Розділ 52: Золото.

1

Для Санси дні блискавично проминали один за одним, заповнені розміщенням заручників з Простору та наглядом за різноманітними наслідками війни.

Справи в загальному були в кращому стані, ніж їй спочатку здавалось; жахіття битви, похорони батька, Джорі, Ліри та багатьох інших дещо деформували її сприйняття світу протягом перших місяців одужання.

З півночі прибули матінка та Робб, і вона була щиро рада, що він може відігравати роль сильного старшого брата для Брана та Ар'ї. Сповнена сліз зустріч ледь не закінчилась тим, що мати вже збиралась забрати всіх своїх дітей на Північ, хоча Ар'я та навіть Бран опирались цьому. Після батькової загибелі малий набридав Джоффрі вдень та вночі, благаючи прийняти його до Королівської Гвардії, і врешті її чоловік був змушений поступитись. Бран разом з Ар'єю тепер тренувались під наглядом Міри; діва з роду Рідів, ветеран Вовчої Ночі, переконалась, що вони також є потенційними варгами.

Її власні тренування так само продовжувались, але вже по іншому. Загибель Леді не вплинула на зростаючу силу магічного вміння, але змінилось те, наскільки просто стало її використовувати. Вона практикувалась із птахами та колібрі, частково, щоб жартувати з Джоффрі, але також й тому, що птахи були значно дурнішими за її безстрашну лютововчицю. Та хоч вони й поділяли значно меншу силу волі, все ж Сансі досі було важко навіть наблизитись до рівня того зв'язку, що вона поділяла з Леді, і дівчина майже не розрізняла кольорів, дивлячись на світ їхніми очима.

Міра визнавала, що вже не має чому більш навчити свою пані, адже й сама знала лише декілька трюків із копій книг в Сіроводній Варті. Спадок Рідів дійшов крізь віки до сьогодення дуже фрагментарним та неповним, і поза дивовижним відкриттям, що її брат Жойєн якось може спілкуватись із чардеревами - не було якихось особливих містичних одкровень, котрим вона могла навчити королеву.

Робб почувався, наче в клітці, як і його Сірий Вітер, коли прибув до столиці, значно пізніше після закінчення основних битв. Проте він хутко пожвавішав, коли поспілкувався з Джоффрі, котрий попередив Старка про орду здичавілих. Цього разу Манса повинна зустріти вся потуга Півночі, разом із половиною Королівської Гвардії, що зростала щодня в чисельності. Річкові лорди також погодились послати свої війська, адже їхня честь та гордість практично вимагали цього через джоффрині дарунки, а також через те, що вони не прибули вчасно на захист Королівської Гавані від Станніса.

Чорноводні цехи та торгова компанія продовжували свою роботу, розширюючись і наймаючи нових працівників з числа простого люду, котрі все втратили через війну, наповнюючи майже спорожнілу скарбницю держави та частково сплачуючи неймовірний борг. Плани щодо створення Королівського Банку Вестеросу довелось відкласти на кращі часи, через втрати золота та нестачу компетентного керівництва; можливо ті негаразди міг би вирішити Тиріон, якби досі був живим. Хоча лорд Мандерлі виявився досить вправним та лояльним майстром-над-монетою, та йому бракувало іскри інновацій та творчого підходу, котрими Тиріон так гладенько вписувався в їхнє спільне з Джоффрі бачення майбутнього Вестеросу.

Сам же Джоффрі став незвично мовчазним після того, як дружина розповіла йому про матір. Тайвін відіслав її до Кастерлі-на-Скелі без зайвих дискусій, задоволений поверненням посади Правиці. Джоффрі лише кивнув на те, перш ніж заплющити очі, і мовив, що мабуть було б краще, якби вони зробили так зразу після коронації, припускаючи що в цьому житті не вийде зупинити Довгу Ніч. Серсея була просто занадто непередбачуваною, маючи достатньо клепки в голові, щоб створити хаос, але недостатньо, щоб впорядкувати його чи плавно пройти між краплинками дощу.

Вона є моїм тягарем, сказав Джоффрі дружині із побитим виглядом... і вже краще відіслати її до Кастерлі-на-Скелі, аніж вдатись до... більш кардинальних мір. Тими днями він був дуже вразливим, пригадуючи різню, що вчинив на берегах Вузького моря, коли гнів, спричинений діями Станніса, дещо пригаснув, так само й пригадуючи те, як втратив самоконтроль під час допиту Вариса. "Проклята" сторона особистості - як він сам це називав - досить легко виринала на поверхню, коли навколо вирували кров та безкінечна війна. Він й сам використовував її на полі бою, скеровуючи проти ворогів, за що лише отримував навзамін додаткові почесті від лордів держави. Проте чим глибше він вивільняв ту лють - тим простіше ставало втратити контроль... і тому він поновив щоденні медитації під чардеревом, вважаючи, що деяка втрата часу, не витрачена на пряме правління, вартує повернення миру в свідомості та залізного самоконтролю, котрим він так гордився раніше.

А світ жив своїм життям.

Королівствами поширювались новостворені пісні та балади, котрі навіть її дивували незвичною силою та популярністю. "Білування Залізної Черепахи" стала улюбленою в Штормових землях; у всіх тавернах лунала та вульгарна, зухвала пісня про "гордого лорда-мисливця", що викладався на всі сто, намагаючись зняти панцир з однієї конкретної, впертої черепахи, котра мала "нахабність прийня-я-яти уда-а-ар і далі чвала-а-ати вперед". Пісня - очевидно же - згадувала про Ломаса Естермонта та його неймовірну впертість та стійкість, що той проявив під час останньої ночі заколоту Ренлі. Хаос через раптову битву в ренліному павільйоні змусив наймолодшого з Естермонтів битись за власне життя, в оточенні ворожих лордів-просторян; юнак намагався прорубатись крізь натовп ворогів до свого пораненого батька. Дікон Тарлі - котрий вочевидь був улюбленим дитям в очах свого батька - спробував зупинити його... і невдовзі скуштував сталі у відповідь.

Якщо Рандил Тарлі й намагався перед тим зупинити бійню, то після того вже вочевидь покинув ту думку. Загибель його сина та спадкоємця змусила старого вояка вибухнути шаленством берсеркера, що звузило весь навколишній світ до однієї-єдиної цілі: власне Ломаса. Лорд Тарлі перетворився - зі слів очевидців - на уособлення жаху, справжнього жнеця смерті; старий ветеран прорубався крізь людей, наче крізь очерет; тіла та навіть столи розлітались на всі боки, коли він намагався розрубати Ломаса навпіл тим своїм монструозним дворучником, що звався Серцерубом. Проте молодик вистояв, і після неймовірно довгого двобою - що тривав кілька хвилин чи й з годину, ніхто не міг сказати напевне - Рандил втомився достатньо, щоб допустити помилку, котрою одразу скористався Ломас і добив лорда.

Наступного дня Джоффрі висвятив юного Естермонта в лицарі, і "Залізна Черепаха", як його почали прозивати з того дня, перетворився на одного із найбільш відданих союзників короля поміж штормоземців, ставши природним лідером купки пов'язаних кров'ю молодих чоловіків, що набули статусу лордів та лицарів в ті дні по всьому краю. Його брат, лорд Еймон, отримав титул Захисника Півдня, так як в Тиреллів відібрали протекторат; Естермонти будуть наглядати над Штормовими землями, але не отримають їх у володіння. Джоффрі проголосив те королівство власністю дому Баратеонів з Королівської Гавані - на віки вічні - котре він передасть своєму спадкоємцю, так само, як Таргарієни передавали родовий Дракон-Камінь потомкам королів.

"Роги із Бронзи та Сталі" була значно похмурішою та зловіснішою; то була пісня, котру варто було слухати під час випивання вина в пам'ять загиблих друзів чи як нагадування всім, що не варто бунтувати проти Баратеонів з Королівської Гавані... а також та пісня слугувала особливо болісною насмішкою над просторянами. "Королівський Кулак" та "Кров та Багно" були особливо популярні поміж гвардійців; Кулак взагалі став неофіційним похідним маршем Першого Полку (сама ідея була новою для Вестеросу), тоді як друга пісня чулась щоразу, як захмелілі гвардійці збирались в будь-якому місці та з будь-якої причини.

Така артистична креативність підданих щиро дивувала її чоловіка, навіть більше, ніж саму королеву. З часом юнак призвичаївся вважати Вестерос не більш ніж варварською периферією в плані культури, принаймні якщо порівнювати його із Вільними Містами та далеким Сходом. Окремі з цих уявлень вона поділяла також, але досить швидко змінила думку, ставши свідком того вибуху творчості не лише з боку бардів та менестрелів, але й простолюду, котрий збирався в корчмах після роботи і, не маючи чим іншим зайняти час, брався до творіння справжнього мистецтва. "Скорбота Вовчиці" була меланхолійною, "Останній Танець Оленя" чомусь одночасно спричиняв до сміху і появи сліз на очах в рівній мірі, а "Ренліна Мотузка" була сумною і неймовірно похмурою, містячи куплети, котрі насправді не так вже й позитивно згадували королеву й короля, чи монархію в цілому.

Джоффрі не мав сили заборонити виконання тієї пісні, хоча й мав певні аргументи на користь такого рішення, щоб не отримати зворотньої реакції.

Такі пісні існували завжди, але Санса починала розуміти, що їх можна було спрямувати, змінити таким чином, щоб не лише вселяти страх, так як Тайвін робив із "Рейнами з Кастамере", але й підсилювали відданість, почуття єдності, чи навіть підсилювати бойовий дух перед битвою. То було цікавим відкриттям, і певні ідеї вже вирували в її свідомості щодо того, як використати це все в майбутньому...

Проте час не стояв на місці, так само як і Пурпур, і світ рухався далі. Початок їхнього правління був окроплений кров'ю, але підмурки влади виявились достатньо міцними. Вони правили в унісон, разом, намагаючись підготуватись до прийдешніх проблем; з'являлись нові полки, виробництво в Королівських землях зростало, як простолюд брався за сокири та лопати, пилки та веретена, алебарди та арбалети. Ціни поступово знижувались, а витрати все збільшувались, адже все більше та більше срібла опинялось в кишенях простолюддя Королівських земель; їхнє життя потрохи покращувалось, як все нові й нові крамниці та ятки відчиняли двері перед покупцями по всій столиці. Подібне відбувалось й в Річкових землях: на водах Тризубу метушились цілі торгові флоти річкових галер, а міські торгові привілеї сприймались купцями майже на кшталт посвячення в лицарство. Вестерос мав неймовірний невикористаний потенціал, повнився розмаїттям всіляких ресурсів, ще й мав чимале населення... але було не так вже й багато часу на створення добробуту, перш ніж згаданий добробут доведеться використати на перетворення економіки всього континенту на військову машину проти Інших.

Проте баланс золота в скарбниці коливався, і їм доводилось позичати все більші й більші суми в Залізного Банку... на щастя, досвід попереднього життя в Браавосі чимало допоміг, адже вони знали, що саме й коли саме варто говорити, щоб створити позитивне враження на представників банку. Підтримка з боку лорда Тайвіна також виявилась досить витратною... але принаймні той чоловік й так перебував на вершині списку людей, гідних титулу Правиці.

Вони разом працювали, викладаючись на повну, поки на обрії збирались грозові хмари, і врешті перші ознаки війни таки досягли столиці...

2

Пройшло майже три з половиною роки після джоффриного пробудження, коли здичавіла напали. Вони збирались позмагатись із вражаючою потугою добре підсиленої людьми та припасами Стіни. Розповідали, що лорд-командувач Торн ледь не заплакав, побачивши величезний обоз, що рухався Королівським шляхом; півничани, гвардійці та річкоземці прибували, підсилюючи оборонців. П'ять покинутих замків відбудували майже з нуля. На стіні встановили нові требушети та катапульти. Прибували обози із стрілами та обладунками.

Обоє, Джоффрі та Санса, знали, що кожне-кожнісіньке мертве тіло на північ від стіни з часом стане ворожим солдатом в майбутній Довгій Ночі, але затримки через війну та міріади додаткових проблем невимовно ламали чимало планів. Джоффрі ще ніколи не правив протягом такого тривалого проміжку часу, а Санса взагалі не мала подібного досвіду раніше.

Як виявилось, досвіду бракувало їм обом. Справлятись із сотнями змов, тисячами перешкод, мільйоном дрібних проектів - це все вимагало постійного нагляду. Вони просто не мали достатньо часу на це все, не маючи часу полишити столицю для довготривалих перемовин та війни на Півночі... саме тому Джоффрі послав Ланселя та Олівара на переговори з лідерами здичавілих, підсиливши їхні аргументи всім особовим складом Першого та Другого Полків Гвардії.

Без особистої присутності короля чи королеви на перемовинах... результат був легко передбачуваним. Умови розглядались з врахуванням багатьох змін, але здичавілі не могли погодитись на те, що підійшло б лорду Роббу, і навпаки. Зрештою дикуни атакували, заплатили за це своєю кров'ю і панічно відступили під переслідуванням лицарів Річкових земель.

Проте новини з Півночі займали в свідомостях Джоффрі та Санси чи не другорядне місце, адже чергова несподівана загроза виникла, не тоді і не в тому місці, як це передбачалось. З Долини прилетіли круки, несучи погані новини: над стінами Мартинова* піднялись стяги Таргарієнів.

3

- Не можу в це повірити... - пробурмотіла Санса, нишпорячи серед листів, більшість з котрих були доповідями від її шпигунської мережі або від лордів зі всіх кутків Долини, - Як ми могли це прогавити? Варис... він же... - вона затнулась, знову перечитуючи одного з листів, - І наші шпиги в Лісі...

Джоффрі сумно зітхнув, крокуючи по безлюдній залі малої ради: - Він мусив мати потаємний канал зв'язку через Вузьке море... і власних агентів в Долині так само, - пробурчав він, - Мабуть було помилкою залишати його живим після коронації, - додав юнак.

- Вочевидь Павук наклав руки принаймні на частину бейлішевих контактів та маєтностей в Долині. Між бейлішевим "зникненням" та створенням нашої власної мережі агентів пройшло чимало часу для втілення такого задуму, - зітхнула Санса.

Джоффрі повільно дихав, спершись на стіл, та роздивлявся карту Долини Арринів: - В них немає шансів на захоплення Вестеросу, - сказав він неквапно, проводячи пальцями вздовж гірських доріг, - Вони спробують захопити весь край і контроль над дорогами до початку зими; коли гірські перевали залипле снігом, то в них буде шанс убезпечитись від вторгнення, а кожен місяць повстання буде лише додавати по краплині до ейгонової легітимності, - зауважив він.

- Скільки там ворогів зараз? - запитав він в неї.

- Десять тисяч вояків із Золотого Товариства, ще зо три тисячі інших найманців з різноманітних загонів, і принаймні з дюжина слонів, - сказала вона похмуро. - Проте вони не встигнуть захопити гірські перевали, перш ніж наші війська туди дійдуть, - додала дівчина, злегка хитаючи головою, - То очевидно провальний план з самого початку.

- А це набуває сенсу в зв'язку з суперечливими листами, що ми отримуємо протягом цілого дня, - погодився Джоффрі, - Щоб там не намагалась втілити твоя тітка Ліза, вочевидь це не спрацювало, судячи з того вчорашнього листа із Соколиного Гнізда... листа підписав лорд Нестор Ройс, а не леді Ліза... - він роздумував вголос.

Санса кивнула: - Мабуть Варис маніпулював нею ще до того, як ми... - між словами почулась коротка пауза, - Вбили його. Мабуть вона вважала, що по її слову вся Долина підніметься на бунт, і Варис помер задовго до того, як встиг втілити те враження в реальність, - сказала дівчина.

Джоффрі буркнув із виразом злої сатисфакції: - Принаймні те кровопролиття кілька років тому дещо спрацювало нам на користь... лорди Долини не дурні, хоча деякі пісні з цим не погоджуються... - сказав він, і вдоволений вираз випарувався, коли юнак пригадав, чого те вартувало, - Ну, принаймні частина з них має клепку в голові. Той гівнюк Ейгон мабуть очікував, що вся Долина зустріне його хлібом-сіллю, а натомість потрапив в болото, з котрого намагається виборсатись з допомогою... нагадай, як тих лордів звати? - запитав він в Санси.

- Графтони міцно тримають Мартинів в руках, і вони постараються найняти якомога більше найманців, тепер, коли обман вже відкрився. Серед найбільших домів, що підтримали "Реставрацію", є Мелкольми та Вейнвуди, а також більшість шляхти, що межує із північним узбережжям Крабової затоки... останні мабуть більше через страх перед десятьма тисячами вояків, що марширують на захід, аніж через залишки лояльності до принца-Таргарієна... - відповіла вона.

Джоффрі знову буркнув, мандруючи поглядом по карті: - Ага, це ледь чверть всієї сили Долини... Проте маючи в руках Залізнодуб** та Староякір вони міцно тримають вхід в затоку, особливо якщо новини про зрадливе захоплення Руннокаменю є правдивими... це ускладнить будь-які спроби висадити армію з моря на півдні, - пробурмотів він, переводячи погляд на Сансу.

- І що ти збираєшся робити? - похмуро запитала вона.

- Маємо зупинити їх негайно. Немає часу на тривале знекровлення, в будь-якому разі географія Долини не дозволить здійснити це... ні, - мовив він, розминаючи плечі, - Я мушу прорубатись крізь них, це вартуватиме чималої кількості життів, але просто немає часу на щось інше, враховуючи настання осені...

- Гвардія й так забрала в свої лави більшість здібних вояків Королівських земель, вони всі б'ються на Півночі разом з половиною річкових лордів... і ми не можемо скликати й забрати штормових лордів, поки дорнійці не зробили свого ходу... - протяжно сказала вона ,перш ніж нахмуритись, - То кого ти збираєшся взяти? - запитала Санса в нього, вже наперед знаючи відповідь до закінчення речення... проте їй це не подобалось.

Джоффрі повільно кивнув: - Доведеться покластись на діда. Пора вже й західнякам повоювати за свого короля, - проголосив він.

Санса дивилась на чоловіка ще з хвильку, вкусивши губу, та врешті силою схопила його за голову, дивлячись прямо в очі: - Не дозволь йому контролювати тебе, - сказала вона.

- Кому, Тайвіну? - запитав він напів-жартівливо, на що Санса лише злегка кивнула головою.

- Джоффрі... - пробурмотіла вона з тривогою.

Він взяв одну з її долонь, ніжно стиснувши. Юнак пригасив відмову, що ледь не вилетіла з рота, і скривився: - Всі ті битви, Сансо, всі ті війни та повстання, одне за іншим... - прошепотів він, - Лють, божевілля на поля бою... - Джоффрі затнувся, але Санса не відвела безжального погляду, і хоча він міг би надурити самого себе, та не міг зробити того ж із нею, - Це все повертає тіні минулого, вони наче прилипають й огортають... - пробурмотів він, заплющивши очі.

- Ти опирався й переміг їх раніше, вгамував силою волі. Зможеш так само вчинити й зараз, - сказала вона із залізною впевненістю.

Джоффрі повільно дихав, знову поглянувши на неї; впевненість в голосі дружини надала йому сили. - Я не дозволю діду контролювати себе, не цього разу, - пообіцяв він.

Я перемагав лицарів та чаклунів, драконів та потвор. Я не піддамся цьому прокляттю, нізащо... Присягаюсь Старими Богами, пообіцяв він сам собі подумки.

4

Сморід поля бою був звичним запахом для лорда Тайвіна Ланністера.

Старий впевнено крокував поміж мертвих тіл, швидко, але недостатньо рвучко, щоб з боку здавалось, наче він поспішає. Лорд Марбранд низько вклонився, коли Тайвін пройшов повз нього; той шляхтич керував діями двох сержантів, що скидували тіла на шляху возу, котрий невдовзі тут проїде.

Його васали також рушили за ним, впевнено й без опору входячи в Долину. Лорд Нестор Ройс - Захисник Місячної брами - швидко погасив недоладну спробу Лізи Аррин вчинити заколот, убезпечив Соколине Гніздо, майже не проливши при цьому крові, та зберіг для Корони решту краю на північ та схід.

Тайвін майже всміхнувся, роздивляючись понівечені тіла вояків Мелкольмів та Вейнвудів, що лежали на невеликому полі, де сьогодні вранці пройшла битва. Лорди Західних земель показали себе з кращого боку, пробившись прямо крізь нікчемні війська цього претендента-"Ейгона". Старий чесно дивувався, як така очевидна брехня могла взагалі спрацювати на користь фальшивого Таргарієна; обман був очевидним для будь-кого, хто перебував всередині Червоного Замку того дня, багато років тому...

Елія Мартелл не проливала би сльози над якимось двійником, розмірковував він, крокуючи.

На відміну від того, як король поводив себе раніше, цього разу Джоффрі погодився із пропозицією Тайвіна. Просто не було достатньо часу, щоб плавно пригасити повстання малою кров'ю. Якщо цей бунт вийде розчавити швидко та безжально, то тоді вже не буде жодних сумнівів (з точки зору Тайвіна), що правління онука буде убезпеченим аж до його смерті.

Сам Джоффрі сидів на стільці, досі вбраний в обладунок, і видивлявся на дорогу, дослухаючись до віддаленого леготіння моря. Він нагадував Тайвіну самого себе, коли той був в такому ж віці... Рішучий, безжальний до ворогів, коли справа доходила до покарання зрадників на кшталт Рейнів з Кастамере.

Останні декілька років виявились вирішальними для дому Ланністерів. Один... син помер, а донька була осоромлена та відіслана геть зі столиці. Король ланністерської крові сидів на Залізному Троні, демонструючи найкращі риси обидвох домів, Баратеонів та Ланністерів, маючи підтримку більшої частини Семи Королівств на цей момент часу.

Незважаючи на всі вади його доньки - а їх було чимало - вона таки здійснила найважливіший обов'язок, накладений на неї її домом, і це балансувало втрату карлика. Старого в загальному задовольняв фінальний результат справи, котру він розпочав багато років тому, в мить, коли дізнався про смерть Ліанни Старк. Настільки задовольняв, що він... майже зглянувся на благання доньки.

Майже. Вдова-Ланністер, досі здатна народжувати дітей, була занадто вагомим аргументом в Грі Престолів, щоб просто дозволити їй жити як заманеться, врешті-решт.

- Діду, - сказав ввічливо Джоффрі із легким сталевим відтінком в голосі, злегка нахиливши голову, та поглянув на нього краєм ока.

Й справді чудовий результат... хоча хлопчак іноді й був занадто поблажливий... до нижчої за статусом шляхти.

- Ваша милосте, - відповів він поважно, вклонившись саме таким чином, як і пасує в такій ситуації; Джоффрі повернув голову, щоб спостерігати за дідом обома очима.

- Західні лицарі мужньо вибороли перемогу на цьому полі бою, - неуважно прокоментував король.

- Вони були раді продемонструвати міць Західних земель, ваша милосте... особливо тепер, коли втратили можливість проявити себе в більшості битв на півдні, - м'яко відповів Тайвін, не маючи сили стримати натяк на незадоволення в голосі.

Його й досі це дратувало. Половина тайвінових сил провели війну, стоячи табором біля Океанічного шляху, загрожуючи Простору з півночі, поки інша половина ледь встигла дістатись до столиці, якраз вчасно, щоб відібрати жалюгідні клаптики земель в кількох бунтівних лордів Вузького моря. Їхня цілковита відсутність під час Танцю Оленя була цілковитим приниженням... проте, на щастя, сьогодні він має нагоду виправити ту помилку.

Він та двадцять п'ять тисяч мечів, найкращих вояків Західного краю. Тайвін зауважив колони солдат Белморів та Корбреїв, що марширували прямо до них, і зауважив, що долиняни такі ж затяті, як і західняки. Лорди Долини навіть більше бажали довести свою лояльність, ставши першими, хто вдарив по силам бунтівних лордів минулого тижня.

Джоффрі просто кивнув. Щоразу, як він розмовляв із своїм внуком, між ними виникала атмосфера ввічливості та замкнутості, навіть при виконанні рутинних обов'язків Правиці в столиці. - Справжня різня ще чекає на нас попереду, мій лорде, - мовив хлопчак, повертаючи погляд на дорогу, котра поведе їх поміж пагорбів аж до самого Мартинова. Другорядне військо розділилось під керівництвом лорда Крейкхолла, маючи наказ зайняти всі бунтівні замки на півночі затоки, поки решта людей маршируватиме до Мартинова і з'єднається там з основним військом.

Джоффрі підвівся, знову нагородивши Тайвіна гострим поглядом, перш ніж кивнути, і почав збиратись, вдягнувши того рогатого шолома, котрим так захоплювалась нижча шляхта.

Можливо було дещо зайвим пропонувати руку Серсеї Оберину Мартеллу, вважаючи результат її попереднього шлюбу. Може б вартувало організувати шлюб з кимось із західноземців, як нагороду для того з васалів, що найкраще проявить себе під час цієї сучасної кампанії...

5

- Центр прогинається, - насторожено мовив Джон, роздивляючись в дальновид; Джоффрі повернув свого інструмента в той бік, фокусуючись на шерензі долинян, котрі поступово відступали під атаками найманців Золотого Товариства.

- Лайно. Лучники! - заволав Джоффрі, - Зосередьтесь на центрі! - проревів він, замахуючись рукою; сержанти підхопили наказ і перенаправили залпи до середини поля бою. "Ейгон" чи ким в біса він там був насправді, вирішив прискорити зіткнення, коли дізнався про катастрофічні втрати декілька днів тому. Вся ця авантюра насправді стала провальною в ту мить, коли менш ніж чверть Долини стала на бік повстання, і ситуація лише погіршувалась після Битви на Високих Пагорбах. Вейнвуди, Відмани, Рутермонти та Мелкольми вочевидь отримали наказ втримати та підсилити проходи вздовж затоки, тримаючись так довго, як лише зможуть, виграючи час для Золотого Товариства, що мало виступити разом із значним ополченням Мартинова, створивши чимале військо, котре могло мати непогані шанси на перемогу... і мабуть мало б потім рушити до Кривавої Брами***, перш ніж в Долину прибуде підкріплення з решти Вестеросу.

Проте Джоффрі просто пройшов не затримуючись, фарбуючи пагорби в червоне кров'ю, ворогів чи союзників, порівну. Він використав переважаючу чисельність своїх військ, аж поки бунтівні лорди не зламались, і тоді Ейгон мав зробити вибір - чи закритись за стінами Маритнова, потрапивши в облогу, чи вийти на бій в чисте поле. Через перспективу потрапити в блокаду від новоствореного Королівського Флоту та втратою ще більшої кількості найманців та лордів-дезертирів - загнаний в кут хлопець-король вочевидь вирішив кинути на ворога все, що має, із невеликим шансом на перемогу...

Джоффрі маневрував своїм неповоротким через розмір військом, як лише міг, із адекватними, якщо не неймовірними результатами...

Принаймні я ще не почав трощити булавою пальці своїм васалам... подумав він з жалем на мить, переймаючись через порушені шеренги. Золоте Товариство було винятковою бойовою силою, не до порівняння з будь-яким феодальним військом із професійних вояків. Вони запозичили все найкраще із вестеростького військового ремесла та сторіччями використовували Ессос як точильний камінь для відточування майстерності, аж поки кожен-кожнісінький солдат та офіцер не вивчив ідеально свою функцію, оптимальну для різні.

Він очікував, оцінюючи стан шеренг. Правий фланг чудово тримався під командуванням лорда Бейнфорта, і кутики губ юнака опустились від стримуваної відрази, коли він побачив Гору, що прорубав чималу діру в рядах строкатої суміші золотих компанійців та інших найманців. Велет бився здоровенним дворучником, тримаючи його в одній руці, а в іншій - дерев'яного щита, котрому могла б позаздрити й верблюжа баліста; Кліган вивищувався над морем менших людей, проливаючи кров направо і наліво.

- Здається лорд Бейнфорт міцно тримає своїх вояк в кулаку, - прокоментував Джон.

- Маю надію, що він втримає Гору, адже їм наказано втриматись на місці, а не наступати, - пробурмотів Джоффрі.

Джон пирхнув, повертаючись до оглядання центру. Шеренги вирівнялись, але долиняни мали непевний вигляд.

- Ще ні, - Джоффрі відповів на неозвучене питання, - Вони ще не виставили наперед свій невеличкий довгоносий козир, - додав він.

- Невеличкий? Хибне слово, - буркнув Джон, перевіряючи, чи шолом добре тримається на голові.

Джоффрі чекав, нетерпляче клацаючи пальцями по нагруднику. Він й сам бажав піти в гущавину бою, допомогти припинити всю цю втрату часу і добити ворога...

- Гарненьку маєш стрічку, - сказав він натомість.

Джон почервонів, переминаючись на місці, як найменш вправний брехун на білому світі: - Люблю зелений колір, - ледь вимовив юнак.

- Ну звичайно ж, - Джоффрі одразу погодився, - Гарний колір... хоча він мені нагадує геральдичний колір одного певного дому... щось пов'язане з болотами та ящерами, - додав він, набурмосившись.

- Ми зберігали пристойність, - відповів той миттєво, голос звучав незвично тихо.

Джоффрі пирхнув: - Та розслабся, Джоне, - сказав король зі смішком, здивований тим, як легат-ветеран може так нервувати через дівчину, коли перед ними вирує поле бою... хоча, якщо подумати, Міра таки може бути досить грізною із тими своїми сіткою та тризубом. Джоффрі клацав пальцями по металу, продовживши огляд битви, та повільно дихав.

Ще зарано, подумалось.

- Я вже... - Джон замовк, зітхнувши, перш ніж сумно посміхнутись до Джоффрі, - Ми вже вирішили. Я напишу листа лорду Ріду, коли ми повернемось, - мовив він, дивно серйозно.

Джоффрі посміхнувся, обернувшись, і плеснув його по плечу, від чого заскрипів обладунок. - Я також надішлю листа, як твій гордий суверен, - мовив юнак із хитрою посмішкою, - Хоча й сумніваюсь, що це потрібно... - він затнувся, задоволений виразом джонового обличчя.

- Тобі щось відомо? - запитав легат із острахом.

- Санса мала незвично загадковий вигляд, коли я згадав при ній цю тему, тому вважаю, що вона вже й сама поспілкувалась з лордом Рідом... і досить успішно, як мені здається, - признався Джоффрі.

- Це... - джонова посмішка зів'яла, як він поглянув на центр шеренги, - Вони не встоять, - промовив він, перш ніж обернутись до короля.

- Занадто рано... - пробурмотів Джоффрі, знизавши плечима. - Отже час настав, - сказав він похмуро, вдягаючи рогатого шолома.

- Кров та Багно, Джоффрі. Я сповіщу свій полк, - відізвався Джон, швидко крокуючи вбік, волаючи до формації алебардників, що стояли на невеликій віддалі позаду різні.

- Кров та багно, - пробурмотів Джоффрі, ще з секунду роздивляючись поле бою, перш ніж обернутись назад.

- Лорд Бракс, - покликав він спокійно.

- Ваша милосте, - відповів лорд Андрос Бракс, котрий стояв трохи позаду короля, з поважним виглядом. Західноземці, котрі змогли проявити хоч дрібку тактичної гнучкості, досить швидко піднімались догори серед джоффриних радників.

- Візьміть коня і спробуйте пробитись крізь тих останніх лицарів на лівому фланзі, - швидко промовив Джоффрі і вказав на лівий край шеренги, де обезкровлені залишки лицарів-компанійців з останніх сил рубались з прорідженими рядами лицарів Арринів та Руннокаменя. - Тоді вдарите по їхній піхоті, розтрощите контингент Графтонів, - наказав він.

- Все виконаю, ваша милосте! - вигукнув лорд Бракс та криво всміхнувся, вже сідаючи верхи. Цього чолов'ягу варто було лише спустити з повідка...

Половина вестероської науки війни полягала в тому, як знайти потрібну людину, здатну виконати завдання; Джоффрі вже починав це розуміти. Просто в теорії, але те значення "потрібна людина" могло означати цілий спектр значень, починаючи від економіки й далі до політики та до престижу...

- Вістовий! - гаркнув королі, коли лорд Бракс повів на бій половину резервної західняцької кавалерії.

- Командире! - вигукнув вістовий, підбіг на кілька кроків та віддав честь.

- Передай лорду Тайвіну подвоїти натиск на лівому фланзі. Як тільки Графтони та люди Мартинова зламають стрій - він має накинутись на центр, - промовив юнак скоромовкою, досліджуючи поле бою. Окремі декілька долинян в середині шеренги вже почали відступати, тікаючи від золотої м'ясорубки, котрою була дисциплінована серцевина Золотого Товариства. Сталеві лати, бойові молоти, полекси та довгі мечі проливали кров відрами, поки таргарієнівські прапори майоріли над морем золотого блиску, і Джоффрі посміхнувся.

Он де він... подумав він із нетерпінням.

- Так, Командире! - вигукнув вістовий та чкурнув до лівого флангу. Гвардійці складали незначний відсоток від королівського війська, проте Джоффрі був затятим в тому вжитку вістових, щоб зберігати зв'язок із всіма своїми силами.

- Командире! По вашій команді! - на весь голос закричав Джон, опустивши забрало шолома, і повна підсилена когорта за ним проревіла в унісон. Вони були лише кістяком того, чим мав з часом стати Третій Полк, але рання поява Ейгона в цьому житті застала гвардійців зненацька; їх було лише з тисячу людей, а Перший та Другий Полки воювали далеко на Півночі.

- Вперед! - заволав Джоффрі, беручи до рук пернача та меча, і приєднався до Джона, що обернувся до своїх людей.

- Перша когорта! Вільна формацію! - проревів легат, - В атаку! - наказав він, і гвардійці відповіли впевненим рухом вперед, нахиливши алебарди на дві третіх прямого кута, наближаючись до майже зламаної шеренги долинян прямо по центру бою. На віддалі чувся постійний легіт хвиль, що накочувались на береги затоки, широкі пшеничні навколишні поля були стоптані на багно, долиняни відступали перед сталевою стіною, прискорюючи втечу, коли перша шеренга досягла рядів золотих компанійців.

- Скуштуйте сталі! - ревіли солдати, пробігаючи останні кроки, та вгатили алебардами та арбалетним залпом по ворогам. Толоські пращники засипали ряди гвардійців свинцем якраз перед зіткненням, один метальний жолудь розтрощив щелепу бійцю впритул біля Джоффрі, коли люди заревіли, і сталь зустрілась з плоттю. Грошові мішки в Ессосі, що підтримували претендента на трон, вочевидь не пожаліли грошей на найманців, і це відчувалось на полі бою.

- Полум'я та Кров! - ревіли наймані вояки, відбиваючись довгими мечами та булавами, прикриваючи товаришів замахами полексів, поки болти пробивали очі та нагрудники. Гвардійці та долиняни помирали під ритмічним, нестримним натиском золотих компанійців, падаючи під попадань метальних списів, що майже ліниво літали повітрям, падаючи згори із оманливою силою, пробиваючи обладунки та плоть.

- Кров та Багно! - заревів Джоффрі; його люди підхопили клич, і він високо підняв пернача; металеві роги яскраво блищали, коли юнак влетів у ворожі лави, меч та булава вибивали зброю з рук та вбивали тих, хто опинявся в нього на шляху. Джон бився по праву руку від нього, методично орудуючи алебардою наче смертельним інструментом, прикриваючи Джоффрі зі свого боку; натомість легата прикривав Привид, поки сталева стіна просувалась вперед, даруючи ворогам болти, сталь та смерть.

Вони формували ударний клин, пробиваючи лави найманців, намагаючись пробитись до таргарієнівських знамен. Джоффрі побачив кутиком ока, як лівий фланг розпався під лицарським чарджем західняків; мартинівські ополченці ламали стрій, і видавалось, що графтонські вояки намагались відійти до центру. Дід вже завертав свої сили для оточення, ведучи більш ніж сім тисяч вояків, беручи вцілілих ворогів в лещата. Тепер вже недовго чекати...

- Сурми! - проревів Джон, втоплюючи списоподібний відросток алебарди в грудях ворога; вістря пробило нагрудну пластину, заливши позолочений обладунок червоним.

- Що за сурми... - Джоффрі затнувся, коли Золоте Товариство почало впевнено відступати, залишаючи прогалини в захисті і шикуватись в колони.

От лайно, подумав Джоффрі, коли гвардійські роги засурмили знову, сигналізуючи всьому контингенту відійти назад. Він лиш краєм ока зміг побачити своїх рейдерів та застрільщиків, що мчали з флангів, метаючи та стріляючи по справжній лавині живої плоті, що наближалась. Стріли та сулиці врізались в слонів, але товста шкіра та позолочені попони сильно зменшували ефект, і лише дві чи три тварюки впали на землю.

Решта звірів (зо два десятки) продовжила біг прямо на Джоффрі та його солдат.

- Зберіться! Приготуйтесь до зіткнення! - відчайдушно заволав Джон, а Привид завив. Ще більше слонів заревіло від люті, коли балістні болти вилетіли з-за лінії зіткнення, пробиваючи плоть і збиваючи додолу ще кількох тварюк; джоффрина гарячкова спроба створити польову артилерію принесла перші плоди. Проте спрацювала нестача часу, і близько чотирнадцяти звірів таки досягли колон, сформованих золотими компанійцями; найманці пропустили між собою в проміжки тих довгозубих машин для вбивства, поки гвардійці шоковано ревіли з алебардами напоготові, а арбалети бриніли тятивами.

Те стадо вдарило по ним наче сам молот Коваля Небесного; довгі білі бивні, обплетені позолоченими ланцюгами із залізними гостряками, розтрощили лінію алебард, коли хоботи виривали людей з шеренги, наче траву; окремі тварюки вмирали від арбалетних болтів та алебард, проте вцілілі наче оскаженіли, топчучи всіх по лінії зіткнення.

Джон та Джоффрі заревіли від люті разом із десятком гвардійців та долинян, коли слон виник прямо перед ними, сурмлячи свій клич до небес; здоровенна туша відкидувала тінь над рядом алебард в тремтячих руках. Привид вистрибнув поперед них за мить до зіткнення з тварюкою та загарчав наче одержимий демонами, вганяючи треновану бойову машину в якийсь первісний страх. Слон шоковано засурмив у відповідь, погонич та лучники на спині захитались з боку в бік, коли Джон використав ту можливість і рвонув вперед наче навіжений. Він вгатив алебарду тварині в живіт, як вправний м'ясник, розрізаючи пузо, від чого тварюка засурмила знову і звалилась набік, чавлячи найманців, що побігли в атаку за слонами.

Джоффрі був зайнятий викрикуванням наказів, матюкнувся, коли долиняни зламали стрій, і алебардники, здавалось, вже були готові повторити приклад союзників; всі відкинулись назад після суворих втрат, спричинених слонами та потужним натиском золотих компанійців, котрі поновили атаку одразу по тому...

Проте бійці навколо Джоффрі наче ще тримались, слон навпроти них ревів від відчаю, коли Джон видерся на тіло потвори і втопив алебарду в її шиї; тварина придавила тілом під час падіння чи не половину того загону найманців, що атакували їх.

- Мої Білі Кулаки! - заревів король, здіймаючи меча догори, - ЗА МНОЮ! - заволав він, кидаючись в прогалину ворожого строю на здивовану другу шеренгу найманців. Він відбив замах полекса якраз вчасно, щоб уникнути удару, вгатив перначем по підборіддю того вояка та крутанувся повз іншого, пробиваючись глибше в ворожий стрій, рубаючи мечем по шиям та ліктям. Лава алебардників догнала його за секунду, ревучи разом зі своїм королем, всією масою сталі проломлюючи стрій дезорганізованих ворожих солдат.

- Нарешті ми можемо це все закінчити! - вдоволено бурмотів Джоффрі, рубанувши ззаду по нозі якогось ветерана, змушуючи неборака похитнутись на одній нозі, перш ніж добити його перначем по голові бічним ударом. Він прошмигнув вперед повз падаюче тіло, рухаючись прямо до срібноволосого юнака, вбраного в позолочені лати, що мав на голові поцяцьковану самоцвітами корону замість шолома; на нагрудній кірасі красувався трьохголовий дракон. Хлопець похмуро згрупувався, відходячи на кілька кроків, і заблокував джоффрині удари щитом. Джоффрі зауважив відблиски валірійської сталі якраз вчасно, щоб ухилитись; меч пролетів в нього над головою, відрубуючи оленячі роги на шоломі.

- Полум'я та Кров! - закричав король-підліток поміж ударами, поки Джоффрі дико ухилявся, наносячи удари по Ейгону, коли той відкривався для атаки. Коли байстрюк загине - Товариство зламається, а з ними і все військо. Джоффрі чув звуки бою зусибіч навколо себе, хаос, спричинений слонами та оточенням ворогів, перетворив поле бою на справжню божевільню.

- Чорножар****, га? Мабуть я додам його до свого Трону! - зареготав король, відступаючи набік, дозволяючи передбачуваному вертикальному замаху безпечно пролетіти повз себе... хоча й дещо ближче, ніж він вирахував. Мечі з валірійської сталі були надзвичайно швидкими. - Що скажеш на це, Вотерсе? - він спробував вивести ворога з рівноваги, вдаряючи хлопця по руці, і Ейгон відступив назад, його обличчя виявляло суміш гніву та страху, коли Джон вдарив з нижньої стійки збоку від Джоффрі, зачепивши алебардою броню на нозі претендента.

- Коннінгтоне! Захисти свого короля, трясця! - панічно проревів молодий лицар; табард із зображенням качки на зеленому полі заполонив джоффрине поле зору, коли лицар пішов в атаку. Джоффрі відбив замах дворучника, намагаючись наблизитись поближче до нового противника, поки Ейгон продовжив відступ.

Лицар, вбраний в броню в кольорах Коннінгтонів, вилетів із вируючої маси сталі та смерті, що скаженіла навколо них, напосівшись на Джона. Легат чудово відреагував, зловивши вістря коннінгтонового меча захватом алебарди, та крутанув ратищем, вириваючи зброю з ворожої руки тим самим рухом, котрого його навчив Джоффрі декілька років тому.

Коннінгтон ледь-ледь мав час витягни кинджала, як Джон розрубав його голову навпіл сокирою алебарди, продовживши натиск на Ейгона, поки гвардійці та вбрані в позолоту солдати бились насмерть навколо них. Привид убезпечував захист свого господаря зі спини, гарчав та гриз будь-кого, хто ризикував занадто наблизитись.

- Джоне! - заверещав король-підліток, коли лицар-Коннінгтон впав додому; юнак заревів від люті, брутально зіткнувшись з легатом Сноу.

Джоффрі здивовано підняв брови, коли качиний***** лицар почав віртуозно фехтувати, вправно ухиляючись від ударів, перш ніж самому перейти в атаку. Півмечова техніка спрацювала на відмінно, коли ворог пробив діру вістрям в джоффриному нагруднику, злегка зачепивши шкіру, перш ніж король відповів ударом пернача по руці лицаря і відскочив назад.

А він вправний, подумав він, тамуючи біль та заново оцінюючи противника. Він ухилявся та наносив удари, вивчаючи слабкі сторони того чоловіка, поки Джон та Ейгон бились між собою поблизу; Джон сахнувся назад, коли Чорножар пошкодив його правий наруч.

- Вважай на лезо! Воно легше та швидше, аніж здається! - вигукнув Джоффрі із дещицею тривоги, відбиваючи замах качиного лицаря, та копнув його по нозі.

Краще закінчити це все якомога швидше, подумав він, скорочуючи дистанцію з лицарем. Той спробував відпихнути юнака мечем, але Джоффрі зловив лезо в замок своїм мечем та булавою, підлетів до ворога і вгатив головою по обличчі.

Довбаний Ейгов відрубав мої роги, подумалось похмуро, коли оглушений лицар заточився назад; юнак відбив недоладний замах дворучника. Привид страхітливо завив, коли Джоффрі знову наблизився і вгатив меча між пластинами на лікті шокованого ворога; волосся на шиї стало дибки, коли він обернувся до Ейгона.

Джон дивився на глибокий поріз, що тягнувся від плеча до горла крізь прорубаний та потрощений обладунок, тримаючи в руках два обрубки алебарди. - За Джона Коннінгтона! - проревів Ейгон, кидаючись на нього із Чорножаром в руках; чорно-сріблясте лезо пройшло крізь тіло Сноу наскрізь.

Джоффрине обличчя скривилось від люті, червоний туман затопив поле зору; з горла вирвався безслівний, дикий крик, коли він відбив удар меча качиного лицаря набік броньованою рукавицею і відповів, вгативши перначем прямо в обличчя.

- Сьогодні Трьохголовий Дракон запанує знову! - Ейгон заревів тріумфально, усвідомивши, що щойно вбив одного з вищих офіцерів ворожої армії, та розвернувся до Джоффрі, купаючись в оваціях разпашілих золотих компанійців, що вітали свого короля; тріумф та гнів зміняли один одного на обличчі юнака, коли він побачив, що качиний лицар загинув.

- Меч Королів! - ревіли сусідні вояки із захватом, гвардійці огризались до них у відповідь і перезирались між собою, кидаючи погляди на короля, не перериваючи бою, шоковані втратою свого легата.

- Полюбляєш такі пісеньки? - похмуро запитав Джоффрі, швидко крокуючи до сучого сина, повністю поглинутий темно-червоним туманом, відкинувши набік меча та булаву.

Ейгон вишкірився у відповідь: - Отже це закінчиться таким чином, - мовив він з здивованим оскалом, - А це тобі за Качку, - додав молодик із гнівом, як і личило правдивому королю прямо з легенд, замахнувшись вниз Чорножаром, цілячись прямо по джоффриних грудях.

Джоффрі не сповільнив своєї ходи. Натомість він звів руки докупи і матеріалізував Світлорев у вихорі пурпурних фракталів; золотисте лезо з'явилось в реальності і зупинило удар Чорножара посеред замаху.

Неприродний, дисонуючий скрегіт валірійської сталі залунав над полем бою, лицарі, солдати та ополченці обертались, щоб побачити каскад потойбічного світла, що на мить освітило все навколо.

- Що?! - забелькотів Ейгон, широко розплющивши очі, перш ніж Джоффрі загилив йому броньованим кулаком прямо по носі. Потужний удар змусив Таргарієна заточитись назад, і Джоффрі продовжив натиск із приглушеним гарчанням. Ейгон й далі відступав, повернувши Чорножара в захисну стійку, і витріщався на Світлорев із нерозумінням. - Вбийте його! Вбийте його негайно! - заволав він панічно.

Двійко бувалих ветеранів-компанійців виступили вперед з натовпу, але Джоффрі проскочив поміж їхніх замахів і відрубав одному пів-ноги, залишаючи небораку волати від болю на землі, та пригнувся, ухиляючись від удару його товариша. Він вгатив меча, не зупиняючись, прохромивши чорний нагрудник й перерізаючи хребет другого ворога, та нестримно продовжив рух до Ейгона.

- Справжні пісні сповнені темряви та жахіття, - сказав йому Джоффрі, швидко роблячи кроки направо та наліво, збиваючи ворога з пантелику, перш ніж вдарити Світлоревом брутальним бічним замахом. Скрегіт валірійської сталі знову рознісся полем бою, Джоффрі крутанувся колом і відрубав верхню частину ейгонового щита.

- Вбийте! Вбийте його негайно! - верещав Ейгон, але вояки Золотого Товариства вже ламали стрій, починаючи відступ, побачивши неподалік прапори західняків. Ланністерові леви дико звивались під поривами вітру, поки списи пробивали плоть та броню; закутий в лати Тайвін особисто вів своїх лицарів вперед, прорубуючи собі шлях до Джоффрі.

- Думав, що вони просто так віддадуть тобі королівства? - проревів Джоффрі, на мить метнувшись вліво, дозволивши мечу просвистіти мимо. - Ти помилився, хлопче, - додав він низьким голосом, сповненим люті та впевненості, і рвучко рубанув ейгонову руку швидким нижнім замахом; щит впав на землю із фонтаном крові.

Хлопець-король заверещав, розбризкуючи кров з обрубка, навіжено замахнувшись на Джоффрі, проте той наперед вирахував це, зловив юнака за мечову руку і крутанув її навколо осі, ламаючи кістку наче м'ясник, що розбирає свиню. Він вдарив по ній Світлоревом, брутальний удар розділив плоть та сталь. Чорножар полетів додолу в багно, ейгонова долоня й далі міцно стискала руків'я, поки крики її колишнього власника подвоїлись в гучності.

- Здохни, - прошепотів Джоффрі прямо в зболене обличчя хлопця, цілячись вістрям меча в горло, коли його зупинило гарчання ззаду. Люди навколо тікали на всі боки, деякі золоті компанійці жбурляли мечі на землю, витріщаючись на нього із округленими ротами, поки їхній монарх верещав від болю, а Привид обернувся від тіло свого загиблого партнера, втупившись червоними очима на Ейгона, шостого цього імені.

- Він твій, - Джоффрі звернувся до лютововка і жбурнув заплаканого претендента на землю. Привид налетів на хлопця, вхопивши іклами за горлянку, і одразу добив одним потужним укусом.

Джоффрі мілко-мілко дихав, поки якась маленька частинка свідомості кричала від відчаю, і він зрозумів, що й досі не відчув відплати.

Джон був вартий десятка таких гівнюків, подумав він, обертаючись до панікуючих солдат Золотого Товариства, котрі масово здавались в полон, та похмуро всміхнувся, крокуючи до них. Світлорев в руці відчувався легким, наче пір'їнка, і він боровся за кожен подих, піднявши золотисте лезо догори.

Не дай тому відчуттю контролювати тебе, звідкись здалеку долинув шепіт, і його наче паралізувало, коли юнак поглянув до зламаних розбитих вояків. Лезо затремтіло в руці, перш ніж він зробив черговий глибокий вдих; війна, кров та смерть волали до нього, вимагаючи дії, а йому найбільш зараз хотілось лише закінчити почате.

Джон вартував сотні таких вояків, знову подумав він, і оскал на обличчі почав зникати, коли він почув, як Привид покинув ейгонове мертве тіло. Лютововк повернувся до Джона, віддано вилизуючи обличчя хлопця.

Він ще раз вдихнув на повні груди і розвернувся від розчавлених поразкою людей, крокуючи до Джона, та став навколішки біля нього.

Що би він подумав, побачивши мене в такому стані? З'явилась думка, котра й вивела його остаточно з тієї червоної пелени.

Юнак простояв так деякий час, дивлячись на тіло і намагаючись зрозуміти, як це йому вдається - стільки разів бачити на власні очі загибель свого друга і не втрачати глузду щоразу, як доводиться знову з ним пересікатись в новому житті. Він вже стільки разів бачив його смерть... Він його власних рук, від ворожих мечів, біля нього, б'ючись за власне життя, за своїх друзів, за свою родину...

Джоффрі взяв джонову голову долонями, замислившись, чи взагалі колись побачить, як той постаріє та заведе дітей і онуків, а чи клятий Пурпур навіки заборонить це. Він подумав, чи він колись зможе посвятити в лицарі синів свого хороброго друга, після того, як Цикл буде переможено, і прокляття закінчиться.

Люди навколо дивились на юнака, не відводячи поглядів, сповнених захвату чи жаху, залежно він кольорів їхніх знамен. Всі міць Західних земель лавиною навалилась на відступаючу піхоту, поки гвардійці та долиняни в'язали вцілілих, що здались в полон.

Черговий звичний день у Вестеросі, подумав Джоффрі похмуро, повертаючи погляд до ейгонового тіла. Він декілька хвилин занотовував у пам'яті риси обличчя хлопця, перш ніж знову стати на ноги; королівські обов'язки вимагали його присутності, бо лорди та офіцери вже рухались до монарха, чекаючи на накази.

Як зустрінемось наступного разу - твоя смерть вже не буде такою славетною, пообіцяв він, знову дозволяючи уявній мантії короля-воїна огорнути себе, поки вістові та лорди наближались, очікуючи команд.

Вестерос потребував свого короля.


* (від перекл.) Мартинів - найбільше місто Долини, більше за Білу Гавань, але приблизно вдвічі менше за Ланніспорт та Королівську Гавань. Знаходиться на південно-східному краю Долини.

** (від перекл.) Залізнодуб та Староякір - родові замки Вейнвудів та Мелкольмів відповідно, що розташовані поблизу від Маритнова. Руннокамінь - замок дому Ройсів, знаходиться приблизно посередині між Староякорем та Мартиновом.

*** (від перекл.) Кривава Брама - прикордонна фортеця на заході Долини, перекриває основний шлях в королівство.

**** (від перекл.) Чорножар - фамільний меч Таргарієнів, споконвіку передавався від короля до спадкоємця, аж поки Ейгон IV перед смертю не передав меча своєму сину-байстрюку Деймону. Деймон підняв повстання проти брата, законного короля Дейрона II, намагаючись захопити трон, але загинув; меч перейшов його синам з нової династії Блекфайєрів, вигнанців, що раз за разом намагались відвоювати право на правління Вестеросом; той рід завжди був пов'язаний із Золотим Товариством, адже Товариство було засноване Ейгором Ріверсом, єдинокровним братом Деймона, також байстрюком короля. Останнім відомим власником меча був Мейліс "Потвора" Блекфайєр, вбитий Баррістаном Селмі ще до повстання Роберта. Очевидно меч потрапив до золотих компанійців, котрі й передали його останньому родичу засновника їхнього товариства.

***** (від перекл.) Качиний лицар - сер Роллі Дакфілд (відомий ще як сер Качка), просторянин-простолюдин, друг Ейгона та - в основній часовій книжковій лінії - перший з лицарів Королівської Варти нового Таргарієна.