Інтерлюдія VII: Посланець.
1
Горріл матюкнувся, зісковзуючи з колоди, та впав в багнюку із плюскотом. Однак постійні тренування допомогли піднятись, звичне заняття вело його ступні, коли він приглушив падіння і підстрибнув на ноги, не зважаючи на бруд, перекидуючись через наступний стовбур із буркотом. Легенький дощ швидше нагадував густий туман, звисаючи в повітрі, старався на повну обманути його очі і змусити знову впасти.
Зараз почнеться найважча частина, а також остання... принаймні офіційно. Шлях по відкритому простору закінчувався дванадцятьма найгіршими арбалетниками, що сьогодні "вибороли" найменшу кількість очок на вранішньому тренуванні. Горріл побачив, як вона волають один до одного, підводячись за земляним окопом зліва від нього, цілячись в нього з арбалетів із затупленими дерев'яними болтами, досі достатньо небезпечними, щоб зламати кістку чи навіть вибити око, якщо не пощастить. Ті гівнюки проведуть тут разом цілий день, розстрілюючи посланців... адже вони зможуть достроково повернутись до казарм та відпочинку лише коли вцілять хоч когось з вістових.
Горріл вилаявся, коли болти почали врізатись в багно навколо нього, один з них майже вцілив йому в ступню. Він помчав вперед, петляючи зигзагами, поки арбалети свистіли зліва; вістовий хаотично змінював швидкість при кожному діагональному повороті, збиваючи їхній приціл, та застрибнув, ревучи, до схожої на купу дерев'яної конструкції, прямо крізь невеличкий прохід.
Зараз він перебував всередині Рукавиці, всередині складеної з колод споруди було дуже темно, як він озирався по сторонам. Тут було повно потрощених деревних стовбурів та колод, відламаних гілок, котрих принесли сюди сьогодні, ще й чимало інших об'єктів, за котрими можна було б заховатись. Горріл продовжив біг, коли назовні задзвонив дзвін. - Всередині посланець! Відкрити трійку! - заволав чийсь голос.
Лайно, ненавиджу трійку, подумав він, коли гучне маталеве клацання поглинуло решту звуків всередині Рукавиці, і ціла секція стіни раптово звалилась назовні споруди. Стіну підтримували ланцюги, тож вона впала на землю наче якийсь химерний підвісний міст. Сяйво денного світла майже осліпило його, але вістовий все ж міг бачити достатньо, щоб знову вилаятись - за стіною розмістилась ціла галерея з арбалетників, що вже піднімали зброю. Три ряди, без перешкод на лінії стрільби, завдяки зіркоподібній конструкції їхнього помосту.
- Вогонь! - вигукнув їхній сержант, і Горріл розпластався на землі, коли справжній дощ арбалетних болтів прилетів до колоди, за котру він заховався. Горріл поповз вздовж дровиняки, неприродний шквал болтів змушував волосся на шиї ставати дибки; смертельний град з-за того боку стіни не припинявся. Ті арбалетники що не справлялись із визначеними нормами перезаряджання, залишаться тут чекати наступну жертву... із подібними правилами щодо передчасного припинення тренування, як і у випадку попередніх "стрільців", котрих він вже проминув.
Посланець навіжено повз, намагаючись вгамувати напружені нерви під дощем стріл, що прилітали наче зі всіх боків; зробив невеличку паузу, перш ніж чкурнути до наступної колоди. В тренуваннях швидкість стрільби цінилась більше за точність прицілювання, тож Горріл був певен, що ця частина Рукавиці була придумана більш для випробовування нервів вістових, аніж для відточування вміння повзти під обстрілом.
Звичайно ж, так видавалось з точки зору посланця... - арбалетники ж мали завдання стріляти як можна швидше, щоб можливо попасти по ньому в процесі. Їх чекатиме додаткова пайка, якщо так станеться.
Командир пояснював це так, наче "Тренуйте самі себе - залізо гострить інше залізо" - одного разу вістовий почув ті слова.
Горріл віддавав перевагу мудрим словам власного сержанта "Чому одні люди мають псувати життя іншим надурняк, якщо можна їм платити за це?"
Він перетнув секцію, перейшовши на біг, коли той же голос знову заволав: - Відкрийте п'ятірку та сімку!
Горріл загарчав від несправедливості. Двійко воріт за раз?! Подумав він, як двоє непарних воріт відчинились під дивними кутами; пересічний вогонь вдвічі зменшував можливі варіанти вибору сховку. Він хутко зметикував, перш ніж кинутись до найлівішої частини Рукавиці, віддавши перевагу безпеці стіни з колод над невисокими купками каміння по праву руку... навіть якщо цей вибір робив його спину більш вразливою.
Пластун якось зміг пройти Рукавицею до сусіднього Лабіринту, де той самий голос наказав: - Посланець забіг в Лабіринт! Починайте світлову виставу! Випускайте вартових, від першого до дванадцятого! - проревів він на одному видиху.
Вдвічі більше, аніж зазвичай?! Вони що, вбити мене хочуть?! заволав Горріл подумки і негайно звернув у довільному напрямі, хоча завжди зберігаючи в пам'яті напрям до протилежної стіни.
Лабіринт був досить темним місцем, освітленим лише окремими відкритими люками на стелі, котрих в цілому хлопці зазвичай називали "світловою виставою", дозволяючи сонячному світлу попадати всередину в довільному, хаотичному порядку, освітлюючи щоразу інші частини дерев'яного Лабіринту. Горріл матюкнувся спересердя, коли повернув за кут і опинився віч-на-віч перед вартовим з дерев'яним ціпком в руках.
- Стій! На коліна! - заревів той, спробувавши вгатити вістового по руці.
Підлий виродок, подумав Горріл, ухилившись від замаху, і чкурнув геть. Передбачалось, що спочатку вартові мали прокричати наказ і лише після того побити вас до нестями. Він побіг назад, звідки прийшов, вже запам'ятавши цю частину Лабіринту за ті короткі секунди, поки там проходив. Командування щодня міняло розміщення внутрішніх перегородок, так само як і об'єкти для сховку в Рукавиці, так що нахабним вістовим доводилось весь час продумувати маршрут, а не просто запам'ятовувати рутинний шлях.
- А-а! Йди в сраку! - визвірився Горріл, коли вартовий вибіг з протилежного боку коридору та помчав назустріч. Посланець розвернувся і побачив свого переслідувача, котрий щойно вибіг з-за кута на повній швидкості. - Він в пастці! Всі до мене! - проревів той, скликаючи голосом решту вартових, котрі сумлінно патрулювали інші частини Лабіринту.
Горріл миттєво оглянув оточення, як його цьому вчили, знайшовши декілька дрібних отворів на лівій стіні в кількох метрах від першого переслідувача. - Стій та на коліна! - вигукнув противник, коли Горріл кинувся на нього, маючи намір обхитрити. Заводити розмову з вартовими вважалось небажаним; вони були озброєні, підібрані за фізичну силу, більшу ніж у Посланців, плюс вранці Горріл здав на збереження свого тупого короткого меча. Четверо з п'яти побитих вістових погоджувались: заводити розмову з вартовими всередині Лабіринту було дурною ідеєю.
На щастя для Горріла - вартовий сприйняв його як дурня, зупинився та згрупувався, поки той навіжено мчав на зустріч. Вартовий вишкірився, приготувався для покарання зухвальця, коли Горріл повернув вбік і поліз по стіні догори, використовуючи отвори для опори кінцівок, перекинувся через верх стіни і зістрибнув з протилежного боку. Він помчав в напрямі виходу, напруживши слух, щоб уникнути решти переслідувачів. Лише одного разу він вдався до насильства, коли вгатив кулаком знизу по щелепі несподіваному вартовому, з ким зіткнувся на повороті. Ветерани звичайно ж були праві; найбільший ризик отримати по голові був на кутах та поворотах.
Він пролетів через один з багатьох виходів, котрі вкривали всю дальню стіну, та спинився перевести подих, одночасно смикаючи невеликого дзвоника, що звисав з жердини.
- Номер? - запитав знуджений чолов'яга, що сидів в похідному кріслі позаду жердини. Він щось писав швидко на шматку пергаменту, підклавши дошку, очікуючи; невеличка бронзова відзнака, що звисала з його жупана, блищала під променями полуденного сонця.
- Один-Один-три, - голосно вигукнув Горріл.
- Повідомлення? - прогудів чолов'яга. Хтось міг би сприйняти його незацікавленим, проте чоловіки та жінки Логістичної Руки насправді брались за працю ой як серйозно, записуючи кожне слово, що вилітало з рота вістового, і методично порівнювали їх із записами справжніх наказів, котрих їм надавали щоранку.
- Лише для Очей Командира, - проголосив Горріл.
- А-а... ти з еліти, чи не так? - промовив задумливо вголос чоловік, нарешті піднявши погляд від пергамента, та подивився на вістового із вдячністю.
Горріл буркнув, рушивши до стола поблизу, зробив довгий ковток з водного міху і відкусив чималий шматок від в'яленого окосту, що очікував на нього від рання...
Гмм, та він же ще цілий, мабуть я один з перших сьогодні.. подумав він, пережовуючи м'ясо, роздивляючись припаси на столі, котрі спеціально залишили для голодних та спраглих посланців, що таки змогли пройти те пекло, котрим була "Пробіжка".
Або всі попередники провалили завдання... і чесно кажучи, він схилявся до цього варіанту. Їхні тренери сьогодні й справді наче озвіріли, він це зауважив, коли вістових оточили в Хащах. Коли верескливі рейдери виникли поміж дерев та листя, їхні коні навіжено мчали по нерівній місцевості, а вершники розмахували довгими різками, цілячись по спинах та головах... ну, Горріл майже обісцявся, якщо чесно. Рейдери були навіженими, майже такими ж навіженими, як сам Командир, всі це знали! Що ж... всіх не надуриш. Вдома, в Королівській Гавані, ходили чутки, що рейдери були групою друзів-простолюдинів принца, з котрими він полюбляв гасати конями... Горріл реготав більш ніж з хвилину, коли Йєпп розповів йому це.
Він повільно виструнчив шию, дихаючи, перевівши подих. невдовзі доведеться рушати далі, інакше можна розминутись з Командиром. Насправді знайти його - то й було другою половиною складного завдання, котре йому довірили, і він полюбляв бродити табором майже хаотично, спостерігаючи за всім цікавим. Зараз почалось те, що Командир називав "Поглибленим тренуванням", про що він особисто поінформував Горілла та два повних загони кандидатів із місяць тому. Сержанти вибрали їх із числа звичайних новобранців, що служити як "еліта Вістової Руки", і Горріл з того часу рухався лише вперед.
Окрім збільшення пайків та додаткової оплати, Горріл полюбив те відчуття - викладатись на повну, напружуючи все тіло по максимуму, не в тому безнадійному виснаженні, котрим раніше було його життя на Блошиному Дні, але саме так, як велось його тренування на початку служби в Вістовій Руці, і тепер в еліті. Вони щодня викладались на повну, навіть тренуючись важче, ніж бійці Бойової Руки. Їх годували від пуза двічі на день, та все ж посланці валились на ліжка від виснаження вечорами... та після перших кількох виснажливих місяців, тепер він щодня прокидався сильнішим та швидшим, ніж вчора; його розум також набував гостори на вранішніх уроках, перш ніж їх посилали на "Тренування вмінь та витривалості"... Найчастіше на "Пробіжку", звичайно ж.
Більшість вважали, що Вістова Рука була улюбленим дітищем Командира в порівнянні з рештою підрозділів Королівської Гвардії, переважно через те, скільки часу сам принц проводив з ними, відточуючи свої тренувальні методи... що мало зробити горіллове завдання ще важчим, ніж воно вже було.
Горріл вже розминав ноги, як його цьому вчили, готуючись до справжнього бігу, коли бронзовик знову заговорив: - Командир спостерігає за Натиском та Атакою десь з середини ранку, тобі варто пошукати його на Бойовому Полі, - сказав він.
Горріл озирнувся до чолов'яги із здивуванням, перш ніж кивнути. Той не мав би йому таке розповідати. - Дякую, - сказав він вдячно.
- Зарано дякуєш, сьогодні відмінили бойові маневри третьої когорти... Весь табір повниться лінійною піхотою, - відповів той, винувато посміхаючись.
- От лайно... - пробурмотів Горріл, - Все одно дякую, ви, бронзовики, наче не такі й погані хлопці, - сказав він.
- Не зважаючи на спроби Командира, людей, що вміють читати та писати, важко знайти... ну принаймні ту кількість, котра йому потрібна. Тому ми перепрацьовуємо і в загальному більш буркотливі, ніж зазвичай, - пояснив писар, захихотівши.
- Запам'ятаю це, - Горріл й сам всміхнувся, перш ніж впевнено побігти по дорозі до табору. Пройшло більш ніж двадцять хвилин, коли він дістався зовнішнього периметру, котрого патрулювали загони лінійної піхоти. Горріл почекав, поки вони пройдуть подалі за кут, вибіг із кущів, в яких ховався, і помчав до дерев'яного палісаду. Він стрибнув поміж паль і поліз догори, уникаючи загострених кінців, перш ніж обережно спуститись з іншого боку. Вістовий рушив поміж тентів та складів, ям та розчищених доріг, скрадаючись цим справжнім невеликим містечком, де перебувало більш ніж дві тисячі душ... і люди все прибували.
Він зробив вигляд, наче зайнятий перенесенням ящика, коли двійко вартових пройшло повз нього, патрулюючи внутрішню частину табору. Ці вояки носили сталеві булави та залізні палиці замість дерев'яних ціпків, і не коливались, трощащи кістки, якщо будь-який порушник не зупиниться в ту ж мить, як вони накажуть "Стій! На коліна!".
Він майже дійшов до Бойового Поля, коли група алебардників з третьої когорти, що реготали на чимось в сусідньому тенті, зупинились і витріщились на нього.
- Гей! Це ж він! Гей, Ферле! - заволав один з них.
- Хто в біса такий Ферл?! - заволав Горріл у відповідь, хутко крокуючи повз них, намагаючись не зірватись на біг. Рука свербіла там, де була прив'язана синя стрічка, відзнака еліти Вістової Руки.
- О, ну вибач, - сказав вояк, хитаючи головою, і група повернулась до свого попереднього заняття... окрім одного, котрий й далі дивився на посланця.
- А хіба то не один з тих синіх бігунів? - запитав той в когось з друзів.
- Так і є! - заволав інший, - Хлопці, хапайте його!
Срака, вилаявся подумки Горріл, переходячи на спринт, повернувши до провулку, створеного кількома наметами. Він вже чув тупіт за спиною, як алебардники побігли навздогін, розбігаючись в кількох напрямках.
- Біжіть навколо великого намету! Зупиніть його! - вигукнув хтось, і Горріл обернувся, побачивши одного з вояків, зо заблокував шлях. - Ану здавайся, синій хлопче! Мені, трясця, необхідний той додатковий день! - вигукнув солдат, але Горріл проігнорував його, полізши на намет, майже перекинувши його, але все ж доліз на верх по на диво міцній тканині.
Командир проголосив, що будь-хто, хто зможе зловити синього вістуна всередині табору (проте більш-менш неушкодженим) - отримає додатковий вихідний в Рестоні. Вагомий приз, що робило "Поглиблене тренування" навіть цікавішим.
Довбаний Командир, подумав Горріл, перестрибуючи з того намету на сусідній. Він закричав, коли покрівля порвалась, і він звалився вниз, опинившись верхи на малому дерев'яному столі.
- Якого... - Горріл перебив здивованого сержанта, коли відштовхнув того набік і зістрибнув зі столу, пролетів крізь вхідний клапан і вгатив плечем по алебарднику, котрий якраз розшнуровував вхід.
Вістовий відірвався від переслідувачів, наприсядки скрадаючись під возом, що перевозив припаси, переповз під наступний, що повільно рухався на північ табору, і врешті дійшов до Бойового Поля: величенької, розчищеної від дерев галявини, де знаходилась ціла стіна із чималих стовбурів, вся потикана болтами.
Легенький дощик посилився до чималої зливи, проте він бачив, як цілі центурії марширували строєм до зібрань дерев'яних мішеней, "озброєних" фальшивими мечами та щитами з дерева; на вояків волали сержанти та центуріони. Горріл роздивлявся за Командиром, але зауважив лише одного з легатів.
- Формація! Вперед і в атаку! - заволав легат Сноу, стоячи біля війська; його помічник-сурмач повторив наказ звуками сурми.
- Центурія, стій! Алебардники, швидкі стріли! - вигукнув їхній центуріон. Стандартна центурія лінійної піхоти зупинилась із колективним, горловим буркотом, тримаючи алебарди напоготові, коли арбалетники просочились крізь проходи в шерензі і вистрелили по дерев'яних мішенях. Вони одразу ж побігли назад, дозволяючи новій, свіжій групі арбалетників зайняти їхні місця і ще раз вистрелити по мішенях.
- Алебарди! Подвійна атака! - ревів центуріон, і алебардники заревіли за ним, кидаючись вперед, піднявши зброю над головами вістрями до ворога. Другий ряд алебардників біг за своїми товаришами, вони тримали алебарди в нижній стійці, цілячи вістрями в прогалини першого ряду. Вояки вгатили по дерев'яним манекенам із вибухом контрольованого насильства, колючи та б'ючи сокирами чи молотами, трощащи манекени на друзки.
Горріл використав той галас, щоб прослизнути позаду них, нарешті зауваживши Командира. Той повільно крокував, тримаючи руки за спиною, та спостерігав за алабердниками, котрі тренувались навколо нього в одиночних поєдинках. В даний момент вони відточували підсічки, і Горріл здригнувся, коли один з них потягнув занадто сильно, і його партнер болюче звалився на спину.
- Гарна техніка, та сили забагато приділяєш, - зауважив Командир, роздивляючись солдата, що раптово знітився. - Обережніше з ривками, а то можеш поранити товариша позаду себе, у справжній битві, - повчав він солдата, перш ніж обернувся і простягнув руку іншому вояку на землі. - Вставай, гвардійцю, зараз не час для спочинку Кулаків, - сказав він із легкою, доброзичливою посмішкою.
Горріл несвідомо виструнчився, підходячи до майбутнього короля Семи Королівств. Принц був вбраний в лати, досить подібні до кольчуги та кіраси, котрі використовували лінійні піхотинці. Проте їхні звичні білі табарди, що вони мали поверх кірас, зображували срібний Кулак Короля, а Командир мав Кулака в обрамленні світанкового сонця, а його нараменники були оздоблені пересіченими лініями зеленої, необробленої міді.
Командир обернувся і побачив вістового, перш ніж той встиг підійти, та зробив дивний плавний крок на зустріч. Він виглядав більшим, ніж насправді був, коли дивився на посланця; очі незвично застигли на місці, навіть коли Горріл відчув, що вони аналізують кожен дюйм його тіла, незважаючи на те, що Горріл був вищим. Вістовий проковтнув слину і продовжив рух, а поки не став навпроти принца, застигнувши в увазі. Горріл вважав раніше, що цей ефект з часом пройде, коли вперше говорив з них місяць тому.
Зараз він різко змінив точку зору.
- Командире! - відсалютував Горріл, вдаривши правим кулаком по гамбезону, прямий як сталевий прут, - Один-Один-Три з повідомленням, - сказав він. Називати принца Семи Королівств "Командиром" - було одночасно і зобов'язанням, і винятковим привілеєм Королівської Гвардії.
- Продовжуй, - сказав Командир, його сталево-зелені очі й далі просвердлювали діри у вістовому.
- Від легата Тирека до Командира Джоффрі, усно, з писаним обманом, - процитував той, віддаючи невеликий футляр з сувоєм.
Командир проглянув невеликий документ, перш ніж кивнути: - Що в справжньому повідомленні? - запитав він.
- Лише той, хто відхиляє смертельний присуд тисячі мечів, лише той причиняє смертельний присуд ударом єдиного списа. Зберігай баланс і течи, наче вода поміж каміння, і помреш від старості, - Горріл процитував*.
Командири кивнув із проблиском гордості в очах: - Чудова робота... Горілле, так? - запитав він, продовживши, коли вістовий кивнув: - Ще щось?
Горріл посовався на місці, пригадуючи точну цитату. Він мав передати все як було, інакше частина змісту була б втрачена: - Так, Командире. Легат Тирек також сказав "Небоже, де ти знайшов час написати книгу по військовому мистецтву? А ще важливіше, чому ти мав написати її такою нездалою римою?" - передав він точно.
Командир криво всміхнувся, тихо засміявшись протягом секунди, перш ніж кивнув до нього: - Ти навіть зміг вірно передати інтонацію. Скажи, Горріле, що ти думаєш на рахунок цитати? - несподівано запитав він.
Горріл моргнув, здивований, не знаючи як відповісти на питання, що очевидно призначалось людині вищого рангу та більшого привілею.
- Ні, ні, що ти насправді про це думаєш? - запитав принц ще до того, як Горріл навіть встиг відкрити рота.
Той нервово порухав плечима: - А-а, ехм, маю на увазі, Командире... - почав затинатись він.
- Вдихни повітря, не поспішай, - наказав принц, обертаючись, і поглянув на іншу пару алебардників в спарингу, - Гей, ти, забагато часу витрачаєш на захват ноги! Раз, повернув, два! Менш ніж дві секунди, це максимум, інакше твій ворог встигне зреагувати! - вигукнув він до одного з вояків.
Горріл провів найдовшу хвилину в житті, навіжено розмірковуючи, поки Командир повчав вояків, аж враз зібрав всю хоробрість в кулак і заговорив: - Якщо не реагувати на ворожу армію, ви відкриваєтесь перед поразкою, бо вони можуть диктувати плин бою, багато разів, це і є смерть від тисячі мечів... І, ну... з іншого боку, якщо ви відреагуєте, то віддаєтесь на милість ворожого плану, - сказав він.
- Цікаво. А якби ти мав такий вибір, то що б вибрав? - запитав Командир, й далі спостерігаючи за алебардниками, аніяк не показавши, що думає про ту відповідь.
- Реагувати, - миттєво відповів Горріл. То було одним із найбільш болючих. ранніх уроків, котрий він вивчив на Блошиному Дні.
Командир не відповів, й далі споглядаючи тренування, задумливо постукавши пальцем по підборіддю... аж враз різко обернувся: - Що трапилось? - запитав він, сягнувши рукою до бойового молота, із погрозою в голосі.
Горірл автоматично відступив на крок, вдаряючись об когось спиною. Він обернувся і побачив легата Райккера, м'язистого керівника Логістичної Руки, котрий легко відштовхнув його набік, перш ніж нахилитись над плечем принца.
- Що? - повільно запитав Командир; в голосі чулась чиста, ледь прихована лють.
Легат Райккер ще щось прошепотів, із потемнілим від гніву обличчям... що саме по собі було поганим знаком. Він був відомий за спокійний характер, його було важко довести до такого.
- Вістовий! - відрізав Командир.
- Пане! - вигукнув Горріл, на рефлексі відсалютувавши.
- Повідомлення Префекту Табора: Припинити всю діяльність на сьогодні. Перший полк відправити до Плацу. І зніми оту синю стрічку, тебе ніхто не має спиняти, - вигукнув він набір наказів, Горіллу знадобилась секунда, щоб все осмислити.
- Так, пане! - він знову віддав честь, перш ніж помчати геть, відчуваючи палаючий погляд Командира на спині, поки біг.
Що в біса відбувається?
2
Весь (ну, на даний момент) особистий склад Першого полку Королівської Гвардії, куди, до слова, зараз входили взагалі всі згадані гвардійці, зібрався у формацію на Плацу. Плац був смугою вирубаного лісу в десяти хвилинах пішої ходи від табору, де найзеленіші полкові рекрути практикувались у маршируванні годинами. Проте зараз тут було порожньо...
Коли сонце зайшло і визирнув повний місяць, Горріл зосередився на п'яти зв'язаних людях, котрих прив'язали до серії дерев'яних стовпів прямо перед ним. Всі вони були гвардійцями, з котрих зняли броню й забрали зброю, такі ж мокрі від дощу, як і решта присутніх солдат.
Командир сам-один стояв біля стовпів. Він стояв там від часу, коли Горріл прибув сюди разом з рештою свого підрозділу, півгодини тому; їхній сержант ганяв їх, збиваючи у формацію із рештою їхньої номінальної центурії. По праву руку від Горріла стояв Хайт, алебардник з Першої когорти Другої центурії, і вони вже давненько стиха перемовлялись між собою. Якщо йому вірити, то Командир вийшов з лікарняного намету в таборі десь із годину тому, і з того часу просто поїдав поглядом отих п'яти зв'язаних, повільно стискаючи та розгинаючи кулаки, так наче сперечався сам із собою, чи особисто придушити їх, а чи ні; вода стікала вниз по його грудях та руках.
Весь особистий склад Полку був присутній; всі окрім вартових, що мали нагальні обов'язки. Горріл зауважив чимало рядів алебард, котрих тримали неспокійні руки; арбалетники вигравали натрудженими м'язами після напруженого дня в Рукавиці чи на Бойовому Полі; Вістові нервово перезирались та шепотіли між собою. Чоловіки та жінки Логістичної Руки похмуро стояли по правий бік Плацу, зціпивши зуби та тягнучись руками до коротких мечів, котрих носили на поясах. Вони знали, як ними користуваттсь, може так само добре, як і вістові, а може й навіть краще, і вони не виглядали щасливими.
Шість легатів стояли поблизу, по праву руку від Горілла, зберігаючи мовчанку, чекаючи на прибуття останніх вояків полку. Поміж них також був Пес, його завданням було переконатись, що всі підрозділи зібрались.
Горріл вже збирався запитати Хайта, чи він знає щось про причину зборів, коли Командир зненацька обернувся і пішов прямо до зборища солдат. - Струнко! - проревів легат Сноу, і цілий полк вдарив правими ногами по землі, виструнчуючись; Плац миттєво затих. Навіть найзеленіші з рекрутів, ті, кого привели якісь два тижні тому, знали, що не варто нариватись.
Командир пішов вздовж шеренг солдат, досі стискаючи кулаки, навіть коли він звів їх за спиною. Він крокував по всій довжині лінії, а дощ й далі накрапав з небес; враз принц розвернувся до протилежного боку з таким поглядом, наче кидав виклик комусь заговорити першим.
Горріл стримав пирхання, тут не було таких дурнів.
Коли командир повернувся до центру шеренги, ніч остаточно поглинула землю, сяйво повного місяця відкидало дивні тіні на його обличчі.
- Гвардійці, - звернувся він до них врочисто, - Коли я називаю вас цим іменем, то відчуваю лише гордість, - продовжив він, майже дякуючи, знову крокуючи. - Ви група людей, що поділяє зброю та мету, заради великого блага для всіх нас, - він промовляв чисто та повільно.
- Коли ви погодились на мою плату, ви це зробили через злидні чи гордість, через амбіції чи честь... але то не єдина причина, що штовхнула вас на цей шлях, чи не так? - запитав він тихо, люди напружувались, щоб почути його.
- Всі ви знаєте, що наближається, хоча й не можете підібрати йому імені. Це відчуття, цей лоскіт поміж лопаток... - говорив він, крокуючи, наче одночасно заглядаючи кожному гвардійцю в очі.
- Те, як старі баби дивляться на своїх онуків... ті раптові моменти тиші в міських корчмах, куди набиватьсья люд вщент... чутки від селян, що збирають врожай... вони знають, що наближається, - сказав він і зробив паузу; дош крапотів по його броні.
- Війна, - промовив він різко, сильно.
Голос Командира посилювався, поки він кроував; чоботи трохи тонули в багні під час ходи: - Я покликав вас, озброїв та надав обладунки, годував та піклувався за вами, зробив вас Гвардійцями, - останні слова наче боліли йому. Горріл не міг відвести погляду, зачарований промовою, а Командир продовжував: - Отже, коли настане час, і наступний претендент на корону мріятиме про славу... коли наступний гордий лорд вирішить, що прийшов час... коли наступний закордонний завойовник з-за моря вирішить захопити нас, - сказав він жорстко, - Коли настане час і вони виступлять із всіма знаменами, лицарством, честю та мужність - ревів він, крокуючи все швидше; дощ прибивав біляве волосся до черепа, - Коли вони прийдуть з мечем в руці різати наших людей, коли вони прийдуть палити наші хліви та наш врожай, коли вони прийдуть гвалтувати наших дружин і наших дочок, коли вони прийдуть палити дотла цей континент в ім'я своїх амбіцій..! - останні слова він виплюнув, розлютившись не на жарт; бризки слини вилітали з рота, змішуючись із постійним накрапанням води, що лилася з неба. Командир на мить перевів дух, повільно кивнувши самому собі.
- Я зробив вас Гвардійцями, щоб, коли таки прийде той час, і бич війни вдарить по нас - щоб тут був легіон холодної сталі, котрий поверне мир. Навіть ціною нашої загибелі, якщо доведеться, - сказав він голосно, звуки й далі долинали до кінців формації, не зважаючи на віддаль.
Тиша. А тоді...
- Сьогодні цю мету було забруднено, - сказав Командир, і Горріл міг чути зневагу та розчарування в його голосі.
Жоден гвардієць не ризикнув порухатись, не було чути жодного подиху, кола Командир розвернув ходу, повертаючись до центру формації: - Йохана була гвардійкою на службі Логістичної Руки. Вона приєдналась до нас, щоб втекти від злиднів Блошиного Дна, як і багато з вас, - сказав він похмуро, - Проте на відміну більшості з вас, її батько був купцем, перш ніж втратив корабля в штормі і вчинив самогубство, але ще до смерті він навчив її як читати та писати, - сказав Командир, зупинившись перед п'ятіркою тих п'яти чоловіків, досі дивлячись на зібрання гвардійців. - Отже її направили до бронзовиків, щоб вчасно вас всіх забезпечувати вашею їжею, і вашею платнею, і щоб ваша зброя попадала вам в руки в ту ж мить, коли це потрібно, - сказав він.
Він же не... невже вони... подумав Горріл із раптовим розумінням, перш ніж Командир знову продовжив: - Йохана тренувалась із мечем та пером, Йохана допомагала організувати той живий ланцюг з відрами, що врятував чверть табору під час пожежі. Сьогодні Йохану з Блошиного Дна згвалтувала та вбила ця купка тварин, котрі називали себе гвардійцями! - визвірився він, вказавши жестом на прив'язаних чоловіків. - Виродки, що не можуть втримати прутня в штанях до наступної відпустки в кінці місяця, - сказав він, стишивши голос, повільно дихаючи, - Вони зламали священну довіру, котра буде різницею між життям та смертю на полі бою, вони вбили свою сестру, вони...
- Та-а-а! Довбана дівка мала б знати, що не варто ходити з такими вихилясами, крутячи сракою повсюди, - почав глузувати один із звинувачених, прив'язаний до стовпа, високий чолов'яга із шрамом від губи до підборіддя.
Тиша здавалась болючою, майже неможливою для сприйняття. Горріл не міг стримати бажання, повертаючи голову. Хайт також. Здавалось, що всі присутні повернули голови, щоб подивитись на чолов'ягу.
Командир, здавалось, глибоко дихав, досі не відреагувавши, і моргнув.
- Подовжуй, красунчику! Твоя вистава мене не вразила! - заволав той чоловік.
Руки Командира, котрі були напружені та стиснуті в кулаки від початку промови, раптово наче розслабились. Він повільно повернув голову назад: - Вибач, тобі нудно? - запитав він звичним тоном.
- Давай просто покінчи з цим, ми всі й так знаємо, чим це закінчиться! - вигукнув чоловік.
- Я знаю, що ти не дворянського роду, але може ти віддаси перевагу Суду Поєдинком замість звичного правосуду? - запитав він чоловіка, повністю обернувшись, і рушив до нього.
- А, поєдинок? - роздумував чоловік, котрий очевидно бух п'яним, - Чому б і ні? Це краще, ніж вислуховувати цього гівнюка, га, Дарлане? - запитав він в іншого полоненого. Проте Дарлан проігнорував його, зі всіх сил намагаючись дивитись в інший бік.
- Довбані боягузи, - вилаявся чоловік, швидко моргаючи, коли Командир витягнув меча і перерізав його пути. Він жбурнув меча тому під ноги, перш ніж зробити кілька кроків назад, очікуючи.
Гвалтівник радо схопився за меча, дивлячись на принца з кривою посмішкою: - Я проти тебе? Принца?! - сказав він, посмішка затремтіла, коти Командир не відповів.
- А щоб мене коні грали, заждіть, поки хлопці в Гортосі почують про це, - бурмотів він, озирнувшись назад, та враз різко кинувся на Командира із вивіреним уколом; подібні прийоми Горріл бачив сотню разів в провулках Блошиного Дна.
Командир трішки відступив вправо, ухиляючись від удару, і вгатив одноручним молотом на мечовій руці ворога. Той буркнув від болю, впускаючи меча, і заточився назад, але Командир зменшив відстань за секунду і наніс брутальний удар знизу вверх прямо по щелепі, розбиваючи її із фонтаном крові.
Чолов'яга звалився на землю та заверещав. Він поповз до ліній гвардійців, белькочучи по допомогу, але принцева швидка хода наздогнала його за секунди. Він схопив ворога за плече, перевертаючи пузом догори, а тоді присів і вгатив молотом по його грудній клітці.
Горріл почувався, наче опинився в якомусь нічному кошмарі, не маючи сил відвести погляд, коли Командир продовжив гатити молотом по грудях із якоюсь наче механічною ефективність, знову і знову, аж поки крики не стали поступово слабшати. Дощ якось навіть погіршував ті звуки, коли булава втоплювалась у плоть, приглушуючи шум з віддалі, та не полишаючи Горрілу вибору, окрім як сфокусуватись на жахливому булькоті, котрий резонував Плацом щоразу, як молот втоплювався та вивільнявся, вивільняючи потоки крові та нутрощів.
Той чоловік вже навіть не стогнав, але Командир й далі бив, тепер перетворюючи його голову на червоне місиво. Коли він підвівся, Горріл і не здивувався, побачивши його вкритим кров'ю від грудей і вище. Юнак наче зробив паузу на подихи, автоматично припинаючи молота за пояс, і подивився в небо, наче дозволяючи дощу обмити обличчя.
- Ще хтось бажає Суду Поєдинком? - запитав він тихо через хвилину, досі дивлячись на хмари та місяць.
Четвірка живих полонених дико замотала головами, і один з них обісцявся.
- Чи хтось з вас має щось сказати? - запитав він тим же тоном.
Полонені знову замотали головами.
- Добре, - сказав Командир, продовжуючи крокування, так наче нічого й не трапилось, - Нас зрадили, - наголосив він, так наче читав якесь пророцтво, - Вбивство товариша по зброї то найважчий гріх поміж усіх. То є дія, що йде в розріз зі всім, за що ми тепер стоїмо... - додав він, наче розчарований самим собою та ними.
Горріл відчув гнів та раптову непевність в животі, повільно хитаючи головою.
- Вашу мету було спаплюжено. Ваші досягнення було спаплюжено, - принц й далі добивав словами, і Горріл побачив, як Хайт люто стискає кулаки, повільно рухаючи щелепою.
- Кров Йохани досі лежить на нас всіх. Як монументальна брехня, що зневажує все, чого ми тут досягли, - наголосив він, і Горріл відчув, наче його власний батько дав йому ляпаса, обличчя одразу запекло, і він замотав головою у відмові. Звичайно ні, звичайно ні...
Шість легатів стояли, непохитні як статуї, але решта людей незручно переминались, дивлячись вниз із соромом, коли командир зупиняв свій погляд на них.
Горріл намагався не рухатись, але його руки затрусились самі собою. Вранішня пробіжка, коли він ледь не виблював від перевантаження, потім напружене тренування з коротким мечем, безкінечний біг крізь Хащу та Рукавицю, години за годинами, що він провів, маршируючи Королівськими землями разом з рештою алебардників... жахлива непевність концентрувалась в його животі, наче притягнута магнітом. Що відбувається? Невже цей великий проект, частиною котрого був і він сам, зараз знаходиться на межі колапсу? Невже йому доведеться повернутись в Блошине Дно?! Через оцих виродків?!
Командир зупинився, дивлячись на них всіх палаючим поглядом... перш ніж легко нахилити голову набік в похмурому визнанні.
- Проте... є один спосіб, - сказав він майже з сумнівом, і Горріл схопився за ту мотузку надії майже, як сліпець, котрий загубився в лісі, намагається слідувати віддаленому звуку людського голосу.
- Є один спосіб змити сором, - сказав Командир, цього разу вже більш впевнено.
- Є один спосіб, щоб не забути, але віддати шану, - сказав він, піднімаючи руку і віддаючи сигнал жестом.
Декілька вартових з'явились на Плацу, штовхаючи возики і розставляючи їх рівномірно перед формацією.
- Є один спосіб витерти пляму з нашої мети, спосіб віддати шану не королю чи лорду, а самому собі, довести, що наша справа й досі правдива, - промовив гуркітливий голос Командира; щільний дощ падав зверху, коли вартові відняли возики з одного боку і вивільнили їхній вміст вздовж першого ряду формації.
Горріл витріщався на гори каміння наче в тумані... більшість із них були якраз такого розміру, щоб поміститись в долоні.
- Вам всім відомо покарання за вбивство товариша-гвардійця, - сказав Командир, повертаючись до шеренги солдат, крутанувся на місці і втупився поглядом в засуджених, тримаючи спину прямо, як дошку. - Ми не південницькі лорди, щоб передавати присуд в руки найнятим катам. Ми не півничанські лорди, щоб особисто стинати голови. МИ. Є. ГВАРДІЙЦЯМИ! - проревів він зненацька, - Дантісе! Харальде! Нікласе з Сутінодолу! Дарлане з Блошиного Дна! Вас звинувачено у згвалтуванні та вбивстві товариша по зброї. Королівська Гвардія зараз вчинить присуд, - проголосив він.
Горріл не міг поворухнутись, холодний дощ та позасвітова бліднота місяця тримали його в трансі, дивні та брутальні тіні приховували обличчя його товаришів. Плац застиг у тиші, жодна душа не зрушила з місця. Тиша наче оглушувала, викликаючи нудоту. Він ледь-ледь міг чути пульсацію власної крові і звуки крапель, що падали на обличчя.
Його тіло не поворухнулось, і що більш жахало, не поворухнувся ніхто з його товаришів. Горріл вже не буде членом Вістової Руки, солдатом на службі Командира, готовим принести холодну сталь тим, хто спалить його власне місто в ім'я своїх амбіцій. Він знову стане Горіллом, жалюгідним злодієм та вічно голодним жебраком, покидьком з Блошиного Дна.
Він зморгнув потічок води ,що затекла в око з чола, і відсторонено прослідкував поглядом за її падінням вниз. І усвідомив, що тримає камінь в руці.
Він почувався загіпнотизованим, коли зробив крок вперед і зігнув руку, жбурляючи камінь із ревом, котрий прорізав тишу наче валірійська сталь. Камінь полетів високою дугою, повільно піднімаючись, а по тому швидко падаючи, так ніби світ повернувся до звичного ритму... і врізався прямо в ніс одному з засуджених.
Той чоловік застогнав від болю, кров полилась з його рота, і Горріл кивнув.
Їхня кров змиє кров Йохани.
Хайт заревів від чистої люті, пробіг три кроки поперед Горілла, жбурнув камінь і попав одному з них в щоку. Тут наче справжній потоп почався; гвардійці хапали каміння і кидали його, ревучи від гніву та люті; дощ поступово червонішав, коли лавина каміння врізалась в засуджених, в тих, хто бажав поламати все, заради чого варто жити.
Він схопив черговий камінь і кинув, не вціливши в людину, котру атакував першим. Сотні інших промазали, але ще більше попало вірно, і засуджені кричали й благали, та їхні крики про милість втонули під градом каміння, котрий було не спинити, ніяк не спинити.
Горріл почувався, наче провів там декілька днів, хапаючи та кидаючи; кожен кидок був запереченням командирових слів, кожен крик був черговим кроком у довгому підйомі до мети, що обіймала та огортала табір щоночі та щоранку, кожне ревіння гніву було обіцянкою ніколи не приймати їхню відставку.
Поступово кам'яний град почав затихати. Горріл важко дихав, виснажений як ніколи раніше. Він почувався прощеним. Очищеним.
Але один самотній стогін загрожував поверненням попереднього стану, бо одна з тих тварюк, котрі вже не були Гвардійцями, виплюнула згусток крові на землю. Вона підняла голову, здригаючись в судомах, побите й поламане обличчя спухло так, що очей не було видно.
- Легате Райккер, - звернувся Командир, розвертаючись наліво, досі прямий як струна, подивившись на лідера бронзовиків.
Легат відповів поглядом, перш ніж опустити його вниз; він побачив великий камінь в руці Командира.
Легат наче дивився на нього протягом довгої миті, а може й секунди, перш ніж взяти його з руки. Він пішов прямо до останньої живої тварюки, не відводячи погляду, коли скривавлений чоловік почув наближення.
- Прошу вас... Змилуйтесь... - застогнав Дарлан з Блошиного Дна.
Легат Райккер витягнув руку вперед і тоді вгатив каменем по тій голові. Двічі. Тричі, поки дощ очищував кров , що виливалась з черепа. Чотири рази, аж поки галявиною не залунав хрускіт. Якщо раніше від такого Горілла нудило, то тепер це відчувалось, наче світ нарешті клацнув, наче механізм, повертаючись на місце, де й мав бути.
Легат підійшов, ні, промарширував на своє місце в шерензі, вже не тією людиною, котрою покидав лінію якісь тридцять секунд тому. Він повернувся на місце біля Командира, поставив руки за спину і застиг нерухомо.
- Гвардійці Першого полку! - зненацька проревів Командир, - Швидкий марш! Повертаємось в табір! - наказав він; його команду підхопили центуріони з палаючими очима і сержанти із жвавими рухами.
- Одинадцята ауксилія! Швидким маршем! - заревів горілловий сержант. Він не озирався, коли полк марширував геть, рухи були впевнені, а кроки синхронізовані із товаришами; круки вже ширяли колами над головами, не зважаючи на дощ, поступово знижуючись до покинутих тіл.
* (від перекл.) Очевидно це переклад з "Елементарних приципів війни" Фол-Фінга, книги по віськовому ремеслу, котру Джоффрі штудіював під час служби в ї-тійських легіонах. Мабуть текст єаллюзією на реально існуючий трактат "Мистецтво Війни" Сунь-Цзи, великого китайського стратега- найдавнішу книгу стратегем в людській історії, датовану V ст. до н.э., котра була настільною книгою маршала Маннергейма, вивчалась напам'ять генералами Японської імперії часів 2СВ та командирами В'єтконгу, і досі вивчається у військових академіях США.