Розділ 61:

Деревина та Родина.

1

Джоффрі замахнувся сокирою, із буркотом вдаряючи по білому дереві. Він висмикнув інструмент із щілини й знову вгатив по твердій деревині, цього разу зрубуючи чимале дерево, котре почало падіння із різким тріском та впало, гучно гепнувшись об землю.

Він витер піт з брів та на хвильку перервався, переводячи подих, спершись на сокиру. Юнак чув віддалені шлюбні крики срібних мавп; довгі, сповнені улюлюкання звуки, від котрих наче самі груди вібрували. Крокодили збирали кривавий врожай з найнеобачніших мавп, різко клацаючи зубатими щелепами; відлуння тих клацань поширювалось долиною, виказуючи присутність річки неподалік. Навколишні джунглі буяли життям на повну.

- Ось це підійде чудово, - сказав він, роздивляючись звалене дерево.

- Це! Чудово! - хтось вигукнув. Джоффрі похитав головою, посміхаючись до червоно-рожевого папуги, що сидів на сусідньому дереві. Птах подивився у відповідь, нерухомий, перш ніж простягнути дзьоб наліво і вхопити якусь насінину. Величне біле дерево виглядало ідентичним до того, котре щойно впало, і так само виглядали й десятки інших, що росли в цій місцині; з прямими, наче палі, стовбурами та покрученими, наче кракенові мацаки, гілками. Їхнє широке листя закривало небо й обрій, й слугувало наче широкими дорогами для цілої цивілізації червів, гусені та синьо-голових мурах, котрі постійно перебирались з дерева на дерево.

- Це! Це! Це! - заголосив інший папуга.

- Ох, хлопці... навіть не починайте, - мовив Джоффрі.

- Чудово! - повторив перший папуга.

- Це! - додав другий.

- Ох хлопці! Ох хлопці! - прощебетав ще один, котрого не було видно.

- Чудово! Чудово!

- Навіть! Це!

Джоффрі реготнув, схиляючись вниз для обмірів зрубаного стовбура довгою мотузкою, котру мав прив'язаною до пояса. Він зблизька оглянув дерево, перш ніж зробити зарубку на деревині зубчатим ножем. Деревина виглядала якісною, без жодних слідів гнилі. Юнак кивнув, підводячись, та взяв сокиру двома руками. - А тепер давайте разом, хлопці! - вигукнув він.

- Разом! Тепер давайте разом!

Джоффрі прочистив горло, почекавши, поки відлуння безкінечних повторень трохи затихне, перш ніж почати спів* чистим голосом, підвищуючи гучність: - Бурий, чорний, волохатий, жив ведмідь побіля хати! Що побачить - з'їсть умить, хоч при хаті, а ведмідь.

- Ведмідь! Ведмідь!

- Бурий, чорний! Бурий, чорний!

Він вдарив сокирою вниз і білі тріски розлетілись на всі боки. - Ой, ходімо, волохатий, та й на ярмарку гуляти! Я не можу, хлопці, так, я ж ведмідь, а не хлопак!

- Бурий, чорний! Бурий, чорний!

- ...я ж бо бурий та кудлатий, я ж ведмідь, а не хлопак! - співав Джоффрі. Щоразу, як він вдаряв сокирою, то переходив до наступного куплету, наголошуючи на певних словах, щоб пташиний хор повторював потрібні фрази.

- А дорогою дівчина, красна-гожа, як калина, світлу косу заплела, наче меду розлила! - проспівав юнак, поки сокира глибоко занурювалась в деревину.

- Світлу косу! Заплела! Меду! Розлила!

- Наче меду розлила! - Джоффрі розчистив проруб в стовбурі від трісок рукою в рукавиці, оглядаючи свою роботу критичним поглядом. Він підняв сокиру, пирхнувши від натуги, і приступив до праці знову, перерубуючи здоровенний стовбур так, щоб залишилась колода довжиною десь із чотири людських зрости.

- Красний, гожий, мій ведмідь, забирай мене умить! Отакий то був ведмідь - красну дівку вкрав умить!

- Ведмідь! Ведмідь! - повторив хор папуг в розмаїтті пір'я кольорів веселки, злітаючи в повітря, коли Джоффрі свиснув до Станніса, підкликаючи до себе.

- І краааснаа дііівааа! - закінчив він, розтягуючи останні слова й дозволяючи їм відлетіти з вітром без продовження.

2

Чимала колода ледве вміщалась на возі, і бідолашний Станніс добряче напружувався, тягнучи перевантажений віз повз звивисті пагорби Долини Солодкого Лотоса. Великий буйвіл мав поганий характер, і Джоффрі доводилось постійно заохочувати його ніжними бутонами жовтого лотоса; інакше звір не відмовився б від куштування джоффриної власної руки.

Юнак чудово проводив час, наспівуючи такі класичні пісні, як "Ведмідь та красна діва", "Чесні діви літа" і "Неправдивий та праведний". Просіка в джунглях була чисто прибраною, в основному завдяки зусиллям князевих людей. Врешті-решт біло-зелене склепіння змінилось на оброблені поля та сади, що повнились дивовижним розмаїттям тропічних фруктів.

Джоффрі перейшов до "Рогів із Бронзи та Сталі", потім до "Королівського Кулака", відчувши певну ностальгію від тієї пісні. Проте він хутко поправив настрій, наспівавши "Ренліну Мотузку", адже не було кращого способу, як вбити вільний час цієї приємної днини.

- Тпру, Станнісе! Стій! - він взявся за віжки, зупиняючи вперту тварину й дивлячись на двійко літньоострів'ян, котрі крокували назустріч. Чоловік мав шкіру брунатного кольору, а жінка - кавового, і була дещо вища за свого супутника. Обоє були вбрані по правдивій острівній моді, загорнуті в накидки, обшиті червоним, жовтим та зеленим пір'ям папуг.

- Приємного дня, Джоффрі. Це доля, що ми зустріти тебе сьогодні, - привіталась жінка, посміхнувшись від несподіванки. Хара мала на собі плямистий пояс зі шкіри пантери під пір'яним плащем, що робив її ще більш показною і, що ще більше підсилило джоффрину цікавість, навіть більш офіційно вдягнутою.

- Приємного дня, Харо, Жантасе, - відповів Джоффрі острівною мовою, киваючи їй та йому. Високий, м'язистий Жантас був вбраний в довгу помаранчеву туніку, поплямовану незліченними квітами жовтого та червоного лотоса; то був найбільш розкішний одяг, котрий цей тубілець вдягав від часу їхнього знайомства.

- Везеш матеріал на другий балансир** для твого маленького човника? - запитав Жантас, зупиняючись прямо біля місця, де Джоффрі сидів верхи на невеликому возі.

- Саме так, - відповів юнак, не маючи сили стримати щасливий відтінок в голосі. Воно таки чудово пасуватиме до судна... Йому вже не терпілось поплисти навіть під відносно слабким вітром. Адже напівсерйозно видавалось, що кораблик не попливе, а полетить.

Жантас відповів такою ж посмішкою, котра невдовзі набула дещо гіркуватого відтінку. Хара підійшла до Станніса, погладивши буйвіла, котрий спробував стусанути її руку своєю головою. Звір відвів погляд від темно-карих очей, натомість втупившись в землю.

- Хай там як, а що ви двоє тут робите? Ще й посеред чудового літнього дня?

Жантас поглянув на Хару, а вона подивилась на Джоффрі.

- ...Харо? - перепитав юнак.

- Ми збираємось вирушати до Ніванзе. Останнє кохання чекає на нас, - сказала вона.

Джоффрі заціпеніло дивився на жінку. - Але Харо, я... хіба це ще не зарано?

- Перший сніг випав на Валано, перший на людській пам'яті. То лише питання часу, коли холоди досягнуть Джали... Останнє Літо закінчується, - відповіла вона.

- Але до того ще з рік часу, а то й більше! Я... Жантасе, - сказав він, обертаючись до свого друга, - Ми збирались відплисти на Сонцепромені через місяць, і я не бачу, для чого вам таке чинити зараз, якщо...

- Ми обговорювали це протягом місяців, друже мій, - мовив Жантас, - Ми остаточно вирішили минулої ночі, і вже попрощались зі всіма. Ще вирішили дочекатись тебе, та Санса сказала, що ймовірне зустрінемо тебе на дорозі.

- Вона вправно приховувала журбу, але вже сказала нам все, про що ти можеш подумати, - додала Хара по-доброму.

Джоффрі зітхнув, зістрибуючи з возу, і обійняв Жантаса: - Мені бракуватиме тебе біля стерна, - сказав він.

- Не судилося, друже, - мовив Жантас, сильно поплескавши юнака по спині, - ...І, незважаючи на твоє постійне мухлювання, мені бракуватиме наших нічних партій в кості, - додав він дещо ламким голосом.

Вони розійшлись. Жантас прочистив горло, перш ніж вгатити джоффрину руку своєю здоровенною долонею: - Бонол і Талхас вже купили барильце найкращого рому, щоб відсвяткувати наше відбуття. Завтра в общинному домі, не пропусти це, інакше моя тінь переслідуватиме тебе!

- Не пропущу, - сказав Джоффрі, відчуваючи, як щось стиснуло горло.

- Не сумуй за нами, так судилося долею, - мовила Хара, також обіймаючи його. - І не забувай побільше рухати своїми сідницями час від часу, а то так і пустиш корені біля вашого чардерева, - додала вона із хитрою посмішкою.

- Спробую, - сказав Джоффрі, відчуваючи сумну посмішку на губах, - Бережи себе, Харо. І дякую за все.

Пара пішла далі, крокуючи тією ж дорогою, що й Джоффрі, тільки в протилежному напрямку. Вона заведе їх досить далеко, догори пагорбами, де завжди дме вітер, аж до храму Ніванзе, де вони з'їдять гіркі фрукти і займуться коханням, аж поки їхні очі не заплющаться одночасно.

Вони вже ніколи не зможуть розплющити очей.

Попередній джоффрин добрий гумор майже зник, коли він керував Станнісом; віз просувався догори та вниз пагорбами, і на обрії поступово виростав Ебеноголов. То було найпівденніше повноцінне місто на Джалі, та й в загальному на Літніх островах, що простягалось до гирла ріки Чоль, оточене красивими рядами чорних, високих ебенових дерев. Більшість будівель було збудовано з ебенової та інших сортів твердої деревини, вони піднімались над землею, височіючи на високих палях, нависаючи над широкою річковою дельтою, з'єднані між собою мостиками. Під ними аж юрмилось від каное; частина була прив'язана до паль, але чимало зараз просувалось річкою туди-сюди, перевозячи містян... котрих ставало все менше та менше протягом останніх кількох місяців.

Ритуал Останнього Кохання ставав все популярнішим із просуванням зими, коли виявилось, що пророцтва, вирізьблені на Словодеревах Валано, виявились правдою. Розповідали, що на Валано - найпівнічнішому із трьох основних островів - не залишиться жодної живої душі до моменту, як блукачі дістануться туди... а потім настане черга Джали.

Джоффрі повів Станніса правим відгалуженням шляху, оминаючи місто, і повернув на захід, слідуючи приморським шляхом. Невдовзі він під'їхав до самотнього будинку, збудованого з ебенової деревини, оточеного білим піском, що мерехтів під сонячними променями. Його дім виглядав наче кінець великого чорного пальця, що виріс посеред пляжу; хвилі тендітно накочувались на невеликий пірс, що простягався в море неподалік.

Я вдома.

Джоффрі завів Станніса до невеличкого хліву біля будинку, зняв ярмо і залишив його біля ночв з водою. Він поплескав долонею по стовбуру тикового дерева, поки що залишаючи його на возі. - Невдовзі, - сказав він колоді.

Юнак вийшов з хліву, але перш ніж встиг зайти в будинок - маленька райська пташка сіла йому на плече. Пташка защебетала приємну мелодію, над її головою загойдались три блакитні пір'їни, коли вона подивилась на людину. Крихітка пурхнула до ряду дерев на протилежній стороні дороги, і Джоффрі пирхнув, перш ніж піти за нею.

Джунглі навколо більше нагадували рідколісся, в куполі деревних крон виднілись значні прогалини, крізь які сонячні промені пробивались між листям. Джоффрі слідував за малою пташкою, посміхнувшись, коли почув вир звуків попереду.

Він знайшов там Сансу; вона сиділа під світло-бурим чардеревом; криваво-червоні листочки падали, кружляючи під поривами теплого вітру, що ніс відлуння морозів. На дереві сиділо мабуть з півтори сотні різноманітних райських птахів різних видів, поплямованих блакитною, цинобровою та червоногарячою барвами. Вони повільно щебетали, дивлячись на Сансу; кольори їхнього пір'я розмивались, переходячи в яскраво-жовті та блякло-сині, коли зелена валірійська свічка перед Сансою пульсувала, навколо неї мерехтіли маленькі вікна в інші реальності.

Вони разом сприйняли незвичну присутність чардерева як очевидний небесний знак, що тут і варто збудувати власний дім, але дерево й досі видавалось дещо чужим в цій місцині для Джоффрі. Він звик бачити такі дерева під сірими небесами або під свіжо випалим снігом.

Юнак поглянув на мерехтіння навколо Санси і зупинився, опершись на одне з ебенових дерев, що оточували чардерево. Більшість видінь показували безмежні засніжені простори, сніговії та замети, що простягались аж поки око бачить, точніше сансині очі та вуха, поки вона шукала місце, де вплив Червоної Комети відчувався найсильніше. Проте одне із вікон не вело до Землі Вічної Зими, хоча крізь нього також виднівся сніг та крижана кірка. На замерзлому березі великим колом стояло десь із тисячу блукачів, переплівши руки між собою. Їхні очі неначе аж світились енергією Червоної Комети, їхні руки сплавлялись, так наче почали танути; вітер та сніг посилювались щосекунди, аж поки мороз не зробив їх одним цілим; поміж блукачів почав виростати суцільний айсберг, що ріс більшим, більшим та більшим, аж поки не досягнув розміру Червоного Замку.

Невдовзі блукачів поглинуло їхнє власне дітище, заморозивши всередині себе. Позаду них ще більше блукачів та незліченні орди віхтів марширували до тієї конструкції з криги та червоної міці, маючи намір зайти всередину, поки це все не замерзло в моноліт, та почати подорож. Джоффрі впізнав віддалений контур Тироша, руїни його величних чорних куполів, поки тисячі тисяч віхтів виходили з міста; розкішно вдягнені магістри та раби з нашийниками з'єднались у смерті, ввійшовши в спільний легіон кінця світу.

Санса глябоко вдихнула, коли гудіння вікон почало стишуватись, все зменшуючись, аж поки вони розпались на різкі кольори, від появи котрих Джоффрі задзвеніло в вухах, і фрактали блимнули на периферії поля зору. Він та його дружина експериментували, відточуючи розуміння своїх власних душ, щоб навчитись використовувати власну енергію Пурпуру як джерело сили, своєрідну заміну магії крові. Навіть пошкоджена та скалічена, та сила Пурпуру, сховище енергії, сплетіння фракталів - як хочете, так і називайте - видавалось неймовірно нескінченною в порівнянні із тими дрібками, що Санса позичала собі.

Глибинні казали, що Пурпур проводить цілі епохи поміж циклами в перезарядці, якимось чином... і як виявилось, проминувші роки дало свої плоди.

Вона посміхнулась, коли побачила його; дівочі очі мигнули, ставши з білих яскраво блакитними, і чимало пташок одразу піднялись в повітря із шквалом криків та пір'я. Вона досі ще не знайшла те місце, адже негайно повідомила б чоловіка у випадку успіху.

- Ти знову похмурий, - сказала вона.

- Я зустрів Жантаса та Хару на шляху додому...

Санса буркнула, підводячись на задерев'янілих догах. Джоффрі підійшов, щоб допомогти їй, і вони поцілувались, перш ніж піти з галявини. - Все більше та більше людей вдається до Останнього Ритуалу...

- Я б краще загинув з мечем в руці, проте визнаю, що є дещо принадливе в смерті під час любовної пристрасті, - сказав він, посміхаючись проти власної волі. Колись його здивувало, як юнак дізнався про те, що літньоостров'яни мають власні пророцтва про настання Довгої Ночі, хоча їхня версія була незвично фаталістичною, контрастуючи із звичним штибом життя в цих землях.

Найстарші та найбільш святі дерева, що росли всередині Міста Високих Дерев - релігійного осередку традицій на Літніх островах - містили різьблення, що промовляли про кінець світу. Про часи, коли сніг буде падати в землях вічного літа, коли з далекої півночі прийде лавина мертвих, перетне моря і призведе до загибелі всього світу. Мабуть тому й не було таким аж дивним, що острів'яни приймали смерть на власних умовах після того, як напряму зіткнулись із очевидною правдою своїх власних вірувань.

- Як далеко вони вже дійшли? - запитав він дружину.

- Ті, що на суходолі? Найпівденніша орда вчора підійшла до Червоних гір, переслідуючи залишки ейгонових послідовників, котрі відступили в Дорн. Вони зайнялись укріпленням гірських перевалів, в міру власних можливостей, але не думаю, що це затримає просування віхтів більше, ніж на місяць чи два.

- Тирошійський айсберг також рушить туди? Перетне Дорнійське море?

- Мабуть ні, його ж створили на південному березі острова. Блукачі - істоти прямодушні, з таким успіхом вони могли б всі разом вказати напрям пальцями через море, - відповіла Санса.

- Гм. Тоді наступним буде Ліс, - Джоффрі взяв Сансу за руку, коли вони підійшли до межі джунглів.

- Ймовірно. Немає потреби атакувати Дорн з-за моря, це зайве, коли оживший дракон та тисячі крилатих віхтів зметуть оборону на гірських перевалах...

- Швидкість їхнього просування збільшується... - Джоффрі схилив голову, намагаючись повернути хід думок на більш приємний напрям.

На щастя, Санса зробила це за нього. - Бачу, що ти знайшов ідеальну деревину в Білому лісі.

Він гордо посміхнувся: - Знайшов. Вона попливе, Сансо, ох як вона попливе, - сказав юнак, переповнений очікуванням, коли вони підійшли до свого невеличкого будинку на пляжі.

3

Тієї ночі вони лежали, обійнявшись в своєму ліжку, накрившись ковдрами з тропічного шовку та червоного пір'я. Санса притулилась до джоффриної спини, ділячись з ним теплом, адже світло-жовті дровиняки в каміні мало допомагали в розсіюванні нічної прохолоди.

Вони прожили хороше життя тут, на Літніх островах. Самовіддано працювали над поверненням Пурпуру в той стан, в котрому він колись був, використовуючи лише здогадки та непевні відчуття, намагаючись зшити докупи творіння, котре так до кінця й не розуміли... намагаючись переплавити його, так як Джоффрі зробив раніше, додаючи піхви Світлорева до циклу. Дещо їм таки вдалось досягнути, загартувавши душі проти тиску смерті... хоча досі залишалось таємницею, як далеко вони зможуть повернутись в минуле.

Хай там як, поза вагомими причинами розтягнути час існування в цьому житті, та Санса просто насолоджувалась перервою від постійної небезпеки та інтриг навколишнього світу. Їм був потрібен час, щоб вона могла практикуватись зі свічкою, котру вони викрали в Цитаделі; потрібен час, щоб Джоффрі міг більше дізнатись про той модуль... але вона так до кінця й не усвідомлювала, наскільки насправді потребувала відпочинку. Потребували вони обоє. Щоб по-справжньому відпочити після всіх тих війн та секретів. Щоб просто жити день за днем, не переймаючись змовами лордів та чаклунів, не сушити собі голову над долею цілого світу.

Вони плавали під вітрилом в променях літнього сонця, рибалячи, та ловили різнокольорову форель. Вони заприязнились із сусідами, мандрівними жерцями та торговцями. Вони проводили цілі дні, ліниво ніжачись в будинку, збудованому їхніми власними руками. Вони кохались під зірками, поки теплий пісок відганяв холод подалі.

І все ж...

- Почуваюсь винною, коли просто лежу тут, - сказала вона. Її рука відпочивала на джоффриних грудях, відчуваючи повільний ритм його дихання.

- Чому? - запитав юнак, граючись з її пальцями.

- Прямо зараз Робб засів на Тарті***, де вбиває, калічить і грається в генерала, аж поки не допустить ще однієї помилки...

- Поки ми тут байдикуємо? - запитав він.

- Він же лише підліток****, Джоффе, його взагалі не мало б там бути...

- Вони швидко мужніють на війнах... так завжди буває, - прошепотів юнак, - Чи я колись розповідав тобі про Червоного Вовка?

- Раз чи двічі, - відповіла дівчина із натяком на посмішку.

Він раптово перестав гратись з її долонею, стиснувши пальці: - Мені й досі іноді це сниться, час від часу, - признався юнак, протяжно видихнувши, та продовжив попереднє заняття, переплівши пальці із сансиними.

- Було б дивно, якби не снилось.

- То не біль чи насильство, що досі переслідують мене... акцент жахіття змістився, десь в проміжку між Цитаделлю та Легіоном Світанку, - сказав він, тепер пестячи її руку, - А порожнеча... Робб так і не виріс, не став чоловіком. Ні, Робб Старк був мертвим зсередини, і не важливо, скільки разів та булава вдаряла, не важливо, скільки кісток він мені поламав... він знав, що ніколи вже не буде почуватись живим.

Між ними запала тиша, перш ніж Джоффрі проковтнув слину.

- Ця розмова не полегшує твого стану, ні?

- Гм, ні, насправді ні, - мовила вона, зарившись носом в джоффрине волосся і глибоко вдихаючи, гублячись посеред запаху. Далеко не вишукані парфуми, адже частіше в розпатланій гриві її чоловіка панували запахи поту та морської солі, повертаючи приємні спогади в пам'яті. Вона голосно зітхнула, притискаючись до нього, поки свідомість знехоча поверталась до згадок про родину.

- Це схоже на те, як виглядала Міра, коли ти розповів їй про загибель Джона, - сказала вона.

- Дещо подібно, але не настільки сильно. Я забрав в Робба все, що він мав, все, окрім війни... так виглядає, наче це звична тема в його житті, свого роду доля, якщо сказати по-іншому. Те, як все піде, якщо ми не прикладемо суттєвих зусиль для зміни історії.

- Як на рахунок Ар'ї? Здається я пригадую, що одного разу вона ледь не вбила тебе.

- Септа Бейлора, - сказав він таким тоном, наче йому боліло від спогадів, - Вона мала б заколоти мене там, згідно всім законам людей та богів... Здається, наче вона зажди була там, дивлячись на мене. Іноді вона билась та вмирала після робертової смерті, іноді - потрапляла в полон заручницею, замкнута, наче кіт в клітці, всередині Червоного Замку... - він пирхнув, - Пригадую, одного разу я провіз малу з замку, зв'язану та заховану на возі, лише щоб позбутись її... єдиною проблемою того плану було те, що я насправді не вмів ним керувати, - додав юнак із смішком.

Санса захихотіла разом з ним; вона аж занадто добре могла це уявити.

- Проте... переважно вони просто зникала безвісти, - він закінчив, стишившись.

- Як би хотілось, щоб вона зазвичай добиралась до Ріверрану, і щоб Таллі таємно надавали їх прихисток, щоб використовувати її відсутність в Червоному Замку як аргумент в переговорах з Ланністерами. В можливих переговорах.

- ...Здається ти занадто високо оцінюєш розумові можливості твого дядька.*****

Вона зітхнула: - Можливо... як вважаєш, з нею все добре? Де б вона зараз не була?

- Та мала таки вперта і вертлява. Наскільки відомо, вона зараз перебуває у Волантісі, намагається переконати решту червоних жерців вирушити на захід...

Вони пирхнула, уявивши сестру, що стояла на купі ящиків перед Червоним храмом у Волантісі, змушуючи всіх зустрічних дослухатись до її слів... та стусанів. Протяжне зітхання покинуло її вуста: - Тут ти мене майже переконав. Ар'я-втікачка. Хоробра маленька Ар'я, - вона замовкла на мить, - Як смішно... Я пригадую, як вона завжди мене дратувала. Наче, знаєш, щиро дратувала, так як це може робити людина, котра має персональну образу до тебе.

- Так як морський лорд після того випадку на столі?

Санса мовчки посміхнулась, зариваючись обличчям в джоффрину гриву.

- І ти досі відчуваєш сором після всіх тих років, Сансо?

- А Перший меч Браавоса просто так там стовбичив, наче мармурова статуя...

Вони разом засміялись з того.

Дівчина вдихнула свіжого повітря, спершись щокою на джоффрину голову: - Що ж, можливо ті випадки роздратування мають щось спільне. Але зараз, коли я пригадую сестру, вона вже здається... ну не знаю, пустутливою? Вона ж така, трясця, непокірна, - сказала Санса із щирою посмішкою, - Гасала навколо із отим своїм мечем, безнадійно намагаючись уникнути уроків вишивання... це мабуть й справді було для неї, як шило в дупі.

- І є, Сансо. Досі є шилом в дупі.

Між ними на хвильку запала мовчанка, і Санса знову вдихнула. - Ми насміхались над нею, знаєш? Я і Джейні... Ми та інші дівчата у Вінтерфеллі, ми обзивали її Ар'єю-Конячкою... це ще була найменшою з образ, проте мабуть саме її вона ненавиділа найбільше.

- То було лише дражніння. Окрім того, наскільки мені відомо, у відповідь вона відповідала тим же.

Санса торкнулась джоффриної руки своєю, відчуваючи старі шрами від роботи з деревиною біля кінців пальців. - Як вважаєш, чи в неї було... погане дитинство? - запитала вона, клянучи себе від того, як це питання прорвалось назовні.

- Наскільки я бачив, то вважаю, що Ар'я досі є дитиною, і що в неї є чудова любляча сім'я. Це рідкість в наш час, і ти можеш заслужено цим гордитись.

- Як мило з твого боку таке казати, - прошепотіла Санса, відкидуючись на спину, і втупилась поглядом на стелю. Її сестра зараз мабуть є серед орди, що просувається крізь Червоні Гори Дорну, а вона сама лежить тут, в теплі та комфорті. Санса відкинула ту думку із буркотом, фокусуючи свідомість на чомусь більш корисному.

- Ти й досі ще не визначився на рахунок Ренлі, - сказала вона.

- Він є ідеальним кандидатом в тренувальні манекени, чи варто позбуватись його з самого початку? - запитав він, повернувши обличчя до неї, підперши голову ліктем.

- Не роби вигляду, що не розумієш, Джоффе, ти ж знаєш, про що я. Справа не в тому, щоб "позбутись" його, а в тому, як зробити його союзником.

- Не вийде, Сансо, він занадто захоплений ідеєю стати королем. З часом він прокляне те бажання, проте поки що того й не знає.

- А чи так? Чи сам трон так притягує Ренлі? Він же мав певні причини, коли тікав зі столиці. Поміж Серсеєю та старою версією тебе самого, котру він знає, йому судилася лише одна доля...

- Як і Неду, - закінчив Джоффрі.

- Як батьку, - кивнула Санса, - Отже він насправді боявся за власне життя. Додай сюди ще постійну ворожість між двома фракціями, а ще й факт, що Ланністери поступово відбирали з його рук всі важелі влади... особливо по смерті Джона Аррина... не важко зрозуміти, чому він збунтувався.

- То лише одна грань загальної картини, кохана. Ренлі розкошу-вав при дворі, він звик перебувати в центі уваги і насолоджуватись помпезністю, і я не певен, що Штормокраю вистачить, щоб вдовольнити його потреби.

Санса прогуділа: - Вважаю, що якщо ми заприязнимось із ним від самого початку, перетягнемо на наш бік, і в залежності від обставин робертової смерті... ми зможемо відтягнути будь-які різкі рішення. Коли Роберт помре, то брат не зможе жалітись на втрату тиреллівського впливу на трон, тож невдовзі ми зможемо і їх прихилити на наш бік.

Джоффрі набув вигляду, неначе щойно проковтнув щось гірке. - Кляті Тирелли... Це означатиме принаймні одні заручини, а можливо й не одні.

- Робб та Маргері будуть непоганою парою, вони взаємно прикриють слабкі сторони один в одної, - сказала Санса, хоча й не змогла стримати певну ворожість в голосі.

- Ага, і невинні вуха переповняться тиреллівською отрутою, - пробурчав Джоффрі.

- Вона не така вже погана, - зауважила Санса, почуваючись незручно через те, що захищала не аби кого, а саму Маргері Тирелл. - Нам лише буде потрібно перенаправити її завзяття на щось більш продуктивне. Окрім того, хоч Робб може й не розуміється на певних речах, та все ж він є Старком і...

Юнак скривився в гримасі, перебиваючи її: - В мене є вагомий контраргумент на це. І він зветься Джейн Вестерлінг******.

- Ну, звичайно ж іншим варіантом є Томмен, як на рахунок такого цапа-відбувайла для Тиреллів?

- О боги, давай не будемо.

- Я так і думала, - сказала вона, схрестивши руки.

- Ну гаразд, якось привернемо Тиреллів на наш бік. Забезпечимо позицію Ренлі і... гадаю, що можна призначити його майстром-над-послами, це ж робота практично складається із суцільної помпезності та постійних бенкетів... ну, принаймні до початку Світанкової війни.

- Чудова ідея. Нам доведеться робити це обережно, щоб він не сприйняв призначення як пониження від посади майстра-над-законами, - додала вона, - А що із Станнісом?

- Він в стійлі, що з ним може бути? - запитав юнак.

Санса стрималась від бажання ляснути себе долонею по чолі... а може ляснути й його. - Любий, цей жарт застарів ще того дня, коли ти купив його в Бонола.

Джоффрі посміхнувся. Вона знала, що подумки він відкрито регоче, той клятий жарт ніколи не набридав її чоловіку.

Через хвильку юнак посерйознішав, на обличчі з'явилась похмурість: - В цьому випадку я не бачу альтернативи. Станніс по правді переконаний, що я не є робертовим сином, і ми аж ніяк не зможемо змінити його рішення... окрім того, він є іншим очевидним кандидатом на демонстративне побиття, - трішки зухвало додав Джоффрі. - Якщо від самого початку не буде переможної війни, то ми отримаємо постійні заколоти лордів, що випробовуватимуть на міцність нашу владу. Це втричі сповільнить підготування держави до Зими.

Санса прогуділа, заглибившись в роздуми. - Ти правий. І наскільки ми його знаємо - він не відступить від задуманого, навіть якщо матиме на своєму боці лише одного вояка з мечем. П'ять тисяч ополчення з простолюду плюс скількох там найманців він встигне найняти... то не буде сто тисячна армія Простору. Цього разу ми не отримаємо такої величної перемоги, як раніше...

- Тоді мені просто доведеться розтрощити того придурка-Ейгона. Маю надію, що ти не пропонуватимеш подружитись і з ним також?

- Звичайно ж ні, - скривилась Санса, - Він має загинути, і бажано конкретно від твоєї руки. Проте це проблема, що підсилює саму себе... Якщо в тебе не буде репутації короля-воїна, то йому буде легше навернути вестеросців на свій бік. Ми ж не знаємо, наскільки Варис попрацював з лордами Долини після смерті Джона Аррина. Він же міг почати готувати підгрунтя до реставрації династії ще з десяток років тому; Ейгон може розраховувати на підтримку чи не половини Долини, якщо йому пощастить, а нам ні, або й весь Дорн виступить за нього, якщо Доран підтримає його так само, як в цьому житті... а може два королівства одночасно перейдуть на його бік. Із такою потугою буде значно важче справитись та отримати беззаперечну перемогу, щоб по-справжньому закріпити наше правління.

Джоффрі відкинувся назад, барабанячи пальцями якийсь ритм на грудях. - Звичайна перемога також закріпить правління, просто дещо по іншому... Нам потрібно буде зловити його на заздалегідь підготовленому березі, розтрощити його військо і обдарувати гвардійців, лордів та лицарів тими знаменитими браслетами золотих компанійців... проте досягнути цього вчасно буде майже неможливо.

- Як на рахунок зловити його в морі?

- Це буде навіть краще, проте ще важчим для здійснення. Адже немає жодного шансу для перехоплення... коли ми дізнаємось, що він прибуде, то Золоте Товариство вже буде висаджуватись на берег. Проте можемо перекрити їм шлях до відступу Королівським флотом.

Санса розчесала пальцями пасмо волосся. - Все, що нам потрібно, то інформація.

- Варис не розколеться.

Вона поглянула на свої долоні, розминаючи зап'ястки.

Губи її чоловіка зарухались. - Ти вже щось спланувала.

- Просто черговий додаток до наших планів. Я навіть не певна, що це спрацює. Поки що нам доведеться рахуватись з припущенням, що Дорн разом з Долиною повстануть проти трону десь за три чи чотири роки.

- Кров та багно, - сказав Джоффрі, - ...Ти й справді вважаєш, що він******* є Блекфаєром?

- Зв'язок з Ілліріо Мопатісом наче вказує в тому напрямі... окрім того, його кров... вона була потужною, Джоффрі. Вітри, що я змогла вичаклувати завдяки ній, ледь не порвали вітрила корабля. Ми ж майже вдвоє скоротили час прибуття до Староміста.

- Гм. Тоді це пояснює, чому він так невдало виступав в підтримці Дейнеріс та Візериса. Було б по-дурному використовувати їх лише як дорогоцінну приманку для відвернення уваги, якби він насправді був таргарієнським лоялістом, - Джоффрі нахмурився, чухаючи невелику борідку. - До речі, якщо вже її згадали, що робити з Дейнеріс?

- Джоффе, ні.

- Я врешті доколупаю тебе цим, - сказав він із дурнуватою посмішкою.

- Розберемось із нею по-чистому. Жодних драконячих хорів, жодних катапульт, і вже точно без підриву Харренхолу, - сансині щоки почервоніли, коли вона посміхалась. Проте невдовзі багрянець зійшов, коли вони пригадали видіння другої появи кхалісі у Вестеросі. Цього разу не буде ніякого легковаження Дейнеріс та її мріями про праведне правління.

Зіставивши чутки, перекази між торговцями, а потім і розповіді біженців, а також чимало подивившись за допомогою скляної свічки, Санса змогла реконструювати деякі деталі того, що трапилось на її батьківщині за ці кілька минулих років. Вона не знала, які зміни вплинули на Дейнеріс Таргарієн цього разу, але початок її завоювання був значно менш брутальним. Вона захопила Королівську Гавань без надлишкового насильства, на відміну від попереднього разу, проте її правління було хаотичним від початку. З часом тягар відповідальності виявився вочевидь завеликим для сумно відомої нестабільної таргарієнської психіки.

Святе Військо******** було відновлене Серсеєю в приступі ідіотизму, надто дурному навіть для неї, і Дейнеріс успадкувала цей безлад. Її спроби налагодити співпрацю з ними коливались від одних крайнощів до інших, від спроб підкупити Горобців золотом та привілеями - до публічних страт фанатиків на площі Бейлора. Ейгон, де-юре її несподіваний племінник, відмовився визнати її зверхність, а вона відмовилась від пропозиції шлюбу з ним. Самого Ейгона невдовзі було вигнано із Штормових земель назад в Дорн силами Тиреллів, і він вирішив зупинитись, дочекавшись результату від сутички Дейнеріс та ланністерівсько-тиреллівського альянсу.

Згадана сутичка була брутальною. Тайвінове керівництво боєм привело до вбивства Візеріона поблизу від Божого Ока, проте це коштувало йому цілої армії та, ймовірно, його власного життя також, адже після того ніхто про нього вже не чув. Більшість шляхти Західних земель також загинула разом з ним.

Після Другого Вогняного поля... Дейнеріс почала діяти ще більш хаотично. Простір скотився у власну громадянську війну, і вона полетіла туди, надаючи допомогу одній зі сторін. За її відсутності Святе Військо ще більш знахабніло, аж до моменту штурму Червоного Замку, коли їхній фанатизм виплеснувся зі столиці на навколишні землі.

Подальші події були менш відомі, адже континент сповзав у анархію, та й просування Інших доливало олії у полум'я. Робб повів вцілілих півничан на південь до Перешийку, а блукачі марширували зразу за ним; півничанські біженці плюндрували все те, що ще залишалось від Річкових земель, врешті вторгнувшись в Королівські землі. До того часу Дейнеріс вже спопелила септу Бейлора із більшістю керівництва Горобців та Святого Війська всередині, спричинивши повномасштабну релігійну війну в межах Королівських земель, і простолюддя різало бездоганних прямо на вулицях столиці. І коли Дрогон спалив дотла Блошине дно - лише тоді сер Баррістан Селмі зняв з пліч білого плаща, витягнув меча і пришпилив Дейнеріс до трону, котрого вона так жадала.

Через три дні, коли Санса перенесла погляд через море завдяки мерехтливому сяйву скляної свічки - вона знайшла на місці Королівської Гавані лише величезний кратер, що й досі димівся від дикого вогню.

Спаліть їх всіх, кричала Дейнеріс, коли меч сера Баррістана прохромив їй живіт. Санса здригнулась. Її вивело із заціпеніння моргання Червоної Комети, що нерухомо зависла на віддалі, над замерзлою північчю.

- Невдовзі доведеться це зробити. Так буде безпечніше... - прошепотів Джоффрі. Він також дивився на північ, вдивляючись у далечінь. Санса роздивлялась декорації, розвішані ними на стінах невеличкої спальні: яскраві гобелени, виготовлені із барвистого пір'я; дерев'яні маски із вирізьбленими молитвами до Богів Кохання та Вогнища; картини з краєвидами Тироша. Невелика модель лебединого корабля звисала з-під стелі; різкі, проте точні порізи виказували майстерність її чоловіка. - Здається ми ще ніколи не проживали таке спокійне життя... це навіть моторошно.

- Схоже на затишшя перед бурею, чи не так? - запитав він.

Вона зітхнула, міцніше притискаючись до нього.

- Цього разу ми будемо готові. Ми були створені до цього, - сказав юнак, чиї очі аж засвітились рішучістю. Маленькі пурпурні фрактали виникли з нічого на його долоні, і він стишив дихання, зосереджуючись, щоб витягнути частинку душі в оточуючу реальність.

- Ти добряче просунувся вперед, - прошепотіла Санса, спостерігаючи, як все передпліччя засвітилось пурпурним світлом. Фрактали звивались між собою, формуючи контури наруча та рукавиці.

- Складним було надати йому фізичної форми. Чогось матеріального, що можуть уявити наші свідомості, - відповів він, дивлячись на власну руку. Пурпур твердішав, контури набували масивності, і Джоффрі знову глибоко вдихнув. Він вже розповідав дружині, що модуль описував тягар Пурпуру, що простягався з його душі, оточуючи її ззовні, радше ніж перебувати всередині. Описував, як згинати мелодію Пісні.

- І звичайно ж, першим, про що ти подумав, був обладунок, - зауважила вона з дитячою посмішкою на вустах, роздивляючись рукавицю. Її зачарувало те, як вона виростала навколо руки, повільно відсовуючи дівочу руку набік. Рукавиця була чорною, містила мільйони виступів, таких близьких один до одного, що відчувалась гладенькою на дотик; то були пурпурні фрактали, врізані прямо в саму матерію у вихорі візерунків із гострих кутів. Санса могла б присягнутись, що може бачити проблиски зірок глибоко посеред безодні, що формувала чорну рукавицю; віддалені цятки з'являлись та зникали перед її зором, коли Джоффрі поворухнув рукою. Конструкція досі відчувалась теплою під дотиком.

- Про що ти думаєш? - запитала вона.

Він посміхнувся: - Важко пояснити. Про розмови з капітаном Шахом. Про скрегіт моїх рукавиць, що луплять сера Робара під час битви в ренліному таборі. Про те, що я відчував, коли досягнув вершини в Місячних горах. Про вагу мого обладунку в Фортеці Світанку. Про моє навчання з архімейстерами; як руки Бенедикта вели мої власні, коли я тримав ковальський молот, як Ваеллін вказував на зірки... - він затихнув, дивлячись на рукавицю, - Це відчувається, наче я озвучую їх всіх. Всі ті відчуття. Досвід. Вплітаю їх в Пісню, прямо тут і зараз.

Санса обійняла його руку, коли рукавиця розчинилась в ніщо, їхні очі зустрілись. Вони все зроблять як має бути. Заради своїх друзів та родини, заради людей, котрими правитимуть.

Заради живих.

4

Общинний дім був звичною таверною, лише під іншою назвою... хоча можна було б назвати його борделем і не помилитись, із точки зору вестеросців. Будівля височіла на високих палях прямо над гирлом річки Чоль; то було затишне місце, заповнене стільцями та столами, довгими смолоскипами та покрите очеретяною крівлею. Половина будівлі не мала стін, дозволяючи теплому бризу залітати з океану прямо всередину.

Бонол побагрянів, тримаючи кулак перед ротом, щоб не забризкати слиною Джоффрі. - І тоді він сказав, "Це ж лише маленький котик, Харо!"

Джоффрі раз за разом вдаряв долонею по столу, борючись за ковток повітря: - "Якщо ця пантера не вб'є тебе, Жантасе, тоді..."

- "тебе вб'ю я!" - закінчив Талхас, регочучи на весь голос. Трійця сиділа за одним із столів на відкритому просторі, роздивляючись сапфірово-синє море. Кришталево-чисті води ніжно хлюпотіли навколо високих дерев'яних паль, розхитуючи прив'язані каное, колисаючи їх мелодією тріскотіння дерева. Джоффрі закарбовував цю сцену в своїй пам'яті, щоб пізніше мати змогу це все намалювати.

Проте він знав, що ця мирна картина була оманливою. Бо навіть Літні острови не могли повністю відгородитись від кінця світу, від зимових холодів, що просувались все південніше, сильно випереджаючи дрейфуючі острови, створені білими блукачами. Капери та пірати також тікали на південь, найвідчайдушніші з них грабували узбережжя островів в пошуках припасів, перш ніж рушити далі на південь, до Соторіосу. Вони прагнули пройти вздовж узбережжя величного континенту, втекти південніше в пошуках теплішого клімату, котрий стримає наближення Інших. Хара завжди жаліла тих нещасних, хоча все ж трощила черепи нападників, коли ті припливали до Ебеноголову.

- Хара, - Джоффрі захихотів, піднімаючи дерев'яний кухоль. - П'ю за них обох.

Двійко літньоострів'ян цокнулись своїми кухлями з джоффриним, і всі троє видудлили присмачений спеціями ром одним ковтком. Джоф-фрі відкинувся назад; солодкі прянощі повертали спогади про ностальгію, сум та вдоволення. Святкувати смерть розпиттям рому було одвічною традицією на Літніх островах, і юнак виявив, що цей напій на диво добре справляється із своїм завданням. Мертвих варто згадувати із радістю, адже навколо й так вистачало смутку.

Вони продовжували віддавати шану своїм друзям; післяполуденне сонце відганяло прохолоду, поки рибалки повертались на катамаранах, везучи устриць, восьминогів та широкоперих лососів. Джоффрі сперся спиною на колону за собою, похмурніючи, коли знову почув той незвичний сміх на віддалі. Незважаючи на те, що той звук був досить приємний для вух, та було в ньому щось глибоко неприродне для Джоффрі, хоча його друзі і вирячились на нього з нерозумінням, коли він запитав їх про це.

- Піду віділлю. Не смійте допивати цю пляшчину без мене! - сказав він їм.

Бонол невинно відвів погляд набік, а Талхас підморгнув до Джоффрі. - Я прослідкую за його загребущими руками, Джоффе, не турбуйся, - сказав той.

- Ага, і прослідкуй ще за своїми також, - мовив Бонол.

Джоффрі пішов, просуваючись між чоловіками та жінками, що розносили морепродукти та приносили високі глечики з ромом чи кокосовим вином; він знову нахмурився, коли почув черговий неконтрольований вибух реготу. Юнак рухався, оминаючи острів'ян, що обіймались на стосах довгих пальмових листків, що слугували імпровізованими матрацами, ділячи пристрасть з чоловіками чи жінками; з будь-ким, хто бажав насолодитись цією миттю. Вестеросці би сприйняли це місце якимось перинним домом, але насправді вільна любов була принципом, що домінував в кожному куточку літніх островів. Хай там як, зараз общинний дім виглядав ще досить стримано.

Він слідував за тим неприродним звуком вздовж внутрішньої секції общинного дому, коли черговий приступ реготу змусив волосся на шиї стати дибки; юнак обійшов навколо дерев'яної стіни й втупився поглядом на Тайвіна Ланністера, що реготав як навіжений.

Дід сидів із двома вродливими острів'янками, що вмостились йому на колінах; одна була чорна, як ебенове дерево навколо них, контрастуючи із світлішою світло-карою шкірою іншої жінки. Обидві дико реготали, зашарівшись, так наче щойно почули найкращий жарт в світі. Тайвін був одягнений по острівній моді, з плащем із яскравого пір'я, скріпленим чудово вирізьбленою фібулою із золотодерева; під плащем знаходився більш традиційний жупан та шкіряні штани. На поясі примостився лицарський меч, дуже подібний на джоффрин.

Джоффрі так і застиг на місці, приголомшений, поки Тайвін щось сказав, від чого дві жінки знову засміялись; його власний глибокий регіт змусив джоффрине волосся стати дибки. Старий вдоволено хитнув головою, хапаючи чорношкіру жінку за сідницю, і відкинувся назад; його розслаблений погляд пересікся із джоффриним.

Чоловік напружився, такий же шокований, як і Джоффрі, поки вони взаємно витріщались один на одного, наче риби на суші.

Джоффрі ще досі оговтувався від споглядання сміху Тайвіна Ланністера, коли останній підвівся. Жінки обабіч старого збентежено подивились на нього, коли він щось пробелькотав. Джоффрі вже збирався щось сказати, коли чоловік зненацька чкурнув геть, рухаючись до вікна.

- Зажди! - заволав Джоффрі, переходячи на біг, і відштовхнув служницю; ром розлився по його жупану, коли Тайвін вистрибнув крізь вікно. Юнак підбіг до підвіконня в наступну мить, побачивши, як Тайвін приземляється із ідеально вивіреним переворотом, перш ніж скочити на ноги і помчати вниз широким дерев'яним мостом (котрий одночасно слугував і в якості вулиці), тікаючи подалі від пляжу, прямо до високих будинків центрального Ебеноголову.

Джоффрі натомість застрибнув на довгу дерев'яну палю та зісковзнув вниз, аж поки не досяг річкового рівня. Він помчав вперед, перестрибуючи з каное на каное; довгі стрибки вели його від одного прив'язаного човна до іншого, поки юнак озирався вгору та вправо.

Тайвін біг наче переляканий пес, розштовхуючи рибалок та портових вантажників в сторони. Джоффрі мчав паралельно до нього, ухиляючись від високих опорних стовпів та використовуючи ряди прив'язаних між собою човнів як імпровізовану бігову доріжку. Він матюкнувся, коли усвідомив, що лінія каное раптово закінчується; голова юнака дико закрутилась на всі боки в пошуках нових цілей, як він вирішив не сповільнюватись і продовжив біг. Він стрибнув та приземлився на неприв'язане каное, переляканий рибалка заволав до нього, коли той вже перестрибував на наступну. Наступне каное перехилилось, коли юнак стрибнув до нього зі всієї сили, викидуючи заразом і рибалку, і свіжо виловлену рибу в річку; Джоффрі ледь дострибнув до одного із занурених в воду стовпів-паль, від удару в грудях запік вібруючий біль. Він видряпався наверх, поки рибалка озвучував подробиці інтимного життя трьох поколінь його предків; Джоффрі використав стовп та звисаючі з нього переплетені канати наче драбину.

- Сансо! - заволав він до мартинів, що сиділи на перилах над ним, лякаючи їх і спричиняючи сповнену різких криків та пір'я метушню.

Цього просто не могло бути. Що в біса Тайвін Ланністер забув в Ебеноголові?!

Він перекинувся через перило, коли доліз до верху дерев'яного мосту, тримаючись за опору, опинившись на звичному міському рівні, а Тайвін прослизнув за яткою торговця скойками, на віддалі кількох кроків від юнака. - Гей! - закричав Джоффрі, застрибуючи на найближчий стіл та розкидуючи кухлі і тарелі зі стравами, котрого використав в якості опори для стрибка на дах ятки, щоб не втрачати швидкості. Лорд-протектор повернув направо, забігши в своєрідний провулок між двома великими будинками з ебенового дерева. Джоффрі пригнувся від замаху розлюченого різника, відштовхнув вбік переляканого продавця павичів і чкурнув до купи ящиків. Він застрибнув на один, тоді на другий, і нарешті на третій, перестрибнувши на дах одного з тих будинків. Тикова деревина заскрипіла під його ногами, коли він помчав за Тайвіном; дід просувався до східного краю міста, поки ширококрилий пелікан ширяв над ним, періодично викрикуючи свій низький, хриплий клич, зберігаючи позицію над втікачем.

Юнак перестрибував з даху на дах, будинки вже піднімались над суходолом, а дерев'яний міст внизу змінився на пісок з багном. Тайвін озирнувся через плече, на мить зменшуючи швидкість бігу, і тоді ж Джоффрі зістрибнув зверху, збиваючи втікача з ніг; від сили зіткнення обидва покотились по землі.

Тайвіновий вираз обличчя набув зневажливого вигляду, і та зміна змусила Джоффрі здригнутись і відпустити захват на жупані. - Ти прийшов забрати мою голову, перш ніж світу настане кінець, га?! Що Тайвін тобі запропонував? Востаннє лизнути йому сраку перед настанням Вічної Зими?! - заволав незнайомець, вдаряючи чолом Джоффрі по носі.

Юнак сахнувся назад, сліпо заблокувавши наступний замах правою рукою. Він вгатив Тайвіну по щелепі іншим кулаком, перш ніж бійка переросла в боротьбу; вони катулялись по піску, врешті зайшовши в глухий кут, бо переплелись руками та ногами. Джоффрі використав миттєву перерву, щоб насправді роздивитись обличчя чоловіка, і спохмурнів. Воно було дивно подібним на тайвінове, але здавалось молодшим і заповненим зморшками від сміху, хоча той чоловік зараз скривився в гримасі.

Джоффрі опирався рухам, що мали б відкинути його назад, і відкинув тайвінові руки, притиснувши їх до піску. Довге біляве волосся того чоловіка було заплетене в хитромудрі, переплетені косиці: південно-острівний стиль. Тайвін швидше дав би себе вбити, аніж погодився з'явитись на публіці в такому вигляді.

- Ти не Тайвін! - сказав Джоффрі.

- І дяка небесам за це! - відповів не-Тайвін, промовляючи звичною мовою із сильним західноземським акцентом. - Інакше моя діарея знецінила б всі монети в державі ще багато років тому********!

- Що?

- Це все через довго-вугрів, дуже смачна риба, але їсти її - то те ж саме, що пити дикий вогонь! - вигукнув він, використавши це відверення уваги для зміни захвату джоффриних ніг, і перевернувся наверх. Джоффрі продовжив той рух, отримавши стусана коліном від не-Тайвіна в живіт, перш ніж використати інерцію для чергового перекату, та врешті знову припнув того чоловіка до піску. Він вгатив його головою по обличчю, злегка оглушивши незнайомця.

- Ще один рух і пісок нап'ється твоєї крові, чужоземцю.

Джоффрі не міг бачити, хто це сказав, але відчув дотик сталі на власній шиї. Він трішки повернув голову, зауваживши кутиком ока ту саму темношкіру жінку з общинного дому. Вона гордовито стояла, виструнчившись із коротким списом в руках, чиє вістря могло пробити джоффрину шию за якісь півсекунди.

- Лорд-лебідь, ви не постраждали? - повільно запитала жінка, значно формальнішим тоном, аніж говорили ще мить перед тим.

- Він ні, але ти таки постраждаєш, якщо лише дряпнеш шкіру мого чоловіка, - сказала Санса; її голос долинув ззаду, і та жінка враз напружилась та завмерла... мабуть через кинджал, притулений до її горла прямо зараз.

- Що ж, здається, що ми потрапили в патову ситуацію, - мовив не-Тайвін, - І хоч як би твоє юне тіло не притягувало мене, та я не сплю з родичами... то ж раджу забиратись звідси і повертатись до Тайвіна із підібганим хвостом.

- Ти не Тайвін, - повторив Джоффрі, нахмурюючись.

- А ти взагалі колись бачив, щоб Тайвін сміявся? Сьоме пекло, не дивно, що тоді ти мав такий вигляд, наче узрів привида... Зажди, чи це означає, що ти не є далеким родичем з Ланніспорту, котрого послали по мою голову? - запитав чоловік, з надією зводячи брови догори.

- А чому б ми мали робити йому таку ласку? Західні землі вже взагалі перестали існувати, - з-за спини долинув сансин голос.

- Тайвін, що сміється... "Усміхнений Лев"... - бурмотів Джоффрі, роздивляючись аж до нестями знайомі риси обличчя. - Двоюрідний дід Геріон?

- Здивувався? - запитав Геріон, досліджуючи риси обличчя Джоффрі. Він набув задумливого виразу: - Хех... Так і є, двоюрідний дід. Тут не помилишся, ти виглядаєш як двійник Джеймі в такому ж віці. То ти джеймин чи серсеїн?

- Я спільний, - сказав Джоффрі.

- Ох, - відповів Геріон.

- Лорд-лебідь? - запитала списниця.

Біля Геріона із шумом приземлився пелікан, впритул роздивляючись людину очима-бусинками.

- Це так незвичн, - пробурмотіла Санса, - Чи не могли б ви засміятись ще хоч один разочок?


* (від перекл.) Джоффрі співає чи не найвідомішу у Вестеросі народну пісню "Ведмідь та красна діва". Текст пісні взятий з третього тому "Пісні льоду та вогню", а саме з "Борви мечів", переклад-адаптація В. Бродового, 2013-2014.

** (від перекл.) Балансир, аутрігер - противага до корпусу судна у вигляді обтічного шматка деревини, винесеного на декілька метрів за межі власне корпусу, що використовується в полінезійських та індонезійських традиційних суднах типу проа, вінта чи тепукеї. Судячи з одягу місцевих мешканців (пір'яні накидки типу маорійських каху хурухуру) та враховуючи схильність до майстерної різьби по дереву і типи морських суден - автор вочевидь змальовує культуру літньоострів'ян з реальних мешканців Полінезії.

*** (від перекл.) Тарт, "Сапфіровий острів" - батьківщина леді Брієнни, знаходиться на півдні Штормових земель, недалеко від Дорна (і далеко від Півночі).

**** (від перекл.) Це досить дивна фраза від автора, особливо якщо врахувати, що згадані події відбуваються приблизно на 7-му чи 8-му році після початку книг/серіалу, тобто Роббу в цей момент має бути 23 чи 24 роки; по міркам середньовіччя це зрілий чоловік, котрий третину життя провів на війні (для порівняння, Тиріон та Ренлі на момент смерті Роберта мали по 27 та 23 роки відповідно). Можливо автор помилився з іменем конкретного Старка, маючи на увазі Рікона (Бран в цьому світі став калікою і вочевидь не зміг би вести військо), котрому мало б бути в цей час 12 чи 13 років (якраз підлітковий вік), і який, як читачеві відомо, вижив після захоплення Вінтерфеллу Теоном та опинився на волі (подальша доля малого в книжках невідома й досі, на відміну від серіалу).

***** (від перекл.) Вочевидь мається на увазі Едмур Таллі, брат Кейтлін та спадкоємець Хостера (старий був при смерті від самого початку війни, і замком де-факто керував син).

****** (від перекл.) Серіальний Робб Старк розірвав заручини з фреївською дівицею, одружившись із Талісою Мейгір, волантійською аристократкою та родичкою тріарха Волантісу, котра втекла з рідного міста і стала цілителькою; вони разом загинули на Червоному Весіллі. Книжкова версія Робба (котра фігурує в цьому фанфіку) одружилась із Джейн Вестерлінг, представницею другорядного шляхетного дому Західних земель, закохавшись в неї після взяття штурмом родового замку Вестерлінгів. Джейн залишилась в Ріверрані, ставши вдовою після Кривавого Весілля. Маловідомий факт: Джейн по материнській лінії є правнучкою Маггі-Жаби, ессоської відьми-маєгі, котра переселилась в Західні землі і напророкувала Серсеї загибель всіх її дітей та смерть самої Серсеї від рук валонкара (молодшого брата, валірійською мовою), що було однією з при-чин серсеїної ненависті до Тиріона.

******* (від перекл.) Вочевидь мова йде власне про Вариса, а не про Ейгона. Адже Джоффрі зарізав Павука на початку цього життя, очевидно й отримавши його кров для чарів. В той час Ейгон перебував далеко на півночі Ессоса, десь між Пентосом та Норвосом, і герої аж ніяк не могли б дістатись до нього. Та й в тексті згадувалось, що Доран Мартелл став на бік Ейгона в цьому конкретному житті - отже юнак залишився живим.

******* (від перекл.) Святе Військо - бойове крило фракції Горобців, котрими керував Високий Горобець (відомий також як його Горобецтво); озброєні релігійні фанатики віри в Седмицю, переважно з простолюду, підсилені окремими лицарями-неофітами. В серіалі Серсея вбила їх всіх, підірвавши септу Бейлора диким вогнем - але в цій версії подій щось пішло не так.

******** (від перекл.) Це натяк на величезні запаси золота в Кастерлі-на-Скелі, котрі спричинили до появи загально відомої в Королівствах приказки про те, що Тайвін навіть випорожнюється золотом.


Звернення до читачів.

Я читаю ваші відгуки та із задоволенням виправлю помилки в тексті (на жаль редагування тексту, особисто для мене, є важчим за саме перекладання, тому іноді допускаю одруки через неуважність). Найкращим варіантом було би, якби бажаючі зареєструвались на сайті та присилали мені приватні повідомлення із зауваженнями та виправленнями (імхо, це зручніше, аніж залишати їх у відгуках).

Дякую.