Розділ 62: Провісники.
1
- То було моє найбільше досягнення. Найкращий розіграш, що я спричиняв Тайвіну, - Геріон захихотів, відкидуючись на спинку свого дерев'яного розкладного крісла, - Я вже майже шкодую, що він так ніколи й не дізнався, як сильно його надурили...
- То ти так ніколи й не плавав до загиблої Валірії? - запитав Джоффрі. Він, Геріон та Санса сиділи на розкладних кріслах, котрих так полюбляли острів'яни і котрі виглядали більш схожими на ліжка, аніж на крісла, на думку Джоффрі. Трійця відпочивала на зовнішній терасі храму Ніванзе після дещо виснажливої мандрівки від Ебеноголова.
З цього місця відкривався чудовий краєвид на захід, післяполуденне сонце відблискувало оранжевим світлом, прямуючи звичним шляхом, щоб врешті потонути у водах Сутінкового моря. Червона Комета також була видима, сяючи червоним на далекій півночі. Джоффрі поворухнувся, чухаючи шию. Він почувався не дуже комфортно... Адже, наскільки йому було відомо, Жантас та Хара померли саме в цьому місці...
Геріон пирхнув: - Валірія? То божевілля, - він похитав головою, перш ніж сьорбнути напій крізь дірку в кокосовому горіху, котрого тримав в руці. - Та мені до дупи був той Світлорев, а також і весь спадок нашого дому, нехай він й далі слугує похоронним дарунком королю Томмену... проте це видавалось саме такою ідеєю, котрою міг би загорітись поривчастий тайвіновий молодший братик.
Після проведення певного часу в його компанії - різниця між ним та Тайвіном була очевидною. Риси обличчя видавались менш суворими, менш різкими та цілеспрямованими, в порівнянні зі старшим братом. Густо-коричнева засмага також слугувала очевидною відмінністю.
- І яке місце в світу може підійти краще для "зникнення", аніж Валірія? - сказала Санса, посміхаючись проти власного бажання.
- В тому й справа, що кращого годі знайти! Все спрацювало на відмінно. Половина моєї команди "втекла" з борту в Волантісі, забезпечуючи те, щоб всі дізнались, що ми прибули до міста і готуємось до відбуття на схід. Рабів, котрих ми купили для заміни дезертирів, було відпущено на волю за два дні по тому, наче через мій приступ вини перед Батьком Небесним, щоб я міг полегшити тягар на душі перед тим, як ризикнути нею в небезпечному плаванні Димлячим морем. Проте та частина нашого обману так і не спрацювала... нещасних гребців ймовірно повторно забрали в рабство місцеві магістри ще до того, як ті встигли пустити розголос.
- А далі? - запитав Джоффрі.
Дід нахилився вперед, все більш загоряючись ентузіазмом, та продовжив розповідь: - Ми допливли до безлюдної затоки біля Димлячого моря, де колишні "дезертири" вже чекали на нас. Там ми перефарбували Усміхненого Лева, замінили носову фігуру на гарпію та обрізали вітрила, надаючи їм більш трикутної форми, поки мої корабельні теслі міняли розміщення весел. Усміхнений Лев увійшов до Димлячого моря і його вже ніколи ніхто й не бачив більше, але Закнак на Камдз був лише черговим гіскарським торговим кораблем, що поплив на південь до Валано.
- Мабуть це вилізло вам боком, коли ви досягли Лотосового Порту, - заважила Санса за мить, - Острів'яни ненавидять гіскарців, і практично всі людолови уникають цих островів.
Геріон засміявся, його щоки трохи порожевіли: - Що ж, тоді я цього не знав. Ніколи не дослухався до повчань мейстерів, і мене завжди більше цікавили інші сторони життя тубільців... Врешті-решт ми прослизнули без втрат крізь те непорозуміння. Частина команди щасливо оселилась на Валано, але я бажав мати між собою та Тайвіном якомога більшу дистанцію, щоб він часом не дізнався про моє присутність тут. Я зметикував, що можу по-тихому оселитись на Джалі, рибалячи біля Ебеноголову чи й, трясця, можливо навіть займусь розважанням тубільців. Тайвіна би шляк трафив, якби він про це все дізнався!
- Додатковий рівень безпеки, - сказав Джоффрі, приховуючи посмішку. Як би Геріон не намагався сховатись від тайвінової тіні, та видавалось, що дещиця тієї тіні й досі переслідувала його.
- Звичайно ж, всі, хто добре знає Геріона, одразу побачили б, що цей план приречений на поразку - мовила Надата, котра щойно зайшла до кімнати, вихиляючи стегнами в такій відвертій манері, що навіть найрозпустніша дівка з Блошиного дна зашарілась би від такого. Ця хода дивно контрастувала з розкішшю та поважністю її вбрання; непокриті руки виблискували сапфірами та смарагдами, переплетеними із ебеновими корінцями, а на голові красувалась корона із незліченних пір'їн десятків різноманітних кольорів. Рисунок на довгій вільній сукні нагадував про метеликів; широкі блакитно-чорні кола пересікались мазками білого.
Джоффрі ледь стримав дрижак. Він завжди почувався не в своїй тарелі після зустрічі з наатійськими метеликами.
Висока, темношкіра верховна жриця виглядала значно спокійнішою, тепер, коли Геріону вже не загрожувала небезпека; її спис недбало лежав біля стіни. Вона розмовляла звичною мовою із приємним, ритмічним акцентом: - Здається він аж з цілий тиждень намагався прожити тихим життям простого рибалки, перш ніж почав спричиняти гармидер, - сказала вона, посміхаючись, і сковзнула до нього в те ж саме довге розкладне крісло, просунувши руку йому під дублет.
Навіть після років, прожитих в цьому місці, Джоффрі й досі дивували такі відкриті прояви інтимності поміж острів'янами. У випадку Надати це було ще складнішим, адже її власна принадливість була священною складовою частиною її сану; вона виконувала свої обов'язки із врочистістю, гідною септона. Геріон навіть вухом не повів, обіймаючи верховну жрицю за талію, і посадив собі на коліна.
Він й справді став тубільцем.
- Я почав службу на лебединому кораблі князя Доррола Ксора, патрулюючи торгові шляхи в пошуках корсарів та людоловів. Платня була хорошою, а компанія на борту ще краща, і я знову взявся за меча, - він театрально здригнувся, - Мені й досі сняться жахіття, наче я загубив ту кляту рибальську вудку, провів цілі години, пірнаючи, поки не підняв її з дна, та вона знову вислизнула мені з рук, - він зробив паузу, схиляючись до Санси із змовницьким виглядом, а Надата ніжно торкнулась його плеча, - Іноді мені сниться, що я насправді поплив до Димлячого моря, але замість Світлореву я там шукаю ту довбану вудку.
Санса зареготала: - Мабуть ви просто не створені для рибальського життя. Але як же вам вдалось стали лордом-лебедем на службі князя Доррола?
Геріон криво посміхнувся: - Ну як, продираючись щаблями влади догори! - сказав він. Невдовзі дід вже пояснював, описавши деякі власні подвиги, від бурхливих подій в Лотосовому Місті до неймовірної втечі з Нового Гісу і про все, що трапилось в проміжку між тими подіями; за роки служби він заслужив повагу з боку принца Долини Солодкого Лотоса, і отримав підвищення до капітана, потім до лорда вітрил, і врешті до лорда-лебедя: по суті адмірала всіх флотів свого пана-князя.
Надата часто посміхалась на те. Скільки б Геріон не прожив тут життям острів'янина, та видавалось, що він так і не зміг остаточно порвати із вестероськими коренями; в половині його історій вона фігурувала так чи інакше, і було очевидно, що він ставиться до неї як до дружини, хоч і не називає таким словом. Сам по собі Геріон виявився веселим, добродушним життєлюбом. Джоффрі зрозумів, чому Тиріон так любив свого дядька, котрий був одним з небагатьох проблисків світла в Кастерлі-на-Скелі під час його дитинства...
Джоффрі відчув, як щось защемило, коли подумав про дядька. - А знаєш, він завжди згадував про тебе, - раптово сказав юнак. Геріон зупинився посеред речення, закривши рот. - Джеймі також любив тебе, але Тиріон завжди вважав тебе уособленням... ну, всього, чого можна бажати в житті, - сказав Джоффрі.
Геріон набув стурбованого вигляду: - Я... покинув напризволяще своїх племінників. Це було найважчим зі всього, - відповів він понуро, - І ледь не забрав Тиріона з собою.
- Йому б це сподобалось, - мовив Джоффрі.
- Чи в нього було... важке життя після мого відбуття?
Джоффрі нахмурився, клацаючи пальцями по кріслу: - Ні, я б так не сказав. Проте воно було напруженим. Коли ти зник, Тайвіну знадобилась нова мішень, котру можна було винити в бідах родини, і Тиріон якнайкраще підходив для цієї ролі. Джеймі робив все, що міг, наскільки я знаю, але Тиріон все ж прожив декілька складних років. Проте це його не зламало, він просто відростив товстішу шкіру.
Геріон скривився, в рисах обличчя виднілась суміш сорому та гніву.
- То давно зроблений вибір, мій золотавий, - сказала Надата літньою мовою, - Не дозволяй минулому отруювати сьогодення.
Раптове зізнання, що Джоффрі був сином одночасно від племінника та від племінниці, наче не вразило Геріона так сильно, як ця ситуація, і це характеризувало його як незашорену особистість... або й означало, що він й справді тут вжився й став чи не більшим тубільцем за решту острів'ян.
- Я не жалкую, що прибув сюди. Я прожив гідне життя, значно краще, аніж міг би мати, якби залишився біля Тайвіна разом з Кеваном... і згідно того, що я чув про Вестерос, то був вірний вибір, - сказав він, стиснувши губи.
- Ваші слова звучать не дуже переконливими, - зауважила Санса.
Геріон зітхнув, кидаючи погляд на північ: - Іноді я почуваюсь егоїстом. Джеймі, Тиріон, Серсея*... Я покинув їх всіх, залишивши пішаками для Тайвіна, і це не могло закінчитись добром. І це ще, якщо забути про... про кінець всього світу.
Джоффрі кивнув. Хоча він й розумів мотиви діда, проте не міг морально прийняти той вибір. Протягом довгого ряду життів юнак тікав з Вестеросу тисячі разів, але востаннє він помре справжньою смертю на батьківщині, б'ючись за неї та за свій рід.
Востаннє, подумав він.
- Якби ти мав шанс врятувати свою родину від блукачів... Ти б вхопився за нього? - зненацька він запитав в двоюрідного діда.
- Без жодних вагань, - відповів Геріон, - Якби я знав, що варто робити, що наближається... - він затнувся із порожнім поглядом.
Джоффрі відсьорбнув вина зі власного кокоса. Літньоострів'яни полюбляли змішувати свої напої всередині свіжих горіхів, і солодкий присмак чимало допомагав юнаку почуватись дещо краще в цьому місці. Храм Ніванзе, де Надата служила верховною жрицею, був місциною, куди мешканці Долини Солодкого Лотоса часто приходили по Останній Ритуал. Храм, збудований з каменю та червоного дерева, містив декілька поверхів із широкими вікнами; там знаходились вівтарі кохання, де люди поїдали отруйні фрукти і помирали, востаннє кохаючись.
Надата зазвичай й сама проводила ритуали, опікуючись тими маргіналами острівного суспільства, котрі не мали пари для смерті і були змушені вдаватись до послуг жриць. Вона сприймала той обов'язок із трансцендентним запалом, вказуючи їхнім душам шлях до посмертя через екстаз, сприймаючи себе як інструмент божественної справедливості, щоб її паства могла покидати цей світ на власних умовах.
А не на умовах, продиктованих блукачами.
Джоффрі поправив жупан, відганяючи прохолоду, що долітала від моря.
- Батьку! Батьку! - заволав здоровань Титос, біжучи по смужці багна, що з'єднувала пляж із терасою. Він виглядав величезним, як на свої шістнадцять років, ростом та статурою виказуючи своє літньоострівне походження. Звичайно, довгі пасма лінністерівського золотого волосся, що розвівались за ним, разом із кольором брів, також виказували іншу лінію родоводу. Та й та геріонова щелепа була безпомильною.
- Вполював чергового смугастого восьминога? - запитав Геріон, посміхаючись, коли ті двоє наблизились до тераси. Титосова старша сестра Мдета бігла за ним, розпашіла від тривалого бігу. Вона виглядала повною протилежністю до Титоса, із шкірою, білою як в Мірцелли, але із волоссям, кучерявим та чорним, як темний корал з рифу.
- Батьку, там корабель. Із темними трикутними вітрилами, він прямує до нижнього пляжу! - вигукнув Титос.
- Гіскарці, - Геріон вимовив те слово, наче прокляття. Він скочив на ноги, а Надата зіскочила на підлогу і вхопила свій спис.
- Кохання моє, нам необхідно захистити храм, - сказала вона з тривогою.
- Йди, і передай моїй почесній варті допомогти вам!
- А що ж ти?!
- Онуче, як добре ти володієш мечем? - запитав він натомість, дивлячись на Джоффрі.
Юнак вже встав з крісла, тримаючи меча в руці, і розминав шию, відганяючи одерев'яніння після занадто довгого лежання в кріслі. - Достатньо добре, - сказав він.
- Ми виграємо вам трохи часу, щоб ви приготували оборону храму. Зустрінемось там! - гукнув Геріон, переводячи погляд до Надати.
Вона дивилась на нього протягом секунди, перш ніж похитати головою: - Можна вивезти людину з Вестеросу, але не вивезеш Вестерос з... - сказала вона із роздратованою посмішкою. Жриця жбурнула списа Сансі, перш ніж перестрибнути через перило позаду них, і помчала догори ступінчастою стежкою до власне храму.
- Титосе... - Геріон перервався на півслові, коли його син витягнув важкий щит з ебенового дерева з-за крісла, де той лежав перед тим, тримаючи меча-півторака очевидно вестероського походження в іншій руці. Сестра стала біля нього, витягуючи лучну тятиву з капшука.
- Ми підемо також, - сказав молодик із викликом в зелених очах; з таким виразом мабуть стикався кожен батько-Ланністер в писаній історії...
Кожен, окрім одного, подумав Джоффрі, струшуючи головою, поки Санса відшукувала баланс короткого списа. - Мабуть то людолови. Був би то хтось інший, то вони б прямували до Ебеноголову, - сказала вона.
- Погоджуюсь. Ми зможемо затримати їх на пляжі. Якщо добряче дамо по носі, то вони можуть й відступити, - підтримав Джоффрі.
Геріон кивнув: - Ну то рушаймо! - сказав він, беручи власного лицарського меча, і помчав вперед, показуючи шлях. Джоффрі побіг слідом, відкидаючи ногами широке зелено-біле листя кущів; синьопері пташки верещали від несподіванки, пурхуючи геть з їхнього шляху.
Вони вибігли з дощового лісу, і Джоффрі прикрив очі від сліпучого світла, зауваживши гіскарську галеру. Ще був час для зайняття позиції на пляжі. Навіть дрібка вояків могла його втримати, залежно від того, скільки човні буде спущено з борту ворожого корабля.
Проте він негайно зрозумів, що щось не так, зауваживши посічені вітрила та майже нерухомі весла. Вони рухались врізнобій, більшість навіть не торкалась води, просто обертаючись по колу в повітрі.
- Мабуть керманич п'яний як чіп... - сказав Геріон, також прикриваючи очі. Корабель навіть й не рухався до пляжу, просто дрейфуючи за течією до берега. - Та він розколеться навпіл на тих північних рифах, - додав він, вказуючи на правий бік пляжу.
- Сансо, можеш поглянути туди? - Джоффрі запитав дружину.
Вона вгатила списа в пісок біля себе і глибоко видихнула, з'єднавши руки над животом. Очі заплющились, і здійнявся вітерець, заспокоюючи ї свідомість, поки вона вслухалась в Пісню. Сила, забрана з варисової крові, вже давно закінчилась, проте Пурпур мав більш ніж потрібно власної, в таких масштабах, з котрими не могла б зрівнятись будь-яка смертна кров.
Геріон не промовив ані слова, дивлячись на неї, та швидко перевів погляд назад до корабля. - Там не видно жодних спостерігачів, - сказав він. Титос відчутно нервував, поправляючи зав'язки темного щита й косо дивлячись на Сансу. Він тримав свою зброю в класичній бойовій стійці меча-та-щита, звичній для Семи Королівств, як це б личило лицарю.
Мерехтливий вир перекрученого світла повільно розширився в невеличке коло перед Сансою, пурпурні фрактали простягались в повітрі, так наче цей шматочок реальності ставав картиною, плоским простором без відчуття глибини. Коло показувало потемнілі нутрощі гіскарського корабля, де скелети штурхались між собою, втрачаючи шматочки зігнилої плоті щоразу, як вдарялись об некеровані весла.
- Віхти, - прошипіла Санса.
- Як?! Так далеко на півдні? - запитав Геріон.
- Є там блукачі?! - вигукнув Джоффрі, перекрикаючи могильне гудіння того кола.
- Жодного, наскільки мені видно! - відповіла Санса.
Мдеті перехопило дух, і вона ледь відвела очі від Санси та мерехтливого світла. Здається її найбільше зі всіх приголомшило побачене, проте вона швидко повернулась до Геріона: - Батьку, чи це означає, що Валано...
- Ні, ми би знали.
- Він зараз вріжеться! - заволав Джоффрі.
Гіскарське судно продовжувало дрейф, розхитуючись з боку на бік, коли порив вітру напнув пошматовані вітрила; некерований корабель врізався в риф десь за сотню метрів від берега. Він перехилився на бік, наче поранений кракен, і сковзнув до наступної загостреної скелі; вода заливала нижні рівні, поки судно тонуло, схилившись до пляжу. Воно застрягло між темно-червоними коралами; віхти несамовито верещали, борсаючись й падаючи за борт в кришталево-прозорі води Літнього моря.
- Нам потрібно повернутись до храму, тут нас порішать всіх, - сказав Геріон.
- Ні, вони наздоженуть нас в джунглях. Зустрінемо їх тут! - вигукнув Джоффрі.
Геріоновий погляд стрибав між Джоффрі та Сансою, туди й назад, а обличчя зблідло. - Ти вже бився з ними раніше?
- Сотню разів!
Віхти просувались мілиною до пляжу наче павуки, ховаючись за вихором водяних бризок, котрі, проте, не могли приховати ті моторошні сині очі. Геріон матюкнувся, хитаючи головою: - Ну тоді командуй нами!
Джоффрі не гаяв часу, обернувшись до геріонової доньки: - Мдето! Цілься їм в грудні клітки або в очі, якщо зможеш! - заволав він, коли все більше та більше віхтів вистрибувало крізь діри в корпусі судна, інші видирались нагору крізь люки на палубі.
Мдета навіжено закивала, роблячи крок вперед, і зняла з плеча довгого лука із золотодерева. Вона витягнула з сагайдака на поясі довгу стрілу і приклала її до тятиви; сталеве вістря зблиснуло від променями полуденного сонця, коли вона напнула лук. Дівчина глибоко вдихнула, цілячись вгору і трішки вліво, затрималась в тій позиції ще на секунду і з буркотом вистрелила.
Широкий наконечник врізався в очницю одного з віхтів із незвичною силою, відкидуючи мерця назад в хвилі. Він застиг на воді, нерухомий, а Мдета прицілилась знову.
- Ми контратакуємо тоді ж, як вони дістануться до суходолу, прикриваємо спини один одному! Не можна дати їм шанс на перегрупування! - заволав Джоффрі. Віхти не були такими бездумними, як зазвичай здавалося тим, хто вперше з ними стикався; вони були здатні до базових тактичних рішень окрім тупої прямої атаки, коли їм це було вигідно. Ці віхти мабуть вийдуть на пляж і застигнуть, чекаючи на своїх товаришів, перш ніж рвонути в атаку... людям доведеться прийти з боєм самим. - Титосе, станеш попереду і прикриєшся щитом! Геріон прикриватиме тебе збоку, а Мдета й далі стрілятиме! Сансо... - він затнувся, подивившись на неї.
- Колотиме і вбиватиме, любий? - запитала дружина, заміряючи досяжність списа руками.
- Ти ж мене знаєш, - Джоффрі усміхнувся.
Вона пирхнула, крутанувши списом, і застигла в нижній стійці.
Мдета відстрелила щелепу передньому віхту черговою стрілою, але потвора не спинилась. Так, то були гіскарці, озброєні корсарськими палашами та абордажними сокирами.
Як їм це пояснити?! Думав Джоффрі, поки віхти підходили до пляжу; їхні ступні тонули в піску, поки вони боролись з хвилями.
- Не зважайте на чари! - заволав він, стримуючи бажання істерично зареготати від абсурдності тієї фрази. Санса й далі продовжувала споглядання кола, шукаючи блукачів, проте тут мабуть не було й жодного. Джоффрі зачекав, поки перший мрець виборсався з води, промоклий до кісток, поки його товариші позаду чвалали по коліно в воді. - Зараз! - проревів юнак, кидаючись вперед і матеріалізуючи Світлорев, освітлюючи оскалені пащі Пурпуром.
Лицарський меч зупинив замах палаша, а Світлорев розрубав груди мертвого нападника навпіл; юнак не зупинився, біжучи, і вгатив мечем по черепу наступного віхта; цього разу Світлорев заблокував ворожу сокиру, перш ніж відрубати руку мерцю.
Невдовзі юнак опинився в гущавині бою, кидаючись направо та наліво, адже віхти вибирались на берег, і він збивав їх на пісок. Скоро вони почали оточувати його, але Санса рухалась, наче джоффрина тінь, відпихуючи віхтів назад вістрям та ратищем списа. Вона підняла зброю над головою, як Джоффрі злегка пригнувся, і вдарила віхта, що заходив збоку, відпихуючи його назад у воду. Вона рухалась в унісон зі своїм чоловіком, перейшовши до нижньої стійки і вдаряючи віхтів по шиях, збиваючи вниз, де Джоффрі зрубував голови замашними ударами Світлорева. Вони стали спиною до стіни, і вона збила мерця на землю, вгативши по черепу ратищем списа, швидко поміняла хват зброї і вдарила наступного, котрий збирався атакувати Джоффрі з боку, де не було обзору.
Титос налетів на нових віхтів наче розлючений бугай, збиваючи одного щитом і опускаючи меча на голову іншому, розколюючи голову. Його меч-півторак рубав тіла, наче бойова сокира, пройшовши через двох мерців одночасно, залишаючи перед ним останнього, котрий вже хотів увігнати палаша Титосу прямо в груди. Проте юнак вчасно прикрився щитом, приймаючи удар, і використав щита як ковадло для власного меча, брутально відрубуючи руку. Геріон вже був біля нього, б'ючись, як і личило досвідченому моряку; одноручний меч відбивав удари і рубав широкими замахами, а інша рука хапала за плечі та відкидувала ворогів в боки чи на зустріч іншим.
Нові віхти досягли суходолу, скрегочучи від болю та ненависті; вони видирались на пляж, шкутильгаючи по піску. Джоффрі знову почувався наче учнем під керівництвом архімейстера Бенедикта, проте замість гатіння молотом по сталі - він вдаряв по черепам та хребтам новоприбулих; та замість кожного вбитого з моря виходив інший. Один віхт прослизнув повз сансин постійний захист, пригнувшись під її списом, і врізався в Джоффрі. Потвора вхопилась в юнака, розхитуючи з боку в бік, і джоффрин одноручний меч ледь не випав з його руки.
Споглядач зірок, почувся голос Шаха в глибинах свідомості. Юнак вдихнув сморід Річкових земель, де кров текла потоптаними пшеничними полями, поки солдати спалювали тіла вояків лорда Даррі. Він відчув неминучий тягар обладунку Командира Світанку. Однопромені із розширеними зіницями підхоплювались на ноги і віддавали честь, вдаряючи кулаками біля сердець.
Він боровся з віхтхом, і руки засвітились Пурпуром; фрактали сплітались в довгі наручі з рукавицями найчорнішого чорного, кольору нічного неба. Юнак вгатив віхта рукавицею, дряпаючи плоть та кістку трьома котячими кігтями із темного металу, що виросли на місці кісточок кулака. Ті сегменти обладунку відчувались по вазі наче сталеві, але Джоффрі рухався так, наче й не мав тієї додаткової маси, перекочуючись по піску разом з віхтом, і вгатив кулаком по плечовому суглобу, розриваючи його навпіл і відриваючи кінцівку.
Він блокував кусючу щелепу іншою рукою, коли потвора вкусила за наруч; мертві сині очі блиснули, перш ніж стріла з золотодерева розтрощила череп, збиваючи мерця вбік; уламки кістки розлетілись, дряпаючи обличчя і розсипаючись по піску.
Джоффрі відкинув мертве тіло набік і перекотився, уникаючи удару сокирою в груди, коли Санса заревіла й переламала хребет віхта ратищем списа; з її правого зап'ястка виросло тіневе лезо й врізалось в груди наступного; дружина слідувала за юнаком, її захист ставав все більш навіженим.
Мабуть вся команда померла майже одночасно, інакше вцілілі очевидно викинули б тіла за борт.
Джоффрі міг це уявити, тиху стіну снігу та морозу, котра приспала вахтових і спричинила невідворотну смерть сонних моряків, котрі вже ніколи не прокинуться. Він перекрутився під черговим замахом, ловлячи віхта ногами в захват і скидаючи його на землю біля себе.
Він побачив, як Мдета відступає назад, коли чотири віхта промчали повз нього та Сансу. Дівчина застрелила одного впритул, розтрощивши скелету грудну клітку, але троє інших дістались до неї.
Джоффрі протяжно видихнув, і Зоря сформувався з пилу та Пурпуру, врізаючись у віхтів наче некерована вагонетка і роздираючи одного навпіл могутніми лапами. Мдета приголомшено сахнулась назад, але її руки продовжували рухи наче по власному бажанню, і вона натягнула тятиву знову, поціливши вцілілому віхту в шию і відділивши голову, котра впала на пісок, виблискуючи нерухомими синіми очима. Здавалось, що вона шепотіла якісь слова, знову і знову, натягуючи лук і дивлячись на Джоффрі.
Юнак вже скочив на ноги, відступаючи разом з Сансою, бо віхти вже оточували їх. Геріон та Титос біли майже біля них, пробиваючись до Мдети та Зорі; їм загрожувала ціла команда гіскарських корсарів. - Джоффе, їх забагато! - вигукнула Санса. Вона не зупинялась ні на мить, постійно вимахуючи списом, а її тіневе лезо час від часу виникало із зап'ястку, розрубуючи тих, хто підбирався впритул.
Вона права, вони просто продовжували виринати з хвиль по два чи по три за раз, загрожуючи затопити людей лавиною. Джоффрі тихо застогнав, розрубуючи мерця навпіл двома мечами, навіжено розмахуючи, коли наступний віхт спробував схопити його. Вони не можуть загинути, ще ні, не тут з дідом, дядьком та тіткою обабіч нього.
Ні, подумав Джоффрі; тягар на тілі враз поважчав. Заради живих.
Пурпурна чорнота на руках почала розповзатись вище, прикриваючи плечі наплечниками у формі зухвалих, ревучих левиних голів, зроблених із чистої, зеленої міді...
- Захищайте лорда-лебедя!
Джоффрі почув ревіння Надати, перш ніж обернутись. Вона вела за собою дві дюжини геріонових почесних вартових, котрі щойно вибігли з джунглів, вступаючи в бій із луками з золотодерева. Літньоострів'яни були вбрані в міцні, покриті пір'ям шкірянки із зміїної шкіри; здоровенні зміїні голови слугували шоломами, кожен був увінчаний трьома довгими, завдовжки з людську руку, пір'їнами. Вони вистрелили залп на бігу, збиваючи на землю з десяток віхтів, перш ніж взялись за невеликі круглі щити та оббиті сталлю палиці з ебенового дерева, врізавшись в ряди віхтів навколо геріонової родини із незвично переривчастим бойовим кличем.
Надата летіла в передньому ряді, із коротким списом в руці, котрим відбивала удари та пробивала тіла віхтів; почесна варта вдарила по віхтах наче розлучений велетень по селянському ополченню. Кожен воїн височів над мертвим гіскарцем, палиці ламали кінцівки, а тверді дерев'яні сандалі трощили черепи та грудні клітки збитих на землю.
Хід бою повернувся проти віхтів, і їхня кількість почала танути; тактика групової навали виявилась неефективною проти своєрідної стіни щитів, що виросла навколо Геріона. Джоффрі та Санса використали ту формацію як ковадло, вдаряючи по віхтам з боків, аж поки не залишились лише потрощені залишки.
Геріон витер кров з довгого порізу на щоці, нав'язливо оглядаючи Титоса та Мдету в пошуках ран. Титос спробував опиратись, але Мдета й досі була шокована. На обох виднілись сліди укусів та подряпини, проте більш нічого небезпечного. Джоффрі краєм свідомості занотував в пам'яті, що потрібно буде пізніше промити та замотати власні рани, щоб уникнути зараження.
- ... Достатньо добре? - запитав Геріон в юнака, коли Мдета обійняла батька. Почесна варта оглядала пляж, добиваючи будь-якого віхта, котрий досі ворушився.
- Іноді він буває таким скромним, - сказала Санса із сумною посмішкою на вустах, спершись на спис, щоб перевести подих.
- Зрадниця, - відповів їй Джоффрі, приховуючи криву посмішку. Він вгатив по вертлявій голові віхта Світлоревом; лезо наполовину занурилось в пісок крізь зігнилого гіскарця, віддзеркаливши сонячне світло в океан довгою золотою лінією. Зелені наплечники розчинились в ніщо так швидко, що йому майже здалось, наче вони взагалі йому привиділись.
- Це...це Світлорев?! - запитав двоюрідний дід.
- Він й справді сяє золотом, - пробурмотів Титос; почесна варта нагородила Джоффрі та Сансу глибокими поклонами.
Проте найбільш приголомшеною зі всіх присутніх виглядала Надата. Вона підійшла до пари, наче в трансі, дивлячись на них, аж враз кинула списа на землю, коли джоффрині наручі розчинились в калейдоскопі пурпурних фракталів.
Візерунки всередині візерунків, подумав Джоффрі. Поля бою змінюються, причини змінюються, час перекручується, але серцевинна істина не змінна. Обертаючись всередині його життів, навіть як його боротьба повторюється з часом, врешті слідуючи циклу Довгої Ночі. Колеса всередині коліс. Він похитав головою. Після битви зазвичай з'являвся такий меланхолійний настрій.
- Надато? - запитала Сасна, коли Зоря збентежено схилив голову набік.
Джоффрі усвідомив, що дивиться на верховну жрицю, досі тримаючи Світлорев в руці, а віхт під ногами перестав борсатись. Це що, сльози, в її очах?
Вона впала на одне коліно; яскраві сапфіри та смарагди засяяли під сонячними променями, коли жриця схрестила руки на грудях, торкаючись плечей.
- Харсі Ма Бева, - промовила вона шанобливо.
Джоффрі не зрозумів тієї фрази. Він нахмурився, кидаючи погляд на Геріона, але дід заціплено дивився на Світлорев, повільно рухаючи губами наче черепаха.
То була Мдета, котра відповіла на неозвучене питання. Вона прошепотіла слова, котрі повторювала від миті, коли побачила джоффрину демонстрацію Пурпуру, і одразу переклала їх звичною мовою. - Це означає Провісники Кінця, - прошепотіла дівчина.
* (від перекл.) Дивно, що Геріон не згадав про свою дочку-байстрючку Джой Хілл, однолітку Санси, котра жила в Кастерлі-на-Скелі після його зникнення. В основній часовій лінії її видали заміж за брата Джейн Вестерлінг після Червоного Весілля.
