Розділ 46: Сини та Батьки.
1
Санса дізналась на практиці, що в добі просто не вистачає годин для здійснення всього задуманого, і дійшла до жахаючого висновку, що прокидання перед світанком було ще найменш поганим варіантом... навіть коли це полишало її на пів дня роздратованою.
Вона читала останні звіти від їхньої торгової експедиції до Браавосу під світлом свічки, коли раптовий звук змусив її завмерти на місці. Дівчина беззвучно витягла кинджала з прихованих піхов, підвелась, намагаючись не видавати ані звуку, наблизилась до вікна і підняла руку...
І побачила Джоффрі, що повільно видерався з нижнього вікна.
Що він собі думає?! Якщо Джорі почує якийсь звук...
Вона похитала головою, зауваживши його вигляд; промоклий до самих кісток та в плащі, забризканому кров'ю.
- Джоффрі... що трапилось? - запитала вона в нього, коли юнак поглянув на неї аж занадто знайомим поглядом.
- Все добре... все добре... - прошепотіла дівчина, коли він мовчки обійняв її. Він же примчав сюди верхи під час ночі... мабуть щось трапилось в таборі.
Юнак лише обіймав її міцно, не давши жодного пояснення, окрім глибокого зітхання. Санса повільно зняла того мокрого плаща, коли вони сіли на диван, та взяла рушника, котрого зберігала в шафці, щоб хоча б витерти йому голову.
Він спробував підвестись: - Мені варто йти. Джорі може почути нас, і я маю сумніви, що Нед знову зробить поблажку, якщо...
- Джоффрі, тихіше, - сказала вона, тягнучи його додолу. Мати справу з ним, коли юнак перебував в такому стані, було подібним на поводження з наляканим, нервовим кошеням... чи левеням, подумала вона.
- Що трапилось? - обережно запитала вона.
- Проломив грудну клітку гвардійцю власним молотом, прямо перед всім полком... тоді розтрощив його голову на друзки... - відповів він із важким поглядом.
- Чи ти бажав це зробити? - запитала вона.
- Так. Ні. Я... - Джоффрі зупинився, роблячи глибокий вдих, - Я хотів, щоб його каменували разом з рештою спільників, але той шматок лайна відкрив пащеку... і червоне... - він затнувся, із соромом в очах через те, про що Санса вже здогадалась. Це йому сподобалось. Він досі насолоджується спогадами про те.
- Що він вчинив? - запитала вона в нього.
- Згвалтував іншого гвардійця, жінку з Логістичної Руки, - пояснив він.
Санса примружила очі: - Тобі варто було б почати трощити його поміж ніг, - сказала вона жорстко.
Джоффрі очевидно здивувався. Санса припускала, що він прийшов до неї по прощення... Принц мав чималий досвід з приступами люті, він їй все розказав протягом попереднього життя. Про частинку його самого, від котрої він ніколи й не міг звільнитись остаточно, спогад про себе самого з перших життів, котрого він ненавидів... і любив одночасно.
Вона знала, що жодна порада не полегшить йому сприйняття тієї частинки, тож просто промовчала. Дівчина повільно гладила його голову, поки дихання приходило до норми; її мовчазна присутність поступово розслаблювала його... Сьогодні була її черга показати силу.
Вона мала надію, що він залишив тіла на поталу крукам.
2
"Принцовий Дім", як його називали люди, був одним із колишніх бейлішевих таємних прихистків. Своєрідний маєток на пагорбі Рейніс, із чималим садом та власними стінами, що відсікали сторонні погляди. То було ідеальне місце для розміщення центру всіх операцій в межах міста, подалі від таємних проходів Червоного Замку і від підозрілих очей Серсеї та Неда.
Бенкет вже буяв на повну: юні спадкоємці королеземської знаті, зброєносці, лицарі та діви сміялись і теревенили вздовж довгих столів в головній їдальні. Та зала мала затишний вигляд, завдяки барвистим гобеленам із мисливськими сценами та гарненькими гірляндами, і Санса гордилась за свої зусилля, котрі вона приклала до приведення цього місця в більш неформальний та інтимний вигляд, аніж Червоний Замок.
Навколо вирувала весела та невимушена атмосфера, і Санса посміхнулась, перш ніж завести бесіду з Летією Маллері. Лицарі за столом підняли келихи в честь короля та принца, вихваляючись один перед одним в успіхах на останньому полюванні. Шепотливі діви спостерігали за лицарями та зброєносцями по центру зали, легенько киваючи одна одній, перш ніж розійтись по дві чи по три до вибраних цілей, та тягнули їх до танцю під спів бардів.
Це Санса започаткувала таку тактику, напосівшись разом їз своїми фрейлінами на Джоффрі та його суворих легатів під час одного з перших бенкетів. Джоффрі сприйняв це доволі бадьоро, ведучи свою леді в злегка розпустному танці, котрий коштував би їм тимчасової розлуки, якби септа чи Нед дізнались про це. Решта офіцерів покірно пішли за ними, і бідний Джон ледь язика не проковтнув, коли Міра хихотіла, тягнучи його за руку до танку. Після того ця практика стала загально прийнятною, і на певні порушення пристойності вже не звертали уваги... роблячи важку роботу в спробах зшити докупи розрізнену державу трошки легшою.
Танець за танцем.
- Ти й справді так вважаєш? - запитала Летія, поїдаючи поглядом усміхненого хлопця, що розмовляв з кількома друзями в куті зали.
- Звичайно, від був таким п'яним, що ледь не половина служників це чула, - підтвердила Санса.
- О-о... - промуркотіла Летія, злегка зашарівшись, - Він насправді говорив таке про мене? - запитала вона в Санси із широко розплющеними, сповненими надії очима.
Санса кивнула на згоду, трішки міняючи напрям їхньої прогулянки, щоб Летія весь час мала пряму лінію зору між учасниками танцю та групою бардів. - Так, просто він занадто сором'язливий, щоб зробити перший крок, - додала вона із впевненістю.
Летія вочевидь нервувала: - Але, леді Санса, що якщо він...
- Але нічого, - перебила вона її лагідно, - Йди до нього і сама переконаєшся! Зберігай спокій. Поглянь йому прямо в очі, покажи, що ти насправді цього хочеш, і простягни йому руку. Тобі навіть не потрібно з ним говорити, якщо не хочеш. Запропонуй йому танець і він візьме долоню та ніколи вже не відпустить, - прошепотіла вона впевнено.
Летія перевела дух, набула вигляду, наче збирається відвідати власну страту, і рушила до хлопців. Розмова між ними різко припинилась, і вони всі спостерігали, як Летія марширує до Россела Лонгварда.
Вона зупинилась, поглянула йому прямо у вічі та владно простягнула руку. Россел наче закам'янів від жаху, та враз один з його друзів стусанув хлопця ліктем, той той гарячково підвівся, незграбно взявши її за руку.
Санса пішла до бардів, посміхаючись та обмінюючись репліками з гостями, перш ніж дісталась дерев'яного помосту. - Пане Блакитний, - покликала вона музику.
- Моя пані? - запитав він хутко, розвернувшись від інших чотирьох бардів, зробивши вигляд, наче збирається приєднатись до танців, хоча насправді Санса знала, що він очікує на її наказ.
- Щось грайливе та просте для слідування, з гарним ритмом, - проклекотіла вона, перш ніж рушити до близнюків-Редвінів, поцікавившись, чи смакує їм їжа. Вони виглядали досить веселими, невимушено спілкуючись із двома дівчатами з дому Крессі, та перервали розмову, щоб знову подякувати їй за запрошення. Вона використала цей обмін фразами як прикриття для спостереження за невпевненою парою, котра щойно зайшла до танцю, і Блакитний Бард перевів ритм на простеньку танцювальну джигу.
Музика починалась лютнею та флейтою, але невдовзі до них приєдналось ритмічне бухкання невеликих бубнів, надаючи сталого ритму, поки струни бриніли, і Блакитний Бард співав про молоду пару та сміхотливі витівки, котрі вони вчиняли під час міського літнього фестивалю. Ритм був простий, але чолов'яга з великим барабаном невдовзі гатив в нього, як пісня підсилювалась в гучності та напрузі, проте зберігаючи стабільний плин завдяки бубнам. Невдовзі Россел Лонгвард та Летія Маллері вже стрибали та реготали, тримаючись за руки, коли вони та решта танцюристів намагались наслідувати простій, проте енергійній джизі, котру витанцьовував Блакитний бард, одночасно наспівуючи.
І якщо розквітне кохання, пов'язуючи дім Маллері із лоялістами Лонгвардами та підсилюючи зв'язки Корони із південно-східними королеземцями... це все вийде на користь всім їм.
Санса посміхалась, виходячи з їдальні та з будинку назовні, крокуючи крізь відкриту браму до видовища на задньому подвір'ї. Олійні ліхтарі звисали з дерев'яних жердин, слуги регулярно заходили сюди крізь допоміжні двері, розносячи маленькі порції, котрі було зручно тримати однією рукою, а також і келихи легкого вина.
Більшість гостей за межами будинку розміщувались навколо невеликої дерев'яної загорожі, сміючись та підбадьорюючи бійців. Вона протискалась крізь натовп, поки не дісталась до огорожі, посміхнувшись, коли побачила учасників. Там проходило імпровізоване змагання, принаймні так видавалось; перевернуті кухлі та оголені метальні ножі лежали на столах, і хтось навіть притягнув сюди джоффриного тренувального манекена.
Всередині загорожі перебував сам Джоффрі, б'ючись проти свого дядька Ланселя на алебардах. Глядачі підбадьорювали чи дражнили, коли родичі повільно кружляли ареною, зберігаючи сфокусовані вирази обличчя та шкірячись на всі зуби, очікуючи...
Зненацька Лансель стрибнув вперед із ревом, плануючи вцілити Джоффрі в коліно, але принц ухилився від удару і відігнав Ланселя назад двома уколів. Було очевидно, що жоден з них не буде викладатись на повну проти свого опонента, але радше покаже юрбі глядачів непогану виставу.
Сансине захоплення виставою стало трішки незручним, коли вона усвідомила, що стоїть справа від свого єдинокровного брата. Джон мабуть чекав на її раптову скованість рухав, адже одразу легко вклонився, коли вона зауважила його.
- Леді Сансо, - мовив він вишукано, вже збираючись піти геть.
- Джоне, зажди, - бовкнула вона, хапаючи його за руку. Він вочевидь здивувався, дивно поглянувши на неї, і вона відпустила його.
- Як гадаєш, вони насолоджуються видовищем? - запитала вона, дивлячись на інших гостей.
- Певен, що так, - відповів Джон, дещо сковано, та повільно кивнув.
Санса зітхнула. Її відносини з напів-братом були не набагато кращими, ніж раніше. Вона звикла відчувати дещицю остороги відносно нього змалечку... Наслідуючи свою матір, як вона це згодом усвідомила. Та осторога й досі жила десь глибоко в душі, менша, ніж раніше, та все ж досі присутня... і вона мала припущення, що її подібність до матері мала б бути причиною, чому Джон також відчуває натяк на відчуження зі свого боку.
- Принаймні кабан вийде смачнющим... я вважала, що Джоффрі не вміє полювати, проте... - промовила вона, розмірковуючи вголос.
- О, таки не вміє належно, - наголосив Джон, вперше показавши натяк на посмішку за весь цей час, - Коли гончаки наздогнали другого вепра, його наче охопив якийсь первісний інстинкт, - сказав він, хитаючи головою в здивованому захопленні.
- І що він зробив? - запитала Санса терпеливо.
Джон насправді посміхнувся: - Першого вепра він та декілька старших хлопців закололи списами, але коли пси почали гавкати, як навіжені, і другий кабан вилетів з хащів по праву руку від нас... - він затнувся, коли Джоффрі відбив ланселевий удар і збив його з ніг; натовп ревів, коли принц допоміг родичу підвестись з землі.
- Що він зробив? - знову запитала знову Санса, також посміхаючись.
- Він жбурнув списа набік, витягнув одноручного меча і кинувся на тварюку, - пояснив Джон із недовірливою посмішкою, коли розвернувся та поглянув на неї, - Ми не йняли віри власним очам, але так і було. Коронний принц замордував розлюченого вепра невеликим мечем, наче танцюючи навколо звіра, він колов і проливав кров, наче то була звична свиня, - сказав він.
- Так ось чому кухарі нарізали м'ясо скибками замість звичного смаження цілої туші на рожні ... - задумливо промовила Санса, почувши джоффрин вигук.
- Є ще бажаючі? Ще хтось бажає? Давайте, люди, маєте нагоду побити свого майбутнього сюзерена! - вигукнув він, та у відповідь отримав лише відмовки від присутніх захмелілих лицарів та зброєносців.
- Більш схоже на нагоду піти до сну із поламаними ребрами та побитим задом! - закричав хтось, викликаючи хихотіння поміж гостей, і Джоффрі по-доброму похитав головою, рушивши до неї.
- Що скажеш, Сансо? Ти не проти показати їм ще те видовище? - запитав він усміхнено.
- Я протримаюсь не довше десяти секунд, яке вже тут видовище, - мовила вона сухо, як Джоффрі скривився.
- Та давай, Сансо, не прибідняйся! Окрім того, Ліра ж навчила тебе кількох нових прийомів, чи не так? - запитав він із невинним виразом.
- Ш-ш-ш, - насварила вона вдавано, - Я більш ніж годину витратила на частування лорда Гонта вином, наїдками та лестощами, щоб він зробив правильний вибір, коли настане час. Ти б міг принаймні подякувати за це, - сказала вона тихо.
- Дякую, Сансо, - мовив він щиро, - Іноді здається, що вартувало б знову відчикрижити йому ті декілька пальців... ну, принаймні його наче досить вразило те полювання на вепра, - сказав він їй.
Вона вже збиралась проголосити щось мудре та злегка недобре, коли відчула якусь метушню позаду. Вона обернклась назад і побачила огрядну постать короля Роберта Баратеона, котрий розштовхував гостей та слуг, просуваючись до огорожі, наче некерований слон, червонолиций, в оточенні половини учасників малої ради, і гості почали вклякати на коліна.
- Ти їздив полювати на кабана в гущавину лісу, хлопче? - заволав Роберт, підходячи до нього.
Джоффрі дивився на нього, почувши, як решта гостей різко замовкла. Роберт дивився на сину у відповідь недобрим поглядом, із червоною пикою, мабуть від гніву чи люті.
- Так, - промовив юнак посеред раптової, дивної тиші.
Роберт напружено вдивлявся на нього, але Джоффрі не відводив погляду. Нарешті король знову заговорив.
- І ти не запросив мене... - прошепотів він із пекучим незадоволенням, перш ніж зареготати таким реготом, що міг би пробудити й сплячих богів. Джоффрі завмер із нерозумінням на місці, аж враз робертова м'ясиста п'ятірня схопила його. Санса могла б заприсягнутись, що вона почула писк від нього, коли юнака буквально витягнули з тренувальної арени.
- Йди-но сюди, синку! - заревів Роберт, перетягуючи юнака через огорожу, і наче обійнявши його однією рукою, - То правда, що ти вирішив полегшити працю кухарям і власноруч нарізав скибок на вепрі власним мечем? - король практично прокричав питання.
Санса прикрила рота долонею, ледь стримуючи сміх, коли побачила, як Джоффрі ошелешено відреагував. - Я радше бажав знекровити його до смерті, а не нарізати м'ясо там на місці, - юнак почав виправдовуватись злегка роздратованим тоном, що лише змусило Роберта знову зареготати.
- Знекровити, ви чули! - проголосив монарх, - Добути вепра за допомогою лиш одного меча! - ревів він, поки все більше нових лордів та лицарів виходило на подвір'я, тримаючи винні кухлі та зачудовано роздивляючись по сторонам.
- Та я тоді трішки загальмував, не зміг вчасно добити гівнюка, - Джоффрі спробував відбитись словесно, дивно поглянувши на Роберта, що лише знову примусило того розреготатись.
Санса лише задоволено пирхнула від того, як щира чесність в джоффриному голосі підняла настрій короля і змусила решту присутніх гостей задумливо перезиратись між собою.
- А що я тобі казав, клятий Бісе! - проревів король, розвертаючись разом із сином до Тиріона, котрий вів за собою чималу групу служників, що несли великі барила з напоями. - Видатне полювання і таке святкування, що й тобі не снилось! В ньому найкраща частка від Баратеонів і якраз достатній додаток від Ланністерів! - сказав Роберт, перш ніж обернутись до гостей, що досі стояли навколішки.
- А чого це ви, молоді дурні, повклякали тут, га?! - вилаяв він їх, - Я приніс сюди добру половину запасів елю з Червоного замку, і він сам себе не вип'є! - заревів він.
Гості підвелись із гучними вітаннями, і Нед Старк протяжно зітхнув, подарувавши Сансі винуватий погляд. - Ми якраз бенкетували, коли він наполіг на приході сюди, що особисто "перевірити ті дикі чутки", - пояснив він, наче вибачаючись. Може Нед й не був створений для життя в столиці, проте навіть він усвідомлював важливість дончиної роботи в цьому місці.
- Нехай повеселиться, батьку, - сказала йому Санса, дивлячись на короля, котрий різко жестикулював до Джоффрі та лордів і лицарів, наче був персонажем своїх мірійських мисливських гобеленів; Роберт реготав і волав до "молодняка", щоб ті вишикувались в шеренгу із своїми кухлями. Тиріон із задоволенням прислуговував, відкоркувавши одне з чималих барил, та наповнював елем по вінця один кухоль за іншим.
Батько мав стомлений вигляд, бліде обличчя та мішки під очима, і очевидно вже не міг витримувати останні витівки короля, але він й не поворухнувся, щоб зупинити те, що мало статись. - Сподіваюсь, що у вас в запасі достатньо їжі та елю. Роберт вже давненько очікую на нагоду "погудіти" із своїм сином. Він все забував про це, аж поки якийсь дурень в замку не запитав, чи то правда, що принц особисто заколов вепра мечем... і збирається сьогодні його їсти, - сказав Нед із скупим смішком, - Від тієї миті його було не спинити, як тільки Роберт дізнався про паралельний бенкет, що проходить на протилежному кінці міста, - пояснив він дочці.
Видавалось, що король дізнався про синове святкування і вирішив поєднати два зборища. Коли вона пізніше перекинулась словом з Тиріоном, то дізналась, що вони мабуть загубили з половину власних гостей під час того хмільного блукання між Червоним Замком та Принцовим Домом... проте король не переймався на рахунок цього.
Батько лише знову похитав головою, перш ніж простягнув руку, забираючи винний кухоль з таці якогось служника. - Завтра нас чекатиме безлад, - простогнав він і випив вино одним ковтком.
3
- Ну давай, хлопче! Ти не можеш вважатись дорослим чоловіком, поки не нап'єшся разом із батьком! - проревів Роберт, штурхаючи Джоффрі кухлем елю в живіт. Їх оточила юрба дворян, і Роберт ледь стримав монструозний регіт, коли зауважив роздратоване обличчя Неда поміж моря голів. Виглядало, наче загублені по дорозі гості таки знайшли вірний шлях. Рішення щодо об'єднання обидвох бенкетів в один виявилось другою найкращою ідеєю зі всіх, що коли-небудь з'являлись в його голові.
- Пий! За Сім Королівств, за котрі ти вочевидь переймаєшся більше, ніж я! - проревів він, і Джоффрі нарешті здався. Він похитав головою із натяком на усмішку, перш ніж цокнутись келихом з батьком.
- За Сім Негараздів! Нехай колись в когось іншого болітиме голова через них, - погодився Джоффрі, роблячи глибокий ковток, і Роберт зареготав та зробив те ж саме.
- Оце я розумію! Ще! Де ти, клятий Бісе! - вигукнув король понад морем голів, лише щоб заточитись назад, коли щось протиснулось між натовпом на висоті пояса і врізалось йому в живіт.
- Кликали? - запитав Біс із хитрим оскалом, тримаючи барильце елю, наче більше за нього самого, обома руками.
Третя найкраща ідея за час мого правління, подумав Роберт, ляснувши коротуна по спині, і звільнив його від непосильної ноші. - За майстра-над-монетою, панове! - проревів він, піднявши Біса однією рукою, і барильце пива іншою. Натовп заревів у відповідь, коли він підняв руки догори; Джоффрі істерично сміявся, дивлячись, як Тиріон висить над землею, тримаючи чималий келих у вільній руці, поки Роберт піднімав його над юрбою.
Насправді це мій син відповідальний за всі ті три рішення... подумав він із гірким смішком, опускаючи Тиріона на землю, та пробив діру між обідком та бічними дошками барильця; вправний удар залишив акуратну дірку, якраз достатню, щоб зручно було наливати.
Він розливав ель над простягнутими руками з кухлями та келихами, але вони наче подвоювались щосекунди, бо п'яні лорди, лицарі та навіть діви зібрались натовпом коло нього, тримаючи свої ємності.
- Зачекайте хвильку, ненажери! - заревів він та поліз на стіл біля себе, використавши перевагу в дистанції для поливання кухлів та голів, в рівній ступені. - Джоффрі! В мене збився приціл, ану лізь сюди й допоможи своєму лорду-батьку! - наказав він сину. Джоффрі заліз на стіл із посмішкою, із допомогою вірного майстра-над-монетою. Син невдовзі взяв келихи в десятка найближчих учасників веселої юрби, і тримав їх перед собою, щоб мати змогу наповнити якомога швидше.
- Ось! А тепер пий! - вигукнув король, та враз зауважив щось жахливе.
Я загубив власного кухля...
- А, в сраку! Маю ж бо великі руки! - сказав він, піднявши барильце, і почав лити ель прямо в рот; юрба заволала в захваті, і одразу з будинку вибігли зграйки служниць, несучи таці із смаженою кабаниною, під керівництвом уважних очей нареченої сина.
Він перервав хмільний водоспад і нагородив присутніх колосальною відрижкою, перериваючи джоффрин сміх, бо притиснув барильце до синового рота: - Твоя черга, хлопче! - заревів він; юрба щиросердно погодилась з рішенням, волаючи та сміючись.
Джоффрі пив через силу, та врешті опустив барило з ревом: - І це все, що ти можеш, гладкий телепню?! - вигукнув юнак, злегка хитаючись на столі.
Натовп миттєво замовк, всі очі дивились до Роберта... і він посміхнувся.
- Нарешті гідна Баратеона застільна розмова! - проревів він, перш ніж зробити потужній ковток з барила і передати його далі. На жаль, здавалось, Ренлі вже покинув цю гулянку.
Джоффрі прийняв ємність із вогниками в очах, знову зробив величезний ковток, і передав назад. Барило ще декілька разів міняло власника, натовп поділився на дві частини, вболіваючи. Молодші гості реготали та підбадьорювали, коли Джоффрі навіжено мотав головою після особливо важких ковтків; старші ж лорди вдаряли кухлями по столах чи тупотіли ногами, коли Роберт вгатив барилом по столу після чималого ковтка.
Він передав ємність захмелілому сину, але Джоффрі нахмурився, перевернувши абрильце догори дном, і потряс ним; жодна крапля елю не пролилась на стіл.
- Перемога! Остання була моя! - тріумфально проголосив Роберт, і компанія глядачів, така ж п'яна як і він, вибухнула криками вітання та розлученими вигуками.
- Дурниці! - вигукнув Джоффрі, відчутно хитаючись на столі, - Змагання продовжиться! Я не здамся! - наголосив він.
- Здавайся, сину! Тобі бракує чималого черева та декількох років практики, щоб подолати мене! - відповів король з виразом тріумфатора.
- Подолати, га? Що ж, тут поблизу лежить деяка турнірна зброя... - Джоффрі затнувся, коли побачив, що Роберт насправді обдумує ту пропозицію.
- Чому б і ні, трясця!? Давай перевіримо, чи ти насправді готовий відчути Лють*! - заревів він; Роберт міг заприсягтись, що міг би зараз стрибнути в натовп, і вони б самі занесли його на тренувальний майданчик. На щастя, навіть в такому хмільному стані йому вистачило клепки не робити такої нищівної для королівської гідності помилки.
Джоффрі, здавалось, дивився на його із шоком, перш ніж майстер-над-монетою - щоб йому пусто було - пихнув юнаку кухля в руки, а по тому підштовхнув до дерев'яної огорожі та закричав щосили.
- Десять золотих драконів на принца! - почулось, і після цього натовп сказився.
Гості й далі бились об заклад, коли Джоффрі та Роберт вдягали стьогані обладунки, із радісною допомогою юної шляхти. Роберт взяв до рук турнірного молота, починаючи усвідомлювати неприємну можливість того, що це все може закінчитись проломом черепа його власного відчайдушного спадкоємця.
Проте Джоффрі дивився на нього із здоровенною посмішкою на всі зуби, так наче й не йняв віри, що це відбувається насправді. Видавалось, наче він повністю втратив контроль над ситуацією, мабуть передавши естафету у вмілі руки Санси, а сам міг просто повеселитись.
Як це й мало бути, виникла раптова думка; жаль, гордість та щось незнайоме вирували в його пузі, перш ніж він підняв молота високо догори. Роберт побачив, як Санса розмовляла з тими чудовими бардами на протилежному краю подвір'я, змушуючи їх вилізти на іншого стола. Вони почали грати якусь грайливу мелодію, і він обернувся до сина.
- Я постараюсь сильно не тиснути, побережу ті твої тонкі кісточки, - мовив він, крокуючи до юнака; глядачі попритискались до дерев'яної огорожі і галасували так гучно, що ті звуки зливались в гудіння, хоча якось досі можна було чути й музику.
- Я вчиню так само, Реберте! Не буду гатити по пузу зі всієї сили, а то ще відпружиню назад! - відізвалось нахабне щеня, розмахнувшись мечем та булавою.
Роберт скривився, повертаючись всім тілом до чималої аудиторії: - Бачите, доведеться повчити його вишуканим манерам! - вигукнув він. Натовп аплодував йому, і він подумав, що це вперше за довгий час він чує щось інше, окрім фальшивих лестощів. - Тобі вартувало би взяти щось дворучне! Той огризок не надасть достатньої сили удару! - сказав він, кидаючи поглядом на одноручну синову булаву, - Виходити на бій з двома одноручними зброями - то більш пасує жевжикам з дівочих балад! - кпинив він з малого, поки все більше та більше людей з'являлось біля добротної огорожі.
Чи це не всі запрошені з обидвох бенкетів тут зібрались? Запитав він сам себе і засміявся.
- А це ми ще побачимо, батьку! - Джоффрі вигукнув у відповідь, та Роберта перебили швидше, ніж він встиг відреагувати.
- Заждіть! - хтось заволав. Обидва обернулись і побачили Тиріона, що видирався на стіл, їхнє колишнє місце пивної битви, котрого хтось притягнув до самої огорожі. - Вам потрібен, гик, суддя для поєдинку! Справедливий! Серйозний! - нечітко вигукнув він, перш ніж допити ель з кухля.
Обидва учасники дивились на карлика, очікуючи, поки самозваний суддя оголосить початок.
Тиріон кивнув, набрав повні легені повітря і тоді заревів так сильно, як лише міг: - А ТЕПЕР ВИБИЙТЕ ЛАЙНО ОДИН З ОДНОГО! - проголосив він, і натовп підтримав той вигук.
Роберт посміхнувся, готуючись до короткого випаду на Джоффрі, стримуючи себе, щоб ненароком не проломити черепа сину.
Невдовзі він вже бився за своє життя.
Син перетворився на клятий сталевий вихор, б'ючи справа та зліва; меч та булава літали синхронно, як він крутився та причиняв шквал порізів та замахів, що миттєво змусили Роберта відступати. Він навіжено відбивав удари держалном молота, не маючи ані часу, ані досяжності, щоб зупинити несподіваний натиск власним ударом, аж враз заточився і впав у багно; синовий меч зупинився майже біля його горла.
- Перемога за принцом! - ревів Біс, - Ану віддавайте моє золото, гик, ви, кляті щурі! - продовжив він, коли кілька гостей спробували зникнути.
Роберт ледве йняв цьому всьому віри. Він знав, що син був тренованим, врешті-решт малий виграв той довбаний бугурт... але щоб він програв таким чином? Він? Демон Тризубу?!
Джоффрі відійшов назад, пружинячи колінами, та продовжив розмахувати своєю зброєю, шкірячись як дурник: - Непогано, маю визнати, як для старигана, - щеня звернулось до нього із дурнуватою посмішкою на всі зуби.
Це не вперше він усвідомив, якою пародією на самого себе він став з плином часу, але вперше Роберт відчув вибух якоїсь незвичної палаючої рішочості замість приступу звичної чорної меланхолії.
- ТРИ РАУНДИ! ТРИ РАУНДИ! - заревів він, підводячись із хеканням, використовуючи молот як ковіньку, - Я зітру ту посмішку з твоєї нахибної пики! - вигукнув він до сина, хоча й не зміг приховати власну горду посмішку, кажучи це.
- Що на це скажуть, гик, наші глядачі?! - заволав Тиріон, і Роберт не був певен, чи той був аж настільки п'яний, чи просто намагався імітувати герольда.
Натовп заревів у згоді, і Тиріон кивнув з серйозним виразом: - Нахабне щеня готове?! - запитав він, і Джоффрі підняв руку, - Стариган готовий?! - запитав він, і Роберт замахнувся бойовим молотом.
- Тоді бийтесь, трясця! Тридцять золотих драконів на принца Джоффрі! - заволав Біс.
Роберт заревів та кинувся напролом до сина, котрий очевидно не очікував такого. Король замахнувся молотом в горизонтальному ударі, Джоффрі пригнувся під траєкторією замаху і кинувся вперед, щоб зменшити дистанцію, та вдарив короля своєю булавою.
Роберт засміявся, розмахуючись в зворотньому напрямі, і зробив великий крок назад, зачепивши джоффрину ногу та скидаючи юнака на землю, перш ніж той встиг дістатись мечем до батька. - Старий демон ще має кілька трюків в запасі! - проревів він, піднявши молота та опустивши його, але било лише грюкнуло по багнюці.
Джоффрі відкотився по землі, ухилившись від удару, підвівся на ноги якимось покручем стрибка та викрутаса, чим зменшив дистанцію, і миттєво вдарив. Роберт зупинив замах держалном, одночасно врізавшись в хлопця плечем, брутально відкидуючи того назад, та спробував штовхнути юнака молотом, наче то був спис. Джоффрі ухилився від того тупого "уколу", але очевидно здивувався, коли Роберт, замість повернення молота в звичну позицію, просто махнув зі всієї сили зброєю вбік, відпускаючи на мить захват руків'я, щоб схопитись за сам кінець молота. Цей рух попав юнаку в груди і збив з ніг.
Джоффрі покотився багнюкою, перетворивши падіння на маневр, і знову став на ноги. Роберт зареготав, розвертаючись, тримаючи молота в високій стійці, коли натовп знову заревів, наче в сотню разів голосніше; Джоффрі кинувся на нього із власним ревом. Роберт відбив замах булавою, але меч врізався йому в плече. Він буркнув, відійшовши на кілька кроків, намагаючись збільшити дистанцію. Джоффрі не відставав, продовживши натиск, і вдарив по робертовому стегні булавою.
Неначе старі інстинкти почала повертатись, його рухи щосекунди ставали все більш впевненими. Король рвонувся вперед, ігноруючи біль, відкидаючи Джоффрі подалі, перш ніж той встиг ухилитись. Юнак спробував крутанутись наліво, та Роберт передбачив той рух, вдаряючи молотом наче списом хлопцю прямо в груди, і відштовхнув його назад.
Вони напружено кружляли один навколо одного, зберігаючи відстань і злегка обмінюючись замахами, міняючи захват на руків'ях, взаємно очікуючи на перший крок противника.
Роберт завагався, коли побачив Неда, що проштовхувався кріль натовп до краю арени. Старк відштовхнув набік останнього дворянина зі свого шляху і притулився до дерев'яної огорожі, обома руками підтримуючи свою вагу, та повернув до друга червоне обличчя: - Роберте! Що в біса коїться з тобою?! - заволав він, так наче не міг повірити своїм очам.
Десь в глибині душі Роберт знав, що цей раптовий, благословенний момент веселощів та ще чогось невимовного не може тривати довго. Нед грізно дивився на свого найкращого друга ще з секунду, та враз поліз догори огорожею, зупинився на півдорозі, приклав долоні до рота човником і заволав як одержимий.
- Роберте! Опануй себе! - закричав вірний друг, - ПЕРЕЛАМАЙ ЙОГО БЕЗСОРОМНІ РУКИ! - проревів той зі всієї сили, хмільним голосом, і Тиріон передав йому чергового кухля.
Зажди, що?
Роберт відчув себе наче йому щойно дали ляпаса і перемістили до іншого світу. Він міг лише дивитись на Неда, як той втопив носа у кухлі, витер піну з вус, перш ніж нагородити друга такою типовою недостарківською похмурою гримасою. - На що ти чекаєш, трясця?! - заволав той.
- БУААААГАГАГАГАГАГАГА! - вибухнув Роберт, стрибаючи до сина, відчуваючи молот в руці наче пушинку, і замахнувся та вдарив, вигнувся та вгатив; чим швидше грала музика, тим швидше він рухався. Він почувався, наче помолодів років на двадцять, із посмішкою на вустах і молотом в руках, позбувся сумнівів та тривог, і ледь не танцював навколо Джоффрі. Якщо чесно, це мало більше спільного із слоновим тупотінням, аніж з будь-яким справжнім танцем, але він почувався нестримним, коли Джоффрі навіжено ухилявся та відбивав удари, ледь-ледь уникаючи замахів і хриплячи від натуги на всі легені. Джоффрина булава полетіла геть, коли Роберт провернув той самий обеззброювальний маневр, котрим він так мордував Неда під час їхніх спарингів в Долині Арринів, замахнувшись низьким замахом, лише щоб потужно вибити зброю з рук потужним верхнім ударом.
Син знову спробував скоротити дистанцію, і Роберт посміхнувся. Ну підходь, подумав він із злісною сатисфакцією, коли хлопець пішов на нього з низьким уколом. Король просто навалився на нього лавиною, наче нестримний бугай, і меч дзенькнув об тренувальний обладунок замість плоті; Роберт поглину силу удару, піднявши молота на висоту плеча. Він опустив його вниз, швидко наче змія, і вгатив Джоффрі в груди; сила удару змусила хлопця заточитись назад, а Роберт зупинився на місці, вже розмахуючи молотом, відставив ногу вбік і крутанувся по інерції разом з молотом, виконуючи звичний рух, котрий він повторював десь з мільйон разів у своїх снах, що й досі переслідували короля. Він опустив молот вниз із неймовірною силою, перш ніж Джоффрі встиг відреагувати, вгативши било в землю і розбризкуючи багно на обличчя хлопця. Врешті-решті король не збирався ж насправді розбивати грудну клітку сина на друзки.
- Цей раунд за королем! - заволав Тиріон, похмурніючи від поглядів кількох шляхтичів, що дивились на нього, бо він усвідомив, що тепер винен їм чималу купу золота. - Заждіть! Ще ж має бути ще один раунд! Пан або пропав! - сказав він, маючи надію врятувати вміст свого гаманця.
- Не переймайся, синку, то й був той рух, що дав мені ім'я Демона Тризубу! - промовив король тріумфально, поки натовп ревів, вітаючи його.
- І дав Рубіновому Броду його нову назву! - проревів Нед, і чимала група півничанських лордів та воїнів вдарили кухлями по будь-якій твердій поверхні, котру змогли знайти біля себе; штормові та річкові ветерани приєднались до них.
Джоффрі незвично дивився на нього, одночасно підбираючи впалу зброю, витираючи з лиця бруд та піт. Роберт тихо засміявся, знову відчувиши тепло та спокій в глибині душі, вдячно приймаючи той рідкісний погляд поваги.
Вони навіть не дочекались, поки Тиріон проголосить початок раунда, вони вже були готові до бою. Було щось грайливе в тій третій та останній сутичці, повільніше та одночасно ретельніше, ніж в попередніх двох. Вони вже не бились для перемоги, але просто чудово проводили час. Вони вдаряли та відбивали, крутились в складних завертах і навіть зійшлись віч-на-віч із кухлями в руках, примушуючи один одного пити після кожного цокання ємностями.
Роберт спітнів, наче свиня. Легені горіли з кожним подихом, а спина голосно протестувала після кожного замаху молотом, але він не зважав. Коли найкращий друг ревів підбадьорливо і час від часу заоховучав його до кривавого удару по валсному сину, а згаданий син відхилявся назад і щиро сміявся, коли король зловив його билом попід ногу і збив в багно обличчям, коли лицарі та лорди, зброєносці та діви верещали і реготали навколо них в цілковитій, щиро хмільній радості...
Роберт зауважив дещицю вологи в очах, коли вони разом повернулись до столу. Джоффрі допомагав йому йти, і вони по \сунули, хитаючись, до довгої лавки біля столу, повністю та остаточно виснажені; вони майже звалились на ту лавку. люди сміялись та плескали їх по спинах, барди змінили мелодію на щось приємне, та менш швидке та нестримне.
Він відкинувся назад, коли їхній останній обмін образами перейшов на черговий раунд пивного герцю; король й досі обіймав сина однією рукою за плече, котрого одночасно сварила Санса, втупившись блакитними очима в нього із сумішшю тривоги та задоволення; на її губах виникла легка посмішка, коли Джоффрі підвівся на ноги, хмільно вибачившись. Роберт зробив паузу, що озирнутись навкруги, тихо посміюючись, коли побачив свого майстра-над-монетою на іншому столі догори дригом; карлик намагався пройтись по столу на руках, а молоді лорди гатили кухлями по столу в захваті, поступово підсилюючи гамір. Він побачив Ланселя та Олівара Фрея, що вийшли на двобій за огорожею, демонструючи свою унікальну техніку бою на алебардах, несамовито б'ючись, не бажаючи показати себе з гіршого буоку після його власної сутички зі своїм сином. Проте не всі джоффрині "легати" бути там. Джон Сноу сперся на огорожу, очевидно маючи намір полишити тягар вистави своїм товаришам.
Здається це вперше я бачу, як він сміється, подумав Роберт із легкою посмішкою, котра переросла в сміх, коли він зауважив одну із сансиних фрейлін біля того хлопця.
Це ж дочка Хоуленда Ріда, нарешті він впізнав її обличчя. Юнак здається істерично зареготав з чогось, що мала дівчина вигукнула до двох інших легатів, та спробував прикрити їй рот своєю долонею, поки вона продовжувала насміхатись з хлопців, не зважаючи на його спроби. Роберт знову захихотів, коли рідова дівчина замовкла від тиску юнакової долоні, і Сноу хутко забрав руку, так наче обпікся. Діва-Рід зловила її, перш ніж він встиг піти геть, міцно затиснувши її в своїх долонях, і продовжила дивитись на тренувальну арену, так ніби нічого й не сталося. Обличчя Сноу посіріло і майже одночасно почервоніло після того за секунду, він посміхнувся, не зрушивши з місця.
В нього гарна посмішка, раптовий проблиск пам'яті про вигляд матері хлопця змусив Роберта посміхнутись від спогадів.
Якою ж красунею вона була, зітхнув він подумки, пригадуючи невимовний вираз недового обличчя, коли замість слідування звичному способу дій і спроби завоювати її серце - Роберт сам познайомив свого найкращого друга із другою по красі дівчиною серед всіх в Семи Королівствах...
І тепер друге коло замкнулось, коли донька чоловіка, що вбив Артура Дейна, переплела пальці із племінником вбитого**; історія перекручувалась по спіралі і довгоочікувані борги незвично сплачувались з плином часу.
Роберт засміявся, коли Нед ляснув його по спині, виринувши із натовпу гостей, та сказав щось, що Роберт не зміг повністю зрозуміти, але досить розвеселися від того. Він вгатив друга по спині, регочучи з того, як Нед ледь-ледь втримався на ногах. Було так смішно знову бачити його таким п'яним, після всіх тих років. Старі спогади наче мали намір затопити його свідомість сьогодні, як він пригадував двох молодих придурків, що прошмигнули у винний погріб Джона Аррина, і результат тих юних досліджень, що закінчились тим, як Нед обблював ноги Старого Сокола, намагаючись затримати його на хвильку, виграючи час для Роберта, щоб той встиг заховати милу дівку під своїм ліжком.
Джоффрі хизувався чимось, дивлячись на Джона, і Санса лянула його по потилиці. Син обернувся до короля і сказав щось незрозуміле, на що Роберт кивнув із сміхом. Він так швидко виріс за останінй час, його син, так наче сама доля вирішила заплатити всі борги в робертовому власному житті, щоб повернути баланс в існуванні. Так, як це й мало би бути. Так, як це й має бути. Він дивився на частування смаженою кабаниною, котре служники розставляли по всіх столах, унукаючи тих, котрі лежали догори дригом від буйних витівок натовпу. Цей конкретний бенкет вже давно вийшов з-під контролю, і видавалось, наче він ще буде довгенько тривати... справді, це вартувало закарбувати в пам'яті.
Мій син вбив цього звіра, подумав Роберт, кусаючи чималий шмат смаженини, насолоджуючись присмаком м'яса та глибоко зітхаючи.
Він зачудовано подумав, чому ж це м'ясо смакувало краще за будь-якого вепра, коли-небудь вбитого ним самим.
Король зрозумів, що те соковите, липке відчуття в горлі було вдоволенням. Щасливою, спокійною штукою, що наче просовувалась в самі кістки. Він зробив черговий ковток елю, щоб проковтнути те м'яке, липке відчуття, що прилипло до горлянки, те глибоке усвідомлення, що змусило його зрозуміти, яким впевненим в своєму житті він почувався, мабуть вперше за весь час. Він все зробив добре, не зіпсував всього, як боявся.
Роберт злегка зморщився, коли тупий головний біль, що почався під час бою, дещо посилився. На щастя. наступний ковток елю наче втопив те конкретне відчуття. Король почувався таким втомленим, таким виснаженим... навіть використаним. Так наче сьогодні він виклався на повну, споживши всі сили та життєву міць, щоб повернути старі деньки, майже призабуту молодість, наче він тимчасово став тим, ким він тоді був в минулому.
Він витер самотню сльозу зі щоки, перш ніж втопити носа в черговому кухлі, і перевів дух. Нав'язливий біль в лобі повільно поширювався головою, але це відчувалось не гірше за будь-яку з ран, котрі він отримував в молодості чи навіть півгодини тому, коли бився із власним сином.
Він облажався не раз, більше разів, ніж був в змозі порахувати... Але його син цього не повторить. Із підтримкою п'яти королівств завдяки родинній крові та шлюбам, правління його сина буде убезпеченим. Ще й з коханою та розумною дружиною під боком, що підтримуватиме його у всіх починаннях, з лояльним та компетентним правицею, що убезпечить плавний перехід влади та володіє тверезим розумом щодо витрачання золота, ще й з руками, здатними повалити бугая чи розтрощити голову будь-якого претендента на трон, якщо такий взагалі з'явиться... він усвідомив, що вже може не перейматись про майбутнє сина.
Роберт Баратеон, перший цього імені, Король Андалів, Ройнарів та Перших людей, Володар Семи Королівств та Захисник Держави, може спокійно передати свій спадок.
- Не дозволяй їм керувати собою, роби те, що вважаєш за потрібне, і в сраку всі наслідки, - він передав своєму сину пораду, котру б й сам хотів би отримати, коли його коронували, майже двадцять років тому.
Юнак наче завмер від тієї несподіваної мудрості, задумливо кивнувши, не зважаючи на хмільний туман в очах, перш ніж відповісти Роберту чимось химерним, чого король не зміг зрозуміти. Проте те щось звучало подібним на питання, і хлопець невпевнено підняв руку, щоб торкнутись правої щоки Роберта.
Король відмахнувся рукою, підводячись на ноги, і рушив до Неда. Він обійняв свого здивованого друга, котрий виглядав достатньо зеленим, щоб виблювати на місці, так наче вони знову стали п'ятнадцятирічними юнаками. Нед пробелькотів хмільно щось, що змусило чоловіків навколо зареготати, і Роберт засміявся за компанію із ними, із своїм найкращим другом. - Я радий, що ти приїхав на Підень, - сказав він йому, сміючись. Нед хитався, вдячно киваючи на ті слова, та вгатив його по плечу і забелькотів щось, що звучало приємно, задумливо і злегка меланхолічно.
Типовий, стовідсотковий Нед.
Роберт всміхнувся і пішов далі; поле зору з правого боку наче затьмарилось, і він шукав по сторонах одним оком.
А-а, ось де він, подумав король, піднімаючи давно забутого молота. Він вже й забув, чому пішов шукати свою зброю, але знав, що це дуже важливо, щоб молот зараз був в його руках. Вся права сторона обличчя відчувалась дивно млявою, і він присів подалі від гостей, на протилежному боці тренувального майданчику, сперся спиною на дерев'яну огорожу і дозволив голові відпочити на опорі.
Він схрестив руки навколо молота і ще раз розтрощив груди Рейгара Таргарієна в своїм спогадах, та усвідомив, що ця пам'ять вже не надає йому такого зловісного задоволення, як раніше... Рейгар Таргарієн помер неоплаканим, його спадок зійшов на пси... але чи це важливо? Стільки відкритих можливостей вже закрилось, стільки часу промайнуло повз нього: нове покоління молоді та нові обличчя, нові мрії та новий жаль. Старе давало дорогу новому, і правління життям передавалось із старих рук в молоді, котрі мали мрії та сили впровадити свою волю поміж цього жорстокого світу.
Він ще раз відпив зі свого кухля, насолоджуючись міцним, гідним присмаком файного стоута, і посміхнувся.
Кого він збирався надурити? Трощіння вишуканого обладунку Рейгара Таргарієна і фарширування його нутрощів цілою жменею рубінів - це ніколи не застаріє. Він тихо захихотів з тієї думки, щось щодо цього повернуло посмішку на обличчя.
Сміх зник, коли він моргнув одним оком, в збентеженні. Чому він сюди прийшов, га? І чому він тримає молота в руках?
А, так. Батько завжди казав, що Баратеони мають зустрічати прихід Невідомого із зброєю в руках. Розмите поле зору змінилось на спогад по Гордість Вітрів, що перекинулась догори дном посеред шторму; те видовище обрамлялось двома бійницями на стіні Штормокраю, вартові навколо ревіли, а маленький Станніс молився до богів, благаючи їх, щоб ті врятували батька та матір. Роберту було простіше вважати, що тією масивною фігурою на головній щоглі, що навіжено рубала сокирою кріплення порваного вітрила, був його батько, великий та сильний та гордий, аж до самого кінця, коли води Судноламної затоки проковтнули його назавжди.
Роберт задумався, чи старий Стеффон також відчував гордість за синів, коли помирав, дивлячись на свою родову твердиню та на дві хлопчачих фігурки поміж бійницями. Він думав про це, поки хватка на ручці кухля слабнула; врешті він сперся лобом на руків'я бойового молота, востаннє видихнув повітря з легень і застиг нерухомо.
* (від перекл.) Це натяк на девіз роду Баратеонів "Нам - Лють"/" Ours is the Fury".
** (від перекл.) На відміну від серіальної версії - в книжковій так досі достеменно й не відомо, ким же була матір Джона Сноу. Чимало персонажів вважали, що нею була Ешара Дейн, молодша сестра Артура Дейна, дорнійського лицаря королівської варти та друга Рейгара Таргарієна, котрий опікувався полоненою Ліанною Старк. Вона познайомилась з Еддардом на турнірі в Харренхолі перед самим початком війни, і ймовірно втратила там цноту з ним (ще до весілля з Кейтлін, так що честь майбутньої леді Старк не була поплямована), згідно здогадок Баррістана Селмі (котрий був закоханий в Ешару).
Після смерті Ліанни Нед Старк зупинився на кілька днів в замку Дейнів, щоб віддати родичам вбитого Артура фамільного меча. Ешара викинулась з вікна замку в море, вчинивши самогубство. Еддард навідріз відмовлявся про неї говорити навіть з Кейтлін, котра пізніше запитувала в нього про матір Джона.
Очевидно Роберт вважає, що Джон - син Еддарда та Ешари.Тоді йому б пасувало призвище Сенд, як народженому в Дорні.