійшов впритул, Санса зауважила чорні мішки під його очима, та й обличчя в загальному виглядало дуже блідим.
Чому він на мене не дивиться? Чи то пудра на щоках стерлась? Запитувала вона саму себе майже в паніці, коли він злегка вклонився і взяв її за руку, й далі з тим кам'яним виразом обличчя, уникаючи її погляду.
Її рука затремтіла, коли він легенько поцілував долоню; пурхання метеликів в животі одночасно бентежило й надавало дивну надію, коли принц заговорив: - Леді Сансо, - прошепотів він так, наче це йому боліло, в голосі чулась якась дивна туга.
Санса витріщилась на нього, збентежена, вона насправді бажала, щоб дивний юнак поглянув на неї, коли підвівся. Мабуть він якось це відчув, адже плавно відійшов і обернувся, щоб привітати Брана, легко ковзнувши по ній поглядом, лише на мить... і коли їхні очі зустрілись, то здалось, ніби час завмер на місці.
Джоффрні світло-зелені очі видавались бездонними, переповненими досвідом, котрий вона не могла осягнути; їй здалось, що він одразу посуворішав, стиснувши кулаки, коли вона несміливо всміхнулась. Санса практично загубилась в тому всепоглинальному погляді, що наче вдивлявся в душу, уявні метелики наче застигли на секунду і вона відчула дивну невагомість; решта Вінтерфелла неначе вилетіла за межі сприйняття, коли вона нахмурилась, зауваживши щось в його очах. Незручна мить перервалась, як Джоффрі через силу вдихнув повітря і рушив далі, швидко вітаючись із Браном, так наче це було рутиною.
Санса швидко моргала, опустивши додолу погляд, вражена цим незвичним досвідом. Та, котра очевидно була королевою, нарешті вийшла з карети і зараз нещиро посміхалась, спостерігаючи за батьком та королем, котрі пішли в справах. Королева мала справді монарший вигляд і видавалась справжньою красунею в дорогих шовках, коли матір швидко представила їй дітей.
- Далека північ видається занадто холодною для такої красуні, як ти, юна Сансо, - мовила королева. Матінка всміхнулась із схваленням, коли Санса відповіла ідеально вивіреним реверансом.
- Не бажаєте чимось освіжитись, ваша милосте? - запитала матінка.
Королева погодилась із справді королівським кивком, коли матір повела її до Головної Твердині, і поглянула на Сансу із знаючим виразом на обличчі: - А хіба юна леді не приєднається до нас? - запитала вона; її очі були такими ж зеленими, як і в сина, але їм бракувало тієї дивної, сталевої блідноти. Матінка злегка кивнула, показуючи дочці жестом "йди за нами"; вона була одночасно схвильованою та зацікавленою.
Санса йшла одразу позаду них обидвох, нарешті вживу відчуваючи атмосферу справжнього придворного життя, поки королева розповідала про Королівську Гавань; вона не змогла стриматись. щоб не озирнутись назад на подвір'я... проте там вже не було видно того цікавого білявого молодика.
2
Наступні декілька днів промайнули як одна мить. Здавалось, що день от лише почався, коли вже наставала ніч, і Санса намагалась отримати від них все, перш ніж жахлива нудьга (котрою було звичне життя у Вінтерфеллі) повернеться; насолоджувалась розповідями та подіями, про котрі раніше лише читала в книжках. Вона швидко знайшла собі подругу - саму коронну принцесу, Мірцеллу Баратеон, і їхні вечори були заповнені безкінечними розповідями про Королівську Гавань, детальними описами таких захоплюючих місць як Червоний Замок, Септа Бейлора, та й в загальному про вулиці столиці держави. Мірцелла, Джейні і вона сама невдовзі згуртувались в тісну компанію, поділяючи жагу до історій про величні турніри та столичні бали... аж поки Ар'я не спробувала показати свій талант на повну, плутаючись під ногами і чинячи звичний безлад.
Як вона не старалась, та все ніяк не могла зловити коронного принца, і лише материні постійні вмовляння переконували її в тому, що це не з її вини. Мірцелла також запевняла її, що він так себе поводить, відколи покинув столицю... хоча ті слова лише роз'ятрили її інтерес... видавалось, що він спеціально уникав саме її поміж решти мешканців Вінтерфелла.
Сансі здалось, що доля нарешті всміхнулась їй на п'ятий день королівського візиту, коли в головній залі вирував величний бенкет. Вона ще ніколи не бачила тут стільки людей: різкий регіт та невимушені розмови приглушували звуки цокання кухлями та швидких кроків прислуги, котра приносила все нові й нові страви та напої гостям Вінтерфелла. Розміщення гостей було затверджено заздалегідь, і Санса опинилась біля Мірцелли за одним з довгих столів, одразу коло головного столу, де сиділи батько, мати, король, королева і декілька інших вельможних гостей, хоча зухвалого брата королеви не було ніде видно.
Прямо напроти неї, по інший бік столу, сидів коронний принц.
Він виглядає таким стомленим... подумала вона, нишком позираючи на хлопця, відчуваючи радість, бо знову його бачить... і загнаний в кут формальною вимогою присутності, так що не може втекти, прошепотіла найбільш практична частина її розуму. Видавалось, що він майже не торкається їжі, сидячи випрямивши спину, і вдивляється на столове приладдя... а може й просто вдалину. Очі юнака були дивно розфокусовані, і хоч принц час від часу повертав голову вправо чи вліво - він жодного разу не поглянув на неї.
Що це з ним таке? Запитала Санса саму себе, роздратована цією таємницею, що наче переслідувала її постійно. Мірцелла збоку хихотіла з чогось разом з Джейні, дивлячись на Робба, але Санса не звертала на це уваги; вона продовжила спостереження за Джоффрі, збентежена і готова продовжувати пошуки... вона й сама не знала чого саме.
Він виглядає не просто втомленим... радше виснаженим, подумала вона, коли юнак штрикав шматок оленини виделкою, мляво розламуючи м'ясо, перш ніж нарешті з'їсти його. Можливо це подорож зі столиці так вплинула на нього?
Здається причина не в цьому, ні, чомусь вона була впевнена - що б там не коїлось з коронним принцом, воно не було спричинене труднощами з верховою їздою. Джоффрі мав вигляд людини, що взагалі не спить; темні тіні обрамлювали бліде обличчя, таке неохоче до сміху чи гніву.
Вона хотіла б подолати ту уявну безодню, що наче поглинала його, просто щоб... поговорити з ним, просто поспілкуватись... Хоча якась частинка свідомості не могла не пригадати сотню балад, котрі починались із зустрічі самотнього принца та вельможної панни; оповідок, в котрих крижана оболонка молодика тріскала, коли панночка знаходила мужність, щоб заговорити до нього.
Метелики в животі на мить завмерли, і вона вже збиралась почати розмову, коли враз щось вдарило дівчину по обличчі. Вона поглянула вниз, шокована присутністю шматка пирога, що сповз щокою донизу і зіпсував її сукню. Волосся прилипло до брови, коли вона обернулась і побачила Ар'ю, що реготала ні на що не зважаючи.
- АР'Я! - заверещала Санса, відчуваючи порівну гнів та відчай, коли матінка підвелась з-за столу і хутко рушали до них. Лють миттєво перегоріла на приниження, коли вона зауважила Джоффрі, що усміхався з цієї сценки дивною напівгіркою посмішкою. Вона відчула, як щоки заливає багрянець, а на очах з'явились сльози, поки матінка сварила її разом із сестрою.
Чому, чому вона завжди все руйнує?! Дівчина потопала в розпачі, коли мати вела їх обох подалі від банкету.
- Але матінко! Це ж вона почала! - заголосила Санса, намагаючись стримати сльози і одночасно - вирвати жмуток волосся з ар'їної голови, коли вони вийшли з зали.
- Припини негайно! - прогриміла леді Кейтлін, - Повертайтесь до своїх покоїв, ви, обидві! - наказала вона різко.
Принц мабуть вважає мене дурним дитям, подумала дівчина у відчаї... хоча принаймні вона спромоглась змусити його посміхнутись... вона якось знала, що це йому потрібно як ніколи.
3
Туманні міркування набули кришталевої чіткості наступного дня, коли батько запросив її на розмову до кабінету, де крім нього була лише матінка; він обережно почав розмову. Вона подумала, чи не зробила чогось жахливого, але натомість вони ненав'язливо почали розпитувати її щодо враження про принца Джоффрі.
- Здається він тихий... іноді сумний... - мовила вона, - Ще й симпатичний, - скоромовкою вихопилось в неї під пронизливим поглядом матері.
В кімнаті запала мовчанка, перш ніж батько кивнув, наче сам до себе. - Король проголосив своє бажання об'єднати наші доми через шлюб... і ми дали згоду. Було домовлено про заручини між тобою та принцом Джоффрі, - промовив він стоїчно, поки матінка пильно спостерігала за донькою.
- Я... Я стану королевою? - запитала вона приголомшено.
- Тобі подобається така перспектива, Сансо? - обережно запитала її мати.
- Я... Я... так! - вибухнула вона, бачення затьмарилось видіннями турнірів та балів, а також перебуванням коло Джоффрі на троні, де він правитиме, так само як матінка допомагала правити батькові.
- Звичайно ж подобається, - сказав батько із знаючою посмішкою, - Якщо матимеш певні сумніви, Сансо, розкажи нам про це... твоя мати і я, ми завжди тебе вислухаємо, - продовжив він, але дівчина вже загубилась у вирі сотень дівочих балад та легенд, що так раптово стали реальними.
Тієї ночі наснились бентежливі та незрозумілі сни, і вона відчувала певне запаморочення навіть після вранішнього пробудження.
Я заручена... думала вона, досі приголомшена раптовою новиною. Власне весілля настане значно пізніше, але все ж вона вже заручена, і не з одним з батькових васалів, з котрим би мала жити в якійсь віддаленій північній твердині - а з коронним принцом Семи Королівств! Від цієї новини їй ставало лячно... перспектива життя за межами Вінтерфелла, де можна зустріти інших людей без потреби їхати до них верхи протягом цілого дня, і де не падає сніг щотижня... Джейні й вона сама обидві раніше мріяли, щоб красивий, шляхетний лицар одного дня, у віддаленому майбутньому, забрав їх звідси; мріяли більше раз, ніж можна порахувати. Але зненацька опинитись саме в такій ситуації, ще й забрати її збирається не лицар, а привабливий таємничий спадкоємець трону Семи Королівств... це аж дух перехоплювало.
Звичайно, їй ще доведеться чимало попрацювати над цими заручинами... вона мало що знала про це, але просто була певна, що їй просто треба буде докласти зусиль зі свого боку, щоб він відкрився. Вчорашні нічні жахіття були повні видінь того, як її відкинули вбік, як вона застрягла в пастці на очах всього королівського почту в Королівській Гавані, проваливши спроби справити хоч якесь враження на короля та його незацікавленого сина. Звичайно, вона ніколи в житті там не була, але уява вимальовувала величну залу, повну знамен та сотень і сотень дворян з десятків шляхетних родин; всі вони реготали над нею.
Вона схилила голову, крокуючи вперед, намагаючись очистити свідомість. Якщо потрібно достукатись до принца, то доведеться вдатись до певних стрімких рухів. Не ламаючи образу шляхетної леді, але всі панни колись були дівами, а діви можуть дозволити собі проявити трохи більше... ініціативи, так вона припускала.
І її анітрішки не підганяв той останній страшний сон, в котрому Джоффрі захопився якоюсь іншою дівою. Анітрішки.
Вона йшла за межі Головної Твердині, крокуючи вниз відкритими сходами до зовнішнього подвір'я, коли зауважила принца. Юнак сидів верхи на своєму страхітливому коні, маючи дещо роздратований вигляд та дивлячись на Мірцеллу, що стояла перед брамою, із викликом схрестивши руки на грудях. Принц Томмен стояв біля неї, спостерігаючи за неї із сумішшю захоплення та тривоги.
Старший принц щодня виїжджав за межі замку, проводячи більшу частину ранку наодинці у Вовчому лісі, в компанії одного лише коня...
Він такий незалежний... здивувалась вона, дивлячись на Джоффрі та на його озброєння. Інші шляхетні лорди переважно вдягались в комфортні вбрання з дорогої тканини та хутра під час перебування у Вінтерфеллі, та Джоффрі ще жодного разу не зрадив своєму звичному шкіряному обладунку, не полишаючи ані меча, ані булави.
Їй необхідно знайти спосіб заприязнитись з ним, навіть не зважаючи на те, що дівчина не мала авантюрної жилки, такої, як в Ар'ї... миттєва думка, що принц може мати якийсь інтерес до Ар'ї, призвела до спазму в горлі, котре наче скрутилось під тиском невидимої руки. Вона похитала головою, повертаючи увагу до зовнішнього подвір'я.
- Мірцелло... я не маю на це часу... - почав принц Джоффрі із зітханням.
- Дурниці! Ти маєш достатньо часу на блукання між деревами! І батько залишається тут ще на цілий тиждень! - відрізала принцеса.
- Мірцелло... - сказав Джоффрі із голосом, повним прихованого страждання, із відтінком суму.
Весь час такий сумний та втомлений, подумала Санса, спостерігаючи за ними зі сходів і напружено шукаючи кращий привід для початку розмови.
- Будь ласка, Джоффрі! Бууудь лаааскаа! - мала заголосила, тримаючи схрещені руки на грудях.
- А-а-ах, гаразд... - відповів принц, похитуючи головою, і вперше Санса почула від нього хоч якийсь натяк на радість.
- Давай, Місячне Сяйво, потанцюй перед леді, - звернувся він до коня і зробив якийсь рух колінами.
Величезний чорний бойовий кінь якось дивно, наче задоволено заіржав, перш ніж почати... танцювати?
Сансина здивована посмішка виросла ще більше, поки вона спостерігала танок чорного дестріє, що почав рухатись вправо та вліво, не відводячи голови від Мірцелли, піднімаючи та опускаючи копита в дещо перебільшеній манері, імітуючи легкий галоп, наче кінь мчав по гладенькій слизькій кризі, а не по звичній бруківці.
Джоффрі злегка хихотнув і щось невиразно мугикнув, від чого Місячне Сяйво пів колами, крутячись наче колесо. - З боку на бік, з боку на бік, а-ну поглянь на мого коня, який він чудовий*, - проспівав він гугнявим голосом, таким, як здалось Сансі, яким мав би співати моряк напідпитку. Місячне Сяйво подвоїв темп танцю, швидко вдаряючи копитами по бруківці, чим пришвидшив ритм пісеньки. - З боку на бік, з боку на бік, для чого мати ведмедя, коли є такий кінь! - Джоффрі наспівував, а кінь пирхав та крутив головою по колу, так ніби намагався ухилитись від набридливого гедзя, та врешті раптово ступив на крок вперед, цокаючи копитами, і слиняво поцілував мірцеллине чоло.
Джоффрі щиросердно зареготав з дурнуватого виразу сестриного обличчя, котра невдовзі підтримала його власним сміхом, а Томмен навіжено плескав в долоні із широко розплющеними очима. Місячне Сяйво схвально пирхнув і відійшов назад, досі гарцюючи на місці, поки Джоффрі й далі реготав. Кінь повернув вбік і принц автоматично зупинив його, коли зауважив її присутність, двічі моргнувши.
- Леді Сансо, - бовкнув він, здивований.
- Принце Джофбмфррр... - відповіла Санса, коли слинява морда коня поцілувала її в лоба... паралельно зачепивши очі, носа й губи.
- М-Місячне Сяйво! - вибухнув юнак, смикаючи повіддя, - Леді Сансо, мені так шко... - він затнувся, дивлячись, як вона моргає; жах перетворився на нестримне, неочікуване хихотіння, коли вона поглянула на дестріє. Кінь виглядав очевидно задоволеним. Її гідність знову була розтрощена в присутності принца, і єдиною можливою реакцією на це залишалось посміятись з цього перед поразкою... набридливим оскалом поразки.
- Мені... Мені шкода щодо цього, - ледь зміг вимовити Джоффрі, злегка підсміюючись; він посміхнувся і зліз з сідла.
А в нього гарна посмішка. Йому вартує частіше посміхатись, подумала Санса, коли юнак витягнув хусточку і витер її обличчя; щира посмішка поступово відступала, повертаючи нейтральний вираз.
- Як ти зміг навчити його так танцювати? - почала вона, забувши про десяток шляхетних та вишуканих версій початку розмови, котрі придумувала; слова вилітали з рота наче по власному бажанню.
Вираз обличчя юнака дещо змінився, сувора звична твердість поступово поверталась, коли Джоффрі витер хусточкою її щоку, залишаючи на шкірі лоскотливе відчуття. - Насправді це не дуже важко. Якщо кінь достатньо кмітливий, то його можна навчити практично будь-чому, - сказав він, перш ніж розвернувся до коня і клацнув язиком. Бойовий кінь застиг на місці, не рухаючись, коли Джоффрі зробив рукою дивний жест, - Місячне Сяйво, проси вибачення в леді Санси, - наказав вершник.
Місячне Сяйво пирхнув та схилив голову; Санса погладила його морду, приймаючи вибачення, і подарувала принцу чергову посмішку. - Ти звнову збираєшся їхати геть? - запитала вона юнака.
- ... так. Їзда верхи допомагає... ну... - він здригнувся від дискомфорту, хутко виліз на Місячне Сяйво, зі всіх сил повертаючи на обличчя нейтральний вираз.
- Леді Сансо, - кивнув принц з повагою, і Санса не встигла промовити ані слова, як він рушив геть, пустивши коня галопом, Мірцелла махала йому рукою на прощання. Вона відчула дивний різкий імпульс - от би застрибнути на іншого коня та поїхати за ним, але навіжена поїздка в сідлі Вовчим лісом лише б призвела до падіння і зламу шиї...
Вона похитала головою, роздратована ходом власних думок. Поїхати разом з принцом? Що це в біса коїться з нею?
4
Спроба спілкування з Джоффрі нагадувала процес виривання зуба, або принаймні так це їй здавалось. Джоффрі наче миттєво зникав з поля зору, як тільки вона з'являлась там, і її розчарування та страхи зростали щодня все більше.
- Чому він ненавидить мене? - запитала вона якось в батька, - Чи він закоханий в... якусь іншу леді? - вона озвучила йому один із своїх найбільших страхів.
- Та не ненавидить він тебе, Сансо, принц Джоффрі просто... замкнутий, - відповів Нед незграбно.
- Він не протестував проти заручення? - запитала вона, блимаючи почервонілими очима.
Батько помовчав, підсилюючи її відчай. - Він ані словом не прохопився про це. Принц просто... виглядав занепокоєним, - врешті промовив він, коли її рюмсання різко посилилось.
- Він вважає мене бридкою, ні до чого не придатною дитиною, так? - запитала вона, перериваючись на плач; батько відповів їй поглядом, повним концентрованої паніки, аж враз мати зайшла до кімнати, ніжно обійняла її і почала заспокоювати теплими словами.
Джейні наче співчувала її становищу, але її поради можна було охарактеризувати однією фразою "продовжуй й далі робити те саме", і Санса не була дурною. Було очевидно, що продовжувати грати роль вихованої леді не дасть ефекту... їй треба вийти за межі звичної поведінки, якщо вона взагалі бажає поспілкуватись із своїм майбутнім чоловіком.
Отож вона піднімалась догори відкритими сходами повз тренувальний майданчик Вінтерфеллу, рухаючись так тихо, як лише могла в своєму важкому хутряному одязі; довелось замінити звичну сукню на щось більш грубе та гнучке. Вона поїдала його поглядом, як він спираюся на перила, спостерігаючи за тренувальним двобоєм хлопців внизу. Якщо вій й зараз спробує втекти від неї... Санса могла присягнутись, що буде переслідувати його де завгодно...
Юнак виглядав так, наче загубився у власному світі, неуважно дивлячись на тренувальне поле, де Робб та Джон обмінювались ударами, регочучи й кружляючи один навколо одного. Її брат-байстрюк майже не показувався на очі королю та його оточенню, передбачливо тримаючи голову схиленою, поки королівський візит не закінчиться. Король Роберт покинув замок задля тривалого полювання, і центральне подвір'я видавалось майже безлюдним; там виднілись лише декілька прохожих-слуг та Робб із братом.
Вона обережно пройшла вздовж злегка засніженої, накритої дашком галереї, аж поки зупинилась біля хлопця, також дивлячись на бряцання мечів під ними. Вона дивилась вниз протягом певного часу, перш ніж відчула, як він напружився, різко озирнувся до неї і випрямив спину.
- Я не збираюсь тебе кусати, - почала вона, хоча дещиця їдкості мабуть таки почулась в голосі, бо Джоффрі це наче злегка приголомшило; він заморгав, дивлячись на неї.
- Це так очевидно, га? - запитав він, обертаючись назад до споглядання двобою, наче обгорнутий чисельними шарами сталевої дисципліни.
- Ні, просто... - вона зробила маленьку паузу, щоб перевести подих, нахмурившись.
Не варто зайвої делікатності, це не спрацює... подумала вона, вирішивши передати йому часточку свого розчарування. Це буде справедливо.
- Хоча, взагалі-то так, це було досить грубо з твого боку, - сказала вона, також переводячи погляд на подвір'я. - Я витратила цілі години, стовбичила перед дзеркалом, шукаючи у віддзеркаленні, чи немає на обличчі якогось черва чи виразки. Чогось такого, що пояснило б ту відразу, що я викликаю в тебе, - вивалила вона все разом на нього; слова наче самі вилітали з рота, піднімаючись з глибин, і вона зашарілась.
Боги... що ж зараз буде... вона запитувала саму себе, продовживши дивитись на двобій, щоб Джоффрі не міг побачити багрянець на щоках. Як він відреагує на правду, може... і, я впевнена, вже не можна відступати, швидко думала вона.
Джоффрі, здається, наче трохи оговтався, як це здалось їй; нахилив голову і скривився, наче від болю. - Вибачте, моя пані, я... запевняю вас, що причина цього лежить не на вас, а на мені, - вимовив він, дивлячись на протилежний кінець галереї, без сумніву розмірковуючи, як пошвидше забратись звідси, не перетворюючи своє вибачення в дурний жарт.
- Якщо це й справді щось всередині тебе, то від цього не втечеш, як би не намагався, - зауважила Санса, - Крім того, підлога галереї в цю пору року досить слизька, не хотілось би, щоб ти зламав собі шию, - додала вона із єхидною посмішкою, підсилюючи удар. Посмішка була досить щирою, адже перспектива того, що принц послизнеться і вдариться головою об підлогу, надавала їй певної мстивої, неправедної сатисфакції за всі ті безсонні ночі.
- Це погроза? - запитав Джоффрі з недовірою та здивуванням; куточки рота почали рух догори, грозячи перетворити вираз обличчя в щось інше.
- А ти збираєшся зараз тікати? - запитала вона у відповідь, досі дивлячись на подвір'я, бо не була певна, чи зможе це сказати, дивлячись йому в очі.
Мабуть я вже встигла все зіпсувати... ну хоча б закінчу цей провал із високо піднятою головою, подумала вона і спробувала приховати відчай під маскою байдужості. Батькові доведеться шукати нового зятя, якогось третього сина північного лорда в засніженій твердині, подумалось із тихим жахом.
Джоффрі витріщався на неї, аж враз напружений вираз обличчя зламався від тихого хихотіння, в очах з'явились бісики, і він сперся спиною на дерев'яне перило. - Мабуть я таки це заслужив... - пробурмотів він, повертаючись до споглядання тренувального бою, цього разу ближче до неї, - Тут і справді трохи слизько, я щойно це усвідомив. Краще залишатись тут, в цілковитій безпеці, - закінчив він і востаннє хихотнув, проте посмішка залишилась на вустах.
- Добре, - Санса кивнула на згоду, опускаючи погляд униз.
... невже це вже-таки спрацювало?! Запитала вона саму себе із здивуванням. Жодна з материних оповідок про придворне життя не починалась з такої розмови, хоча вона припускала, що її власна спроба принаймні принесла певне відчуття полегшення. Проте потрібно й далі підтримувати розмову, адже обличчя юнака почало набувати звичного відстороненого вигляду, і те, як він стискав руками перило, не віщувало нічого доброго.
- Ти не хотів би приєднатись до них? - запитала вона, зауваживши, як Джон роззброїв Робба після швидкого обміну ударами.
Ой, мабуть я невдало підібрала час, подумала вона, розуміючи, що щойно запропонувала коронному принцу Семи Королівств вийти на бій проти байстрюка. Джоффрі мудро всміхнувся на ту пропозицію, припинивши спробу придушити насмерть дерев'яне перило, та видихнув. - Боюсь, що ті спокійні, сонячні деньки вже давно в минулому, - пробурмотів юнак сам до себе.
- Занадто зрілий, щоб гратись на подвір'ї? - вколола вона його.
- Я... так. Це б створило небажане видовище, - знизав він плечима. Сувора впевненість тих слів прозвучала наче жахливе прокляття.
Санса замовкла на хвильку, клацання мечів змінило темп, коли її брати, рідний та однокровний, дещо сповільнились, збільшуючи перерви між сутичками. - Ти вже... бачив бої раніше, особисто? - запитала вона, - В справжній битві? - дівчина одразу уточнила.
Джоффрі застиг нерухомо протягом певного часу, їй здалось, що він взагалі ігнорує запитання. Нарешті він заговорив. - Так, - сказав юнак просто, - Зараз вони змагаються та регочуть, але прийде час, коли вони будуть оплакувати дорогих їм людей. Поля перетворяться на багнюку, а села згорять дотла. Вони будуть молитись, щоб повернутись в минуле, у Вінетрфелл, до сміху та мрій про славу, - продовжив він тихим монотонним голосом, від того пророцтва в Санси по шиї побігли мурахи.
- Не пасує шляхетній людині говорити такі речі, - зауважила вона.
Джоффрі пирхнув: - Мабуть таки не пасує. Хай там як, я й не є дуже шляхетною людиною, - промовив він повільно, в голосі відчувався неймовірний тягар, наче вага всього світу.
Чому ти так говориш? Що трапилось із тобою? Вона вже хотіла запитати вголос. Натомість задумливо схилила голову: - А ким же ти є? - запитала вона за мить.
Джоффрі ще з хвилину споглядав тренувальне поле, але було ясно, що насправді він не дивиться на двобій. - Я задавав сам собі це питання вже давно. Врешті-решт відповідь виявилась достатньо простою, - мовив він із дивною, наче позбавленою життя, посмішкою, дозволяючи тиші запанувати між ними, аж поки не продовжив. - Не людина, насправді ні... так вже заведено в світі, - сказав він, знизаючи плечима, так наче це мало щось пояснювати.
То не втома чи сум, раптово усвідомила Санса. Джоффрі виглядав зламаним. Так наче його душа покинула тіло і зникла в потойбіччі, залишивши по собі порожню оболонку, котра ще якось рухалась та дихала по інерції, але не маючи навіть дещиці емоцій в залишку. Вона не знала, як реагувати на таке потойбічне ствердження, але то не материні розповіді про життя на півдні та не уроки септи Мордени змусили її простягнути руку і взяти джоффрину долоню... а незвична порожнеча в голосі її майбутнього нареченого, позбавлена надії чи навіть туги.
Вона поклала долоню поверх його, зауваживши, як Джоффрі майже миттєво перевів погляд, дивлячись на власну руку, котра стискала перило. Звалось, наче в його свідомості зараз буяла якась монументальна битва, адже юнак прикусив губу, так що навіть кров виступила; він дивився на їхні долоні так напружено, наче то були дві ворожі одна одній армії на полі бою. Десь за хвильку він врешті із силою видихнув повітря, повільно та обережно взявши її долоню, їхні пальці переплелись.
Санса врешті перевела дихання (вона й не зауважила, що не дихала протягом цього часу), моргнула і оперлась на його плече; в животі миттєво з'явилась та одразу зникла уявна зграйка метеликів, полишаючи за собою потужне почуття кришталево чистого сприйняття реальності; сумніви та тривоги наче розтанули, наче туман літнім ранком.
Дивна ситуація перервалась, коли Джоффрі раптово з силою видихнув, намагаючись вивільнити руку, не зважаючи на те, що вона трималась за нього зі всіх сил; він відступив на крок, а потім ще на один, вдаряючись спиною об перила з протилежного боку.
Юнак стиснув кулаки так міцно, що (навіть вона це зрозуміла) спричиняв цим сам собі біль, але найбільше здивувало її те, як він подивився на неї очима, повними жаху. - Ні. Я не може такого вчинити з тобою, Сансо, - мовив він, напружено дихаючи.
- Джоффрі... - почала дівчина, примруживши очі, намагаючись опанувати дивне відчуття, котре швидко зникало, та швидко моргаючи. Джоффрі мав вигляд, наче ледве стримується на межі панічного нападу.
- Ні. Ніколи. Пора це припинити, Сансо. Ніколи більше не шукай зустрічі зі мною, - сказав він, маніакально рухаючи головою, наче намагався оговтатись після удару, і почав невпевнено відходити назад, в напрямі Головної Твердині, не відводячи від неї погляду.
Це відторгнення мало б розтрощити дівочу впевненість на тисячу шматочків, але Санса просто стояла та моргала, дивлячись у відповідь та напружено перебираючи міріади думок, що виникали й одразу зникали в її розумі. - Ти не мав на увазі заручини, - прошепотіла вона.
- Ти не знаєш, що верзеш, - ледь вимовив він приглушеним голосом.
- То поясни мені! - закричала вона, відчуваючи переповнення роздратуванням.
Що в біса коїться? Думала вона, намагаючись осмислити все це, але логічні ланцюжки все ніяк не складались.
- Я не можу. Ні, - Джоффрі затнувся, майже механічно розвернувся і помчав до входу в Твердиню, полишаючи її позаду тремтіти від раптового пориву крижаного вітру.
5
- То було так незвично. Ми просто взялись за руки і... я не знаю, що далі трапилось. На мить здалось, ніби все навколо враз набуло змісту... але, ні, - Санса спробувала пояснити все це Джейні, але не могла підібрати вірні слова. Подруга дивилась на неї з цікавістю, обидві дівчини тихо говорили під час звичного вишивання. Ар'я спробувала втекти з уроку, але септа Мордена вчасно її зловила і набурмосено повела до матері, полишаючи цих двох наодинці без нагляду.
- Це було... - вона затнулась, очевидно збентежена.
- Так наче ти знайшла втрачену частинку себе, про відсутність котрої раніше й не знала? - припустила Джейні.
- Я... можливо.. мабуть можна це так описати, - Санса моргнула, дивлячись на подругу.
- О Сансо, це так романтично! - Джейні зашарілась, і Санса похитала головою.
- Ні,ні. Він знає, що я знаю... про все, про...
- Так наче ви могли читати думки один в одного? - запитала Пуль.
- Я, ні, ах, так. Джейні! - відповіла вона, полишаючи шиття. - Ти не допомагаєш! - додала вона в роздратуванні.
- А я й допомагаю. Ти закохалась, Сансо, - відповіла та в захопленні, - Просто ти ще не зрозуміла цього! Всі ці балачки про дивні почуття і спільні думки, це ж так очевидно! - продовжила Джейні, дивлячись на подругу, так наче повчала мале дитя. - Сансо, ти ж роками чекала на цю мить, перестань цьому опиратись і просто насолоджуйся, - додала вона із відтінком заздрощів, - Це звучить, наче все, про що ми мріяли... - вона перервалась із зітханням.
- Можливо... - пробурмотіла Санса.
- Так, так роооомантично! - зареготала Ар'я позаду них. Санса підвелась, обертаючись, відчуваючи сором, бо сестра їдко посміхалась до неї з-за високого стільця; очевидно вона вже давно шпигувала за ними.
- АР'Я! - заволала вона, маючи намір зловити сестру і зробити їй... щось погане, але мала вислизнула вбік, регочучи як навіжена.
- Кам'яний принц подарував тобі посмішку і ти вже вся така закохана, може Пес трохи погавкає на тебе, і твоє сердечко трісне посередині! - вигукувала вона, тікаючи геть.
- Ти-и! АР'Я! - верещала Санса, женучись за малою, зі сльозами в очах, - Тобі заздрісно, бо ти така огидна, що навіть Ходор не візьме тебе заміж! - кричала вона навздогін.
- А тобі лише треба когось, хто вислуховуватиме твоє скиглення! - заволала Ар'я, тікаючи, хоча гримала на її обличчі зраджувала нахабність її слів, - Хто підтримає тебе, коли ти зомлієш і впадеш, як дурна нінащо не здатна... - Санса заверещала з люті, нарешті схопивши втікачку за волосся, перериваючи образу, і потягла її назад; Ар'я запищала від болю, намагаючись скинути сестрині руки, дряпаючи нігтями сансині щоки. Обидві сестри покотились підлогою, коли септа Мордена знайшла їх; вона не зважала на ненависні погляди почервонілих очей, схопила їх на вуха і повела обидвох до матері. Похмурий вираз обличчя септи не віщував нічого хорошого.
6
Покарання виявилось жахливим. Сидіти в кімнаті протягом кількох днів, поки королівський візит (таке буває лише раз в житті) наближався до закінчення. Сни повнились бентегою та сильними емоціями, щоранку залишаючи її приголомшеною після пробудження. Якби вона не намагалась, та не могла припинити згадувати ар'їні образи.
Чи насправді я цього прагну? Запитувала вона сама в себе. Просто мати біля себе когось, хто вислуховуватиме її "скиглення"?
Життя шляхетної панни у Вінтерфеллі було досить самотнім, і Джейні Пуль та ще декілька інших дівчат, вкупі з септою Морденою та матір'ю не могли сильно змінити його. Вона припускала, що перспектива зустрічі з гарненьким принцом, котрий забере її подалі від обридлого Вінтерфеллу, таки зіграла роль із новими почуттями до Джоффрі... їй вистачало клепки, щоб зрозуміти це. Врешті-решт, вона ж провела незліченні ночі протягом років, уявляючи саме таку ситуацію.
Чи мені справді потрібен хтось лише для того, щоб підхопити, коли зомлію? Зараз це припущення звучало по-дурному...
Але чому це так боляче вразило мене? Подумалось, коли дівчина перевернулась набік в ліжку.
Що вона очікувала отримати від своїх нареченого? Відповідь була доволі очевидною, жити разом з ним і завести сім'ю, стояти біля нього, як мати - біля батька... але ця перспектива здавалась нездійсненною, коли вона думала про Джоффрі. Годі було й уявити себе біля нього... вона майже не знала хлопця, і вже мріяла про їхнє ідеальне спільне майбутнє, ігноруючи його власні бажання та забаганки. Вона мріяла про спільне майбутнє, поки він був деінде, блукав розчавлений, наче його душу придавлював тягар всього світу, самотній... навіки, так це виглядало. Вона рідко бачила його в присутності інших людей, навіть в присутності його родини, і тепер видавалось, після слів її нареченого, що в неї не буде навіть шансу краще пізнати його взагалі. Так наче від того хлопця залишився лише безтілесний привид, котрого майже не було видно під склепіннями замку.
Покарання промайнуло на диво швидко, з якоїсь причини, і вони приєднались до каравану на південь, до столиці. Санса зауважила, скільки часу провела в самоаналізі, чомусь, чим ніколи раніше не займалась. Вона майже не бачила Джоффрі, проте й сама не шукала його, поглинута спогляданню власних думок.
Було несподіванкою зустріти його біля Рубінового броду, в місці, де караван зупинився на перепочинок до кінця дня.
- Принце Джоффрі! - почала вона, із здивуванням виринувши з виру думок, коли майже зіткнулась з ним; юнак сидів в дивній позі із схрещеними зігнутими колінами, обличчям до річки, заплющивши очі.
- Леді Сансо, - відреагував він, моргаючи, та поглянув догори. Здавалось, що хлопець готовий чкурнути звідси, але перш подивився їй за спину, - І септа Мордена? - запитав він.
- Я втекла від неї, - призналась дівчина, злегка нервова посмішка ледь не зламала виважений вираз обличчя. Вона не чинила такого від шестирічного віку...
- ... Справді? - запитав він, здивований, перевів погляд на Леді, котра як завжди супроводжувала свою господарку.
- Мені було потрібно трохи часу побути наодинці... щоб подумати... - просто пояснила вона, перш ніж похитати головою. - Можеш не тікати геть, я просто піду далі, - додала дівчина і рушила повз нього.
- Ні, зажди, - сказав він, коли вона вже пройшла біля нього на інший бік.
Дівчина промовчала, але зупинилась, дивлячись на нього із цікавістю.
- Ти... можеш залишились, якщо бажаєш, - сказав він, знизаючи плечима наче від болю.
- ... Гаразд, - мовила Санса, сіла на чималу каменюку навпроти Джоффрі, майже торкаючись ногами води річки.
Вони сиділи посеред тиші, що тривала, здавалось, з годину; Санса повльно заплющила очі, загубившись в бурі відчуттів та постійному леготінні річкових вод.
- Про що ти думаєш? - Джоффрі налякав її несподіваним питанням.
Вона на мить поглянула на нього, куточки губ злегка піднялись. - Я скажу, якщо ти мені скажеш, - мовила вона, - Проте ти маєш відповісти чесно, - додала вона.
Здається Джоффрі сприйняв цю пропозицію цілком серйозно, дивлячись на скелю, де вона сиділа, перш ніж підняти погляд догори: - Гаразд, звучить справедливо, - сказав він, глибоко вдихнув і знову перевів погляд на річку, перш ніж продовжити: - Я розмірковував про те, як колись візьму човен і пропливу по Тризубу... серед звивистих течій та вітру. Я би зупинявся на ніч в невеличких селах, можливо куштував би їхнє вино, - розповів він.
- Це звучить цікаво... навіть заспокійливо. Маю припущення, що в Річкових землях є чимало цікавого, якщо дослідити їх... проте врешті від тебе буде тхнути потом, - сказала Санса, зморщивши ніс, вона так само споглядала річкові води.
- Гм, така думка ще ніколи не спадала мені на розум, - він пирхнув із сумною посмішкою. Юнак на хвильку замовк, перш ніж продовжити із зітханням, - Це просто... Я... раніше було таке бажання... але зараз... - він затнувся безпорадно, знизаючи плечима, - Мені вже все байдуже. Я пригадую всі причини, чому раніше бажав це зробити, захоплення від побудови власноруч човна, на котрому попливу, уявляю посмішку, котру мав би, коли вираховував би майбутній маршрут... я пам'ятаю це все, але зараз перспектива такої подорожі видається... нудною, навіть нікчемною, - сказав він, спостерігаючи за жмутом листя, що коливався на водах, аж поки не зник за вигином русла.
- Як щодо тебе? - зненацька продовжив юнак, похитуючи головою.
Санса почухала перенісся в задумі, перш ніж відповісти: - Я... насправді думала про купу різних речей, насправді. Я розмірковувала над своїм місцем у Вінтерфеллі та за його межами... думала про тебе також, взагалі-то, - закінчила вона.
І що саме? - запитав Джоффрі, маючи вигляд, наче йому цікаво всупереч власному бажанню.
- Ну... ти для мене ще та загадка, і для всіх у Вінтерфеллі, насправді. Я намагалась розпитати про тебе поміж інших людей, адже поговорити з тобою напряму виявилось...
- Складно? - запитав Джоффрі із гримасою.
Санса злегка посміхнулась, киваючи.
- І що ж ти дізналась? - запитав він десь за хвильку.
Санса трохи відкинулась назад, перебираючи пасма волосся пальцями і повільно дихаючи: - Насправді якусь маячню. Томмен казав, що ти "дуже злий", і Марцелла сказала, що Томмен був правий, але й що ти сильно змінився останнім часом. Твій дядько Тиріон казав, що ти "швидко заводишся", щоб це не означало... проте я вважаю, що це найменш відповідний опис для тебе зі всіх, що я взагалі чула, - сказала вона із швидким пирханням, що не личило леді.
- ... Зрозуміло, - пробурмотів Джоффрі. Він скривився, коли здоровенна крапля води впала йому на голову, і Санса поглянула вверх, зауваживши, як небо хутко затягує хмарами.
- Те, що я побачила, не має нічого спільного із тими їхніми описами, - продовжила вона.
Між ними запала тривала мовчанка, довша за всі попередні під час цієї розмови. Лише звуки річки і джоффрине нерегулярне дихання порушувало тишу.
Врешті принц нахилив голову вбік: - І що ж ти побачила? - запитав він тихим голосом.
Санса подивилась на нього задумливо, вирішивши, що вже можна висловити все, що вона думає...заручини вже можна вважати анульованими та не зважати на них, Джоффрі висловився досить чітко...
- Ти не є злим, і тим більше не "швидко заводишся". Ти задумливий юнак, котрому насправді не начхати на оточуючих, але ти сам вирішив закритись від всіх навколо. Таке враження, що ти контролюєш кожен рух тіла чи жест, наче весь час в напруженні, наче ти несеш на плечах тягар, такий великий, що він вичавив з тебе всі залишки емоцій... ти виглядаєш... ти... - Санса перервала свої (як би це назвала Ар'я - скиглення), досягнувши емоційного піку.
- Я виглядаю, як..? - запитав Джоффрі, дивлячись їй прямо в очі; навколо них вже почав накрапати дощ, плин річки ставав все бурхливішим.
- Ти виглядаєш... зламаним, - нарешті вона змогла знайти вірне слово, - Так наче той тягар врешті розчавив тебе. Так наче твоя душа полишила тіло і вилетіла геть, залишивши безжиттєву оболонку, так наче ти перебував у відчаї так довго, що вже й забув, що таке переживати за когось, - вимовила вона швидко, на одному подиху.
Джоффрі швидко моргав, дивлячись вдалину повз неї, притуливши долоню до рота, та нахилився вперед, не наважуючись навіть на мить поглянути на неї. Його реакція була кришталево чіткою, як вода в струмку.
- ... Вибач, це вихопилось наче саме по собі, - продовжила вона із зітханням, зла сама на себе. Дівчина поглянула на свою сукню, що швидко намокала від дощу, та похитала головою, - Я так думала до того, як ти сказав мені щодо заручин...
- Сансо, я... - Джоффрі спробував перебити її, але вона заперечливо похитала головою, не дивлячись на хлопця.
- Ні, ні, все добре, мабуть я розумію... я... - вона наче проковтнула щось кисле, перш ніж підвестись, - Ти висловився однозначно там, у Вінтерфеллі. Я поговорю з батьком сьогодні, скажу йому, що не зможу... він вислухає мене, якщо я звернусь серйозно, - сказала вона, розвертаючись; серце нещадно защемило від болю, та вона бажала закінчити цю справу якнайшвидше, щоб не так боліло.
- САНСО! - заволав Джоффрі, і вона відчула, як напружені руки вхопили її за плечі і силою розвернули назад. Їй наче заціпило, коли побачила, як Джоффрі плаче, не приховуючи цього; сльози змішувались з краплями дощу, очі почервоніли, а обличчя перекривилось від нестримного відчаю: - Це не через тебе, трясця! Я ж казав, що це не через тебе! - закричав він зі злості, очі набули божевільного виду, наче той бездонний відчай враз закипів і почав виливатись назовні, як гній з інфікованої рани. - Я, я, я... він повторював, хаотично вдихаючи повітря, досі тримаючи її за плечі, не знаходячи слів, - Я веду війну, Сансо! - нарешті він вигукнув, дивлячись так, наче не знав, що робити далі.
Те, як він це сказав, спричинило появу мурашок вздовж її спини, але дівчина опанувала себе, кажучи подумки собі, що має бути хороброю, не зважаючи на злам джоффриного сталевого самоконтролю. Юнак гучно видихнув і продовжив: - Це правда, те що ти казала, це все правда, - він затнувся на мить, наче подавившись словами, і відпустив її, - Я справді зламаний, бо не знаю, що далі робити, я не можу з цим справитись, це неможливо, - він бурмотів, заплющивши очі, намагаючись опанувати свій стан.
- Джоффрі, яка війна? То, то Таргарієни..? - запитала вона, шокована тим, як його витримка наче випарувалась в ніщо.
Джоффрині спроби поновити самоконтроль провалились, як він гірко засміявся, хитаючи головою. - Ох, Сансо, якби ж, якби ж то були Таргарієни... Я б вибрав боротись проти сотні драконів та мільйону дотракійців, якби мав право вибору... - прошепотів він, не втримавшись на ногах, і гепнувся дупою прямо в багно, тримаючись долонями за обличчя від сорому.
Санса витріщалась на нього, волосся на шиї стало дибки, долоні злегка тремтіли, коли Джоффрі закашлявся і почав майже маніакально терти обличчя. Він різко вдихав раз на дві секунди, і коли врешті опустив руки, то на обличчі вже був звичний нейтральний вираз. - Леді Сансо, - почав хлопець із найсумнішою зі всіх, коли-небудь бачених нею, пародією на посмішку, - Я... Пробачте мій зрив... Я лише жартував... - бурмотів він, маючи порожній вигляд.
- Ні, - відповіла вона, стаючи на коліна; бруд забризкав них сукні, коли вона із силою схопила Джоффрі за руку, - Не смій знову загубитись у відмовках. Війна проти кого? Джоффрі, проти кого ти воюєш? - запитала вона.
- Та не воюю я, просто...
- Джоффрі. Ти погодився, що казатимеш правду, - вона продовжила тиснути, торкнулась долонею його голови і практично повернула її, щоб їхні погляди могли зустрітись; її серце дико тупотіло в грудях. Прошу, розкажи мені, прошу, допоможи зрозуміти, думала вона, примушуючи його говорити.
- Я... - пробурмотів Джоффрі, навіть не опираючись її маніпуляціям; світло-зелені очі пересіклись із її сірими, і він загубився у спогадах. - Цикл, - прошепотів він, від того слова мурахи побігли по всьому тілу дівчини.
- Що за Цикл? - запитала вона раптово приглушеним голосом.
- ... Білі блукачі, Інші. Бран Будівельник та всі ті герої лише ледь-ледь стримали їх декілька тисяч років тому. Ті потвори знову прокинулись... і я не можу їх зупинити... - прошепотів він механічно, відводячи погляд набік.
- Білі блукачі... вони ж... то лише легенда... - почала затинатись Санса.
Джоффрі виглядав спустошено, так наче щойно прийняв рішення не брехати їй: - Стіна була збудована не для того, щоб тримати за нею здичавілих, - мовив він, знову переводячи погляд на річку, котра вирувала, підсилена водою з дощу, - Я бачив їх своїми очима, відчував плоттю крижаний дотик їхніх мечів, бачив оскали мерців, як цілі підрозділи вставали з мертвих, зоб полювати та вбивати живих... - продовжив він відсторонено.
- Джоффрі... ти... що... - вона почала затинатись, коли Джоффрі знову перевів погляд на неї.
- Ти бажала знати, тепер ти знаєш. Врешті-решт їх не можливо зупинити, жодна з попередніх незліченних цивілізацій, котрих вони знищили, не змогла зупинити цей наступ, - він зупинив сповідь, хитаючи головою, - Що я взагалі роблю... - прошепотів юнак, перш ніж витягти кинджал і поглянути на нього задумливо.
Він збожеволів, думала вона шоковано, відчуваючи важкість в грудях. Але його слова звучать так гірко, наче він справді описує власний досвід.
- Джоффрі... як ти взагалі можеш це все знати? - запитала дівчина.
Він відвів погляд від кинджала і поглянув на неї, вагаючись щодо чогось, перш ніж ледь видно кивнути сам до себе. - Щоразу, як я помираю, то прокидаюсь у власному тілі в своїй кімнаті, через три дні після смерті Джона Аррина. Я переживав повторно це життя десятиліттями... можливо вже й століттями... Я бачив, як ніщо, мені знайоме, від магії до холодної сталі - ніщо не здатне протистояти їм... надії немає... - сказав він, розміщуючи вістря кинджала навпроти серця.
- Джоффрі, що ти робиш?! - вона майже запищала, усвідомлюючи, що навіжений збирається вкоротити собі віку.
- Закінчую це життя. Не переймайся, ти нічого не пам'ятатимеш, - сказав він, на обличчі не читалась жодна емоція, коли лезо проткнуло верхній шар шкіри.
- Джоффрі, припини! - закричала вона, вхопивши його руку, намагаючись вивернути кисть і вирвати зброю із залізного захвату.
- Сансо, зупинись, ти пораниш себе! - він заволав на неї, дещиця емоцій почулась в голосі, коли Санса потягнула зі всієї сили. Вона зойкнула, якось порізавши долоню об лезо, і Джоффрі відпустив кинджал, так наче це він сам зараз поранився.
- Сансо! Вибач! Я... я... це життя вже зійшло на лайно... - бурмотів він, намагаючись підвестись, але лише знову впав у багно. Дож поливав обидвох водою як із відра. Санса сахнулась подалі від юнака, застигла на болотистому березі, тримаючи кинджала.
Вона навіжено дихала, а руки сильно тремтіли, поки дівчина роздивлялась зброю та порізаний палець. Вона озирнулась, зауважила, як Джоффрі зробив перший крок до річки, і відчайдушно спробувала придумати вихід із ситуації, щоб зупинити хлопця від втоплення.
- Магія, ти сказав, що спробував примінити магію проти них, доведи це! - заверещала вона, маючи намір втовкмачити дещицю розумності в цього безумця.
Джоффрі застиг на секунду, похитуючи головою: - Якщо я доведу, то віддаси мені кинджала? - запитав він із посірілим обличчям.
- Так. Але якщо ти не зможеш, то підеш із мною до мейстера... - хутко проказала вона, і він кивнув на згоду, - І ти забудеш про це, про це божевілля, - додала Санса, щоб отримати повторний ствердний кивок, - І, і... і ти дозволиш мені допомогти тобі, - бовкнула вона, очі розширились від здивування, бо Джоффрі й на це кивнув, проте остання вимога змусила його гірко посміхнутись. Він виглядав напрочуд впевненим.
Він насправді збожеволів... промовив відчай у свідомості, коли Джоффрі заплющив очі: - Це насправді не зовсім магія, якщо буквально трактувати... Але все ж досить близько, це фрагмент моєї душі, що має обмежену самостійність, щоб слугувати зброєю на полі бою... - він затнувся, глибоко вдихнувши.
Санса витерла дощову воду з очей і сама вдихнула на повні груди, намагаючись не впасти, коли Джоффрі відкрив очі. Вона несміливо всміхнулась, повільно киваючи, так наче говорила із дитям: - Б-бачиш? А тепер пішли до... до мого батька, він пошле крука мейстеру Лювіну. Той можливо знайде якесь зілля, чи...
- Сансо, - мовив юнак із сумною посмішкою, - Подивись назад.
Вона так і зробила - і опинилась прямо перед срібним левом завбільшки з коня; хутром звіра пробігали дивні візерунки, велична біла грива залоскотала шкіру, коли звір почухав свою здоровенну голову об її руку, майже скинувши дівчину в річку, коли присів коло неї.
- Ну годі, досить, йди сюди, ти, великий жирний котяро, - звернувся Джоффрі із легкою посмішкою, обійняв лева, котрий щойно підійшов до господаря, і погладив гриву; звір замурчав, виглядаючи більшим за людину, навіть коли присів на землю біля нього. Леді збентежено дивилась на Джоффрі та лева, переводячи погляд з одного на іншого і назад, туди й сюди, так наче лютововчиці двоїлось в очах.
Санса нахилила голову, витріщаючись на лева, та моргала знову та знову: - Ні... це неможливо, ти... ти просто підстроїв це все, тримаючи лева десь неподалік, це все дурний жарт, - белькотіла вона, притиснувши тремтячі долоні до рота.
Джоффрі мав вигляд, наче йому боляче від тих слів, поглянув на річку, перш ніж кивнув сам до себе і перевів погляд на Сансу; він простягнув правицю вбік і повільно повернув її, коли трильйони тоненьких золотих та пурпурових ниток матеріалізувались прямо з нічого, з повітря, і почали переплітатись між собою, подвоюючись при перетині в нові лінії, вигадливо переплітаючись, аж поки сяйво не згасло - після того в джоффриній руці опинився довгий меч-півторак, валірійська сталь виблискувала в світлі сідаючого сонця, котре пробивалось крізь хмари. Метал мав золотистий відтінок, дуже подібний, але й дечим відмінний від тої блакиті, що вона бачила на Льоді два чи три рази, коли батько витягував свого дворучного меча.
- Ні... - прошепотіла Санса, кинджал випав з її рук, коли вона затулила рота. - Ні... - знову невиразно прошепотіла вона, дивлячись на Джоффрі із золотим мечем та срібним левом, наче на ожилого персонажа з легенд про Вік Героїв. Він полишив меча на місці, де стояв, а сам рушив до неї, повільно нахилився і підняв кинджал з землі.
- Дякую... Світлорев не дуже зручний для таких речей, і я б не рекомендував комусь потонути... ніколи, - пожартував він чорним гумором, маючи вигляд, ніби збирався сказати щось інше, перш ніж похитати головою та відступити назад.
- Ти... ти справді... повертаєшся назад... щоразу після смерті..? - Санса запитала заціплено.
Джоффрі кивнув, відходячи до свого місця біля скелі: - Моя сутність, так... не переймайся, ти зразу опинишся у Вінтерфеллі, зі своєю родиною... це займе всього декілька хвилин. Ти й не пам'ятатимеш нічого з цього всього, - сказав він, розміщуючи кинджал навпроти серця, і Санса заверещала в паніці, намагаючись відвернути його увагу.
- Тоді не має значення, якщо й я вб'ю себе! - закричала вона, кидаючи поглядом по сторонам в пошуках чогось гострого.
Джоффрі мав вигляд, наче його щойно вдарили довбнею по голові: - Що, - сказав він тупо.
- Я вб'ю себе, якщо ти не припиниш цей... цей ідіотизм! Я, я зроблю це! - сказала вона, дико роззираючись, і нарешті прийняла рішення, дивлячись на річку.
Джоффрі й досі виглядав приголомшеним, та похитав головою: - Це ж не якась дурнувата дівоча балада, жінко! Чого ти, трясця, збираєшся цим досягнути?! - заволав він, починаючи рух вперед.
- А тобі яке діло?! Ти ж все одно побачиш мене через місяць! - вигукнула вона у відповідь, заходячи у воду, потужна течія спробувала потягнути її з собою, та вона продовжила рух; на березі Леді гавкала як навіжена.
Джоффрі виглядав абсолютно збентеженим, кинувшись за нею: - Сансо, стій, щоб тебе..! - заволав він.
Вона зупинилась, розвернулась та подивилась просто на нього: - А тепер ти кинеш того довбаного кинджала, інакше останнім, що ти побачиш перед своїм ймовірним пробудженням, буду я... я буду тонути та кричати у відчаї, бо ти та-а-акий дурний, твердолобий ідіот! Занадто поглинутий у своїх бідах, щоб побачити допомогу! - закричала вона.
Джоффрі зупинився посеред кроку, дивлячись на річку: - Сансо, просто вийди з води, негайно... будь же розумною людиною, - мовив він, розвертаючи долоні в мирному жесті, так наче вона була Ріконом.
Санса дивилась на нього десь з секунду, перш ніж якась нестримна лють, про існування котрої вона й не підозрювала, не напала на неї, і обличчя перекривилось від гніву: - Розумною?! РОЗУМНОЮ?! - заволала вона в праведному гніві, - Це ти, той хто розповів мені, що світу настане кінець, і що ти безсмертний чаклун, і ти очікуєш від мене розумбульбуль... - її перервала чимала хвиля, що вдарила дівчині по стегні, збиваючи з ніг у воду, та потягнула за собою до середини річки на глибину.
Вона борсалась проти потужної течії, перш ніж виринула на поверхню, безладно кашляючи; дощ забивав поле обзору, коли її знову потягнуло вниз, в глибину, де її вдарило об підводну скелю і закрутило в хмарі бульбашок. Вона вдихнула трохи води, та знову якось спромоглась виринути на поверхню із навіженим криком, і побачила Джоффрі, що плив до неї наче навіжений, долаючи хвилі потужними гребками і вдихаючи лише тоді, коли насправді мав на це потребу.
- САНСО! - закричав він, коли побачив її, шум дощу приглушував голос хлопця.
- ДЖОФФБУЕРХ! - вона спробувала відповісти, проте знову опинилась під водою, коли вдарилась об щось, мабуть потонуле дерево; голова загуділа наче дзвін, і вона тонула та тонула та тонула. Поле бачення почало мерехтіти, легені горіли вогнем, а рот відкрився проти її бажання, вдихаючи ще більше води.
Голова дівчини знову виринула на поверхні, і вона вдихнула ще дрібку такого благословенного повітря, перш ніж закашлятись водою, безнадійно намагаючись вдихнути ще, але не маючи змоги на це через воду. що рвалась назовні з легень. - Тримайся! Тримайся, Сансо! - волав він, пірнув та вхопив її ззаду, перекинувши через спину в дивній позиції.
Вона й далі кашляла, поки Джоффрі плив по течії, уникаючи здоровенну скелю, в котру вони б врізались за мить, якби не змінили курс. - Ти не вбив себе, - прохрипіла вона поміж подихами, відчуваючи ріжучий біль між ребрами.
- Зберігай сили, Сансо, просто дихай, - прокричав він, пірнувши вниз і схопивши її спереду, роззираючись навколо, поки їх несли далі бурхливі води Червонозуба; сонце вже майже повністю заховалось за обрієм, віддаючи цей світ в обійми пітьми.
Санса міцно схопилась за нього, потужна течія намагалась відірвати її від хлопця, коли Джоффрі поглянув їй прямо в очі: - Тут попереду має бути поворот русла! зберігай притомність! - закричав він їй прямо в обличчя.
- Мої легені, я не можу дихати, - прохрипіла вона між напруженими подихами, жахливий біль поширювався всім тілом.
- Тримайся, Сансо, давай, швидкі короткі подихи, ти можеш... - сказав він, перш ніж хвиля врізалась в них, і вона майже відпустила Джоффрі. - Будь мужньою, Сансо, - сказав Джоффрі, підгрібаючи рукою направо, - Я знаю, ти можеш, - додав він безпорадно, поїдаючи поглядом щось нижче по течії.
Сансині сльози текли струмками з очей, від болю голова йшла обертом, страшне полум'я горіло в легенях, агонія такої сили, котру вона ще ніколи не відчувала. Їй було холодно, проте тіло вже не здригалось так, як хвильку перед цим. - Ти мене раніше бачив..? В... інших життях? - запитала вона, моргаючи, - Чи була... чи була я хороброю тоді? - запитала дівчина, кашляючи між словами.
- О так, ти була, Сансо, ти була, - відповів Джоффрі, пливучи й тягнучі її за собою, - навіть коли в тебе відібрали все дороге, ти була хороброю, - додав він в проміжку між черговими хвилями.
Джоффре ствердження чомусь на диво призвело до незвичного піднесення, навіть радості. Щоб там не чекає в майбутньому, вона зустріне це з високо піднятою головою... вона не стане розчаруванням для батька та матері. - Добре... - промовила Санса, сили полишали її, і вона почала тонути прямо біля повороту річки.
Останнім, що вона побачила, був Джоффрі, що розвернувся до неї та дивився з жахом, його обличчя виглядало наче вирізане з каменю, так як це взагалі можливо для людини.
* (від перекл.) Видається, що це алюзія на популярний на початку 2000-х інтернет-мем "Look at my horse".