Розділ 56:

Відлуння.

1

Гавань Асшаю була самоврядним районом, де правили купці, що постійно торгували з містом. Тут діяли власні закони, своя власна міська варта, була навіть правляча Рада представників від десяти найбільш впливових торгових гільдій. То була гримуча суміш гіскарських експедицій та квартійських крамарів; порт, де ї-тійські торгові джонки та величні караки з Порт Морака вільно співіснували; справжнє місто-в-місті із сотнею мов, перемішаних в те, що було відомо по світу як торгова говірка.

Санса зауважила дещо цікаве, коли вперше відвідала цей автономний район. Моряки та вартові ніколи не переходили через Сірий шлях, дорогу, що відділяла гавань від власне міста. Крамарі продавали свої товари біля складів Ради, що розміщувались в кількох метрах від дороги; то було одне з небагатьох місць, де мешканці Асшаю - тіневі люди - мали право торгувати. Навіть злодії зазвичай розвертались та здавались на милість суворих портових вартових, адже перспектива примусової праці в якості галерного раба видавалась привабливішою, аніж те, що з ними б трапилось, якби їх спіймали на протилежному боці шляху...

Згідно стародавньої традиції матріархи міста дозволяли торговцям гавані виконувати свою працю так, як ті вважають за краще. Присутність купців сприяла постачанню всіляких цінностей, але будь-хто, котрий зламає прадавню традицію і створюватиме проблеми по цей бік Сірого шляху... той поплатиться.

Оце й є причиною, чому в цьому місті майже немає злочинності, подумала Санса, киваючи до Каліннії.

- Підведіть його вперед, - наказала матріарх.

Двійко вбраних в чорне вартових притягнули за руки ледь при-томного чолов'ягу, ставлячи його навколішки перед Сансою. Чорним базальтовим залам Палат Півдня бракувало орнаментів та гобеленів; лише абстрактні візерунки виднілись на віддалі, там де кам'яні стіни простягались у височінь.

- Прошу вас... я лише хотів... продати... - повільно белькотів той чоловік ї-тійською, неначе самотужки поглинутий рукотворним трансом; страх та паніка полишили його напівпритомним в важку годину. Його погляд потрохи піднімався вище, коли вартові відійшли назад; очі небораки зустрілись із холодними сансиними очима. - Будь ласка... лише хотів продати дещицю, заробити копійчину... - сказав він голосніше; зіниці бігали по бокам, коли він моргав посеред напівтіні. Сансі здалось, що це спрацював якийсь первісний інстинкт, первісний страх, котрий лише зараз прошепотів свій невідворотній вердикт, бо чоловіка почало трусити.

- За злочини, вчинені перед Тінню, я прирікаю тебе, - проголосила Санса, піднявши руку.

Він закрутив головою, вперше по справжньому оглянувши це місце, так наче останній фрагмент мозаїки став на місце. Неборак мав дізнатись на практиці, чому про тих, хто вчиняв злочин перед Тінню Асшаю, більше ніхто ніколи не чув.

- Ні, НІ! - закричав купець, вже рухаючись, щоб стати на ноги, але Санса зробила крок вперед і поклала розчепірену долоню йому на груди, прямо біля серця.

- Через дар крові я прирікаю тебе, - сказала вона, і чолов'яга вирячився їх прямо в очі з жахом. Санса відповіла поглядом, і чоловік закричав, паралізований на місці; він злегка тремтів, незважаючи на неймовірний біль, що зараз поширювався всім тілом.

Санса стиснула зуби, відчуваючи натяжіння струни, і наказала крові всередині чоловіка перейти до неї. Вона вже відчувала її, що вирувала та булькотіла під її покликом; але на якийсь міліметр від неї. Каліннія могла б подолати той бар'єр за секунду, але власна недосвідченість дівчини робила все важчим, і коли крик приреченого перейшов на вереск, Санса закусила губу і ПОТЯГНУЛА зі всією силою волі.

Крик одразу затих, наче чоловіку перейняло дихання, і він спостерігав, як його власна кров витікала з-під серця крізь прорвану шкіру, скупчуючись навколо сансиної долоні. Та безсловесна агонія була навіть гіршою за попередній лемент, той збентежений погляд людини, що споглядала дивне видовище, як її власна кров повільно всотується сансиною шкірою.

Він дивився на неї напівзакоченими очима в нерозумінні, поки вона висмоктувала життя.

Воно смакувало як легке літнє вино, поміж букетом присмаків відчувалась дрібка сили, і навіть цього вистачало, щоб Сансу охопив цілковитий екстаз; солодка отрута потрапляла в її кровообіг, підживлюючи одночасно і тіло, і свідомість.

Мовчазна агонія не припинилась за одну мить. Це більше нагадувало поступове сповзання в забуття, його очі повільно заплющувались, коли Санса забрала ніжно-рожеву долоню, і він розхитувався, наче листок на вітрі. Чоловік звалився на спину, злегка поморщений, а кров поступово розтікалась навколо тіла, збираючись в калюжі між базальтовими плитами ритуальної зали. Інші шість фігур в масках спостерігали на віддалі, стоячи нерухомо, наче статуї.

- Ну і як ти почуваєшся? - запитала Каліннія.

Санса відступила на крок назад, ставши трішки позаду матріарха, перш ніж злегка нахилити шию, та зітхнула: - Я почуваюсь... бадьорішою, - сказала вона.

Матріарх щось пробурмотіла, і Санса змогла відчути легкий натяк на посмішку в її голосі, коли маска наставниці нахилилась вперед: - Ти поглинула більш, ніж половину всього, - мовила та із найменшим натяком на схвалення, спостерігаючи кривавий слід за тілом, котре вже потягнули геть чорні вартові.

- В мене був вправний вчитель, - відповіла Санса, трішки схиливши голову. Каліннія віддавала перевагу прямим та простим компліментам.

Вона мугикнула із згодою, перш ніж зробити жест решті глядачів: - Покиньте нас, - наказала вона.

Шість силуетів - всі із зеленими масками - вклонились перед відходом, змішавшись із довгими тінями в залі, аж поки Санса не загубила їх поглядом.

- Сім років, - промовила наставниця, продовжуючи споглядати той червоний слід, - Пройшло майже сім років з того часу, як ти переступила поріг цього дому, і все ж твій контроль над кров'ю вже наближається до належного рівня компетенції, - сказала вона, - Розкажи-но, Сансо, який ти маєш секрет щодо такого швидкого прогресу?

- Навчання та самовідданість, - прозвучало у відповідь.

- Так, ти майже ні на що не відволікаєшся за межами навчання... окрім тих зустрічей з твоїм хлопчиськом час від часу...

Прихована погроза була очевидною, але Санса стрималась від озвучення відповіді.

- Латентна потуга в твоїй крові, можливо? Бути одночасно і викликачем, і ємністю... це комбінація, що випадає лиш декілька разів на сторіччя... але ні, маю підозру, що тут є щось інше.

Санса завмерла на місці, приховавши зблідлі долоні за спиною.

- Скажи мені, люба, чи ти зустрічала когось іншого перед тим, як прийшла до мене? - запитала наставниця, обернувшись; її зелено-червона посічена маска поступово виринала з тіней, як та наближалась до дівчини.

- Ні, матріарх, - відповіла вона.

Каліннія наче роздивлялась її із втіхою протягом якоїсь хвильки, а потім сама обернулась назад, дивлячись на залу: - Не переймайся, люба, всі в цьому проклятому місті живуть посеред своєї брехні та секретів, - мовила вона, роздивляючись криваві сліди на підлозі, - Всі, від найменших з тих торгашів-грабіжників... до навіть найпроникливіших викликачів, - додала вона, знову обертаючись до Санси.

Дівчина не відповіла, злегка порухавши зап'ястком та розкривши долоню. Вона відчула вагу змієподібного кинджала в рукаві, лише один легкий рух відділяв зброю від вільного випадіння в руку.

Проте наступні слова заскочили Сансу зненацька: - Ти готова. Або майже готова, достатньо, щоб не було суттєвої різниці. Я скликаю Полуденну Тінь в наступному місяці.

Сансині долоні стиснулись в кулаки, серцебиття шалено прискорилось, перш ніж вона змогла облизати раптово пересохлі губи: - Це ще не зарано, матріарх? Є ще чимало вищих містерій, котрі я досі не розумію, - сказала вона.

- Вони всі побудовані на одній основі, - відповіла та впевнено, - Після того, як ти опанувала базові основи, решта прийде з часом... часом для експериментів, - додала наставниця, крокуючи навколо послушниці, - І ти опанувала основи досить вражаюче. Є щось в тому смаку, чи не так? - прошепотіла вона.

Кроки Каліннії плавно та спокійно прискорились, відгонячи якимось приглушеним лихом, коли та продовжувала крокувати по колу навколо учениці: - Так мало людей доходять до цього. Навіть серед найбільш вмілих викликачів кров вважається лише інструментом для отримання сили, або навіть гірше: токсичною отрутою, - додала вона із раптовим обуренням, - Так наче це звичне джерело екстазу, що лежить в межах досяжності... - вона затнулась, перш ніж нахилитись до сансиного вуха, і шепіт став майже нечутним.

- Але ми, ти і я, ми ж знаємо краще, чи не так? - запитала вона.

Санса заточилась, механічно ковтаючи слину, а долоні затремтіли. - Так, - нарешті прошепотіла дівчина у відповідь.

- Інші викликачі могли б загубитись в цілих днях ступору, щедро випиваючи весь мій кривавий гарем досуху задля отруєної насолоди... і все ж вони б не зрозуміли, - мовила Каліннія, так наче щойно розголосила величний секрет, - Скажи мені, Сансо, поза благословенням та підбадьоренням від свіжої крові, що ще ти відчула? - запитала наставниця.

Санса виявила, як її рот відкривається майже проти волі, не знаючи, що вона зараз скаже, аж поки слова не видерлись з гортані: - Це було щось... поза межами... з того боку... - сказала вона. Дівчина не мала на увазі географію чи час, і Каліннії це було відомо.

- Не екстазу ти та я жадаємо, о ні, - промуркотіла Каліннія, - А шепотіння апофеозу.

Вона раптово зареготала, одразу трішки стишивши сміх, та відійшла вбік від Санси: - Ні, ти зрозумієш. Решта прийде з часом, сама по собі.

Сансу неначе заціпило, аж поки Каліннія не пішла геть, і лише тоді вона відчула, що може знову дихати. Лише тоді, коли наставниця почала рух до виходу з зали, тоді Санса зауважила, що її капці вкриті засохлою кров'ю.

Дівчина опустила погляд і усвідомила, що на підлозі не залишилось жодної краплинки крові.

2

Палати Півдня виглядали так, наче їх висікли із самої серцевини гори. Асшай, як місто, звичайно ж сам розтягнувся біля підніжжя гір Тіневого краю, але Палати Півдня були розташовані майже на межі міста, виростаючи із найближчого пагорба. Необроблений базальт та граніт було переплавлено в структуру, що виростала зі скель наче жива; вигадливо витесані колони та абстрактне різьблення покривали зовнішні стіни, і сонячні промені ледь проникали за поріг палацу.

Санса швидко крокувала подалі від тіней, виструнчивши спину, коли проходила повз двох чорних вартових біля входу. Вона не звернула на них уваги, адже вояки були не більш, як фізичними ємностями для волі матріарха з точки зору асшайців. Одурманені солдати-раби були потомками рабів з гарему Палат, з числа тих, чия кров була визнана недостатньо корисною.

Вона пішла вниз поруйнованими провулками біля безлюдних вулиць, що оточували Палати, впевнено орієнтуючись поміж ними, та враз різко обернулась та пригнулась, вже тримаючи напоготові вузький кинджал, щоб різанути себе по зап'ястку.

Вбрана в чорне фігура зістрибнула з другого поверху обшарпаного будинку по праву руку від неї, майже беззвучно приземлившись навприсядки. Він підвівся як пантера, ліниво повільним рухом, котрий, проте, виказував приховану спритність.

- Джоффрі. Я думала. що ми мали б зустрітись в Храмі, - почала вона, повільно опускаючи кинджал.

Юнак відкинув назад каптура, крокуючи до неї, і продемонстрував звичну криву посмішку: - Ти ж мене знаєш, я нетерплячий.

- Тоді тобі варто навчитись чекати, - відрізала вона, розвертаючись, та рушила.

- Що? Сансо? - вигукнув Джоффрі, але вона вже йшла геть.

- Сансо! - він вигукнув знову, - Сансо! - сказав він, хапаючи її за руку. Вона крутанулась, цілячись лезом в горло, але він захопив її в захват, загнувши збройну руку догори.

- Що це в біса на тебе...

Санса сахнулась іншою рукою до кинджала, але Джоффрі зловив другу руку, крутанувши її півколом, в результаті притиснувши її до стіни своїм тілом.

Його збентеження повільно змінилось на розуміння, поки він дивився дружині прямо в очі, а вона намагалась відвести погляд: - Вони знову змусили тебе це зробити, чи не так? - запитав він повільно, - Ти завжди сама не своя одразу після страти...

Санса й далі намагалась уникнути його погляду, втупивши очі вниз на землю, та перестала пручатись. - Але так, як зараз, ще не було... Сансо. Сансо, подивись на мене, - сказав він, трохи нахиливши голову, примушуючи її очі пересіктись з його власними. - Тобі не потрібно прикидатись сильною переді мною. Вона вже не спостерігають за тобою зараз.

Її погляд паче прорізався прямо крізь нього, і Джоффрі глибоко вдихнув: - Ми можемо бути сильними один для одної по черзі, Сансо. Можемо бути сильними по черзі, - нагадав він, і кинджал висковзнув з її пальців, дзенькнувши об бруківку, коли вона заплющила очі.

Дівчина поклала голову йому на груди, вивільнила руки із захвату і міцно обійняла. Джоффрі промовчав, обійнявши її у відповідь; повільні, спорадичні дівочі сльози накрапали, розставляючи знаки пунктуації в самотньому, приглушеному риданні, що насмілилось прорватись назовні саме в цей момент.

3

Невеличка хатинка була однією з багатьох, що складали собою другу "терасу" величної споруди, відомої під назвою Храму Аеромансерів, збудованої із трьох окремих терас, витесаних із самої скелі; всі три секції слугували різним цілям. Друга з них функціонувала як зборище маленьких дерев'яно-паперових будиночків, збудованих для послушників та аколітів, котрі прислуговували потребам справжніх шіфу в самому Храмі, а ті в свою чергу мешкали на третьому рівні. Власне хатинки були простими халупами, збудованими із деревини та прошитого нитками паперу, містили всередині скриню та невеличку шафу. Кожна мала всередині також мініатюрну кухню, вогнище, малий столик і ліжник.

...Шіфу наполягали, щоб він поселився на третій терасі, але юнак відмовився.

Незважаючи на те, що Джоффрі раніше жив в розкішних маєтках торговців та замках, гідних правителя континенту, він виявив, що ця маленька халупа - котру він називав своєю домівкою протягом останніх семи років - надавала якесь майже інтимне, глибоке відчуття, коли він сюди заселився. Можливо це було так через цілковиту відсутність слуг, або через те, що весь інтер'єр будиночку складав одне суцільне приміщення, що гарантувало пряму лінію обзору по всій будівлі... хай там як, це місце слугувало тихою гаванню після інтриг міста та постійних тренувань з шіфу.

Він зітхнув, соваючись на ліжнику, порухавшись ближче до Санси, і притиснувся до її спини, поклавши на неї руку і ніжно торкнувшись. Ліжник перебував на рівні підлоги, але його малий розмір іноді здавався й перевагою. Санса вхопилась за його руку, як за подушку, підклавши під голову.

- Ти переміг пана Во-Ті цього тижня? - запитала вона.

- Майже.

- Мабуть це було важко, шукати виграшу після всіх тих років.

Джоффрі щось прогудів; його свідомість ширяла посеред стрекотіння цвіркунів, що казились надворі. Хоча в Асшаї не було жодних тварин чи рослин, окрім лише примар-трави та спорадичним відвідин міста з боку Леді, та Храм Аеромансерів неначе переповнювався життям.

- Не зовсім. Там, в Фортеці Світанку, було чимало людей, котрі легко могли надерти мені дупу в пайго. По-перше капітан Сабу...

- Ти розповідав, що Сабу то спокійна людина, котра темпераментом нагадує скелю. Шіфу Во-Ті виглядає аж занадто подібно до того опису, - зауважила Санса.

- Можливо це тому, що обидва візуально нагадують кам'яні брили, - промовив він.

- А може тобі просто бракує терпіння, - зауважила дружина, злегка повернувши його руку.

- І це теж, - він захихотів.

Дзижчання, спричинене величезними цвіркунами надворі, було єдиним звуком окрім їхнього спокійного дихання, поки Санса не заворушилась. Голова Леді виринула зі справжнього пагорба сірувато-білого хутра, що звив собі кубло в кутку хатинки, і повільно моргнула до них. Вона виросла до монструозних розмірів протягом останніх кількох років, стала такою великою, що вже ледь протискалась через двері халупи.

Отже це щось серйозне, подумав юнак, подумки готуючись.

- Каліннія скликає Полуденну Тінь. Інші Палати зустрінуть нас в Стігаї, коли настане час. Протягом наступного місяця я стану членом Палат Півдня... або загину, - сказала вона.

Джоффрині обійми ще зміцнішали: - Я вважав, що це займе зо два десятиріччя, щоб досягнути належного рівня, - мовив він.

- Ну, вона переконана...

- А ти?

Цвіркуни відповіли за неї, і Джоффрі повільно моргнув.

- А ти, Сансо? - він запитав знову.

- Так.

- Але... це ж добре, так? - запитав він збентежено.

- Так, Джоффрі... я готова, - відповіла дівчина, втопивши нігті в його руці, і натиснула, - Тут інше. Я... я це обожнюю, - призналась вона із жахом.

Джоффрі поцілував її в неприкрите плече: - Я не засуджую тебе, - сказав він тихо.

- Кров... ні, те, що міститься в крові... Джоффе... - прошепотіла вона, закриваючи його долонею собі на рот в мовчазному трепеті, - Воно відчувається... відчувається подібним на Пурпур.

Джоффрі нічого не сказав, але його дихання завмерло, і юнак відчув появу гусячої шкіри по всій спині, застигнувши на місці, наче мармурова статуя, поки Санса дихала крізь його пальці.

- Але це... це схоже дещо по-іншому... наче як інша сторона Пур-пуру. Там немає болю, лише той всеохопливий простір та чиста потуга, котра блимає так швидко, занадто швидко, щоб щось зрозуміти...

- Ми ж знаємо, що магія крові спричиняє потяг та ейфорію в тих, хто до неї вдається, але...

- Ні, Джоффе, це інше. Так, кров може відчуватись наче літнійське вино чи найкоштовніше арборське золоте, в залежності від потенціалу донора, і чимало тінеплетів насолоджуються цим відчуттям... але це тягнеться глибше. Я ніколи б не змогла це зрозуміти, якби не бачила повну картину щоразу, як ми помирали. Не думаю, що більшість магів та маєгі взагалі усвідомлює саму... іншість того, чим користуються. Це, це...

- Неможливо порівняти.

- Так. Так і є, - сказала вона, повільно опустивши джоффрину долоню і механічно масажуючи її. - І щоразу, як я заклинаю кров, то бажаю ще більше. Сили, щоб знищити ворогів. Сили, щоб прожити наше життя так, як ми цього бажаємо. Сили, щоб відкочувати час назад...

- ...Це все взаємопов'язане, сни всередині снів, - промовив Джоффрі, притискаючи її ближче.

- Ми живемо та помираємо, знову та знову, ми вдивляємось в найглибшу безодню...

- Щоразу все ближче до усвідомлення всього цього... - Джоффрі закінчив речення.

- Чим я стану в кінці цього шляху? Джоффе, у що ми перетворимось? - запитала вона, просковзуючи глибше під ковдру і подалі від Джоффрі.

- Капітанами нашої власної долі, - відповів він без жодних слідів сумніву.

- Любий, зараз не час ділитись своєю моряцькою мудрістю, - відізвалась вона напівщиро.

Він відповів, забравши руку, і почав масажувати їй спину, повільно розминаючи вузли напружених м'язів, що простягувались зверху до низу. - Пурпур... він стирає межу між реальним та уявним. Між навколишнім світом та світом внутрішнім, - сказав він, і Санса зітхнула, коли його мозолисті руки перемістились нижче. - Але... що є тією межею, для початку? - запитала вона.

Йому знадобилось чимало часу, щоб зібратись з думками, надавши словесної обгортки заплутаним внутрішнім відчуттям.

Він повільно зупинив масаж, малюючи великими пальцями кола по сансиній шкірі. - Я починаю думати, що відмінність є несуттєвою. Все це переплетено, все є одним і тим же, - сказав він, нахмурившись, - Я вважав, що це властивість самого Пурпуру, але насправді це константа всесвіту.

Санса зітхнула, дивлячись на дерев'яно-паперову стіну і тіні, котрих відкидало місячне сяйво: - Ти розповідав про... щось таке... що пронизує все буття...

- Ага... Або краще сказати, що все буття є частиною чогось... - мовив Джоффрі, - Частиною Пісні...

- Мені страшно, Джоффрі, - раптово призналась вона, - Я боюсь того, що трапиться, коли ми відкинемо завісу. Я боюсь побачити, що знаходиться далі.

Джоффрі відчув, як сансине серцебиття прискорилось, страх та трепет вирували в її душі, коли вона призналась в цій слабкості. - Ми побачимо це разом, - прошепотів юнак їй на вушко, - Один біля одної, ми поглянемо за ту завісу. Ми станемо капітанами. Володарями власної долі, - сказав він рвучко, наче заведений внутрішнім полум'ям, що підживлювалось незламною впевненістю.

- Ми переріжемо нитки, що роблять з нам маріонеток, - відповіла вона, - Ми переріжемо ті нитки, разом, - вона прошепотіла останнє слово майже беззвучно, обернувшись в його обіймах, зупинивши обличчя на віддалі подиху від його; глибокі блакитні очі пересіклись із зеленими. Джоффрі люто її поцілував, і Санса міцно обійняла його, вилазячи зверху, поглиблюючи поцілунок. Її довге волосся впало наче завісою навколо його голови; юнак відчував пальцями довгі шрами, що покривали її шкіру, коли дівчина відкинулась назад в насолоді. То були дарунки тренувань, відмітини довгого шляху до істини; біль та знання крокували тим шляхом обіруч. Скреготіння цвіркунів приглушувало їхні стогони, поки місяць перетинав нічне небо, і Червона Комета заливала світ чужосвітовим сяйвом.

4

- Я чув, що ви невдовзі покинете нас, - почав шіфу Гахарз, коли Джоффрі підійшов до великого почорнілого пня.

Знавець Другого Шляху сидів на зеленій траві біля дерева, в такому ж чистому халаті, як завжди.

Джоффрі сам сів на пень, складаючи коліна в позі напів-лотоса. Решта саду виглядала безлюдною, пізня година вочевидь вигнала більшість учнів до другої тераси. - Так. Моя дружина має пройти випробування під тінями розореного Стігаю протягом цього місяця.

- Отже її тренування добігає кінця. Скажіть, шіфу Джоу-Рі, якою була ціна, котру Палати Півдня вимагали від вас за таке навчання?

- Реліквія з часів стародавньої Валірії... і двадцять років служби, - відповів юнак.

- Вони не відпустять її передчасно, я маю надію, що ви це усвідомлюєте, - сказав Гахарз із смутком в голосі, - Всі Палати зберігають чималі запаси крові, поступово витягнутої із кожної учасниці ковену. Перервати домовленість із своїми Палатами - це доля гірша за смерть, і не важливо, наскільки далеко ви втечете.

- Буду мати це на увазі, - відповів Джоффрі, киваючи монаху. - Хочу подякувати вам. Я вже розмовляв з шіфу Во-Ті та Ченем... Те, як ви сплавляєте в одне ціле медитацію та бойові мистецтва, насправді є дивовижним вмінням, вартим захоплення... Я хочу... подякувати вам за навчання.

- Хто навчає, той також вчиться. - відповів Гахарз, перш ніж мала посмішка промайнула його губами, - Іноді досить болюче, ті ваші "турнірні мечі" були важкими для опанування.

Джоффрі буркнув, посміхаючись до старого монаха: - Побачити те, як шіфу Во-Ті намагається опанувати дворучний меч - це був дарунок, котрим я завжди буду насолоджуватись, - сказав він.

Вони провели декілька секунд посеред тиші. поки Джоффрі клацав пальцями по стегну.

- І все ж це не єдина причина, чому ви прийшли сюди сьогодні, - визначив старий гіскарець.

- Ні, шановний шіфу.

Гахарз захихотів, досі тримаючи очі заплющеними, а його живіт дрібно затрясся: - Сила для приборкання демона цілком полягає в ваших власних руках. Ви не потребуєте моїх порад, щоб здійснити це.

- Але це допомагає, шіфу. Допомагає мені зрозуміти, - відповів юнак.

- ... Гаразд, тоді ви знаєте, що треба робити, - сказав старий монах. Джоффрі заплющив очі, дозволяючи стороннім шумам затихнути на тлі, точніше зробивши їх частиною своєї роззосередженої тривоги. Свідомість була очищена, наче один з листків фікуса, що колихався на вітрі.

- Чи пам'ятаєте це? - запитав Гахарз.

- Так, - відповів юнак, відчуваючи глибинну спрагу всередині, обіцянку всепоглинальної радості, таку близьку.

- Як воно відчувається? - запитав голос на віддалі.

Джоффрі на хвильку порухався, пригадуючи дике задоволення, коли він шматував Ейгона Таргарієна.

- Приємно, - сказав він. Насправді це відчувалось більшим аніж просто приємно. Сила. Радість. Екстаз.

- Спробуйте слідувати вздовж того відчуття, прослідкувати за ним в своєму тілі.

Джоффрі так і зробив, повільно дихаючи, пригадуючи як така приємна кров текла по його тілу. Варварська радість від різні над ворогами, від підкорення їх своїй волі.

- В моїх грудях, - сказав він, ледь важче дихаючи.

- Як воно виглядає? Опишіть його виміри, - продовжив голос.

- Це... воно червоне... перекручене... як закутий в ланцюги звір...

- Чого воно бажає?

- Вирватись назовні, - рвучко відповів юнак, його дихання стало переривчастим. - Калічити. Вбивати. Воно це так обожнює, - він захрипів, намагаючись висловити словами щось глибоко заховане. Прокляття, котре було з ним ще до зустрічі з Пурпуром, хоча в ті часи він ще на називав його таким словом.

- Як його звуть?

- Червоне, - миттєво відповів Джоффрі, пригадуючи обличчя Неда Старка, як той корчився в агонії.

Запанувала тиша; пень дерева відчувався незручною опорою, і юнак порухався.

- Його справжнє ім'я, - сказав Гахарз.

- ...Червоне! - юнак повторив, пригадуючи пошматоване обличчя Налії.

- Його справжнє ім'я.

Джоффрі здригнувся, відчуваючи ту потвору, поглянув їй в очі і визнав це. Він підвівся на ноги, струсив пилюку зі свого халату і зістрибнув на землю. - Дякую вам за вашу терплячість, шіфу, - сказав він із поклоном, щиро присоромлений самим собою, хоча й мав потребу чкурнути звідси негайно.

- Ви не зможете втекти від цього, шіфу Джоу-Рі. Ви не можете втекти від того, що є частиною вас, - вигукнув вдогін Гахарз, коли Джоффрі вже крокував подалі від стовбура та сидячого монаха.

- Прощавайте, бажаю вам доброї долі, шіфу Гахарз, - вигукнув юнак у відповідь, низько вклонившись, перш ніж рушити далі між двома додзьо і вниз до кам'яної арки, крізь котру виднілись зорі в небі на шляху вниз.

5

Мандрівка до Стігаю була довгою та зрадливою. Вони просувались вздовж темних вод Попелистої ріки крізь Тіневі гори, слідуючи по чорній дорозі із розплавленого каменю, що петляла між горами. Примар-трава вільно росла тут; блідо-багряні пагони наче й не коливались від поривів вітру.

Караван з Палат Півдня був невеликим, проте повнився силою. Озброєні кинджалами чорні вартові насли малі наплечники із припасами, а матріарх Каліннія їхала окремо в паланкіні. Замотані в чорне слуги мали порожні погляди, несучи скупо декорований паланкін, обабіч них йдли двоє тінеплетів, охороняючи свою наставницю.

Санса крокувала перед паланкіном, тримаючи спину прямо та не прикриваючи маскою обличчя. Передбачалось, що це востаннє хтось, хто не є членом Палат Сходу, зможе побачити її справжнє обличчя. Джоффрі йшов позаду неї разом з Леді, уважно оглядаючи місцевість в пошуках засідок та інших... небезпек.

Розповідали, що Тіневі землі ставали все більш дикими та небезпечними з наближенням до Стігаю. Ходили чутки про надприродних істот, котрі заселяли руїни міста, про проклятих драконів та тіневих демонів, що вилазили на поверхню із глибин пекла. Також розповідали, що навіть тінеплети бояться цього місця, проте Джоффрі особисто не чув від них ані слова на рахунок цього.

Та він міг прочитати їхнє відношення по зовнішньому вигляду.

Вони були перелякані.

Бути членом Палат - означало бути частиною прадавньої угоди, що пов'язували всі чотири ковена докупи. Це означало захист від кривавого переслідування з боку конкурентів, а також виконання всіх обов'язків та відповідальності, накладеною вашими Палатами. Також це чимось нагадувало життя потомка шляхетного роду у Вестеросі, де людина отримувала загалом у спадок всі гріхи, обов'язки та привілеї свого дому як особисті. Проте на відміну від вестероських домів - в Асшаї не було династій. Мантія матріарха передавалась наперед вибраній спадкоємиці, і єдиним способом для зростання чисельності членів Палат було запрошення сторонніх людей. Дітей народжували далеко від міста в потаємних, укріплених місцинах; їх розглядали як продукт ретельно культивованих родоводів, що ніс в своїй крові силу магів сивої давнини. Тих, котрих визнавали заслабкими чи неталановитими, виховували як чорних вартових чи слуг, але тих, в чиїх жилах бриніло відлуння стародавньої сили...

Їх називали ємностями та замикали в твердинях чотирьох Палат. Криваві гареми; єдиним призначенням цих дітей було постачання свіжої крові матріархам та їхнім ученицям. Кількість таких дітей була лімітуючим фактором, що обмежував силу конкретних Палат в конкуренції з рештою... і загибель значної кількості ємностей означала поразку, від котрої Палати могли оговтуватись не одне сторіччя...

Щоб увійти в це товариство, кожний тінеплет мав пройти та пережити Полуденну Тінь. Церемонія вбивала слабких та надавала визнання сильним. Ритуал вітав нового члена договору або забирав його життя під час спроби.

- Ми прибули, - прошепотіла Санса.

Час прибуття був вибраний ідеально. Якраз в полудень; сонячні промені падали майже з зеніту, освітлюючи невеличку долину прямо перед ними. Джоффрі моргнув від збентеження, роблячи крок вперед до неї. - Чи ти... певна? - запитав він, роздивляючись невелику улоговину між Тіневими горами. Дорога звивалась й далі під невеликим кутом вниз, досягаючи центру пустельної долини.

- Так, - прошепотіла вона, кидаючи погляд на паланкін, котрого слуги щойно поставили на землю. Каліннія хутко вийшла назовні, роздивляючись навколишнє середовище крізь дрібні щілини в масці.

- Я думав, що Стігай буде більш... - Джоффрі не зміг висловити думку, невпевнено розвівши руки. - Там? - запитав він, зауваживши те, як інші тінеплети намагаються зберегти розумну дистанцію від початку схилу.

- Рушаймо. Сонце не чекатиме, - відрізала матріарх, рушивши вниз в долину; її довга накидка приховувала ноги, і видавалось, наче чаклунка безтілесно ковзає вниз схилом. Санса міцно обійняла Леді, перш ніж рушити за Каліннією.

- Якщо хтось із тих навіжених лиш спробує зробити щось погане, то ти одразу вбивай, добре, Леді? - прошепотів Джоффрі, чухаючи шию здоровенної лютововчиці. Леді дивно на нього поглянула, перш ніж опертись великою головою юнаку в груди, підганяючи його.

Джоффрі ледь-ледь відчував сонце шкірою, як вони спускались, так наче самі промені втратили все тепло. В долині рухались лише вони троє, але невдовзі юнак зауважив віддалені силуети, що наближались до низ з трьох інших напрямків.

Вони прибули першими в наперед визначену точку збору. Каліннія обернулась до них: - Не втручайтесь, інакше обоє загинете, - сказала вона, зневажливо махнувши до них рукою. Проте не відвела погляду від Санси; матріарх болюче схопила дівчину за плече, і Джоффрі був змушений пригасити бажання оголити меча, коли Санса злегка скривилась.

- Пригадай все, чому я тебе навчала. Ти маєш пройти випробування, - наказала вона, стишуючись до шепоту, - Ми не можемо дозволити собі поразку, тільки не цього разу. Ще один прояв слабкості з нашого боку, і Палати Заходу знищать нас. Ти зрозуміла, Сансо?

- Так.

Жінка підійшла ще ближче до Санси, майже торкаючись її лоба своєю маскою: - Ти станеш викликачкою Палат Півдня. З часом, твоя сила стане інструментом, котрим наші Палати вчинять відплату Заходу, - додала вона, ледь стримуючи гарчання.

Санса кивнула, і Каліннія відповіла тим же, відступивши на крок назад і повернувши собі поважний вигляд. - Не смій помирати, - сказала вона.

Три інших групи наближались, і Джоффрі стиснув сансину долоню, поки вони очікували. Її трусило, губи побіліли, і дівчина перевела погляд на чоловіка. - Не забувай, я зустріну тебе у Вінтерфеллі, якщо щось піде не так, - сказав він.

Вона дивилась на нього протягом певного часу, перш ніж повільно струсити головою: - Ніхто нас не зупинить, пам'ятаєш?

- Ніхто, - погодився він.

Каліннія підняла руки, звертаючись до найближчої групи прибульців: - Хто сміє ступати в Тінь?

Фігура, що вела новоприбулих, була згорбленою, її маска мала форму сонця, з його глибин виривались промені. - Палати Сходу прибули. Ми бажаємо бути свідками цього Виклику, - сказала вона.

- Кіджімо, - мовила Каліннія, киваючи горбатій співрозмовниці, - Бачу, що ти досі захоплюєшся тими вогняними фанатиками, - продовжила вона, із зневагою дивлячись на двох інших новоприбулих.

- Але їм так легко показати істину, - сказала Кіджіма, коли замотана в пов'язки рука висунулась з-під складок темно-червоної накидки. - Жриці Червоного Бога вже й так на півдорозі до пізнання правди, - додала вона із хихотінням, наче мала дитина, торкаючись плечей своїх вбраних в маски компаньйонок, - Адже чим був би їхній Червоний Бог та саме полум'я без своїх тіней, - продовжила матріарх, і її супутниць відчутно затрусило, чи від екстазу, чи від жаху, того Джоффрі не міг сказати напевне.

Друга група прибула з півночі, вбрана в накидки із темного шовку, що повністю покривав всю шкіру, окрім очей. - Хто сміє ступати в Тінь? - запитала Каліннія.

- Палати Півночі прибули. Ми бажаємо бути свідками цього Виклику, - прошепотіла головна фігура поперед трьох; її було неможливо відрізнити від супутниць, окрім того, як вона виступила на крок вперед.

- Джіє, - сказала Калінія.

Джія не відповіла нічого, лиш вклонилась, повернулась в попередню позу і застигла нерухомо, сховавши руки за спиною.

Остання група, що наближалась із заходу, рухалась неквапно. Джоффрине дихання прискорилось, коли він впізнав блакитну маску; рука стиснула руків'я меча, коли він зиркнув до Санси. Проте вона злегка хитнула головою, дивлячись на фігуру в масці. Та йшла самотньо, без компаньйонок, кожен крок виглядав наче наперед відпрацьований в танці. Матріарх підійшла до зібрання, дивлячись на Каліннію та Сансу.

- Хто сміє ступати в Тінь? - запитала Каліннія.

Блакитна маска дивилась на них, схиливши голову набік, і перевела погляд на Джоффрі: - Каліннія, ти порушила традицію, привівши із собою ємність на Виклик. Чи не привели ти ще й все своє оточення? Вони вже залягли в засідці? - запитала новоприбула могильним голосом.

- Ємність, тут?! - вигукнула Кіджіма, роздувши ніздрі та шоковано вдивляючись на Джоффрі. - Це правда! - сказала вона, коли руки Джії вискочили з-за спини, і та ступила на крок вперед.

Ти розкажеш мені свої секрети, пригадав Джоффрі, і вже збирався викликати Світлорев, коли Каліннія зареготала: - Ой, Вілло, ти з часом піддаєшся старечим страхам... Хіба не бачиш, як він дивиться на неї? Як охоче вдасться до насильства? Як ловить її погляд? - додала вона глузливо.

Вілла застигла мовчки, повільно переводячи погляд з Джоффрі на Сансу й назад.

- Ох-х... коханець, - мовила Кіджіма, так наче це щось пояснювало, - Будь ласка, пробач мене, мій друже, - додала вона, повторно вклонившись, вперше напряму звернувшись до Джоффрі, - Я не зрозуміла... О, Каліннія, мені не личило сумніватись в тобі...

- Все одно він є ємністю під владою Каліннії, ще й ємністю з потужною кров'ю, - зауважила Вілла; блакитна маска відблискувала під незвичними променями сонця, - Ємністю, котру вона зможе використати як пальне для атаки, поки нас відволікатиме Виклик.

Каліннія виструнчилась, очевидно здивована: - Я вважала, що ти не боїшся мене. Оце так несподіванка... Величні Палати Заходу знову остерігаються Півдня? - промовила вона, наче розмірковуючи вголос.

Кіджіма негайно втрутилась, перш ніж Вілла встигла вставити хоч одне слово: - Пройшло вже стільки часу з останнього разу, коли на Виклику були присутні коханці. А я ще думала, що на нас чекає нудне та швидке видовище, - мовила вона, майже підстрибуючи на місці від захвату, - Коли ж востаннє ми таке бачили? Вже пройшло мабуть із сорок років... як її звали..?

- Ромінія, - пригадала Джія, просто констатуючи факт.

- А-ах, так, то була одна із твоїх... - сказала Кіджіма, дивлячись на Джію, - Її коханець раз за разом відчайдушно колов себе ножем, намагаючись передати їй трішки енергії... звичайно ж, лише розтягуючи її агонію натомість, - пригадала вона голосом, що наче загубився у спогадах, - А згодом стік кров'ю насмерть, - додала вона неуважно, так наче забула про присутність Джоффрі, і перевела погляд на Віллу.

- Все одно це занадто небезпечно, - зауважила матріарх Заходу.

- В нього є право тут бути. Я вважала, що тобі це відомо, Вілло, зважаючи на те, як віддано Палати Заходу завжди відстоювали наші традиції, - сказала Каліннія, відверто наголосивши на останніх словах.

- Ой. Тут вона тебе підловила, люба, - мовила Кіджіма.

- Так і є, - погодилась Джія.

Маска Вілли поверталась від матріарха до матріарха, і джоффрині вуха вловили найменший натяк на зітхання, перш ніж вона ствердно кивнула.

- Хто сміє ступати в Тінь? - запитала Каліннія.

Запанувала нетривка пауза, перш ніж Вілла заговорила: - Палати Заходу прибули. Ми бажаємо бути свідками цього Виклику, - сказала вона, наголошуючи кожне слово.

- Чудово, - мовила Каліннія, - До речі, якщо вже згадали про традиції, хіба прибуття на Полуденну Тінь не передбачає участі двох компаньйонок? - запитала вона.

- То лише звичай, не традиція, - заперечила Вілла.

Каліннія щось прогуділа, вочевидь задоволена: - Тоді можемо починати, - сказала вона хутко.

- Давайте, не баріться, я аж згораю від нетерпіння, - зауважила Кіджіма. На тих словах всі групки прибулих рушили до своїх визначених позицій, і три - невдовзі їх буде чотири - сформували коло навкруги невеличкої відкритої місцини, в центрі котрої вони щойно розмовляли. Джоффрі із збентеженням подивився на сонце, а потім на малу тінь по центру місцини.

Можу заприсягнутись, що ще мить тому тут її не було... подумав він.

- Гарно сказано, матріарх, - почала Санса, - Палати Заходу покинуть це забрання, втративши дещицю престижу в очах інших Палат.

- То таке, вони можуть собі дозволити таку незначну втрату. Ні, вони таки досягли того, чого бажали, - відповіла та, дивлячись на сонце.

- ...Час, - здогадалась Санса.

- Так. Вже проминула добра половина полудня. Не затримуйся, - сказала Каліннія, перш ніж рушити на південь.

Санса швидко кивнула, але Джоффрі схопив її раніше, аніж вона встигла стати прямо посеред великого кола. - Сансо, те, що сказала червона матріарх... це правда? Я можу поділитись з тобою кров'ю, щоб підсилити магію?

Санса спохмурніла, дивлячись на нього: - Так, теоретично. Традиції, що описують цю можливість, дуже старі і часто дещо безглузді. Припускають, що вони дійшли ще з тих часів, коли Стігай... ну, ще існував. Одна із таких традицій згадує про добровільну криваву жертву під час Виклику, проте лише... коханці чи родичі мали на це право...

- Отже я можу...

- Це скоріше спричинить біль, аніж допоможе насправді, Джоффрі. Забагато концентрації, розподіленої на багатьох завданнях... кажуть, що просте виживання... протягом ритуалу вимагає зосередження всього розуму.

Джоффрі зітхнув, клацаючи пальцями по руків'ї меча: - Гаразд. Бережи себе, - сказав він, коливаючись, чи вже варто піти.

Санса схопила його голову обома руками і поцілувала, перш ніж відштовхнути подалі: - Йди! Ми маємо закінчити ритуал менш ніж за півгодини!

Джоффрі побіг назад до Каліннії, досягнувши матріарха якраз в ту мить, коли вона підняла обидві руки в горизонтальній позиції, дивлячись в порожню точку.

- Краще б їй пройти це все неушкодженою. Заради вашого ж блага, - сказав Джоффрі, стаючи позаду неї.

Каліннія пирхнула, і інші матріархи також підняли руки, синхронізуючи рухи одна з одною.

- Ви мені не вірите? - запитав Джоффрі.

- О, я тобі вірю, хоробрий лицарю... Але в мене будуть значно більші проблеми, якщо Санса не справиться... Ще один прояв слабкості, і решта Палат не поворухне й пальцем, коли Захід буде мордувати нас... - бурмотіла вона, зітхнувши із очевидним дискомфортом; дрібні цівочки крові з'явились в неї з-під нігтів, накрапаючи на грунт.

- Викликачі, тінеплети... як би ви їх там не називали. Скількох з них ви намагались провести крізь ритуал за останні двадцять років? - запитав Джоффрі в неї, споглядаючи появу крові біля решти матріархів; рідина одразу перетворювалась на дим, що звивався по периметру кола.

- Занадто багатьох. Всі провалили завдання... проте твоя дружина... О, прийде розплата... - сказала вона, і Джоффрі почув нотки радості в її словах. Матріарх затримала дихання, хруснувши шиєю, коли її кров з'єдналась із кров'ю від Кіджіми та Вілли. - Дивно. Від Вілли майже не відчувається потягу... - пробурмотіла вона.

- Це погано? - хутко запитав Джоффрі.

- Можливо. В неї не залишиться резервів. Вона буде знесиленою після ритуалу... - відповіла чаклунка, перш ніж їй знову перебило дух; очі побіліли, коли вона продовжила підняття рук, і з'єднана кров закипіла, випромінюючи чорний дим, котрий почав формувати купол з тіней та чорної імли із Сансою посередині.

- Вілла. Ота кров. Я відчувала, що вона мала її. Коли ми говорили, - Каліннія швидко заторохтіла, - А тепер її немає. Деінде. Я підозрюю зраду, - захрипіла вона, перш ніж застогнати майже як при смерті, мілко здригаючись; матріарх підняла руки ще вище, і булькотячий дим сконденсувався в напівпрозорий купол.

- Матріарх? - запитав Джоффрі, але вона вже увійшла в транс, бурмочучи щось на архаїчному ї-тійському діалекті, в котрому Джоффрі не розумів ані слова. Інші матріархи перебували в такому ж стані, їхні голоси звучали в унісон, поки тіні густішали, а слова повторювались знову та знову.

6

Санса глибоко вдихала, примушуючи легені працювати в стабільному ритмі, поки купол з чистої енергії відрізав її від решти світу. З-за його меж не було чутно ані найменшого звуку, і їй було відомо, що цей ефект діяв в обидва боки. Вона ледь могла розрізнити джоффрин силует, що пригнувся й намагався поглянути всередину; їхні очі безпомильно пересіклись. Він виглядав стурбованим... врешті-решт, більшість церемоній Полуденної Тіні тривали менш ніж три хвилини, бо кандидати зазвичай вмирали або й гірше.

В унісон із твоєю власною силою. Відчуй потугу, що тече твоїми судинами, подумала вона, відчуваючи це; її самосвідомість зосередилась на сприйняті мерехтливої ріки сили, що курсувала власним тілом. Вона вже була готова, коли розплющила очі, роздивляючись скупчення диму та крові, що формувалось перед нею. Кривавий демон був конструкцією, що відзеркалювала ненависть та лють, котрі якимось чином затримались в цій місцевості, створеною завдяки об'єднаній міці всіх чотирьох матріархів; він отримав єдиний наказ, озвучений бурмотінням слів на давно зниклій мові... єдине завдання, достатньо просте, щоб втримати таку надприродну потугу протягом обмеженого проміжку часу. Неприємно пульсуюча кров перепліталась із димом, формуючи дві гротескні ноги, продовжуючись догори червоним торсом із звивистої темряви, з котрого росли могутні руки та деформована, перекривлена голова.

Вбий, наче сама кров прошепотіла наказ.

Кривавий демон заверещав тисячею голосів, ревінням агонії всіх тих людей, чию кров було ретельно зібрано для формування цієї мерзоти. Воно кинулось до неї, покручена пародія на людське тіло тепер мчала на всіх чотирьох кінцівках, як Санса тупнула однією ногою по землі, звівши руки докупи.

Вона зціпила зуби від болю, відчувши появу власної крові поміж пальцями, що миттєво перетворювалась на чорний дим, котрий розтікався землею. Її сила волі керувала рухом магії, і вона спостерігала крізь напівзаплющені очі, як ланцюги диму припнули демона до землі, проте крики не затихали ні на мить.

Кхаї чи Третій Шлях був бойовим мистецтвом чаклунів, зосередженим на тому, як контролювати плин крові в судинах. Санса задіяла найбільш базову форму цього стилю, повільно рухаючи лікті й з'єднавши кулаки на животі. Вона різко видихнула і потягнула обидві руки донизу; демон заверещав, врізавшись об землю, майже повністю вкритий димлячою кров'ю.

Дівоче серце тупотіло наче молот для її власних вух, коли вона рушила до зв'язаного демона; та покручена гора темряви випромінювала ненависть, лють та смерть. Санса прикусила язика, коли підійшла до нього, і поклала долоню на потвору, шукаючи спосіб розірвати зв'язки, що з'єднували потойбічний конструкт докупи.

- Спи, - наголосила вона, силою думки пробиваючись крізь бар'єр, де їхня кров перемішувалась, намагаючись пробитись вглиб демона і розвіяти його в ніщо.

Їй перехопило дух, коли свідомість зісковзнула зі шляху, відбившись від стіни з порядку та сили волі. Всього того, чим ця потвора не могла бути.

Порожній череп демона поглянув на неї, перш ніж його плоть почала пульсувати; потвора підвелась на двох ногах, рвучи накладені дівчиною кайдани, і нависла над нею наче оживша гора. Воно проревіло тисячею голосів, від чого волосся стало дибки, і масивна колона темряви та пульсуючої червоної крові вгатила їй по грудях, збиваючи ударом з ніг.

Санса застогнала, впавши на спину, і виявила великий поріз, що простягся животом. Вона ще спробувала замотати рану шматком порваної накидки, та демон зашипів, кидаючись в бій, вдаряючи по землі всіма чотирма кінцівками з достатньою силою, щоб залишити глибокі сліди, і врізався в дівчину рогами, звитими з темряви.

Вона захрипіла в агонії, покотившись по землі, і після зупинки оглянула дві діри, що пробили грудну клітку. Тремтячі руки зірвали пошматовану накидку з плечей, не знаючи, що робити з нею далі. Вона дивилась на кров, що витікала з ран, в приголомшеному здивуванні, повільно дихаючи, і відчула, що вмирає.

Ні, подумалось дівчині.

Вона повільно моргнула, заточившись направо, відкинувши шматок скривавленого одягу. Санса глибоко вдихнула, від чого наче сама душа задзвеніла, її власна кров відповіла на поклик, як лютововчиця, припинивши витікати з отворів і повільно повертаючись до судин.

Ти моя. Я наказую тобі, подумала вона, бажаючи, щоб рани зцілились; її власна кров швидко звурдилась кіркою. Демон вгатив кулаками по землі, лютуючи майже наче вередливе дитя, і закричав від роздратування, перш ніж раптово стрибнути до неї із розчепіреними руками.

Санса пригнулась і відкотилась назад, дозволяючи потворі пролетіти повз неї, поки потяг її власної крові знову намагався припнути його ланцюгами до землі. Це не вдалось, вона не могла зловити цю магічну ілюзію смерті та божевілля. За потворою вочевидь стояло щось інше, щось захищало її від сансиних спроб, відкидаючи їх набік.

Демон приземлився як кіт, крутанувся навколо осі, щоб зустріти її, і підняв одну руку догори в повітря.

В моїх жилах тече кров магнарів Зими, подумала вона, різонувши зап'ясток власними нігтями, і перекотилась набік, подалі від удару, від котрого земля застугоніла. Дівчина загарчала, як кров з рани перетворилась на чорний дим і сформувала в реальності лезо із чистої темряви, завдовжки як передпліччя.

Я несу спадок королів Перших людей, пригадала вона, ухиляючись від кігтів, сплетених з крові та темряви; її власне криваве лезо не схибило, повністю потонувши в плоті демона. Вона відчула праведний гнів, так наче щось глибоко в середині завжди бажало цього. Потвора заверещала дисонуючим хором голосів, коли дівчина крутанула руку, тягнучи лезо вбік і випускаючи монстру кишки. Дим та кипляча кров бризнули з рани, окремі бризки рідини обпекли Сансі обличчя, поки демон здригався в конвульсіях.

Вона відчула потойбічну хвилю ще до того, як побачила очима; кров чаклунів просочилась крізь землю, підживлюючи випатрану потвору, додаючи демону сили та продовжуючи час його існування.

- Джоффрі! Вони підживлюють його! - вона закричала до свого чоловіка, котрий мовчазно бродив повз межу купола, постійно в русі, намагаючись роздивитись, що ж там коїться по інший бік. Він негайно зупинився, але хоч губи й зарухались - Санса не могла почути ані слова з того, що він казав.

Купол, ми не можемо спілкуватись, подумала вона, перш ніж пронизливе ревіння на мить випередило вибух болю у правому плечі.

Вона закричала, падаючи на землю, і перекотилась подалі, якраз вчасно, перш ніж колоноподібна рука встигла пробити їй живіт наскрізь. Дівчина опанувала себе, підводячись, злегка підігнувши коліна й одночасно сковзнувши однією ногою назад, і відстрибнула назад, уникаючи наступного удару. Вона діяла на чистому інстинкті, відбиваючи один навіжений удар за іншим, наслідуючи рухам та маневрам, котрих Джоффрі навчав її протягом кількох років в майже щоденних тренуваннях з кинджалами. Вона змішала ті атаки із стійками з Кхаї, бажаючи підсилитись довгими, різкими рухами, що допомагали помпувати кров і заставили дівчину кричати в агонії.

Та як би вона не билась, демон все ж якось міг відрощувати нові кінцівки, щоразу підсилюючись додатковою порцією люті. Потужні удари монстра спричиняли до появи кратерів в землі, а гострі кігті на ногах залишали грунт пробороненим незгірш за борозни, проведені фермерським плугом поблизу Вінтерфеллу.

Вона вирахувала потік сили, котрий підживлював потвору, налаштувавши свідомість на оточуючу реальність, як ніколи раніше в житті. Дівчина прослідкувала напрям, з котрого прибувала стороння кров, слідуючи відлунню сили, аж поки не дісталась впритул до того місця, і тоді стала з Леді одним цілим.

Одне з очей повністю побіліло, коли вона відрубувала демону чергову кінцівку, але раптовий удар від синхронного сприйняття двох реальностей послабив захист, що призвело до появи довгого порізу на нозі. Вона використала кров з рани, щоб створити короткотривалу додаткову кінцівку, щупальце з темряви, котре відхилило наступний замах та дозволило їй крутанутись набік в іббенійському прийомі.

7

Відчайдушний Ібб-Макак був виконаний посередньо, але того маневру вистачило, щоб Санса відлетіла подалі від демона у вихорі рухів, опинившись на землі перед Джоффрі. Коли він побачив її погляд, сфокусований на ньому, із одним оком блакитним, а іншим молочно-білим, то вже точно знав, що буде робити далі. Леді завила поблизу, відбігши до купола за секунду, та поглянула на людину, перш ніж змінити напрям руху, і помчала геть.

Щось було не так, і дружина потребувала допомоги.

Джоффрі відкинув ідею всадити Віллі меча в спину, натомість побіг за Леді. Полуденне сонце вже перетнуло невидиму межу в небі, повільно спускаючись на захід.

В нас катма часу, подумав він навіжено, Десь із п'ятнадцять хвилин, не більше.

Тіні навколо густішали й темніли, цей факт досить відволікав увагу Джоффрі, коли юнак озирнувся і не зміг знайти зором хоч якийсь орієнтир навколо себе. Поки сонце рухалось, тіні неначе виростали на порожньому місці. Невдовзі вся рівнина була заповнена витягнутими латками чорноти, що видавалась темнішою за порожнечу між зірками на нічному небі; силует цілого міста виростав з нічого, поки Стігай прокидався до буття...

Джоффрі боявся й думати, що трапиться, якщо вони застрягнуть тут ще на дещицю часу.

Леді різко завмерла перед стіною, котрої тут не було ще секунду тому, та загарчала до якихось фігур, що дивились згори, з іншого боку. Всі вони мали кутасті бронзові маски, та неймовірно велика юрба людей розхитувалась в ритмі із словами віддаленого оратора, що піднімав руки догори в унісон з натовпом. Декілька з них повернулись спинами до юрби, коли побачили Джоффрі, і бліді руки виникли поміж складок накидок в спробі зловити його.

- Ану назад! - проревів він, замахуючись Світлоревом, і фігури відступили назад, коли юнак рубанув повітря мечем. Леді помчала ліворуч, полишаючи стіну позаду; Джоффрі побіг за нею. Вона заскавучала, коли вони опинились в глухому куті, і почала дряпати лапами стіну, дивлячись вгору.

- Це... цього тут раніше не було... - пробурмотів Джоффрі, роздивляючись темну вежу.

- Де Санса? Нагорі?! - запитав він.

Леді навіжено закивала головою, отож він відступив на декілька кроків назад, ховаючи Світлорев в піхви з драконячої кістки, та запхав його за пояс на спині, одразу біля невеликого наплечника. Він розігнався, вистрибнувши на стіну, використовуючи інерцію бігу, і його руки почали видиратись наче за власним бажанням, швидко піднімаючи юнака догори. Він бурчав, піднімаючись із постійною швидкістю, використовуючи виступи в кладці та різьблені камені як опори для рук.

Джоффрі вирішив на хвильку роззирнутись навколо і пожалкував, що зробив це. Силует Стігаю тепер навіть не намагався слідувати напряму тіней, відкинутих сонцем. Натомість тіні прискорювались, так наче в проклятому місті зараз вже починався вечір. Поруйновані будівлі виринали із згустків темряви прямо в нього на очах, неймовірно високі башти, збудовані з темної цегли та оздоблені такою кількістю декоративного нефриту, що за його вартість можна було б купити королівство. Довгі сади повнились якимось підвидом примар-трави, що виростала в небеса, досягаючи розмірів корабельних сосен.

Боги... мабуть Погибель Валірії виглядала як звичайна пожежа в таверні в порівнянні з тим, що трапилось тут, думав він із жахом та трепетом, перш ніж скинути заціпеніння, і продовжив підйом. Невдовзі він досягнув вершини, проліз крізь відкрите вікно всередину і виявив там не армію привидів, а дві фігури... одна з котрих виглядала дуже знайомо.

- Вбий його, - наказала Мегіса з Палат Заходу, не відводячи погляду від здоровенного казана, заповненого по вінця киплячою кров'ю.

Джоффрі метнувся несвідомо, загартовані сторіччями інстинкти змусили хлопця відстрибнути вправо і уникнути удару, котрий мав би поцілити прямо в шию. Жінка, вбрана в такі ж чорні обмотки, як і Мегіса, проте з маскою бірюзового кольору замість блакитної, вже була біля нього, її кулаки, тверді як залізо, розмились від рухів, вдаряючи юнака в область шлунка.

Джоффрі буркнув, відкидуючись назад, перекотився через спину і пружиною скочив на ноги, тримаючись за живіт від болю. Бірюзова Маска рушила прямо на нього, прорубуючи повітря своїми руками, чиї удари відчувались наче замахи булавою, коли Джоффрі їх відхиляв.

Він загарчав, низько пригнувшись, і оголив Світлорев; валірійська сталь залишила довгий поріз на боку жінки, котра заверещала й заточилась назад.

- Ти, дурню! Не смій проливати тут кров... - Мегіса перервала крик, споглядаючи, як потік крові дугою полетів в повітрі, ліниво витікаючи з рани Бірюзової Маски, аж поки просто завис в повітрі.

Кімната загриміла, і в Джоффрі пішли дрижаки шкірою, коли та кров розплюскалась по невидимій площині і розширилась, формуючи своєрідне потерте вікно із мерехтливими контурами. Вбрані в бронзові маски люди спостерігали за чимось іншим за межами того самого вікна, крізь яке Джоффрі попав в башту, але досить швидко обернулись, зауваживши мерехтливий овал в себе за спинами.

- Я простий перехожий, не зважайте! - сказав їм Джоффрі, кидаючи Світлорев, і прийняв хитливу стійку, звівши пальці докупи і зігнувши руки перед собою, - Їйї! - закричав він, закінчуючи стійку; власне сам крик слугував ритуальною фокусною точкою для свідомості, готуючи розум до наступних рухів.

Жінки атакували його одночасно спереду та ззаду, друга Бірюзова Маска спробувала зловити його, коли інша вдарила витягнутою по горизонталі долонею юнаку прямо в горло. Джоффрі крутанув обома ногами одночасно, вириваючись із ворожих обійм; його пальці вдаряли наче голки по Бірюзовій Масці перед собою. Він бився несамовито, наносячи шквал схожих на укуси ударів, підсилених на повну рухами всього торсу та ніг; напружені, як пружини, м'язи надавали ударам достатньої сили, щоб пробивати плоть і проривати шкіру крізь чисельні пов'язки, з котрих складалось її вбрання.

Проте її бойова техніка виявилась неперевершеною, ця тінеплетиця мабуть відточувала вміння Кхаї протягом десятиліть, тоді як Джоффрі витратив неповні сім років на опанування п'яти різноманітних стилів. Її захисні блоки швидко посилились, і юнак загарчав, коли вона зловила обидві його руки в замок однією своєю та вгатила іншою долонею прямо по грудній клітці. Він відчув, як тріснуло ребро, але проігнорував біль та зловив обидві її руки своїми.

Юнак зробив різкий поворот і використав її тіло як живий щит від атаки іншої Маски; ворожий удар прилетів прямо по нирці своєму ж двійнику. Обидві Бірюзові Маски скрутились від болю; та, котра щойно атакувала, зараз трималась за власний бік в агонії, а інша, котру Джоффрі затиснув в замку, брикалась та звивалась. стогнучи крізь зціплені зуби. - Раз зустрівся з одним виродком, Ліошем, він полюбляв такий трюк, - сказав він, розвертаючись до магічного вікна, що вело деінде, - Але маю припущення, що всі ці дублікати мають мати спільну свідомість, чи не так? - додав він, перш ніж поставити ногу перед її ступнями і стусанути чаклунку ударом всього тіла, як цього колись навчав Пес, десь поблизу від Рубінового броду... прямо в напрямі мерехтливого вікна.

Бірюзова Маска заверещала, торкнувшись потойбічного вікна, так наче цей жест був анафемою для самого її існування; вона випарувалась в ніщо із видовищним спалахом надприродного світла, а саме вікно дивно замерехтіло.

- Ні, - мовила Мегіса, починаючи вставати, відриваючи погляд від чималого казана з кров'ю.

- Вибач, Мегісо, - сказав Джоффрі, підходячи до неї швидше, ніж та встигла відреагувати, і вхопив її за шиї ззаду в замок. - Ніхто не зупинить нас. І тим більше не ти, - прошепотів він їй на вухо, перш ніж зламати шию одним брутальним ривком.

Тіло чаклунки навіжено здригалось ще зо дві секунди, ноги хвицьнули й вдарили по тому здоровенному казані, по вінця заповненому кров'ю, котру вона вживала як пальне для протистояння Сансі.

- Ой, срака, - пробурмотів юнак, коли казан перехилився набік і кров повільно полилась підлогою, аж враз застигла на місці.

- Лайнолайнолайно... - волав він, тікаючи; Джоффрі витягував моток мотузки з наплічника, коли позаду стався вибух світла. Він не озирнувся, стрибаючи з вікна, одночасно кидаючи петлю на кінці мотузки, ловлячись за якийсь кам'яний виступ, і заревів від болю, коли тонка шкіра рукавиць загорілась від тертя об мотузку. Він падав з башти, поки все нові та нові вежі виникали з нічого на обрії Стігаю; загострені, голкоподібні конструкції із почорнілої цегли та чималих відкритих пройомів. Юнак зміг достатньо сповільнити спуск, щоб безпечно пролетіти останні декілька метрів і приземлитись на вулиці із гучним стогоном, лише трішки випереджаючи киплячу кров, котра неначе спотворювала саму реальність.

Він підвівся посеред світу, що являв собою цілковите безглуздя. Навколо вирувала юрба вбраних в бронзові маски людей, що тікали навсібіч; кілька з них тягнули за собою оратора, котрого юнак вже бачив раніше; той чоловік тримався за голову в повному відчаї, лементуючи на незрозумілій мові, котра швидше нагадувала пташине щебетання, аніж будь-яку мову, котру Джоффрі коли-небудь чув. Юнак помчав на південь, назад до дороги, а тіні все густішали. Він звалився з ніг, коли пролітав крізь тінь однієї з башт; ноги дико звивались посеред гущавини безкінечної безодні, а руки ледь-ледь відчували грунт під пальцями.

Він заревів, намагаючись виборсатись назад до реальності, але потомлені та побиті руки не могли втримати вагу тіла. Юнак витягнув з чобота захованого обсидіанового ножа і перерізав обидві шлейки наплічника, спостерігаючи за його падінням... вниз вниз та вниз, прямо у безмежне провалля.

Джоффрі зрозумів, що маленькі блискітки світла внизу були зірками, і йому перейняло дух, коли він відчув вібруюче гудіння чистої міці, що насувалось все ближче. Через секунду він побачив це на власні очі: Червона Комета спускалась прямо до Стігаю у всій своїй величі, її хвіст майорів виром чистого багрянцю, достатньо великий, щоб огорнути всі Королівські землі, і він виростав все більше та більше, поки вона ревіла на весь космос під собою; щупальця чистої магії, завбільшки із цілі твердині, виринали з її глибин і струшували світ. Поверхня видавалась витвором мистецтва, котрий міг би належне оцінити лише божевільний глядач; переплетіння кристалів переростали одне в одне і викручувались навиворіт; вся поверхня виглядала суцільною фасеточною мозаїкою, що опускалась прямо на нього.

- Ах.. ах... ах... - белькотів Джоффрі в суцільній паніці, розмахуючи ногами направо та наліво, як маятником, виграючи трохи інерції, аж поки не закричав; чисті зусилля та сила волі допомогли йому виборсатись на поверхню. Він пошкутильгав прямо до однієї з фігур, що стояла навколішках, дивлячись в нічне небо прямо в напрямі Червоної Комети, бронзова маска лежала на землі коло неї.

То була не людина.

Істота мала дрібні щурячі очі, майже заховані поміж кущистого пір'я, що облямовувало її голову. Схожий на дзьоб рот шепотів щось незрозуміле, поки групи таких же істот ритуально приносили самі себе в жертву сотнями за раз, навіть тисячами; вочевидь ритуал, чи що вони там собі планували, спрацював невірно, адже простий удар у відповідь від сховища сили, відомого як Червона Комета, неначе деформував саму реальність.

Саме тоді Джоффрі відчув холод, всепоглинальний мороз, що наче проникав в самі кістки. Він біг, спостерігаючи... мабуть те, що було фінальною битвою попереднього Циклу, де залишки сил смертних вийшли на останній двобій проти Довгої Ночі і виявили, що їхніх сил недостатньо; зіткнення було таким потужним, що його відлуння досі чулось крізь епохи.

Джоффрі кричав, поки біг та біг, не спиняючись, аж поки не зауважив дрібний проблиск сонячного світла за межами дороги; юрба місцевих бігла разом з ним в страху та відчаї, коли повсюди навколо конденсувались брили льоду, і холодні конструкти блукали місцевістю, виникаючи в реальності із довгими крижаними лезами, рубаючи насмерть всіх зустрічних на своєму шляху.

Юнак вибіг з імли на яскраве сонячне світло за межами тієї невеличкої долини, виявивши чотири дрібних каравани, що вже збирались вирушати на південь. Цікаво, та члени Палат Заходу стояли трохи подалі від решти трьох ковенів, маючи приголомшений вигляд.

Джоффрин навіжений спринт поступово перейшов на неквапний біг, а потім і на звичну ходу, та врешті він впав на коліна, навіжено вдихаючи повітря. - Заради Богів, та ви й не жартували щодо цього місця! - сказав він поміж подихів, озирнувся і побачив лише густий туман.

- Ти... ти пройшов крізь живий Стігай і вижив, маючи змогу розповісти про це? - запитала Джія таким тоном, наче це було абсолютно неможливо. Він зауважив Леді позаду неї, котра напружено махала хвостом, дивлячись на юнака.

- Правильно ви, люди, робите... що боїтесь цього місця... - вимовив він поміж подихами, - Ага, безумовно, це найбільш... ні, друге серед всіх найбільш вграних в дупу місць, що я бачив, - прохрипів він, падаючи на спину.

- ...Ніхто ще не ступав в Стігай під час полудня, щоб вижити й розповісти, що ж знаходиться всередині... - сказала чаклунка.

- Джоффе! Я вже почала хвилюватись, - мовила Санса, котра щойно з'явилась в його полі зору, навіжено обіймаючи його. Вона була замотана бинтами майже повністю, з ніг до голови, але вона була живою.

- Маю припущення... ти показала тій потворі... де раки зимують... - хрипів він поміж подихами.

- Я змогла подолати демона, коли ти подбав про його помічників. Невдовзі по тому ми покинули місце ритуалу... - сказала вона, перш ніж нахилити голову, - Що ж ти там побачив?

- О боги, я б зараз вбив за кухоль вина. Нагадай мені ніколи більш не докучати Роберту на рахунок цього. Він мудріший, ніж я вважав... - ледь вимовив він.

- ...Ви двоє, хто ви такі? - запитала матріарх Кіджіма.

Леді прогавкала відповідь, хутко підбігла до Джоффрі і дурнувато лизнула його.