Розділ 55: Повітря.
1
Листя було широким та міцним на вигляд, глибоко-зеленого кольору із жовтими прожилками. Джоффрі обережно відчув текстуру поверхні, слідуючи пальцем по контуру листка, а згодом по згаданим прожилкам, відчуваючи течію липкого соку всередині.
Величне дерево й саме було живим витвором мистецтва; переплетені гілочки розбігались від центру, так наче все дерево було втіленням замороженого в часі вибуху; плоди та широкі листки увінчували верхівку барвистим вихором зелені та жовтизни.
- Міцне, проте гнеться; цікаво, чи не це так тягне людей до величних дерев, - промовив голос позаду нього. Джоффрі відвів очі від монструозного фікусу, що домінував над подвір'ям, і обернувся до монаха із задумливим виразом обличчя. Чоловік був вбраний в сліпуче-білий халат і мав чисто виголену голову окрім невеличкої сивої борідки, заплетеної в одне ціле двома стрічками.
Джоффрі повернув погляд до дерева: - Люди захоплюються їхньою міццю, за те, як ті дерева опираються бурям, і цінують за укриття над головою та плоди, що ті родять... Та як на мене, головним є їхнє впевнене призначення... - він затнувся, похмурніючи, та моргнув від проблиску сонця, що сяяло над головою крізь листя, - ...їхня безтурботна присутність, тут і зараз, - пробурмотів він.
- Тож вони є втіленням присутності? Монументами теперішнього часу? - запитав монах.
- Монументами часу... - замислився Джоффрі, - Але все ж зберігаючи рух, бо завжди знають, де знаходиться сонце, завжди впевнені у своїх діях, якими б повільними ті не були, - сказав він, коли монах пройшов повз нього, придивляючись до плодів, що звисали зверху.
- Але вони ніколи не досягнуть місця призначення, сонце знаходиться зависоко для їхніх загребущих гілок. Хіба це не спричиняє появу відчуття безнадії?
- А хіба має? - Джоффрі відповів питанням на питання, - Вони створюють свою власну мету, і живуть, намагаючись досягнути її, аж до самого кінця життя, яким би він не був. Чи може хтось бажати чогось більшого?
- То суть не в досягненні мети, а в самому шляху до неї?
- Як одне може існувати без іншого? Чого вартує кінець подорожі без самого шляху? - мовив Джоффрі.
- Та хіба кінець подорожі обов'язково передбачає існування шляху? Чи саме поняття питання пов'язує разом і шлях, і вирішення? - запитав монах.
- Змія пожирає свій власний хвіст. Поняття не прямує в одному-єдиному напрямі, але безкінечно обертається між обома, - кивнув Джоффрі за хвильку.
Вони ще трохи постояли посеред тиші, перш ніж разом обернулись один до одного.
- Шіфу Чень, - мовив Джоффрі, вклоняючись, з'єднавши руки на грудях.
- Шіфу Джоу-Рі, - наголосив Чень, вклоняючись у відповідь. Вони обмінялись знаючими посмішками, перш ніж Чень простягнув руку до плодів інжиру, що росли найнижче. Він кинув одного з них Джоффрі, котрий зловив фрукт без особливих зусиль. - Прогуляєтесь зі мною? - запитав він, перш ніж відкусили соковитий шматок плоду.
- Звичайно, щоб молодь могла повернутись до свого навчання, - погодився Джоффрі, озирнувшись назад до дюжини зацікавлених учнів, котрі одразу почали шукати більш цікаві об'єкти для спостереження. Хоча більшість з них й були старші за Джоффрі на добрі п'ять років, та він ніяк не міг переконати сам себе, що їхня допитливість та потяг до знань були чимось іншим, аніж чаруючою недозрілістю. Це навіть навівало ностальгію.
- Не знаєте спокою протягом останніх днів? - запитав Чень, коли вони крокували подалі від дерева та юрби учнів, рухаючись доріжкою з бруківки, що починалась за межами головного подвір'я.
- Ага. Вони знову замкнули мою дружину на тиждень... "Щоб вона могла навчатись, не відволікаючись на стороннє". Іноді Палати Півдня переступають межу безглуздої параної, - відповів Джоффрі; швидка гримаса на мить спотворила спокій, котрий він зазвичай відчував в цьому місці.
- Секрети плоті не менш вагомі, ніж секрети розуму, але війна та інтриги підносять перше значно вище за друге в цьому місті, - мовив Чень; їхня прогулянка привела їх під арку із переплетених дерев, що розділяла сад на дві секції.
Джоффрі кивнув, і одразу мала посмішка з'явилась на губах: - Ви знаєте, чому я тут, - сказав він, гризучи інжир, коли ші-фу всміхнувся.
- Саме так. Ми готові, - мовив Чень, відчиняючи дерев'яно-паперові двері до невеличкого додзьо, що стояло біля саду. Всередині сиділи в очікуванні ще двійко монахів, із столиком для пайго між ними.
- Шіфу Джоу-Рі! - вигукнув старший з них, підводячись; засмаглий гіскарець, чий підстаркуватий вигляд не міг приховати проблиски інтелекту в очах.
- Шіфу Гахарз, - Джоффрі вклонився йому, - Маю надію, що стусани від шіфу Во-Ті не притупили гостроти леза вашого розуму з часу останньої зустрічі? - сказав він.
- Овх! - відізвався шіфу Во-Ті з підлоги, низько киваючи та сидячи, замість того, щоб встати та привітатись з поклоном, як годиться. Джоффрі приблизно переклав те буквосполучення з лексикону Во-Ті "Вітаю, шіфу Джоу-Рі. Чи не бажаєте отримати по сраці, зігравши партію прямо зараз?".
- В тому відношенні він був якомога більш невдячним, перевершивши всі сподівання, - відповів шіфу Гахарз, складаючи ноги в лотосі і сідаючи на підлогу біля столу, залишаючи місце для противника в грі. - Можливо ви будете мати таку ласку і змусите шіфу Во-Ті пригадати, що таке справжня гра?
- Заодно й врятуєте нас від його вихвалянь протягом наступних місяців, - додав Чень, закриваючи двері за собою.
- Із задоволенням, - сказав Джоффрі, сідаючи навпроти Во-Ті. Товстий круглоголовий монах криво посміхався від припущення. Здоровенні м'язисті долоні висковзнули із складок його халату, і він розставляв фішки із оманливою точністю, навіть не питаючи, який саме колір Джоффрі бажав би обрати.
Тому що, звичайно ж, Во-Ті буде грати чорними, передаючи ініціативу Джоффрі.
- Сьогодні почуваєтесь впевнено, га? - запитав юнак, перш ніж шіфу Чень сів біля вільного місця при столику; темно-коричневий дерев'яний паркет приглушував його кроки, аж поки він зненацька не опинився біля них.
- Хех, - буркнув Во-Ті, що можна було б при бажанні перекласти як "Починай вже".
Таким чином гра швидко стартувала. Во-Ті грав так, наче бився насмерть, могутніми та потужними ривками, що переривались на чималі проміжки спокою, даючи Джоффрі ілюзію успіху, аж поки не наставав час і шіфу не спричиняв наступний удар. Джоффрі віддавав перевагу класичній стратегії Фол-Фінга, аніж слідуванню методам його послідовника і найвідомішого учня, генерала Бе-Мінга, тож він маневрував та чинив обхідні ходи, намагаючись оточити чорні фішки постійними рухами та агресивними маніпуляціями.
Коли він вперше прийшов в Храм Аеромансерів, що височів на верхівці чималого пагорба за межами власне Асшаю - Джоффрі шукав тут лише спокій для медитацій. Санса залишалась все довше та довше в ізоляції Палат Півдня, її спосіб життя все більш нагадував тихе буття септи. Моменти, коли вони мали можливість побачитись, були нечисленними та спорадичними... цього вистачало, щоб Джоффрі переконався в її безпеці, але аж ніяк недостатньо, щоб позбавитись від переживань.
Він провів трішки більше за день, медитуючи в тіні величного дерева, коли шіфу Чень підійшов і почав філософський диспут, як з рівним, а після того познайомив юнака з Гахарзом та Во-Ті.
Як лише він не опирався, наголошуючи, що не славиться загальновизнаним титулом, та всі три монахи наполягали, називаючи його шіфу, так само, як і звертались один до одного. Ї-тійською це слово означало когось, хто володів чималою мудрістю і був майстром власного Шляху, і якщо вже вас називали тим титулом - це означало, що вас визнавали як майстра в певній справі, котрий володів глибинним розумінням чогось... Джоффрі й досі не міг висловити словами, що ж означало те "щось".
- Гм, - буркнув Во-Ті. Він виявляв скупу повагу до видовищної гри, але вочевидь був певен в поразці противника. Монах звів одну із своїх пухнастих брів, перш ніж пересунути одну з своїх чорних фішок на клітинку вперед.
- Це була помилка, - мовив Чень.
- Ви прирекли нас всіх, шіфу Джоу-Рі, - додав Гахарз.
- Хех, - сказав Во-Ті. Що Джоффрі переклав як аналог суміші гучної овації та непристойних жестів.
- Що ж, це неочікувано, - мовив монах, зауваживши брутальний маневр, котрий невдовзі приведе до цілковитої поразки. Якраз в стилі Бе-Мінга... Ну, мабуть так й мало б бути, адже той полководець врешті вбив свого вчителя, як-не-як.
- Ну вибачайте, - додав Джоффрі, зухвало посміхаючись.
- Дзедзедзе, - прогудів Во-Ті із широкою посмішкою.
- Тепер він просто вас дражнить, - сказав Чень.
- ...До трьох партій? - запитав Джоффрі.
Обидва монахи, Чень та Гахарз, витріщились на нього із стишеним жахом. Виграти одну партію - це ще можливо, але дві підряд? Можливо Во-Ті й справді заговорить після того.
- Гммм, - відповів огрядний шіфу, перш ніж кивнути.
Джоффрі покрутив шиєю, направо та наліво, розминаючи хребет. Це затягнеться надовго.
Можливо він навіть зможе припинити хвилюватись через Сансу на хвилину чи дві...
2
-Ти відволіклась, - мовила Каліннія роздратовано. Перекручений вузол неприємних передчуттів скрутився в животі дівчини, і Санса задихнулась на мить.
- Хіба це не є контрпродуктивним? - запитала вона, перш ніж Каліннія махнула рукою, і чергова хвиля болю закрутилась в животі, наче власна кров опиралась своїй власниці.
- Нахабне дитя. Тебе благословили одночасно даром та кров'ю стародавніх часів, і все ж ти щоразу розчаровуєш мене, - сказала вона, і Санса здалось, що вона зауважила найменший натяк на заздрість в голосі своєї наставниці. Фігура останньої виглядала дещо розмитою, із білими пов'язками, що покривали зверху тіло, закутане в чорне; зелена маска із червоними мазками приховувала обличчя.
- Пробачте мені, матріарх, - сказала учениця, схиливши голову. Звуки дивно чулись поміж сірих базальтових блоків, з котрих були вимуровані стіни цієї невеличкої кімнати; вони одночасно приглушувались та подвоювались відлунням.
- Поверни свою свідомість до нагального завдання. Ключем до магії є кров, і вміння настроїтись на її звучання означає володіння силою. Досягни контролю над власною плоттю, і решта прийде сама, - мовила вона, повторюючи ті самі слова, що кружляли в сансиній свідомості вже майже з рік часу. В кімнаті майже не було світла; самотній ліхтар над дверима позаду неї слугував лише для посилення тіней в цьому місці.
Санса зітхнула, знову хапаючи кинджал. Вона зігнула руки, підняла на рівень голови і затримала дихання. Дівчина додала черговий поріз до десятків інших, що вкривали шкіру; серцебиття прискорилось, як вона концентрувалась на самотній краплині крові, що котилась в напрямі мізинця.
Вона важко вдихнула, коли краплина зупинила свій рух, і всіма чуттями дослідила її форму, розмір, тепло. Вони надавали стільки ж інформації, наскільки й заважали, допомагаючи Сансі усвідомити, що за крапелькою ховається щось інше; невидимий зв'язок безкінечної довжини та колосальних розмірів.
Всередині тієї краплини лежав океан, і то було титанічним завданням - урухомити його.
Санса злегка нахилила голову набік, стиснувши зуби, зіщуливши очі від напруги, бо всеохопливе відчуття намагалось примусити її задихнутись та виблювати, заплакати і закричати і видерти власні очі.
Натомість - вона потягнула.
Це відчувалось, наче із стравоходу витягнули рапіру, не товстішу за волосинку, вертикальну струну, що розсікла все тіло від низу до верху; неймовірно натягнуту струну, що змусила її здригнутись, поки дівчина спостерігала за краплиною, як та почала повільно рухатись до місця порізу. Вона ліниво повзла по долоні, покірна силі волі своєї власниці, і нарешті досягла малої ранки.
Санса затримала дихання на секунду, коли та краплинка повернулась в її тіло, почуваючись дивно, як враз вона повернулась назовні із фонтаном чорно-червоної крові.
Дівчина закричала в агонії, миттєво спливаючи кров'ю; двоє вбраних в чорне чоловіків виступили вперед з тіней та міцно її схопили, коли двійко інших хутко замотували руку білою тканиною, тримаючи залізних хватом, поки вона верещала здригаючись. Каліннія торкнулась лоба дівчини одним пальцем, і сансине тіло витягнулось наче дошка, агонія досягла піку, раптово припинившись за мить. Кровотеча миттєво припинилась, але дикий біль й далі дошкуляв Сансі ще протягом невизначеного проміжку часу, коли чоловіки відпустили її; чомусь біль відчувався досить знайомим, поступово розчиняючись на межі сприйняття.
- Посередньо, - проголосила Каліннія, присівши перед своєю ученицею. Зелена маска нерухомо дивилась на неї, і Сансі здалось, що вона побачила проблиск червоних очей під нею.
- Так багато вагань... скажи, Сансо, чого ти так боїшся? - запитала наставниця.
Та не відповіла нічого, повільно дихаючи і вдивляючись в червоні очі.
Каліннія щось прогуділа, стаючи на ноги, перш ніж рушити до дверей. - Не переймайся, - сказала вона, - Врешті це все зникну... це вагання... так завжди буває.
Вона вийшла з кімнати і міцно закрила двері, полишаючи Сансу на підлозі, де там намагалась зібрати залишки сили волі, щоб підвестись.
Похвала за провал, подумала вона, борючись за контроль над власними легенями. Вона якось змогла протерти очі і відійти від шоку, через що й досі нудило, та поповзла до найбільш освітленого кута цієї малої кімнати... де було достатньо світла, щоб побачити власну долоню, коли вона простягнула руку якомога далі від тіла.
Там вона міцно обхопила руками коліна, зіщулившись в клубок, наскільки міцно, як лише могла. Сила волі боролась проти власних очей, котрі почали зволожуватись, і після брутальної внутрішньої битви із самою собою Санса змогла вгамувати прояв сліз до повільних, нетривалих струмочків, котрі дзюбоніли протягом менш ніж хвилини.
Відкритий показ слабкості в цих стінах вб'є її значно швидше, аніж десяток Відмов крові.
Відмова... подумала вона. Така дивна назва. Видавалось дещо образливим називати таке жахіття простим словом; так називали явище, коли тінеплети сягали до власної крові за силою, втрачаючи зосередження посеред процесу. Кров вивільняла силу, заховану в живому тілі, і магічна сила зазвичай була пропорційна силі родоводу донора. Наслідки такою витрати могли бути фатальними, якщо ті, хто розбирається в цьому мистецтві, не надавав вчасної допомоги, і невдовзі...
Була причина того, що самотній тінеплет міг бути або слабким в магії - або мертвим. Щоб опанувати магію крові в достатній мірі для контролю над нею - доводилось мандрувати шляхом, повністю вкритий згаданою субстанцією.
Вона відкинулась спиною до стіни, розслабивши тіло так, як Джоффрі вчив її, багато років тому; дозволила свідомості ширяти деінде, направивши уявний погляд всередину самої себе. Її чоловік навчав її методу занурення в самосвідомість, в самі глибини душі, для дослідження контурів власної сутності, власної серцевини.
Цим вона зараз й зайнялась*, мандруючи над фрактальними конструкціями зі світла та ліній, дозволяючи собі загубитись посеред видовища і забути про навколишній світ та біль та кров. Вона прослідкувала поглядом за списом із пурпурно-золотистого світла, що пронизав всю її сутність, за мостом, що простягався далеко в порожнечу, не перериваючись, досягаючи згустку світла, котрий знаходився дуже далеко і одночасно майже впритул біля неї.
3
- Перестаньте ширяти думками в хмарах, шіфу Джоу-Рі! - сказав шіфу Чень.
Джоффрі буркнув, згинаючи ноги, та знову різко скочив на ноги, лише завдяки силі м'язів ніг та спини.
- Свідомість панує над тілом, але зневажання тілом робить теж саме із розумом, - зауважив шіфу Гахарз, спершись головою на руку, сидячи збоку від невеликого саду.
- Наступного разу я буду вчити вас, - буркнув Джоффрі, масажуючи плече, - Я познайомлю вас всіх із чимось, що на моїй батьківщині називають "турнірним мечем", - пообіцяв він.
- Із нетерпінням будемо очікувати на це, але поки що ваше хо потребує чималого допрацювання, - відповів шіфу Чень, повторюючи рух, розмістивши долоні посередині грудей, перш ніж злегка повернути ступні направо. - Хо! - вигукнув він, простягнувши одну руку вперед, а іншу виставив назад, майже заховавши її за голову.
- Хо! - вигукнув Джоффрі, імітуючи той рух. Коліна були трохи зігнуті, спина покрита потом від перенапруження; все тіло відчувалось наче загартована пружина, що лише очікує на вірний момент.
Шіфу Чень рушив до нього, як раптовий шквал; ледь чутний буркіт відтінював кожну атаку кулаками та ступнями. Джоффрі одразу почав відступ, перенаправляючи серію ударів кулаками та відкритими долонями догори, до власних плечей, захищаючи сонячне сплетіння. Він спробував підсікти ченьові ноги та збити на землю, але шіфу підстрибнув на якраз необхідну висоту, щоб уникнути підсічки, і вгатив відкритою долонею Джоффрі по грудях. Юнак заточився назад, кашляючи, та все ж зміг власною долонею зловити кулак Ченя і вдарити іншою рукою по ліктевому суглобі.
Чень відступив назад, перевіряючи стан руки, поки вони кружляли один навколо одного. Джоффрі не зміг приховати натяк на посмішку, коли вони рухались колами, повільно човгаючи босими ступнями по траві, обертаючись, а шіфу Гахарз тим часом пив чай. Цього разу саме Джоффрі перейшов в наступ; ноги розмились в русі, коли він стрибнув в незвичній суміші рухів хо та водного танцю, різко двічі хвицьнувши ногами. Чень пригнувся під першим замахом, але не зміг ухилитись від другого, буркнувши та заточившись назад. Проте вміший монах одразу опанував себе, продовживши атаку вихором рухів та ухилянь з класичного хо; улюблений стиль Ченя нагадував пориви вітру, швидкий та агресивний, дуже складний для вивчення непідготовленою людиною.
Джоффрі знову опинився на землі.
- Я не це мав на увазі, коли попросив вас навчити мене аеромантії, - він сухо мовив, перш ніж знову стати на ноги й вклонитись.
- Пізнання себе і є справжньою магією, контролем над власними тілом та розумом, - знову повторив шіфу Гахарз.
Джоффрі схилив голову, поглянувши на брунатно-шкірого гіскарця: - Я б хотів поглянути на ті книжки, котрі ви цитуєте, лише щоб переконатись, що ви не придумуєте всі ці премудрості на ходу з власної уяви, - сказав він.
Гахарз мовчки дивився на нього ще з мить, а потім спохмурнів: - Ваш жарт, - сказав він, - Був огидним.
Джоффрі мовчки чекав.
- ...Але я позичу вам "Медитації" шіфу Юея та "Форми Вітру" шіфу Малайоса, - додав монах із вдаваним зітханням.
Джоффрі посміхнувся до нього, сідаючи поруч, та взяв чашу з чаєм, коли шіфу Чень сів з іншого боку. Навіть не зважаючи на те, що Джоффрі ніколи по-справжньому не вивчав мистецтво бою без зброї в руках... виявилось, що окремі речі були досить універсальними. Після серії партій в пайго - мудреці полюбляли практикуватись в поєдинках, відточуючи свої улюблені стилі, для зміцнення тіла та відпочинку розуму після партій.
- Хоча ваше розуміння хо є дуже поверхневим, та ваш контроль над тілом насправді вражає, - мовив Чень через хвильку, - Де ви навчились так рухатись? - запитав він.
- Від чималої кількості різних вчителів зі всього світу, і завдяки тривалій практиці протягом років, - відповів юнак.
Шіфу Во-Ті буркнув щось, що можна було б розшифрувати як недовіру. Він сидів позаду них під широким, почорнілим стовбуром дерева, заплющивши очі, та його кущисті брови злегка ворухнулись. Легенди розповідали про прихід отруйних людей з Ультоса**, що пробились з боєм до Храму Аеромансерів, видихаючи отруйні випари та несучи смерть. Тоді шіфу Гьо-Гі зупинив їх під фікусом, подібним на цього, що ріс зараз, зустрівши загарбників не насильством, але мудрістю. Протягом цілого дня та цілої ночі він проповідував проклятим людям з Ультоса, поки вони не досягнули просвітлення; їхнє божевілля сконденсувалось навколо величного дерева і опалило його до чорноти. Тоді шіфу Гьо-Гі спричинив один-єдиний удар по дереву відкритою долонею із загнутим середнім пальцем, нанісши смертельний удар стилю Фхе...
Дерево негайно звалилось додолу, тріснувши навпіл; мудрець забрав один уламок з собою. Розповідали, що він жбурнув його в глибини Розлюченого моря на далекому сході континенту, передавши ту навіжену лють самим водам.
Займатись роздумами під почорнілим пнем традиційно вважалось аналогом медитації щодо природи розуму та божевілля... Чи варто казати, що Джоффрі частенько навідувався в те місце, проводячи довгі години в медитації над тим, що вже давно призвичаївся називати Червоним; тим божевільно-хтивим потягом до різні, котрий видавався невід'ємною частиною його душі.
Він моргнув, відганяючи ті нав'язливі думки, і усвідомив, що Во-Ті продовжує скептично розглядати хлопця напівпримруженими очима. Врешті-решт монах дійшов певної думки, злегка кивнувши, що - для нього самого - було солідним компліментом джоффриними майбутнім можливостям.
- Гадаю, що ви праві, - погодився шіфу Гахарз, переводячи погляд від Во-Ті до Джоффрі, - В основному ви вже володієте основним: сприйняттям воїна... Можу припустити. Джоу-Рі, що вам бракує лише знань самих прийомів, і коли ви їх вивчите, то врешті зможете перемогти шіфу Ченя без особливих проблем.
- Ви мені лестите, - відповів юнак, злегка киваючи.
Во-Ті різко буркнув.
- ... Сумніваюсь, що зрозумів, про що ви, - признався Джоффрі.
- Він вважає, що вам не личить фальшива скромність, - відповів шіфу Гахарз, - Ніхто в вашому віці не може так рухатись, - додав він, незвично дивлячись на юнака.
- Я...
- Немає потреби в поясненні, - відповів монах, махнувши рукою, - У вас була довга пригода ще до прибуття в цей монастир... Маю надію, що знання, отримані тут, стануть вам у пригоді, коли ви повернетесь додому, - сказав він, переводячи погляд на обрій.
Вони провели чимало часу в мовчазній тиші, і Джоффрі донесхочу поласував сильним присмаком жасмину, повільно сьорбаючи чай та дивлячись на горизонт та вгору, роздивляючись Червону Комету в вишині та її довгий хвіст, що простягувався крізь порожнечу між зірками, маючи на меті лише знищення всього.
Мудреці навчали його своїм там різним стилям. Шіфу Гахарз віддавав перевагу Їйї, стилю, що можна було описати як суміш голкоподібний уколів, котрі наче перетворювали пальці монаха на кинджали, де кожен окремий рух наче відбувався без зв'язку з рештою; спокійністю порухів, котрі постійно збивали Джоффрі з пантелику. Ходили чутки, що матріархи Асшаю побоювались цієї техніки, адже ті удари могли навіть перервати плетіння чар, сповільнюючи та припиняючи потік крові в судинах.
Мудрець Во-Ті віддавав перевагу Кхаї, стилю, з котрим Джоффрі вже був побіжно знайомий. Він складався із важких ударів та силових рухів, що мали на меті прискорити кровообіг і убезпечити стійку на місці. Придуманий майже як повна протилежність до Їйї багато сторіч тому, він передбачав вжиток обладунку... Нефритові Писарі в Легіоні Світанку спеціалізувались саме в цьому стилі, адже його рухи цінувались за сприяння налаштування тіла до чародійства та плетіння тіней. Джоффрі вивчив основи стилю багато, багато років тому під керівництвом його друга та підлеглого, капітана Джоса.
Та бойові стилі були більшим, аніж простими техніками беззбройного бою. Їх розглядали вкупі із історією та Шляхами мислення. Філософією самого себе та зовнішнього світу. Обговорення світогляду та повчань мудреців було улюбленим способом проведення часу для Джоффрі протягом останнього року, так як сансине перебування в Палатах Півдня з часом ставало все більш тривалим та безперервним.
Він зауважив, що монахи знову поринули в медитацію, і юнак вирішив приєднатись до них. Він зазирнув глибоко всередину самого себе, тепер вже не потребуючи слабкого потягу таблички для такої дії. Він спускався вниз знайомим шляхом, потопаючи в глибинах, поки не прибув до самого ядра власної душі та самосвідомості, в місце, пересічене невидимими пурпуровими струнами.
Він дозволив собі загубитись в позачасовому просторі, аж враз слабкий укол болю не налякав його.
Біль прийшов не з середини, але ззовні. Джоффрі із здивуванням відчув... щось інше, принадливий погляд здалеку і одночасно зблизька. Юнак виявив, що посміхається, навіть не знаючи чому саме, так наче тіло саме дізналось відповідь швидше за свідомість.
Санса? Запитав він.
Відповіді не було, але те приємне тепло було безпомильним. Всією сутністю пронісся трепет, як від відчув присутність дружини на віддалі, а розум гасав між припущенням, намагаючись розгадати загадку.
Світлорев... з'єднувальний модуль... думав він повільно, фокусуючи увагу на пурпурово-золотистому мості, що пронизував душу. Він якось міг відчувати її здивування, усвідомлення того, що він також дивиться на неї у відповідь.
Думок не було, лише блукаючі емоції та натяки на відчуття, що пролітали золотим мостом... миттєві враження від значень, що одразу зникали в порожнечі, але Джоффрі все ж встигав розпізнати їхню сутність.
Як захопливо, подумав він, роздивляючись той міст. Іноді було так легко забути, що вони двоє не були справжніми людьми, чи точніше були не лише людьми. Їхнє перебування в Асшаї вочевидь буде довгим, але й навіть тоді врешті настане час... час, коли їм доведеться втілити своє призначення, або загинути, щоб уникнути поразки.
Час для знищення.
...Він завжди приходив.
* (від перекл.) Це нагадує реальні практики буддійських та індуїстських монахів - перехід в стан "самадхі", "споглядання власного пупка" чи "викликання тульпи" - варіації медитації, що дозволяють людині переходити в транс, фактично методом самогіпнозу, і "бачити" уявні речі, сприймаючи їх як реальність. Це явище окремі сучасні вчені сприймають як добровільно навіяне тимчасове божевілля. Якщо врахувати, що опис Ї-Ті майже на 100% списано з реального сходу - то й не дивно побачити таке в світі Гри Престолів.
** (від перекл.) Ультос - четвертий континент в світі Гри Престолів, знаходиться південніше Ессоса та східніше Соторіоса (хоча можливо це насправді східний субконтинент Соторіоса, точно невідомо). Відділений від Асшаю Шафрановою протокою. Ці землі майже не досліджені і у Вестеросі мало хто взагалі знає щось більше за сам факт існування цієї землі. Єдине, що відомо на сході Ессосу про цей шмат землі - це те, що він покритий густими джунглями.
