Purple Days (український переклад)

by Labinnac

Автор - Baurus, Переклав - Олександр Малярчук

55. Розділ 45: Королеви та Корони

Розділ 45:Королеви та Корони.

1

Бенкет у Вінтерфеллі буяв на повну, коли Санса підвелась, не з'ївши навіть половини своєї порції, та підійшла до головного столу.

- Щось я почуваюсь недобре, матінко, мабуть мені краще піти поспати, - вона звернулась до Кейтлін із винуватою посмішкою на вустах.

Кейлтін Старк могла ледь стрималась, щоб не виказати тривоги й не стиснути доньчину руку, коли подивилась на Сансу.

Буквально за одну ніч її донька раптово стала... іншою. Першим проявом були незвично міцні обійми, котрими вона нагородила її, Неда, Брана, Робба, Рікона та навіть Ар'ю; остання була переконана, що це якийсь жорстокий жарт, придуманий разом із Джейні. І з тих пір дівчина бродила замком, очевидно намагаючись виконувати звичні обов'язки із незвичним, тривожним відношенням. Септа Мордена доповідала про раптову та незрозумілу відсутність інтересу дівчини до спільних уроків, котрими вона раніше так захоплювалась, а Робб зненацька застав її за якоюсь незрозумілою грою, наче на витривалість, від чого вона почувалась повністю виснаженою, звисаючи донизу головою з шафи... хоча Кейтлін мала щодо цього серйозні сумніви.

- Чи не варто мені сказати септі... - почала напівщиро Кейтлін, хоча могла б й просто наказати зробити це, та Санса злегка похитала головою, перш ніж мати встигла закінчити речення.. так наче дівчина подякувала за пропозицію, насправді не бачачи сенсу в тому.

Більш тривожним фактом виявилось те, що тендітна ніжна дівчинка... зникла без сліду. Ні, трохи не так. Санса й досі була тут, але звичне безтурботне, щиро дитяче відношення до життя, що так подобалось матері, зараз наче сховалось за стіною... ввічливості та задумливості. Кейтлін вже не могли нишком підглянути, як та бігала коридорами і реготала, чи перешіптувалась із Джейні про якогось вінтерфелльського хлопця після навчання з септою.

- Гаразд тоді, та пам'ятай - скажеш мені чи мейстеру Лювіну, якщо щось болітиме, в будь-яку годину доби, - проголосила Кет вголос, чомусь очікуючи стогін чи незадоволену гримасу у відповідь на свою турботу. Натомість Санса просто кивнула на згоду.

Черговий робертовий вигук відволік увагу Таллі, король реготав на весь голос, а Нед посміхався в щирій радості, і коли вона знову обернула голову до дочки, то виявила, що Санса вже пішла.

Кейтлін зітхнула, намагаючись зрозуміти, як це її дочка так раптово подорослішала.

2

Вінтерфелльські ночі вже не здавались холодними після останніх місяців у Браавосі, що промерзав під сніговими бурями пізньої весни та ранньої осені (котрі поступово сильнішали з плином часу). Санса схилилась з балкону, простягнувши руки для балансу ваги, досліджуючи поглядом метушню внизу та справа від неї, де кілька хмільних гостей вишпортались із головної зали, співаючи пісень посеред подвір'я.

Вона зітхнула, відчувши пару дуже знайомих рук, що обійняли її ззаду, і дозволила відтягнути себе назад, заплющивши очі та всміхнувшись, знову почуваючись цілою.

- Я сумувала за тобою, - пробурмотіла вона після ніжного поцілунку з Джоффрі.

- Я також, - сказав він, дозволяючи їй прилинути до нього, роздивляючись не подвір'я під ними, а зоряне небо, міцно обійнявши її.

- Було боляче? - запитав юнак після миті мирної тиші, котру порушували лише веселі співи знадвору.

- Це вартувало того, - відповіла вона у власному заплутаному стилі, досі тримаючи очі заплющеними та насолоджуючись ніжною зустріччю.

Джоффрі звів брови, відчувши долонями тугі м'язи на її животі, та посміхнувся, коли Санса знову зітхнула: - Ти тренувалась? - запитав він.

- Мені доведеться надолужувати більше, аніж тобі, - пояснила вона, перш ніж крутанутись в обіймах, щоб зустрітись поглядом, - Джоффрі... - вона затнулась, моргаючи протягом кількох секунд, поки сталева сірість не заполонила її очі, - Вестерос... - прошепотіла дівчина; чиста тривога і сумніви чулись в її голосі, і той шепіт наче містив у собі тисячі питань одночасно.

- Вестерос, - Джоффрі кивнув після нескінченної паузи, відповідаючи на них всіх одним-єдиним словом.

Санса зсудомило від миттєвого приступу трепету, вона важко дихала, поки колосальна кількість наслідків подвоювалась щосекунди, мрії та спогади про тисячі планів та розмов пролітали перед очима.

- Вони не знають, що по ним вдарить, чи не так? - запитала вона в нього із напруженою посмішкою, розглядаючи подумки купу листів, котрих доведеться завтра відіслати.

- Прийшла пора Семи Королівствам взятись за справи, - Джоффрі проголосив відповідь із палаючою пристрастю, наче прихована радість загорілася там, всередині нього, де раніше жив лише чорний відчай.

- Нам потрібно почати співпрацювати з батьком, він має сприймати тебе як робертового сина, коли...- сказала вона скоромовкою, перш ніж Джоффрі перебив її черговим поцілунком.

- Пізніше. Побудь зі мною, - прошепотів юнак, перериваючи любощі, і Санса легко всміхнулась, перш ніж притиснутись до його грудей, обіймаючи.

Перспектива спроби порятунку Вестеросу від самого себе та від кінця світу раніше заповнювала його відчаєм, чорною пусткою, котра пожирала хлопця зсередини, неймовірною вагою пригинаючи до землі, не лишаючи сил, щоб встати з ліжка, навіть коли сонце вже високо підіймалось над обрієм.

Проте тепер, коли він міцно обіймав свого партнера, ті відчуття здавались ледь чутною луною на периферії свідомості... Зараз, як вони разом стануть проти хаосу, що збирається поглинути його батьківщину, Джоффрі відчував лише зростаюче почуття екзальтації, невпинний потяг до мети, що переповнювало його з часу, коли з'явилось спільне бачення майбутнього. Вестеросу, котрим той насправді мав стати. Інструменту, що зупинить апокаліпсис. Продовженням їхньої сили волі. Надбанням, котрим він та його кохана зможуть пишатись.

Вони постояли так ще трошки, насолоджуючись взаємною присутністю, поки бенкет внизу продовжувався, а зірки кружляли по колу на небі, зоряному куполу в білій та темно-синій барвах.

3

- То це ти Джон Сноу, так? - Лансель запитав чорноволосого юнака міцної статури, котрий бавився із незвичним білим вовком.

Вони перебували на невеличкій галявині посеред лісу, на віддалі половини дня верхи від Королівської Гавані; інші хлопці незграбно переминались біля них, намагаючись не тремтіти від холоду, очікуючи на схід сонця. Лише мерехтіння смолоскипів, розставлених колом по периметру галявини, давало хоч якесь освітлення.

Юнак перестав гладити звіра та поглянув на нього із прихованою тривогою та якимось наче викликом в погляді, Лансель рідко коли зауважував таке посеред помийної ями, котрою була Королівська Гавань... і приготувався до забави.

- Якщо це я, то й що? - запитав той стримано.

Лансель розвів руками наче у вибаченні: - Та нічого, - сказав він, очевидно збентежений. - Просто я подумав, що це мають бути збори для шляхетних синів, не для...

- Байстрюків? - Джон перебив його із серйозністю в голосі, одразу озвучивши слово.

Лансель обережно кивнув, так наче Сноу був недоумком: - Я вважав, що можливо тебе ввели в оману, але якщо подумати з іншого боку... ну... - він замовк із натяком на приховане значення, перериваючи речення.

- Подумати про що? - байстрюк знову запитав його, не будучи певним, чи не дражнять його.

Та його ж зжеруть заживо при дворі, подумав Лансель із відразливим пирханням.

- О, та нічого, про що тобі варто перейматись... - сказав він, посміхнувшись, коли Сноу нахмурився, - Ну, розумієш, наш принц досить прискіпливо ставиться до вибору оточення на цих зборищах... але якщо розглянути це як оплату послуги, то твоя присутність тут не має дивувати, - пояснив він серйозно.

- Послуги? - перепитав Сноу, нахиляючи голову в збентеженні.

- А ти не чув? Дивно, адже це ти супроводжував ту пару з Вінтерфеллу... - сказав Лансель, очевидно здивований. Він поділився із кузеном Тиреком зачудованим поглядом, але молодший хлопець був зайнятий копанням камінців по праву руку від Ланселя. Малий ніколи не був, де належало, коли в ньому була потреба...

- Чув що? - запитав байстрюк роздратовано, мабуть вже почав підозрювати, що з ним просто грають.

Та він тугодум, подумав Лансель, киваючи самому собі: - Ходять чутки, що наша добра леді Санса дещо приглянулась старшому принцу... і якщо вона прохала його про краще місце для свого зведеного брата-байстрюка навзамін... що ж, вона здається досить гідною того, щоб надати чимало послуг нашому принцу... - він перервав речення з хитрою посмішкою.

Придурок ще раз нахилив голову набік , перш ніж його обличчя спотворилось гримасою гніву: - Моя сестра... послуги..! - вишкірився він, і білий вовк біля нього зробив так само. Лансель відступив на крок, більше переймаючись щодо вовчих гострих зубів, аніж тим, як Сноу вхопився за руків'я меча-півторака.

- Гей, спокійніше, не поріж сам себе, - сказав Ланністер, і майже зареготав вголос, коли байстрюк злегка оголив свого меча. Це було занадто просто.

- Ану ви обидва, вгамуйтесь! - різко відгукнувся парубок-Мутон, відходячи від стовбура дерева, на котрий щойно спирався.

- Злякався невеличкої бійки, Вілларде? Нам дали лише затуплені мечі, - сказав Лансель юнакові, вбраному в табард з вишитим зображенням червоного лосося, майже завеликим для нього.

- Звісно що ні! - заволав той негайно, виструнчуючись і хапаючись за здоровенний дворучник, ледь не довший за нього самого, котрого юнак полишив висіти на гілці дерева, наче наслідуючи героїв прадавніх часів.

Лансель ледь втамував задоволене зітхання. Виглядало, наче ці обрані були насправді найгіршим вибором із всіх можливих на роль "гвардійців". Його це не дуже здивувало, враховуючи те, що це саме Джоффрі започаткував всю цю затію... принц не славився знанням військового ремесла, та й, якщо чесно, взагалі не славився хоч чимось.

- Вам обидвом вартувало б перестати ловитись на його кпини, це лише підживлює його азарт, - втрутився якийсь з фреївських хлопців, що сидів на землі, дожовуючи шматок хліба. Лансель так і не зміг пригадати його ім'я, як би не старався.

- Гідна порада, - пробурмотів Сноу, - Тебе часом не Оліваром звати? - запитав він.

- Ага, - відповів Фрей, - Я маю деякий досвід з такими розумниками, - додав він із дещо гіркою посмішкою.

На галявині запанувала незручна тиша, поки вони й далі чекали, позіхаючи чи зітхаючи від раптової нудьги. - Принц і вам так само прислав листа? - нарешті мовив м'язистий спадкоємець Сутіньдолу, Ренфред Райккер.

Олівар похитав головою, постукуючи змерзлими пальцями по стегну: - Він особисто прибув до Близнюків, коли королівський караван повертався з Півночі. Він та... - хлопець коливався протягом півсекунди, намагаючись не дивитись на Джона, - ... його наречена, - закінчив він. Лансель всміхнувся, коли Джон розвернувся і пішов до свого Привида, його рухи виглядали різкими, розлюченими. - Вони довгенько говорили з лордом Волдером, і коли поїхали далі з замку через кілька днів... - додав Олівар.

- Вони одразу вибрали тебе? - заінтриговано запитав Віллард.

- Не зразу, проте вони наче встигли поспілкуватись зі всіма в Близнюках протягом тих двох днів. Я попався їм, коли чистив стайню разом з Дзвіночком... Ейгоном-недоумком, моїм зведеним братом, - пояснив він, зауваживши нерозуміння на їхніх обличчях, - Ми насипали нове сіно, коли принц зненацька просто з'явився нізвідки, допомагаючи мені з оберемком. Ми поговорили зо дві хвилини, і він зник, - сказав він із пирханням. - Я тоді навіть не зрозумів, хто то був, але пізніше вони обоє, принц та леді Санса, підійшли до мене, в той же вечір... - юнак затнувся, коли невеличка купка слухачів закивала; не було потреби розповідати, що саме прибульці запропонували.

- Чому ти погодився? - запитав Райккер.

Олівар здригнувся: - То чимала купа золота. За два роки служби? Я й так був за слугу в Близнюках, краще вже два роки вчитись, як битись, із найкращими воїнами Семи Королівств, аніж носити сіно, - пояснив він.

- Ви, Фреї, завжди такі ласі до золота, - засміявся Віллард.

Олівар спопелив його поглядом, виглядаючи розлюченим, коли мовив: - Тобі легко говорити, Мутоне. Ти не маєш двадцяти двох братів, що змагаються між собою за коней та зброю, не маєш і семи сестер, що скиглять про придане, - сказав він гірко.

Віллард здригнувся, перш ніж прикинутись, наче не почув останніх слів: - Найкращі воїни Семи Королівств... - почав юний Мутон, затнувшись від передчуття, із натяком на сумнів в голосі, обертаючись до Ланселя: - Чи ти не бачив сера Джеймі чи може... сера Баррістана? Маю на увазі, чи вони не приєднаються, - уточнив він.

Лансель нахилив голову з боку на бік, намагаючись придумати відповідь, що не була б очевидною брехнею, бо це не личило репутації Ланністерів. Він же не міг сказати їм всім прямо, що це було лише останньою з жалюгідних забаганок коронного принца. Просто той буде почуватись могутнім паном, маючи при собі кількох мечників за спиною, принаймні поки це все не наскучить йому... Не буде ніяких величних воїнів-вчителів, лише дурнуваті команди його двоюрідного племінника.

- Здається вони виконують свої обов'язки, як зазвичай, проте я взагалі рідко бачу їх протягом останніх днів... - відповів він, сказавши лише правду.

- А принц? Хтось інший вже бачився з ним? - запитав Олівар, роздивляючись нічне небо, котре тільки зараз почало сіріти від захованих за обрієм променів сонця, - Ти ж перший сюди прийшов, так? - запитав він у Ренфреда.

- Ага, я бачив його, коли приїхав сюди, кілька годин тому. То точно був принц, адже біля нього ошивався Пес, - прогудів Ренфред.

- І що? - запитав Олівар.

- Він мав такий вигляд, наче... відпочивав, а може просто задумався, - сказав той повільно. Райккер продовжив, бо хлопці й далі дивились на нього: - Ну не знаю, він просто якось... стояв навколішки перед деревом, - закінчив юнак двозначно.

- Не може того бути, я прибув сюди п'ятнадцять хвилин тому, і бачив його в тій самій позі, - Лансель гаряче заперечив те ствердження.

Ті слова примусили їх всіх замислитись, і незручна тиша протривала ще певний час, її порушували лише звуки від Тирека, котрий копав якийсь камінь.

- Може вже припиниш нарешті? - запитав Лансель у свого кузена низьким голосом, рушивши до нього.

- Ні, - пробурмотів той, копаючи інший камінь.

Лансель протяжно видихнув, дивлячись на молодшого брата: - Ну не тягни, Тиреку, що таке, трясця?

- Ми могли б зараз спати в ліжках, і прокинулись би пізнім ранком, як королі, - сказав йому Тирек, копаючи черговий камінь.

- Ага, а потім на нас би волали та знущались, так наче ми винні в діях нашого клятого дядька, - тихо мовив Лансель.

- Краще вже наливати вино, ніж стовбичити хрін знає де! - відрізав Тирек, перш ніж Лансель зловив його за шию.

- Слухай, Тиреку, тобі не варто скиглити, бо принц нарешті зауважив наше існування - визвірився він тихо, - Маю підозру, що ми присутні тут лише тому, що Джоффрі не міг по-іншому продавити цю затію через Роберта, аніж як спосіб позбутись нас. Але коли це все... коли це все виявиться обманом, лорд Тайвін переконається, щоб нас засунули назад туди ж, де ми були раніше. І я прагну отримати хоча б декілька тихих місяців, де зможу вільно передихнути, і той жирний пияк не волатиме, як свиня різана, по "незграбу", персонального слугу-дурника! - загарчав юнак, здивований чистою люттю, що наче виривалась з нього, поки він повчав свого кузена.

- Затямив собі? - запитав він в Тирека, трохи заспокоївшись.

- Так, - відповів кузен, чухаючи шию, та сів на землю із похмурим виразом.

Лансель похитав головою, також сівши на землю, і краєм ока поглянув на Сноу та його вовка, зауваживши, як той позирає в відповідь, наче ножем ріже. Їх всіх налякав звук рвучкої та впевненої ходи, котра все наближалась; безпомильно вгадувалось клацання сталі та кольчуги.

От тобі й на, подумав Ланністер, підводячись, і закотив очі, коли побачив, як Джоффрі з'явився на протилежному боці галявини, вбраний в лати, несучи... алебарду. Зі сходу нарешті показався кутик сонця. Світанок.

Проте щось було... незвичне з принцом. Замість рутинного вигляду наче як в павича, що вірить в те, як світ має схилитись перед ним, племінник спокійно крокував, наче точно знав, що світ таки зігне спину. То була незначна відмінність, проте одночасно й очевидна. Принц тримав спину прямою, наче проковтнув сталевого прута, тримаючи праву руку між стегном та руків'ям в дивній позиції, наче мав в цьому чималий досвід. Проте найбільше вражали його очі, наче два бездонні провалля сталевої зелені; вони, здавалось, аналізували кожен дюйм простору навколо себе.

Решта хлопців вже повставали, струшуючи бруд з нагрудників та запихаючи в піхви свої турнірні мечі, єдину зброю, котру принц наказав їм взяти з собою. Вони почали вклонятись, коли принц недбалим жестом припинив ті формальності.

- Принце Джоффрі... почав Лансель, але хутко зупинився, коли Джоффрі пронизав його поглядом наскрізь. Юнак проковтнув слину, трохи злий на самого себе через те, як його одразу поставили на місце, саме так, як це полюбляв Роберт.

Що в біса коїться з його двоюрідним небожем?!

Між ними запала дивна мовчанка, поки юнаки стояли і витріщались на чоловіка, котрий щойно вийшов з лісу; хлопці нервово переминались з ноги на ногу під тим поглядом, від котрого волосся ставало дибки, котрим Джоффрі нагородив кожного-кожнісінького з них.

- Дякую вам, що прийшли, - почав він з повагою, киваючи кожному по черзі, - Мабуть ви вже чули певні чутки про формування цієї Королівської Гвардії, - сказав принц, поклавши алебарду на землю, і почав крокувати туди-назад вздовж імпровізованої шеренги, котру сформували хлопці.

- Переважно чутки про цю останню примху принца Джоффрі. Чи просто гру, - продовжив він, - Спосіб почуватись могутнім! Поважним! - додав він із легкою посмішкою, крокуючи, тримаючи ліву руку за спиною, а праву - посередині між стегном та руків'ям.

Ось воно, подумав Лансель із дивним почуттям полегшення, коли зауважив ту посмішку, подібну до тих, котрі гуляли принцовими губами під час знущання над всім живим, від котів до слуг... але...

- Тож давайте віддамо йому купку людей, котрими він буде гратись! Ми вже ж робили раніше коронних принців командирами міської варти, чим це відрізняється від того? - запитав Джоффрі, ні до кого не звертаючись, пройшовши вздовж всієї шеренги, й зупинився в двох метрах від неї. - Багато чого кажуть, ті лорди та лицарі, - додав юнак, перш ніж продовжити.

- Кажуть, що в державі панує мир протягом багатьох років, і ще стільки ж буде тривати, - сказав він, поступово змітаючи посмішку з вуст, та рушив далі, - Держава спокійна та могутня, мабуть найбільш за весь час існування, - мовив Джоффрі, проте погляд казав про інше, - Це літо ще може тривати не один десяток років, - проголосив він із дещицею примхи в голосі, зупинившись на мить, щоб обернутись і поглянути на вранішнє сонце. Лансель трохи посовав плечем, намагаючись позбутись напруги. Слова принца звучали так, наче він і сам бажав в це повірити. Бажав відчайдушно .. й не міг.

Щось не так, подумав Ланністер, озираючись до Тирека, що стояв біля нього. Малий кузен відповів поглядом, нервовим чи збентеженим, не було зрозуміло. Раптова тиша відчувалась напруженою, і Джоффрі здається просто тягнув час, купаючи свого нагрудника в сонячних променях.

- Вони помиляються, - сказав він зненацька, й далі дивлячись на сонце.

Лансель щось проковтнув, почуваючись некомфортно від щирого переконання в голосі небожа. Він ще ніколи його таким не бачив.

- Вони сліпці. Невігласи, - мовив той, розвертаючись до хлопців, поїдаючи їх поглядом, поки його голос зростав: - Чутки долинають з-за моря, про дотракійських дикунів, що рухаються на захід, до Вільних Міст. Чутки приходять з Півночі, про велику зграю здичавілих, що полишають власні домівки і рухаються на південь, тікаючи від чогось невідомого, - говорив він повільно, - Лорди плетуть змови та інтриги, тавернами та вулицями від Лісу до Пентосу ширяться чутки та шепіт про загони найманців, котрих хтось наймає... - він затнувся, підходячи на крок ближче.

- Мейстери досі намагаються вирахувати, якою суворою видасться майбутня зима. Дехто припускає, що вона матиме тривалість, рівну цьому довгому літу... інші вважають, що вона триватиме не менше п'ятнадцяти років, - сказав він спокійним голосом. Лансель наче відчував матеріалізовані погляди решти хлопців, як вони озирались між собою в збентеженні.

- Ніхто з них не знає точно, - додав принц, знизав плечима і рушив до своєї алебарди, - Але я знаю точно, що нас чекає війна, - сказав він наче сам до себе.

- Війна завжди приходить у Вестерос, - прошепотів юнак, хапаючи зброю, відчувши її вагу обома руками.

Запала коротка мовчанка, і Віллард не зміг стримати напругу, роблячи крок вперед: - Вибачте, мій принце, - почав він поспішно, - Я знаю, що ви прагнете створити потугу для захисту Королівських земель, але мені дали зрозуміти, що нас тренуватимуть найкращі... - він перервався на півслові, усвідомивши образу у власних словах, - Маю на увазі, нас тренуватимуть лицарі на кшталт... може сера Джеймі чи сера Баррістана? - додав він із сумнівом.

- Ні, вас тренуватиму я, - поправив його Джоффрі, - Я навчу вас науки алебарди, арбалета та лопати. Я навчу вас як марширувати, як укріпляти місцевість, як окопуватись, як ламати плин битви, і як ефективно командувати військами, - сказав він, так наче то була обіцянка.

Віллард озирнувся по сторонах, зауваживши у виразах обличчях юнаків віддзеркалення власного. Зневіру, бентегу, можливо навіть насмішку.

- Ви? Мій принце? - запитав Віллард, наче з болем.

- Я, - кивнув Джоффрі.

- Алебарди, - пробурмотів Джон сам до себе, похмурніючи на очах.

Лансель досі сподівався, що Джоффрі зараз зарегоче на весь голос... але з кожною новою секундою він все більше відчував зловісне відчуття в кишках.

Джоффрі просто поглянув на них, про щось роздумуючи: - Як на рахунок побитись об заклад? - запитав він.

- Об заклад? - перепитав Олівар.

- Якщо зможеш перемогти мене, то я віддам тобі, всім вам, все те золото, що я пообіцяв за два роки служби, і тоді можете вшиватись, куди забажаєте, - сказав він просто.

Олівар набув стурбованого вигляду, очікуючи пастку кожної миті. Принц не був відомий як добрий боєць... насправді якраз навпаки. І молодий Фрей постійно тренувався на подвір'ї Червоного Замку від самого прибуття до столиці... та він же повибиває принцу всі зуби.

Олівар моргнув: - Я не певен, чи я...

- Не лише ти. Всі ви, - сказав принц, вказуючи жестом на інших п'яти хлопців.

- Всі одночасно?! - бовкнув Джон, очевидно ображений, а Ренфред та Віллард одразу зареготали. Вони поступово замовкли, коли усвідомили, що принц не жартує.

- А що ви забажаєте, якщо ви виграєте? - нарешті Лансель запитав небожа, стомлений цим дурним жартом; він вже бажав закінчити це якнайшвидше. Якщо подумати, то подавати вино Роберту було кращим зайняттям, аніж бавити цього безглуздого та жорстокого племінника-невігласа.

- Вас, - відповів той просто.

- Що ви маєте на увазі? - запитав Ренфред, пильно дивлячись на Джоффрі.

- Ваші тіла, ваші душі та ваші розуми. Ви станете моїми офіцерами, втіленням моєї волі на полі бою. Ми стікатимемо кров'ю разом, плакатимемо разом і вбиватимемо разом, мабуть і загинемо разом, якщо боги так забажають. Ви станете моїми радниками, внутрішнім колом, будете тими, хто вчинить революцію у воєнній справі на цьому континенті. Ви станете тими, хто збереже Королівський мир холодною сталлю, - сказав той, так наче вони лише обговорювали зараз деталі звичного полювання.

Тепер ніхто й не намагався приховати зневірені погляди. Джон хитав головою, із жалем дивлячись на північ, а Оілвар та Ренфред збентежено перезирнулись.

- Я ж казав, - люто пробурмотів Тирек, штурхаючи ліктем Ланселя.

Лансель просто вдихнув на повні груди: - Чудово, ми приймаємо ваші умови, а тепер давайте до діла, - мовив він хутко, озираючись до решти. Всі вони похмуро кивнули, досі переминаючись на місці від нереальності ситуації.

- Привиде, не втручайся, - вигукнув Джон, і Віллард пирхнув, оголяючи свого дворучника.

- Ну то почнемо. Впадіть переможеними й підійміться моїми офіцерами, - сказав Джоффрі, злегка пригнувши коліна, й далі дивлячись на них.

Хлопці вирячались на Джоффрі, так наче він збожеволів, і Лансель міг заприсягнутись, що зауважив дещицю роздратування в очах небожа, перш ніж той відізвався.

- Вперед, - сказав він, примружуючи очі, недбало тримаючи алебарду в руці, навіть не в захисній стійці.

4

- Я сказав ВПЕРЕД! - заревів Джоффрі, закрутивши алебарду сталевим вихором, і закінчив ревіння в низькій діагональній стійці, міцно тримаючи ратище обома руками, відставивши праву ногу на крок назад, а блискуче вістря виставив трохи догори та вперед. - Чи ви всі тут такі ж боягузи, як оцей мутонівський покидьок? - закричав він Віллардові прямо в обличчя.

Віллард відреагував першим, заволав і замахнувся зверху дворучником. Джоффрі зловив удар лезом алебарди, проміжком між вістрям списа та малою сокирою, крутанув зброю навколо осі і замкнув віллардів меч в сталевому замку. Він опустив переплетену масу сталі, притиснув її до землі, роблячи крок назад, і спричинив удар по шолому Мутона ратищем, той аж задзвенів. Юнак заточився назад, і Джоффрі роз'єднав леза, перш ніж обернувся півколом а тоді вгатив по зап'ястку хлопця, примусивши того випустити меча.

- НУ ДАВАЙТЕ! - заревів принц, відійшов на два кроки та злегка пригнув коліна.

Юна шляхта шоковано озиралась між собою, та враз рвонула на нього напів-колом, волаючи та ревучи все розмаїття бойових кличів свої домів, що звучали досить анемічними для джоффриних вух. Він поступово відступав, махаючи алебардою, та не навіженим вихором, як це роблять майстри списа, а спокійно та методично, і навіть коли швидкість руху видавалась занизькою - голова алебарди все одно ловила всі удари з одного боку, одразу відбиваючи з іншого, зупиняючи замахи ще до того, як вони набирали швидкість. Він переривав очевидні рухи ще до їхнього завершення, продовжуючи відступ, обертаючись, коли вони атакували його зі всіх боків згаданого напів-кола, відбиваючи удар одночасно з вивіреним кроком набік та ухилянням від інших, більш незграбних атак. Дзвін сталі об сталь був таким потужним, що здавався швидше важким дощем, котрий бив по скляному вікні Дому Дуре. Принц почав відповідати на нескоординовані атаки, нещадно вдаряючи контрударами, залишаючи море синців і малих порізів за собою. Ця сутичка вже стала брутальнішою за будь-яке тренування, котре отримували ці шляхетні потомки.

- Швидше! - проревів Джоффрі; його голову вже вкривав тонкий шар поту, коли він пригнувся, пропускаючи вище джонового меча-півторака. Принц відстрибнув набік, вивільняючи шквал коротких ударів, коли ланселевий меч ледь не черкнув по плечі. Він продовжив відступ, відбиваючи та ухиляючись від замахів, ведучи їх всіх до середини галявини, наносячи болючі удари, котрі навіть звучали болюче - проте жоден з них не покинув бою, поки що ні.

Йому доведеться зламати їх спершу, якщо він бажає перекувати цих хлопців на щось величніше.

Юнаки важко дихали, повільно слідуючи за Джоффрі, час від часу шоковано озираючись до сусідів. Віллард підібрав меча і тримався за побиту руку, приєднавшись до того напів-кола, котре знову оточило Джоффрі.

Принц оглядав хлопців, котрі швидко сахались вперед і назад, жоден не бажав почати наступ першим, всі тримались за кінцівки, побиті синцями. - Ви б'єтесь як Воїни, - проголосив Джоффрі, раптово застигши на місці; дворяни відчули небезпеку, відступивши на крок. - Але ви станете Солдатами, - додав принц і рушив вперед.

Він атакував Ланселя з криком і важким замахом, той ледь відбився, проте пропустив контрудар, коли затуплене вістря списа відійшло на фут і полетіло догори, швидке як змія. Лансель заверещав від болю, коли укол вкусив броньоване плече, відкидаючи хлопця назад, а Джоффрі додав ще, підсікаючи ноги ратищем. Він відхилив різкий удар ренфредового меча ратищем, відстрибнув і вгатив по щиту здорового бугая голівкою молота. - Коли ви підете за мною, то прийдете зміненими, - наголосив Джоффрі, так наче читаючи пророцтво, вдарив верхньою частиною ратища по ренфредовій шиї і змусив того впасти побитою купою на землю.

- Девізом вашого Дому буде "Так, командире", - сказав Джоффрі, обертаючись, поспіхом крутанувся і уникнув джонового меча, дозволяючи алебарді пролетіти вбік, і зачепив Олівара, котрий спробував дістати принца зі спини.

Розумний парубок, подумав Джоффрі, але це не спинило його, коли голівка молота поцілувала оліварове стегно, не захищене стійкою, і змусила хлопця заволати від болю, кульгаючи назад. Джоффрі використав ту діру в напів-колі, щоб розділити їхню імпровізовану формацію, атакуючи Джона. Він тиснув на байстрюка вінтерфелльського, невпинно атакуючи дощем уколів, котрі змусили Джона різко відступити назад, за межу захисту його товаришів. - Ви тут впадете на землю, і підніметесь як Солдати! - заревів Джоффрі із потрійним уколом, і Джон ледве відбив їх, задихаючись і навіть не маючи часу обдумати подальші рухи, коли Джоффрі замахнувся якимось незвичним закрутом, обертаючи алебарду над головою та додаючи голівці молота центробіжної сили. Він вдарив косо вниз, вибивши байстрючого меча з рук. Голова алебарди продовжила рух по інерції, проте замість повернення у стійку Джоффрі змінив руки й ступив на крок вперед, вгативши тупим кінцем держална Джону прямо в лоба. Байстрюк ошелешено звалився на спину, і волосся на шиї принца стало дибки, коли він зауважив темну пляму на землі.

- Впадіть зараз! Впадіть зараз як Воїни! - він проревів, розвертаючись, і рвонув на віллардовий верхній замах, вирішивши зменшити відстань до контактного бою, що ускладнювало вжиток обидвох типів зброї. Джоффрі вгатив горизонтально ратищем по руках Вілларда, перш ніж той встиг опустити довгого меча, притискаючи їх до торсу, і потягнув на себе, від чого їхні нагрудники зіткнулись. Джоффрі побачив страх в очах Мутона; той важко дихав, обличчя виднілось на віддалі довжини пальця від джоффриного. Віллард безпорадно намагався звільнитись від джоффриного захвату. - Вашим гербом буде біла Правиця Короля, стиснутий кулак, - пообіцяв він Мутону, перш ніж вгатити шоломо по шолому. Принц крутанувся з силою вліво, розвертаючи їх обох та уникаючи оліварового уколу. Джоффрі знову вгатив лобом в обличчя Мутона, перш ніж звільнити захват, і хлопець звалився на землю, тримаючись за лице обома долонями. Джоффрі повернув алебарду в нижню захисну стійку, ігноруючи струмок крові з розбитого носа.

- Ви не станете Лицарями! Шляхетними воїнами у полірованих нагрудниках! - заволав він до Ланселя та Тирека, що атакували його одночасно з двох боків. Проте їм бракувало синхронізації, і Джоффрі пригнувся під ланселевим замахом, вдаряючи кінцем алебарди по землі та зупинивши тирековий удар ратищем. - Ви станете Офіцерами! Кров та багно вкриватиме ваші обладунки! - сказав він, повертаючи ініціативу і простягнувши алебарду вперед однією рукою, підсікаючи ланселеве коліно сокирою, наче гаком, та потягнув на себе. - Впадіть! Впадіть зараз! - заревів він до них, коли Лансель болюче звалився на землю у вибусі пилюки, а Джоффрі зловив тирековий істеричний замах сталевим наручем, скривившись від сили удару; вуха задзвеніли, а передпліччя запекло, та він перенаправив лезо меча вбік і вгатив броньованою рукавицею по обличчю молодшого за себе дядька. Юний хлопець впав на спину, і Джоффрі ще почув тихе рюмсання, перш ніж обернувся до лежачого Ланселя і вгатив молотом по нагруднику, від чого обличчя дядька завмерло в агонії, той боровся за подих повітря через біль.

Принц рушив до Олівара Фрея, останнього противника, що досі стояв на ногах посеред кола стогнучих, побитих тіл на землі.

- Вашими братами стане ваш легіон! - вигукнув Джоффрі, підійшовши до Олівара; юнак твердо тримав стійку, хоч очі й літали навіжено між джоффриними руками, голівкою алебарди та шоломом. Той кинувся на Джоффрі з ревом, принц відхилив два удари. перш ніж підсікти фреєвову ногу. Він добив його виваженим, дворучним ударом по нагруднику хлопця, змусивши того закашлятись, стогнучи від болю.

Джоффрі й сам важко дихав, ледь розфокусувавши очі, поки роздивлявся півдюжини побитих шляхтичів на землі.

- Підведіться, - сказав він їм, крокуючи навколо лежачих тіл.

- Це не буде вашою останньою зустріччю з багнюкою. Коли лорди рушать в бій, а дикуни вторгнуться, вас будуть збивати з ніг знову і знову, - проголосив він пророцтво.

- Але вас відрізнятиме від них лише одне. Ви зможете встати на ноги! - сказав він, і обличчя хлопців повернулись до нього, моргаючи через біль; в очах читався страх чи захват.

- Встаньте! Підніміться Гвардійцями! - закричав юнак, крокуючи між побитими, зупинився перед Джоном, котрий тримався за голову рукою, намагаючись стати на коліна. - Давай, Джоне. Стань біля мене, і покажи світові, ким ти є, заслужи власне ім'я та позбудься прізвиська, - тепер він стишив голос; джонове дихання перервалось, як той витріщався догори.

- Вставай, Джоне! Підводься! Вставай! - заревів Джоффрі йому прямо в обличчя, і той якось зміг стати на неслухняні ноги, хитаючись. Юнак натужно простогнав, ледь втримавши рівновагу і мало не впавши назад, та Джоффрі зловив його за плече.

- Вітаю в Королівській Гвардії, - сказав принц, дивлячись прямо в очі. Він рушив далі, решта хлопців також невдало намагалась встати, всі з обличчями, вкритими синцями від побоїв, котрі вона отримали менш ніж за п'ять хвилин того жахливого бою.

- Встань! Підведись, Вілларде Мутоне! - закричав він до молодого хлопця, котрий борсався на землі, тримаючись за руку від болю. - Сміливість та боягузство вже втратили своє значення! - заволав він, коли юнак поглянув на нього, дивно завмерши. - Порядок та Дисципліна стануть нашими чеснотами! Крокуючи маршем, чоботи наших людей розтопчуть чужі насмішки та перешіптування! - він пообіцяв йому, трішки розбризкуючи слину; Джоффрі намагався примусити їх зрозуміти.

Те, що вони можуть стати кимось більшим за самих себе.

- Вітаю в Королівській Гвардії, - сказав принц, коли юнак повільно підвівся, ігноруючи біль в руці, дивлячись на Джоффрі із сумішшю трепету та нерозуміння, знаючи, що зараз відбувається щось незвичайне, але не усвідомлюючи насправді, що саме.

Принц обернувся до Ренфреда, але здивувався, що той вже сам встав, виструнчивши спину, і сплюнув трошки крові на землю; дивний вираз його очей повернув болючі спогади в джоффриній пам'яті.

- Я твій солдат, - мовив той просто, потираючи шию, і Джоффрі радо плеснув його по плечі, як колись вже робив таке на багнистих, просочених кров'ю рівнинах Річкових земель.

- Вітаю в Королівській Гвардії, - сказав він спадкоємцю роду, котрий став гвардійцем.

Олівар намагався стати на ноги, ліва нога дико судомилась, і він пирхав з натуги, скривившись від болю. - Наших братів буде цілий легіон? - буркнув Фрей, продовжуючи спроби, - Я не знав... але мені це подобається, - сказав він, перериваючись на подихи.

- Ті брати стоятимуть за тебе в самому пеклі чи проти Великого Іншого. В цьому я тобі присягаюсь ім'ям всього, що живе та дихає на цьому світі, - наголосив Джоффрі, дивлячись на юнака.

- Я... я б хотів... але я... - Олівар застогнав, звалившись на землю, тримаючись за груди від болю.

- Встань, Оліваре, підведись як гвардієць, - наказав принц, і обличчя хлопця застигло в напрузі; тихий, високочастотний писк вилетів з його рота, і він підвівся, хитаючись; тіло боліло, як ніколи в житті, і все ж він якось знайшов сили на це.

- Вітаю в Королівській Гвардії, - привітав його Джоффрі, плеснувши по плечі.

Він обернувся до лежачих дядьків, але із здивуванням виявив, що Тирек вже несамовито намагається підвестись; суміш сліз та крові повністю закривала йому поле зору, змушуючи сліпо хитатись.

- Я можу встати, я зможу встати! - відізвався малий відчайдушно, так наче щойно пропустив свого корабля в порту.

Джоффрі легко всміхнувся, допомагаючи підвестись ратищем алебарди, та витягнув хустинку з кишені. Він витер бруд, кров та сльози з тирекових очей, і не здивувався, зауваживши там проблиск обожнювання.

- Прошу тебе, будь ласка, навчи мене так битись, - бурмотів малий, трепет ясно чувся в його голосі.

- Ні, Тиреку, я не зроблю вас величними лицарями. Ви станете Офіцерами, винищувачами армій, - пообіцяв він, і молодший дядько кивнув в захваті від тих слів. Джоффрі подумав, що в цю мить міг би сказати будь-що, і малий Ланністер повірив би в це... але принц також подумав, що той, хто веде людей за собою силою правди, натомість отримує непохитну ауру. - Вітаю в Королівській Гвардії, - сказав він йому, і Тирек врочисто кивнув, так наче його щойно висвятили в лицарі.

Джоффрі підійшов до Ланселя, але юнак досі лежав на животі, закривши обличчя обома долонями, а меч лежав збоку.

- Вставай, Ланселю, - лагідно промовив Джоффрі.

Було чутно тихий плач з-під обм'яклого тіла, дивне сопіння звучало в унісон до легкого тремтіння; юнак досі здригався від болю в грудях.

- Підведись, - повторив Джоффрі ще раз.

- Ні, - почулась слабка відповідь, довге ланністерівське волосся приховувало майже всю голову.

- Ланселю, подивись намене, - сказав Джоффрі, проте юнак не поворухнувся. - ЛАНСЕЛЮ! ПОДИВИСЬ НА МЕНЕ! - зненацька він заревів, і хлопець повільно розвернувся, спиною до землі, витріщаючись на Джоффрі. Він плакав проти власного бажання, обличчя почервоніло від сорому, коли цей факт став очевидним всім присутнім.

- Вибач... я не... - белькотів той несвідомо, і спробував відповзти назад, подалі від їхньої присутності.

- Ти хочеш піти й далі прислужувати Роберту? - Джоффрі запитав майже пошепки, і від цього питання Лансель застиг від жаху.

- Так... так, прошу... - відповів він поміж ридання, та Джоффрі злегка нахилився над ним і закричав прямо в обличчя.

- ТИ НЕ МОЖЕШ! - гуркотів принц, і ланселеві руки обм'якли, він впав на спину.

- НЕЗГРАБА ПОМЕР! Я розтрощив йому грудну клітку своїм молотом! - заревів він, показуючи на голову алебарди.

- Його власні ребра прохромили легені наскрізь, - Джоффрі продовжив, підходячи на крок, аж поки не навис над родичем, - Він захлинувся у власній крові прямо тут, дві хвилини тому, - принц стишився до шепотіння, вказавши місце, де його дядько впав на землю.

Лансель тепер задихався, навіжено дихаючи двічі на секунду, поки нажахані очі дивились на місце свого падіння, тисячу разів продивляючись той момент в пам'яті. Важке падіння, коли йому висмикнули ногу з землі, потойбічний голос волав "ВПАДИ" знову і знову, він здригався й далі, аж поки не зауважив напружене, спокійне обличчя Джоффрі, як той вдарив алебардою по нагруднику, наче як майстер-гончар, що формував глину. Жахливий біль буквально перехопив дух і задушив насмерть; мрець простягся на землі, не маючи змоги думати ані про що інше, як про агонію.

Здавалось, наче якась дивна буря згустилась над галявиною, світанок і ніч бились на небі, і воно поступово світлішало, зірки розчинялись, а світло смолоскипів тьмянішало. Лансель знову моргнув, побачивши інших юнаків, що зібрались навколо нього, наче по спільній невиказаній вголос згоді. Їхні погляди були дивною сумішшю порожнечі та самооцінки, болю та екзальтації, збентеження та розуміння. Та найбільше його здивувало, що всі виглядали однаковими.

- Встань, розділи спільну мету, Ланселю. Стань біля мене, і ми принесемо Семи Королівствам порядок, на котрий вони заслуговують, - звернувся Джоффрі до двоюрідного дядька.

Лансель очевидно здивувався, дивлячись на нього крізь сльози.

- Ну давай, Ланселю! Підведись! - заволав він, і Лансель спробував піднятись, але лише заскавчав від болю та впав на землю, тримаючись за ребра.

- Не можу, - заплакав він, проте Джоффрі не відставав.

- Залиш Нездару позаду. Стань коло мене і вже ніколи не почуватимешся нікчемою, - пообіцяв він з поглядом, що наче душу пронизав наскрізь. Лансель повірив йому, щоб його Семеро побрали, чомусь він одразу повірив йому. Його світ зменшився до болю та чистої невпевненості, сорому та надії. Він бажав підвестись, в оточенні решти; щось наче об'єднувало та нависало над ними всіма; бажав розділити те спільне одкровення.

Він бажав цього більше, ніж чого-небудь за все життя.

Він кричав від болю, намагаючись встати, але ребра знову запекли, і юнак звалився на спину.

- Підведись! Підведись, Ланселю! - ревів Джоффрі, і родич буркнув, перевернувшись на живіт, намагаючись стати на коліна, перш ніж підвестись повністю. Ліву ногу зсудомило, і юнак впав вперед, на джоффрині чоботи.

Ні, ні, відчайдушно думав він, поки нога горіла. Ніколи в житті він ще відчував такого болю. Він і не знав, як інші це витримали, але він не зміг.

- Встань, Ланселю Ланністере! Підведись як гвардієць! - Джоффрі заревів знову, і юнак загарчав, відмовляючись знову ставати Нездарою, ні, тільки не після того, як побачив, ким може стати.

Він напів-застогнав, напів-закричав, знову пробуючи, використовуючи джоффрині обладунки як драбину, щоб вилізти по ній. Принц стояв непохитно, не рухаючись, не допомагав, але й не завадив. Лансель знову заревів виснажливо, розбризкуючи слину, і важко дихаючи; голос звучав сумішшю тріумфу і полегшення, коли він дістався джоффриного обличчя, почуваючись так, наче щойно видерся на гору, хоча насправді Джоффрі був нижчим за дядька.

Юнак дивився в те обличчя, чекаючи, вимагаючи це... і Джоффрі кивнув, нарешті підхопивши його під руку, коли хтось інший передав хлопцю алебарду.

- Вітаю в Королівській Гвардії, - сказав принц.

Тепер він розумів, ту спільну емоцію, що здається поєднала інших хлопців за мить до того.

Вони взали собі алебарди, котрих Джоффрі залишив на краю галявини, і пішли за ним наче крізь якийсь туман, крізь гілки та перекручені корені дерев; дивна, потойбічна подорож лісом, повз скелі та малі струмки. Лансель почувався майже хмільним, але без сліду тієї лінивості думок, котра зазвичай панувала в його свідомості раніше.

Коли вони виборсались, хитаючись, з обіймів лісу, то він почувся засліпленим; темні хащі змінились дух перехоплюючим сяйвом, і він прикрив очі долонею. Юнак почувався новонародженим дитям, коли вони вийшли прямо до яскравого світанку; блакить неба поглинала останні зірки, поки юнаки повільно моргали.

- Що далі? запитав він в Джоффрі; очі повільно призвичаювались до світла.

- Далі... далі все почнеться, - відповів принц, вказуючи на ліниве зборище простолюддя, що збиралось навколо кількох тентів та чималої відкритої площі; люди сторожко роздивлялись стоси алебард, коротких мечів, лопат та арбалетів, що лежали тут і там. Пес безрезультатно намагався вишикувати їх в шеренгу, і Джоффрі посміхнувся, рушивши прямо до них, його офіцери* намагались не відставати.

5

- Мій принце? - знову запитав чоловік, очевидно нервуючи.

Джоффрі моргнув, дивлячись на зібрання робітників та неспокійного бригадира.

- Балки розведені занадто далеко між собою, це зменшить ефективність пиляння. Розмістіть їх в двох кроках одну від іншої, це має чудово спрацювати, - промовив він відсторонено, роздивляючись нутрощі напівзбудованої будівлі. - І перекажіть мої вітання ковалям, вони перевершили самих себе з тим лезом, - додав він, позираючи на чудово викуване лезо пилки, котре досі обережно розміщувала робоча бригада.

Нервуючий керівник цієї змішаної бригади лісорубів та будівельників кивнув із легким полегшенням, безладно коментуючи креслення на шматку пергаменту на малій, ручній дошці для писання, крокуючи за принцом, коли Джоффрі ще раз пройшов поміж захеканих роботяг, зупиняючись на секунду тут і там, щоб перекинутись словом, перш ніж рушити далі.

- Міцно його вхопіть, а наступного разу використайте довгого возика, - звернувся Джоффрі до трійки працівників, що ледь несли колоду до задньої стіни. Вони щось прохекали, щось, що могло бути згодою, і продовжили нести колоду до протилежного краю малого комплексу. Від полуденного сонця все нещадно пітніли, додатково посилюючи задушливий сморід багна та деревного пилу, що оточували недобудовану лісопилку і робочий майданчик навколо неї.

- Але... - пробурмотів один з робітників біля сусідньої купи деревини, та замовк під стривоженим поглядом свого співробітника.

- Стули пельку і допоможи нам з цим, - нахмурився той, коли робітник спробував допомогти підняти колоду із буркотом.

- Зупиніться, а ну покладіть, - сказав Джоффрі, наближаючись до купи; робітник, що заперечував, зблід, побачивши принца. Батько завжди казав, що в нього завелика пащека, котру він не вміє тримати закритою...

- Сотня вибачень, мій пане! - інший чоловік майже благав, - Він омовився... - та його перебили, коли Джоффрі відмахнувся від вибачень рукою і пройшов останні два кроки, допомігши їм опустити колоду на купу.

- Ти щось хотів сказати, і мені справді цікаво почути, - Джоффрі спокійно звернувся до неборака.

Той мав напружений вигляд, але не опирався принцовому наказу, і пояснив: - Просто оті довгі возики... пане, їх так і не привезли.

Джоффрі спохмурнів - якщо вони якось змогли загубити їх, то це його розлютить. Він найняв, здається, всіх теслярів в місті, щоб ті виготовили по його кресленнях спрощені версії тачок, і затримка з цим замовленням неминуче позначиться на загальних термінах виконання...

- Неприйнятно, вони нам необхідні для убезпечення праці, - пробурмотів юнак. Довгі возики значно спрощували людську роботу, зменшуючи ризики травм, і це мало б бути очевидно всім... звичайно, вони також підвищували продуктивність праці носіїв значною мірою, але цього він не збирався їм пояснювати. Бо для простолюддя ефективніша праця означала б нестачу робочих місць...

Принц пирхнув. Так наче він не збирається залучити до праці кожного, до котрого зможе дістатись руками...

- Вибачте, пане! Ми не змогли зупинити їх! - чолов'яга намагався виправдатись.

- Кого зупинити? - запитав він із погрозою в голосі.

Запала коротка мовчанка, коли двоє роботяг перезирались. - Та їх же, мій пане, золотоплащників, - промовив другий, втупивши погляд на ступні, щоб уникнути покарання.

Джоффрі зітхнув. - Дякую, - сказав він, перш ніж рушити далі.

- І тепер я знову запізнюсь, - бурмотів він, крокуючи до коня, ігноруючи крики інших робочих бригад, котрі споруджували будівлі навколо, одразу біля берега Чорноводної; кузні та млини, ткацькі цехи та навіть більше лісопилок... на щастя, Янос Слинт здавався ідеальним об'єктом для зняття стресу.

6

Він міг чути тендітне дзеленькання дзвонів на віддалі, поки його хода лунала відлунням в головній залі Червоного Замку, поїдаючи відстань,

коли він побачив Сансу. Вона виглядала красунею в тій блакитній сукні південницького крою. Волосся заплели довгими косами в очевидно північному стилі, додаючи екзотичного шарму загальній картині. Здається вона гомоніла з кількома смішливими покоївками, хитаючи головою на щось, перш ніж зауважила його.

- Боюсь, що доведеться покинути вас ненадовго, але пам'ятайте, що я сказала! За тиждень в Прицовому Домі, - сказала вона, відійшовши від дівчат.

- Звичайно, леді Сансо, ми будемо там! - сказала одна з них, височенька, котра була, як Джоффрі пригадував, однією з доньок лорда Крессі. Санса помахала їм приязно, перш ніж рушити до нього, і юнак нагородив її роспустною посмішкою, коли вони зустрілись.

- Привіт, мала, - сказав Джоффрі, нахиляючись до неї з поцілунком, та Санса ухилилась від його голови і перетворила рух в обійми, що ледь не порушували етикет.

- Джоффрі, це Вестерос, - прошепотіла вона нагально.

Джоффрі буркнув, відпускаючи її: - Пробач, старі звички, - вибачився віе, і Санса захитала головою в імітації роздратування. Четверо дівчат, з котрими вона щойно говорила, навіть не повурухнулись, витріщаючись на пару, та захихотіли й зашепотіли так швидко, що юнаку здалось... їхні язики от-от повідриваються і полетять геть.

- Бачиш, що ти наробив? - образилась Санса, схопивши Джоффрі за руку і тягнучи подалі коридором.

- Що наробив? - запитав він, перш ніж нагородити її швидким, повноцінним цілунком в губи, від чого навіжене шепотіння дівчат стало майже істеричним.

- Джоффрі! - напружено зашепотіла Санса, перериваючи поцілунок, і вивернулась вбік, але не так швидко, як би могла, - Ти безнадійний, - насварила вона його, з силою тягнучи коридором.

Юнак тихо засміявся, пробуючи приховати радість, як вони йшли: - Це надасть їм більш реалістичну причину для пліток, - сказав він, задоволений сам собою.

- Ага, і ускладнить мою роботу, - відповіла Санса, закочуючи очі, - Ти уявляєш, як важко уникнути нагляду септи Мордени? Та одна лише Лолліс Стоукворт виплисне все, як той потом в підвалі дому Дуре. Якщо батько дізнається про це... - вона незадоволено замовкла, не маючи змоги злитись на Джоффрі, коли він отак посміхався, - Ти запізнився. Щось трапилось? - запитала дівчина, коли вони пройшли коридором і повернули до великих сходів.

- Рутина. Янос Слинт мало не знехтував тим, що наказував золотоплащникам біля Божої брами щодо умов нашої угоди. Я мав нагадати йому, на кого насправді він працює, - відповів він, пирхаючи.

- Здається то досить таки забудькуватий чоловік, - погодилась Санса, коли вони піднімались сходами.

- Вже ні... чи принаймні, маю таку надію, для його ж блага, - промовив Джоффрі із хижим оскалом.

- Не дивно, що всі дивно на тебе дивляться. Це грізне задоволення мало кому пасує, особливо "старому Джоффрі", як ти описував його, - зауважила вона.

- Ти б не повірила, - пирхнув Джоффрі, - Вважаю, що найбільше шокує оточуючих те, що я насправді знаю, що збираюсь робити. Що ж, оце і ще загадка, де ж я ховаю ймовірний безкінечний запас золотих драконів, - додав він.

- Гм, щодо цього, старі бейлішеві запаси невдовзі закінчаться, якщо й далі будеш тринькати їх направо та наліво. Ти певен, що кожен твій рекрут потребує кольчугу та кірасу з нараменниками? Це ж величезні витрати, - сказала Санса, коли вони пройшли повз кількох служників, котрі вклонялись чи обережно посміхались... переважно Сансі, якщо по правді.

- Гей, ціни впадуть кардинально, коли водяні молоти запрацюють... окрім того, я ж не питаю тебе щодо одного суперечливого замовлення партії мірійського шовку і суконь, котрі ти отримала минулого тижня, - юнак відвернув удар.

- Тобі потрібна твоя броня так само, як і мені - моя, Джоффе. До речі, вони так добре скинули ціну, - промовила вона, майже мрійливо.

Джоффрі мовчав протягом кількох секунд, перш ніж буркотливо кивнути: - Ага, мабуть... але самоцвіти по золотому дракону за штуку? - зашепотів юнак із глузливим трепетом.

- Мабуть той купець зійшов з розуму, - погодилась Санса.

- Може він і не очікував зустріти таких досвідчених торгашів у Вестеросі? - запитав він в самого себе, посміхнувшись, та вишкірився на всі зуби до Санси, - Таку досвідчену, - додав він невинно.

- Дражнишся, - сказала вона в удаваному роздратуванні, ляснувши його по плечі. Що ж, швидше вдарила. Проте не важливо, бо її партнер наче був зшитий з одних твердих м'язів, та й вона знала, як правильно бити.

- О-о, ти поранила мене, юна діво! - почав він театрально, і Санса засміялась.

- Я серйозно, Джоффрі. Тобі варто притримати витрати, а то вся ця затія з Чорноводною застопориться на півдорозі, і не поверне нам ані мідяка інвестицій, - сказала вона, коли Джоффрі ледве стримав свої руки, відповівши словами: - Не переймайся, маю один план для раптового поповнення золотих запасів, так що навіть Залізний Банк позеленіє від заздрощів.

- Справді? - запитала вона з підозрою, коли вони досягли вершнього поверху, де знаходилась зала малої ради.

- Сер Баррістан, сер Борос, - він привітався з королівськими вартовими, що стояли на варті обабіч дверей.

- Не так швидко, - буркнула Санса, тягнучи його назад, - Ти нечупара, Джоффрі, - пожалілась дівчина, зчищаючи дещицю бруду з чорного жупана, защіпнула верхні гудзики та поправила волосся, зсунувши назад.

- Звичайно, я маю мати поважний вигляд на королівських прийомах, - кивнув Джоффрі, набираючи повітря в легені, - Знаєш, краще б твої пальчики почали діяльність в протилежному напрямі, - додав він тихо, коли вона защіпала верхнього гудзика.

Сансині щічки зашарілись, коли вона поправляла джоффрин чорний плащ: - Не спокушай мене, - прошепотіла дівчина, занурюючи нігті йому в шию та попрявляючи плаща. насправді це була швидше накидка, аніж плащ, котра полюбляла вільно розвіватись з ним, коли юнак йшов вперед. Джоффрі казав, що це надає величного виду...

Санса вважала, що це робить його схожим на пригніченого білявого брава.

Юнак зітхнув, подивившись на неї: - Ти така жорстока, - прошепотів він з тугою.

- Рухайся вже, ми й так запізнюємось, - сказала вона вголос, штовхаючи до дверей. Сер Барірстан всміхнувся їм, коли пара пройшла повз нього.

- Вибачте за запізнення, нам таки насправді варто переглянути план міських вулиць, - звернувся Джоффрі до учасників малої ради, котрі кивали йому.

- Звичайно, принце Джоффрі, можливо ви також зможете вичаклувати гроші, потрібні на це? - велично запитав Ренлі. - Може так і зроблю! - погодився принц із спокійною посмішкою, і Санса боляче ущіпнула його, м'яко втручаючись.

- Будь ласка прийміть наші вибачення, ваша милосте, принц іноді буває досить легковажним, - сказала вона, краєм ока кидаючи на Джоффрі повчальний погляд.

- Та не треба вибачатись, дівчино! - вигукнув Роберт, відкидуючи відмовку набік, і щасливо посміхнувся, - Богам лише відомо, чому ви наполягли на присутності на цих зборищах, - додав він із щирим нерозумінням, перш ніж поглянути на Еддарда. - Неде, щодо турніру, - запитав він правицю, коли Джоффрі та Санса посідали.

Нед почекав секунду, досі зберігаючи дещо збентежений стан, котрий охопив його при появі Джоффрі та Санси. Проте, як і зазвичай, він повернув звичний самозадумливий настрій, відповівши королю: - Все більше лицарів прибуває щодня, і міська інфраструктура ледве справляється... Роберте... будь ласка подумай знову про суми призів. Виграш за один лише кінний герць складає...

Король набурмосився: - Ми вже це обговорювали, Неде, просто зроби все як є і дозволь людям повеселитись, сама Седмиця знає, як ми цього потребуємо, - сказав він, дивлячись на друга.

- Принаймні всі ті лицарі та лорди витрачають свої гроші в місті, ми повернемо чимало золота у вигляді податків власне навіть до початку турніру, - встряв Тиріон.

- Не так багато, як хотілося б... - прошепотіла Санса, занадто тихо, щоб її могли почути решта присутніх, лише Джоффрі щиро кивнув.

- Особливо процвітають таверни та борделі, і прибутки мають ще вирости найближчими днями, - додав Тиріон.

- А ти таки тямиш в цьому, га, Бісе? - Роберт запитав його із кривою посмішкою.

- Як майстер-над-монетою і то мій обов'язок розбиратись у всій економічний діяльності в межах міста, - відповів Тиріон серйозним тоном, наче мажордом з браавоської трагічної опери, але одразу повторив: - У всій діяльності, - додав він, й досі серйозно.

Роберт зареготав, і Джоффрі всміхнувся сам собі із вдоволеністю однією з їхніх перших маніпуляцій. Довелось разом попрацювати з Недом та Робертом, але спільними зусиллями принц та Санса змогли переконати обидвох на рахунок призначення Тиріона новим майстром-над-монетою, адже лорд Бейліш одного дня просто "зник безвісти".

По правді, Роберта не довелось довго переконувати. Король та Тиріон поділяли чимало спільних смаків щодо принад життя, на кшталт хвойд, вина й серсеїної ненависті.

Санса дивно поглянула на хлопця, коли той не підтримав Неда в питанні щодо призів, але він відсторонено похитав головою. Вони перешіптувались нишком між собою, як краще витягнули гроші з кишень шляхти та лицарів під час турніру, поки зібрання продовжувалось; іноді вони вклинювались в розмову із пропозиціями щодо певних проблем, згаданих Тиріоном та Недом.

Ренлі відверто нудьгував, спостерігаючи за парою вже довгенько. Пицель мав вигляд, наче от-от засне, проте вони добре знали, що то лише маска. І Варис, здавалось, якось постійно досліджував їх, навіть не дивлячись в їхній бік, від чого в Санси спиною бігли мурахи.

Врешті-решт вони влізли в смертельну гру, посеред темних провулків та секретних проходів; гру, в котрій Варис зазвичай вигравав три з чотирьох раундів. Сансиних шпигунів частенько виловлювали з вод Чорноводної, із перерізаними горлянками... ну, принаймні вона набувала в цьому досвіду...

Повільно...

6

Радники швидко позникали, коли нарада закінчилась, але Роберт затримав Неда за руку, перш ніж той встиг підвестись.

Джоффрі та Санса хутко пішли звідти. Юнак реготав з чогось, раніше сказаного дівчиною, перш ніж підійти ближче і щось прошепотіти на вушко. - Ти так гадаєш? Серйозно? - запитала вона вголос, хитаючи головою, - Ти ж не впізнаєш вишуканого смаку, навіть врізавшись в нього головою, Джоффе, - додала дівчина, імітуючи розпач, коли вони вже виходили з зали, їхні голоси розчинялись на віддалі. Пара йшла, міцно взявшись під лікті, в унісон, не змовляючись, так наче їх вів якийсь старий інстинкт.

Залишились лише Нед та Роберт, обидва досі сиділи, коли Роберт щасливо посміхнувся: - Спочатку я вам певні сумніви, але трясця, побий мене Седмиця, Неде, це мабуть найкраща моя ідея за всі роки з того часу, як ти пихнув мені корону до рук, - сказав він з нажимом.

Нед зітхнув.

- Ну давай, старий буркотун, розкажи наболіле, - додав Роберт в доброму гуморі.

- ... Просто вона так змінилась, - нарешті визнав Нед тривожним голосом, дивлячись набік, - Раніше вона билась з Ар'єю через всілякі неважливі дрібниці, і не минало дня, щоб я не бачив її в перешіптуваннях з Джейні чи вислуховуванні старих дівочих балад від септи... - він зупинився, але продовжив промову, як Роберт поглянув на нього; то був звичний ритуал з моменту їхньої першої зустрічі. Король був одним з небагатьох людей, що могли подолати його стоїцизм. - А зараз вона організовує невеликі бенкети і допомагає Джоффрі з фінансовими записами, отримує досвід в тому, як варто правити... вона навіть створила свій невеликий супровід із панянок, лише за допомогою листів... вони виглядають, наче... - він затнувся, хитаючи головою із дивною сумішшю гордості та жалю.

- Вони виглядають, наче вже одружена пара, - Роберт закінчив речення, його голос на диво здавався схожим на недовий, окрім ностальгічного відтінку, що згладжував враження. - А ти не думав, що Джоффрі змінився так само? - запитав король найкращого друга, пронизуючи поглядом, - До того, як він зустрів твою доньку, то був зіпсованим дитям, що досі ховалось між материних цицьок. Сопливий хлопчак, більш Ланністер, аніж Баратеон... - він перервав сповідь, враз наче іскра гордості загорілась всередині та пом'якшила дещицю гіркого жалю, що так давно поселився в душі.

- А зараз, - продовжив він щасливо, дивлячись на стелю, - Зараз він прокидається перед світанком і їде верхи до свого тренувального табору на північ, - прошепотів Роберт, перш ніж знову подивитись на Неда, - Ти не бачив, чим вони там займаються? - запитав він.

Нед похитав головою.

- Я бачив його там минулого тижня. Я провів цілих два дні в марних пошуках вепрів в Королівському лісі, перш ніж вирішив проїхатись на північ і спробувати удачу в менших лісах, де вони також водяться. Ми повільно підкрадались, шукаючи дикого звіра, коли я почув звуки... - пояснив він.

Нед зберігав зацікавлену мовчанку, коли Роберт похитав головою та криво посміхнувся.

- Він марширував якоюсь дивною та швидкою ходою, так само як і група людей, що супроводжувала його. Вбраний в повний обладунок, спітнілий, адже його лати мабуть були важчими за ті, що були на його людях. Вони мабуть вже отак марширували годинами, але лише в ту мить він раптово зупинився і розвернувся, волаючи щось про квадрати та засідки, - мовив він, і очі затуманились спогадами, - Блискавично швидко його військо сформувало квадратну формацію, виставивши алебарди, а він якось опинився посеред них, волаючи як майстер-над-зброєю на зелених рекрутів, коли арбалетники закінчили заряджання й намагались вклинитись в формацію... тоді він привітав їх із титулом найповільнішого загону тупаків, і сказав, що вони маршируватимуть протягом цілого дня, з ним разом,аж поки не навчаться належне... і тоді вони знову рушили, крокуючи дорогою тим дивним, хутким кроком, - сказав він, посміхаючись.

- Джоффрі справляє враження досить відповідального юнака, навіть ретельного, - зауважив Нед, дещо збентежено, - Він чимало допоміг мені від часу, як я став правицею.

Роберт вибухнув потужним реготом: - Це зараз він такий. Неде, я не жартував, коли казав, що він ще донедавна був лише скиглявим боягузом, більш зацікавленим в коштовних шатах, аніж у війні, - мовив король з невпевненою посмішкою, - А тепер він постійно вибиває гівно із свої чисельних зброєносців отим покручем списа та сокири одночасно, гасає вздовж Чорноводної та організовує побудову млинів, кузень і хто зна чого ще, їздить кіньми по Королівському шляху з групою приязного простолюду ,котрі з'явились наче нізвідки... в той же час твоя донька прикриває його, зустрічає потрібних людей і направляє кого треба до нього, шепоче йому на вухо під час бенкетів і веде поміж купок лордів та пажів... - сказав він, щохвилини почуваючись все щасливішим.

- Ну, це тоді, коли вони не витріщаються один на одну, як твої лютововки на м'ясо! - додав король із монструозним реготом.

- Роберте! - вигукнув Нед, несвідомо замахавши головою.

- Але це правда! І не смій заперечувати! - проревів той, наливаючи собі вина, і трішки Недові також. Потреба піднятись і підійти до шафи та назад за власним вином майже змусила його пожалкувати, що він здихався того Нездари... майже. З іншого боку йому наче й подобалось приміняти зусилля.

Трясця, він почувався чудово.

Роберт вочевидь здивувався, коли Нед вдячно прийняв кухля з кивком та зробив чималий ковток, перш ніж поставити ємність на стіл.

- Вона зробила його чоловіком, твоя донька, - сказав Роберт, випивши своє пійло, трохи стишивши голос.

- Видається, наче вони обоє подорослішали, - погодився Нед, роблячи черговий ковток.

- Так наче вони черпають сили один в одній. Так як це й мало бути, - додав Роберт тихо, - Я відчуваю, Неде, це доля, - він продовжив після миті тиші, сповненої прихованим значенням, - Коли вони побачились вперше на подвір'ї Вінтерфеллу... вони просто витріщались взаємно грайливо, так наче все, що було варто сказати, вже було сказано, і погоджено у спільній згоді. Коли я сказав Джоффрі про заручини, то він лише посміхнувся, наче знав про це, і подякував, а тоді враз пішов геть , щоб "краще пізнати майбутню дружину", - сказав він, злегка хитаючи головою з боку на бік.

- Сансина реакція на диво була подібною... - відповів Нед, втупившись поглядом у кухоль.

- Наші доми мали породичатись, це було божою волею, - сказав Роберт, чий голос бринів незвичним переконанням; він наче проковтнув щось гірко-солодке, що прилипло до горла, і допоміг собі чималим ковтком вина. - Навіть Таргарієни не змогли відвернути те, що мало статись, принаймні не на завжди, - додав він із злісною сатисфакцією, і маже й полегшенням, так наче врешті виконав вірно прадавній обов'язок.

Вони мовчки сиділи, розмірковуючи про це все, та враз Роберт підняв кухля: - За наших дітей, хай вони процвітають, не знаючи наших втрат та нашого смутку, - проголосив він, незвично вдало повернувши фразу на поетичний лад. Хай там як, він відчував, наче нарешті зробив хоч щось правильно в своєму житті.

Недовий кухоль зіткнувся з робертовим, і вони обидва випили до дна, поки нові та старі спогади відходили на задній фон, і двоє старих друзів вирішили залишитись тут ще на хвильку в приязній мовчанці.

7

"Північна принцеса", так простолюддя почало її називати, думала Серсея, приховано спостерігаючи за дівчиною з висоти королівської ложі, намагаючись втамувати укол чистих заздрощів.

Спершу вона вважала, що Санса Старк стане ідеальною парою для її Джоффрі, покірною, гарненькою, шанобливою дівчиною, що прислуговуватиме йому в якості королеви. Проте з плином часу, як пролітали тижні, вона почала сумніватись в тій оцінці все частіше і частіше.

На відміну від несформованої, незрілої особистості, на котру очікувала, Санса Старк представила себе в столиці наче справжня принцеса. Як виявилось, дівчина володіла навичками привертати увагу у вигідному світлі, і використовувала це для власної вигоди, хоча вона й була в цьому початківцем в порівнянні з Серсеєю. Вона демонструвала традиційну красу, проте її вбрання та зачіски видавались сумішшю південного та північного стилів, що надавали їй екзотичного шарму, відмінного від культу південницької моди, котрий її мати так намагалась привити свой доньці.

Вона прибула до столиці із власним невеликим почтом, в оточенні північних дів, котрі лише надавали їй таємничості, а ще й виявились на диво лояльними... королева так і не змогла знайти інформатора посеред них. Їхня власна свита також була згуртованою; слуги та вартові, та й інші люди зі супроводу, підсилили гарнізон лорда Старка в Червоному Замку майже на тридцять осіб.

Королева спохмурніла, як зауважила дівчину, що говорила з якимось робітником з простолюду, а інші навколо них кивали на її слова, решта же витріщалась на еклектичну групу, що оточувала дівчину. Симпатичні юні штучки та суворі на вигляд озброєні діви; останні були непоказними та простими, проте їхня войовнича присутність додавала їм шарму, а також і Сансі.

Серсея видихнула, тамуючи щось їдке в животі, відкинулась спиною назад і спохмурніла, коли Роберт прямував до свого місця біля неї. Останнім часом чоловік здавався незвично життєрадісним... мабуть знайшов собі чергову тимчасову дівку для ліжка. Їй доведеться зайнятись цією проблемою перед тим, як повернути увагу на Сансу, адже прояви неповаги варто гасити одразу по виявленню.

8

Санса подякувала торговцю-простолюдину, куштуючи копчену форель, котра була повністю загорнута в рулет тонким шматком свіжого млинця. Вона задумливо зітхнула, пережовуючи солону рибу; пряні листочки додавали певного присмаку та м'ятного післясмаку.

- Чудово, як і вчора, може й навіть ще краще. Дякую, Фрілле, - вона тепло звернулась до торговця, що ледь не заплакав від схвалення, коли навколишні роботяги та зброєносці підійшли ближче, зацікавлені смачним запахом та високою оцінкою з вуст "Північної принцеси".

- Цього разу ти перехвалили його, - сказала Ліра Мормонт. Вона мала досить пласку фігуру, проте небезпечний бойовий молот з шипами, характерний для мормонтових дів, та її кольчуга - це все надавало їй дикуватого вигляду, проте не без своєї особливої принади. Дівчина була більш схожа на сестру Алісену, аніж на іншу сестру, Дейсі, присадкувата та з широкими стегнами, котрі наче все збільшувались з плином часу.

- Вона не перебільшує, це й справді смачно, - зауважила Талія поміж кусанням власного "копченого рулету". Навіть з набитим їжею ротом - голос діви з дому Форрестерів звучав наче небесний дзвіночок. Санса постійно надокучала їй про уроки співу після того, як почула її одного разу в Дівочій Вежі.

- Не знаю, як ти можеш це їсти, поки навколо смердить немилосердно, - сказала Ліра, зморщивши носа, коли вони рушили далі, а Фрілла оточив натовп нових покупців. Леді чимчикувала за ними, час від часу роблячи спроби вкрасти рулет в якоїсь з дівчат, та винувато притискала вуха, коли Санса дивилась на неї.

Вона завжди повторювала спробу, коли власниця того не бачила...

- Ліра має рацію, а люди ще обмовляють Білу Гавань... - додала Вілла, хитаючи головою, проте Санса зауважила, як та дівчина енергійно жувала власного рулета. Здається вона успадкувала апетит Мандерлі, хоча її фігура й зберігала стрункість. Вілла виглядала очевидним контрастом на фоні Ліри, демонструючи сукні, зшиті вправними швачками Білої Гавані з місцевої вовни та імпортних тканин.

- Чи можу зробити припущення, що твоя раптова любов до екзотичних страв не має ніякого відношення до того, що це ти та принц є власниками всіх отих "м'ясних возів"? - лукаво запитала Міра.

- Й гадки не маю, про що ти говориш, - безтурботно відповіла Санса, киваючи якомусь робітнику, що швидко пройшов повз них, ведучи за собою осла, котрий в свою чергу тягнув червоно-зеленого возика із запасами їжі та маленькою простою дерев'яною пічкою. Це було логічним розвитком тих вуличних візків для продажі устриць, котрих так полюбляли браавосці, лише значно більшим, із власною пічкою, уніфікованим пофарбуванням та запасами дуже практичної страви, котру Джоффрі запозичив з Ї-Ті. Він розповідав, що правдивий го-хонг містив більше спецій, від чого язик горів вогнем... та як би він не сумував за відсутністю вогню в своїй їжі, все ж він надавав перевагу м'ятним версіям, котрих сам придумав.

- Певна, що таки маєш, - сказала невисока дівчина з роду Рідів із невеличким тризубом на спині, котрого завжди носила з собою. Санса була щиро здивована, коли Ріди відповіли на її лист. Вона включила її в список лише через її батька, Хоуленда Ріда, котрий був другом Неда, і ніколи насправді й не сподівалась, що хтось з потаємних кранножан - точніше одна конкретна кранножанка - відповість на її заклик. Дівчина мала веселий характер, що майже змушувало Сансу ігнорувати обачний, сповнений переконання погляд, котрим вона досліджувала все навколо... особливо Сансу та Леді.

Остання учасниця цієї невеличкої групи виглядала найменш впевненою. Джейні Пуль легко всміхалась жартам, проте зазвичай зберігала мовчанку, повільно та неквапно поїдаючи власний рулет. Санса з соромом визнавала, що протягом останніх місяців вона приділяла їй замало уваги. З точки зору Джейні - дівчина впала в сансиних очах від найкращої (і єдиної) подруги, довіреної особи, до лише однієї із багатьох в почті, і всі вони походили з більш могутніх домів. Джейні й досі не могла знайти твердого грунту під ногами.

Все ж, Санса знайшла собі таку бажану жіночу компанію після того, як Джоффрі озвучив ту ідею, неясно пригадавши те, як Маргері Тирелл використовувала власних фрейлін як довірених осіб для створення алібі, радників та вістових.

Звичайно, півничанські щитові діви також могли слугувати в якості присяжних оборонців; це видавалось певною перемогою над магрериним способом формування почту, що змушувало Сансу почуватись незрозуміло чому веселіше, не зважаючи на той факт, що вона так ніколи й не бачила її раніше... Джоффрі просто посміявся з того, коли вона розповіла йому про це.

Джоффрі...

Вона зітхнула, коли їхній загін** підійшов до невеликого лабіринту з наметів, зсунутих поближче. - Я бажаю нагадати йому, щоб не зламав собі карка, чи не можете ви прикрити мене? вона напів-запитала - напів-наказала дівчатам, всі з них були більш-менш однолітками.

Джейні романтично зітхнула, Ліра пирхнула, Талія посміхнулась, Вілла кивнула з розумінням, а Міра просто поглянула на неї задумливо. Кожна відреагувала своїм власним, характерним способом.

Ліра першою взялась за ініціативу: - Гаразд, дівулі, швидко розходимось направо та наліво, і пильнуйте за своїми рулетами, інакше вона виграє гру! - додала діва-Мормонт, осудливо подивившись на Леді, проте лютововчиця просто сіла на землю і нахилила голову набік, наче питаючи "Хто? Я?".

- Щасти! - прошепотіла Талія своїм солодким голоском, коли Санса відділилась від зграйки.

- Ми зустрінемо тебе з протилежного боку, Сансо. Будь обережною, інакше лорд Старк знову приставить кожній з нас по септі, - попередила Ліра, і вони розійшлись на всі боки.

Санса рухалась поміж гущавини наметів, аж поки вони ставали все більш непоказними, навіть пошарпаними; фліртуючі зброєносці змінились набурмосеними малими хлопцями, що напружено полірували обладунки, арборське золоте замінилось на дешеве вино Бакалеїв, а усміхнені майже-куртизанки - на спрацьованих табірних дівок з Блошиного Дна.

Вона нарешті просковзнула крізь вхідний клапан всередину намету, побачивши Джоффрі, що виправляв вм'ятини в нагруднику молотом; ритмічний дзвін металу по металу приховав кроки, аж поки вона не застигла в нього за спиною.

Джоффрі посміхнувся, відчувши її присутність, як вона міцно обійняла його, із дещицею тривоги. Він поклав молота на невеличке ковадло, розвертаючись навколо, щоб побачити ті блакитні очі, сповнені сумнівів.

- Джоффрі, - пробурмотіла вона, дивлячись йому в обличчя ще з мить, перш ніж пригорнутись до грудей, повільно дихаючи.

- Зі мною все буде добре, - застеріг він, закотивши очі догори, та почав масажувати їй спину, заспокоюючи, наче приручену тварину.

- Облиш цю зверхність! - насварила вона, а в погляді з'явився лід, - Попереднього разу ти казав таке ж, а потім ледь не потонув у власні крові, - відрізала дівчина, відходячи на крок.

Юнак зітхнув, спостерігаючи, як вона почала крокувати наметом, гризучи нігті. - Цього разу все буде по іншому, - сказав він.

- Ага. так по іншому, що ти збираєшся вийти на бій проти того самого противника. Якщо хтось і має перевагу, навіть б'ючись однаково в кожному новому житті, так це Гора, - мовила вона з нажимом.

- Сансо, того разу я легковажив життям і вдягнув побиті обладунки. Цього ж разу все буде інакше, - він спробував переконати її.

Вона похитала головою: - Чи не міг би ти зайняти друге місце? Двадцяти тисяч золотих драконів все одно вистачить для більшої частини другої фази на Чорноводній... а ти вже виграв і бугурт, і лучне змагання, - сказала вона.

- Сансо, все буде добре, - спробував він знову.

- Я просто не хочу знову бачити тебе там, на землі, коли ти тоді белькотів несвідомо про квіти та королев краси, розбризкуючи кров, - сказала вона тихо, - Байдуже, що ми можемо знову переродитись, я не бажаю бачити тебе в такому стані. Ніколи більше, - прошепотіла дівчина.

Джоффрі мовчки обійняв її, і Санса глибоко вдихнула, перш ніж поглянути йому в очі. - Не роби там вистави, як прибудеш на поле. Просто вибий сера Грегора з сідла і повернись до мене, де тобі місце. Згода? - запитала вона серйозно.

Джоффрі кивнув один раз, повільно... та враз хитка посмішка заполонила обличчя, і він розтрощив серйозність того моменту: - Я буду лицарем прямо з легенди, моя чесна діво, - сказав він, дражнячи та імітуючи вишукані манери; Санса дала йому легенького ляпаса, не маючи сили стримати хихотіння.

Вона знову зітхнула, перш ніж ніжно вхопити його за щоки, й поцілувала: - Щасти тобі, - прошепотіла вона, перервавши цілунок.

Джоффрі дивився на неї протягом секунди, та враз поцілував з силою; неминуча перспектива бою, щира тривога в її очах та м'ятний смак її губ заводили його.

Санса здавалась щиро ошелешеною, коли він перервав цілунок; вона схопила його за обшлаги простої шкіряної сорочки і штовхнула до дерев'яної шавки, що стояла біля ковадла.

Він вже збирався вибачитись, коли вона з'єднала їхні вуста, глибоко проникнувши язиком, перш ніж відступила назад та пронизала його поглядом, важко дихаючи.

Джоффрі витріщався у відповідь протягом кількох секунд, і вони обоє повільно дихали, намагаючись опанувати себе, хоча й далі міцно тримались руками. Сансине дихання, здається, поглиблювалось з кожним новим подихом, кожен наступний був спокійніший за попередній, і вона повільно морнула. Він стиснув кулаки, відпустивши її, ледь зберігаючи контроль над собою...

Санса нарешті повністю опанувала себе, зробила останній глибокий подих, і зробила крок вперед, вивільняючи величезний, м'ятний подих гарячого повітря, що пахнув Домом Дуре та благословенними ночами біля каміна.

Джоффрі моргнув, усвідомивши, що знову навіжено цілує її; дівочі нігті старались показати себе на повну, рвучи на ньому сорочку.

- Зажди. Нас почують, - він спромігся промовити поміж цілунками, вже не контролюючи рухи власних рук, котрі блукали її животом. Видавалось, що її тренування з дівицями Мормонтів та Рідів допомогли Сансі повернутись в належну форму. Йому це дуже сподобалось.

- Кожен-кожнісінький заплотний лицар в цьому таборі або вже виграв, або невдовзі виграє дівку сьогодні. Звісно сер Старс не відставатиме від цієї шляхетної компанії, - відповіла вона жартівливо, досліджуючи шию збоку та кусаючи за вухо.

Джоффрі щось буркнув, піднімаючи її, і звалився разом і нею на ліжника, що лежав на землі біля стінки намету; він не міг говорити, бо Санса затиснула його шию ліктевим захватом, зупиняючи будь-який можливий відступ від шквалу обпікаючих поцілунків.

- Легковажив життям, - вона повторила його слова із зневагою, перервавши останній цілунок, і він дивився на неї очима, повними полум'я, - Зараз я тобі нагадаю всі причини, щоб жити далі, - прошепотіла вона, почавши розшнуровувати сукню; джоффрині руки радо допомагали їй в цій затії, хоч вони й мали звичку відволікатись на сторонні принади.

9

Санса відкинулась на спинку сидіння прямо перед огорожею ложі, намагаючись відігнати нав'язливий багрянець зі щічок, коли Бран та Ар'я гомоніли біля неї збоку.

- Я певен, що Срібний Лицар виб'є його з сідла! - бурмотів Бран перезбуджено, так що батько ласкаво потріпав його по волоссю і так само відкинувся назад в свому кріслі, сидачи в задньому ряду.

- Ну не знаю, а що як Гора підмухлює абощо? - зашепотіла Ар'я у відповідь, кидаючи погляд на поки що порожнє поле для герцю. Повсюди навколо юрмились лицарі та простолюд, галасуючи на весь голос; мабуть половина їх одночасно поїдала смачнючі ''копчені рулети", котрі розлітались миттєво з возиків торговців протягом тих трьох днів турніру.

- То що ж ви двоє робили насправді? - проникливо запитала Вілла збоку від Санси.

- Просто поспілкувались, - збрехала Санса, озвучивши мабуть найбільш непереконливу версію за всю історію Вестеросу.

- Ага, - пробурмотіла Ліра ззаду від них, а Джейні і Талія зашепотіли між собою, навіжено хихикаючи.

Санса не удостоїла нікого з них відповіддю, поправляючи складку на сукні, коли Міра перегнулась через сидіння ззаду і допомогла їй з тим.

- Дякую, - прошепотіла дівчина, і багрянець на щоках ще більш посилився.

- Немає за що, - відповіла нахабна мала.

- Настає останній раунд! Сер Грегор з дому Кліганів! Та сер Йоннел з дому Старсів! - проголосив герольд, і простолюд одразу закричав у захваті, коли король Роберт махнув рукою.

Кінь Гори зупинився лише трішки правіше від Санси, велетень злегка вклонився королю.

- ... Сер Йоннел з дому Старсів! - герольд заволав знову, озираючись в пошуках учасника.

Санса незграбно посовалась, відчувши погляди своїх фрейлін. - Ані слова, - прошипіла вона крізь зуби.

Ар'я обернулась та поглянула на сестру із бісовою посмішкою, очевидно заплутавшись в тому, що відбувається: - Сансо! Я знаю, що Срібний Лицар переміг твого хооороброого сера Лораса, - те слово вона вимовила глумливо протяжно, - Але ж немає причини бажати йому невдачі, - сказала вона, дещо збентежено.

Санса не сказала нічого, вона лиш почухала шию і прихилилась вперед, обертаючи головою і роздивляючись дальній кінець поля, паралельно намагаючись не вкусити губу до крові.

- Що ж, не можу винити сера Старса, - сказав Роберт зі смішком, хитаючи головою. Він вже підвівся, щоб проголосити переможця, та сансин голос зупинив його.

- Заждіть! Он він їде! - вигукнула вона поспіхом, і через дві секунди Джоффрі з'явився перед всіма, вбраний в посріблений фарбований обладунок, маючи глухого шолома, що закривав обличчя. Він їхав верхи з легкістю, наче випромінюючи розслаблену впевненість, кожен м'яз тіла наче був настроєним в унісон із галопом чорного коня, коли він без зусиль під'їхав прямо до Гори, перевівши коня від галопу до повної зупинки за якусь мить.

Він видавався досить веселим, розслабленим та впевненим...

Санса ледь дихала, намагаючись прогнати той клятий багрянець...

Кінь Гори сахнувся назад, коли Джоффрі привітав короля глибоким, трішки награним поклоном, проте вона знала, що цей уклін насправді призначався їй... вона знала, що юнак зараз дивився на неї тим поглядом.

Нахабний придурок, подумала вона несхвально, коли король кивнув новоприбулому.

- Знайшов мужність в останній момент, га? То на що ж ви чекаєте! - заволав Роберт. Срібний Лицар щиро засміявся з того жарту, перш ніж порухати плечима і перевести погляд вперед; він витягнув шию, ні на що не зважаючи.

Санса нахмурилась, дивлячись на Джоффрі, і голосно кашлянула, одночасно стискаючи праве плече.

Юнак подивився на неї, потім перевів погляд на власне плече й поправив наплечника, що трішки зрушився з місця. Він граціозно кивнув їй, наче лицар з легенд, перш ніж рушити, перевівши коня на галоп до свого місця, так наче був власником цієї землі, кидаючи бічний погляд крізь проріз шолома, коли проїжджав повз неї.

Це він мене дражнить при всіх?! Подумала вона обурено, багрянець на щоках повернувся з подвоєною силою, коли Джоффрі повів коня колами на краю поля, хизуючись чудовим вмінням в керуванні конем, перш ніж схопити списа в зброєносця; простолюд несамовитів, а батько спохмурнів, і король реготав. Навіть Леді зацікавилась видовищем, вірно сидячи біля дівчини.

Гора вже ревів від нетерплячки, коли враз роги просурмили сигнал; велетень пришпорив коня в напрямі ворога, женучи того нестримно, як вагонетку без гальм, і Джоффрі...

Тривога змагалась з роздратуванням, коли її коханий різко пустив коня вперед швидким галопом, самим видом наче випромінюючи впевненість, злегка згорбившись та підібравшись; вістря списа хиталось з боку на бік, аж поки враз не застигло твердо, якраз в момент зіткнення з Горою. Сансине серце загупотіло в паніці, коли їх поглинула хмара дерев'яних уламків; обидві дівочі руки по власному бажанню піднялись до рота, коли справжній вибух звуків накотився на неї, і сер Грегор заревів. Гора звалився з сідла набік, врізаючись головою в стовп огорожі, його кінь продовжив біг, Джоффрі жбурнув на землю потрощене ратище списа і тріумфально замахав до глядачів. Він наче дещо перекривив одне плече, але поки що Санса не зауважила ані краплі крові...

Вона вивільнила нестримний видих полегшення і відкинулась на спину крісла; навіжений натовп плескав в долоні та ревів, вітаючи переможця.

Здавалось, ніби всі присутні закричали одночасно, і Санса закотила очі, коло джоффрин кінь погарцював до королівської ложі. Роберт вже наказував принести грошовий приз, коли Джоффрі вклонився, кінь довіз його до гарненької корони з троянд та фіалок, що звисала зі стіни біля вивішених щитів переможених учасників.

- О, Седмице, - пробурмотіла Санса, наперед відчуваючи сором, і Ар'я захихотіла.

- Ти б хотіла таку собі, чи не так? - вколола її сестра, коли Джоффрі повернувся конем до королівської ложі, тримаючи корону в руці.

- Прошу тебе, не треба, - вона напів-прошепотіла, напів-вигукнула... але юнак наче проігнорував її, піднявшись на ноги в стременах; він тримав корону наче якийсь лицар із ессоських вистав.

Він й справді збирається зробити це, дівчина подумала у відчаї, ледь стримуючи посмішку.

- А тепер, за прадавньою традицією наших королівств, я проголошу свою невмирущу любов до найвродливішої діви зі всіх на світі! - почав він з пафосом, від чого простолюд сказився, а королева похитала головою.

- Ох, то він з тих жевжиків, - пробурмотів Роберт до Неда, досі всміхаючись.

Джоффрі під'їхав ще ближче, і Санса стиснула зуби, коли він зупинився прямо перед нею; їхні обличчя були на одному рівні завдяки росту коня. Вона вирішила скоритись долі, роздивляючись юначі мерехтливі очі крізь проріз, та тепло всміхнулась, як він підвищив голос: - Я проголошую леді Сансу Старк моєю королевою кохання та краси, найвродливішою дівою на білому світі! - заволав він, обережно чіпляючи корону їй на голову; червоні та фіолетові пелюстки падали, закручуючись, навколо її обличчя, поки вона вдячно дивилась на нього, на маючи змоги сердитись, коли він так дивився на неї.

Знову.

Навколо лунало чимало вітань від простолюду, але серед дворян запала мертва тиша. Вона почула певні звуки, ніби комусь перехопило дух від здивування, а також шепіт між всіма оточуючими, поки Джоффрі продовжував, поступово підсилюючи гучність голосу.

- Її блакитні очі манять мене, наче саме Сутінкове море, спокійне та лагідне, навіть коли воно приховує величні шторми, сповнені сили та міці! - вигукнув він, дивлячись на неї, виблискуючи металом.

- Це... Це нечувано! - закричала Серсея, - Роберте! Зроби хоч що...

- Прошу хвильку вашої тиші, милостива королево! - вигукнув "сер Йоннел", перебивши її, - Бо навіть королівська влада не зможе зупинити палаючу міць справжнього кохання! - проголосив він, жестикулюючи руками, - Воістину! Я не міг навіть у мріях уявити красу леді Санси! Адже, якби я був благочестивим мужем, то подумав би, що це сама Діва Небесна спустилась з небес, щоб врятувати моє грішне існування! - вивільнив він той потік дурнуватих перебільшень, вочевидь не і збираючись зупинятись далі.

- Джоффрі... припини! - ледь змогла промовити Санса поміж приступами нестримного хихотіння; буркіт та зловісний шепіт чувся зі всіх сторін навколо неї та поступово посилювався, а натовп простолюддя майже замовк.

- Роберте! Джеймі! Цей заплотний лицар сміє..! - заверещала Серсея істерично, і навіть Еддард підвівся із лютим виразом обличчя. Роберт заволав до королівських вартових, вимагаючи схопити "виродка", він весь побагрянів і підвівся з свого крісла.

- Я-я-я не дозволю! - відізвався Бран, скочивши на ноги з боку Ар'ї, та Ліра нагнулась вперед і силою штовхнула його на місце.

- Не роби дурниць, - прошепотіла вона брату своєї леді.

- Лорд Старк! Дозвольте мені покарати виродка! - ревів розлючений Джорі, рушаючи до сансиного місця, розштовхуючи в боки гостей та слуг, а сер Баррістан дістався до огорожі з протилежного кінця ложі та зістрибнув в багно, оголивши меча одним плавним рухом.

- Злазьте з коня і відійдіть геть від леді Санси, сер Йоннел! - наказав сер Баррістан, крокуючи до них, його меч блищав під полуденним сонцем, - Збережіть ту крихту честі, котру ще не втратили! - вигукнув він погрозу.

- Ніколи! - проголосив Джоффрі, наче один з мучеників з "Браавоського обов'язку", повертаючи голову та дивлячись на сера Барірстана, напнувши груди з погордою. Санса враз із жахом усвідомила, що він так і не зупиниться, поки вона сама його не зупинить.

- Ніколи, кажу я знову, справедливий лицарю! Якщо я помру заради кохання, то хай так і буде, я радо віддам... - вона перервала той потік підсвідомості, нагнувшись вперед, і зірвала шолома з його голови, вголос сварячи.

- Привіт! - сказав Джоффрі, обертаючись до неї з монструозною веселою посмішкою, та вже хотів продовжити проголошення своєї "невмирущої любові", та Санса змогла закрити йому пельку глибоким поцілунком. Вона не знала, чи зробила це, бо це єдине могло б змусити його замовкнути - чи мала потребу в клятому полегшенні, бо була змушена дивитись, як її коханий ледь не загинув на дурному турнірі. Зараз їй це все було байдуже.

Всі присутні завмерли і шоковано витріщались, як тиша поглинула все навколо, коли розлючені вимоги по голову "сера Йонелла" застрягли в горлянках лордів... ну, всі, окрім Ар'ї.

- Фуууу! - запищала її сестра із неймовірною красномовністю.

Санса неохоче перервала поцілунок, Джоффрі посміхнувся до неї, сідаючи в сідло: - Знаєш, зараз тут розверзнеться справжнє пекло через це, - уточнив він.

- Ага. Насолодимось цим, поки вони всі досі шоковані? - запитала вона.

- Гаразд, - погодився юнак, посунувшись ближче до голови коня, залишаючи за собою достатньо місця для неї; Санса перестрибнула через огорожу і всілась позаду нього.

- Вітайте всі переможця Герцю, Бугурту та Лучної стрільби! - вигукнула Санса зухвало, піднявши джоффрину руку догори; кінь повільно рушив повз ошелешеного сера Баррістана та змінив курс в тріумфальному колі по полю, - Мого нареченого, принца Джоффрі з дому Баратеонів! - проревіла вона з гордістю.

Натовп простолюду сказився. Вони кричали та свистіли в захваті, підводячись та тупотячи ногами, плескаючи та вигукуючи імена. Королівська ложа та найближчі до неї трибуни виявляли менше ентузіазму, окремі глядачі шоковано плескали, поки більшість досі перебували в полоні збентеження.

- бху... бу...БУААААААГАГАГАГАГАГАГА! - ревів король Роберт, тримаючись за пузо однією рукою, а іншою гатив по бильцю крісла, регочучи як одержимий демонами. Королева хитала головою та переводила погляд з гарцюючої пари на Роберта і назад декілька разів, перш ніж її розлючений вираз повільно змінився на звичне роздратування. Роберт й далі реготав зі сльозами на очах, і Серсея виявила, що також тихо сміється від щирої нереальності всієї цієї ситуації.

Невже мій син справді виграв всі три змаганні та цьому клятому турнірі? Думала вона, намагаючись відкинути шок від можливих наслідків.

- Принц Джоффрі є Срібним Лицарем? - нарешті Бран зміг вимовити вголос, - Принц Джоффрі казав мені... навчить, як треба битись... Срібний Лицар..! - белькотів малий в трепетному нерозумінні, коли Джейні майже зітхнула і майже зомліла біля Талії.

- Це так романтично, - вона зітхнула знову, дивлячись, як сансина корона полишала слід з пелюсток за конем, деякі з них застрягли в її волоссі. Талія хихотіла, підтримуючи Джейні за спину, та крадькома поглянула на спохмурнілу Ліру.

- Що? - запитала вона в неї.

- Нам знову приставлять по септі, кожній з нас, - відповіла та роздратовано.

- Що ж з цим поробиш, - мудро додала Міра.

Трохи позаду та зліва від них стояв Джорі Кассель, забираючи долоню з руків'я меча. - Мій пане? - запитав він, не маючи певності, що робити далі.

- Хай вони їдуть, Джорі, хай їдуть, - відізвався лорд Еддард Старк, споглядаючи щасливу пару, - Ми поговоримо пізніше, - додав він таким тоном, що сансині фрейліни аж здригнулись.

---

* (від перекл.) Мабуть варто уточнити певні факти щодо хлопців, адже серіальні версії відрізняються від книжкових.

Ренфред Райккер та Віллард Мутон воювали на боці Джоффрі та були довіреними особами під час війни зі Старками в Річкових землях в одному з попередніх життів, тож він добре їх знав та міг довіряти обидвом.

Олівар Фрей, 18-й син Волдера Фрея, був зброєносцем короля Робба в першому житті; це єдиний Фрей, що не зрадив свого пана, хоча й поїхав з війська короля за наказом батька, коли Робб одружився, порушивши заручини з Фреями. Він відмовився брати участь в Червоному весіллі і ймовірно попав в ув'язнення.

Тирек - син Тайгета Ланністера, племінник Тайвіна. Він пропав безвісти в першому житті під час заколоту протолюддя в столиці, ймовірно загинув.

Лансель - син Кевана Ланністера, також племінник Тайвіна; в першому житті служив Роберту пажем, потім став коханцем Серсеї, згодом приєднався до фанатиків-горобців, знайшовши вищу мету в житті.

Про Джона й так все відомо.

Хлопці майже однолітки - на цей час їм 17, 16, 15, 14, 18 та 16 років відповідно. Джоффрі - 15.

** (від перекл.) Аналогічно варто уточнити певні факти щодо дівчат.

Рід Мормонтів в серіалі обмежили лише Джорахом та його кузиною Ліанною, хоча в книжках Ліанна мала 4 старших сестри, 2 з котрих воювали на боці Робба Старка.

Ліра Мормонт - одна з них.

Талія Форрестер - дочка Грегора Форрестера, лідера клану з Вовчого Лісу та васала дому Гловерів.

Вілла Мандерлі - онука Вімана Мандерлі, володаря Білої Гавані, найбагатшого васала Старків.

Міра Рід - донька Хоуленда Ріда, володаря кранножан з Перешийка. В першому житті разом з братом Жойєном супроводжувала Брана Старка за Стіну в пошуких Трьохокого Крука.

Джейні Пуль - донька Вейона Пуля, кастеляна Вінтерфеллу.

Ліра найстарша, їй близько 20 років. Решті дівчат - 14, 15, 16 та 14 років відповідно.

Сансі - 14 (чи 15, точні дати невідомі;вона трохи молодша за Джоффрі, але вони народились в один рік).