Розділ 48: Шторм.
1
Джоффрі лежав на животі, розглядаючи палаючий центр величезного табору; полум'я вже поширювалось на всі боки, якісь невиразні тіні бились між собою посеред згустку божевілля, пожежі та смерті.
Він повернув дальновид на захід. Видавалось, що принаймні тисяча людей тікали під прикриттям нічної темряви, подалі від безпеки табору, тягнучи з собою все, що вони могли взяти в руки, переважно скрині та снопи пшениці. Та група виглядала некерованою, і Джоффрі й не знав, чи там був якийсь лідер серед них, а чи вони просто тікали індивідуально в одному напрямі.
Перевівши погляд на схід, він побачив купку професійних вояків, що підрізали розтяжки, скидаючи палаючий тент на шість десятків (чи близько до того) селян-ополченців, мордували їх насмерть булавами та дворучниками, поки селяни кричали та борсались під палаючою тканиною. Проте декілька озброєних солдат впали, вражені погано скоординованим вогнем арбалетних болтів, що прилетіли звідкись з глибин табору...
- Що за хрінь там відбувається, трясця? - пробурмотів він, споглядаючи те божевілля. Юнак повільно моргав, опустивши дальновид, та скривився, коли велика крапля води впала йому на голову. Видавалось на те, що погода черговий раз буде ласкава до Ренлі: гуркіт шторму, що наближався, одразу припинить подальше поширення пожежі...
Звичайно ж, грози з дощами були радше правилом, аніж винятком в цьому краї. Вестеросці зазвичай називали свої землі самоочевидними назвами.
- Ти певен, що рейдери знаходяться там, де й мають бути? - запитав він в Гаманця після хвилини мовчання.
- Присягаюсь пам'яттю моєї прабабусі, патроне. Вони сидять тихо як квочки на гніздах, чекаючи на сигнал, - відповів той хутко.
- Гаманець, даю тобі слово, якщо ти якось причетний до цього всього і якщо ти не розкажеш мені... - Джоффрі пообіцяв йому з погрозою.
- Присягаюсь нашою Матір'ю Небесною, ваша милосте! Ми-лише-збирались-вкрасти-табунчик-другий-коней-в-них-десь-за-день-два-не-більше-не-менше! - затуркотів той настільки швидко, що Джоффрі мав зробити паузу, щоб зрозуміти ті слова.
- Оті вояки... то залога Ночепісні*, - втрутився Джон, роздивляючись місцевість власним дальнозором, повільно фокусуючи прилад.
Джоффрі повільно похитав головою, перш ніж повернутись до спостереження: - І вони ріжуть ашфордівських селян, бо... потребують практики? - запитав він вголос, одночасно роздивляючись крізь дальновид. Ті вояки насправді захопились своєю справою, переконуючись, що вцілілих немає, розколюючи черепи булавами та розрубуючи нерухомі тіла дворучниками навпіл. - Ті арбалетні болти прилетіли з тієї саморобної барикади на півдні, там де майорять прапори Фоссовеїв, - зауважив він через хвильку.
- Може вони вже втомились від нічних наскоків та вирішили самотужки зробити нашу роботу? - Лансель замислився вголос, намагаючись перелізти через розпластаного Олівара, - Давай, хлопче, дай і я подивлюсь, - сказав він нетерпляче.
- Відвали, то не моя вина, що ти вирішив програти свого інструмента в кості, - відповів Фрей, відштовхуючи його, - Прибули лицарі, з півдня. Приблизно... з дюжину, - додав він.
- Бджоли, бджоли, ще бджоли... що то за дім? - запитав Джоффрі, на секунду міняючи позицію, оперши дальновид на лікоть.
- Дім Бісбері, - сказав Лансель, нахмурившись, і злегка підняв голову, - Думаєш, вони приєднаються до різні селян? - запитав він, ні до кого не звертаючись, проте Олівар мабуть подумав, що це питання адресоване йому, через той факт, що Лансель практично відсовував його голову своєю від інструменту.
- Не знаю, можливо, - промовив Олівар, посунувшись лівіше, і забрав дальновид поділа від загребущих рук Ланселя, - Вояки Ночепісні мають вигляд, наче й не потребують допомоги, вони насправді... - він перервав речення, затамувавши подих наче від болю. Джон та Джоффрі вчинили так само; Джон ще й почав кусати губу, повільно та методично.
- Що?! Що там діється?! - відчайдушно запитав Лансель, і Джон зглянувся над ним та передав власного дальновида.
- Лицарі Бісбері почали рубати солдат з Ночепісні як ягнят. Щоб вас чорти побрали, та вдягайте ж хоч якісь нагрудники! - пробурмотів Джоффрі із болючим співчуттям.
- Он-де нові лицарі, здається з дому Лонмаутів, - додав Олівар.
- Більш схожі на розвідників, проте здається бісберівські лицарі чомусь їх злякались, - зауважив Лансель, - О, додаткова кавалерія позаду Лонмаутів, принаймні з трьома різними знаменами... - сказав він через мить, стиснувши пальці на позиченому дальновиді. Більш ніколи він не буде грати проти Гліри, точно ніколи... - Гм... вони розділились, і приблизно третина галопом помчала на барикаду. Решта розбрелась в темряві, - сказав юнак, злегка шокований. - Гей, Джоне, ану поглянь на швидкість перезаряджання фоссовеївських арбалетників, - додав він, передаючи дальновид іншому легату.
- Жалюгідно, - пробурмотів Джон, вдивляючись на бійню; кавалеристи-розвідники перестрибували барикаду і вирізали цілий загін переляканих стрільців... і одразу помчали назад, так наче щось погналось за ними. - Здається просторянські доми разом б'ються проти штормоземських... - сказав він через хвильку.
- Вже чимало часу пройшло, як... я ще ніколи такого не бачив, - тихо забубнів Джоффрі в зневірі, - Наче весь табір зненацька оскаженів, - додав він, опускаючи дальновид, та оглянув те безумство та різню власними очима. - Ренліний табір завжди мав якесь невловиме відчуття сюрреалістичності... - пробурмотів він згодом.
- Нестача арборського золотого робить дивні речі з цими просторянами, - Гаманець висловив чергову невмирущу істину.
Раптова тиша після тих слів здавалась такою ж смішною, як і сам жарт.
- Гаразд, - сказав Джоффрі із стриманою, збентеженою посмішкою, - Подивились і досить. Ми закінчимо це божевілля просто зараз, поки там не знайшовся хтось вмілий і не відновив порядок... як би це нереалістично не звучало, врахувуючи те, як це все виглядає зараз. Ланселю, Оліваре, повертайтесь до полку, ви вдарите з північного сходу, маєте перенести бій подалі від табору. Сталева Стіна, звичайна маршова швидкість... І скажіть нашим людям волати "Штормоземці за короля Джоффрі" або щось подібне, коли зіткнетесь з ними всередині табору. Подивимось, може й знайдуться несподівані союзники серед них, - наказав він.
- Так, Командире, - відповів Лансель, рвучко стаючи на ноги з землі, і помчав назад до свого коня; Олівар летів за ним навздогін.
- Тиреку, їдь до королеземців і прийми командування. Мені потрібно, щоб наші лицарі гасали біля табору і виманили назовні всіх просторян, котрі ще мають зброю в руках, - сказав він, повертаючись до спостереження крізь дальновид.
- Так, Командире! - вигукнув малий дядько, перш ніж скочити на ноги; він мовчки оглядав поле бою власним дальновидом аж до цього моменту.
- Гаманець, даю добро на твій план викрадення коней. Виведи звідти стільки жеребців, скільки зможеш, посеред цього божевілля. Якщо виглядатиме, що табір зможе пережити цю ніч, то виріж всіх коней, котрих не зможеш вкрасти, - сказав король охочому злодію.
- Залюбки, ваша милосте! - відповів той та поповз назад. Джоффрі мав сумнів, чи той міг би набути більш недовірливого вигляду, навіть якби й схотів це показати.
Король буркнув від задоволення, рухаючи дальновид паралельно до землі; в його голові вже складались всі фрагменти мозаїки, і він легко всміхнувся.
- Як щодо мене? - запитав Джон.
- Візьмеш під керівництво свою когорту, коли люди прибудуть сюди. Ми разом проб'ємось прямо до того багаття, - сказав йому Джоффрі, вказавши рукою на палаючий ренліний павільйон. Як виявилось, всі ті шатри на диво вогненебезпечні.
- Кров і Багно? - запитав легат із диким оскалом на губах, котрий би пасував і лютововку.
- Кров і Багно, Джоне, - пробурмотів король, опускаючи дальновид, і несвідомо сягнув правою рукою до руків'я меча. Сьогодні доведеться замінити меча на ще одну булаву, невдовзі відбудеться зустріч з чималою кількістю обладунків...
- Кров і Багно... - повторив він.
2
- Перша когорта! Центурії! Вперед! - проревів Джон, і його люди відповіли своєму командиру власним буркотом, опустили алебарди і розійшлись в напрямку власних центурій. Вони прорубали собі шлях до ренліного павільйону, алебарди почервоніли від крові тих, хто чинив опір; прапори із Королівським Кулаком та Оленем столичних Баратеонів гордо майоріли над лісом алебард, напнуті потужнии вітрами Штормових земель; віддалений грозовий гуркіт поступово сильнішав, поки дощ посилювався і пригашував частину невеликих пожеж.
Джоффрі вдячно кивнув Джону. Його легати показали себе якнайкраще, кожен вів за собою когорту з приблизно тисячі вояків. Номінально це була робота трибунів, як цю посаду колись називали гіскарці. Передбачалось, що легати керуватимуть цілими легіонами.
Але через те,що на даний момент існував лише один-єдиний легіон, чи полк (це Санса примусила його змінити ім'я на щось менш "войовниче") - легати вивчали мистецтво командування в бою із своїми власними когортами. Після десятків легких сутичок по всьому півночі штормових земель, і десь в чотири рази меншої кількості справжніх битв - Перший полк Королівської Гвардії до верху просяк кров'ю. В меншій мірі - в значенні неминучих військових втрат, але у значно більшій - в тому, якими залізними хватами ті вояки тримали власну зброю, із сталевими проблисками в очах.
- Король Джоффрі і Штормові землі! - ревіли вони, маршируючи; дощ, котрий так часто поливав цей край, знову вперіщив на повну, з-за обрію доносився приглушений грім. Джоффрі взяв із собою цілу центурію, швидко маршируючи повз чисельні вогнища навіженого та дезорганізованого бою.
Він вів їх швидкою ходою, повз обгорілі намети та купки нічийних коней без вершників. Центурія різко зупинилась, коли вони побачили навіжений бій прямо перед собою, ледь освітлений догораючими тентами, котрі жевріли під потоками дощу.
Змішана купа моррігенових та феллових вояків билась із своїми тиреллівськими противниками. Прямо в гущавині жорстокої рубанини перебував чолов'яга, вбраний в повний обладунок, із здоровенною тиреллівскьою трояндою на весь щит; його меч літав сталевим вихором, коли він бився із двома моррігеновими солдатами та ще й з їхнім лордом одночасно. Лицар ухилявся та робив замахи, чистим порізом перетнув горлянку одного з вояків і в той же час вгатив щитом потріпану фігуру, котра мала б бути, як припускав Джоффрі, самим лордом Моррігеном. Хід бою видавався не на користь штормоземців, але обидві сторони сутички миттєво зупинились, переводячи дух, коли разом побачили джоффриних людей, і раптово припинили бій.
- Гвардійці, тут?! - заволав броньований Тирелл, не вірячи власним очам, - Моррігене! Фелле! Вирішимо наші з вами суперечки пізніше, перше...
- В цьому не буде потреби... сер Гарлан Тиррел**, чи не так? - вигукнув Джоффрі гучним голосом, виходячи вперед поза лінію уніфікованих алебард, котрі вже дивились в бік ворога. Король вже не був вбраний як рейдер.
Він приготувався до битви, вдягнув повний латний обладунок, посічений сотнею порізів та вм'ятин, маючи зверху червоно-жовтий табард із гербом Баратеонів Королівської Гавані. З шолома стирчали двійко кованих оленячих рогів, загнутих вперед; вони зловісно відблискували нагостреними вістрями, контрастуючи із незахищеною зеленню чистої міді на наплечниках. З поясу звисали два перначі, причеплені так, щоб їх можна було б миттєво схопити при потребі.
- Джоффрі Баратеон! - Гарлан виплюнув те ім'я, наче то був прокльон, та знав шолома, щоб роздивитись володаря Семи Королівств. - Ти. Ти це зробив. Все це, - проревів він, показуючи мечем на все навколо; віддалені звуки громовиць розставляли знаки пунктуації в тих словах.
- Твій так званий король спричинив це все, сер***, - нейтрально відповів Джоффрі, піднявши забрало шолома, щоб його краще було чути, - Лорд Морріген, то часом не ви?! - вигукнув він, ігноруючи сера Гарлана.
- Так, я! - прийшла відповідь від скупчення вояків-штормоземців.
- Я прийшов в пошуках зрадників, чи ви часом не бачили тут таких? - заволав Джоффрі.
Проблиск раптового усвідомлення загніздився в свідомості сера Гарлана, і він вигукнув через плече: - Лестере, навіть не смій...
- Тут немає зрадників, окрім оцих тиреллівських гівноїдів, ваша милосте! - почулась відповідь Моррігена.
- То ти тепер зрадник і на словах, не тільки в справах, Лестере?! Ти отак просто зраджуєш короля Ренлі?! - розлючено закричав сер Гарлан.
Лорд Морріген вивалив всі карти на стіл: - Ренлі вбив лорда Селмі! Ренлі повів Штормові землі на війну проти сина Роберта Баратеона! Срати я хотів на того узурпатора! - відгукнувся він.
Сера Гарлана аж заціпило, як він переводив погляд між моррігеновими людьми та джоффриним військом. Він одягнув шолома на голову, матюкнувся і похитав головою, виявивши, що шлях до відступу вже перекрили гвардійці.
- Хайгарден! - проревів він хутко, метнувшись до Джоффрі, - Хайгарден! За короля Ренлі! За короля Ренлі! - закричав лицар до своїх людей, котрі рушили за ним. - Ну ж бо, боягузи! Вийдіть проти мене! - ревів він у відчаї, усвідомлюючи, що формація перед ним зламається тільки у випадку миттєвої смерті Джоффрі від його руки.
- Центуріоне, - спокійно вигукнув Джоффрі, опускаючи забрало й залишаючись на місці, дивлячисль на біг Тирелла та хоробрих вояків позаду нього.
- Арбалети! Швидкий вогонь! - проревів Джелк з Блошиного Дна, котрий став центуріоном Королівської Гвардії. - ВОГОНЬ! - наказав він, коли арбалетники вибігли перед рядом алебардників, вивільняючи хмару болтів, що свистіли повз Джоффрі, брутально збиваючи з ніг частину Тиреллів. - Друга шеренга! Вогонь! - закричав центуріон за мить; нові стрільці вибігли з формації і вивільнили аналогічний сталевий ураган. Болти пробивали гамбезони, лати та плоть на такій малій віддалі, шквал клацання спускових механізмів на частку секунди випереджав глухі удари, коли атакуючі тиреллівські вояки валились додолу наче скошена трава; їхній бойовий клич перетворився на колективний зойк. Гарлановий навіжений біг перервався через добру дюжину болтів в нагруднику, ногах та руках. Він пройшов ще декілька метрів, перш ніж впустив меча і щита; сперся на коліно, перш ніж звалитись обличчям в багнюку. Ті, хто біг за ним, відстаючи на кілька кроків, також лежали в болоті, спливаючи кров'ю під дощем.
Джоффрі рушив до нерухомого тіла Гарлана, чоловік болісно дихав, коли король підійшов до нього; кров дзюбоніза з-під нагрудної пластини.
Джоффрі зітхнув, дивлячись на ворога: - Життя, втрачене намарно, - пробурмотів він, взяв пернача і милосердно добив просторянина. Милосердя Матері небесної було, як і все інше у Вестеросі, жострокою та брутальною штукою.
- Ваша милосте, - почав лорд Морріген, крокуючи до нього, очевидно приголомшений тим, що щойно побачив.
- Лорд Морріген, - привітався Джоффрі, обернувшись, припасував до пояса свого скривавленого пернача і вивищився над ним, поки дощ омивав його роги. Юнак вже досить звикся з їхньою вагою, хоча іноді ловив себе на думці, твердо впевненій, що всі навколо от-от вибухнуть реготом від його вигляду з цими штуками на голові.
- Мій меч - ваш, наказуйте, - сказав лорд; цівочка крові скрапувала з-під його обладунку, коли він поклав меча на землю й прихилив коліно. Лють щодо Ренлі - чи принаймні тих подій, котрі той уособлював - виявилась справжньою. Звичайно, частково причиною зміни сторони для лорда Моррігена було просте бажання врятувати власне життя.
- Підведіться, володарю Воронячого Гнізда, - промовив юнак, киваючи; він зробив щось подібне, коли лорд Фелл так само вийшов вперед з групи вояків. - Зараз я збираюсь повернути цей табір до Королівського Миру, ви зберіть якомога більше штормоземців і вирушайте за мною, - наказав він коротко.
Лорд Морріген швидко переказав королю все, що знав, і Джоффрі рішуче кивнув, повертаючись до своєї центурії. Тепер він мав чітке припущення, де міг перебувати Ренлі...
3
Колись могутня армія, котра складалась з сотні тисяч мечів, тепер помирала. Дезертири та грабіжники розбігались із табору у всіх напрямках, а багато інших кидали мечі на землю і пропонували викуп за себе, якщо мали що віддати. Прямо по центру табору знаходився Ренлі та залишки його Веселкової Гвардії; він відчайдушно намагався згуртувати людей, і невеличке ядро штормових та просторянських лордів оточувало його; окремі з них бились між собою, коли решта рушила за Ренлі подалі від табору. Було не дуже зрозуміло, чи вони насправді супроводжують його, а чи просто тікають в тому ж напрямі, але врешті-решт яка різниця?
Королівська Гвардія вдарила по ним, наче кулак Воїна Небесного, спочатку подвійним залпом арбалетів, а згодом двома шеренгами алебард. Ледь притомні ополченці та невпевнені професійні вояки кричали, падаючи та вмираючи; кров змішувалась з дощем та багном, коли ворожі ряди зламались та почали тікати.
Джоффрі перебував в першій шерензі, майже власноруч прорубаючи собі шлях своїми одноручними булавами. Він був вістрям списа, що пробило ренліне військо, проламуючи лицарські обладунки майже як хірург, так наче його перначі були сталевими обценьками в руках коваля-ювеліра. Він ламав та трощив їхні лати, пробиваючи метал і плоть, поступово втрачаючи терпець і пробиваючись все глибше і глибше в ворожі ряди. Юнак заревів, вгативши по лицарському шоломі з двох боків одночасно, зминаючи метал, від чого той неборак впав назад, наче маріонетка з перерізаними ниточками. Він переступив через мерця і зловив руків'ям удар сокири, одночасно вгативши перначем по руці нападника, а по тому одразу крутанув обома булавами в зворотньому напрямі. Ворог закричав, коли його рука зламалась, але одразу затих, коли Джоффрі вдарив його по шоломі обома руками по черзі справжнім шквалом сильних ударів, протягом не більш ніж двох секунд, проте залишив з десяток проломів в сталі, крізь які потекла кров. Він сковзнув набік і зчепився з вояком, що спробував вгатити його дворучником в груди, та юнак вгатив перначем тому по ребрах, а іншим по шиї, і обидва звалились на землю. Ополченці спробували втекти, перестрибуючи через нього, аж враз виявили, що немає куди тікати, тиск тіл навколо був завеликий. Вони були з числа тих, кому пощастило поки що вижити, та їхні рухи були повільними; селяни панікували й не мали достатньо сили пробити його обладунок.
Джоффрина швидкість просування зростала все більше та більше, як все більше найближчих противників виявлялось ополченцями; нестримний пошук по Ренлі привів його прямо в гущавину селян лорда Бісбері; нажахані фермери, озброєні залізними списами чи навіть вилами, мали на собі лише шкірянки, рідко коли стару кольчугу. Він пройшов крізь них, так наче вони були не більш ніж частиною дощової завіси, що заливала згори поле бою, відбиваючи набік списи та трощащи щелепи і долоні; нагострені ребра перначів відрубували пальці, а іноді й цілі зап'ястки; юнак зберігав стабільне та регулярне дихання. Він перебував майже в стані трансу, свідомість фокусувалась на меті, поки хлопець шукав Ренлі, щоб покінчити з цим всім.
Стільки смертей, стільки смертей... думав він відсторонено, відчуваючи укол провини куточком свідомості. Хіба він не хотів цього? Не бажав цього? Сильної демонстрації для відвертання майбутніх повстань, способу показати Вестеросу, що на трон зійшов король-воїн, навіть могутніший за самого Роберта?
Він усвідомив, що загубив Джона дорогою, вірні алебардники розчинились в гущавині бою. Джеймі та Сандор час від часу з'являлись на мить в полі зору, але й вони зникли з виду через навіжений тиск тіл.
Він на це не зважав.
- РЕНЛІ! - заревів юнак; лицарі та селяни сахались від нього, хоча він й не збирався атакувати їх особисто; він швидко крокував, відштовхуючи щити набік, лише щоб спричиняти шквал ударів та замахів по відкритим обличчям та місцям з'єднання частин обладунків. Юнак обертався навколо осі кожні дві секунди, прикриваючи власну спину і вбиваючи будь-кого, хто насмілювався наблизитись з боку сліпих плям. - РЕЕЕЕНЛІІІІ! - ревів він, пробиваючись все глибше у ворожий натовп, трощачи забрала шоломів і вивільняючи сталевий вихор на будь-кого, хто ризикував наблизитись занадто близько.
Десь же мав той бути посеред них!
- СИДРОВА ЗАЛА! - заревів лицар, вбраний в ліврею зелено-яблучних Фоссовеїв, і Джоффрі ледь зміг відбити ідеально вивірений мечовий укол; лезо сковзнуло по шоломі збоку, замість того, щоб прохромити череп крізь щілину забрала.
- ЗДОХНИ! - заревів Джоффрі у відповідь, відбиваючи меча набік, і майже вгатив перначем по ворожій голові. Проте лицар зловив той удар на щит та спробував відкинути його подалі від себе. Джоффрі покинув одного пернача, що застряв в щиті, блискавично стрибнув догори, майже перекотився через щит і вгатив іншим перначем ворога по основі шиї. Він висмикнув зброю з рани із буркотом, поки бій навколо нього на мить затихнув: люди продовжували сахатись назад, але нові вороги налетіли з боків.
Він зробив крок у бік і дозволив фермеру пролетіти повз із вилами наготові, вдаривши того по незахищеній голові, перш ніж відхилити списовий укол від солдата зліва, вгативши наступного противника перначем по грудях. Навколо виявилось стільки ворогів, так наче вони оточували його зі всіх сторін; щосекунди хтось помирав, аж поки юнак вже не міг рухати руками через тиск тіл навколо. Хтось примудрився висмикнути йому булаву з руки, поки натовп придушував зі всіх сторін; два селянина тримали його ліву руку, а третій спробував схопити праву однією рукою, сягаючи іншою до сокири на поясі. Збоку заревів лицар в червоній лівреї, піднявши над головою могутню сокиру, маючи намір добити його, але Джоффрі потягнув праву руку на себе, дозволяючи бойовій сокирі відрубати кінцівку тому фермеру замість своєї. Він використав звільнену руку, щоб вгатити залізним кулаком по кольчужному каптуру одного з селян зліва, вивільняючи ліву руку, перш ніж використати другого ополченця як живий щит від навскісного замаху, котрий, він це знав, от-от прилетить. Селянин заверещав, коли сокира Червоного лицаря загрузла в його тілі; Джоффрі використав те прикриття, щоб зблизитись із лицарем, та заревів від люті. Він запізніло зрозумів, що залишився голіруч, тож просто зірвав шолома в лицаря з голови і одразу почав душити Червоного лицаря з Веселкової варти, аж враз усвідомив, що цей спросіб вбивства займе забагато часу.
- ДЕ РЕНЛІ?! - заволав він прямо в буряково-багряне обличчя сера Робара Ройса. Дядько мав бути десь поблизу, Веселкові вартові ніколи не віддалялись від свого пана. Ця думка поновила сили хлопця, і він продовжив стискати шию, важко дихаючи, поки гамір битви дивно затихав навколо нього.
Удар списом перебив йому дух, коли він вгатив кулаком по зубам молодому лицарю, і юнак обернувся, щоб викрутити списа з рук хороброго селянина, котрий атакував його. Він заревів, коли селянин не відпустив зброю, натомість підлетів прямо до джоффиного броньованого кулака. Юнак збив його на землю скривавленою купою, поки Ройс, що отримав несподівану паузу, намагався оголити свого меча. Джоффрі зловив передбачуваний удар сталевим наручем і знову вгатив його кулаком, безслівно ревучи із кожним наступним ударом, поки лупив лицаря по обличчі. Майже всі навколишні вороги відступили назад, і Джоффрі бив лицаря обома руками; дві сталеві рукавиці змінювали одна одну по цілі в серії нещадних ударів, що продовжували лупили лицаря, коли той заточився назад. Окремі крики злились в одне суцільне ревіння, поки він прискорював швидкість ударів і зненацька підняв напівмертвого покаліченого лицаря догори; адреналін та справжній транс берсеркера подвоїли його силу, коли юнак заревів на всі легені і вгатив одним із своїх загострених рогів ворогу прямо в шию. Сер Робар захлинувся кров'ю, коли Джоффрі витягнув скривавлений ріг з рани і ще раз закричав, з силою жбурнувши тіло об землю. Броньований воїн розпластався в багнюці, раз чи два сіпнувся, перш ніж застигнути нерухомо.
Дощ змивав кров з обладунку, в черговий раз, але юнак й досі відчував липкі потоки, що стікали вниз по латах, коли озирався навколо; перелякані лорди та лицарі вже почали розмахувати своєю зброєю, коли він нарешті знайшов свою здобич.
- Ренлі! - вигукнув він з полегшенням, приємно здивований видом свого несправжнього дядька, злегка пораненої Брієнни та сера Лораса, що стояв без шолома, захищаючи свого пана. Як це було загальноприйнятним у вестероському способі ведення війни, зараз бійці з обидвох сторін більше озирались, ніж насправді бились між собою, очікуючи на вирішальну дуель чемпіонів коло себе.
Вони очікують на видовище? Джоффрі зараз покаже їм таке видовище...
Кривава вистава, прошепотів червоний голос у вусі, відволікаючи увагу та нормалізуючи кровообіг; його тіло, здається, почало жити власним життям, кожен крок ставав ретельно вивіреним і гармонійним з рештою рухів.
- Що ж , племіннику, здається ти знайшов мене, - відізвався Ренлі улесливим голосом, від якого раніше лорди заспокоювались, а леді вкривались багрянцем; голосом, призначеним для керування бенкетами та вмовлянням вишуканими словами. Голос не звучав наляканим, але обличчя його власника зраджувало те враження. - Здається в останні дні в королівствах розвелось аж забагато Ланністерів, чи...
- ШТОРМОВІ ЛОРДИ! - проревів Джоффрі, ігноруючи співрозмовника, озираючись до настрашених лордів та лицарів. - Це ваш прославлений король?! Ви вибрали цього чоловіка, щоб він вів вперед Сім Королівств?! - він кинув їм виклик, крокуючи до них; клята вага оленячих рогів змушувала його почуватись велетнем, - Вбраного в лестощі та шляхетність?! Красномовного жевжика?! - заревів він до них, коли Брієнна заволала від гніву і рвонула вперед, низько тримаючи меча-півторака, спробувавши заколоти його. Джоффрі буркнув, відскочивши набік, меч лише сковзнув вздовж обладунку, і він зробив рух, вдаряючи її кулаком в забрало. Проте вона пригнулась і стусанула його плечем по інерції, відкидуючи подалі.
Джоффрі викрутив алебарду з заціпенілих рук якогось вояка, крутанув її в низьку захисну стійку, як Брієнна атакувала знову, не даючи йому ані миті перевести дух. Вона кричала, намагаючись розрубати його навпіл зверху до низу, голова алебарди ледве зупинила той замах, перш ніж вона зменшила відстань і вгатила броньоване коліно йому в нагрудник на рівні шлунку.
- Вбий його, Брієнно! - заволав Ренлі, злегка порухавшись назад та вперед, міняючи положення долонь на руків'ї дворучника. Лорас розривався між бажанням приєднатись до бою та не бажав полишати Ренлі без захисту. Вона перейшла до виконання його наказу, схопившись лівою рукою за середину меча в напівмечевому хваті, і нанесла потужний укол, котрий мало не пробив джоффрину нагрудну пластину, змусивши його видихнути повітря; юнак аж заточився назад. Вона виявилась вродженим воїном...
Але недосвідченим. Надзвичайно недосвідченим.
Джоффрі відхилив ідеальний нижній укол, і коли вона рушила,намагаючись зупинитись, він стрибнув вперед, пробуючи вгатити вістря алебарди їй під забрало. Жінка ледь встигла відхилити голову назад, але тоді Джоффрі потягнув на себе зі всієї сили, зловивши її виступом сокири за шийний горжет, і скинув її на землю. Він застрибнув їй на спину і наніс чистий добиваючий удар, колючи алебардою в те саме місце; вістря вийшло їй через горлянку.
Ренлі аж позеленів, швидко моргаючи, а сер Лорас спокійно дихав, стоячи біля свого пана, тримаючи напоготові меча та щита. - Досить, небоже! Ми здаємо...
Юнак заревів, заглушаючи ренліний голос сильніше, ніж гуркіт дощу: - І це ваш король?! Котрий жартує та белькоче, коли навколо його шиї стискається сталеве кільце?! - заволав він прямо в обличчя найближчому ополченцю; той чоловік заточився назад, різко моргаючи. Джоффрі рушив до інших двох, не відводячи погляду від облич глядачів. Він вже робив колись щось подібне, біля пшеничних полів в річкових землях, багато років тому. Проте сьогодні на кону стояла значно більша мета, мета показати їм всім, що його лють - то справжня сила.
- Ви, хто бився пліч-о-пліч та спливав кров'ю разом з моїм батьком на Тризубі, ви, хто зрадив пам'ять про свого пана, коли його тіло ще не встигло охолонути... це ось цим чоловіком ви бажаєте замінити сина свого короля?! - закричав він, крокуючи вздовж лінії солдат, майже притул наблизившись до них; жоден з присутніх не простягнув свою зброю і не ризикнув загрожувати його життю. Провина, прошепотів голос примарної Санси. Провина та сором, що придушать штормових лордів, зробивши їх покірними, після такого залякування. На цей момент бій вже припинився, гвардійці почали з'являтись поміж змучених та брудних лордів Простору та Штормових земель.
- Захищайся! - заревів король, зненацька кидаючись на сера Лораса; алебарда літала в його руках, коли він петляв наліво та направо під час того навіженого бігу. Він втопив вістря алебарди в плечі ворога, лицар заволав від болю, перш ніж його меч болюче лизнув джоффриного наруча. Гвардійці вже пробивались в передні ряди, приєднуючись до споглядання небаченого видовища, скупчуючись на одній половині кола глядачів. Кілька секунд по тому вони почали вдаряти тупими кінцями ратищ по землі, створюючи крещендо звуків, котре змушувало джоффрину кров в жилах бриніти наче струну, ігноруючи холодний дощ, що промочив його до самих кісток.
Лорас відступив, вивільняючи алебарду зі свого плеча, і Джоффрі дозволив йому відійти подалі, одночасно знімаючи шолом з голови. Він відкрутив ті сталево-бронзові роги, урухомивши хитрий механізм, що прикріплював їх докупи, і викинув шолом у багно.
- Штормоземці! - вигукнув він та сплюнув; слина змішалась з дощем, коли він атакував противника із рогами в кожній руці, одночасно; рухи розмивались від швидкості, поки він бив по серу Лорасу тупими кінцями рогів, раз, двічі, тричі, використовуючи їх як молоти. Ворог не був готовий до того, що Джоффрі зробив після того; юнак копнув лицаря, збиваючи з ніг, перш ніж стрибнути на Ренлі із верхнім замахом. Заскочений зненацька дядько заточився назад під шквалом ударів, відчайдушно блокуючи замахи.
Хоч яким би й був він вмілим оратором, та Ренлі не був справжнім воїном. Крізь два проколи в обладунку тепер виднілась скривавлена плоть, на передпліччі та на грудях.
- Ренлі! Відійди! - закричав сер Лорас, жбурляючи щита на землю, і взявся за меч двома руками. Він мав репутацію досвідченого бійця, але це нічого не вартувало, бо джоффрина атака на Ренлі перетворила просторянина на берсерка. Лицар Квітів заревів, женучи вперед як навіжений, і Джофрі обернувся якраз вчасно, щоб зловити меча одним рогом, безпечно відхиляючи рух леза.
Він вгатив іншого рога Лорасу прямо в очницю, використовуючи силу інерції ворога для посилення ефекту. Лицар-Тирелл зашпортався, пролетів повз нього і зачепив ренліне плече мечем, перш ніж впасти на землю в диких судомах, коли чергова громовиця розколола небо над ними.
Ренлі безсловесно застогнав, кинув меча на землю і впав на коліна біля вбитого, тремтливими руками рвучи на клапті коштовний шовк, що виднівся з-під його зеленого обладунку, в безнадійній спробі спинити кровотечу перев'язкою. - Лорасе! Лорасе! - закричав він, та той крик потонув в ритмічному гуркоті алебард, що гриміли об землю. Джоффрі почувався сюрреалістично, крокуючи до Ренлі, одночасно викинувши інший ріг додолу.
- ШТОРМОЗЕМЦІ! Сини грому та бурі! - проревів він, хапаючи змарніле тіло Ренлі, та потягнув його подалі від мертвого Лораса; сльози текли обличчям дядька, змішуючись із дощем. Юнак тягнув його, міцно вхопивши за шию ззаду, підняв погляд до зблідлих лордів та лицарів, що купчились по один бік чималого кола глядачів. Їхні руки побіліли, так сильно вони стискали свою зброю.
- Цей чоловік! Котрий навіть не може стримати власне військо від братовбивства, цей чоловік поведе за собою ройнарів, андалів та перших людей?! - запитав він в них, жбурляючи Ренлі на землю їм під ноги, розбризкуючи багно на всі боки.
Їм всім відійняло мову. Бліді обличчя відводили погляди...
Ця тиша сказала Джоффрі все, що він бажав почути.
- Кров і Багно, Ренлі, - видихнув він, - Це те, про що мовчать всі ті пісні, - сказав він низьким тоном, його голос лунав дивним відлунням посеред того відкритого простору.
Юнак дивився на лордів та лицарів, повільно дихаючи, відчуваючи пориви вітру обличчям; шторм здував дощ набік, гупотіння тисяч алебард по багнюці майже заглушувало грім у небі, блискавки розколювали небеса на віддалі. Він стояв беззбройний на відстані простягнутої руки від лордів, котрі ще вчора намагались за всяку силу вбити його.
Король важко дихав, не відводячи погляду, виструнчивши спину як дошку; обладунок скрипів при кожному подиху. Він кидав їм виклик своїм поглядом, вимагав в них піти в бій проти нього, благав їх зробити так.
Він почувався могутнім, вдивляючись їм всім в очі. Відчував давно призабуте почуття, востяннє відчуте тоді, коли юнак скинув віхта вниз через бійницю Фортеці Світанку. Хай простять його Старі боги, він почувався, наче міг би прямо зараз вбити кожного з них голіруч, якби захотів того.
- ШТОРМОВИЙ КОРОЛЬ!**** - раптово проревів один із штормоземських лордів, його голос чітко прорізався над гуркотом алебард та громовицями в небі.
- Штормовий король! - заволав інший, десь за півсекунди, - Нам - Лють! - підхопив ще інший родове гасло Баратеонів. - Лють! - кричали вони. - ЛЮТЬ! - ревіло навколо.
- Штормовий король! Штормовий король! Штормовий король! ШТОРМОВИЙ КОРОЛЬ! ШТОРМОВИЙ КОРОЛЬ! ШТОРМОВИЙ КОРОЛЬ! - повторювали вони, не від радості чи відчуття слави, але у визнанні. То було виправдання за провину, благання про милість... але одночасно і відкритим визнанням. Наче щось первісне кричало разом з ними, поклик давно призабутих часів. Згода на спадщину Оріса Баратеона та Дюррандонів, котрі так довго правили ними, багато віків тому.
- ШТОРМОВИЙ КОРОЛЬ! - ревіли вони, здіймаючи мечі та булави в небо, вигукуючи слова клятви, котру не було чутно з часів Завоювання; просторянські лорди ставали на коліна, намагаючись уникнути його погляду.
- ШТОРМОВИЙ КОРОЛЬ! - вони вітали свого сюзерена, поки павутиння блискавиць розповзалось небесами, і грім заглушив той клич.
* (від перекл.) Ночепісня - родовий замок дому Каронів, штормоземців, на південно-західному кордоні Штомових земель; на кордоні з Дорном та Простором.
** (від перекл.) Гарлан "Галантний" Тирелл - другий син Мейса Тирелла і старший брат Лораса та Маргері.
*** (від перекл.) Мабуть варто нагадати, що у Вестеросі слово "сер" практично є синонімом слова "лицар" - так титуловали воїна, що проказав обітниці перед богами та своїм паном і відстояв всеношну службу у Септі, тобто "сер" обов'язково поклоняється Седмиці, без винятків. Так як не всі мешканці континенту поділяють віру в Седмицю (півничани, наприклад, переважно моляться Старим богам, а залізняки своєму Потоплому богу) - то й не всі лицарі в нашому звичному розумінні є лицарями з точки зору вестеросців, хоча всі вони поділяють однаковий стиль бою, подібні обладунки та зброю.
Наприклад, Сер Джорах Мормонт, та сер Родрік Кассель є винятками серед півничан - адже вони отримали помазання в лицарі, і відповідно покинули батьківську релігію.
**** (від перекл.) Штормовий король - титул королів Штормових земель перед завоюванням Таграрієнів. Останній штормовий король, Аргілак Дюррандон, загинув від руки Оріса Баратеона, брата-байстрюка Ейгона Таргарієна; Оріс взяв дочку Аргілака собі за дружину, тож всі Баратеони були прямими потомками тієї прадавньої династії. Також штормовим королем, незалежним від держави Таргарієнів, проголосив сам себе Ліонель Баратеон, прадід Роберта, коли вирішив відновити незалежність свого королівства через образу честі ( бо коронний принц Дункан Таргарієн свавільно розірвав заручини з донькою Ліонеля), але те повстання майже одразу придушили.