Розділ 60:
Червоне.
1
- Як на рахунок Стоуквортів? - Серсея запитала Бернадетту. Покоївка мала тривожний вигляд та скривилась від потреби озвучити погані новини, коли вони спускались вниз сходами.
- Леді Танда не виказала ентузіазму, ваша милосте. Вона шанобливо вказала, що замок Стоуквортів не зможе забезпечити потреби принца Томмена...
- Та дурнувата свиноматка мабуть вже роздумує, чи не пора змінити сторону, - Серсея нахмурилась, спускаючись останнім прольотом спіральних сходів, та підійшла до невеликих дверей з башти. - Росбі можуть стати альтернативою. Маємо забрати мого сина зі столиці, перш ніж Станніс підійде під стіни, тобі це зрозуміло? - запитала вона в ланністерської покоївки.
- Так, ваша милосте, я поговорю з грандмейстером і пошлю листа в Росбі ще сьогодні, - відповіла та поспіхом.
Серсея кивнула, стиснувши губи, і приховала чергову гримасу. Затиснуте ніж бунтівними юрбами та загрозою нападу Станніса, це місто вже не могло більше вважатись безпечним для її дітей. Якщо столиця впаде перед ворогом, то принаймні вони будуть в безпеці, за межами загребущих лап зрадників, і можливо зможуть дістатись до свого діда на півночі...
Королева крокувала по зовнішньому подвір'ю неквапною ходою, адже Серсея знала, що самою суттю влади було постійне збереження контролю над всім... і вона зараз мала потребу в кожній дрібці влади. Її клятий братик-біс постійно відкушував по шматочку від її впливу в Червоному Замку від часу свого прибуття з Річкових земель, міняючи вартових та слуг і змінюючи розпорядок днів, коли Джоффрі проводив суди.
Ліза Аррин мала його в своїх руках, в оточенні сотні вірних мечів, готових на будь-що заради неї... і вона втратила такий шанс. Серсея ніколи не могла припинити дивуватись глибинам некомпетентності тієї жінки.
Королеву відволікли звуки бойового тренування, прискорений передзвін сталі об сталь.
Дивно, Тиріон же змінив розклад тренувань на подвір'ї, перенісши їх на інший день. Зараз тут мало б бути порожньо. Вона злегка прискорили швидкість ходи, щоб дізнатись, що там коїться, і ледь не вмерла від серцевого нападу, коли побачила Джоффрі, котрий стояв посеред двору, босоногий та й взагалі без обладунку, лише в одних штанях із тренувальним мечем в руці.
Його оточували вояки з гарнізону червоноплащників, і хоча вони, як видавалось, дивились на нього з осторогою, як то й мало б бути, та це не відміняло того факту, що кожен вояк тримав меча, цілячись в парубка. Вона метнулась вперед наче уособлення бурі, відлоги сукні розвівались за нею, а Бернадетта намагалась наздогнати свою пані, котра вже набрала повітря в легені...
Проте так і не видала жодного звуку. За мить Джоффрі вже стрибнув на одного з переляканих червоноплащників. Він не сказав ані слова, двічі оманливо махнувши мечем, а третім ударом (котрий виявився справжнім) пробився повз відчайдушний блок вояка та поцілив тому в плече. Вартовий сахнувся назад, і Джоффрі обернувся, відбиваючи удар з-за спини від іншого червоноплащника; юнак виставив долоню вперед і вгатив нею вояка прямо по обличчю. Син крутанувся на місці, коли червоноплащник звалився на землю, його меч розмився в вихорі сірого кольору, як юнак спричинив з півдесятка замахів за якусь секунду; останній укол прийшовся прямо в сонячне сплетіння, від чого противнику перехопило дух на місці. Знову й знову її син танцював, прослизаючи між ворогами і використовуючи їхні тіла в якості живих щитів від ударів інших; його меч постійно рухався, а ліва долоня вдаряла по руках та обличчях, роззброюючи вартових чи розбиваючи губи й носи. Невдовзі всі шість червоноплащників лежали на землі, стогнучи чи здригаючись в спробах підвестись.
- ...Джоффрі? - нерішуче запитала вона. Зі спини сина випаровувався піт, він стояв із заплющеними очима, повільно дихаючи.
Здається його щось розчарувало. - Знову, - сказав юнак, і цього разу він жбурнув меча на землю. Червоноплащники й не поворухнулись, окремі озирались назад, поки попередні бійці намагались відповзти з поля бою.
- Ваша милосте... наші люди... можливо варто замінити декого з них? - запропонував сер Коллін, сучасний майстер-над-зброєю Червоного Замку, лояльна Ланністерам людина. Вони навіть не поглянули на неї...
- Займіться цим, - сказав її син, обертаючись. Обличчі хлопця застигло в недоступному для прочитання виразі, коли він її побачив.
- Матінко.
- Джоффрі... - повторила вона із неспокоєм. Десь із місяць назад щось трапилось з її хлопчиком. Він майже не розмовляв з нею, і все частіше та частіше перебував в похмурому настрої, переставши проводити суди. Він раптово прихилився душею до плаксивої Санси Старк, і від того часу все суттєво змінилось. Бездумне знущання припинилось, але кожен погляд між тими двома, здавалось, містив якесь значення, котре вона не могла розшифрувати. Напруга між ними залишилась, проте відрізнялась від попереднього звичного знущання, котре її син причиняв старківській дівці, і цього вона також не могла зрозуміти.
Не можна полишати це отак без нагляду.
- Невдовзі ти станеш таким же вправним мечником, як твій дядько, - мовила вона за хвильку, і хоч кожне її слово повнилось щирим захопленням, все ж там відчувалось збентеження.
- Я б хотів колись схрестити з ним мечі, - сказав він неуважно, нетерпляче постукуючи долонею по стегну в очікуванні, поки декілька вартових-глядачів змінювали своїх побитих товаришів. На подвір'ї запала мовчанка, більшість денної варти спостерігала за двором із башт та стін, мабуть вони вважали, що їх не буде видно звідси.
- Оце буде бій, на котри подивився, - прошепотів Тиріон, і Серсея запізніло усвідомила, що Біс перебував тут протягом всього того часу; невисокий ріст приховував його від її зору, поки він тримався за дерев'яну огорожу побілілими кулаками.
Вона проігнорувала дрібного поганця. Чи він служить Правицею короля, а чи ні - люди всередині Червоного замку знають, перед ким звітуватись.
Можливо перша людина, що стала свідком такої різкої зміни джоффриної поведінки, й була ключем до розгадки? - Джоффрі... чому ти побив сера Мерина? - запитала вона через мить.
- Бо він вдарив леді Сансу, - відповів він.
Як не дивно, та те просте речення надавало занадто мало простору для подальшого продовження розмови. Натомість вона вирішила вдатись до іншого шляху.
- Хто навчив тебе так битись?
- Пси та китобої, - відповів юнак, розминаючи правий зап'ясток, - Мудреці зі сходу, чиї білі бороди торкаються підлоги. Суворі моряки та морські капітани. Хоробрі солдати та генерали, котрі пофарбували сірий пісок в червоне власною кров'ю, - сказав він, хруснувши шиєю, ігноруючи широкі струмки поту, що пересікали обличчя, починаючись від лінії росту волосся.
Серсея моргнула, переводячи погляд на Біса. Той просто дивився на її сина, не кажучи ані слова.
- Знову, - сказав юнак, обертаючись до свіжого поповнення червоноплащників.
- Але Джоффрі, ти ж беззбройний... - почала Серсея, та її син вже готувався до бою. Він буркнув, злегка пригнувши коліна, випроставши одну руку, а іншу зігнув біля грудей, похитуючи долонею біля серця. Він одразу рвонув вперед, довгими бічними стрибками, коли озброєні червоноплащники розосередились навколо і атакували його. Юнак сахався направо і наліво, миттєво змінюючи напрям, уникаючи мечів та списів, досі тримаючи ліву руку випрямленою, наче меча. Він рвонув вперед дивними кроками, наче павук, пригнувши ноги, і наніс рукою два точних удари в горлянку ворога, котрий одразу впав на коліна, задихаючись. Юнак заревів, крутанувшись повз списовий укол, розігнув праву руку і схопився за ратище списа, одночасно вгативши противнику кулаком по носі.
- Рейку, Голланде, обійдіть його збоку і атакуйте одночасно! - заволав котрийсь з червоноплащників, що коливався на місці із мечем в руці, але Джоффрі не дав їм часу на той маневр. Він врізався в чолов'ягу, що стояв зліва, відкинувши передпліччями голландові руки в сторони і відкривши груди вартового для атаки. Кулаки розмивались від рухів, спричиняючи шквал стусанів; вартовий заточився назад й звалився через огорожу, впавши на протилежному боці та розбризкуючи багно.
Двійко останніх червоноплащників вочевидь не бажали самим починати наступну сутичку, тримаючи дистанцію, поки Джоффрі намагався взяти під контроль власне дихання, крокуючи навколо них наче тигр в клітці. Він повільно моргнув, коли пройшов повз неї, опустивши погляд донизу. - Ти пам'ятаєш нашу розмову, котру ми мали досить давно, на рахунок природи правди та тронів? - запитав він в матері.
Серсея поглянула на тремтливих червоноплащників, що зберігали дистанцію, тримаючи мечі наче щити, швидше для захисту від її сина. Він зупинив ходу, й досі дивлячись на багно біля неї. - Я пам'ятаю, - відповіла королева, злегка посміхнувшись.
- Одного дня ти сядеш на троні, і правдою буде лиш те, що ти забажаєш, - неквапно процитував Джоффрі, наголошуючи на кожному слові, - Що думаєш про це, дядьку? - запитав він.
Тиріон просто дивився на нього, не кажучи ані слова. Карлик поділяв мало спільного й рідко спілкувався з її сином, і було очевидно, що дрібний поганець не менше за неї збентежений такою раптовою зміною поведінки...
Серсея похитала головою: - Я пригадую, що казала тобі, золотце, то й що з того?
- Ти помилялась. Існує така правда, котру не зміниш, - сказав юнак, дивлячись в далечінь, - Всі наші дії мають свої наслідки та ефекти, - він скривився, переводячи погляд на неї, - Ти про це забула а чи й ніколи не знала... Ти... - він глибоко вдихнув, тримаючись за поруччя однією рукою, наче намагаючись заспокоїти себе. Син двічі відкрив рот, щоразу хутко закриваючи його. Коли він нарешті зміг говорити, то слова вилітали скоромовкою: - Ти поводиш себе так, наче є єдиною людиною на цілому світі, мамо. Наче єдиним вагомим досвідом є лише твій власний. Єдиними правдивими почуттями є лише твої.
Серсея відступила назад, приголомшена. - Джоффрі, не знаю, що...
- Ось чому ти програєш! - він закричав до неї, - Ось чому ти спричинила це все! Ось чому ти зробила мене, - відрізав він, так важко дихаючи, наче слова не давали повітрю пройти в легені.
Вона відчула, як обличчя перекосило від гримаси, що не піддається опису, від синових слів наче щось загорілось в грудях.
-Джоффрі..!
- Для тебе весь світ складається лише з тебе однієї! Щоб там ти не відчувала до мене, Томмена чи Мірцелли - ти відчуваєш це лише тому, що єдиним, кого ти любиш насправді, є сама ти...
Вона дала йому ляпаса. Раз за разом вона била його по обличчю зі всієї сили; долоня віддавала болем, поки джоффрина голова хиталась збоку в бік. Весь Червоний Замок неначе затамував подих, абсолютна тиша огорнула подвір'я наче задушливий туман. Серсея притисла тремтячу долоню до рота, дивлячись, як її син глибоко вдихнув повітря, перш ніж повільно повернути голову до неї. Вся права сторона обличчя юнака стала червоною, три крихітні криваві цятки позначували місця, де її нігті подряпали шкіру.
Він скривився, дивлячись їй прямо в очі. Син обмацав обличчя долонею, сягнувши місця, де вона вдаряла його.
- Тобі треба було вчинити так ще декілька років тому, - сказав він. Із одним потужним ревінням син накинувся на одно з червоноплащників, вже підбігши на кілька кроків до небораки, перш ніж той встиг зреагувати. Вояк замахнувся дворучником в горизонтальному ударі, але Джоффрі зловив руки вартового, перш ніж той встиг закінчити рух, і перекрутив їх вздовж осі, змушуючи вояка закричати. Один удар лобом в ніс і той крик одразу припинився, коли чоловік звалився вниз наче маріонетка з перерізаними нитками. Бернадетта приглушено зойкнула від сили того удару, але син наче й не почув її.
- НУ ДАВАЙ! - проревів Джоффрі до останнього ворога, змушуючи того й самого заволати у відповідь, коли вартовий кинувся в атаку з мечем-півтораком. Джоффрі тричі ухилився від мечових замахів і вгатив ребром долоні по збройній руці ворога, змусивши того випустити меча й застогнати від болю. Два стусана в голову і наступні три в груди відкинули вояка назад й той заточився; Джоффрі додав ще й власної інерції, збивши того на землю. Він заревів, коли його кулаки врізались в обличчя противника, один за іншим; тепер її син лупив зі всієї сили; черговий удар приглушив крик, коли кров бризнула навсібіч.
- ДЖОФФЕ! - пролунав голос, котрий мав би звучати знайомо, проте не містив ані крихти того відвертого страху та приглушеного жалю, на котрих Серсея очікувала.
Кулак сина зупинився посеред замаху, і він рвучко повернув голову, зауважуючи Сансу Старк, котра сперлась на огородження. Джоффрі напружено вдихав, а червоноплащник глухо стогнав під ним. Юнак підвівся, наче перебуваючи в трансі, струсив кров та багно з власних грудей і рушив в один бік, та одразу повернув в інший.
- Ось, - сказала Санса, тримаючи його плащ.
Він взяв його і використав як рушник, витираючи обличчя.
Вже не та перелякана пташка, старківська дівка змінилась так само раптово, як і її син, і всі ті дурнуваті чутки почали ширитись замком, коли Джоффрі нерозумно розігнав вартових та покоївок, що прислуговували Сансі, насправді будучи наглядачами над нею.
- Глибоко вдихай, Джоффе, - мовила старківська дівчина.
Він озирнувся навколо, зупинивши очі на Серсеї... що змусило її усвідомити, що й вона сама затримала дихання.
- ...Дякую, що вислухала, - сказав він їй.
Юнак перестрибнув через огорожу і перекинувся тихим словом із Сансою. Проте, перш ніж королева встигла підійти до них - пара вже пішла геть, до Південно-східної вежі.
- Тиріоне, ти якось приклав до цього руку, я певна в тому, - сказала Серсея, досі відчуваючи, наче серце от-от вибухне.
- Мені відомо стільки ж, як і тобі, люба сестричко, - відповів Біс через хвильку, - Окрім, хіба що, однієї речі... Я знаю достатньо й підтверджую, що йому й насправді було потрібно виговоритись.
Брат почав вдягати обладунок протягом останніх тижнів, коли підготування до станнісового нападу пришвидшились. Як доповідали власні шпигуни королеви, це додавало коротуну бойового відтінку в сприйнятті, що виявилось досить помічним для змушування простолюду робити те, що від них вимагалось, хоча сама Серсея сприймала це майже в комічному стилі.
- То лише результат напруження через правління, - негайно заперечила вона, відчуваючи важкість в щелепі.
Тиріон лише щось прогудів, клацаючи пальцями по огорожі.
- Що саме сер Мерин розповів тобі? - запитала вона в нього. Королева й сама допитувала королівського вартового, але було б розсудливим перевірити версію. Трант здавався радше тінню себе самого колишнього, бродячи Червоним Замком наче особливо незграбний пішак, уникаючи присутності її сина, як побитий пес.
- Він казав, що Джоффрі почав суд після того, як дізнався про Окскрос, та наказав йому вдарити Сансу в якості "покарання"... Малий щось говорив про зрадників та потребу справедливої кари, коли йому перехопило дух, і він просто заморгав в збентеженні.
- Чи він тоді щось пив? Чи був він біля Санси? - запитала Серсея.
- Ні. Наступне, що пам'ятає сер Мерин - то джоффрине обличчя і раптовий біль, коли він спробував стати на ноги...
- Не подобається це мені, аж ніяк. Нам варто наглядати за нею, - сказала вона, і збиралась якраз так і вчинити.
- Знаєш, чомусь я не думаю, що це Санса Старк відповідальна за це, - коротун мав майже наляканий вигляд, коли нахмурився та знову почав клацати пальцями по огорожі тренувального майданчику. - Мудреці та китобої... - пробурмотів він, перш ніж похитати головою, - Мені здається, що щось абсолютно... інше трапилось...
- Твоя прихильність до тієї дівки накличе біду на наш дім, - Серсея стишила голос, щоб лише він міг її почути, - Нам також варто наглядати за Варисом, він має знати все, що дотичне до ейгонової змови...
- Ти вважаєш, що Санса Старк має щось спільне з ними? - запитав Біс, дивлячись на сестру як на дурепу.
- ...Є в мене люди, що копають в цьому напрямку.
- Мушу зауважити, що маю сумніви на рахунок їхніх успіхів в тій справі...
Серсея криво посміхнулась: - Та це ж вони знайшли докази, що привели до Мізинця, а не твої шпиги.
Лишень подумати, що підлий виродок роками крав золото зі скарбниці, фінансуючи реставрацію влади Таргарієнів... від цього в неї майже кров закипала. Петір Бейліш отримає прийом, абсолютно відмінний від того, на котрий очікує, коли закінчить свою місію і повернеться в столицю. Його голові личитиме персональна піка.
Це при умові, що Ренлі першим не зрубає ту голову.
- То була чиста випадковість, пощастило, - мовив Тиріон, як завжди намагаючись отруїти її тріумф. Він посміхався, дивлячись в інший бік, подалі від неї, прямо на покритого синцями найманця, що постійно супроводжував карлика. Чолов'яга приховав невдоволену гримасу, з'явившись із внутрішніх воріт, та потирав руку. - Бронне! Бачу, що ти важко тренувався сьогодні, - сказав Біс, коли найманець практично пошкутильгав в їхній бік.
Вояк буркнув щось, що можна було перекласти як згоду. Біс поплескав його по спині, і вони рушили геть. - Сестро, - мовив він із кивком, коли вони проходили повз неї. - А тепер, я бажаю, щоб ти розказав мені все докладно, - почула вона братові слова, коли дивна парочка йшла до брами, знову оглядати оборону міста... або, що вірогідніше, найближчий бордель.
Вона обернулась до Бернадетти: - Наказую подвоїти нагляд над Сансою... і переконайся, щоб той лист дістався до Росбі, - сказала Серсея і мало не побігла до Мейгорової твердині. Їй ще потрібно буде скласти список всіх, хто був присутній тут на подвір'ї і був свідком цієї порожньої суперечки з сином... включно із її власною покоївкою.
2
Вони тепер майже щодня медитували разом, глибоко занурюючи свідомість у власні душі, щоб дослідити пошкодження, спричинені впливом Червоної Комети. Санса не знала ,чи це Пурпур сам по собі, а чи їхні постійні втручання та бажання зробили це, та після спільних спроб відчути та дослідити саму сутність власних душ, вона відчувала, що він потрохи зміцнювався. Фрактали відчувались трішки складнішими, повнішими. Стовпи були міцними, непохитними. Було майже неможливо пояснити те відчуття змістовними словами, але Джоффрі таки зміг. Як можна було здогадатись, він вирішив провести вигадливу аналогію із моряком, котрий відновлює самопочуття від похмілля після довгої загульної ночі. Сансі більше здавалось, що це схоже на оговтування після особливо сильного удару ратищем списа по голові, але врешті-решт вердикт був тим самим.
Покалічені, але не мертві, таким був їхній діагноз. Та що це означало для майбутніх життів... це вже було важче передбачити.
Санса прожила декілька незвичних тижнів в Червоному Замку, зустрічаючи дивні, темні версії людей, котрих раніше знала й котрих звикла цінувати. Обличчя Сандора наче покривалось якоюсь тінню щоразу, як вона кидала погляд на нього, наче щось повільно пожирало його зсередини. Він видавався більш самотнім, аніж попередня версія, й значно похмурішим. Лансель - лютий джоффриний легат та хоробрий командир - виявився улесливим підлабузником, що вився навколо її чоловіка наче заморена голодом муха. Його регулярна бравада та бундючна поведінка не могла приховати порожнечу в очах... Сансі було очевидно, що парубок був втраченою особистістю, безнадійно огинаючись при дворі, поки його душа мучилась від апатії та порожнечі... видавалось майже неймовірним, що більш ніхто не бачив цього.
Але гіршою за всіх була Серсея. Вона наче зірвалась з прив'язі після робертової смерті, і без присутності справжнього Джоффрі, котрий міг би її стримати, вона керувала життям Червоного Замку наче тиран у власному королівстві; її інтриги простягались за межі палацу, проте розуміння реального стану речей в столиці було абсолютно відсутнє. Королева не дуже схвально сприйняла зміни в поведінці полонянки, але це був Джоффрі, хто постійно виводив її з рівноваги... поки що.
З іншого боку, Тиріон виявився... дивним. Видавалось, що він ставився до дівчини наче до крихкої скляної ляльки, і вона ледь могла стримувати жах від думки, що саме так всі на півдні і... мабуть навіть її власна родина насправді так її сприймає. Можливо останнім часом це відношення дещо змінилось... Тиріон позичив їй свого найманця, і вона поновила тренування зі списом, як засіб для зосередження та покращення стану цього м'якого тіла. Без сумніву Бронн про все доповідав Тиріону, але це не дуже її хвилювало...
Перебування на сході зайняло чимало років, і зміна відношення - від небезпечної тінеплетиці до безсилої та недосвідченої дівчинки - була незвичною. Чи власна родина також сприймала її подібним чином? Чи вони насправді бачили її як своєрідний різновид каліки?
Мабуть найважливішим питанням буде те, чи вона взагалі колись побачить їх знову.
Дівчина дозволила тій думці загубитись в глибинах свідомості, зосереджуючись на нагальному завданні, і її очі побіліли.
3
Джоффрі зробив довгий ковток із винного міха, ковтаючи коштовне вино наче спраглий кінь - воду, перш ніж схилити голову і голосно видихнути. Він сидів верхи на невеликому ящику, роззираючись по дрібній коморі, не відмінній від десятків таких самих, розкиданих по Червоному Замку. Трійко колібрі тріпотіли крилами, кружляючи в приміщенні, сідаючи тут і там, щоб оглянути виступи та щілини. Вони щебетали майже в унісон, перш ніж знову закружляти кімнатою, і врешті хутко вилетіли крізь віконце.
Санса зітхнула, коли її очі повертали собі звичну блакить; залишки більм й досі виднілись на краях зіниць, коли вона спробувала зморгнути їх.
- Ця кімната чиста, - сказала вона.
- Тунелі?
- Вони теж, проте я маю сумнів, що ще якісь метафоричні "пташки" залишились після того, як ти зарізав Вариса.
- Ніколи не завадить зберігати обачність, - сказав він.
- ...Якби ж ти раніше так думав, - пробурмотіла Санса.
Ці слова відчувались як удар стилета під ребра. - Ага. Якби ж.
Вона знову зітхнула, дивлячись йому в обличчя: - В тебе... - її рука заколивалась. Юнак підняв власну руку, торкнувшись лоба. Він відчув пальцем краплинку крові і скривився, перш ніж витерти чоло хустинкою.
- ...Вибач, це було недоречно, - додала вона після чималої паузи.
- Але правдиво. Не варто вибачатись, - пробурмотів він.
Санса сіла на інший ящик, дивлячись як колібрі повернулись назад і тендітно почали дзьобати маленьку тріщину в стіні. - Це лежить на нас, на нас обох...
Він буркнув: - Бронн виглядає так, наче ледь може ходити. Ти не занадто тиснеш на нього?
- Я пригадую, що й сама ледве могла рухатись після наших тренувань... Ти завжди казав, що це ознака доброї сутички, - вона моргнула, пригадуючи Браавос, - Хай там як, Бронн досить непоганий боєць; він навіть навчив мене деяким новим трюкам. Тобі варто буде взяти його до своїх рейдерів.
Юнак буркнув на згоду. В цьому житті вони зберігали певну дистанцію. Тягар їхніх помилок, невизначеність, сама атмосфера Червоного Замку...
- Це схоже на нічне жахіття... - сказав він через хвильку.
- Воно пройде, Джоффрі.
Він подарував їй вимушено посмішку, перш ніж зробити черговий ковток вина.
- Хочеш дізнатись дещо смішне? - запитав юнак після певної паузи, спершись спиною на стос ящиків в себе за спиною.
Санса також відкинулась назад; колібрі витягнули малесенький сувій і поклали їй до рук, поки вона дивилась на Джоффрі.
- Ця кімната. Одна з десятків аналогічних, розкиданих по всьому замку... і вони всі видаються мені однаковими. Хочеш дізнатись, що я пригадав першим, коли ми зайшли саме в цю?
Санса злегка нахилили голову, не відводячи погляду.
- Навіть зараз, після всіх тих років... Це й досі та довбана кішка, - мовив він трохи пізніше, стиснув губи і повільно похитав головою. - Одна з томеннових... Мені було так цікаво, я так захопився, тримаючи того ножа... - голос почав ламатись, наче горло щось стиснуло, - Кошенята... вони народились мертвими. Принаймні природа зглянулась над ними.
- А потім? - запитала Санса голосом, тихим навіть для її вух.
Джоффрі буркнув; - Я був таким збентеженим. Всі в Червоному Замку кидали на мене дивні погляди, від робітників до королівських вартових, навіть мій власний клятий батько... обидва батька... але жоден не сказав ані слова. То завжди сприймалось як міазми шепотіння та оцінюючих поглядів, але ніхто так і не сказав жодного слова про ту ситуацію. Ані докорів, ані повчань. Роберт пив, матінка похмурніла, Джеймі подвоїв свої фальшиві посмішки, Томмен плакав... - він затнувся, втупившись поглядом на долоні.
- Але це вже прадавня історія... вона зростала разом зі мною під час подорожей, по-своєму мужніючи, - сказав він, і Сансі не потрібно було пояснювати, що малось на увазі. - Моя... лють... я витратив цілі десятиліття в роздумах про неї. Розмірковував, - додав юнак. - Іноді я сам себе переконував, що то частина мого "прокляття". Недоступний розумінню компонент Пурпуру. Червоне.
Санса склала долоні докупи, відклавши сувій набік, поки слухала.
- Іноді я був певен, що щось глибоко в мені згнило остаточно. Як природні лози виростають із гнойової ями, котрою було моє справжнє "я", ще до всього того досвіду, що я отримав під час довгих мандрів... і знаєш що, Сансо? Я вже знаю, що то таке, - сказав він із вимушеною посмішкою.
- Я би швидше назвала це квіткою, а не лозою. Звичайно ж, хижою м'ясоїдною квіткою, типу тієї, що відкусила тобі мізинець в Соторіосі, - нагадала вона, відповівши такою ж посмішкою.
Джоффрі пирхнув, дивлячись набік. - Я бачив власними очима Червону Комету, і вона не має нічого спільного зі мною. Комета є уособленням чистої мети, наче одвічним законом, що отримав фізичну форму... А моє Червоне є лише жалюгідною жагою до насильства.
- Я вважала, що ти надав тому Червоному власну мету.
- Так і є. Воно глибоко заховане і виринає назовні лише на полі бою... чи на тренувальному майданчику, - пробурмотів юнак.
Санса подивилась на свої руки, розминаючи пальці: - Здається ти неправильно оцінюєш його... те, що ти називаєш Червоним... це ти, Джоффе, - сказала вона, - Вважаю, що поки ти триматимеш його "замкнутим" та прихованим, то ніколи не зможеш насправді зрозуміти це. Зрозуміти самого себе.
- Тепер ти говориш як шіфу Гахарз, - пробубнів він.
- Хоч я й низько оцінюю потребу медитації біля пенька давно зваленого дерева, та той чоловік має рацію, - сказала вона, не маючи сил стримати небажану посмішку на губах.
- Пройшли цілі віки, коли я почав сприймати це, як щось інше... Як би це висловити... відділене, але одночасно й прив'язане до мене... - мовив він, його голос затремтів, - Прокляття... Як вважаєш, я просто обманював саме себе протягом всього того часу?
- Так обманював чи ні?
Джоффрі замовк, дивлячись їй в очі, але погляд насправді про-стягався значно далі повз неї, крізь стіни, повз замок. Вони так посиділи трохи, Санса й сама загубилась в роздумах, знову склавши пальці докупи. Джоффрі повільно видихнув, відкидуючись вперед, сперся ліктями на коліна і підпер голову.
- Джоффрі, - сказав він після довгої, довгої паузи. - Це те, що шіфу Гахарз завжди бажав від мене почути. Те, що його ім'я є...
Він підняв голову, дивлячись на неї із кам'яним виразом обличчя, і повільно кивнув. - Його справжнім іменем є Джоффрі... - прошепотів юнак, розчавлений тією думкою.
- То не прокляття. То частинка, що робить тебе тобою. Одна з частинок, що складають чоловіка, котрого я кохаю, - сказала вона, і кутики губ піднялись, коли вона підвелась з ящика.
- Пробач за Каркосу, Сансо.
- Ми обоє робили помилки. Важко зажди бути правим в нескінченних життях, - сказала вона за хвильку. - Пообіцяй, що наступного разу дослухаєшся до мене, Джоффрі... інакше наступного разу вже може й не бути.
- Присягаюсь, - мовив він із твердим поглядом та повільно кивнув. Юнак зробив черговий ковток з винного міху, перш ніж швидко опустити його.
- Вибач, я забув. Там ще трішки залишилось... - сказав він, передаючи міх Сансі. Він зупинив рух. коли вона легенько захитала головою, із ввічливою усмішкою на губах.
- От лайно, придворна посмішка? Мабуть це щось серйозне... - зауважив юнак напів-серйозно, проте спохмурнів, коли Санса здригнулась і одразу завмерла, як перелякана олениця, повільно опускаючи плечі вниз.
- Сансо... що таке?
Було майже смішно спостерігати, як вона вибирала поміж цілого репертуару ввічливих, пустотливих відмовок. Для неї це було наче версією його бойового інстинкту... знизування плечима, заперечувальні посмішки, підморгування оком... вона наче вибирала поміж них всіх протягом секунди, лише щоб відкинути всіх разом, бо знала, що на нього це не подіє.
- Сансо, що... це лише вино, - сказав він, наче пережовуючи останнє слово і нахмурився.
Врешті вона здалась із потужним зітханням, часто моргаючи.
- Іноді ти такий зануда, - сказала вона.
- Я ще навіть не починав, - весело зауважив юнак.
Вона не відповіла, поки він дивився на неї. - Насправді зачепив за болюче, га? - запитав Джоффрі за мить.
- Та просто... - дівчина схилила голову, ще раз з силою видихнувши, перш ніж заговорити скоромовкою; - Мені вже не подобається вино. Не можу його пити, - призналась вона, прискорюючись.
Джоффрі й далі не відводив погляду.
- ...Воно... нагадує мені про... смак, - вона стиснула губи.
- ...Смак? - запитав юнак. Він нахмурився, дивлячись на винний міх в руці. - Крові... воно нагадує тобі про смак крові, - закінчив він замість неї.
- Так, - сказала вона, знову стиснувши губи й дивлячись в сторону. - Про силу, котру можу так просто отримати з неї...
- Вона манить тебе, чи не так?
- Вона манить мене щоразу, як я бачу сера Мерина Транта. Знекровлене тіло краще б виконувало обов'язки вартового, - мовила вона, криво посміхнувшись.
Джоффрі пирхнув: - Воно краще виконуватиме обов'язки майстра-над-шептунами.
Санса вибухнула кашлем, розбризкуючи краплі слини та попискуючи від сміху. Вона почала плескати себе по грудях долонею, прикриваючи іншою рот, і подивилась на Джоффрі обвинувачувальним поглядом, намагаючись зупинити сміх. - Боги, Джоффе... мабуть я радше погоджусь із такою оцінкою, - сказала вона поміж приступами.
Джоффрі тихо хихотнув: - Отакі з нас герої, га?
- Подружжя-що-було-обіцяним*, - погодилась вона, хапаючи сувій, і замахала ним, наче документом. Джоффрі й далі сміявся, зачарований тим, як пустотлива посмішка розквітла на сансиному обличчі.
Вони провели так ще трохи часу, насолоджуючись легкістю та безтурботною перервою перед тим, як повернутись до закінчення планування і спроби зібрати докупи цей розламаний світ.
- Збираєшся прочитати список? - запитав він, вказуючи жестом на сувій, - Навіть не знаю, для чого тобі все те записувати. Нам все одно доведеться зберігати все в пам'яті.
- Це допомагає мені мислити, - промуркотіла вона, перш ніж заховати сувій за спину.
Джоффрі звів брову.
- Ще ні, спочатку хочу поцілувати тебе, - сказала дівчина, прямуючи до суті.
- Ну, це може зачекати, - відповів він, посміхаючись на всі зуби. Санса казала, що це різнилось як день і ніч від його звичної гримаси; він і сам відчував відмінність, як все обличчя було задіяне в міміці. Юнак і не здогадувався, наскільки потребував цього останнім часом...
- Останнім часом нас оточує занадто багато негативу. Я відмовляюсь робити далі хоч щось, поки мою вимогу не задовольнять, - сказала вона, нахиляючись вперед і дозволяючи ногам зухвало звисати з ящика.
- Ваше бажання то закон для мене, ваша милосте, - мовив юнак, підводячись, і Санса відвернула голову набік.
- Чоловіки... - вона награно скривилась, коли Джоффрі ніжно взяв її за голову ззаду, і повернула обличчя до нього.
- Дружина, - сказав він, розтягуючи "У".
Вони повільно поцілувались, розтягуючи час, щоб насолодитись смаком губ, перш ніж знову з'єднатись, лоскочучи один одну носами, повільно міняючи позицію. Тоді вони не зайнялись коханням, а просто застигли в обіймах на розстеленій джоффриній куртці, цілуючись, забувши про сувій, що впав на підлогу.
Плани можуть почекати до завтра.
3
- Важко не звертати на це увагу, - промовила Санса вголос. Вони разом лежали на джоффриній куртці, один біля одної. Їм вже варто було б зайнятись справами ще зо дві годити тому, але Санса просто не мала сили змусити себе знову застрибнути в круговерть приреченого світу, приреченого часу. Джоффрі так нічого й не сказав на рахунок затримки, тож вони просто лежали в тій коморі, анітрішки не переймаючись зовнішнім світом.
- Я знаю, - прошепотів юнак. Червона Комета дивилась вниз на землю своїм пронизливим поглядом, періодично пульсуючи світлом з нерегулярними проміжками. Він наче міг відчувати це навіть тут; вона красувалась в вишині, просуваючись на північ, її наближення сповільнювалось з кожним днем. Тілом пробіг дрижак, коли юнак зосередився на тій віддаленій присутності, так наче друге сонце сходило з-за уявного обрію свідомості; відчувалась моторошна відсутність Пісні. Мовчазні мацаки Комети простягались вниз, глибоко всередину Землі Вічної Зими... Джоффрі здалось, що він завжди був здатен бачити це, відчувати це. Коли він летів на спині охоронця загиблої Валірії, піднімаючись значно вище, аніж найвищі гірські вершини, значно вище за лінію хмар, що іноді заважала мейстерам споглядати небо дальновидом; вже тоді він відчував це, чисту мету Червоної Комети та її терплячі щупальця, котрі обіймали весь світ з півночі до півдня. Санса також відчула її, коли вони наближались до Каркоси, і матріархи шепотіли про дивний дисонанс високо в небесах. Для Санси той досвід виявився значно важчим, адже вона відчувала це так само гостро, як і він.
Зараз же, після такого близького контакту із прадавнім ворогом, ігнорувати його було неможливим. Наче нав'язливий віршик, що прилипнув до пам'яті, наче як візурунок, котрого не можна було забути після того, як раз побачивши. Це відчувалось не як інфекція чи залежність, але радше як просте знання про присутність ворога. Це було заглиблене знання, котре неможливо забути.
- Ключ до тієї сили має лежати далеко на півночі, десь посеред Землі Вічної Зими. Саме там всі ті мацаки сходяться докупи й переплітаються, перш ніж розповзтись світом... - прошепотіла Санса.
- Там, де були створені його розвідники. Куди вони відступили після Першої Світанкової війни... О боги, наш план такий божевільний...
То була тема, котру вони часто обговорювали. Їм доведеться якимось чином взаємодіяти з Червоною Кометою, знайшовши спосіб стати на шляху передачі сили між нею та платформами Циклу, як це називали Глибинні. Проблемою було те, як це зробити на власних умовах, і ще й вижити в процесі, не потонувши під лавиною тіл блукачів.
- Знаю, так і є, але нам потрібно буде виманити всіх тих блукачів та віхтів подалі від далекої півночі, Джоффе, відволікти увагу Циклу далі на південь, інакше в нас не буде жодного шансу насправді дістатись туди живими.
Він голосно видихнув: - Буде неймовірно важко все збалансувати. Повільно програвати, достатньо, щоб Цикл не перейшов до ескалації, навіть коли ми знекровимо його сили, але не настільки швидко, щоб Вестерос колапсував... і це ще при умові, що Вайул зможе зв'язати руки частині блукачів в Сірій Пустці.
Санса розвернулась до нього, перекрутившись в його обіймах: - Це виглядає нездійсненним, чи не так? Стільки речей потрібно буде зробити правильно. Війна П'яти Королів, Ейгон, Дейнеріс, орда здичавілих, попередження сходу... а потім справжня війна. Згуртувати лордів навколо себе, організувати відступ на південь...
- Ми маємо переконатись на всі сто, перш ніж поставимо все, що маємо, на терези... тим більше, що не знаємо, скільки ще зможе протриматись Пурпур, - сказав він. Потойбічна сутність відчувалась дещо... міцнішою, адже в людських мовах не було більш відповідного слова... проте вона й досі була лише тінню величної колонади з пурпурних Стовпів, котрою була раніше. Швидше нагадувала поруйноване Драконяче Лігво, аніж Септу Бейлора.
Чи Пурпур зможе витримати тиск нового світу ще декілька разів? А може лише два? Чи й один?
- Ми маємо зробити все можливе, Сансо. Ми маємо повернутись в той літній пізній ранок за будь-яку ціну. Нам потрібно це зробити ще хоча б один раз... І тоді доведеться ідеально зіграти кожен хід, задіяти кожен план, кожен прояв магії, котрою володіємо, щоб встигнути приготувати Королівства...
Вона поворухнулась: - Я ж практикуюсь, слідуючи вайуловим порадам. Якщо зможу вистежити потік магії від Комети до самої поверхні, то ми будемо знати, куди рухатись. Мені й досі потрібна скляна свічка, щоб краще бачити; інакше це буде схожим на пошуки голки посеред цілого континенту...
- Я викраду її в мейстерів, оту зелену. Я ще пам'ятаю дещо про Цитадель... і отримати доступ до ключа архімейстера Ваелліна не має бути дуже складним.
- Добре, - Санса зітхнула, відкидуючись на спину, і втупилась поглядом на стелю, - Не хочу бути тут, коли прибуде Станніс. Ця вся боротьба буде такою безглуздою... все зійде на пси, якщо тебе вб'ють, занапастивши весь світ.
Джоффрі кивнув: - Ми можемо зупинитись десь в тихому місці для досліджень. Тобі варто відточити вміння Другого зору, а я й досі шукаю в глибинах душі той модуль, котрий ми знайшли в Каркосі. Також буде мудрим надати Пурпуру трохи додаткового часу на зцілення...
- В тихому місці, Джоффе. Без інтриг, без блукачів, без битв... - її посмішка почала танути, коли вони разом відчули, як Червона Комета моргнула на віддалі, сяючи наче друге сонце. - Десь, де спокійно, - прошепотіла вона.
- Десь, де спокійно... - замислився Джоффрі.
4
Ранок видався чудовим, сонце гріло променями глядачів, поки зграйки мартинів кружляли вгорі, квилячи вниз до риби, рибальських човників, що юрмились біля пірсів, та рибалок на тих човнах.
- Вона хоробріша, ніж сама вважає, - сказала Санса.
- Я знаю, - погодився Джоффрі, схрестивши руки на грудях і дивлячись на заплакану сестру; човен забирав її подалі від порту й до заякореного корабля, що зупинився за хвилеломами. - Я й досі відчуваю бажання заволати до них й наказати повернути її.
- Це лише дасть Дорану більше приводів для підбурення дорнійських лордів... я можу не погоджуватись з тим, як Тиріон грає в цю Гру, але він вже обрав певний стиль.
- Хоч цей світ і приречений на погибель, та мені болить бачити, як її відправляють в те гадюче кубло, - прошепотів юнак. Він спробував відкинути почуття провини, притулившись до Санси. - Наш власний корабель має бути готовим до відбуття післязавтра.
Вона похмуро кивнула: - Старомісто... а тоді геть за очі. Я буду рада полишити це все позаду, - сказала вона, кидаючи погляд униз, де Тиріон стиха обмінювався погрозами з Серсеєю, а потім - в загальному оглянула спорожнілу гавань та натовпи безробітних портових вантажників. Лише найшвидші чи найхоробріші торгові судна й досі припливали в Королівську Гавань, хоча станнісовий флот ще не пересік море й не відрізав місто від моря.
Коли вони дізнались про тиріонів план віддати Мірцеллу в заручниці князю Дорану, вже було запізно зупиняти це без суттєвих побічних ефектів. Все ж, Джоффрі пригадував, що з нею було все гаразд, принаймні до його першої смерті, і вона була занадто цінною фігурою, особливо для когось такого ж хитрого, як Доран Мартелл, щоб легковажити її безпекою...
Юнак замислився, чому ж він так переймається долею сестри, враховуючи те, що він сам вже змирився із загибеллю цього світу. Чи то було лицемірство? Чи замерзнути на смерть менш ніж за десять років було кращою долею, аніж дозволити дівчинці згоріти на багатті Мелісандри? Або померти від дорнійської отрути?
Він вважав, що таки кращою, хоча й не знав чому саме. Він воював проти інерції Долі вже так давно, що не міг зупинитись, навіть посеред приватних думок, це здавалось цілковитою анафемою. Навіть враховуючи, що їхній спільний план прирікав всіх сучасних мешканців на смерть, він просто не міг закрити свідомість від переживання чужих страждань.
Король пирхнув, поправляючи один із ременів на нагруднику. Носіння додаткової ваги добре допомагало повернути належну форму без зайвих витрат часу на тренування.
- Що? - запитала дружина.
- Знову похмурнію, - пояснив він із вимушеною посмішкою, знаючи, що вона зрозуміє. Він обернувся та пройшов кілька кроків повз Високого Септона, котрий і досі фонтанував благословіннями, та повз купку червоноплащників, золотоплащників і фрейлін, що очікували на повернення монарха в замок. - Давай розвертай їх, Клігане, рушаємо додому, - сказав він, проминаючи повз Пса.
Юнак зупинився, підійшовши до меншого брата, і поклав малому руку на плече. Заплаканий хлопчик злякався, дивлячись на короля поглядом, в котрому читався лише жах.
- Прощатись завжди важко, - почав Джоффрі, беручи малого за підборіддя і повертаючи норовливі очі хлопця до себе, - Це відчувається наче свіжа рана, котру ти не можеш знайти на тілі... відчуваєш це?
Малий нервово кивнув.
- З часом це відчуття ослабне. Воно як лишай. Іноді ти заражаєшся ним, і він спричиняє лише біль та гіркі сльози... Та з часом все заживе, залишиться лише маленький шрам. Можеш бути в цьому певен, братику.
Томмен застиг на місці, дивлячись на нього: - ...Я колись побачу її знову? - ледь пробурмотів хлопчик, шморгнувши носом.
Джоффрі скривився, витягнув хустинку з маленького капшучка, прив'язаного до нагрудника, і використав його, щоб витерти щоки малого. - Тобі варто бути сильним протягом найближчих днів, щоб не трапилось. Будь сильним заради Мірцелли, - сказав він, злегка порухавши плечем, - Зможеш це зробити?
Малий знову кивнув, використавши хустинку для прочищення носа. Джоффрі посміхнувся: - Гаразд, - мовив він, перш ніж піти догори довгими відкритими сходами. Золоті Плащі та червоноплащники хутко сформували стрій навколо шляхти.
Процесія просувалась вулицями Королівської Гавані, вверх провулками, віддаляючись від гавані і наближаючись до септи Бейлора. Портовий район був добре знайомий юнаку, і він знав всі місцеві закутки незгірш, як самий Червоний Замок. Тут Джоффрі колись скрадався між тінями, скидуючи бейлішевих посіпак з дахів насмерть. Тут він волав та допомагав переносити довгі дерев'яні колоди, наглядаючи над будівництвом Королівського Флоту одразу після Війни Трьох Оленів. Саме тут він частенько губився між ятками, просто досліджуючи провулки, заповнені смородом риби та запахом солі.
Та більш за все, він пригадував, як це все горіло. Портовий район був серед перших частин міста, що відчули на собі гнів Дейнеріс Таргарієн. Він й досі пам'ятав ту картину, як живу: граційне ширяння Дрогона, як той вимахував крилами; біловолосу і безстрашну жінку, що піднімала руки догори, коли дракон злітав вверх. Оранжево-червоне полум'я вилітало з пащі потвори, підпалюючи криті очеретом дахи. Силуети людей також одразу загорались та падали на землю, здригаючись.
- Джоффе, Джоффе, - напружено зашепотіла Санса, смикаючи його за руку.- Гмм? - буркнув він, відчувши, як рука сама тягнеться до меча.
- Най Семеро благословляють вас, ваша милосте! - загукав хтось з даху якогось будинку.
- І тебе теж, чоловіче добрий! - вигукнув Джоффрі у відповідь, скоса поглянувши на Сансу. - Якась біда?
- Можливо. Лишень поглянь на їхні обличчя, - мовила вона, і Джоффрі усвідомив, що золотоплащники, що вели всю процесію, по-дурному завели їх на залюднену вилицю, заповнену голодним та безробітним людом. Він вже десь із тисячу разів бачив такі обличчя. Зголоднілі, розлючені, сповнені відчаю. Дехто посеред неприязної юрби реготав, інші просто сиділи на низьких стінках чи на покинутих торговцями ятках, із кам'яними виразами облич.
- Прошу вас, ваша милосте, ми голодні! - заволав один.
Джоффрі спохмурнів: - Ну-мо прискоримось, - сказав він, озираючись через плече; Пес кивнув, передаючи наказ назад. Тиріон вже віддавав команди томменовим вартовим, коли гамір навколо почав посилюватись, серед криків почали лунати вигуки "Станніс!" та "Байстрюк!".
- Тут все вибухне, перш ніж ми дістанемось до септи. Треба тимчасово заховатись в он тому будинку, - хутко зашепотіла Санса.
- Давай так і зробимо, та... - Джоффрі замовк, коли щось коричневе та липке вдарило його по щоці, виводячи з рівноваги на мить, перш ніж він відновив контроль. Гамір та навіть окремі вигуки посилились, коли червоноплащники одночасно оголили мечі під мелодію клацання сталі.
- Ану заховали мечі! - проревів Джоффрі, обертаючись до вартових. - Заховали назад, негайно! - заревів він знову, прорізаючи голосом хаотичний шум та притишуючи гамір в загальному.
- Але, ваша милосте... - почав якийсь з червоноплащників, перш ніж Джоффрі підскочив до нього за мить, обличчя юнака зупинилось за пару дюймів від очей вояка.
- Негайно, солдате! - сказав король, дивлячись тому прямо в очі та змушуючи коритись. Той так і зробив, і Джоффрі кивнув та рушив назад, тримаючи праву долоню між руків'ям булави та стегном, а іншу - напоготові, щоб витягнути меча при потребі. Він роздивився оточення, скривився та через силу забрав руки подалі від зброї, дивлячись на натовп, що тиснула на золотоплащників та інших вартових. Якщо вони прорвуться далі, то сьогодні все закінчиться кривавою різнею.
- Залишайся з Томменом, - прошепотів він до Санси, проходячи повз неї; спокійна хода привела його повз червоноплащників прямо до Золотих плащів і краю юрби. Простолюддя сахнулось назад, коли він не зупинився, золотоплащники видавались також приголомшеними, щоб втрутитись, коли він зайшов в натовп.
Чого б ця юрба не очікувала від свого короля, та вочевидь не такого. Неквапна хода давала людям вдосталь часу, щоб розійтись перед юнаком, проте була достатньо швидкою, щоб він не застряг посеред натовпу.
Вони виглядали худорлявими, злими, навіть переляканими. Постачання харчів з Простору та Річкових земель припинились через війну, а дрібна жорстокість початкового Джоффрі позбавила цих чоловіків та жінок єдиного джерела постачання. Тож чи було дивним, що королі минулого вважали "хлопів" Королівської Гавані ненадійними та зрадливими?
Гамір навколо поступово затихнув, поки Джоффрі роздивлявся обличчя всіх зустрічних під час руху вперед; натовп розступався перед ним, нервуючи через неквапну ходу. Він закарбовував їхні обличчя до пам'яті; брудні та обвислі, запалі, всі поділяли той універсальний вираз знедолення. Джоффрі подумав, що навіть наполовину вимащене коров'ячим лайном - його власне обличчя мабуть видавалось їм незвично квітучим, контрастуючи із цим сумним зборищем.
Якби він міг пригадати хоча б одне з цих облич, хоч і в наступному житті, то вже би вважав, що не змарнував тут часу. Окремі люди повільніше відступали набік, аніж решта; суворі на вигляд чолов'яги із дрючками чи палицями, шматками деревини, в котрі було забито навиліт один чи два цвяхи.
Мабуть щось було таке в його погляді, в тому, як він крокував, що ці люди бачили й розуміли - король не відчуває небезпеки. Один з них не відійшов: здоровенний мугир із ковальським молотом в руках. Він скоса подивився на юнака, коли Джоффрі зупинився прямо перед ним на віддалі витягнутої руки, поглянувши тому прямо в очі.
Джоффрі пройшов через битви та пустки, прорубував собі шлях крізь переляканих ополченців та загартованих професійних вояків, збивав на землю верескливих віхтів та ревучих плямистих людей. Він глибоко вдихнув і подивився тому чоловіку в очі, не звертаючи увагу на червоне шепотіння, що благало його розтрощити нахабу тут і негайно. Він вдихнув, прийняв той шепіт і все ж не зробив нічого.
Його звати Джоффрі. Я є Джоффрі, подумав юнак, видихаючи. Зараз не той час, щоб вивільняти червоне.
Чолов'яга заточився назад із побілілим обличчям, розштовхуючи сусідніх людей тремтячими руками. Джоффрі повільно понюхав повітря, трішки нахиливши голову, перш ніж рушити в іншому напрямі. Лайно та бруд на лівій щоці вже почало покриватись кіркою, але його не турбувало ані відчуття на шкірі, ані знайомий сморід... це видавалось малою ціною за те, що буде далі. Ці люди мали загинути першими, коли амбіції лордів зійшлись в двобої. Загинути від голоду, коли лорди вирішили припинити постачання зерна; померти в битві, коли їх рекрутують в лави золотоплащників для захисту міста; животіти в злиднях, щоб їхні податки могли живити останні забаганки останнього короля.
Натовп й далі розлазився, коли він підійшов до невеличкої, наполовину поламаної торгової ятки. За нею ховався молодий хлопець, котрому мабуть виповнилось не більш ніж чотирнадцяти років; блідий юнак потів як свиня, навіжено намагаючись вичистити руки. Його трусило від страху, коли Джоффрі зупинився перед ним і поглянув на купу гною на землі, перш ніж перевести погляд на хлопця.
- Чому ти це зробив? - запитав він в бідака, і те питання зазвучало дуже голосно в його власних вухах. Натовп остаточно замовк, посеред моторошної тиші лиш іноді чувся приглушений шепіт.
- Я-я-я... пробачте, ваша м-м-мило...
- Я не питав тебе про вибачення, я запитав, чому ти це зробив.
- ...Я ...я був розлюченим, ваша милосте, - нарешті пробелькотів молодик, зіщулюючись.
- Чому ти був розлюченим? - запитав Джоффрі.
- Я... мій живіт, мій пане. Його аж ріже від голоду... - Джоффрі й далі дивився на нього, і неборак продовжив, - Лорд прогнав всіх зайвих їдоків із замку, між селами не було ніякої роботи через війну, і всі...
- І тому ти прийшов сюди, - пробурмотів Джоффрі. Через їхнє зосередження на Червоному Замку і через нестачу мережі шпигунів всередині міста - отримувати звістки зі столиці та з-за її меж було досить важко. Ситуація видавалась ще гіршою, аніж вони з Сансою вважали.
Джоффрі нахилився до переляканого юнака, поклавши мідну зірку в долоню, і прошепотів: - Це не значні гроші, вважаючи на теперішні ціни, але це прогодує тебе протягом тижня.
Неборак не йняв віри, витріщаючись на короля, відкривав та закривав рот як риба на суші. - Дякую, ваша милосте, дякую вам! - заплакав він, стаючи на ноги, і за всіх сил чкурнув геть. Здивовані очевидці відступали вбік, поки той тікав, а потім подивились на Джоффрі.
Він розвернувся навколо, роздивившись натовп, і поглянув на людей, що визирали з дахів. - Я знаю, що всі ви голодуєте, і також знаю, як почуваєтесь, - казав він.
Зневірені крики негайно полетіли зі всіх сторін, але джоффрин голос прорізався крізь них, наче сталеве лезо: - Я знаю про болючу печію в порожньому пузі. Про те, як ви напиваєтесь водою донесхочу, щоб відчути хоч щось в шлунку. Про те, як пече ваша, шкіра, коли відлущується. Про те, як ваші плоть зморщується, а кістки випинаються з-під шкіри.
Навколо запала мертва тиша, і Джоффрі обернувся знову; обладунок клацнув, поки очі оглядали присутніх людей, що дивились на нього з провулків та вулиці, бічних вікон та ринкової площі.
- Мені відомо про ваші страждання, і щоразу, як я бачу ваші обличчя, то сповнююсь смутку. Ви не починали цю війну, але платите ціну замість її зачинателів...
Натовп загудів у згоді, досі збентежений; люди почали перешіптуватись між собою. Джоффрі підвищив голос, продовжуючи, знову привертаючи увагу: - І все ж, навіть найменше дитя знає стару приказку, що слова то вітер. Нехай буде відомо всім, що будуть подвоєні зусилля по будівництву рибальських суден, і що нові робітничі табори будуть створені в Королівському лісі, щоб добути необхідну деревину. За гідну працю платитимуть дзвінкою монетою, і ця праця невдовзі перетвориться в джерело харчу. Королівський ліс тимчасово буде відкритий для королівських мисливців, котрі будуть вільно ділитись впольованою дичиною щотижня в Драконячому Лігві, і... - він затнувся, зауваживши схожу на скелет сирітку, що рилась між викинутими гнилими фруктами, не зважаючи а може навіть і не усвідомлюючи джоффрину присутність.
Він похитав головою: - Нехай буде відомо, що Червоний Замок поділиться частиною своїх запасів їжі завтра зранку з тими, хто потребує цього найбільше. Ми, шляхта, втягнули вас в цю війну, і ми мусимо розділити цей тягар разом з вами, - закінчив він.
Гамір повернувся знову за мить; попередня ворожа атмосфера почала танути в ніщо. Натовп, здавалось, вирував несподіваним захопленням та невірою, люди сперечались між собою, а ті, що стояли поблизу Джоффрі, просто продовжували дивитись на нього. Він рушив назад до свого супроводу, і юрба розступалась перед ним, аж поки юнак не підійшов до процесії.
Санса кивнула йому, стоячи посеред групи. Вона відволікала Томмена, але від зору чоловіка не заховалось те, як вона притискалась спиною до найближчої стіни, як зграйка з двох десятків мартинів незвично тихо сиділа на дахах будинків та підвіконниках навколо неї, очікуючи на мовчазну команду своєї нової володарки накинутись на юрбу для відволікання, якщо ситуація пішла б по поганому сценарію...
- Світло батька Небесного сяє крізь вас, ваша милосте, - промовив Високий Септон із розширеними очима.
Джоффрі зупинився, оглянувши з ніг до голови чоловіка, відомого за прізвиськом "Той жирний", розкішно вбраного; вигляд жерця на всі сто відповідав його кличці. - Можливо септа Бейлора також приєднається до милості Матері Небесної, ваша святосте, - сказав він.
- Я... ах...
- Адже Семеро воістину є уособленням милосердям, і такими ж є їхні земні слуги. Чи не так, ваша святосте? - запитав він, злегка нахиливши голову.
- Так! З-звичайно! - забелькотів жрець.
Джоффрі кивнув, але перед тим, як він встиг гукнути Сандора і наказати рухатись далі, дядько зловив його за руку.
Тиріон дивно дивився на небожа, ігноруючи одночасно і натовп, і серсеїн вереск, котра вже просувалась до них. Він передав Джоффрі хустинку, не відводячи погляду, поки той витирав обличчя.
- Хто ти такий? - запитав він.
Юнак слабко всміхнувся: - Джоффрі. Просто Джоффрі, - сказав він.
* (від перекл.) Це алюзія на фразу "принц-що-був-обіцяний" - про пророцтво щодо міфічного персонажа, месію віри в Ра'Глора. Мелісандра вважала таким Станніса Баратеона, ессоські червоні жерці так називали Дейнеріс. Брат Дейнеріс, Рейгар, також вірив в це пророцтво, вважаючи, що його син, Ейгон, і має бути цим месією.
