Розділ 59: Відсутність.

1

Джоффрі блимнув очима.

Він мляво ковтнув слину, відчуваючи глибоке почуття неспокою всередині себе, повільно усвідомлюючи, що сталось, і так само повільно вдихаючи повітря.

Воно зловило мене, подумав юнак із зростаючим відчаєм, моргаючи знову і знову, та картинка перед очима не змінилась, і в грудях защемило.

Він захлинувся повітрям, озираючись навколо. Юнак ледь міг поворухнути головою, споглядаючи зимову заметіль, котра колись була його покоями всередині Червоного Замку. Меблі потрощились на друзки від раптового удару зими; несподіване, різке падіння температури потрощило та деформувало матеріали, так наче він й досі перебував всередині Пурпуру, так наче сама реальність почала танути .

Він ледь-ледь міг чути хоч щось; приглушені кроки та віддалені голоси. Він моргнув і побачив Пса, що чвалав крізь сніг, котрий покривав всю підлогу; Кліган приніс оберемок мокрої деревини і жбурнув його зразу біля ліжка. Обладунок був захований під важким хутром, і вояка дико трусило, коли він розвернувся і сказав щось купці слуг та вартових, що тримали запалені смолоскипи; чимало з тих людей загорнулось в зірвані фіранки чи ковдри.

- Г-г-грандм-мейстер... загинув... сер... - сказав один зі слуг, підходячи до Пса.

- Ану з-запаліть т-тут в-вогонь, - прохрипів Пес.

Вони спробували розвести багаття прямо біля ліжка, але холод був незламним. Якийсь із слуг, із посинілим від морозу обличчям, зомлів, майже беззвучно впавши на підлогу, та інший одразу зайняв його місце. Джоффрі зміг побачити сніг з іншого боку відчинених дверей, там час від часу проходили люди по двоє, несучи носилки з іншими людьми.

- Н-не п-п-переживай, - промовив затинаючись Пес, знову з'явившись в джоффриному полі зору, - Н-невдовзі м-ми розплавимо лід та вит-т-тягнемо т-тебе звідси, - він закінчив речення, незважаючи на цокотіння зубів; один зі слуг пихнув смолоскип Джоффрі майже в плече. Юнак неначе примерз до самого ліжка, лід покривав спільною кіркою його тіло та постіль.

- В-воно з-з-злов-вило м-м-мен-н-е, - забелькотів Джоффрі, намагаючись пояснити. Він мав проблеми з диханням, все тіло незвично захололо, і він й далі відчував, як Крижаний Вітер обдуває саму душу; силует Червоної Комети й досі наближався, і як би юнак не намагався зморгнути облуду, та він все ж залишався перед очима; випалене на сітківці, кристалічне видіння повільно поверталось навколо осі обертання, а ззаду об'єкту простягався червоний плюмаж.

Щосекунди воно просувалось все ближче. Щосекунди на дещицю ближче, аніж до того. Воно було грандіозною, без сумніву найбільшою штукою із всього, баченого Джоффрі за всі життя; кристалічний ландшафт полишав примарне видіння в глибині очей.

Легені знову запротестували, вимагаючи повітря, і наче самі усвідомили, що не мають сили на подих. Джоффрі повільно задихався, біль відходив на задній план, поки він витріщався на повільне просування конструкту невідомих творців та єдиної мети. Панічні голоси втрачали значення, поки він вдивлявся в обличчя вічності, чиї червоні руки шукали його, маючи намір зробити їх обох одним цілим, а пурпурні фрактали танули під нестримним тиском.

Ні, це все не може закінчитись таким чином, подумав він, споглядаючи повільно рухоме море кристалів, чиї карбовані грані так незвично нагадували простори його власної душі. Він закричав у безодню, сягаючи потрощених пурпурних Стовпів, намагаючись знову прокинутись, ще раз відчути грані реальності, ще раз відкотити час і жити.

Він вдихнув з трепетом, поки Стовпи трощились, і знову повернувся до життя. Повітря відчувалось таким холодним, що аж пекло легені. Величезні снігові замети вкривали кімнату, а частину стелі біля вікна повністю закрили величезні бурульки. Він очікував, що зараз в кімнату влетить Сандор, але той так і не з'явився.

Юнак почув завивання сніговію ще до того, як побачив його; вітер завивав наче демон у клітці, періодично набираючи силу, лише щоб затихнути знову через декілька секунд. Він міг бачити її крізь вікно; страхітлива пелена льоду та снігу огортала все аж до обрію та й за ним. Юнак не бачив та не чув нічого іншого, ані стукоту молотів в кузнях, ані муштри вартових Червоного Замку, ані робертового волання з вимогою привести коня.

Королівська Гавань зберігала тишу.

Він не відчував жодного болю, проте втратив можливість навіть моргати. Він вдихнув востаннє, поки Стовпи трощились всередині його свідомості, їхні поламані силуети зникали перед Червоною Кометою, що пролітала повз них наче китобійне судно повз плавучі уламки; небесне тіло видавалось незламним, досі обертаючись вдовж осі в красивому калейдоскопі червоних відтінків. Юнак в захопленні витріщився на той силует, намагаючись охопити розумом всю градніозність баченого, всю вагу цього моменту часу.

То було найвеличніше видовище із всіх, коли-небудь ним бачених.

- Що таке, мила Сансо! Цей Пес лякає тебе? Ану забирайся геть, собако, ти лякаєш мою леді. Я не бажаю бачити її засмученою, - сказав він, відіграючи роль галантного принца, як це наказала робити матінка.

Короткотривалий проблиск реальності миттєво закінчився, його самосвідомість затьмарилась під тиском Червоної Комети, та Пурпур всередині враз аж завив.

- Ой! - зойкнув він.

- Золотце, воно вже майже зажило, - мовила мати.

- Він виглядає огидним, - сказав він.

- Королю пасуватимуть його шрами. Ти відбився від лютововка, ти справжній воїн, такий же, як твій батько.

- Я не такий, насправді я не відбився. Звір вкусив мене, і все, що я зміг зробити, так це закричав... і дві старківські дівки бачили це, обидві бачили.

- Це не правда, ти вбив того звіра, - видіння затремтіло, запахи літа розчинялись в порожнечі, а материн голос ставав переривчастим, - Одного дня ти сядеш на троні, і правдою буде лиш те, що ти забажаєш.

Джоффрі здригнувся, опираючись неминучому тягарю свого кінця, кінця цієї ітерації і самосвідомості. Кінця Пурпуру і всього світу і всіх людських рас.

Сер Баррістан виглядав приголомшеним: - Ваша милосте, Королівська Варта є присяжним братством...

- Ви дозволили моєму батькові померти, ви занадто старий, щоб хоч когось захистити, - перебив його Джоффрі, цей повчальний тон лицар сприйняв як ляпас по обличчі. Суттєва частка придворних була присутня, стоячи тут в Тронній залі; вони стали свідками ганьби лорда-командувача Королівської Варти. Матінка спостерігала за лицарем із нейтральним виразом, приховуючи своє вдоволення, а Бейліш ледь не шкірився на всі зуби, поки Янос Слинт нервово переминався на місці. Навіть покидьки типу нього знали, що й досі варто остерігатись старого лицаря.

Юнак враз відчув сансину присутність та подивився на неї; вона повільно віддалялась, поки Комета наближалась. Дівчина була перелякана, опираючись монструозній вазі зі всієї сили, намагаючись пробитись до нього. Він спробував вхопитись за неї, спробував опиратись тиску Циклу, перш ніж той тиск втопить їх в снах та відлуннях минулого.

Тепер говорив Варис, киваючи на кожне слово, котре промовляв із жалем: - Ми можемо лише подякувати вам за вашу довгу та вірну слу...

Джоффрі заплющив очі, примхливо пирхнувши крізь зуби. Він одразу відкрив їх знову, важко дихаючи, коли Варис здивувався і обернувся поглянути на нього.

Джоффрі повернув голову до дружини: - Сансо, - сказав він вголос.

Вона була вбрана в просте синє плаття, і подивилась на нього: - Джоффе, - сказала вона, кривлячись від болю, - Воно не зупиняється! - заплакала дівчина.

Джоффрі закричав в агонії, тягар відчувався занадто сильним, і Стовпи хитались, поки Обличчя Червоної Комети дивилось на них; кристали виблискували всередині Тронної зали.

Його покалічена душа не витримала, самосвідомість почала втрачати сприйняття зовнішнього світу.

Ось в чому справа, усвідомив юнак, тягар власної смертності наче перетворювався всередині на щось інше, відмінне від тиску Червоної Комети: на переконання, твердість.

- Поки я буду королем, зрада завжди отримуватиме належну відплату, - проголосив він, гордість та дика радість вирували всередині, коли він поглянув на Сансу, а потім на Неда, - Сер Іллін, принесіть мені його голову, - вигукнув юнак; юрби Королівської Гавані підтримали той крик, а Санса закричала, і його власне оточення спробувало зупинити молодого короля, без жодного успіху. Він опирався тому потягу, душа почувалась наче моряк, котрий ледь-ледь зміг виплисти з води на поверхню, спраглий до хоч маленького ковтка свіжого повітря, а шторм неначе прагнув затягнути його під воду назад.

Він все одно якимось чином відчував її присутність, і вони змогли пересіктись поглядами: - Пробач мене, - сказав він їй, обертаючись до Санси. Там був ще якийсь лицар, що тримав її, коли вона озирнулась; дівочі крики та опір різко припинились, коли вона з силою видихнула.

- Це не може ось так закінчитись, - прошепотіла дружина, хитаючись, намагаючись подивитись на нього крізь пелену титанічного виснаження, і якимось чином він почув її слова, не зважаючи на ревіння натовпу.

- Ще не кінець. Я не дозволю, - прошипів він крізь стиснуті зуби; Червона Комета з'явилась над ними у вихорі викривлених кольорів та нереальності.

Її присутність приглушувала Пісню, зменшувала гучність тихої мелодії існування своєю пульсацією, простягаючи свої мацаки прямо до них.

Він відчував, як Санса схопилась за нього, і вони безнадійно опирались червоній загрозі, що просувалась по їхні душі; Стовпи й далі колапсували під тиском, поки Комета прослизала між ними, і він спробував простягнути свідомість до зникаючої цівочки реальності; той тендітний писк справжнього світу звучав подібно на майже забуту пісеньку з дитинства; Санса додала зусиль зі свого боку, і вони намагались пригадати.

Намагались пригадати, як це мало звучати.

- Ні, будь ласка, ні! - заголосила вона.

- А ось ця належала твоєму батьку, подивись на нього і побачиш, що буде з кожним зрадником! - вигукнув Джоффрі, вказуючи рукою на Алею Зрадників і на голови, настромлені на піки.

- Ви ж обіцяли йому милосердя! - вигукнула Санса; сер Мерин тримав її за плечі.

- Він його отримав. Я дав йому швидку смерть. Подивись на нього, - мовив він із зростаючою посмішкою, стоячи на вузькому дерев'яному містку й дивлячись на наштрикнуті голови.

- Прошу вас, відпустіть мене додому, я не вчинятиму жодної зради, прися... - вона різко перервалась, навіжено вдихаючи на повні легені.

Посмішка відчувалась зайвою на його губах, в'янучим відлунням, що розвіюється на вітрі. - Сансо, - пробурмотів юнак, відчуваючи запаморочення, і вхопився рукою за голову, - Ми померли ще до того, як воно зловило нас повністю, я так думаю, але Пурпур... ми... ми не можемо зупинити це.

Сильний біль вдарив по голові, різке виринання в реальність виявилось майже занадто сильним для органів чуттів. Він впав на коліно на тому дерев'яному мості, намагаючись не впасти звідти вниз, в безодню, де вже чатувала Червоно Комета.

- Вважайте, ваша милосте, звідси довгий шлях вниз, - втрутився Пес, відштовхуючи Мерина Транта вбік, підійшов до Джоффрі і припідняв його. - З вами все гаразд? - запитав він після короткої миті сумнівів.

- Джоффе, ми маємо й далі опиратись цьому. Я... я вважаю, що ми можемо сповільнити його прихід, - сказала Санса голосом, сповненим нечіткої надії. Сер Мерин досі тримав її, зачудовано переводячи погляд з неї на короля із дивним виразом обличчя.

- Сансо, що трапиться коли... коли ми дійдемо до мого весілля? До моєї першої смерті? - запитав юнак, шкутильгаючи до неї.

- Не можна цього дозволити, ми... - вона різко замовкла, сльози потекли вниз по щоках, коли почулось гудіння. - Джоффе, воно знову повертається.

Ні.

Він відпихнув сера Мерина подалі, перш ніж навіжено обійняти Сансу. - Не здавайся, - мовила вона, обіймаючи чоловіка, міцно за нього хапаючись, коли реальність затремтіла.

- Не здамся, - пообіцяв він, коли гудіння досягло крещендо, - Шукай мене посеред Пісні.

- Ми потягнемо зі всієї сили. Разом, - мовила вона, коли гудіння стало нестерпним, і вони подивились догори.

Червона Комета нестримно пробивала діру в реальності, і фрактали весь час подвоювались у всіх напрямах, куди Джоффрі дивився; вони перетворювали все навколо на самих себе. Він опирався, спробував втримати цю реальність, навіть простою силою думки, проте Червона Комета прогуділа ще раз, і юнак закричав в муках; пориви Крижаного Вітру рвали його на клапті, хоч просування Комети й сповільнилось.

Враз він почув Пісню, падаючи в безкінечну безодню; він потягнувся до неї, простягнувши самосвідомість до тендітної константи, що була основою всього сущого. Юнак сконцентрувався на пісні буття і потягнув, намагаючись прив'язати себе до неї. Він відчув, як Санса додала власні зусилля; Червона Комета розчинялась на віддалі, та її червоні відростки продовжували рух вперед; Пісня досягнула піку гучності, і реальність промайнула як блискавка, і він вхопився за неї і тоді...

Моргнув.

Просвітлення було таким різким, що Джоффрі ледь не зомлів. За якусь частку секунди його затопило відчуттями реального: запахи, звуки та доторки відволікали увагу, а Пісня звучала там сильно, що почала перетворюватись в білий шум.

Він виявив, що стоїть із натяком на посмішку на обличчі, і незакінчене речення лунало відлунням в голові, коли юнак похитнувся, фокусуючись на скаженому ритмі серцебиття, бо адреналін затопив все тіло й продовжував прибувати; все волосся стало дибки, коли тіло отримало сигнал від свідомості, поки він розмірковував, чи Червона Комета досі женеться за ним.

Джоффрі виявив, що дивиться на Сансу. Вона стояла навколішки на підлозі; струмки сліз стікали по щоках, а сукня на спині була порваною.

- ...Сансо? - запитав він.

- Джоффе? - вона відповіла питанням, повільно моргнувши.

- Як ти звертаєшся до свого короля?! - вигукнув чоловік, що стояв за нею, і вдарив її плоскою стороною меча по спині, спричиняючи болючий, здивований зойк в дружини.

За мить Джоффрі вже був біля неї, наносячи випростаний Хо-Цінь прямо в горло лицаря. Той захрипів, заточившись назад, але джоффрина інерція руху привела хлопця впритул за півсекунди; кулаки розмивались від швидкості, коли він продовжив атаку двома ударами Зчепленої Долоні, що зламали щелепу воїна і одразу по тому його ніс. Лицар наче знепритомнів, надаючи на спину, тож Джоффрі відкинув ідею добити його, натомість відступив назад до Санси, намагаючись прикрити її з правого боку і вже готуючись матеріалізувати Світлорев.

Він напружено дихав, намагаючись контролювати потік адреналіну в судинах, і тунельне бачення повільно розширювалось, збільшуючи поле зору для вибору наступного противника і наступного удару.

Його насправді приголомшило, коли він усвідомив, що знаходиться в Тронній залі; придворні шоковано сахнулись назад, коли обоє, він та Санса, інстинктивно прийняли бойові стійки, постійно рухаючись по колу спина до спини, щоб дизорієнтувати наступних нападників. - Джоффе, що... - пробурмотіла Санса, досі здригаючись від раптової навали відчуттів.

Джоффрі набурмосився, зауваживши Сандора; той тримав руку на руків'ї меча, але не поворухнувся з місця, дивлячись на короля. Юнак подумав, що то був один з небагатьох моментів, коли він бачив Пса таким збентеженим, хоча Сандор був не один в такому стані. Джоффрі насправді здивувався, зауваживши на плечах воїна не що інше, як білого плаща; той стояв на сходах перед троном.

- Що це все означає?! - хтось загукав, просуваючись крізь натовп.

- Дядько Тиріон! - впізнав Джоффрі, обертаючись; його голос бринів від полегшення, набувши злегка істеричного звучання. Він й далі дослухався до гудіння Червоної Комети, але Пісня чулась незмінно, реальність була стабільною, поки очі юнака й далі оглядали Тронну залу. Він побачив озброєного чоловіка, що йшов позаду дядька, котрий крокував між придворними впевненим кроком із похмурим виразом обличчя.

Це якийсь найманець? Подумав він, вже вираховуючи траєкторію удару ногою, щоб збити того на землю та добити швидким уколом Світлорева в шию. Адреналіновий шок розчинявся в тілі, і натомість наступало дивне відчуття нереальності.

- Нехай хтось дасть дівчині щось, щоб... прикритись... - Тиріон затнувся, сповільнюючи ходу, та втупився поглядом в броньованого лицаря, що слабо ворушився на підлозі, а потім - на пару посеред Тронної зали.

- Джоффе, що коїться? - прошепотіла Санса, виходячи з Першої стійки Кхаї, і натомість притиснула руками порвану сукню, прикриваючи бюст, та озирнулась.

- Я не знаю, - прошепотів Джоффрі у відповідь, досі намагаючись знайти логіку в цій ситуації. Було зрозуміло, що щось страшне щойно сталось... але вони таки втекли від Червоної Комети; він вже не відчував її присутність, натомість набуваючи спокійного полегшення, ще й відчувши на додачу аромат влади. Санса здається була такою ж збентеженою, проте швидко повернула собі звичну королівську впевненість, котра змушувала її почуватись... не в своїй тарілці через порвану сукню.

- Що тут сталось? - запитав Тиріон, в його очах вирувала суміш гніву та остороги, як він переводив погляд з Джоффрі на побитого лицаря та на сансиний одяг.

- Тиріоне, - Санса ввічливо кивнула, - Мій чоловік просто мав важкий день, і, що ж, в результаті ми отримали цю виставу, - сказала вона, винувато посміхаючись, та наче відкинула тему розмови недбалим жестом руки. Вона шморгнула носом і спохмурніла, торкнувшись обличчя і виявивши там сльози.

Тиріон подивився на неї, так наче в дівчини враз виросла друга голова: - ... Боюсь, що удар сера Мерина якось... приголомшив вас, леді Сансо, - сказав він, - ... Ви ж ще не вийшли заміж за мого племінника.

- О.. - промовила вона із легкою посмішкою, там наче це просто вилетіло їй з голови, - Дякую, Сандоре, - продовжила дівчина, коли Пес підійшов до неї ззаду, чіпляючи на плечі білого плаща. Кліган подивився на неї так, як китобій міг дивитись на левіафана, що повільно піднімається з глибин.

Тиріон витріщався на дівчину з нерозумінням, перш ніж повернути увагу до небожа; - Джоффрі... ти що, карав її?

- Я... - юнак заколивався, знову оглядаючи Тронну залу. Придворні шепотілись між собою, і він зауважив Ланселя, що ледь тримався на ногах, хитаючись. Парубок стояв із побілілим лицем, тримаючи руку біля меча, так наче боровся між бажаннями рушити до них чи втекти геть... і врешті вирішив не робити нічого.

Це... Це ж вже колись відбувалось... подумав він, моргнувши; його погляд повернувся до Тиріона і до гніву в очах карлика.

Це було? Це вже було?

Санса видихнула, міцно обгорнувшись плащем, і взяла Джоффрі за руку: - Це був довгий день, ми відкладемо королівський суд до завтра, - сказала вона вголос.

Ніхто й не поворухнувся, царедворці перезирались між собою, і Лансель зробив крок вперед, а тоді передумав й зупинився.

Тиріон повільно кивнув: - Будь ласка, моя пані. Йдіть за мною, - сказав він, простягнувши руку до неї. Санса заколивалась, обертаючись спиною до нього, та посміхнулась і стиснула джоффрину руку.

- Джоффрі, ану опануй себе! - вона прошепотіла йому на вухо.

Він знову похитав головою, відчуваючи незвичний тягар на ній. Юнак торкнувся голови, відчувши декоровану корону під рукою, й провів пальцями по золотих відростках.

- Покиньте нас, на сьогодні суд закінчено, - сказав король, чий голос чітко пролунав залою.

Здається це подіяло. Придворні хутко вклонились, виходячи з приміщення крізь головні двері, а зграйка другорядних ланністерівських фрейлін з осторогою наблизились до Санси. Вони неначе знітились, несміливо згуртувавшись біля неї, аж враз Джоффрі нахмурився.

- ...Що ви робите? - запитав він в них, одночасно борючись з черговим приступом головного болю.

- Маша милосте, ну, ми чекаємо на, ах, - забелькотіла одна з них, затинаючись, і кинула погляд на Сансу.

- Йдіть собі, - сказав він, вказавши жестом на двері. Фрейліни ледь не чкурнули туди, перешіптуючись і бурмочучи вибачення. - І приведіть сюди грандмейстера! - додала Санса, перш ніж вони зачинили двері; дівчина поглянула на сера Мерина Транта, котрий намагався затиснути скривавлений ніс, досі лежачи на підлозі.

- Дядьку, чи не відмовитесь прогулятись з нами? - запитав Джоффрі.

2

- Так, декілька днів тому була битва... це якраз і є причиною, чому ви були... в... такому настрої, ваша милосте, - сказав Тиріон, досі до кінця не оговтавшись; він супроводжував Джоффрі та Сансу коридорами Червоного Замку.

По дорозі Джоффрі заходив в кілька кімнат, відчуваючи зростаюче роздратування, аж поки не запитав нарешті про те, де зараз проживає леді Санса.

При звичайних обставинах Тиріон звичайно ж одразу постарався би перенаправити увагу небожа на інші речі, побоюючись за честь та саме життя леді Санси... та хай там як, то не були звичайні обставини.

Власне Санса крокувала в своїй порваній сукні так. наче то був зразок найновішої моди в Королівській Гавані; її сповнена гідності хода дивно контрастувала з джоффриним чваланням. Поки леді посміхалась та кивала зустрічним прохожим, Джоффрі рухався, наче замкнений в клітці лев, неначе все тіло застигло в напруженні, готове за якусь мить до спричинення насильства, котре, на диво, так відрізнялось від звичного вередування.

- Так, битва, звичайно ж, - сказав племінник, - Ще раз, як те місце називається? Здається я призабув це, - додав він.

- Окскрос, ваша милосте. Робб Старк розгромив залогу сера Стаффорда біля Окскросу, в трьох днях їзди від власне Ланніспорту, - відповів Тиріон, так наче пояснював щось придурку.

- Окскрос... - Джоффрі бурмотів, - Окскрос... Окскрос... - повторив він, похмурніючи.

- Так, битва пройшла біля Окскросу, - сказав Тиріон, роздивляючись небожа.

- ...Тиріоне, як давно помер Джон Аррин? - запитала Санса.

- Більш ніж рік тому... Маю припущення, що ви забули точну дату? - запитав він, дивлячись на впевнену жінку; її очі досі були припухлими та червоними, навіть коли вона роздивлялась коридори з таким поглядом, наче була їхньою власницею.

- Ох... Що ж, останні дні були досить важкими, - відповіла вона, винувато посміхнувшись, і підняла брови, наче додаючи "що ж з цим можна вдіяти?"

- Це тут? - запитав Джоффрі, відчиняючи двері.

- Так, саме тут леді Санса провела останні кілька місяців...

Він почув, як Джоффрі матюкнувся, зайшовши всередину. - Ти, геть, - наказав небіж, і Тиріон відійшов вбік, пропускаючи чергову сансину покаївку-наглядачку, котра чкурнула з кімнати, міцно вхопившись в свою сукню і опустивши погляд донизу.

- Кімната вільна, - сказав Джоффрі, тримаючи двері відкритими.

- Дякую, Тиріоне, ти чудово допоміг, - мовила Санса, заходячи всередину. Остання тиріонова спроба врятувати свою майбутню невістку піднялась та померла, застрягнувши в горлі. Натомість він прогудів щось на згоду.

- Так, дякую, дядьку, - сказав Джоффрі, перш ніж поглянути тому за спину. - Гей, Сандоре! - вигукнув він.

Королівський вартовий слідував за ними на певній відстані, і лиш моргнув мовчки на таке незвичне звертання.

- Так, ваша милосте? - запитав він з осторогою.

- Повартуй біля дверей, якщо буде твоя ласка. Ми не бажаємо, щоб нас турбували, - наказав юнак, перш ніж гримнути дверима.

Тиріон поглянув на обпечену половину псового обличчя.

- В ім'я сьомого пекла, що це все було? - запитав він, адресуючи питання самому собі.

Без сумніву, це найхимерніша розмова зі всіх, котру я коли-небудь мав...

- А щоб мене в сраку грали, якщо я знаю, - відповів воїн, сильно здригаючись. Сандор дивився на двері ще протягом кількох секунд, наче намагаючись пробитись поглядом і дізнатись секрет, перш ніж підійти до них і спертись на стіну. - Я... - він неначе коливався з секунду, дивлячись повз Тиріона, - Я зайду й припиню, якщо... - він не зміг закінчити речення, почуваючись незручно, одразу посовався в броні та обернувся, тупо втупившись поглядом в протилежний кінець коридору.

Тиріон похитав головою, прийнявши рішення повернутись в Тронну залу й розпитати кількох свідків.

3

Джоффрі зачинив двері з грюкотом, дозволяючи самому собі на мить відпочити від постійної бойової остороги. - Сансо, - прошепотів він, обіймаючи її.

- Я думала, що ми от-от помремо... насправді помремо, - сказала вона, наче танучи в обіймах, і протяжно видихнула повітря.

- Я також так думав, я також, люба... Вина?

- Звісно, - відповіла вона із напруженим зітханням та поцілувала його, перш ніж відпустити. Джоффрі підійшов до найближчої шафки, а дружина тим часом використала час для огляду кімнати; пальці намацали пакунки з одягом та всілякі інші витребеньки, розставлені поблизу шафи.

- Це ж... це мої сукні, - сказала вона, вішаючи одну на плече й роздивляючись яскраво-зелений каскад тканини, що спадав на груди.

- Це все вже відбувалось раніше... мабуть Червона Комета... о боги... - бурмотів Джоффрі, перервавшись, щоб понюхати вміст глека на столі в протилежному боці кімнати.

Санса порвала на смужки те, що залишалось від її сукні, кинула ганчір'я на підлогу, коли Джоффрі повернувся із глеком та двома кухлями. - Тут більше води. аніж вина, але хоч щось, - мовив він, ставлячи все на маленький столик біля ліжка. Він замовк, поглянувши на оголене тіло. - Ох... Сансо... Пробач мене, - прошепотів він, оглядаючи синці на її животі.

Вони там з'явились "від учора"... через мій наказ...

- Та все добре, - сказала вона, хитнувши головою, і складна заплетена зачіска наполовину розпалась через той різкий рух. Дівчина взяла один з кухлів з його рук, зробивши довгий ковток, перш ніж нахмуритись.

- Ну, це принаймні хоч щось, - додала вона із самокритичною посмішкою і спорожнила ємність одним ковтком.

- Ага, - погодився він неуважним голосом, спостерігаючи, як розбавлене водою вино обертається по спіралі в кухлі. Санса глибоко вдихнула і залишила кухоль на столі, повертаючись до краю ліжка, де залишила ту зелену сукню.

- Угх... то одна з тих, - буркнула вона, тримаючи її перед собою, - Допоможеш мені?

- Звісно, - сказав він, допиваючи власну порцію. Юнак підійшов до неї ззаду, допомагаючи вдягнути те чудове вбрання, котре, як Санса віддалено пригадувала, було одним з її улюблених десь із двадцять п'ять років тому.

- Грм, - вона пробурчала, коли Джоффрі затягував корсет на спині, - Тісно в невідповідних місцях, - зауважила вона.

- Здається востаннє я бачив тебе в одному з цих... то було якраз перед тим, як ти долучилась до Пурпуру, - зауважив він, закінчуючи зав'язувати вузли. - Сер Мерин залишив тут досить великий синець; ти певна, що не хочеш, аби я його полікував?

- Та зі мною все добре, там навіть кров не виступила, - сказала вона, обертаючись, - А ти? Як ти себе почуваєш?

Дівчина торкнулась його щоки, розглядаючи молодшу версію свого чоловіка. На відміну від загартованого згустка м'язів, котрим він ставав за якісь місяці після пробудження, цей Джоффрі виглядав лінивим та кволим.

- Все гаразд... готуюсь морально знову зустрітись із Червоною Кометою в нічних жахіттях, - мовив він, заплющивши очі, і опер голову на сансину долоню. Вона посміхнулась, але виявила. що не може так продовжувати. Санса шморгнула носом, обіймаючи його знову, і Джоффрі щиро відповів на обійми. Вони так постояли протягом часу, що сприймався як цілі години, міцно притиснувшись і злегка здригаючись.

Вони й досі відчували той холод.

- Здається я не можу припинити шморгати, - пожалілась Санса, коли вони сіли за стіл, і Джоффрі налив собі чергового кухля вина. Він звів брову, коли вона хитнула головою, відмовляючись від своєї порції. - Відчувається, наче я плакала протягом цілого тижня, - сказала вона, масажуючи обличчя.

- Мабуть так і було, - мовив Джоффрі, подивившись на червоні припухлості під очима. Він приклав кухля з вином до лоба, заплющивши очі.

- Твоя робота? - запитала вона делікатно.

- За моїм наказом, - юнака переповнював сором, він й досі не розплющив очі, - "Королю не личить бити свою леді" - процитував він з відразою.

- Ніколи не бачила сера Мерина з такого боку... чи, ну, ніколи не пам'ятала це, принаймні, - мовила вона із кривою посмішкою. - ...Джоффе, - звернулась дівчина.

Він розплющив очі майже як проти власного бажання, поглянувши на неї зі втомленим виразом.

- Наскільки ми пропустили наш час? - запитала вона.

- Трішки більше ніж на рік, здається.

- І ми... ми потрапили по початкового життя, ще до того, як Пурпур вперше поглинув тебе.

- Здається так і є, - сказав Джоффрі, - О, сьоме пекло... це ж повна, довбана срака.

Санса замовкла на хвильку. Це лише показувало оцінку цієї ситуації.

- Червона Комета майже піймала нас... я відчувала, як ті мацаки з її міці дотягувались до нас, - прошепотіла вона трохи пізніше, - Без упину намагаючись зловити нас, так що навіть ударні хвилі від їхнього руху неначе білували заживо душі...

- Крижаний Вітер то лише побічний ефект, спричинений тією штукою... - мовив Джоффрі. Йому й думати не хотілось, що б сталось, якби вони не були при смерті, коли блукачі пробили крижаними лезами їхні тіла. Червоні мацаки не змогли зловити їх, але й так це було майже фатально.

- Джоффе.. а що, як Пурпур... що як нас пошкоджено? - запитала вона, і жахливе передчуття здавило їй гортань, - Що як це найдальша точка в часу, й далі в минуле ми вже ніколи не повернемось?

- Це буде погано. Насправді погано, - сказав він; очі заціпеніли, коли юнак подумав про можливі наслідки.

- Мабуть ми потрапили прямо в гущавину Війни П'яти Королів... це означає... ой.. - вона затнулась, усвідомивши наступне.

- Леді вже давно померла, а я... я недавно стратив твого батька. І Робб... Окскрос... Не пригадую ту битву, але Окскрос знаходиться якраз посередині Західних земель. Це має бути фінальна точка його походу проти заходу, - сказав він, здригаючись від кожного слова.

- Леді... батько... ні... - вона заїкнулась, перш ніж струсити головою, і поглянула йому прямо в очі, - Що з Ар'єю? З Браном та Ріконом? З Джоном? - запитала вона з тривогою.

- Ар'ю ніхто не бачив з дня смерті Роберта... а щодо Брана... Він став калікою, не може ходити. Я пригад... - він замовк, хитаючи головою.

- Що ти пригадав, Джоффе?

- ...Його вбив Теон, коли захопив Вінтерфелл. І Рікона також, здається... Я не певен, чи то вже сталось, чи ще ні.

Санса склала долоні човником і притисла до рота, по-дурному моргаючи, її очі знову зволожились.

- Джон мабуть вже присягнув Нічній Варті... - прошепотів юнак.

Кожна самотня сльоза, що падала з її щік, відчувалась як свіжа рана на джоффриному серці, та він не мав моральних сил, щоб встати і обійняти її. Як міг би він, адже все, що трапилось, то його вина? Його дії в першому житті призвели до загибелі половини її родини. І той ідіотський вибір в Каркосі, коли він міг зберегти терпіння і безпечно вбити себе, отримавши знання в черговій подорожі в новому житті.

Все це життя було жахіттям для Джоффрі, кожен погляд від кожного слуги чи царедворця чи старого друга наче повертав його назад у минуле, котре він поховав, як це здавалось, назавжди.

Санса зітхнула, масажуючи скроні: - Здається це тіло має схильність обливатись сльозами при найменшій причині, - пожалілась вона, декілька разів шморгнувши носом, а тоді гнівливо підвелась і відірвала черговий шматок від порваної сукні на землі. Вона використала тканину як носовичок і сіла назад, витираючи обличчя.

- Пробач мені, - відізвався Джоффрі, відчуваючи порожнечу.

- Це було значно більше сотні років тому, Джоффе. Ти тоді був цілком іншою людиною, - сказала вона.

Повітря, що юнак вдихав, здавалось важким, отруєним. - А там, в Каркосі?

- А це була неймовірна дурість... ти, твердолобий ідіоте, - вигукнула вона, ляснувши хустинкою по столі, - Я ж казала, але ти ж просто не слухав! Вже б міг за сотні років життя врешті навчитись хоч трохи богами клятого терпіння! - вона лементувала, важко дихаючи, і відкинулась назад в кріслі; гнівний вираз обличчя поступово змінювався на тривожний.

Джоффрі заплющив очі, на маючи сил витримати її погляд.

Вони застигли в такому стані на певний проміжок часу, і сонце вже суттєво змінило місце в небі, коли Джоффрі врешті насмілився знову відкрити очі. Санса сперлась на стіл, бездумно пересовуючи імпровізовану хустинку.

Він посунув руку до її долонь, але вона забрала їх під стіл.

- Як вважаєш, королівство ще можна врятувати в цей момент часу? - запитала вона через мить.

Юнак зітхнув: - Не знаю... тут занадто багато ворожості до Ланністерів. Суттєва частина Річкових земель повністю сплюндрована, і Північ та Захід сильно знекровили один одного. Станніс та Ренлі, якщо останній досі живий, та Бейлон відкрито бунтують... І ще ж досі є невідома у Вестеросі загроза з боку Ейгона та Дейнеріс...

- Королівські землі мабуть досі майже не зачеплені війною, - зауважила вона.

Джоффрі почав терти обличчя долонями, намагаючись повернути розум до гри про припаси та розрахунки, війська та лордів, лояльність та зраду; до Гри Престолів. - Гммм... Десь біля семи тисяч війська плюс які там залишились залишки сил Ланністерів біля Харренхолу...Так, я зможу зупинити Станніса, коли він прийде з облогою, а потім Простір... - він скривився, - Ми вистоїмо, але це буде криваво... вдови ридатимуть від Дівоставу аж до Хайгардену...

- Ти можеш одружитись із Маргері, - мовила вона, примруживши очі, - Я стану твоєю майстеркою-над-шептунами. Із допомогою Простору та сотнею тисяч вояків ми зможемо справитись з Бейлоном, Долиною, Ейгоном, може й опануємо Дорн. Віддай Роббу Північ, через декілька років це вже нічого не означатиме.

- Сансо, ні, - почав він, хитаючи головою, - Ми ж навіть не знаємо, чи це вже постійний стан, ми зараз витаємо в припущеннях.

- Пурпур вирує, Джоффрі, і навіть не кажи, що не відчуваєш це.

Він посовався на місці, відвівши погляд вбік від неї.

- Він відчувається пораненим, - прошепотіла вона.

- Рани можна вилікувати.

- Ти цього не знаєш напевне, Джоффрі.

- Червона Комета не змогла поглинути нас, вона не змогла доторкнутись до наших душ, - сказав він, вдаряючи долонями по столу. - Ми й досі живі, і поки не визначимо, що цей сучасний стан є новою нормою, то я не підтримаю цей... божевільний план.

Санса подивилась в сторону: - Божевіллям було відтягувати наші смерті там, в Каркосі... а це... це лише стримування шкоди, - прошепотіла вона.

Джоффрі зціпив зуби, напруживши м'язи щелепи, та врешті відкинувся на спинку крісла, гучно зітхнувши. - Нам доведеться почекати кілька днів, може й з тиждень-другий. Подивимось, як з часом буде відчуватись Пурпур...

- А що , як ми не зможемо повернутись назад? Що тоді, Джоффе?

- Я... Я не знаю. Я не знаю, Сансо, - сказав він, відчуваючи крижаний холод в животі.