Purple Days (український переклад)

by Labinnac

Автор - Baurus, Переклав - Олександр Малярчук

48. Розділ 40: Блискавки

Розділ 40: Блискавки.

1

Після подій на турнірі Червоний Замок перетворився на похмуру пустку. Королева оскаженіла від люті та розпачу, наказавши арештувати Гору, сер Джеймі кинувся виконувати наказ із якоюсь незвичною жагою крові. Гора опирався, ревучи, але Джеймі з допомогою досвідченого сера Баррістана таки зміг подолати того здоровила, наче якусь потвору з легенд... Зараз кліганова голова прикрашала собою піку над Провулком Зрадників.

Джоффрі вже майже не дихав, коли його понесли з поля, і Санса так і не бачила його з тих пір. Принца замкнули в Мейгоровій твердині під постійним наглядом грандмейстера та легіону хірургів, що намагались врятувати йому життя того дня та протягом наступної ночі. Санса особисто просиджувала цілі дні в кріслі під дверима його кімнати, вбиваючи час вишиванням чи короткими розмовами з Джейні, поки батько чи септа не забирали її із собою на обід чи в її покої до сну. Проте як би вони не старались, та не могли відволікти її від повернення на звичне місце.

Вона мало з ким спілкувалась протягом тих днів, і поки Бран витрачав час на ігри з Літом та тренування з Джорі, а Ар'я й далі тренувалась, ловлячи котів за наказом її "вчителя танцю", Санса переважно пригадувала по пам'яті всі ті розмови із Джоффрі. Мабуть найбільш тривожним зі всіх тих розповідей про лід та війну, смерть та відчай про речі, мало їй знайомі, котрі наче були огорнуті уявним захисним коконом із прадавніх легенд та переказів... найбільш тривожним виявилось те, як вона почала сприймати все, що коїлось всередині Червоного Замку. Де діви шепотіли та сміялись над останніми витівками своїх лицарів-фаворитів, Санса зауважувала лише прихований обмін інформацією. Коли вона бачила заклопотаних радників, то сприймала їх як лише як придворних інтриганів. Вартові, чия присутність раніше вселяла відчуття захищеності, зараз патрулювали королівський замок із напруженими поглядами, тримаючи руки на руків'ях мечів, наче відчуваючи дивне напруження всередині замку.

Особливо неспокійним видавався лорд Ренлі; він був таким ще до подій на турнірі, і чимало штормоземців, лордів та лицарів, досі не покинули столицю, натомість проводили дні на полюванні в нетрях Королівського лісу та на бенкетах в ренліному приватному маєтку. Брат короля, здавалось, суттєво підсилив особисту варту новими вояками після останніх подій, і його люди тепер були третьою за чисельністю потугою в столиці, майже зрівнявшись із червоноплащниками Червоного Замку... їхні взаємні зустрічі під час патрулювання завжди супроводжувались стисканням кулаків та підозрілими поглядами з обох сторін.

Король, здавалось, занурився з головою у безодню важкої меланхолії, бенкетуючи сильніше, ніж завше, і в присутності багатьох... інших жінок. Виявилось, що цей розпусний загул не спрацював, як гадалось, монарший стан лише погіршувався з плином часу, аж до точки, де він був змушений реготати на всю горлянку з власних плоских жартів, щоб подавати сигнал присутнім приєднатись до веселощів; чергове пробиття дна для колись харизматичного короля... Вона раз чи два підслухала батькові розмови, і виявилось, що тепер Мала рада сама править державою без монаршого нагляду, що дуже розчаровувало батька. З іншого боку - королева перетворилась на справжню відлюдницю, майже не показуючись на публіці та спілкуючись лише з братом.

Грандмейстер заборонив Сансі відвідувати принца, поки той не одужає, але коли одного разу старий вийшов з кімнати і пошкандибав у справах, залишаючи її в коридорі наодинці із Псом, котрий чатував на варті з кам'яним виразом обличчя... Санса не змогла опиратись спокусі.

Видавалось, що Джоффрі втаємничив Клігана в свій невеличкий обман, і похмурий вояк супроводжував принцовий несправжній ескорт в тій невеличкій подорожі Чорноводною, щоб приховати справжню особу принца за маскою Срібного Лицаря. Очевидно зараз він про це шкодував, це було видно по його настрою.

- Заходь, я не спинятиму тебе, - пробуркотів Пес, перш ніж вона встигла відкрити рота. Дівчина вдячно кивнула до страхітливого на вигляд присяжного оборонця, перш ніж прошмигнути в кімнату, де вона застигла на місці, моргаючи; голова паморочилась від запахів хвороби та макового молочка.

- О, Джоффрі... - прошепотіла дівчина, сідаючи коло нього на дерев'яний стілець. Тіло юнака виглядало охлялим, блідим та змученим, наполовину замотаним перев'язками, що закривали частину грудей, ногу, руку та обличчя. Виглядало, наче рани, отримані під час того нестримного марафону на всіх трьох змаганнях, вкривали його всього, налазячи одна на іншу, погіршуючи загальний стан із кожним новим випробуванням, котрому він піддавав своє тіло. Раніше в присутності Санси він майже не звертав на них уваги, аби вона й не підозрювала, чого те все йому коштувало...

Вона ніжно взяла його долоню своєю, прочищаючи раптово пересохле горло; вже звична примарна рука наче перетиснула гортань, змушуючи важко дихати.

Я мала б зупинити його... подумала дівчина посеред нерухомої тиші кімнати. Якби він загинув, то вона б нічого не пам'ятала, і якби її... майбутня версія не спробувала б зблизитись з хлопцем, як вона це зробила в цьому "житті".. тоді ймовірно Джоффрі би продовжив виконання звичного плану, як і раніше, нестримно віддаючись на повну виконанню свого клятого "обов'язку", як він це називав, аж поки за тими зеленими очима на залишилось би нічого, що могло б приховати свіжі рани та розтрощені мрії.

- Шааан... сааа - зненацька захрипів він, стиснувши її долоню, повільно відкривши очі.

- Джоффрі, - прошепотіла дівчина та одразу взялась поїти його водою з чаші, що стояла на столику. Він пив повільно, й далі не відводячи погляду напівхмільних від наркотику очей від неї.

- Дякую, - прошепотів і він у відповідь, строго слідуючи етикету навіть в такому напів-зламаному стані, - Гарно виглядаєш, - додав він із натяком на посмішку.

Санса й сама всміхнулась попри настрій. Джоффрі рідко говорив компліменти, особливо такі прості. - Ні синців, ні подряпин? На відміну від тебе, - відповіла вона, ніжно тримаючи його руку.

- То правда, - погодився він, - Ти не опускаєш руки... стоїш на своєму... це мені в тобі подобається, - бовкнув юнак, посміхаючись на всі зуби.

Санса зашарілась, відповідаючи йому такою ж посмішкою: - А ще тобі подобається спричиняти багрянець на моїх щоках... краще відпочинь, Джоффрі, це тобі потрібно, - сказала вона, трохи нахмурюючись, бо відчула потужний запах макового молочка в його подисі.

- І це також... люблю, коли ти смієшся... від цього й самому хочеться сміятись.. а ще твій пильний розум... - продовжив принц той незграбний, безладний опис її чеснот, і Санса захихотіла проти бажання.

- Тобі ще багато чого варто навчитись в красномовстві, Джоффрі. Ти краще поспи, щоб бути в кращому стані, ніж п'яний вінтерфелльський бард, - вколола вона його грайливо, підкидаючи пасмо волосся з його очей, трохи стурбована тим, як повільно та невпевнено зіниці реагували на рух її руки.

Скільки ж йому дають пити цього зілля? Подумалось, коли дівчина роздивлялась розширені зіниці.

- Мене не хвилює красномовство, я ж не бард, - заперечив юнак, наче серйозно сприйнявши її слова, - Байдуже, що Пурпур змушує мене кохати тебе, це все одно чудово, - додав він щасливо.

Санса набурмосилась, схиливши голову набік із здивуванням. Джоффрі рідко говорив про "Пурпур", таємничу силу, котра якимось часом відмотувала час назад, зберігаючи йому пам'ять... Освідчення щодо кохання до неї спричинило до пурхання метеликів в животі, проте вона все ж нахилилась ближче в збентеженні.

- Що ти маєш на увазі, Джоффр? Пурпур... він якось погрожує тобі..? - запитала вона різко, слова наче самі злітали з язика. Сама ідея, що якась потойбічна потуга погрожує Джоффрі, змушуючи... кохати когось, тим більше її, видавалась одночасно дурною та абсурдною.

- Ні, ні, - повторював хлопець, намагаючись похитати головою, але зміг лише трошки повернути її вліво, - Просто він мене зробив таким. Створив таким. Чи варто людині гніватись, бо вона має дві руки замість чотирьох? Це просто даність. Для чого злитись через те, яким тебе створили? - він запитав сам себе, так наче відповідь була очевидною.

Створили, щоб кохати мене? Це ж якась маячня! Думала вона збентежено.

Санса злегка нахилилась вперед, збентеження лише зростало, як вона дивилась на нього: - Зробили? Створили? Джоффрі, що ти таке кажеш? - запитала вона із зростаючим неспокоєм.

- Вибач, Сансо, я не все тобі розповів, - почав виправдовуватись він, - Не варто було приховувати це. Не варто, - додав юнак із задумливим кивком.

- Джоффрі... Що ти приховав? - наполягала дівчина, стискаючи його долоню.

- Але від цього ти сумуватимеш... і не будеш більше зі мною спілкуватись... не бажаю й далі бути самотнім... - шепотів він, сповідаючись із жахом, наче мала дитина, - Не роби це зі мною, - благав він.

Його розум настільки одурманений, що він не може опиратись, усвідомила Санса. Чи й справді вони бажає дізнатись джоффрині секрети? Чи варто піти на підступ, зрадити довіру, щоб отримати знання й краще допомагати в майбутньому?

Відповідь на це була очевидною та миттєвою. - Джоффрі, будь ласка... просто відкрийся, дозволь тобі допомогти, - сказала вона, і принцові очі набули панічного вигляду навіть через маковий дурман.

Здавалось, що він бореться сам із собою протягом безкінечної секунди, перш ніж майже автоматично відкрити рота: - Я... Мені шкода, Сансо... Настравді я не є людиною... - сказав він незрозуміло.

- Як же це ти можеш не бути людиною, Джоффрі? Ти ж говориш і дихаєш просто зараз! - вигукнула дівчина, нервуючи від його слів та відкидаючи сміховинне ствердження.

- Ти просто не усвідомлюєш міці моїх творців, Сансо. Такої неймовірної потуги... - те, як він це сказав, спричинило до появи мурашок вздовж хребта. Очі юнака розфокусувались, коли він спробував і одразу відкинув спробу детально пояснити безмежну масштабність того, що намагався пояснити: - Міці, щоб відкотити час назад, щоб формувати саму реальність, як скульптор формує глину... щоб слідувати планам, задуманим цілі епохи тому... чим для такої сили є створення життя з нуля? Нічим, дрібницею... - сказав він із трепетом.

- Я... як... - прошепотіла Санса, закривши рота долонею.

- Це важко усвідомити, знаю... але це правда. Я вже розповідав тобі про втрачені частини раніше... я і є однією з тих частин, Сансо. Пурпур створив мене як зброю, щоб спробувати, ймовірно без надії на успіх, знищити Довгу Ніч... - зашепотів він.

Санса глибоко вдихнула повітря, дивлячись на нього: - Я... мені... мені байдуже, Джоффрі, - нарешті вимовила вона, опускаючи руку, - Чаклун, герой, зброя чи придурок, байдуже, я... я просто хочу бути з тобою, - врешті призналась вона; метелики запурхали в згоді, коли Джоффрі болюче стиснув її долоню, навіть в такому стані він зберіг чимало сили. Це зізнання наче вразило хлопця сильніше за удар кліганового списа, обличчя скривилось від туги, і він стискав її руку наче від цього залежало його життя, відвівши погляд подалі від неї; Сансу захопило дивне відчуття, наче щось не сходилось, і тілом побігли мурашки.

- Джоффрі... Для чого Пурпуру створювати тебе із... із вбудованою потребою закохатись в мене? - нарешті вона запитала, серце бухкало так сильно, що здалось, як це грандмейстер цього не почув і не прийшов перевірити.

Юнак мовчав, його дихання пришвидшилось, і вона почула дивне віддалене гудіння. - Джоффрі... чому ти так страждаєш через мене? - зненацька прозвучало нове питання, вона наче відчувала, що ті питання пов'язані; в голові гуділо, так наче от-от мала відкритись велична правда, і вона схопила принцову руку обома своїми та стиснула, наче примушуючи хлопця заговорити знову.

- Вибач, Сансо, - прошепотів він тихим голосом, досі не дивлячись на неї.

- Джоффрі, - наполягала дівчина, і він повернув голову до неї, майже як проти власного бажання. - Чому? - запитала вона знову, власний голос чувся неприродно гучно.

- Тому що ти є іншою частиною зброї, - сказав він, дивлячись прямо в очі, - Ми були створені з одного джерела космічної енергії, так би мовити магії... ось чому ти "кохаєш" мене, Сансо, а я тебе. Ми були задумані, створені, призначені жити та вмерти разом, як молот та ковадло, піхви та руків'я, колесо та вісь, лук та стріла... щоб проживати разом життя за життям, щоб страждати та лютувати разом, програвати разом... розпастись в ніщо під тиском Довгої Ночі... разом... Вибач, Сансо,, мені так шкода, - шепотів він навіжено, наче загубившись у видіннях від гарячки, з диким поглядом. - Це насправді дівоча балада... от лише в неї жахливий, страшний кінець... - сказав він із тугою.

Санса підвелась, наче в тумані, заточилась назад, перекидаючи стілець на підлогу, та закрила обличчя руками, дихаючи через пальці; звуки джоффриних безнадійних вибачень затихали та зникали, сама душа гуділа в підтвердженні його слів; заперечення одразу вмерли на її вустах, і дівчина вдарилась спиною об щось ззаду.

- Юна панно, принц Джоффрі зараз потребує відпочинку! - нахмурений грандмейстер почав картати її, заходячи в кімнату, але Санса не чула його слів; вона пробігла повз старого та помчала коридором, тікаючи світ за очі.

2

Врешті вона опинилась в Божегаї, як іронічно, намагаючись приборкати круговерть емоцій, що вирувала всередині неї наче могутній шторм на морі. Щоразу, як вона намагалась знайти заперечення джоффриним словам - дівчина виявляла. що не здатна на це, аргументи танули від підсвідомого визнання жахливої правди.

Він казав правду. Седмице, допоможи мені, вона ніколи ще не відчувала правдивість чогось так сильно.

Так Санса провела цілий день і більшу частину ночі, сидячи під чардеревом, як це часто робив Джоффрі. Чи було те, що вона відчувала до нього... просто закодованим? Наче якоюсь інструкцією, викарбуваною на самій її душі?

Вона із силою захитала головою. Після всього, що трапилось, ті питання видавались беззмістовними, навіть дурними. Вона кохає його, і байдуже, в чому справжня причина... і вона була створена, щоб допомогти зупинити Довгу Ніч... Цей надприродний факт викликав порівно і жах, і піднесення, чому - вона й сама не знала. Тепер бажання вистояти поруч з принцом проти навали ворогів виглядало не дурнуватою, наївною фантазією, а втіленням мети, викарбованої її творцями...

Двчина затремтіла, обмірковуючи ту думку в захопленні. Вона справді переживала за Джоффрі, більше, ніж за будь-кого із людей. Чи то внутрішні інструкції, а чи ні - вона не дозволить йому продовжити поступове сходження в безодню божевілля, не дасть зустріти апокаліпсис на самоті. Те, що це видавалось основною метою існування, вистояти разом і разом же зупинити кінець всього, що вона знала, лише підсилювало її переконання. Джоффрі розповів їй правду, справжнє зловісне пророцтво, але вона наче надихалась цим, знаючи, що всі сумніви, котрі отруювали останні місяці перебування в столиці, виявились беззмістовними... як можна сумніватись в плані дій, якщо її було створено для цього? Як можна перейматись, сумніваючись, чи варта вона поставлених перед собою цілей, якщо саме заради втілення згаданих цілей її й було створено?

Саме там і тоді, коли вона лежала в ліжку у своїй кімнаті, думки та роздуми, що виринали в свідомості протягом останніх кількох місяців, врешті викристалізувались в щось більше.

Її варто переговорити з Джоффрі, коли він буде притомним. Він не зможе відмовити їй.

Вона вистоїть разом з ним, проти його тягаря та його ворогів, чого б це не коштувало.

3

Вона радо мчала крізь гущавину, переслідуючи перелякану здобич, а її брат та сестра вили з боків, забігаючи з боків, щоб нарешті остаточно оточити звіра. Він гасав колами, погрожуючи напрочуд гострими на вигляд рогами, проте вона все вирахувала, ступивши на крок вбік, та стрибнула, занурюючи зуби в плоть, збиваючи здобич з ніг на землю; брат та сестра приєднались, шматуючи звіра, хоча вона й була певна, що здобич вже мертва; вовки рвали горлянку та ламали потужний карк.

Все, як годиться.

По тому вона приступила до трапези, пожираючи м'ясо не настільки хижо, як її кровожерливі родичі, намагаючись не вимастити хутро більш, ніж личить. Сестра завила, і вона приєдналась до того славного кличу, брат також приєднався до хору, і вони відкрито проголошували своє панування над цим теплим лісом, переповненим полохливою дичиною, що не знала зимового голоду.

Поки решта її родини продовжували пожирати мертву лань, вона зі цікавістю нахилила голову набік... вдалині почулись звуки, розмова двоногих...

Вона підкралась до них і виявила двох тих істот, що патрулювала вдовж стежки, тихо перемовляючись між собою та тримаючи в руках гострі на вигляд списи. Вона прослизнула повз них, оминаючи інші групу двоногих на галявині під безмісячним нічним небом, аж поки не підкралась до чималої смердючої юрби, де пили якусь рідину з різким запахом та терлись один об одного в пристрасті. Шлях продовжився поміж великими та меншими тканинними будинками, звиваючись подалі від здоровенного кільця з деревини, звідки долинали звуки металевого зіткнення сталі зі сталлю і двійко двоногих кружляли із зброєю в руках.

Вона зупинила погляд на зображенні здобичі на тканині, пригадавши солодкий смак крові, котру недавно смакувала, перш ніж продовжити пошуки. Враз почувся знайомий голос, і вона затихла без звуку, підповзаючи до двох людей, що говорили всередині найбільшого намету.

- Ти перетворюєшся на параноїка, - мовив знайомий голос батька її господарки, коли вона принишкла між дерев'яною діжею та тонкою тканинною стіною будинку.

- А ти стаєш сліпцем. Чи мені варто нагадати тобі, Еддарде? - запитав інший голос, очевидно розлючений.

- Ти мені вже казав... - почав Нед, та його перебив співрозмовник; її хутро на шиї наїжичилось від образи.

- Після того, як Джон Аррин помер дуже підозрілою смертю, його місце практично зайняв Царевбивця! Так би і сталось, якби Роберт не відчув нагальне бажання бачити тебе біля себе в столиці! - гарячково сказав голос.

- Ланністери спробували зайняти вільну посаду, що ж тут неочікуваного... - пробуркотів Еддард.

- Ага, нічого неочікуваного! - засмучено промовив голос, із нотками остороги, так наче щойно виявив, що з'їв гниле падло замість соковитого м'яса. - Потім, через день, Станніс тікає, підібгавши хвоста, до свого коханого Дракон-Каменя! - продовжив він.

- Мені швидше видається, що його образило рішення Роберта зробити мене правицею, замість призначення на посаду молодшого брата, ми ж обидва знаємо, як він завжди важко сприймав ставлення Роберта, - Еддард спробував переконати логічним висновком, впевнений голос пасував вожаку зграї.

Інший голос звучав, наче його не переконали ті слова, здається він відпив трохи води, перш ніж продовжити розмову: - Ага, Станніс відкинув свій обов'язок, тому що та остання робертова образа зламала його? Пфф, не сміши, - мовив він та ще раз відпив, - І невдовзі посада майстра-над-кораблями буде вакантна, як Роберт знову повернувся до справжнього правління державою, після того нещастя з Джоффрі... - додав він.

- Станніс ще може повернутись до того, як король забере ту посаду в нього... - зауважив батько.

- Він не повернеться, Еддарде, він задумав щось інше, збираючи війська та кораблі на Дракон-Камені. Наскільки я знаю, він вже скликав знамена... всі відчувають сморід війни в повітрі, лорде Старк, всі окрім тебе, - сказав голос їдко.

- Так це тому ти ховаєшся тут в оточенні половини лицарства Штормових земель, лорде Ренлі? Ти відчуваєш сморід війни чи й сам бажаєш її почати? - батько запитав із загрозою, із звичним кам'яним виразом обличчя, котрий надягав, виявляючи змови.

- Ти сліпець, якщо вважаєш себе в безпеці, я лише намагаюсь убезпечити себе, щоб не прокинутись із перерізаною горлянкою, - відповів Ренлі, чий голос аж смердів напів-правдою.

- Я знову повторю, ти перетворюєшся на параноїка. Відішли цих вояків додому, Ренлі, і не приводь із собою половину штормоземців щоразу, як навідуєшся в Червоний Замок... від цього лише червоноплащники нервують, а мені доводиться розбирати весь той безлад, - батько спробував заспокоїти співрозмовника. Вона ледь змогла стриматись, щоб не підбігти і не вкусити його за литку. Намагатись розумно говорити із переляканим щеням... про що він лише думає!

Згадане щеня проігнорувало поклик розуму, як вона й передбачала, натомість зробило черговий ковток чогось рідкого: - І в результаті згину, як лорд Бейліш? Щоб мене знайшли із сотнею та одною раною на грудях та виколотими очима?! Дзуськи... - він перервався на черговий ковток, - Ти чув, що Роберт роздумує, чи не призначити Тиріона Ланністера новим майстром-над-монетою? Він вважає, що цим неабияк дошкулить Тайвіну... І він таки захопився цією ідеєю... Образа честі! Щоб лише поглибше занурити ланністерську лапу в фінанси держави! Так, вважаю, що Тайвіну в дупу граному Ланністеру це таки дошкулить! - вибухнув Баратеон, - Грандмейстер, майстер-над-монетою, а невдовзі також майстер-над-кораблями, невже ти не бачиш зв'язку, ти, благородний дурню?!

- Лорд Ренлі, напій затуманив твою свідомість... - батько знову спробував.

- То не моя свідомість затуманена! Заради Седмиці, Еддарде, вони навіть вбили Слинта! Я ледь-ледь втримую контроль над золотоплащниками в цю мить! - закричав він, гнів очевидно зростав з кожним новим словом. - Ні! Це ти незграбний імбецил, як завжди! Ти втік на Північ після Повстання, віддавши все в руки Ланністерів, всю державу на їхній розсуд... Ні. Я не довірюсь тобі. Вони лише закінчують те, що ти сам почав, Еддарде. Ланністери зачищають малу раду, розставляючи своїх людей на ключові місця, готуються... і я наступний в списку! - сказав він, і вона почула, як щось порухалось і вода плюснула по чиїйсь шкірі.

- Вибач, лорде Старк, просто це вже мене дістало, - продовжив він після довгої паузи, в голосі вже чулось менше панічних ноток, коли щеня знову бризнуло водою на самого себе.

- Ренлі... я розумію твої побоювання, ще й як. Але все ж не бачу жодних слідів, що це Ланністери причетні до смерті Бейліша чи до втечі Станніса з міста, - батько терпляче пояснював.

- А смерть Джона Аррина? - запитало щеня хриплим голосом.

- ... Це не доведено, - відповів Старк із малою, проте вловимою ноткою невпевненності. Батькові ще чимало потрібно розвідати щодо цієї справи, так здалось.

Між ними запала тривала мовчанка, вона чула лише повільне дихання боягуза, коли той враз заговорив знову: - Я не віддам своє життя отак задарма, Еддарде, о ні, - він майже благав, - Ланінстери планують зробити новий хід... невдовзі. І коли настане час, то залишиться лише два табори. Тих, хто всім серцем бажає добра державі, і тих, хто лише бажає загарбати владу в свої руки, - сказав він, голос поступово набував певної твердості, і вона знехоча визнала певну гідність в тих словах.

Мовчанка продовжилась, аж врешті батько прорізав її різким голосом: - Я знаю, на котрому боці буду, коли настане той час, - проголосив він.

- Маю надію, що таки знаєш, лорде Старк, маю надію... - відповіло щеня, що аж смерділо розчаруванням та небезпекою, і Санса різко прокинулась, повільно моргаючи та дивлячись в безмісячну ніч, котра ледь проглядалась крізь відкрите вікно; повіки знову налились вагою, вона заплющила очі й заснула знову.

4

Повсякденне життя та сни після джоффриного зізнання стали важкими, жахливі кошмари та дивні видіння полювання у величному лісі змішувались із тривожними роздумами та всеохопливою дезорієнтацією. Батько наче не зауважив її новий стан, на повну зайнятий гасінням чергових криз в Червоному Замку та за його межами. Ані джейніні спонукання, ані ар'їні знущання не могли вивести її з того стану глибокого занурення в роздуми; дні проминали один за іншим, а двері до джоффриних покоїв і далі перебували під вартою королівських вартових та Пса, котрі нікого не пропускали.

Джоффрі розповів їй, що вона є ще одною частиною зброї... що вони обоє є зброєю... створеною для знищення Довгої Ночі, якимось чином... але щ оце означає? Чому вона не пам'ятає своїх попередніх життів? Чому Джоффрі так мучиться навіть при питанні про них? Ті питання поглинали всю увагу, поки решта Червоного Замку поступово розчинялась на задньому тлі. Король тепер рідко бенкетував, насправді Санса взагалі рідко бачила, щоб він полишав стіни Мейгорового Прихистку, переважно сидячи в своєму кабінеті. Королева з'являлась на публіці дещо частіше, але жодна кількість пудри не могла приховати масивні синці на її обличчі, від чого сер Джеймі ледь стримував гнів навіть на публіці.

Іноді їй снилось, як вона тримає Джоффрі за руку, із скорботним та зламаним обличчям, як і в нього, з порожнім поглядом, адже він страждає, а вона ні. Що ж то за доля їй судилась, що Джоффрі так переймається? Більш вона його не підведе, як того разу. Ніколи. Це вона знала із дивною впевненістю, котру ще ніколи не відчувала в житті. Дівчина не знала, яке конкретно місце на космічній дошці для цивасси займав він та... білі блукачі, але була певна в одному... Вона більш його не підведе. Вона ж пообіцяла принцу, що допоможе, якщо він відкриється їй, і саме цим вона й збирається робити... проте чим саме може допомогти - це досі залишалось таємницею, адже юнак відмовлявся пояснити, поки був в притомному стані.

Цікаві події почали відбуватись цими днями... Леді щоразу наїжачувала хутро в присутності лорда Ренлі, гарчала до нього, коли брат короля наближався занадто близько, не зважаючи на чисельні спроби своєї власниці вгамувати неслухняного лютововка. Батько був зайнятий своїми справами в малій раді, від чого все більше втомлювався... а також все більше нервував...

З плином часу загальна атмосфера в Червоному Замку ставала все більш токсичною. Сансині власні важкі думки змішувались із незвичною напругою, котра наповнювала столицю, та дівчина не зважала, слідуючи джоффриній пораді весь час тримати очі відкритими та сумніватись...

5

Видавалось, що Роберт нарешті почав відходити від чорного настрою, очевидно завдяки посітйним візитам батька. Він знову почав влаштовувати пишні бенкети, проте придворні наче не зауважили те, як той веселий, харизматичний король, яким Санса запам'ятала його у Вінтерфеллі, перетворився на похмурого, мовчазного чолов'ягу... або принаймні робили вигляд, що не зауважили.

Королева мала менш розкуйовджений вигляд, ніж зазвичай останніми днями, і велику залу заповнювала юрба гостей. Лорд Ренлі виглядав досить похмуро, і лише його кращий друг сер Лорас міг час від часу змусити того посміхнутись. Ренлі їв в оточенні десятків лицарів та лордів Штормових земель, всіх тих, хто аж занадто затримався на гостини в Королівській Гавані. Вони гомоніли та жартували над значно меншою групою вояків дому Ланністерів, котрі прибули до Червоного Замку протягом минулого тижня... а між ними сиділи дворяни-королеземці, іноземні торгові королі, і навіть барвистий Джалахабар Ксо, вбраний в звичне екзотичне вбрання із пофарбованого пір'я. Навіть він почувався ніяково від того обміну образ та насмішок, що лунали з обох боків.

Король Роберт запросив всіх, кого лише міг, залучивши цілий легіон слуг для обслуговування гостей, та їх все одно не вистачало; Санса переминалась в кріслі, відчуваючи неспокій, і Ар'я нетерпляче барабанила пальцями по столу, поки Бран поїдав свою порцію, наче втричі більший за розміром чоловік.

- Бране, це просто огидно, - Ар'я звернулась до хлопця, тамуючи сміх, коли Бран поїдав цілу курку.

- Я ж маю набрати ваги, адже тільки тоді сам Срібний Лицар тренуватиме мене! - сказав він із щирою посмішкою.

- Він сказав, що тренуватиме тебе?! - перепитала Ар'я шоковано, і очевидно заздрісно...

- Саме так! - вигукнув Бран із повним ротом, голос аж бринів від гордості.

- Що? Бране, коли ти говорив із Джоффрі? - запитала Санса швидко.

- Вчора, вони нарешті випустили його на прогулянку замком, - проголосив малий.

Санса спохмурніла, важко розмірковуючи та автоматично граючись їжею. Він знову уникає її, чи це її відсторонений настрій винен в такій неуважності до подій? Як би там не було, вона вже збиралась негайно піти звідси, коли король підвівся.

- Хвильку уваги, ви, виродки! - вигукнув монарх, стаючи з-за стола, і батько щось напружено зашепотів йому прямо в вухо, проте м'ясиста п'ятірня відсунула його вбік, - Я в нормі! Дай мені сказати. що бажаю, - пробурчав Роберт, піднімаючи здоровенний винний ріг догори.

- Я хочу проголосити тост! За мого відчайдушного сина, Джоффрі, хороброго хлопака, котрий не заслуговує на такого гівняного батька, як я, - проголосив він, перш ніж випити вино одним довгим ковтком; на обличчі королеви повільно, дуже повільно з'явився злегка схвальний вираз, коли король продовжив. - Ну, на що ж ви чекаєте! - гаркнув він, і всі присутні хутко випили.

Він сів на місце і вгризся в ногу оленя, заздалегідь впольованого саму для короля, механічно пережовуючи м'ясо, поки Санса непомітно стала з-за столу і рушила до дверей.

- Ще тост! Ану позакривали ваші змовницькі пельки! - вигукнув король, знову підводячись на ноги, поки служник слухняно наповнював його ріг; Роберт втупився поглядом на юрбу гостей.

Санса скривилась від нетерплячки, коли батько було рушив до короля, але той лише раз чи два хмільно хитнувся, перш ніж вхопитись здоровенною рукою за стіл. - Зі мною все гаразд, Неде, щоб тебе грали! - зупинив він батька, котрий спробував підхопити друга. - А тепер слухайте! Я ще маю сказати дещо вагоме! - проревів він із усмішкою, - Люди повинні почути свого короля, га? - проревів він із вибухом мертвого, огидного сміху, - Я, грмг, - він злегка хитнувся, і королева поглянула на чоловіка з тривогою, - Роберте, як ти... - почала вона, але він одразу перебив її.

- Замовкни й не втручайся, жінко! - гаркнув король, хитаючись; винний ріг розхитувався на всі боки, коли він рохнув і схопився вільною рукою за груди, - Я пригадую Повстання, боги... два оленя та барильце елю не вплинули б на мій стан тоді анітрохи... АААГ! - заревів він від болю, і сер Баррістан та сер Джеймі кинулись до нього з двох боків. Батько спробував, проте не зміг втримати короля, коли той звалився на стіл як лантух, рвучи пальцями груди та приглушено стогнучи від болю.

- Покличте грандмейстера! Король! Борони нас Седмиця! Варта! - здається всі навколо заволали одночасно, але Санса лише дивилась шоковано, як король дико здригався на столі, його конвульсії ледь стримувала обєднана сила батька, сера Джеймі, сера Барірстана, Ренлі та сера Бороса.

- Він не подавився, це серце! - закричав сер Баррістан, трохи вгамовуючи безлад.

- Де грандмейстер?! - верещала королева, озираючись навколо в цілковитій паніці, коли Роберт знову застогнав, востаннє випустивши повітря з легень, і застиг нерухомо.

Всіх присутніх наче заціпило, коли батько потрусив короля: - Роберте! Боги, ні... Роберте! - заволав він, зтрушуючи того зі всієї сили. Все більше та більше людей підводились з місць, поки батько намагався повернути короля до притомності, із налитими кров'ю очима: - Він помер... він помер... - повторював лорд Старк знову й знову посеред раптової тиші.

Вираз обличчя лорда Ренлі змінився із жаху на гнів... холодна лють врешті перетворилась на якусь нейтральну похмурість, від чого в Санса волосся стало дибки.

Король... подумала вона відсторонено, перш ніж різко похитати головою. Їй пригадались джоффрині слова... вона не буде пішаком. Не можна цього допустити. Тож Санса опанувала себе, дивлячись одночасно на всю залу і розмірковуючи так швидко, як лише могла.

Думай, думай, Сансо... король помер, Джоффрі має стати новим королем, подумала вона, спостерігаючи навколишній хаос. Якось подумалось, що це не вийде отак просто. Неприємний зловісний імпульс пробіг всім тілом, як вона врешті зауважила обурені вирази облич лицарів, що зараз оточили лорда Ренлі, котрий відійшов в кут зали... більш ніш обурені, вони радше виглядали безжальними.

Вона кинулась до батька, наче й досі враженого, коли грандмейстер нарешті дістався зали, рухаючись до короля; старий швидко оглянув його. - Батьку! Батьку! - зашепотіла вона рвучко батькові на вухо, - Опануй себе! - додала вона, різко штурхаючи його.

Нед ледве відвів погляд від досі теплого тіла свого найкращого друга, фокусуючи очі на доньці. - Гей, потрібно забиратись звідси, гадаю, що треба йти, негайно, - прошепотіла вона з тривогою.

Батько дивився на неї десь із секунду, колір повільно повертався на щоки вкупі із зростаючим відчаєм, коли Нед окинув поглядом залу та зауважив з лицарів-штормоземців, котрі відступили від ренліного оточення і майже вибігли крізь головні двері.

- Сансо, послухай мене, - зашепотів він рвучко, різко вхопивши її за плече, його обличчя набуло панічного вигляду, так наче не міг повірити власним словам, - Заведи Брана та Ар'ю назад до нашої башти, і накажи Джорі взяти половину людей, хай зустріне мене перед королівськими покоями, - сказав він, і Санса зауважила, як королева та сер Джеймі швидко вийшли із зали крізь бічні двері.

- І не відкривай дверей ні за яких обставин, лише коли я сам віддам наказ, зробиш це, Сансо? - зашипів він люто, Санса швидко кивнула у відповідь.

- Відведу сім'ю до Башти Правиці, пришлю Джорі та половину наших людей до королівських покоїв, замкну браму для всіх, окрім тебе, - промовила вона скоромовкою, - Батьку, що ти збира...

- Часу немає, Сансо, тікай! - наказав він, і вона зразу підкорилась, кинувшись до Брана та Ар'ї.

- Батько наказав забиратись, негайно, - сказала вона різко, хапаючи їх за руки, намагаючись імітувати материний тон, коли та сердилась та не терпіла відмовок. Обоє були занадто вражені тим, що трапилось, і не сперечались, тож вона швидко повела їх крізь відчинені двері з бенкетної зали.

Останнім, що Санса побачила в залі, були лод Ренлі, сер Лорас та тузінь штормоземських лордів і лицарів, що крокували до батька; він разом із сером Баррістаном, сером Боросом та грандейстером застиг над тілом короля; досі присутні заможні купці та декілька королеземських лицарів завмерли на своїх місцях. наче перелякані олені в лісі, посеред зали.

- Мої лорди! Сери! Друзі! - почула вона ренліний крик і перейшла на швидкий біг, тягнучи брата та сестру, ведучи їх сходами вверх та вниз, розштовхуючи переляканих слуг вбоки. - Жахлива трагедія звалилась на нас сьогодні... ні, не трагедія, а зрада, - почула вона віддалене відлуння, що догнало їх. Санса рвонула крізь бічні проходи, зрізаючи шлях, швидко діставшись зовнішнього подвір'я, де на бруківці лежали тіла трьох червоноплащників; молодий місяць ледь-ледь давав достатньо світла, щоб освітити шлях посеред темної ночі.

- Сансо, що сталося?! - запитала Ар'я в збентеженні та майже панічно.

- Не зупиняйся! - заволала та у відповідь і побігла, штовхаючи їх поперед себе та намагаючись не перечепитись через свою кляту сукню. Вони добігли до відкритої важкої дубової брами Башти Правиці десь за хвилину, двійко старківських вартових обабіч брами очевидно здивувались, побачивши дітей правиці. Санса зауважила червоноплащників, що виливались потоком на протилежний кінець подвір'я, волаючи та на ходу припасовуючи обладунки.

Я мушу дістатись до Джоффрі... подумала вона, коли вони нарешті досягли відносної безпеки "Башти" Правиці, котра швидше нагадувала повноцінну твердиню всередині замку. - Леді Сансо, чи все гаразд... - почав один з вартових, але вона перервала його, пробігши повз вояка. Дівчині здалось, що вона почула якісь звуки на віддалі... наче на бугурті якогось зловісного турніру.

- Зачиніть браму! - наказала вона, перш ніж добігла до меншого подвір'я всередині башти. - Де Джорі?! - заволала дівчина, намагаючись силою опанувати тремтіння рук, коли вказала жестом на одного з півдесятка переляканих вартових, що несли службу на подвір'ї; її поведінка настрашила служку, що йшов поблизу, несучи тацю з їжею, і він впустив ношу додолу.

- Джорі! Аліне! - покликала вона нетерплячим голосом, аж враз з'явилась септа Мордена із загрозливим виразом обличчя.

- Сансо, що я тобі казала на рахунок криків... - септа спробувала насварити вихованку, проте замовкла, коли Санса штовхнула Брана та Ар'ю їй просто в руки.

- Відведи їх в кімнати! - сказала вона швидко.

- Я можу битись! Я-я не покину батьку на самоті! - вигукнув Бран, нарешті усвідомивши, що коїться; перелякана септа міцно схопила хлопчика.

- Битись? Що коїться, Сансо? - запитала Мордена.

Це не спрацює, подумала Санса, біжучи до середини подвір'я: - До зброї! До зброї, люди Вінтерфеллу! - вона закричала, і цього виявилось достатнім для настороженої варти, щоб почати рухатись; вони почали волати, розбігаючись по казармам, будячи денну зміну, один рушив відчиняти двері до зброярні.

- Леді Сансо, що сталося? - запитав Джорі, підбігаючи до неї, тримаючи руки в заспокоювальному жесті, так наче він вважав, що в дівчини істерика чи щось таке.

Вона спробувала приглушити панічні нотки в голосі, обернулась до нього і плавно промовила: - Король помер, і здається лорд Ренлі щойно почав заколот для захоплення влади, - пояснила вона швидко, зауваживши, як миттєво зблідли джорині щоки, - Батько наказав привести половину наших вартових до королівських покоїв, негайно! - сказала вона лицарю.

- Заради Старих Богів... - він прошепотів, перш ніж рвучко опанувати себе, - Мені потрібно двадцять вояків, при зброї та латах, готових до бою через три хвилини! - заволав лицар, обертаючись до насторожених солдат, що вибігали з казарми і мчали до зброярні, коли Алин, джорин замісник, вибіг з головної вежі.

Септа Мордена рушила до неї, і Санса кивнула їй: - Септо, я піду приведу лютововків, а ти переконайся, що Бран та Ар'я сидітимуть в своїх покоях! - наказала вона найбільш суворим тоном, на котрий взагалі була здатна, безнадійно намагаючись копіювати Джоффрі. На диво, та септа кивнула, потягнувши за собою брата та сестру, не зважаючи на бранові спроби опору. Санса чрурнула до псарні, де Леді, Літо та Німерія вже гавкали та вили, від того болісного волосся на шиї дівчини стало дибки.

Незвичні звуки... битви на віддалі зростали, поки Санса разом із трьома вовками поверталась на подвір'я, де Джорі вже провів загін людей крізь дубову браму, Алин волав до лучників та арбалетників, а двоє вартових закріпили засува на брамі. - Ні, заждіть! Мені треба вийти назовні! - вигукнула вона до Алина, але браму вже замкнули; лицар обернувся до неї із зачудованим поглядом.

Джоффрі доведеться зачекати... Боги, це все відбувається так швидко, думала вона наче в тумані, коли він стримав вартових від виконання наказу.

- Алине, не відчиняй брами нікому, лише перед лордом Старком, і вважай на штормоземців, - бовкнула вона швидко, намагаючись придумати ще щось, коли один з вартових схопив її за плече.

- Дякую, моя леді, Йоллін зараз відведе вас до ваших покоїв... - сказав їй Алин, перш ніж повернутись до малої вежі над брамою.

Більше нічого зараз вона вже не зможе зробити, прийшло раптове усвідомлення. Вона не вміє ані битись, ані вести вояків у бій, вся ця ситуація вже вийшла далеко за межі її контролю... і цей факт наповнив її гнівом, коли дівчина дозволила подіям текти своїм плином, відштовхуючи вартового вбік, щоб самій піти до кімнати. тут вона лише буде плутатись під ногами.

Санса дійшла до власних покоїв, і вовки розбрелись в пошуках своїх господарів; Леді злегка загарчала, коли Санса сперлась до вікна і побачила, як закривавлений червоноплащник хитаючись вийшов на зовнішню подвір'я, кров текла струмками йому під ноги; якийсь закутий в лати чолов'яга схопив неборака ззаду і брутально вгатив тому довгого меча під пахву. Вона ледь стримала крик, закриваючи долонею рота, коли вояк впав, а за ним з'явились чисельні лицарі в штормоземських лівреях, окремі також в просторянських, разом із десятками золотоплащників; вона бігли зовнішнім подвір'ям до тронної зали та Мейгорової твердині.

Дівчина мабуть із чверть години провела так, дивлячись у вікно, дослухаючись до металевих звуків, як сталь билась об сталь, чи сталь билась об... плоть; іноді чулись крики агонії, так наче вона спостерігала якусь неймовірну виставу скоромохів; невеличкі зграйки штормоземців чи золотоплащників періодично з'являлись на подвір'ї, біжучи в, як здавалось, довільних напрямках, чимало з них мали скривавлені мечі...

Санса затамувала подих, коли дві групи вояків вибігли на внутрішнє подвір'я з боку брами Червоного замку... і зупинились. Змішаний загін золотоплащників та присяжних воїнів з гербами дому Каронів підійшли до Башти Правиці і застигли нерухомо, на диво зберігаючи мовчанку, поки двоє лицарів, що керували ними, нетерпляче крокували перед своїми людьми.

Через декілька хвилин прибув вартовий в кольорах лорда Ренлі Баратеона. Він прошепотів щось одному з лицарів дому Каронів, перш ніж помчати назад до внутрішнього подвір'я; лицар схилив голову і рушив до брами Башти, із щитом та мечем в руках. - За наказом короля всі двері в стінах Червоного Замку, включно із Баштою Правиці, мають бути відчинені перед його вірними слугами! - закричав лицар до оборонців за брамою.

- Я відчиню браму лише коли побачу лорда Старка перед собою! А зараз йдіть звідси по-доброму! - почула Санса відповідь Алина.

- Не питатиму двічі! Відчиніть браму в ім'я короля Ренлі! - проревів лицар.

- Я знаю лише одного короля, і то король Роберт! А зараз, або приведете сюди лорда Старка, неушкодженого та без примусу, або ви всі отримаєте повні сраки стріл! - відгукнувся Алин.

Лицар нічого не відповів, різко рушивши назад, пройшов повз золотоплащників до загону вартових в таких же лівреях, як у нього, волаючи та жестикулюючи мечем. Через декілька секунд десяток золотоплащників вийшов на подвір'я, несучи здоровенний таран; вони заревіли, біжучи до воріт.

- Лучники! - заволав Алин, і Санса ледь стримала черговий крик, коли з півдесятка стріл вилетіло з башти, якраз з-під її вікна, врізались в золотоплащників і збили на землю двох чи трьох, перш ніж решта досягла брами; одразу по тому почувся гучний удар, від котрого башта загуділа відлунням. Стріли продовжували падати на ворогів, перш ніж ті спробували вдарити знову, та вони все ж відійшли на десяток кроків і знову вгатили по брамі; втрати серед носіїв тарана поповнились підкріпленням ззаду, хоча кров вже залила значну частку бруківки подвір'я.

Ми не зможемо вистояти, подумала Санса панічно, коли брама зловісно заскрипіла, і золотоплащники приготувались до наступної спроби. Вона вискочила з кімнати разом із Леді, та ще стигла почути жахливе рипіння та волання купи людей. дівчина чула звуки битви, навіть коли безпорадно гатила по дверях в ар'їну кімнату.

- Х-хто там?! - закричала сестра з того боку.

- Ар'є, це Санса! Тікаймо! - викрикнула вона у відповідь, і коли мала відчинила двері, то обидві помчали догори проходом, в компанії Леді та Німерії. Проте коли сестри дістались кімнати Брана, то виявили її порожньою.

- Мабуть він десь заховався! - вигукнула Ар'я, нишпорячи по кімнаті, тримаючи дивного малого тонкого меча, якогось десь поцупила.

- Треба тікати, негайно! - сказала їй Санса, кидаючись до кімнати Джейні, але враз гучний тупіт закованих в метал чобіт запинив її.

Джейні... думала вона протягом агонізуюче довгої, безкінечної секунди, не знаючи що робити, перш ніж розвернутись і помчати в протилежному напрямі. Невдовзі вони обидві опинились в батьковому кабінеті, і Санса замкнула двері, поки Ар'я навіжено метушилась, шукаючи укриття. Санса спробувала допомогти їй, звуки їхнього наляканого дихання звучали в унісон, поки гамір битви внизу поступово затихав.

Жодна з них не змогла стримати крику, коли здоровенна сокира проломила середину дверей, одразу зникла і вдарила знову, трощащи двері на друзки. Всередину кабінету влетів один із вартових доку Каронів із сокирою в руках, за ним прослизнули ще четверо. Вояк ледь встиг окинути поглядом кімнату, коли Німерія стрибнула та вхопила його за горлянку. Інші вартові закричали. пробуючи відбити свого товариша, Леді приєдналась до бійки, збиваючи ще одного з ніг кривавим укусом, але ворогів було забагато...

- ЛЕДІ! - заверещела Санса, коли один з вояків вгатив списом прямо в пащу лютововчиці; звір рвучко відстрибнув назад, прямо до сансиних рук, кров виливалась безкінечним потоком, аж враз тварина завмерла нерухомо.

Дівчина заплакала, тримаючись тремтливими руками за розкішне сіро-біле хутро, Ар'я дико закричала ,спробувавши проткнути рапірою одного з ворогів. Добрі обладунки зупинили той укол, і вартовий збив дівчинку на землю ударом закутої в сталь рукавиці.

- Ні... Леді... ні... - ридала Санса, коли грубі руки обхопили її зі спини. - В-ви вбили Леді! - закричала вона до воїна в повному обладунку, витягуючи прихованого кинджала, й спробувала заколоти його в шию. Ворог загарчав, вхопивши її за руку, болюче крутанув за кисть, примушуючи впустити кинджала, так сильно, що аж кістка в зап'яску хруснула.

Вона моргала крізь сльози та біль, рюмсаючи, поки її вели повз брутально порубане тіло Німерії; трійця вцілілих вояків-Каронів поповнилась ще одним, котрий ніс нерухоме тіло Джейні.

- Ця сучка зламала собі карка, коли тікала вниз сходами, - мовив вояк із грубими рисами обличчя.

- Джейні? - ошелешено запитала Санса.

- От лайно, це одна із старківських? - перепитав вартовий, що тримав Ар'ю, котра й досі стояла, втупившись поглядом, на батьківський кабінет та понівечене тіло Німерії.

- Джейні! - закричала Санса.

- Нє-а, то лише одна із фрейлін його дочок, грець із нею, - втрутився вартовий, що тримав Сансу.

- Ого, то ми щойно уникнули купи проблем, пане... - відповів вояк із полегшенням, жбурляючи тіло Джейні вбік наче мішок із збіжжям, перш ніж обернутись, - Гаразд, отож, лорд Брайс чекає знизу, не гаймо час... хоча, якщо ви не проти, сер Галтоне, скажіть, куди поділись Гіл та Томмел? - запитав він, коли вояки потягли сестер вниз сходами, ігноруючи дівочий плач.

- Вовки дістались до них, - відповів вояк, ні, лицар, що тримав її.

- В сраку грані вовки, один з них загриз двох золотоплащників там, внизу, довбані звірі... - пробурмотів новоприбулий, показуючи шлях решті через чисельні проходи до подвір'я Башти.

Санса спробувала опанувати себе, тамуючи плач, та зробила спробу подивитись на лицаря, що вів її: - В-в-відпустіть нас негайно! Ч-чи ви вже забули, що сталось попереднього разу, коли північна кров пролилась на Півдні? - дівчина спробувала сказати, та лише отримала болючий удар по потилиці.

- Ану стули пельку! Ми відведемо вас до короля Ренлі! - відрізав той.

- Король Джоффрі є правдивим правите... - почала вона, але її обернули і дали ляпаса.

- Я сказав, замовкни! - заволав лицар їй прямо в обличчя, шрам над бровою аж налився кров'ю, коли він опустив погляд нижче.

- Гей, варто привести її цілою та неушкодженою, щоб король не... - фразу їхнього провідника перервав крик болю, кров бризнула в того з литки, і він впав додолу; за ним стояв розлючений Бран, тримаючи в руках меча, завеликого для хлопця.

- Голларде! - заволав інший вартовий, єдиний, що не мав рук, зайнятих бранкою; він рвонувся вперед. Бран вже встиг вгатити меча в горло пораненого ворога, проте майже одразу гострий спис пробив йому легеню та вийшов з протилежного боку тіла, вивільняючи фонтан крові.

- БРАААААНЕ! - заверещала Ар'я, вивільняючись з ступору, Санса так само закричала; воїн-списник із буркотом витягнув зброю, і хлопець звалився на підлогу. Він ще дивився на них із збентеженням протягом кількох секунд, повільно заплющуючи очі, та враз тихенько кашлянув кров'ю і застиг нерухомо.

- Браааане... - заголосила Санса, ноги враз втратили силу, поки вона плакала; лицар кинув її на підлогу та рушив до скривавленого тіла хлопця, перевернув його та обмацав рану долонями.

- Срака... ЛАЙНО! - заволав переляканий лицар, штовхаючи списника до стіни, - То був син лорда Старка, ідіоте! - загарчав він.

- А що я мав робити, дозволити йому добити Голларда?! - вишкірився той у відповідь, коли Ар'я спробувала вивільнитись з обіймів свого полонителя, дико звиваючись, та лише отримала у відповідь удар руків'ям кинджала по голові.

- Так, саме так! Срань! - прогарчав сер Галтон.

- Він вже мертвий, - пробурчав невисокий вартовий, той що тримав Ар'ю; він присів біля Голларда, пробуючи намацати пульс. Від удару Ар'я знепритомніла, вартовий тримав її за шию, наче вона була якоюсь скоромошою лялькою.

- Ви заплатите за це, - Санса прошепотіла монотонно, дивлячись на понівечені груди Брана, - Північ впаде на вас, наче зимові буря на квітуче поле, - пообіцяла дівчина, не маючи сил відвести погляд від брата.

- Я Ж СКАЗАВ, СТУЛИ ПЕЛЬКУ! - проревів лицар, даючи їй ляпаса, і вона впала на підлогу від сили закутої в сталь рукавиці.

- ... Що будемо робити? - запитав невисокий вояк. З ар'їної голови стікала цівка крові, вона опритомніла, дивлячись на бранове тіло порожніми очима.

- Я скажу тобі, що з нами зробить лорд Брайс, віддасть нас королю прямо в руки, а той передасть нас на Північ... - відповів лицар, очевидно панікуючи.

- Лорд Брайс ніколи такого не вчинить, ми ж служимо його дому вже десятки років... - почав списник, але сер Галтон майже вирубив його ударом, по тому хапаючи за плече.

- Що важливіше для лорда Брайса, Філіпе! Думай! Два вояка і лицар, або перспектива, що весь його рід стане розмінною монетою для короля?! Думай, трясця! - гаркнув він. Списник, Філіп, застиг нерухомо, і сер Галтон похитав головою: - Король може взагалі віддати на поталу всю залогу Ночепісні, байдуже як ми далі вчинимо, лише щоб уникнути війни з Півночем... - пробурмотів він, спираючись об підвіконня.

- ... дай мені подумати... - додав він, тримаючись рукою за голову, і в коридорі запанувала тиша, котру порушували лише тихий ар'їн плач та спорадичні крики болю з подвір'я башти, хоча вони невдовзі остаточно затихли.

- Гаразд, цього всього ніколи не було. Ми не знайшли дітей Старка, лише їхніх клятих вовків. Я піду вниз і зроблю так, щоб лорд Брайс чи довбані золотоплдащники не піднялись сюди. Ви двоє тягніть дівок та дохлого хлопця до якоїсь кімнати та чекайте на мене, - наказав він, і Сансу, Ар'ю та Брана невдовзі замкнули в одній з кімнат.

Санса витріщалась на братове тіло, що лежало біля неї; один з вартових не спускав з дівчат погляду, поки хвилини тягнулись. Кров досі виливалась з тіла хлопця, недбало кинутого на ліжко, забруднюючи ковдри.

Вона налякалась, почувши стукіт в двері, через які одразу зайшов сер Галтон. - Подвір'я виглядає чистим, лише кілька золотоплащників блукають в пошуках поживи, - сказав він.

- Що будемо робити з дівками? - запитав малий вояк, коли лицар підняв бранове тіло.

- Невдовзі сам побачиш, гайда за мною, - наказав лицар, виходячи з кімнати.

Сансу та Ар'ю різко підхопили на руки, перекинули через плечі, та понесли сходами вниз до подвір'я. - Як наш добрий сер і казав, тут безлюдно та тихо, - прошепотів списник, тримаючи кинджал наготові під її ребрами, і Санса була змушена затамувати дихання, щоб не закричати від виду вбитої септи та Алина, випатраного на бруківці. Вдалині нишпорили двійко золотоплащників, оббираючи мерців; воїни навіть не підняли голів, не припиняючи грабунок мертвих старківських вартових.

Їх швидко винесли з Башти і понесли на південний схід, зупиняючись кілька раз, коли знаходили на шляху тіла червоноплащників. Санса намагалась придумати спосіб втечі, але в неї забрали кинджал, а Леді була мертва. Вона прикусила губу, коли вони досягли східної стіни Червоного Замку; далеко, далеко внизу неспокійні води Чорноводної затоки розбивались об загострені скелі, ледь освітлені молодим місяцем в небі.

Списник скинув її на землю, вдаривши спиною об кам'яну бійницю, інший вартовий зробив те ж саме із Ар'єю, поки чергова хвиля розбивалась далеко внизу. - Ар'я... - прошепотіла Санса, оглядаючи сестру, відчуваючи нудоту від удару головою об камінь, - Ар'я... тримайся, - сказала вона дівчинці приглушеним голосом.

Ар'я панічно озирнулась, моргаючи щосекунди, і розридалась. Зненацька лицар викинув бранове тіло в море, і Санса знову зарюмсала, коли тіло брата зникло поміж хвиль.

- Її також викинути? - запитав низенький вояк, піднімаючи Ар'ю над бійницею. Вона знову почала пручатись, з ноги дівчинки злетів черевик і полетів в безодню.

- АР'Я! - закричала Санса, намагаючись вирватись із залізної хватки списника.

- Спершу переріж горлянку, бовдуре, - наказав сер Галтон.

- Сансо... - заридала Ар'я, але враз вартовий намалював їй криваву посмішку ривком кинджала, кров потекта по грудях, і вона заморгала від несподіванки. Санса побачила, як життя повільно згасло в сестриних очах, і мала впала на край стіни, звисаючи головою до моря. Вартовий одразу перекинув її за стіну.

Санса виявила, що не може кричати, щось стиснуло горло, поки вона й далі дивилась на хвилі та потопаюче тіло; вона повільно та беззвучно відкривала рот, як риба.

- Тепер та мала нарешті замовкне, - проголосив вартовий, також кидаючи поглядом вниз до води.

- Авжеж, - погодився сер Галтон, хапаючи вартового ззаду, і перерізав тому горлянку, одночасно вдаряючи головою об край бійниці і перекидаючи непритомне тіло через стіну.

- Якого біса?! Що ти коїш, трясця?! - заревів списник, розвертаючи обличчя до лицаря, тримаючи Санса перед собою як щит із лезом біля її шиї.

- Вбиваю свідків, а на що це схоже? - відповів лицар, пирхнувши, і махнув кинджалом.

- Не підходь! - заверещав вартовий, міцно стискаючи Сансу, і зачепив лезом дівочу шию, цівка крові одразу потекла униз.

Вибач, Джоффрі, я була недостатньо сильною... і недостатньо розумною... подумала Санса, заплющивши очі.

- Або що? Бо ти вб'єш іншого свідка? Га, ти ж завжди тупив, хлопче, - зареготав лицар, і вартовий штовхнув її на ворога із безнадійним ревом. Лицар відкинув дівчину одним ударом, вдаривши об стіну, коли списник стрибнув на нього з кинджалом в руці. Лицар зловив збройну руку вартового, протягом секунди стримуючи натиск, аж враз розтиснув пальці і кинув додолу власного кинджала та вхопив того за ногу вільною рукою. Він різко закричав, смикаючи догори, перш ніж зміг підняти вартового в повітря, і використав свою перевагу в силі, щоб викинути того через бійницю; кирки неборака затихли вдалині, коли той кілька раз перекотився по скелях, перш ніж море забрало його навіки.

Санса ледь встигла підвестись на ноги, коли лицар зловив її за плече і знову вгатив спиною об стіну; уколи агонії ганяли вверх та вниз вздовж її хребта, як той болюче стиснув плече і уп'явся в її вуста своїми.

- Ніщо так не гріє кров, як трохи вбивства, хе-хе? - запитав він, перериваючи той слинявий поцілунок. Санса заверещала у відчаї, коли його руки, досі вкриті кров'ю Брана та інших, схопили її за цицьки.

- Я ще ніколи в житті не грав дочки лорда-протектора, от шкода, що доведеться поспішати, - прошепотів він їй на вухо, і вона закричала знову, ридаючи та шкодуючи, що він досі її не вбив.

- Розсунь ноги, ти, курв... - лицар затнувся, коли чиясь рука вхопила його ззаду за горло, а інша вгатила ножа прямо в очницю. Рука потягла гвалтівника назад, і Санса сповзла по стіні, сівши на землю, обхопивши руками плечі; вона побачила, як Джоффрі тримав голову лицаря в обіймах, наче як немовля, майже механічно вдаряючи ножем в очі знову і знову; юнак гарчав, концентруючись лише на повторних ударах, знову, знову та знову.

Джоффрі вгатив тіло вояка об землю із черговим риком. Він повернув голову і раптово поглянув на неї, Санса аж видихнула з полегшенням, міцно обхопивши себе руками, а потім заплющила очі і заплакала. Обличчя юнака пом'якшало, він моргнув та обережно рушив до неї, запхнувши ножа за пояс.

- Сансо... - прошепотів він, повільно допомігши їй підвестись; вона обійняла його, наче життя від того залежало, ридаючи в плече.

- Дихай, Сансо... дихай... - прошепотів принц порожнім голосом, роблячи спробу повести її кудись, та її ноги заплітались. - Пригадай, що я тобі казав там, на березі Червонозубу? Сансо? - запитав він, обережно саджаючи її на землю, - Сансо... пригадай, що я тобі тоді казав, як нас несла течія вниз рікою? - запитав він.

- Ахг, ухг, юнг... - вона нестримно плакала, і Джоффрі ніжно взяв її за щоки, порухавши голову, щоб зустрітись очима.

- Дихай, Сансо... дихай і пригадуй... - сказав він, і дівчина загубилась в сталевій зелені, повній як щирого відчаю, так і нестримної люті... і ніжної ласки, що колись змушувала її сміятись та посміхатись, в ті давно забуті прадавні часи.

- Я... ти... - Санса вдихнула, дивлячись у очі, - Т-ти с-с-сказав мені... б-б-бути х-хороброю, - ледь вимовила вона, важко дихаючи, так наче була дитиною, що лише вчиться говорити.

- Так і сказав, так і сказав, Сансо, - мовив Джоффрі, їй здалось, що вона чує віддалений, прихований жаль в його голосі, жахливіший за всі попередні прояви відчаю.

Я... Я мушу... бути хороброю заради нього... мушу вистояти, думала вона, спробувавши підвестись, Джоффрі допоміг їй.

- Н-нам треба тікати, - сказала дівчина, глибоко вдихнувши, та розгладила складки на порваній сукні, - Ренлі н-напустив своїх вояків на Зовнішнє подвір'я, і за нього б'ються з-золотоплащники, Джоффрі, - додала вона, коли вони обоє рушили вперед, підтримуючи один одну.

Джоффрі наче заціпило: - Лайно, без Слинта... так, це виглядає логічним, - сказав він, поки вони рухались, - Ти пам'ятаєш, скільки вартових залишалось на брамі? - запитав він із нагальною потребою в голосі, продовжуючи ходу.

- Я не бачила брами в замок, але на Зовнішньому подвір'ї б-було принаймні дві, ні, три десятки вояків, вони кудись рушили після того, як мене схопили, - відповіла вона.

- Забагато... гаразд, доведеться йти іншим шляхом. Давай за мною, я знаю прихований прохід... проте в кінці доведеться трохи проплисти, - бурмотів Джоффрі, озирнувшись назад, і врешті кивнув сам собі.

- Джоффрі, твої рани...

- Якось витримаю, нам лише треба ворушитись, - сказав він, скреготнувши зубами.

- Зажди, але Джоффрі... що з моїм батьком? - прошепотіла дівчина, коли вони обоє побігли до відкритих дверей в безлюдній Південно-Східній башті.

- Він не вийшов живим із Великої зали, Сансо, мені шкода, - сказав джоффрі, знову й знову кривлячись від болю, кожен наступний крок сходами важко йому давався, коли юнак оминав розкидані повсюди шоломи та шматки обладунків.

Санса оперлась на кам'яну стіну, відчувши, ніби щойно отримала удар під дих. - Як, - прошепотіла вона незвичним для самої себе голосом.

- Я не певен, але щось трапилось в тій залі, і пролилась кров. Єдине, що знаю напевне - це хтось, мабуть сер Баррістан, зарубав сера Лораса, і Ренлі оскаженів. Я чув його вереск з іншого боку замку... - сказав Джоффрі, ніжно торкнувшись її плеча для підтримки. Санса схилила голову та продовжила рух вниз, відсторонено слухаючи слова, що перекреслювали долю її батька. - Коли я зміг дістатись туди, там лежали лише тіла загиблих... мені шкода, Сансо, - він повторив.

- То не твоя вина, - прошепотіла дівчина втомленим голосом.

- Моя. Я мав це все передбачити. Мабуть це вбивства Бейліша та Слинта підштовхнули Ренлі за межу... - пробурмотів він у відчаї.

- ... Це т-ти вбив майстра-над-монетою? - запитала вона із розширеними очима.

- Так, - відповів юнак після миті вагання.

Санса не відповіла, і вони прост обігли далі коридором; Джоффрі вибив плечем напівпрочинені двері до середньої за розміром кімнати, де з десяток золотоплащників частувались награбованим вином.

- Стійте в ім'я коро...! - заволав один з них, перш ніж Джоффрі метнув свого ножа, пробивши небораку око.

Решта вояків вже витягали мечі або хапались за сперті на стіни списи, коли принц простягнув горизонтально руку і матеріалізував Світлорева у вихорі пурпурно-золотих фракталів. Він стрибнув до найближчого вартового, котрий сахнувся назад, та перерубав списа, другим замахом відрубавши тому нижню щелепу з черепа.

- ЗДОХНІТЬ! - заревів юнак, і справі від нього з'явився срібний лев, одразу кидаючись на вартового, трощащи кістки могутньою лапою і вгризаючись в шию.

Окремі золотоплащники сахнулись назад, а інші кинулись на Джоффрі, волаючи від страху чи паніки, та юнак прорубав криваву просіку поміж них золотим сяйвом Світлорева, Зоря біля нього кидався від одного до наступного, ламаючи кістки потужними ударами, а згодом взявся добивати втікачів. Один конкретний вояк якось вижив, просто вдарився об вже розколоте барило з вином. Він підвівся, хитаючись, дивлячись, як його товаришів вбивають одного за одним, витягнув короткого меча з-за пояса і кинувся Джоффрі за спину, волаючи навіжено; лезо меча зловісно зблиснуло в мерехтінні олійної лампи.

Санса стрибнула йому на спину, перш ніж той встиг заколоти Джоффрі, і вони покотились по кам'яній підлозі; вояк закричав, коли вона тицнула йому пальцями в очі, не знаючи, що робити далі. Крик перейшов на вереск, як Санса продовжила тиснути, слух заполонив звук плоті, що рветься, наче жмут пергаментів чи чавлені яблука, її пальці й далі рухались вглиб, поки той кричав. Щось відкинуло її вбік, і Світлорев прорубав череп вояка, але чомусь крик не припинився.

- Сансо! Сансо! - проревів Джоффрі їй на вухо, і вона раптово зрозуміла, що це ж вона весь цей час і кричала. Дівчина опустилась на нерухоме тіло мерця і виблювала на підлогу, спазми не припинялись, навіть коли шлунок повністю спорожнів.

- Я тут, Сансо, я тут, - шепотів Джоффрі голосно прямо на вухо, тримаючи її за плечі. Вона міцно вхопилась за його руку, та не змогла втриматись, і знову заридала.

- Йдемо, Джоффрі... йдемо подалі звідси... - врешті промовила дівчина поміж плачем, витираючи сльози та намагаючись не дивитись на закривавлені власні руки, підводячись.

Я... Я мушу... бути сильною... подумалось наче як в тумані.

- Ще трішки залишилось, Сансо, ще трішки, - прошепотів Джоффрі рішуче, і вони рушили, оминаючи пошматованих мерців, проте срібного лева ніде не було видно.

Джоффрі щось зробив із однією з діжок в глибині кімнати, що виглядала зламаною, і вона відкрилась, як справжні двері. Невдовзі вони майже рачки йшли низьким проходом, Джоффрі ліз першим, тримаючи малого смолоскипа, котрого надибав поміж мертвих золотоплащників.

Раптова тиша після звуків смерті та битви робила звуки їхнього дихання напрочуд гучними, і Санса була змушена вмовляти себе заспокоїтись протягом кількох секунд, щоб рушити за Джоффрі, тримаючись за його долоню. Тиша навколо також дозволила їй зауважити тихий свист із джоффриних легень що два кроки; вона також зауважила, як він кривився, обертаючись до неї, щоб переконатись, чи все добре, і побачила кривавий ланцюжок позаду нього на підлозі.

- Джоффрі... зупинись... - зашепотіла вона.

Він озирнувся із здивуванням, коли дівчина торкнулась його грудей, мокрих від крові.

- Мабуть шви розійшлись, - скривився юнак.

- Що станеться, якщо ти зараз помреш? - запитала вона порожнім голосом, одночасно відриваючи смужку від сукні, та перев'язала грудну клітку; довгі уроки вишивання та вивчення різних тканин виявились незвично корисними в цій кам'яній кишці під Червоним Замком.

- ...Наскільки знаю, Пурпур перезапустить світ. Я прокинусь в своїй кімнаті за три дні по смерті Джона Аррина... і ти також, - сказав він, тамуючи зойк, коли Санса стягнула пов'язку і трохи засильно зав'язала перев'язь, намагаючись приховати зламану руку від його погляду.

- Але тільки ти пам'ятатимеш... - вона наполовину запитала, наполовину ствердила.

- Так... лише я... хочеш, щоб я зробив це прямо зараз? - запитав Джоффрі, інтонація голосу не піддавалась розшифруванню.

- Ні, - неочікувано люто вигукнула дівчина, зав'язуючи другого вузла, від чого Джоффрі зойкнув, - Ти не зможеш заставити мене забути все, Джоффрі, я цього не дозволю... я... це все не може стертись навічно... - вона затнулась, гортань перехопив спазм.

- Ти ж будеш в безпеці, вдома у Вінтерфеллі, із родиною...

- А що потім, Джоффрі? Скільки разів ти вже бачив загибель моєї родини?! Скільки разів... Скільки разів ти бачив мене такою? - запитала вона, ледь не пропалюючи поглядом діри в його очах.

Джоффрі так і застиг, дивлячись, на обличчі виник болючий вираз, і Санса стусанула його.

- Скажи правду, - наказала вона.

- ...Занадто багато разів... - прошепотів юнак, уникаючи поглядом її очей.

Санса промовчала, повертаючись до перев'язки.

Мовчазний юнак одягнув сорочку і рушив вперед, проте Санса знову зловила його долоню своєю в темряві тунелю; віддалене ревіння моря сильнішало з кожним кроком, як вони наближались до джерела приглушеного місячного світла в кінці.

Джоффрі ривком відчинив приховані дверцята на стіні, допомагаючи Сансі вилізти, і вона знову опинилась під нічним небом, лише в компанії звуків моря. - Ось тут, дай я прив'яжу, - бурмотів Джоффрі, тягнучи чималу мотузку, прив'язану до малих дерев'яних перил біля води.

Санса промовчала, втупившись поглядом в море; їй уявилось, як зненацька з піни виплило ар'їне чи бранове тіло, осіло на пляжі нерухомою купою, як мертві очі зустрілись з її власними...

- Сансо, ходімо, - сказав він ніжно, і вона слухняно пішла за парубком в море, опираючись темним хвилям. - Нам доведеться трохи проплисти до невеличкого пірсу на півночі, тут недалеко. Там знаходиться маленьке рибальське селище, що прилягає до Короілвської Гавані. Якщо втомишся гребти, то просто спробуй триматись на поверхні, а я сам справлюсь за двох, - додав Джоффрі, перш ніж хвиля намочила обох з головою, змиваючи кров з рук.

- Джоффрі, якщо я тут загину... не закривайся від мене в новому житті. Розкажи все, що було, коли знову зустрінеш мене у Вінтерфеллі, - попросила дівчина.

Він не відповів, мовчки озирнувшись; хвиля окотила піною його скривавлене біляве волосся.

- Джоффрі, пообіцяй мені, - наказала вона, та це прохання залишилось без відповіді, юнак продовжував рухатись крізь хвилі.

- Ворушись, Сансо! - вигукнув він, так наче й не почув її.

Море було холодним, солона вода щіпалась, обіймаючи порізи та синці, котрі рясно вкривали її обличчя, зламана лицарем рука лише безпомічно коливалась, поки дівчина боролась з течією, тримаючись за мотузку.

Я не помру ось так. Я не можу, виникла думка, поки вони плила, долоню зводило спазмами болю від кожного наступного гребка.

Я не забуду, подумала вона, як поле зору затуманилось, кінцівки обважніли та ослабли, хвилі колихали її з боку в бік, поки вона намагалась не відстати від Джоффрі.

Я не покину його... подумалось, коли вона востаннє моргнула і рука враз перестала боліти.

6

Дівчина опритомніла, відчувши, як жосткий пісок шкребе по шкірі, перемішавшись із залишками порваної сукні, і вона спробувала боротись проти невидимих ланців. Вона підвела голову і побачила виснаженого на вигляд Джоффрі, що тягнув шматок мотузки пляжем. Він заточився і впав на землю просто в неї на очах, кусаючи губу, щоб не заволати від болю чи може й розпачу.

Санса виборсалась з-під піску і поповзла до нього; пінисті хвилі спричиняли солоний біль, поки вона не вилізла вище рівня води, врешті діставшись нерухомого тіла.

- Підіймайся, Джоффрі, - прохрипіла вона ледь-ледь, торкаючись його за плече.

- ... Сансо... - зашепотів юнак, повільно моргаючи. Він мав абсолютно виснажений вигляд, здавався тінню самого себе, скривавлений та вбраний в ганчір'я. Вона припустила, що виглядає не краще. - Течії... нас віднесло вбік... - хлопець спробував пояснити, і Санса жахнулась, озирнувшись і не виявивши жодних ознак цивілізації, лише чагарникова поросль та віддалений ліс вдалині, а по інший бік - безкрайнє море; обрій з боку моря поступово світлішав під променями світанкового сонця.

- Ми мусимо... забратись подалі... від берега... Ренлі... - пробурмотів Джоффрі, відчайдушно намагаючись звучати притомно, водячи з боку в бік дикими очима.

- Він пошле пошукові загони, - прохрипіла Санса, усвідомивши небезпеку. Авжеж, узурпатор не може собі дозволити випустити з лап спадкоємця трону й майбутнього законного короля, їх будуть шукати, не зважаючи ні на що... навіть якщо це означатиме необхідність обдивитись кожен шматочок землі, берега та моря на сотні миль від столиці, обнишпорити всі дороги, села, ліси і узбережжя.

- Вставай, - зашепотіла дівчина, допомагаючи йому, підставила плече під незвично малу вагу юнакового тіла та побрела з ним до лісу. Для стороннього глядача вони мабуть мали жалюгідний вигляд: двійко обідраних, кульгавих силуетів, видимих навпроти сходу сонця. Джоффрі ледь зберігав притомність, механічно та напівсліпо шкутильгаючи вперед, більша частка тягара впала на Сансу; вона пихкала від зусиль, зберігаючи стабільну, хоч і повільну, швидкість руху прямо до лісу, несучи значну частку джоффриної ваги на собі.

- Діва не має рятувати свого лицаря, зазвичай це буває навпаки, знаєш? - прошепотіла вона, поки вони повільно просувались, підходячи до перших кущів та невеликих деревець. Санса враз усвідомила, що її судомить так само сильно , як і принца, і була очевидно здивована повною втратою контролю над власними спонтанними рухами тіла.

- Зазвичай всі ті шляхетні діви страшні зануди, - прохрипів юнак у відповідь, ледь посміхнувшись, та поглянувши на неї напівзаплющеними очима.

- О, знову незграбні компліменти, вважаю, що ти все ж виживеш, Джоффрі, - сказала вона йому з натяком на посмішку. Незграбна розмова слугувала відволіканням від спогадів про розширені очі та здивоване обличчя Ар'ї, коли кров полилась їй по грудях; спогадів про Брана, що закашляв кров'ю та заплющив очі. Це допомагало сфокусуватись на цій прогулянці, ігноруючи агонізуючий біль в іншій руці, опухлій та поганій на вигляд, що безсильно звисала збоку, ігноруючи відчуття побитого обличчя та уколів болю, що прострілював все тіло звідусіль при кожному новому кроці.

Отак трохи ще прогульгавши, та вони все ж дійшли до невеликої галявини в лісі, і Санса дозволила їм обом звалитись біля поламаного дерева, що формувало неправильний трикутник між своїми пеньком і стовбуром та землею. Декілька кущів росло поблизу того стовбура, перетворюючи цю місцину на своєрідний курінь.

- Необхідно зігрітись, - прошепотів Джоффрі, знімаючи те, що залишилось від його мокрої сорочки, залишаючись в одних потертих штанях, і Санса втомлено йому посміхнулась.

- Хотіла б я побачити зараз обличчя септи Мордени, - сказала дівчина з гумором, знімаючи рештки сукні, на ній залишилась лише невеличкі смужки білизни. Раптово пригадалась зламана, безсила на вигляд септа, що звалилась на бруківку в калюжі крові, завжди суворе обличчя наставниці набуло незвичного спокою в смерті.

Вона різко вдихнула, здригнувшись, та спробувала прикрити рота неушкодженою рукою, проте все ж заплакала, не маючи сил стриматись; ридання посилилось, одночасно і в гучності та в інтенсивності, і дівчина спробувала закрити обличчя, соромлячись втрати самоконтролю. Джоффрі спробував заспокоїти її та обійняв, вони разом лягли на землю під зламаним деревом; обох трясло від холоду, й вони переплелись кінцівками, поки сонце повільно підіймалось на сході; від всюдисущої прохолоди Санса почувалась млявою, повільно моргаючи.

7

Дівчина прокинулась та побачила Джоффрі, що нетерпляче втупився поглядом в купу сухого листя, швидко обертаючи якусь палицю порепаними долонями. Рани на грудях вже не кровили, але натомість почорніли, помережані неприємними на вигляд жовтими прожилками від порваних швів. Вона спробувала підсунутись ближче, та лише прикусила губу, тамуючи крик, бо сперлась на поламану кисть. Кінцівка виглядала спухлою та гидкою, наче шмат плоті, якимось чудом прирісший до руки. Вона здригнулась, дивлячись вдалину; всоохопливий холод нікуди не подівся. Джоффрі підповз до неї збоку: - Сансо, твоя рука... - він затнувся, дивлячись на неї.

- Твої виглядають не краще, - відповіла дівчина, переводячи погляд на дерев'яні тріски та скалки на його долонях.

- Та, спробував розпалити вогонь... не вистачило сил, щоб довести справу до кінця, - сказав він, приховавши кашель.

- От халепа, - відповіла вона, озираючись. Сонце вже наче пройшло над ними, хилячись до заходу, і холод здавався все біль нестримним. - Я проспала більшу частину дня... - пробурчала вона.

- Ну, сонце в цьому не винне, - додав Джоффрі зухвало.

- Ага, винен ти. Міг би й збудити мене, - відповіла вона, імітуючи лють, підповзла ближче і сперлась на нього, тепло джоффриного тіла притягувало її наче міль до ліхтаря.

- Як же це я міг потурбувати таку сплячу красуню? То був би злочин, - зауважив юнак по суті. додаючи натяк на гумор, наче бажав приховати щось глибоке за цими словами.

Санса поглянула вниз на море синців і подряпин, що вкривали її, торкнулась запухлої побитої щоки і оглянула долоню, що нагадувала перезрівший роздавлений фрукт. Вона не змогла стримати короткий істеричний смішок, і декілька сліз покотились щоками, коли сміх перейшов у сильний, нестримний кашель. Їй аж перехопило дих, таким сильним був той приступ. Джоффрі сторожко поплескав її по спині, поки дівчині не полегшало і вона не почала швидко та мілко дихати, повернувши контроль над легенями.

Вони сиділи так мовчки, поки сонце сідало, а місяць з'являвся на небі, і невеличкі голочні проколи зірок матеріалізувались на небі. Тишу порушували лише спорадичні кахикання від Джоффрі. - Ми ж не вийдемо живими з цього лісу, хіба ні? - врешті запитала Санса вголос.

- Ні, - відповів Джоффрі після короткого вагання.

- ... і всі ті спогади, біль, відчай, втрати... - вона зникнуть назавжди? Їх зітре з тканини буття? - запитала вона в нього.

- ... Так, Сансо, ти нічого з цього не пам'ятатимеш, - сказав юнак, так наче це було благословінням.

- І ти вже ніколи не дозволиш мені навіть заговорити до тебе, тікатимеш від мене ще старанніше, ніж раніше... - проголосила вона.

Він і не намагався заперечувати.

- І ти дасиш обітницю, в ім'я своєї впертої дурості, - вона так прогарчала останнє слово, наче десь в глибинах душі загорівся новий вогник, - ніколи не допустити, щоб я пройшла через це все. Щоб навіть і шансу на таке вже б не було ніколи. Замкнешся сам в собі ще сильніше, ніж зазвичай, ізолюєшся від всіх, аж поки сам вже не будеш відрізнятись від привида, вперто крокуватимеш до кінця світу, аж поки твоя поламана свідомість врешті не витримає, аж поки ти не потонеш в самотності та відчаї, і ніколи вже не виборсаєшся звідти, - слова наче самі собою злітали з вуст.

Вона відчула його напруження, як він дивився в інший бік. - Сансо, я...

- Ну давай, скажи, що я помиляюсь, Джоффрі, - вона продовжила тиск.

- ... ти іноді буває такою впертою, - юнак спробував перевести тему, але Санса вхопила його підборіддя неушкодженою рукою, і повернула голову, щоб він сказав це їй просто в очі.

- Скажи, - наполягла дівчина, дивлячись прямо в блідо-зелені очі.

Він глибоко зітхнув, напруження наче покинуло його: - Та і зроблю, вибач, Сансо... мене відволікло від справи... всім цим... - він вибачався за... все в цьому житті, так їй здалось.

- І ти щойно подивився на мене, наївну дурнувату дівку із широко розкритими очима, не знаючи, що робити далі і просто... ти просто збираєшся продовжити свій самотній шлях, втрачаючи людяність і самого себе, аж поки від тебе нічого й не залишиться... - додала вона із запалом.

- Вибач, Сансо, але іншого шляху немає, - сказав він, відводячи погляд.

Санса набрала повні груди повітря, втопила нігті в джоффриній щоці, і він знову повернув погляд на неї: - Є інший шлях, - прошепотіла вона люто.

Джоффрі поглянув на неї так, наче його щойно вдарили по голові, і швидко заморгав: - Слухай, Сансо, я знаю, про що кажу, - мовив він гарячково, слова різко вилітали з рота, - бо Пурпур...

- Ти й не пам'ятаєш, чи не так? - запитала вона, дивлячись прямо в очі, - Ти розповів мені, там в твоїй кімнаті, - сказала Санса.

- Я розповів тобі? Що я тобі розповів?! - запитав юнак, його дихання прискорилось, а зіниці розширились від паніки та заперечення.

- Все, Джоффрі, - мовила вона, повертаючи голову набік та роблячи великий вдих, - Я й досі почуваюсь людиною, а не "частиною зброї"... але мабуть немає й способу дізнатись, як себе має почувати справжня людина... - вона затихла та зітхнула, дивлячись на зірки, - Мейстер Лювін ніколи не був вправним вчителем філософії...

Джоффрі відкривав та закривав рота, наче рибина на березі, повільно хитаючи головою: - Сансо, я... я б ніколи не сказав...

- Але ти таки розказав, так, Джоффрі, - вона забила останній цвях в труну, повертаючи погляд до його навіжених очей, - Ти розповів мені правду. Що я є частиною... зброї, створеної для знищення Довгої Ночі. Що ми були створені жити та вмирати разом, аж поки не зупинимо блукачів. Як лук та стріла, колесо та вісь... ти все мені розповів, Джоффрі - закінчила вона.

- Ні... ні... - він повторював слово, наче в нічному жахітті.

- Ти щось бурмотів про експерименти над самим собою, щоб справитись з однією половиною "зброї", не викороставши другу... тоді в твоєму наметі перед турніром. Лише пізніше я зрозуміла, що ти говорив про самого себе... і твоє зізнання в Червоному Замку... та зброя то не якесь закляття, а власне ти сам. Ти говорив, що збираєшся знайти спосіб подолати кінець світу без другої частини... без мене, - додала дівчина.

- Макове молочко... ні... - Джоффрі затнувся, приголомшений тьмяним проблиском пам'яті, та почав важко дихати; він спробував та не зміг промовити більш нічого, будь-чого, що могло б відвернути вбік страшні питання.

- Так... я не знала, що про це все думати. Дізнатись, що я не людина, а своєрідна мисляча зброя... і що ми пов'язані душами... Це мабуть найромантичніше зі всього, що я взагалі в житті чула, - почала вона з натяком на роздратування, та врешті всміхнулась, - Це врешті розігнало сумніви щодо того, що ж відчуваю до тебе... - вона затнулась від самоусвідомлення власних слів, - Седмице небесна, поможи мені... вже відчувається, наче то було чимало років тому... - прошепотіла Санса.

Він не відповів, дивлячись на неї із розпачем, так наче хлопця загнали в кут.

- Є інший шлях, Джоффрі, - сказала вона переконливо, повністю забувши про холод навколо, хоч тіло й далі здригалось, - Має бути спосіб, щоб я зберегла спогади... - наполягала вона.

-... Я переконаю Роберта не забирати Неда та твою родину до Королівської Гавані. Сансо, тобі не доведеться зберігати спогади, я все зроблю, щоб твоя рідня була в безпеці! Обіцяю, що подбаю... - безпорадно вихопись в нього, перш ніж Санса відчула, як знову пульсує біль в щоці.

- ЦЕ НЕ ЧЕРЕЗ НИХ! - закричала вона, одразу по тому видавши кашель колосальних масштабів. - Було б прекрасним забути ар'їне обличчя, як вона дивилась на мене зі страхом та... та нерозумінням, насправді не вірячи, що то її кров бризкає з шиї! - продовжила дівчина, відкашлявшись, - Думаєш, що я б не хотіла забути розрубану голову Леді? Думаєш, що я б не бажала одразу повернутись до Вінтерфеллу зі всіма своїми родичами?! Знову стати наївною дівчинкою, що не відає про жахливу реальність?! - вигукнула вона й почала знову плакати.

- Я можу зробити, щоб це так і сталось, Сансо, - прошепотів Джоффрі.

- Але не зробиш, - зашепотіла вона у відповідь, голос звучав впевнено, дисонуючи зі слізьми на щоках, - Присягаюсь всіма богами, що дивляться зараз на нас згори, присягаюсь, Джоффрі, що не покину тебе на самоті. І не дозволю тобі зробити так, щоб я втратила спогади. Я не покину тебе самого перед кінцем світу, - сказала Санса, так наче щойно проголосила якийсь закон космосу, - Якщо я лише частина зброї, то хай так і буде... але я буду там, де належить. Біля тебе... і якщо Довга ніч таки знищить нас разом, як ти шепотів тоді в Червоному Замку, то я помру, знаючи, що зробила все, що могла. Смерті Брана та Ар'ї, батька та Джейні і всіх інших не минуть намарно, - сказала вона, відчуваючи піднесення від правдивості власних слів, так наче сама душа гуділа в схваленні, адреналін затопив тіло.

Джоффрі мав безпорадний вигляд, він похитав головою: - Ти ж не розумієш... - почав юнак.

Санса навіжено його поцілувала, тримаючи голову хлопця здоровою рукою; поцілунок, майже такий же брутальний, як і напруга останніх днів, наче призвів до крещендо, втрати та відчай кристалізувались у важке, непорушне переконання. - Я розумію це, - прошепотіла вона, перериваючи поцілунок; серце бухкало наче молот в кузні, Джоффрі дивився на неї наче не впізнаючи.

- Це все тому, що нас такими створили... - прошепотів він.

- Але хіба це все стає менш справжнім через те? Забудь про першопричину, Джофррі, відчуй... - шепотіла вона напружено, доторкнувшись лобом його чола; всі стримуючі сумніви зникли, коли вона відчайдушно намагалась змусити хлопця зрозуміти, її губи рухались наче самі по собі, коли дівчина проголошувала те, що здавалось фундаментальною правдою, - Мені байдуже, що спричинило це. Байдуже, як ти це назвеш, кохання чи індоктринація. Але. Це. Є, - намагалась вона пояснити, - Не знаю, як саме ми маємо зупинити настання кінця світу... але ми спробуємо разом, я це знаю... і ти також знаєш, - сказала вона.

Юнак виглядав спустошеним, досі торкаючись лобом її лоба, його повіки тріпотіли над заплющеними очима, коли він прошепотів невимовне, не маючи сили заперечити очевидну правду. Санса давно вже відкинула звичну поведінку, манери шляхетної леді наче випарувались на вітрі, коли вона продовжували тиснути лобом, так наче могла якось потрапити в те пурпурне закляття силою волі, - Ти не маєш воювати з ними наодинці. Візьми мене із собою... - благала вона, також заплющивши очі.

Між ними запала довга мовчанка: вони не промовляли ані слова, але наче якось перемовлялись подумки. Сансина неушкоджена долоня знайшла джоффрину.

- Як це й передбачалось з самого початку... - прошепотів він.

- Як це й має бути, - прошепотіла вона у відповідь.

- Це буде гірше, ніж жахливо, за межами жаху, за межами відчаю... за межами всього, що взагалі можеш уявити... біль, котрий зараз відчуваєш, здасться нічим в порівнянні з тим, що прийде, Сансо, ніщо не може зрівнятись із гнівом Пурпуру, ніщо не зрівняється з тими муками, що чекатимуть на тебе після кожної смерті... це наче механічний годинник, потойбічний механізм, що спостерігає за тобою з віддалі, але в певний момент він розчавить тебе, зводячи з розуму, мучитиме протягом цілих епох, - благав він, пояснюючи.

- Ти сказав мені бути хороброю, - мовила дівчина, уявляючи своє обличчя, коли кричатиме перед величним, монструозним пурпуровим оком, що дивитиметься з височіні; потойбічний вітер та хвилі неприродно накочувались би в протилежний бік, і сонце ставало б на заході та сідало на сході посеред безкінечної агонії; джоффрині слова барвисто змальовували це майбутнє.

- А люди... твої друзі, твої родичі, всі взагалі... після років, десятиліть... вони завжди будуть такими ж самими, завжди дивитимуться на тебе однаково, ніхто не розумітиме тебе, кожна розмова буде нагадуванням про те, що ти втрачала, кожне слово з їхніх вуст ранитиме душу, як люди, котрих ти знатимеш, втрачатимуть пам'ять. Регіт та сум і дружба, все загубиться в глибинах часу, ніколи не повернеться звідти, з часом ти почнеш забувати, що ж знала кожна конкретна версія тієї людини, яка ж частка спільного досвіду була в тебе з ними в часи перед твоїм пробудженням... знову і знову і знову і знову і знову... - сказав Джоффрі майже в трансі, слова звучали наче зловісне пророцтво.

Санса тихо заплакала, так наче щира туга його слів вдарила дівчину як фізична сила. Вона не могла уявити цей конкретний аспект прокляття, проте її обличчя витягнулось, і вона врешті відповіла.

- В мене є ти... а в тебе є я... - прошепотіла вона.

- Сансо... - мужній захисник наче розчинився в розпачі, бо вона не відступала; її наполегливість спричинила до появи вологи в його очах, сталева міцність кудись й поділась. - Сансо... - благав він.

- Щоб не трапилось, ми зустрінемо це разом, - зашепотіла вона.

Джоффрі не відповів, лише віддалене ревіння моря та окремі крики диких птахів переривали тишу; сонце повністю сховалось за обрій, і принц глибоко вдихнув.

- Мені знадобиться трохи вільного місця, - прошепотів він, так тихо, що Санса напружила слух зі всіх сил, щоб почути його.

- Посеред галявини підійде? - запитала вона, коли щось приховане заревіло глибоко всередині, і дівчина чула шум кровотоку, що вирував в судинах всього тіла.

Джоффрі відкрив очі й поглянув на галявину, обличчя повільно набуло суворого вигляду перед лицем того, що наближалось. - Підійде, сказав він, киваючи.

Санса приглушено зойкнула та пішла за ним, підтримуючи зламану руку здоровою, поки Джоффрі кульгав до середини маленької галявини; його хода поступово ставала все більш стійкою, а дихання - впевненим.

- Наші творці допустили помилки, початкова "частина", що мала б з'єднати наші "сутності'... наші душі, так і не була створена... з часом я зміг знайти своєрідну заміну, - пояснював він, обернувшись до дівчини; на обличчі юнака застиг той же вираз просвітленої впевненості, що Санса відчувала й сама. Він схилився на коліно із зойком, розчищаючи землю від листя та гілочок посередині галявини.

- Що мені треба робити? - запитала в нього Санса, допомагаючи з розчищенням площі, її серце наче оскаженіло, б'ючись навіжено, і вона різко дихала, відчуваючи гусячу шкіру по всьому тілу; Джоффрі підвівся і заплющив очі.

Світлорев матеріалізувався у вихорі золотаво-пурпурних фракталів, одразу в руці, і юнак видихнув довгим, виснажливим видихом, відкривши очі до неї. - Стань на коліна переді мною, руки розведи в боки... Світлорев слугуватиме саморобним мостом між душами, так би мовити... буде боляче, Сансо, - сказав він, кидаючи на неї погляд надії.

Вона не здалась перед своїм страхом та його надією, підійшла до принца і вдихнула на повні легені. Через мить стала на коліна, біль наче відійшов на задній план, як напівзабутий спогад, бо все тіло аж напружилось від тривоги. - Так... так підійде? - запитала вона, дивлячись на нього знизу вверх. Золотисте сяйво Світлорева надавало місцевості жовтуватого відтінку, срібне руків'я дивилось на неї згори.

- Так... - прошепотів Джоффрі, й далі дивлячись на неї.

- Чи мені треба щось робити під час... ритуалу? - запитала вона.

- ... Не знаю, можливо... - сказав він, маючи тривожний вираз обличчя, - Нам бракує окремих штрихів в порівнянні із тим, якими ми були задумані, так що це все ускладнює... хай там як, ми були задумані такими, щоб досягти з'єднання, - пояснив він.

- Так було задумано... - прошепотіла Санса, моргаючи.

- ... так було задумано, так, - мовив Джоффрі із сумним зітханням, дивлячись в небеса.

- ... зроби це, Джоффрі, - прошепотіла вона, поїдаючи поглядом меч, котрий досі торкався вістрям землі.

- Сансо... вже не буде вороття назад, ми будемо пов'язані...

- Аж поки Довга Ніч не знищить нас. Не таку весільну обітницю я очікувала почути, - сказала вона із посмішкою, що відігнала жах, котрий вже почав повільно зростати всередині, поки дівчина споглядала свою смерть. Холодне,ниюче відчуття, гірше за будь-який фізичний холод, чорна безодня прискорила її подих і тягнула на межу паніки, поки вона дивилась на гостре лезо.

Якщо щось піде не так, все навколо просто потоне в темряві... і Джоффрі продовжить самотню боротьбу з фатумом в наступних життях, ніколи вже не ризикнувши запустити ланцюжок подій, що привів до цієї миті... це найбільше її жахало в цей момент.

Джоффрі посміхнувся, з гіркотою визнаючи поразку, та злегка кивнув. Він заплющив очі, концентруючись на чомусь, і Санса затримала подих, намагаючись не видавати ані звуку, щоб не відволікати його. Вона зауважила, що почав дути вітер, коли Джоффрі повільно та глибоко вдихнув, повільно підняв меча до її грудей і вище, підводячи руки за голову, та змінив захват руків'я.

- Я знайду тебе у Вінтерфеллі, - сказав він монотонно, максимально концентруючись, в голсоі юнака не було чутно ані крихти сумніву; він і далі тримав очі заплющеними, а обличчя безжиттєвим, так наче медитував.

- Я чекатиму на тебе, - прошепотіла вона, поїдаючи поглядом золотисте лезо.

Це споглядання розтягнулось наче на цілу вічність, темні небеса майже повністю пригасили сяйво Світлорева, тисячі думок пролітали перед її очима за секунду до того, як Джоффрі раптово вдарив, не розплющуючи очі, і валірійська сталь вразила дівчину прямо в серце; Санса зробила малий, гострий подих повітря... перш ніж повільно видихнути.

Жахливий біль швидко змінився на заціпеніння, світ почав блякнути, поки вона повільно моргала, і Джоффрі відкрив очі із виразом переляку.

Ні...

Ні...

Вона спробувала вимовити, але виявила, що не може, свідомість затуманилась, як дівчина заплющила очі, і тиха ніч повністю почорніла; вона потонула в забутті.

8

А ТОДІ ВОНА НАВІЖЕНО ВДИХНУЛА ПОВІТРЯ І ЗАКРИЧАЛА, А СВІТЛОРЕВ СЯЯВ ЯК НОВОНАРОДЖЕНЕ СОНЦЕ - ВОНА ВІДЧАЙДУШНО ВХОПИЛАСЬ ЗА ПУРПУРОВЕ СВІТЛО ДЖОФФРИНОЇ ДУШІ, КОЛИ БЛИСКАВКИ ВИЛАТАЛИ З САМОРОБНОЇ З'ЄДНУВАЛЬНОЇ ЧАСТКИ, НАЧЕ КОЛОСАЛЬНІ ПАВУКИ, ЩО ПОВЗУТЬ ПО ПЛАНЕТІ, ЇХНІ КРИКИ АГОНІЇ ПЕРЕПЛЕЛИСЬ, КОЛИ ВОНА МІЦНО ВЧЕПИЛАСЬ В НЬОГО ПОСЕРЕД МОГИЛЬНОГО ГУДІННЯ СТІН ТУНЕЛЮ - СЛІПУЧІ ГРОМОВИЦІ РОЗБРІДАЛИСЬ ПО ВСЬОМУ ЛІСУ ТА Й ЗА ЙОГО МЕЖІ, ЗАПАЛЮЮЧИ ВСЕ, НАВІТЬ САМЕ ПОВІТРЯ, І ВОГНЯНЕ ІНФЕРНО ПОГЛИНУЛО ЇХ ОБОХ - ВОНА ЗАКРИЧАЛА В АГОНІЇ, ТРИМАЮЧИСЬ ЗА НЬОГО, І ПОТОНУЛА РАЗОМ В ВАЖКІЙ БЕЗКІНЕЧНОСТІ, ДЕ ВОНИ СТАЛИ ОДНИМ ЦІЛИМ, КОЛИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ СПИС ЗОЛОТИСТО-ПУРПУРНОГО СВІТЛА ПРОКОЛОВ САМУ ЇЇ ДУШУ І ЗГАС.