Розділ 63:

Сонцепромінь.

1

Надата вела їх догори схилом, обережно відсовуючи гілки руками набік. Вочевидь цю стежку нечасто використовували, земля під ногами заросла травами та квітами. Санса та Джоффрі слідували за нею по притихлим джунглям.

- Чи ви колись були в Місті Високих Дерев? - запитала жриця, перериваючи тишу.

- Один раз, проте ми не затримувались надовго, - відповіла Санса.

Джоффрі пригадалась в першу чергу людська штурханина; місцеві рухались, наче зграї мурах по підвісних мостах, адже кожен район був збудований навколо Словодерева, звисаючи наче перезрілі плоди.

- На тих стовбурах записана історія нашого народу, де описані наші герої та наші лиходії. Наша ганьба та наша слава. Навколо найстаріших дерев повиростали цілі храми, що охороняють легенди перших острів'ян, - сказала Надата. Вона була вбрана в найофіційніші шати зі всіма регаліями; наче принцеса джунглів повернулась в своє священне королівство.

Джоффрі поклав руку на гілку, котру жриця щойно відсунула, тримаючи її в свою чергу перед Сансою. Довга ліана повнилась білими квітами й була колюча на дотик, червоноголові мурашки мандрували вздовж неї, урухомлені якоюсь колективною, невідомою метою.

- Є там майже призабутий гай, глибоко в серці Валано. Лише верховні жриці з кожного князівства знають про нього, хоча насправді це не є секретом. Радше відкинутим додатком до легенд про Снігові Дні.

- Там все покрито різьбленнями, чи не так? - запитала Санса.

Надата пригнулась під довгою звисаючою гілкою, на якій сиділа маленька мавпочка з фіолетовим хутром, завбільшки як джоффрина долоня. Тваринка подивилась на них зацікавленим поглядом, як люди опускали голови, і простягнула руку вниз, торкнувшись джоффриного волосся, коли він проходив під нею.

- Було покрито, - сказала жриця, - Там йшлось про часи, тепер давно забуті. То була серцевина пророцтва, відомого кожному острів'янину ще з дитинства, хоча більшість сприймали це лише як міф, поки не прийшли мертві... Проте є щось відмінне в тих деревах. То не Словодерева.

Час від часу сонячні промені пробивались крізь крони. Джоффрі прикрив очі, коли вони вийшли на галявину, майже на самій верхівці чималого пагорба. Поміж чітких сонячних променів, прямо посередині галявини, росло чардерево; таке бліде, що здавалось схожим на біло-ебенове дерево. Його тінь простяглась галявиною; масивні, перекручені дерев'яні мацаки піднімались високо в небо. То було найбільше зі всіх чардерев, коли-небудь бачених Джоффрі.

- Ось це дерево схоже на ті, на Валано, - сказала Надата. Чималий масив деревних крон нависав над деревом, захищаючи від північних вітрів. Під деревом виднілась печера, звідки долинали пориви теплого повітря, періодично урухомлюючи червоні листочки. Вітерець торкнувся джоффриної шкіри; волосся на шиї стало дибки, коли він побачив обличчя, вирізьблене на стовбурі чардерева.

Незважаючи на ерозію довгих століть, та Джоффрі побачив, що то було жіноче обличчя, пошрамоване та старе на вигляд. Довгий шрам пересікав брову, досягаючи ока і деформуючи щоку. Її волосся було довгим та прямим, обрамляючи обличчя; воно не могло приховати пронизливий погляд очей старої. Джоффрі не міг поворухнутись, витріщаючись на неї, а вона дивилась у відповідь, так наче її очі промовляли до прямо до серця.

Вони видавались переляканими. Рішучими. Сповненими смутку. Сповненими жалю. Сповненими перемоги. Вони містили тягар, важчий за океан. Легший за пір'їнку. Тягар життя. Життя прожитого. Життя усвідомленого. Життя плеканого.

Життя знищеного.

Джоффрі усвідомив, що він стоїть біля того обличчя, торкаючись щоки. Воно відчувалось рідним.

- Азор Ахай, - прошепотів він.

- Останній Герой, - мовила Санса, вклякаючи на коліна біля нього; її пальці пройшлись по різьбленим літерам, що оточували те обличчя, розлізаючись по всьому дереву. Текст виглядав потертим, деградованим до втрати змісту.

- Харсі Ма Бева, - сказала Надата.

- Як ти можеш знати, що це ми? - запитав він жрицю, досі дивлячись на обличчя своєї попередниці, інкарнації його душі в давно минулих тисячоліттях.

Надатин голос долинув ззаду, наче теплий вітерець з тієї печери: - Вона повернеться, двічі втілена, й триматиме власну душу в руках; величний ритм зміниться, коли вона вивільнить її на воїнів Кінця. Здвоєні душі мандруватимуть величним колом, крокуючи як одне ціле, проживаючи безкінечні життя перед Кінцем, аж до остаточної смерті посеред снігів... - вона перервалась, коли вітер з печери знову поворушив листочками. - ...Лише усна традиція зберегла ці слова, але саме вони були вирізьблені на тих деревах... або принаймні таке передавалось з вуст у вуста, протягом віків.

Він почув, як Надата рушила до них. - Але більш за все інше - це те, що містилось у вашоших поглядах. Я бачила такий погляд мільйон разів перед тим. На Валано в Секретному Гаю. На Омбуру під Мертвим Деревом... і тут.

- Тобі відомо про Цикл... відомо про Останнього героя, Азора Ахая, Ніссу Ніссу, Харсі Ма Беву, як би не називати його чи її... - Джоффрі затнувся, хитаючи головою, - Ти знала, що вона повернеться. Ти знала, що це все можна зупинити.

- Більшість жрецтва вважає, що Безкінечну Зиму неможливо зупинити. Від цього не втекти, - сказала Надата, проходячи повз них, прямо до печери. - Що ці окремі залишки усної традиції є лише обнадійливими містифікаціями, придуманими, щоб заспокоювати душі тих, хто житиме, коли настане той час... - вона прошепотіла.

Жриця зупинилась перед входом в печеру, торкнувшись жорсткого каміння, і заплющила очі. - Лише декілька досі плекають надію, чіпляючись за прадавні легенди, очікуючи на її прихід... і я... я втратила ту надію, вже давно, - сказала вона голосом, відтіненим соромом.

Джоффрі та Санса пішли за нею, заходячи в печеру, та почали спуск вниз довгим тунелем із природного каменю. Люмінісцентні гриби вели їх вперед, освітлюючи мережу переходів м'яким зеленим світлом.

Джоффрі виявив, що дивиться на черепи, що десятками висіли на грубо висічених стінах; вони зайшли в примітивно вирублену систему печер, куди проникали змієвидні корені піщано-білого чардерева. Черепи виглядали малими та сплюснутими, із очницями, більшими, аніж в будь-якого людського черепа, баченого юнаком.

- Вічні Діти колись мешкали тут. Дехто каже, що вони вибрали це місце своїм домом через унікальний зв'язок із кістками землі, щоб служити в цій вартовій вежі проти північних вітрів. Інші шепотіли, що це було єдине місце, де вони могли жити і не в'янути... - сказала Надата, торкаючись долонею черепа. Довгі пір'їни над її головою черкали по стелі, куйовдячи невеличкі кущики моху, перш ніж печера розширилась у величезний купол з грубого каменю.

- Вартова вежа? - запитав Джоффрі в неї.

- Чардерево виросло на місці, де вони могли стояти на варті, наглядаючи над далекою північчю в пошуках проявів повернення Довгої Ночі, - пояснила вона.

Санса нахмурилась, обмацуючи корені чардерева. Вони зміїлись по всій печері, чималі проростки блідої деревини переплітались між собою, з'єднуючись в одне ціле. Це чардерево видавалось більшим навіть за те, що росло у Вінтерфеллі. - Вартові, що наглядають за Північчю... - пробурмотіла вона, міцно хапаючись за корінь.

- Ті, хто наглядав за цим місцем, вже давно зникли, але я... я маю надію, що ви зможете використати це місце, - сказала Надата, - Невдовзі Ритуал Останнього Кохання забере мене із собою, але якщо ви зможете тут навчитись чогось корисного, тоді можливо... можливо я зможу спокутувати, - додала жриця, хоча Джоффрі ледь зміг почути ті останні слова. Вона промовляла їх лише до самої себе.

Спокутувати вину перед мертвими і невдовзі приєднатись до них...

- Зеленосон... Міра часто розповідала, що зеленовидці* спілкувались із чардеревами, вловлюючи видіння минулого... - сказала Санса.

Джоффрі озвучив те, про що вона подумала, на секунду випередивши дружину: - Міра казала, що можливо ти володієш цим даром, люба, але ти ж не тренувалась на зеленовидицю, - сказав він.

- Але я володію Другим зором. І якщо це чардерево можна використати для шпигування за далекою північчю, то можливо ми зможемо знайти те місце, Джоффе. Місце, де концентрується енергія Червоної Комети.

Надата стиснула губи: - Мехлло та окремі інші жриці могли б допомогти вам в цьому. Їм відомо більше про Довгосон, аніж мені... але всі вони намагались знайти Провісників ще роки тому, коли мерці почали перетинати Вузьке море до Ессосу. Ймовірно всі вони вже загинули... - прошепотіла вона, сідаючи на довгий корінь, відчутно картаючи себе.

А саме я знайшла вас, Джоффрі доповнив недосказане в приватності власних думок. Проте... як вона сама про це говорила, це звучало майже так, наче сама Надата була зеленовидицею...

- Ти досі можеш нам допомогти, - мовила Санса, присівши біля жриці, і схопила її за долоні. - Проведи нас в сон, Надато. Проведи так далеко, як лиш зможеш.

Надата відкинулась назад, приголомшена: - Щоб я? Вела Провісників... - прошепотіла жінка. Вона похитала головою після чималої паузи, заплющивши очі: - Моєї сили волі не... не вистачить. Я не гідна такого.

Джоффрі крокував по великій печері, зімкнувши рука за спиною. Навіть якщо їм вдасться переконати Надату провести їх...

- А що далі? - запитав юнак в дружини.

- Я пошукаю джерело сили Циклу своїм Другим зором.

Джоффрі різко видихнув: - Це далеко не те, щоб замінювати сили крові енергією Пурпуру. Ми ж не знаємо, що в біса може трапитись, якщо принесемо щось, урухомлене силою Пурпуру, до... - він затнувся; зневіра читалась в його голосі, коли він обернувся до епіцентру скупчення коренів, - До Старих Богів, - закінчив він.

- Ти вважаєш, що ризик переважає над потенціальним виграшем? - запитала Санса.

В питанні не було жодного обвинувачення, лише гола чесність. Воно зависло в повітрі, і Джоффрі заплющив очі, розмірковуючи раціонально. Не було очевидної причини тому, щоб Червона Комета втрутилась, але завжди залишався ризик... наскільки йому це було відомо.

- Ні, - відповів він, полишаючи позаду примару своїх помилок.

Санса кивнула, обертаючись до Надати, досі сидячи перед нею: - Довгу Ніч можна зупинити, але нам спочатку потрібно знайти місце зосередження її сили, місце, де Червона Комета створили своїх воїнів під час Першої Світанкової війни і продовжує робити це й досі. Ми потребуємо твоєї допомоги. Проведи нас в Зеленосон, хоч... я і не знаю, як саме, - сказала вона.

Надата розплющила очі, дивлячись на Сансу, і розділила невисказані слова. Склепіння печери дріботіло краплями конденсату, незвичними плямами води, котрі протягом хвилин звисали зверху, перш ніж нарешті крапнути додолу. Одна з таких крапель впала Джоффрі на волосся, і він торкнувся тієї теплої, липкої води долонею.

Подумалось: а чи цей мох переживе Довгу Ніч, а чи загине разом зі всім живим в цьому Циклі; навіть найменші прояви життя були образою для самої суті Червоної Комети.

- Вони померли, а я живу... - прошепотіла жриця.

- Тоді зроби так, щоб їхня жертва не пропала намарно, - прошепотіла Санса у відповідь.

Надату наче вкрила мантія формальності, коли вона поглянула на його дружину, і Джоффрі зауважив той знайомий сталевий проблиск в її очах, коти верховна жриця Долини Солодкого Лотоса підвелась.

- Це честь для мене, - сказала вона через мить, повільно та врочисто вклонившись із справді королівською грацією, в котрій містилось значення, незрозуміле для Джоффрі. Він зрозумів достатньо, щоб опізнати це вірно - то було вибачення, апологія загиблим товаришкам та старим мріям. Пір'їни на її сукні тендітно тріпотіли під потоками повітря із глибин печери, і її хода була впевненою, коли вона підійшла до великого кореня прямо під основою чардерева.

- Провісники, візьміть мене за руки. Вхопіться за корені іншими.

Вони так і зробили. Стали наче живим людським ланцюжком, з'єднуючи два великі корені разом, із Надатою в центрі.

- Не відволікайтесь на сторонні видіння, це лише змусить вас загубитись. Почувайтесь, наче стріла, вистрелена з золотодеревного лука, що мчить до цілі, не зважаючи на стороннє, - сказала вона; врочистий голос лунав відлунням по печері.

- Зрозумів, - мовив Джоффрі, глибоко вдихаючи і центруючи свідомість. Він міг відчувати сансину присутність в Пурпурі, як вона аналогічно готувалась.

- Я готова, - сказала його дружина.

- Я проведу вас в Сон. Не загубіться там.

Надата вдихнула повітря і її очі побіліли, а Джоффрі відчув, наче починає падати. Він не опирався, наче камінь, що врізається у воду та тоне в глибинах, не зважаючи на шок від холодних вод

2

Сполохи втрати відчуття часу менш збивали з пантелику, аніж раптова зупинка. Санса відчула, наче зараз стоїть на верхівці найбільшого зі всіх дерев на цілому світі, дивлячись вниз на найбільшу з долин. Ріки з вітрів ревіли під нею, і шепотіння посеред вітру наче приголомшувало, втоплюючи все навколо своєю силою. Вона доклала зусиль, щоб зберегти притомність, і відчула джоффрину присутність біля себе, її постійного партнера в житті та смерті.

Дивись, відчула вона його слова. Поле зору повільно зменшувалось, велична завіса з білого снігу неквапно поглинала світ, закриваючи його хмарами.

Де воно? Подумала вона, відкривши очі до Другого зору і спробувала пробитись поглядом крізь білу завісу, шукаючи джерело сили ворога. Зеленосон ставав неймовірно різким та турбулентним одночасно, але горизонт бачення продовжував звужуватись із стабільною швидкістю. Вона усвідомила, що це був весь навколишній світ, що поступово зникав в пелені із просуванням Циклу вперед.

Блукачі щось робили із самою Піснею. Вона звучала все тихіше з їхнім наближенням; мелодія існування стишувала гучність і коливалась під білим тиском.

Цього недостатньо, подумала вона. Спляча сила в її власній крові не вартувала й мідяка проти потуги Червоної Комети, і тоді Санса потягнулась за підживленням до самого Пурпуру, витягуючи його назовні, як вона вже колись робила в Каркосі. Пурпурні фрактали затопили долину із силою, в тисячі разів більшою, ніж та, що містилась в крові чарівниці, і Стовпи почали з'являтись, наче міражі в пустелі; безкінечно високі структури, потріскані та сколоті, виростали на периферії її поля бачення, а сам Зеленосон вібрував у визнанні та деформувався від припливу енергії.

Щось не так, прошепотів Джоффрі, і вона відчула, як присутність Надати почала розчинятись, так наче ріка пам'яті раптово почала пінитись, напливаючи на них і приносячи знайоме гудіння.

Крики та мрії та барви тисяч різних відтінків миттєво проминали повз сансиний зір. Молитви та благання, такі швидкі, що здавались поривами вітру в кроні, навіки забуті в глибинах часу. Вона відчула, як її живіт провалився вниз, так наче вони щойно зістрибнула із твердині Вінтерфеллу. Дівчина моргнула, і все зупинилось на одному зображенні. Дворучник із валірійськї сталі скапував кров'ю, поки бережлива рука протирала лезо шматком тканини, вичищуючи його по всій довжині.Санса втупилась поглядом на ту руку, загіпнотизована тим, як вона просувалась до кінця леза.

То був Лід.

- Батьку? - запитала вона, піднімаючи погляд догори, і побачила молодшу версію Еддарда Старка, котру ніколи раніше не бачила. Юний хлопець; перелякані очі ще не ховались за крижаним фасадом.

Це все тривало не довше за секунду, та карколомний закрут швидкості та існування потягнув її туди, де відчувалось таке знайоме гудіння сили. Воно віддавало відлунням життя та смерті, колесами всередині коліс. Воно віддавало Пурпуром.

Величезна фортифікація із високих башт та підсилених воріт виринула в полі зору, біля неї Боже Око почервоніло від крові. Виглядало, наче саме озеро підживлюється нею, великі потоки багряної рідини розливались навколо острову, звідки починали свій шлях. Неймовірно великий замок, що височів на віддалі, палав; величні кам'яні вежі плавились, згинаючись до землі, поки три дракони ширяли над ними, підпалюючи залізняків-лучників і змушуючи їх стрибати зі стін на тверду землю чи в озеро.

Так чи інакше, це припиняло їхню агонію.

Харренхол, вона почула джоффрин шепіт збоку. Їх понесло далі потоком часу, Зеленосон тягнув їх за собою майже як на прив'язі. Але чому?

Вона зосередилась на звичному гудінні. Воно майже губилось поміж криків вмираючих людей та ревіння Балеріона, але вона й досі могла його чути. Воно лунало відлунням у часі наче свіжа рана, резонуючи навколо них... і всередині також.

Подібне притягується до подібного, прошепотіла дівчина. То був елементарний принцип всіх типів магії, котрі вона бачила чи вивчала... тож чому б Пурпуру також не слідувати цим шляхом?

Санса стримали калатання серця, заплющила очі, відкидаючи картину смерті та знищення. Вона знову поглянула в глибини душі, витягуючи Пурпур на світ божий. Видіння загибелі Харренхолу раптом пересіклось звивистими лініями, що перетинали його контури, і вона почула гудіння Пурпуру, що огортало їх.

Санса напружилась, вслухаючись в пурпурне відлуння в часі; в часи, коли їхні душі ще не оселились в їхніх тілах. Вона потягнулась туди, слідуючи відлунню й ведучи Джоффрі за собою. На її подив, та він наче був здатен і сам орієнтуватись тут, присутність хлопця випромінювала спокій та впевненість. Час прискорився перед їхнім зором, обличчя та молитви та погодні зміни затопили їхні свідомості наче буря. Це відчувалось знайомим, той потяг їхніх душ проти потоку реальності, і Санса усвідомила, що вони вже робили це раніше.

Тисячу разів і навіть більше, сказав Джоффрі, і вона майже почула дзвін від його посмішки на вустах.

Зеленосон здригнувся, наче хор мільйону голосів застогнав в агонії, поки час сповільнювався, і перед зором виникло чоловіче обличчя. Він тримав залізні сокири в кожній руці, обличчя та груди були повністю вкриті кривавими письменами, вирізаними прямо на шкірі**. Санса захопилась, роздивляючись лінії та штрихи тих літер, вирізаних на грудях, що задимілись, коли він заревів. Навколо дерева спливали кров'ю люди, мертві чи вмираючі, і ще більше воїнів з'явилось в полі зору Санси, що вбивали та калічили один одного, як здичавілі-берсеркери сивої давнини.

Батько, дай мені Віру, Воїне, дай мені Силу, Невідомий, дай мені Смерть, промовила вона, читаючи зореподібні літери, вирізані на чолі того сокироносця. Час прискорився, перш ніж сокира того чоловіка вдарила по чардереву, втоплюючи їх в хорі смерті та болю, та вони використали пурпурне відлуння як рятівну линву.

Джоффрі? Подумала Санса, але незнайомець перед нею не був її чоловіком. Проте від був досить схожим; зі скам'янілим виразом на обличчі, котрий Джоффрі набував, похмурніючи. Він стояв біля чардерева, маючи бронзовий меч на поясі; його супровід був вбраний в бронзові лускаті обладунки та озброєний короткими списами.

Навколо дерева метушилось з півдесятка малих дітей із незвично великими головами, прив'язуючи до гілок руки якогось чоловіка, що звисав зверху. Полонений мав довге каре волосся і погляд, гострий, як в сокола, котрим він пронизував глядачів.

- Тобі не треба було зв'язувати мене, я добровільно віддаю власну кров Богам, - промовив він різкими словами Старої мови.

Не-Джоффрі підійшов ближче, і поки він наближався - Санса усвідомила, що він таки відрізнявся від чоловіка. Орлиний ніс та різкі обриси обличчя контрастували із м'якими рисами, котрі вона очікувала побачити, але золотисте волосся та унікальні сталево-зелені очі без сумніву належали Ланністеру. - Мені варто було б згодувати тебе левам. Нагодувати тобою Богів - то завелика честь для такого, як ти, - сказав він; під час промови очі аж горіли ненавистю.

- Чи то моя донька переконала тебе так вчинити? - запитав зв'язаний глумливим тоном.

- Ні, вона бажала власноруч розіп'яти тебе на золотодереві, - відповів не-Джоффрі, насолоджуючись легким проблиском здивування, від котрого зв'язаний рвонувся й захитався наче маятник.

- Най круки виїдять тобі очі. Най черви вип'ють твою кров і не залишать ані краплі для Сну. Я проклинаю тебе, Ланн***, син Татіаха. Я проклинаю тебе своїм останнім подихом, - прохрипів приречений чоловік. Ланнове обличчя скривилось від гніву, і Санса почула віддалене ревіння левів, що резонувало крізь сон наче зграя розлючених монстрів. Один з них показався біля юрби глядачів, блиснувши золотою гривою, та оглушливо заревів до зв'язаного. Ланн підняв руку і стишив лева одним жестом, досі дивлячись на людину. Він похитав головою і відступив назад.

- Пил-Що-Відтіняє-Смерть, я передаю цю кров Богам, - сказав він незвично врочистим голосом і поглянув в бік; сон прошепотів в розумінні до Санси та заповнив прогалини в її знанні Старої мови. Вона усвідомила, що він звернувся до однієї з Дітей Лісу; її довге, мохоподібне волосся майже торкалось землі, коли вона вклонилась з подякою. На ній було вбрання із криваво-червоних листочків, що вкривало майже все тіло.

- Твій клан загине! Ти чуєш мене, Ланне?! - заволав той чоловік, коли Ланн та його воїни розвернулись і рушили геть; лев пішов за ними, востаннє обернувшись на мить. - Вони загинуть! Через рік! Чи десятиліття! Чи за сторіччя! Час проковтне всіх! Час розтрощить все суще! - крики приреченого перейшли на булькіт, коли Пил-Що-Відтіняє-Смерть видерлась на дерево і перерізала його горлянку обсидіановим ножем. Інші Діти залізли на сусідні гілки, звисаючи головами вниз, і розрізали живіт досвідченими рухами, годуючи чардерево його нутрощами.

Вона усвідомила, що вони задовго затримались на цьому видінні, і краї зображення земерехтіли, коли вона потягнула знову.

Якби я сам проливав кров та катував своїх ворогів перед чардеревом, чи тоді мої предки вважали б мене праведником? Дівчина почула джоффрин шепіт.

Їхні свідомості переплелись разом, коли вони ще раз досягнули віддаленого відлуння, і Зеленосон став наче випаленим, вислизаючи з пальців. Вони потягнули, так як робили разом, коли тікали від Червоної Комети, проте цього разу їхні свідомості просувались в минуле, і враз вона відчула зловісну вібрацію.

Зеленосон ставав все більш та більш нестабільним, поки віддалені квадратні вежі Кастерлі-на-Скелі розчинялись в ніщо, і ліси відвойовували величний пагорб; пори року блискавично проминали, поки зображення змінювалось. Велетень став навколішки перед деревом, підозріло оглянувши його, та поклав свою величезну палицю з кам'яним билом збоку, піднімаючи хмару снігу від удару. Сіроокі люди їхали верхи на лютововках по галявині, і Діти Лісу врочисто вдивлялись у вирізьбленне обличчя на дереві. Вона відчула, що це дерево завжди мало мету - спостерігати за півночем, але непередбачуваний резонанс з Пурпуром також змушував Зеленосон нести їх назад, назад до часу, коли воно вперше побачило Пурпур.

Село мисливців на тюленів кричало, коли Червоне поглинало їх. Група мисливців здригнулась, наче вони щось почули, обертаючись від ведмежої туші, котра знову поворухнула лапами, розплющивши сині очі. Якийсь чоловік стояв на замерзлому пагорбі, так далеко на півночі, що перед ним виднілись лише пустельна пустка із снігових дюн. Він нахмурився, поки очі роздивлялись обрій, дивлячись на червоне полярне сяйво, що перекривало половину поля зору. Червоне заверещало до нього за якусь секунду, і він не мав часу, щоб самому закричати, бо його губи вже тонули в червоному: плоть плавилась і відпадала, поки Червоне ніжно огортало людину.

Далі, подумала Санса, здригаючись, сягнувши по відлуння, котре тепер відчувалось як оглушливе ревіння реальності; сон почав деформуватись, коли вона скуштувала Пурпуру.

3

Величезна пустка простягалась світ за очі; засипане снігом поле містило лише окремі дюни, в полі зору не було видно жодної живої душі. Самотня гора виблискувала посеред ночі, і Джоффрі зміг вдихнути морозне повітря, наче фізично знаходився тут.

Температура падала.

Біля нього виднілось чардерево, покручене та вигнуте, майже поховане під дюнами; мовчазний свідок того, що зараз станеться. Тиша була моторошною, і він затремтів, притискаючи Сансу до себе перед тим, що вже не було відлунням; він відчував Пурпур прямо тут, біля себе, поки повітря холоднішало, як злегка зігріваючу присутність, котра домінувала над деревним гігантом; як містичну руку, що вхопилась за це місце.

Він усвідомив, що дивиться не на гору, а на кришталевий палац, такий величезний, що його розмір приголомшив юнака. Палац був ширшим за Ебеноголов, більшим за будь-яке місто Вестеросу. Більшим за Волантіс, Браавос, Лорат, Їнь та прадавній Заметтар, взяті докупи. То був порожній купол із колонами, що досягали неба; мерехтлива новобудова сяяла червоним посеред білої пустоші, і він відчув важку присутність Циклу. Червона Комета знаходилась так далеко, що була невидима для неозброєного ока, мабуть невидима навіть для дальновидів Цитаделі, але Джоффрі міг відчувати, як вона прокинулась. Він міг відчувати ту жахаючу вагу, як вона рушила до цієї замороженої землі по орбіті, далекій від Сонця, відблискуючи захопливим кристалічним візерунком прямо перед його очима.

Джоффрі зрозумів, що зараз споглядає початок Першої Світанкової війни; Цикл прокидався і щось будував, очікуючи на прибуття Комети, тисячі років тому.

Кожна колона, що оточувала порожній купол під нею, була завтовшки як Королівська Гавань; проміжки між колонами були такими ж завширшки, і вони формували коло навколо купола. Кришталеві колони були увінчані світлом; наче рифи посеред моря енергії, котра виглядала як червоне полярне сяйво, спускаючись з небес. Кришталеві опори слугували фіксованими вітрилами, що ловити міць віддаленої комети; червоні лінії, що наче деформували саму реальність, пронизували небеса, досягаючи величезного, увігнутого кратера, що лежав на дні новоствореної споруди.

Більш, аніж потойбічне видовище, більше, аніж тіні, що мерехтіли навколо... найбільше Джоффрі насправді приголомшила тиша цього місця. Тут Пісня зникала, і Тиша займала її місце. Щира неправильність цього перехоплювала дух, адже цей храм виріс, щоб прославляти не-існування; тихе стирання всього сущого.

Що є реальність, коли в ній немає спостерігача? Подумав він, роздивляючись Кришталевий Палац. Юнак також міг відчувати боротьбу Пурпуру за власне існування, бо його візерунки та фрактали врізались в полярне сяйво, розчиняючись в імлі.

Цикл ще не набрав достатньо сили, щоб знищити все життя... але коли Червона Комета завершить свою довгу мандрівку, і її прозорливе око втупиться поглядом на далеку північ, на цей мовчазний храм... тоді, Джоффрі просто це знав, надії вже не залишиться.
Він напружено вдихнув повітря і затремтів, спробувавши стати на ноги. Юнак впав на бік, усвідомивши, що тримає сансину руку замість надатиної. Він використав звисаючий корінь як опору, хитаючи головою як приголомшений пес, і спробував пригадати, де він знаходиться.

- Я відчувала, як ваша присутність розчиняється, як ви ставали очевидцями минулих епох, - мовила Надата, в чийому голосі відкрито чувся трепет. - Що ви там побачили? - негайно запитала вона.

Санса болюче стиснула його долоню, промовивши здавленим голосом; - Те місце, котре шукали, - сказала вона.

- Кришталевий Палац, - повільно промовив Джоффрі.

4

На Джалі настала зима. М'який сніг падав над Ебеноголовом, накопичуючись на дахах припіднятого міста. Вулиці стали майже безлюдними; спорадичні фігури просувались провулками до моря, несучи мішки чи ведучи вихудалих буйволів. Середній за розмірами лебединий корабель очікував в гавані, величезні вітрила й досі були зв'язані на щоглах. Змішана команда з літньоострів'ян та різноманітних залишків інших мешканців Літнього моря виходила із портових комор, несучи мішки із збіжжям та фруктами, збираючи залишки останнього врожаю на острові.

- Ви двоє певні щодо цього? В нас вистачає місця та припасів на вас обох, - сказав Геріон, ще раз пробуючи переконати їх.

Джоффрі лише похитав головою: - Тут наш шлях розділяється, діду. Незважаючи на те, що Титос дуже наполягав, - сказав він із посмішкою.

- Деякі речі ніколи не міняються. Особливо коли йдеться про хлопців та їхні мечі, - додала Санса.

Геріон пирхнув на те: - Можна й так сказати, - сказав він Сансі, підморгнувши, перш ніж обернутись до Джоффрі: - Він набридав тобі так само, як я набридав серу Артуру Дейну в минулому. Навіть маленька підказка тоді стимулювала мене тренуватись годинами на подвір'ї... - він затнувся, кинувши погляд вниз на пірс. - Слухай, я... Надата не розповіла мені всього, перш ніж... - дід зітхнув, стискаючи пальцями руків'я меча.

Вчора Надата провела свій власний Останній Ритуал, разом із князем Дорролом Ксором та кількома останніми острів'янами, що вирішили дотриматись звичаїв Джали.

- Вона була хороброю та запеклою жінкою, Геріоне. Люблячою матір'ю та дбайливим лідером, - сказала Санса, торкаючись його плеча, - Ми не забудемо про неї.

Геріон кивнув в подяці за мить; очі дещо почервоніли, коли погляд повернувся від пірса. - Вона не пояснювала всього, але натякнула, що ви двоє спробуєте виправити... це все, - промовив він, махнувши рукою крізь падаючий сніг. - Я можу залишитись, якось допомогти вам...

- Діду, ні, - сказав Джоффрі. Він не міг припинити згадувати про Тиріона в ту мить, як той зійшов на борт в Старомісті, прирікаючи себе на подорож до Валірії. - Пливи на південь, доглянь своїх дітей, - продовжив юнак, простягаючи руку, - Живи довго.

Геріон зітхнув, хапаючи передпліччя юнака. - Безпечної подорожі, онуче, - сказав він, перш ніж вгатити його по плечі, - І подбай про той меч, - додав він майже неуважно.

Він обернувся до Санси, взяв її долоню і поцілував, вклоняючись: - І вам щасливої дороги, моя леді. Безпечної подорожі.

- Бережіть себе, Геріоне. І подбайте про ваших дітей, про обох чарівних шибеників, - сказала Санса, беручи його долоню своїми.

- Мої діти... - прошепотів він, так наче йому щось заболіло на мить. Він ще збирався щось сказати, коли хтось покликав ззаду.

- Лорд-лебідь, ми готові! - долинув крик з корабля.

Він ще раз зітхнув, опановуючи себе: - Вони наполягають й далі так мене кликати, хоча мій князь помер, а його князівство розпалось...

- Ти й досі їхній лідер, - сказав Джоффрі, пересікаючись поглядом. Геріон кивнув за мить, глибоко вдихнувши.

- Ним я і є, як би це божевільно не звучало зараз. Прощавай, онуче, і щасти, - сказав він, шанобливо вклонившись, як один лорд до іншого, перш ніж рушити до корабля. Джоффрі та Санса помахали йому у відповідь, коли лебедине судно відпливало в море, на південний схід до Соторіоса й далі на південь, в пошуках миру та тепла. Величезні білі вітрила невдовзі увінчали корабель, надаючи йому й справді пташиного вигляду, коли він відбував з невеликої гавані.

Санса зітхнула, спершись на джоффрине плече; їхні долоні переплелись пальцями, поки вони спостерігали зникнення корабля за горизонтом. Вона сподівалась, що Надата приєднається до команди, але обов'язок жриці не дозволив її чинити по-іншому, аніж продовжувати свої відправи аж до самого кінця, і мабуть навіть ще більш віддано, аніж до того. Вони проводили цілі дні, спілкуючись з чардеревом, дізнаючись про прадавні часи, коли Старки їздили верхи на лютововках, і цілі клани зникали безслідно; вивчали рельєф далекої півночі, далеко за Морозоіклами в глибинах Землі Вічної Зими. Вони обговорювали це все довгими ночами: про приховані, напівзабуті частини літньоострівних пророцтв, що несли в собі проблиск надії у формі Провісників, єдиний проблиск надії у в загальному фаталістичній релігії острів'ян. Можливо... можливо у майбутній війні вона знову зустріне Надату. Але вже не зламану, зневірену жрицю Джали, а того лідера із палаючим бажанням відплати в серці, осяяною надією.

Їхня мандрівна додому була майже врочистою, переважно мовчазною, коли вони проходили поз полишені напризволяще тропічні сади. Погнилі дині, ананаси та манго засмічували все навколо, але Санса несла в руках зовсім інший фрукт; багряний, розміром з грушу, помережаний жовтими жилками, що простягались від верхівки до низу.

Вона задумливо поглянула на плід: - Що буде, якщо ми виграємо? - запитала вона.

Джоффрі щось буркнув, зацікавлено дивлячись в небо, поки вони крокували. хмари наче починали розходитись, а вітер доносив певний натяк на тепло.

- Що як наш план... що якщо ми виграємо війну? Що, як ми якось зможемо пробитись крізь Кришталевий Палац... як гадаєш, що станеться далі?

- Все закінчиться, - промовив Джоффрі із кам'яним виразом обличчя, - Так чи інакше, - він прошепотів, перш ніж перевести погляд з неба на землю.

Вони мовчки крокували до свого будинку, навіть майже неохоче. Дівчина відчула тривожне відчуття в животі і її грудну клітку скрутив спазм, коли вона смикнула себе за волосся. А що, як вони не зможуть повернутись в минуле далі за час подій біля Окскросу? Навіть, якщо їм вдасться повернутись в той ранок за два дні по смерті Джона Аррина - то завдання й так буде майже нездійсненним. Ретельно вивірене балансування поміж перемогою та ескалацією, загибеллю і тотальною війною, родиною та правдою.

Їм знадобиться весь авторитет та повага, в таких масштабах, котрих не мав жоден інший правитель. Їм доведеться стати живими легендами в очах власних підданих, щоб спричинений ними захват рівнявся по силі жахіттям Довгої Ночі.

Звичайно ж, Джоффрі мав рацію. Вона відчувала це в глибині душі, так як і він. Так чи інакше, та все закінчиться.

Сьогодні їхнїй спільний сон закінчиться, можливо востаннє взагалі. Вона зупинилась перед дверима, незвично коливаючись, перш ніж усвідомила, що Джоффрі зупинився перед нею.

Він застиг на порозі, дивлячись на кришталево-чисте море. Полуденне сонце зазвичай щодня відганяло холод на декілька годин, майже повертаючи острів до попереднього, сповненого барв вигляду. Так сталось і зараз, коли легенький снігопад тимчасово припинився і хмари прорізались спорадичними проблисками сонячних променів, так наче їх прорвали руки якогось неймовірного велетня.

- Давай попливемо зі мною, - сказав він раптово, і його щоки порожевіли, як юнак обернувся до неї. Санса відчула, як на її губах почала рости посмішка, спостерігаючи нетерплячий вираз її чоловіка; вся бентега та всі тривоги випарувались за секунду, полишаючи її в дивно піднесеному стані. Сталево-зелені очі підморгнули, і юнацьке обличчя наче змогло відігнати тягар з її живота, спричиняючи незвичне запаморочення, так наче вона знову ставала маленькою дівчинкою.

- Разом, - відповіла вона із непрошеною посмішкою на вустах.

5

Сонцепромінь ширяв, пролітаючи над черговою хвилею із вибухом піни. Катамаран видавався схожим на птаху в польоті, біло-ебеновий корпус яскраво відблискував під сонячними променями. Одне-єдине вітрило мало вигляд, наче ось-ось порветься, ледь стримуючи вітер та розганяючи кораблик до неймовірної швидкості; біла латка над водою пересікала море граційно та надзвичайно швидко.

- Чергова хвиля! Тримайся, Сансо! - заволав Джоффрі, навалюючись всією масою тіла на стерно. Сонцепромінь негайно відреагував, розвертаючись набігаючої водної гори, прориваючись по її гребеню. Санса обурено пробурчала, повністю змокнувши від морської води; хвостики-косиці поприлипали до шиї, відчуваючись наче шматки викинутих на берег водоростей.

Джоффрі дико зареготав, тримаючись за пузо однією рукою, а іншою - й далі хапаючись за стерно. Юнак зняв сорочку, знову навалившись на стерно, і м'язи випинались від зусилля, приборкуючи кораблик, котрий петляв наче неслухняне щеня. - Зачекай, поки повернемось до узбережжя, Джоффе! Тоді вже будеш реготати як навіжений! - вигукнула вона, здригаючись в спробі стримати монструозний вибух реготу, що вже зароджувався в її животі, і тримаючись за міцно напнуту мотузку.

Джала й далі розчинялась на віддалі, проте дівчина виявила, що її це не турбує анітрішки.

Джоффрі збудував Сонцепромінь сам-один, від креслень до витесування дерева й до керування. Катамаран слідував традиційним літньоострів'янським будівельним принципам; по суті то був широкий пліт, що спирався на два чималих балансира, із стерном посередині, біля котрого виднілась невеличка лавка. Звичайно ж, юнак додав власні модифікації, виструнчуючи дизайн, майже як браавоський архітектор, котрий наперед планує деталі свого шедевру.

Раптовий порив теплого вітру вдарив по ним з правого боку, і Санса кинулась до того боку корабля, коли підвітряний балансир винирнув з води завдяки силі вітру, піднімаючи її догори. Вона буркнула, відхиляючись за борт; лише ногами перебуваючи на власне борту корабля та тримаючись за мотузку, прив'язану до щогли, намагаючись переважити вплив вітру. Джоффрі зробив те ж саме, і вони посміхнулись як дурники, на всі зуби, коли побачили один одну, височіючи в повітрі, бо балансир й далі піднімався догори, зависнувши майже вертикально до площини моря, на якісь кілька градусів від перекидання судна догори дном. Джоффрі заволав, коли Сонцепромінь гепнувся назад у воду; синьо-зелені води відзеркалювали ретельно полірований корпус, наче мірійське дзеркало.

- В нас гості! - вигукнула Санса, вказуючи наліво, де щойно зауважила синьо-сірі гребені, котрі періодично вистрибували з води. То була мабуть з дюжина дельфінів, що вистрибували по два чи по три за раз, зберігаючи дистанцію з Сонцепроменем; вони пищали та тріскотіли між собою, наче старі жінки на ринку, що штовхаються, свярячись, в натовпі. Санса посміхнулась, повільно моргнувши, і направила одного з дельфінів прямо на Джоффрі. Звір перестрибнув через корабель граційним стрибком, легко стусанувши юнака по голові плавцем.

- Гей! - заволав Джоффрі, потираючи щоку, і нагородив Сансу осудливим поглядом. Вона натомість подивилась на небо, невинно щось прогудівши, поки роздивлялась білі хмарки.

- Гаразд! Давай покажемо цим жевжикам, що таке справжня швидкість! - вигукнув Джоффрі, стаючи прямо біля стерна, і потягнув за линву. Головне вітрило відкрилось на повну, і Сансу аж відкинуло назад від раптового прискорення. Дельфіни й досі зберігали дистанцію, наче знущаючись із юнака своїми стрибками та невпинним свистом.

- Сансо! Ані вивільни той клівер! Ми зараз полетимо! - проревів він, шкірячись на всі зуби. Санса захихотіла, пригнувшись під бушпритом, і прослизнула під ним, коли Сонцепромінь прорізався крізь чергову хвилю, забризкавши її теплою солоною водою. Проте її плащ із яскравого пір'я не постраждав, жовті та багряні пір'їни розвівались на вітрі, коли вона дотягнулась до носа судна. Дівчина зморгнула сіль з лівого ока, розв'язуючи вузол вмілими рухами.

- Тримайся, Джоффе! - проревіла вона у відповідь, коли вітер посильнішав, і її волосся вивільнилось із косичок, розвіваючись з боку на бік наче червоне знамено в руках розлюченого лицаря. Вона із силою потягнула за линву та вивільнила клівер у всій його красі; мотузка затріщала від тертя до деревині, заглушуючи решту звуків в вухах. На малому вітрилі було вишито сансину інтерпретацію Зорі: лев ліниво позіхав, дивлячись догори на зоряне поле; його язик звисав з пащі, майже по-собачому, очі були напівзаплющені від зустрічного вітру.

Нехай він посміється з цього, подумала вона із широкою посмішкою. Дівчина вже майже забула про це креативне зображення джоффриного улюбленця.

Джоффрі обурено пирхнув від побаченого, проте вираз ображеної гідності швидко мутував в щирий тріумф та щирі крики радості, коли клівер напнувся, підсилюючи швидкість руху; Сонцепромінь ледь не підлітав над лінією води, продовжуючи прискорення. Кожна зустрічна хвилька змушувала його підстрибувати в повітрі, і Санса відчула, як шлунок провалюється вниз, щоразу, як вони врізались в воду із величезними вибухами солоних бризок. Вони досить швидко обігнали буркітливих дельфінів; вітри несли їх на південь, хоч керманич і не мав певного плану щодо курсу.

Катамаран неначе ширяв над водою, а Санса із захопленням дивилась на постійні веселки, що з'являлись між бризками з обох боків від балансирів. Ілюзії одразу поглинались морем і невдовзі остаточно зникнуть, коли кораблик сповільниться... але сьогодні, зараз, вона разом з чоловіком наче летіли на спинах тих веселок. Санса підійшла назад до стерна, міцно обійняла Джоффрі та поцілувала його. Він опирався зі всіх сил, й далі воюючи зі стерном однією рукою, а іншою охопив її голову, поглиблюючи поцілунок так сильно, як лише міг. Юнак насолоджувався смаком, відчуваючи сіль і легенький натяк на солодке манго, до останнього.

Вона загубилась посеред того смаку, охопивши його голову обома руками. Джоффрі належав їй до останнього, і ані людина, ані закон, ані якась космічна сила не зможе забрати його в неї.

Санса перервала цілунок, відчувши присутність багатьох істот високо в небесах. Вона поглянула догори і побачила десятки, сотні птахів над Сонцепроменем; циноброві, синє-зелені та жовтогарячі барви приховували сонце, коли чергова велика зграя острівних птахів мігрувала на південь, рятуючись від морозів.

Птахи щебетали та гомоніли, співали та висвистували, окремі майже торкались вітрил, пролітаючи повз корабель в розмаїті кольорів. - Та їх там мабуть тисячі, - промовила Санса у захваті.

- А найгарніша з них всіх приземлилась прямо сюди. Як мені пощастило, - сказав Джоффрі, проводячи рукою по пір'яному плащу, перш ніж торгнутись шкіри і продовжити рух. Санса глибоко зітхнула, обпершись на нього, коли Сонцепромінь прорізав чергову хвилю. Вона сіла йому на коліно, обвивши руками торс, помацала міцні м'язи і поцілувала знову. В новій позиції це вийшло значно приємніше.

- Найгарніша та найхоробріша з них всіх, - прошепотів Джоффрі, забираючи губи подалі від її власних, і помандрував вниз шиєю, змушуючи дівчину здригнутись. - Люта, наче осінній шторм. Ніжна, наче літній бриз.

- А ти покращив вміння в поезії, - пробурмотіла вона, заплющуючи очі, обхопивши його спину долонями. Він відчувався зосередженням тепла, випромінюючи його назовні та відганяючи поступово холодіючий вітерець.

- Сильна, як зимова заметіль, тендітна, наче новонароджена весна, - сказав він, зігнувши шию і продовживши рух вниз. Санса тихо застогнала, ковзаючи пальцями по джоффриній спині й досягаючи талії. Сонцепромінь злегка хитнувся на бічній хвилі, і дівчина звернулась до Джоффрі, сягаючи руками до його штанів: - Тримай руки на стерні, а я далі справлюсь сама, - прошепотіла вона йому на вухо, перш ніж легенько вкусити.

Після цього поет наче онімів.

6

Потужні вітри, що мчали їхнє судно вперед, до ночі притихли, і Літнє море здавалось спокійним, наче чаша з молоком. Сонцепромінь тихо дрейфував по течії, вітрила обм'якли та обвисли. Джоффрі та Санса лежали на середині плоту, зорі слугували їм стелею.

Вони лежали пліч-о-пліч, один біля одної, майже торкаючись лобами. Обоє тримали по половині фрукта, помережаного жовто-багряними прожилками. Шкіра плоду відчувалась рапатою, так наче вона ледь могла стримати те, що лежало під нею.

Він вдихнув прохолодне повітря, відводячи погляд від яскравих зірок в зеніті, зосередившись на двох яскраво-блакитних зорях біля себе. Він торкнувся сансиної щоки, відчуваючи виступи вилиць великим пальцем. Це відчувалось діаметрально протилежним до того фрукта: блідим та гладеньким.

Вона завжди була красунею. Традиційною квіткою Таллі, високою та граціозною, а старківська кров лише додавала їй певної екзотики. Зараз, під зорями, вбрана в пір'яну райдугу, де домінувало червоне, в тон до її рудого волосся, її краса видавалась неземною. Так наче це якась міфічна сутність лягла біля нього, приносячи спокій його стривоженій душі.

- Сансо... якщо ми вже ніколи не прокинемось...

- Просто помовч, - сказала вона, ніжно цілуючи його в губи.

Стільки всього варто сказати. Про розкаяння та задоволення. Про почуття та спогади. Як хтось взагалі може сказати останнє "прощавай" другій половині власної душі?

- Я кохаю тебе, - прошепотів він.

- Я знаю, - сказала вона. Стільки всього варто сказати, але яка проста відповідь.

Вона разом з'їли по власній половинці. Плід Смерті мав гіркий смак, проте не огидний. Він полишав пряний післясмак, нагадуючи солодкий імбир.

Джоффрі взяв обидві сансині долоні своїми, підсуваючись ще ближче, схрестив її руки між їхніми грудями і торгнувся її лоба своїм. - Разом, - сказав він.

- Разом, прошепотіла вона у відповідь.

Вони просто лежали, вдивляючись в очі, поки їхнє дихання поступово стишувалось. Вони ще ближче притиснулись, помираючи; серце юнака голосно тупотіло, поки поле зору затьмарювалось. Санса спробувала притиснутись ще ближче, хоча вони й вже були так близько, як це взагалі можливо для двох людей. Вони обійнялись з останніх сил, здригаючись від холоду, а Пісня все гучнішала, і джоффрині повіки заплющились.

Ще один раз. Будь ласка, ще один раз. Це все, про що я благаю.

Він заплющив очі на хвильку, і врешті відкрив їх, усвідомивши, що величний зоряний купол над ними змінився Пурпуром. Замість зірок - сузір'я фракталів перетинали його по всій довжині, а віддалена фігура світилась червоним. Він вхопився за Сансу, коли задув вітер і Сонцепромінь нахилився; потріскані Стовпи піднімались із глибин океану, наче пробуджені морські монстри, виліплені із нематеріальної не-речовини та Пурпуру. Вони потягнули їх догори із зростаючою швидкістю, незважаючи на те, що під час цього тріскались і ламались від напору. Джоффрі міг чути, як Пісня вібрує; велична ріка звуків, від котрої душа трепетала, поки його свідомість зосереджувалась на віддаленому в часі літньому ранку, де перебував юний хлопець, невіглас, котрий нічого не знає про зовнішній світ та про наслідки своїх дій. Пурпур здригався під тиском, Пісня затиналась, поки Джоффрі пригадував той лінивий ранок: пси гавкали на віддалі, а інший Пес охороняв його покої. Король Роберт із порожнім поглядом готувався до полювання. Мірцела крокувала коридором, загублена в роздумах. Бейліш крутив свої махінації в кабінеті, оперуючи золотом та спричиняючи руїну. Джеймі, вбраний в срібло та золотом, стовбичив перед дверима і дивився крізь них, поки материні покоївки мовчки розчісували її волосся.

Він був Стовпами, і Стовпи були ним. Тут вже не існувало фізичних бар'єрів, їхні душі переплелись, як і було задумано при творінні. Санса та Джофф, Джофф та Санса. Плин Пісні знову перервався, Стовпи почали кришитись, поки вони розчинялись в Пурпурі, і ранок їхнього переродження вже очікував на віддалі.


* (від перекл.) Зеленовидці - люди-ясновидці з числа Перших людей, що мали дар Старих богів і могли бачити обриси майбутнього чи минулого, також могли отримувати інформацію від чардерев та душ своїх попередників, котрі поселялись в деревах після смерті. Читачеві знайомі мінімум три таких персонажа в книжках/серіалі - це Бран Старк, Трьохокий Крук (Кровокрук, він же Брінден Ріверс) та Жойєн Рід, брат Міри.

** (від перекл.) Очевидно це було видіння битви андалів-загарбників та Перших людей. Андали минулого були релігійними фанатиками, що прийшли в Вестерос із західного Ессоса (їхня батьківщина знаходилась між майбутніми Браавосом, Лоратом та Пентосом), вогнем та мечем насаджуючи віру в Седмицю; в ті часи вони швидше нагадували гібрид хрестоносців із варварами-германцями античності, аніж сучасних більш-менш цивілізованих вестеросців; за декілька тисяч років вони завоювали чи асимілювали через шлюби всі землі, окрім Півночі та Залізних островів.

*** (від перекл.) Ланн, також відомий як Ланн Кмітливий - першопредок роду Ланністерів, легендарний персонаж часів Доби Героїв, жив мінімум за сім тисяч років до народження Джоффрі.