-Ріє, та годі вже!—промовила смаглява низенька жінка середнього віку з суворим обличчям і гострими карими очима.—Він скоро повернеться. Нема потреби так хвилюватися.
-Він сам у місті. Товариші повернулися без нього. А якщо з ним трапилося щось погане? Це ж ще дитина!—відповіла вища жінка, заламуючи руки. Вона не знаходила собі місця від хвилювання.
-Йому тринадцять. Він відважний і кмітливий хлопчак. Я знаю, ти його мати і переживаєш, але він вже давно не дитина, яку ти в ньому бачиш. З ним все буде гаразд—намагалася заспокоїти її перша жінка, але її слова відбилися, як горох об стіну.
-Ти не розумієш, Аламі. Там небезпечно. Якщо за ним прийдуть…—Рія не змогла закінчити того речення. Думка про те, що з сином могло щось трапитися морозила її кров в жилах.—Я повинна піти туди і знайти його. Я не можу сидіти тут склавши руки.
Вона попрямувала до дверей, які вели назовні невеликої дерев'яної хатини, але вихід загородила їй Аламі. Рія без проблем могла б відсунути дрібну жінку з дороги, вона була чи не на три голови вища за неї і без сумніву сильніша. Однак рішучий вираз на обличчі Аламі змусив її зупинитися.
-І що ти збираєшся робити прибувши там? Куди підеш? Де його шукатимеш? Місто велике, а ти насправді ніколи там і не була. Ти нічого не знаєш. До того, дорога туди це пів дня ходьби. Швидш за все ви просто розминетеся в дорозі. Краще дочекатися його тут. Він обов'язково повернеться.
Рія була роздерта. Вона не знала, що робити. Вона не могла просто так сидіти й чекати, але з другої сторони слова старшої жінки звучали розсудливо.
-А якщо не повернеться?
-Він повернеться—з натиском відповіла Аламі і взявши Рію за руку повела її у глибину невеличкої кімнати.
Безсило опустившись на дерев'яне крісло, Рія затулила обличчя великими, згрубілими від праці долонями. Вона намагалася заспокоїтися і вирівняти дихання, однак серце надалі шалено билося в грудях.
-Чому він так?..—прошепотіла вона сама до себе.—Чому він це робить?
-Ти знаєш мою думку на цю тему—все одно відповіла друга жінка і тяжко зітхнула.—Ти не зможеш його від усього вберегти. Що сильніше триматимеш, то сильніше він вириватиметься.
Рія не відповіла нічого. Вони вже багато разів говорили про це. Аламі, делікатно кажучи, не схвалювала її методів виховання. Однак Аламі не розуміла, вона не знала про небезпеку, яка могла чекати Рію і її сина. Хоч минуло вже багато років, Рія й далі не могла спати спокійно. Вона зробила все, що могла, аби запевнити їм безпеку, однак страх ніяк не покидав її. Навпаки, він збільшувалися з кожним днем, з кожною новою витівкою сина.
ЇЇ син… Він був її світом, її надією, її радістю. Єдиним промінчиком світла, коли її всю охопила темрява. Якби не він, її би вже не було на тім світі. Вона любила його всім серцем, але останнім часом все почало псуватися. Він віддалявся від неї, а вона, хоч як не старалася, нічого не могла вдіяти.
Однак сьогоднішній день був для неї ударом прямісінько у серце. Не щодня довідуєшся про місяці брехні від найдорожчої людини. Якби ж це трапилося лише раз, вона можливо зрозуміла б. Та зовсім випадково виявилося, що все було не так. І кожного разу він придумував нову історію, щоб прикрити свої вибрики, а вона вірила у кожне його слово. Звичайно, що вірила. Він її син. Чи не найгіршим виявився факт, що всі у селищі знали і ніхто не подумав про те, щоб сказати їй. Всі мабуть добре сміялися з того, як шустрий хлопчак дурить свою засліплену матір.
-Ти повинна була мені розказати—відізвалася врешті Рія з закидом у голосі.
Аламі знов тяжко зітхнула і покрутила головою. Не відриваючи очей від сітки, яку її вправні руки латали, вона промовила:
-І що б ти зробила? Прив'язала його на шнурок?
-Я повинна була знати.
-Ти моя подруга, Ріє. Ти знаєш, що можеш до мене звернутися з усім. І твій син також, він мені неначе рідний. Однак прошу тебе, не вмішуй мене у ваш конфлікт. Це він повинен поговорити з тобою, а ти з ним. Ви обоє дорогі мені і я не обиратиму сторін.
„Ти вже це зробила"—гірко подумала Рія. Вона не могла нічого вдіяти, вона просто почувалася зрадженою.
День минав і з кожною хвилиною її хвилювання наростало. Рія не могла всидіти в місці. Вона без зупинку крокувала по невеликій кімнаті, що хвилини визираючи крізь маленьке віконце, яке виходило на дорогу. Вона вслухалася у кожен найменший звук, який міг віщувати повернення сина. Однак крім надоїдливого каркання крука, вона нічого не почула.
Сонце почало вже хилитися на захід, а син ще не повернувся. „Якщо до заходу сонця він не появиться, я піду за ним"— обіцяла вона собі раз у раз. Аламі вже повернулася до своєї хати і без неї і її розсудливих слів, Рію весь час навідували жахливі образи того, що могло статися з її сином.
Вона якраз збиралася покинути хатину і рушити на пошуки, коли почула, як скрипнули двері і в кімнату зайшов золотоволосий хлопчина з широкою усмішкою на обличчі.
-Привіт, мамо. Як там твій деньок? Б'юсь об заклад, що ти ніколи не вгадаєш, що трапилося мені на дорозі.
Рія завмерла в місці. Невимовне полегшення змішалося з гарячою злістю. Він сміявся. Вона мало з глузду не зійшла хвилюючись за нього, а він сміявся.
-Артуре, сядь, будь ласка—холодно промовила Рія.
Хлопець здивовано підняв брови. Вона ніколи не вживала такого тону звертаючись до нього. Він поволі присів на краєчку дерев'яного крісла, а Рія зайняла місце навпроти нього.
-Що таке, мамо? Якщо йдеться про ті дрова, які я забув нанести, то я завтра з самого ранку цим займуся і…
Хлопець урвав, побачивши її підняту в повітря руку. Коли настала тиша, Рія заговорила намагаючись втримати спокій:
-Ти сказав, що їдете з хлопцями на піщані узбережжя і обіцяв повернутися ще вчора ввечері. Де ти був?
-Ах, ти про це…—Артур легковажно махнув рукою.—Ми туди й поїхали. Тільки коли вже мали повертатися, хлопці вирішили втнути жарт і заховали всі мої речі. Я пів дня голяка ганяв по узбережжі у пошуках штанів. Вже сутеніло, коли я познаходив усе, то й вирішив переночувати там. Краще так, ніж пертися поночі до дому.
Рія іронічно всміхнулася.
-А твої товариші мені дещо інше сказали.
-Справді? Ну, було б дивно, якби вони тобі правду сказали.
-А ти? Ти кажеш правду? Ти чесний зі мною?
-Звичайно, мамо.
Рія уважно глянула на сина. На його широко відкриті зелені очі і усмішку на красивому обличчі. Якби вона не знала краще, його обличчя можна було б прийняти за взірець невинності і щирості. Однак тепер вона не збиралася купитися на його гру.
-Чого ти так на мене дивишся, мамо? Востаннє, коли я глянув у дзеркало, в мене була лише одна голова.
Рія й далі не відводила погляду.
-Ти не хочеш про що-небудь мені розказати?—запитала вона тихо.
-Ні—миттю відповів Артур. Він якраз збирався підвестися з крісла, коли його затримала материна рука на плечі. Він повернувся на своє місце і чи на вперше за весь вечір з його обличчя сповзла широка посмішка.
Настала незручна мовчанка.
-Артуре, я про все знаю. Про твої походеньки в місто і про всю брехню, яку ти мені городив.
Хлопець незручно засовгався на кріслі.
-Мамо, я можу пояснити…
-Тихо—не дала йому закінчити Рія.—Ти мав свій шанс, щоб про все мені розказати, але ти знов вирішив збрехати.
-Я не хотів…
-Чого ти не хотів? Не хотів брехати? Чи не хотів, щоб все видалось?
-Мамо…
-Я розчарована. Ти чудово знаєш, що не можна нам подаватися в місто, але ти все-одно туди їздив, незважаючи на мою заборону. До того, всі у селі знали про це, а мені ти брехав весь цей час. Це і надалі продовжувалося б, якби я випадково не побачила сьогодні твоїх товаришів. Чи цього я тебе навчала?
Артур не відповів. Лише винувато спустив голову.
-Ти хотів говорити. Що скажеш на це все?
-Мамо…—невпевнено почав хлопець.—Я не думав, що… Вибач мені. Я більше так не буду.
Почувши це, Рія гірко всміхнулася.
-Скільки разів я вже це чула? Після кожної витівки, бійки, шкоди ти кажеш це саме. Але нічого не міняється, Артуре. Як я далі маю вірити твоєму слову, якщо за кожним разом ти його порушуєш?
Здається ті слова зламали щось у хлопці, бо раптово він зірвався з крісла і став перед нею у викличній позі.
-А ти і так ніколи не вірила мені, мамо—в'їдливо промовив Артур.—Ані не довіряла. Ти ніколи нічого мені не дозволяла! Ти завжди хотіла, щоб я сидів тут, коли всі інші хлопці могли робити все, що їм заманеться! Ти тільки те і робиш, що придумуєш нові речі, щоб мені заборонити! З мене вже досить цього! Мені набридло сидіти в тебе під замком! Я вже не дитина, я вмію про себе подбати!
Рія в ступорі дивилася на сина. Він ще ніколи не піднімав на неї голосу. Вона відчула, як і її стримуваний гнів виривається на волю. Невже він не розумів для чого вона це все робила?
-Ти кричиш, що ти більше не дитина, але ти не поводишся, як доросла людина. Невже ти не розумієш, що я цього не роблю через власні забаганки, а заради твоєї безпеки? Скільки разів я ще маю повторити, що у світі небезпечно? Особливо у портовому місті. Нас не можуть там побачити!
-Скільки разів повторювати? Та не клопотайся, я це чую від тебе кожного бісово дня!
-То може врешті почнеш прислухатися до того, що тобі кажуть?
-А може ти врешті почнеш мені трохи довіряти? Ти цілий час повторюєш про небезпеку, але не пояснюєш нічого! Ти ніколи не відповідаєш на мої запитання. Якщо очікуєш правди від мене, то може варто самій з того почати?
-Артуре—застережливо промовила Рія.—Я хочу тобі довіряти, але ти стараєшся, як можеш, щоб це ускладнити.
Хлопець гірко засміявся.
-Я? Це ти все почала. Ти приховуєш все від мене.
-Заради твого добра і безпеки.
-Не вимовляй більше слова безпека у моїй присутності! Якби ти дійсно переживала за це, то ти б мені все розказала.
-Ти знаєш все, що необхідно…
-Та невже?—з іронією в голосі промовив Артур.—Ми чужинці тут, а ти ніколи не розказала мені звідки ми. Ти навіть не уявляєш, що я виробляв, аби врешті вибити цю інформацію з тітки Аламі. Ти теж ніколи не розказала, чому покинула дім. Не розказала нічого про мого батька. Хто він, де він? Звідки ти взяла золотий меч і чому переховуєш його? Перед ким ти втікаєш? Чому ми переховуємося? Бо саме це ми робимо, правда?
Після того вибуху настала тяжка тиша. Рія твердо дивилася у очі хлопця. Він не відводив погляду.
-Звідки ти знаєш про меч?—врешті запитала вона.—Ти ще й у моїх речах порпався?
Тут Артур зрозумів, що сказав забагато.
-Ні. Це було випадково…—пробурмотів він, схиляючи голову.—Я б ніколи…
-Досить—різко зупинила його Рія. Вона вже не мала сили далі того слухати.—Це вже занадто. Ти не мав права лазити у не свої речі.
-А я б не мусив цього робити, якби ти відразу мені його показала—Артур повернувся до свого сарказму.
-Артуре—застережливо промовила Рія—я не дозволю тобі так до мене…
Однак Артур не дав її закінчити.
-Ой, лихо—перекривляючись промовив він.—Ще одна річ, якої мені не дозволиш? Ти ніколи нічого мені не дозволяєш. Я тут з тобою немов у в'язниці. Ти трусишся наді мною гірше, ніж квочка над курчатами. З мене досить. Якби я хотів, щоб батько був тут. Може тоді все було б інакше. А йому ти теж не дозволила залишитись? Хоча ні, я починаю думати, що він сам пішов, бо не зміг вже витримати з тобою!
Рія вийшла з хати гримнувши дверима.
Вона йшла перед себе, не помічаючи нічого довкола, аж поки не опинилася на кам'яному пляжі. Вже встигло потемніти, вечір перейшов у темну ніч. Довкола нікого не було. Опустившись на тверде каміння, вона врешті дала волю стримуваним сльозам.
Рія відчувала, що підвела як матір. Вона завжди робила все заради добра свого сина. Втративши усе і залишившись цілком самою на тому світі, вона вирішила зосередитися на сині. Вона не знала, де саме припустилася помилки. Вона пройшла непростий шлях, щоб втекти від свого минулого і почати все з початку—подалі від усього, подалі від людей, подалі від подій. У безпеці. Як це сталося, що десь по дорозі вона втратила і сина?
Рія втерла сльози намагаючись заспокоїтися. Жорстокі слова сина постійно перекручувалися в її голові. Вони часто конфліктували. Незважаючи на Ріїні зусилля впоїти хлопцеві хоч трохи відповідальності і розсудливості, Артур був імпульсивний і непосидющий. Він спершу робив і говорив, потім думав і оцінював наслідки своїх вчинків. Скільки то разів Рії доводилося забирати його від розгніваних сусідів, відшкодовувати його витівки чи обходити його травми отримані в бійках. Добре, що хоч битися вона його навчила. Там, де був Артур, завжди були проблеми і через це вони іноді сварилися. Однак ще ніколи не посварилися так сильно. Ще ніколи не пролунали такі гострі слова. Ще ніколи вона не вийшла з хати гримнувши дверима.
Чи якби батько хлопця був тут, насправді все було б по інакшому? Однак Рія не мала сили думати про нього. Його більше не було в їхньому житті. Ніколи не було. Він мав іншу сім'ю і був щасливий. Більше про нього вона не хотіла знати.
Однак незаперечним лишався факт, що синові бракувало батька. Це стало помітно, коли хлопець почав підростати і засипав її градом питань. Рія була переконана, що їй вдалось заспокоїти його цікавість без відкривання всіх болючих подробиць. Вона думала, що вони чудово зможуть обійтися без нього—тільки вона і її син. Але цього виявилося недостатньо. Безпечний світ, який вона створила для них, був для Артура кліткою, з якої він відчайдушно намагався вирватися. Вона мусила щось змінити, якщо не хотіла втратити і його. Можливо син був правий і заслуговував знати правду. Можливо прийшов час, щоб все розповісти? Тільки як їй прийдеться все це пояснити…
Поволі її думки почали заглиблюватися у спогади, які вона так довго старалася забути. Спогади з іншого життя, спогади іншої людини…
Побачивши як зблиснуло лезо меча у місячному світлі, Брієнна інстинктивно хотіла кинутися вниз й витягнути схований клинок, однак холодне лезо притиснуте до її горла спинило її. Тяжко дихаючи, вона спробувала зробити крок назад, але ззаду підпирала її стіна, блокуючи будь-яку можливість відступу. Невже це її кінець?
Можливо вона і змирилася б з долею, якби не свідомість, що всупереч усьому, що сталося, їй ще є заради чого жити. Заради кого. Вона була готова на усе, аби тільки вберегти свою дитину. Однак вона була сама, без латів і Клятвохранителя при боці, проти трьох чоловіків з мечами в руках. ЇЇ шанси здолати їх були мізерні, а шанси вийти з цього неушкодженою майже неіснуючі.
-Чого вам від мене треба?—здушеним голосом промовила вона. Може якби вийшло їх заговорити, вона отримала б шанс сягнути по сховане лезо.
-Стули свого паршивого рота, лярво, або я знайду спосіб, щоб тебе заткнути. Писнеш ще слово і я проштрикну твою горлянку—прохрипів той, хто був за головного і щоб підкреслити серйозність своїх слів притиснув меча сильніше до її горла.—Тому робитимеш все, що накажу. Зрозуміло?
Брієнна завмерла. Вона боялася ворухнутися. По шиї бігла гаряча стружка крові. Єдине, що вона могла зробити це кліпнути очима на згоду.
-Добра сучка. Тепер ти підеш з нами. Спробуєш впекти, ти труп.
Він не послабляв натиску меча. Брієнна не мала іншого вибору, як підкоритися їм.
-Та тримай свій меч. Королева хоче її живою, за трупа грошей може не дати—озвався чоловік по лівій.
-Ти теж замовкни, Пете. Я тут віддаю накази і я знаю що роблю—гаркнув старший, але все-таки незначно відсунув лезо від її горла. Брієнна різко вдихнула повітря, вона навіть не була свідома того, що стримувала подих.
-А тепер ворушися. Корабель чека…—голос раптом увірвався і чоловік заточися на ногах і повалився на землю відслоняючи іншу постать з закривавленим лезом у руці. Два інші перекупні мечі на секунду розгубилися і цього було достатньо для Брієнни, аби витягнути захований кинджал. З клинком у руці вона кинулась немов блискавка, встромляючи його в живіт найближчого ворога. Третій вже схрещував мечі з таємничим рятувальником. Не довго роздумуючи, Брієнна вхопила меч одного з убитих і рушила йому на підмогу. Удвох вони швидко впоралися з третім нападником, однак Брієнна не опустила свого меча.
Перед нею стояв чоловік середнього росту і кремезної статури. В місячному світлі неможливо було ретельно розглянути його обличчя. Єдине, що Брієнна змогла побачити це сиву бороду і видатний орлиний ніс. Чомусь він здався її знайомим, однак вона не змогла собі згадати, де вже його бачила.
-Хто ви?—запитала вона чоловіка, який так неочікувано прийшов їй на допомогу і якому вона завдячувала життя.
Однак замість відповіді, чоловік упав перед нею на коліна і від несподіванки Брієнна зробила крок назад. Врешті він промовив схвильованим голосом:
-Ви знаєте мене, леді Брієнно. Я сер Едвін Шторм, роками служив у Вечірньому палаці. Пробачте, міледі, що не зміг захистити вашого батька. Дозвольте відкупити мою провину ставши на службу до вас .
Глянувши на нього ще раз, Брієнна почала каламутно пригадувати його обличчя. Він прибув на Тарт на коротко перед її від'їздом і якщо вона не помилялася, батько назначив його капітаном замкової варти.
-Як ви опинилися тут, сер?
-Міледі, зараз не час на розповіді. Нам треба звідси негайно забиратися, поки нас ніхто тут не побачив. Ідіть за мною. Я відведу вас назад у заїзд.
Брієнна на мить завагалася. Чи могла вона йому довіряти? Чи не видасть він її? Однак зараз не було часу на довгі роздуми і Брієнна вирішила довіритися своєму інстинкту. Вони разом покинули глухий провулок і подалися в сторону заїзду.
Сер Едвін не задавав багато питань, коли вона повідомила йому, що покидає Браавос. Тієї ж самої ночі Брієнна похапцем зібрала свої речі і вони рушили у порт й сіли на перший корабель, який відпливав на схід, подальше Вестеросу.
Лише відпливши від берега, шалене колотіння її серця почало поволі припинятися. Дорогою у порт вона безперестанку роздивлялася навкруги, аби пересвідчитися, що ніхто за ними не слідкує. Їй здавалося, що у кожній тіні ховаються наймані вбивці чи шпигуни, які донесуть королеві про кожен Брієннин крок. Коли Браавос зник за обрієм, а перед ними розгорнулося безмежне синє море, Брієнна заспокоїлася настільки, щоб поговорити з сером Едвіном.
-Що трапилося на Тарті?—запитала вона, коли старший лицар приєднався до неї на палубі.
Хоч вона боялася почути відповідь на це запитання, то все таки знала, що не може більше відтягувати цього.
Сер Едвін почав розповідати. Він почав від неочікуваного ніким наїзду Залізних і золотих на Тарт. Про відчайдушну оборону острова, незважаючи на значну перевагу ворога. Про спалені оселі, вбитих чоловіків, зґвалтованих жінок. Коли потонули всі надії на успішне відбиття атаки, останнім наказом отриманим від її батька, було урятування якомога більшої кількості людей. Хоч як сер Едвін умовляв Вечірницю сісти з ними у човен, лорд Селвин відмовився покидати свій острів і стати втікачем-вигнанцем. „Це дім мій і моїх батьків. Я не кину його на поталу Залізним. Я не покину Тарта. Едвіне, забери звідси кожного, кого зможеш і відправ у безпечне місце. Потім розшукай Брієнну. Скажи їй, що я люблю її і пишаюся нею."—це були останні слова Вечірниці. Випливши з вцілілими в море, вони з відстані побачили, як Вечірній палац охопило зелене полум'я. Вони ще декілька днів дрейфували в морі, поки їх не підібрав браавоський корабель і приніс у Браавос. Це був чистий збіг обставин, що саме того дня, шукаючи в місті притулку, він розпізнав дочку лорда Вечірниці, від якої вже довгий час не було ніяких звісток на Тарті. Він саме збирався присісти до її столика, коли вона раптово вибігла з заїзду. Не довго думаючи він подався за нею.
-Дякувати Сімом я встиг саме вчасно—закінчив свою розповідь сер Едвін, а Брієнна відчула, як її очі наповнюються сльозами.
Дні на кораблі минали одностайно. Брієнна не покидала тісної темної каюти. Вона не мала бажання бачитися з ніким чи розмовляти. Вона лежала у темряві, а перед очима танцювали барвні спогади її дитинства на Тарті, самотніх мандрівок зеленими долинами і піщаними пляжами. Вона бачила батька. За столом у своїй світлиці він займався справами острова. Він нечасто мав для неї час, в неї не було друзів, тому вона навчилася проводити час на самоті. Вона пам'ятала нещасний бал і троянду, вона згадувала наполегливе тренування і рішення поїхати, щоб приєднатися до Ренлі Баратеона. Вони тоді посварилися з батьком. Він був проти, він хотів, аби вона залишися, але Брієнна уперто поставила на своєму. „ Роби, як собі знаєш " —було останніми словами, які вимовив до неї батько. Наступного ранку вона сіла в корабель. Батько теж там був, мовчки дивлячись на неї сумними синіми очима… Вона не написала до нього ані разу за весь цей час. Не хотіла нагадувати про себе і свої невдачі. Вона знала, що розчарувала його. Він заслуговував на кращу дочку, яка стала б леді, вийшла заміж, народила наслідників. Вона мала принести славу їхньому дому, а замість того принесла смерть.
До Брієнни поволі доходили масштаби того, що трапилося на Тарті. Її дім, її острів було знищено. Батько загинув. За нею послали найманців. Брієнна не мала вже куди повертатися. Вона залишилася цілком сама у світі. Вона носила у собі дитину чоловіка, який покинув її заради сестри-коханки, яка вбила її батька, спалила рідний острів і його людей, а за нею самою послала убивців. „Це все твоя провина—шептав ненависний голос в її голові.—Ти покохала не того чоловіка." Чи якби вона знала яку ціну доведеться їй заплатити за любов до Джеймі, чи далі обрала б цей шлях?
Гнітюче почуття провини ніяк не покидало її. Кров батька була на її руках. Його і всіх людей Тарту, які загинули підчас атаки. Вона була причиною страждань зґвалтованих жінок, осиротілих дітей. Вона не могла спати, вона відмовлялася від їжі. Їй було байдуже, що до неї говорили, вона була глуха до вмовлянь сера Едвіна. Це вона принесла горе на Тарт, вона і повинна розплатитися. Було б краще, якби це вона загинула. Не сотні невинних. В ім'я матері я зобов'язую вас захищати невинних. Вона повинна була і не впоралася. Якби вона зараз померла, зник би весь біль, який вона відчувала, можливо вона побачила б батька і благала в нього прощення. Не було б тісної і парної каюти, ні муки і страждань. Можливо так було б легше…
В ім'я матері я зобов'язую вас захищати невинних…
В ім'я матері я зобов'язую вас захищати невинних…
В ім'я матері я зобов'язую вас захищати невинних…
Захищати невинних…
Не було вже кого захищати. ЇЇ рука мимоволі потягнулася живота. Я не сама. У ній розвивалося нове життя. Крихітне і беззахисне. Без нікого, щоб захистити. Невинне.
Брієнна поволі почала приходити до тями. Вона перестала відмовлятися від їжі. Щораз частіше вона виходила на палубу дихати свіжим морським повітрям. Поступово вона почала розмовляти. Вона бачила невимовне полегшення у очах сера Едвіна, коли вона вперше відізвалася до нього.
Подорож минала спокійно. Вони пропливали повз незнайомі землі, про які вона колись читала і про які мало пам ' ятала. Ніхто теж не був в змозі розказати їм нічого. Крім капітана, команда їхнього корабля погано знала загальну мову. Натомість їхньої мови Брієнна не була навіть в змозі розпізнати, однак з часом вона ловила себе на тому, що прислухається до чужих слів і іноді їй здавалося, що деякі з них стають вже знайомі.
Так пройшов перший місяць. Корабель раз чи другий запливав у порт, але Брієнна відмовлялася сходити на землю. Вони мали пливти дальше. Не було чого втрачати. Все, що колись поєднувало її з Вестеросом, було розірвано. Треба було пливти дальше. Запливти настільки далеко, щоб ніхто не зумів знайти. Вони мали бути у безпеці.
Дні минали одностайно, однак щораз частіше траплялися косі погляди капітана судна. У поспіху сідаючи на корабель, вони ніколи точно не домовились про умови перевезення. Брієнні тоді було геть зовсім не до того, капітан радо взяв гроші, які вони йому запропонували, не питаючи про їхню остаточну мету подорожі. Однак капітан помилився думаючи, що позбудеться їх у наступному ж порті. Брієнна наміряна була пливти далі і у своєму завзятті опинитися якнайдалі від Вестеросу, вона початково не помічала напруження, яке спричиняла на кораблі присутність її і сера Едвіна.
Одного дня капітан підійшов до них, прямо вимагаючи більшої платні за дальшу дорогу. В них не було більше грошей, не було коштовностей. Був лише Клятвохранитель, який лежав ретельно схований серед їхній речей, щільно загорнутий у лахміття. Він міг запевнити плавання довкола світу до кінця їхніх життів. Брієнна не могла більше на нього дивитися, меч нагадував її про нього, про її любов і все, до чого вона призвела. Якби ж тоді вона не взяла того меча? Якби ж не полюбила? Якби ж… Та все таки, всупереч здоровому глузду і собі, вона не могла віддати Клятвохранителя. Він твій. Завжди буде твоїм…
І так їх примусили запрацювати на свою подорож. Зранку до ночі Брієнна і сер Едвін працювали з командою корабля. Їх використовували чи не до найгірший і найважчих робіт. Брієнна не нарікала. Праця допомагала її виключитися. Так вона не мусила думати ні про що. Лише приходивши пізно ввечері у каюту, вона відчувала весь тягар свого становища. ЇЇ спина боліла, ноги напухали, руки були вкриті мозолями, живіт почав рости. „Скоро він для всіх буде помітний"—думала вона лежачи в темряві з рукою на незначному заокругленні. Поки що вона старалася приховувати вагітність під сорочками, вільно накинутими поверх тіла. Однак Брієнна знала, що вже зовсім скоро цього буде недостатньо. Вона вже помічала підозріливі погляди сера Едвіна, однак поки що він не сказав нічого. До пологів ще залишилося приблизно чотири місяці, вона собі рахувала, і до того часу треба буде щось придумати.
Думка про дитину викликала у ній мішані почуття. Ще будучи у Браавосі вона почала поволі привикати до неї. Вона уявляла, що як прийде час, вона зможе прибути на Тарт і там виростити й виховати дитину. А якби не змогла повернутися, тоді послала б звістку батькові. Вона не була впевнена, як би він зреагував, довідавшись, що у його дочки появиться позашлюбна дитина, але Брієнна була переконана, що він би не кинув її і свого внука або внучку на призволяще. Можливо він би і втішився, що їхній рід продовжиться. Та цього Брієнна ніколи не довідається.
Наступні дні минали, а працювати ставало їй щораз важче. Драючи підлогу на палубі, вона щораз частіше мусила робити перепочинок, аж поки одного дня сер Едвін не підійшов до неї і без слова взявши від неї швабру, сам не взявся закінчувати її справу. За звичних обставин, Брієнна запротестувала б, однак в неї не було вже сили навіть на це. Опустившись біля борту, вона сиділа намагаючись зібратися в кулак.
Цієї ж ночі сер Едвін сів навпроти неї в їхній тісній каюті. Глянувши на неї, він прокашлявся, так начебто хотів почати розмову, але передумав. Вони сиділи ще декілька хвилин у цілковитій тиші.
-Леді Брієнно,—врешті промовив сер Едвін.—Ви більше не працюватимете на палубі і з вантажами. Однак боюсь вам не дозволять сидіти без діла. Капітан погодився, аби стали помічницею кухаря.
Брієнна лише кивнула.
-Ви маєте подбати про себе, міледі—додав сер Едвін і знов сухо прокашлявся.
-А ви, сер?—Брієнна врешті глянула на нього. Він вже був немолодий і на ньому тяжка корабельна праця також відбила свій слід.
-Про мене не хвилюйтеся. У вас дехто інший повинен зараз бути на думці—відповів старший лицар, незначно киваючи на її живіт.
Брієнна незручно засовгалась на своєму місці. Вона знала, що не зможе приховувати цього вічно, але вона сподівалася, що в неї є ще трохи часу.
-На Тарт не приходили звістки про ваш шлюб, леді Брієнно.
Брієнна тішилася, що каюта була темною.
-Ви й не могли почути. Не було ніякого—неохоче відповіла вона.
У сера Едвіна знов з грудей вирвався кашель.
-Але це не… вас не…
-Ні—тихо промовила вона, здогадуючись яким було його питання. Воно цього хотіла.—Дякую за вашу турботу, але я хочу залишитись сама.
Без слова сер Едвін покинув каюту.
Від наступного дня її дні стали легшими. Праця на кухні не виснажувала так, хоч Брієнна помітила, що деякі запахи, які там вчувалося, були для неї просто нестерпними. З сером Едвіном вони майже не бачилися. Лише зранку і вечорами. Вони більше не поверталися до тієї теми. Брієнна не знала, що він думає про те, що дочка лорда Селвина добровільно дозволила збезчестити свій гонор і опинилася з байстрюком у животі. Чи він далі помагав би їй, якби знав, що саме це стало причиною знищення Тарту?
Дні минали, її живіт ріс, сер Едвін марнів. Його напади кашлю кожного дня ставали частішими і сильнішими. Невдовзі появилася кров і вже зовсім скоро, вийшовши на палубу, Брієнна побачила, як тіло сера Едвіна безцеремонно викинули за борт. Вона залишилася цілком сама.
Пологи почалися геть зовсім неочікувано підчас вечері. Неготова до так наглого болю, вона перевернула казанок з ріденьким супом, який миттєво розтікся по дерев ' яній підлозі. Люті матроси виштовхали її геть вигукуючи мало вишукані образи і погрози. Зачинившись у своїй тісній каюті, Брієнна впала на благеньке послання. Біль появлявся щораз частіше і був щораз сильніший. Вона не знала, що робити. Не було нікого, хто міг би їй допомогти чи просто підтримати. Минали години. Було щораз гірше. Піт вкрив її чоло, вона виплюнула шмат ганчірки, який до того міцно стискала в зубах. Вона вже давно забула дану собі обіцянку, щоб не кричати. Вона відчула, як поступово слабне. Брієнна вже не мала сил тужитись. Вона лише хотіла, щоб все закінчилось…
На світанку вперше пролунав крик новонародженої істоти. Брієнна останком сил поклала її собі на груди і незчулася, як темрява охопила її.
Того самого ранку галера запливла в порт. ЇЇ покинули там з клунком на плечах і невеликим пискливим згортком у руках. Ослаблена після пологів, вона ледь трималася на ногах. Вона досі кривавила. Дошкандибавши до найближчого дерева, вона прилягла у його тіні. Істота у її руках пронизливо заквилила. Воно мусило бути голодне. Брієнна однією рукою почала вевтузитися зі шнурівками сорочки намагаючись зробити доступ до своїх набряклих грудей. Маля почало кричати.
-Тихо, маленький. Вже зараз поїси—прошепотіла вона до маляти, незграбно приставляючи його до пипки. Однак дитина хапаючи ротом повітря закричала ще дужче. Брієнна спробувала ще раз. Безрезультатно.
Пронизливий крик дитини почав звертати увагу перехожих. Дехто зупинявся вказуючи на неї і вигукуючи щось незрозумілою мовою. Брієнна відчайдушно намагалася заспокоїти маля і приставити його до грудей. Вона сама вже була близька сліз.
-Тихенько, будь ласка. Не плач, моє левеня, твоя мама тут—говорила вона тремтячим голосом.—Я тут і я захищу тебе. Поїж, будь ласка. Ось тут… Бери…
Однак нічого не допомагало. Брієнна була безпорадна. Вона не знала, що їй робити з плакучим немовлям.
-Що не так?—відчайдушно питала вона, а по щоках текли її сльози.—Що я маю зробити? Прошу, перестань… Поїж… Воно тут… Будь ласка…
Брієнна і незчулася, як тихі сльози перейшли в ридання. Невже так швидко все закінчиться? Вона і дня не побуде матір ' ю?
Раптом Брієнна відчула чиюсь руку на плечі і стрепенулась. Інстинктивно вона спробувала відвернутися, захищаючи дитину своїм тілом від чужинців. Біля неї присіла дрібненька невисока жінка. Вона щось говорила незрозумілою мовою.
-Хто? Я… не розуміти… ти—Брієнна насилу промовила кілька слів, яких навчилася підчас подорожі на кораблі. Вона не була навіть впевнена чи це та сама мова, якою говорила жінка.
Однак незнайомка кивнула головою.
-Розумію. Допоможу—сказала вона простягаючи руки до дитини. Брієнна відсахнулася від неї і сильніше пригорнула плачуче немовля до себе.
Жінка зупинилася і знов відізвалася спокійним голосом:
-Ти не бійся. Я покажу.
Брієнна з підозрою подивилася на неї. Вона побачила суворе лице з гострими рисами, однак у очах жінки вона побачила лише спокій і рішучість. Брієнна легко кивнула головою і цього дозволу жінці виявилося достатньо. ЇЇ руки миттєво потягнулися до дитини. Вона взяла її до себе, щоб за мить знов вкласти у руки матері. Жінка почала вовтузитися з Брієнниною сорочкою. Брієнні було незручно і ніяково відчувати на собі шорсткі долоні жінки, але вона не мала сили протестувати. Вона просто віддалася у руки жінки і за хвилину крик немовляти затих, а вона відчула, як його беззубий ротик жадібно присмоктався до її пипки.
-Бачиш? О так—промовила жінка, незначно всміхаючись.
-Дякую—відповіла Брієнна, а її серце наповнила вдячність до незнайомки.
Вони обидві сиділи під деревом дивлячись на дитину. Коли маля відпустило Брієнну, жінка показала їй, як покласти дитину собі на плече і почекати аж вона відригне.
-Я Аламі. Ти?—закінчивши запитала жінка вказуючи рукою на Брієнну.
Брієнна на мить розгубилася. Так, жінка допомогла їй, але чи можна їй довіряти?
-Рія—відповіла вона тихо.
-Твій дім. Де?
-Нема...
-Хочеш, ходи зі мною—сказала жінка підводячись і жестом вказуючи спершу на Брієнну, потім на себе. Не було часу на зайві роздуми, не було часу на вагання.
І Брієнна пішла.
Була глибока ніч, коли Рія повернулася до дому. Зайшовши у кімнату, вона побачила запалену свічку і скулену постать з головою і руками на столі. Двері заскрипіли і хлопець підняв голову й закліпав очима.
-Мамо, це ти?—озвався Артур сонним голосом.
-Я—відповіла Рія.—Ти чого не в ліжку?
-Я чекав на тебе.
-Навіщо?—сказала вона, сідаючи навпроти нього за стіл.
-Я…—хлопець дивився на неї широко відкритими очима, не в змозі добрати відповідних слів.—Мамо… все, що я сказав… це… вибач мені. Я не повинен був говорити цього. Це було негідно. Вибач мені, мамо. І ще я не повинен був тобі брехати. Я хочу бути кращим. Я буду старатися. Я не хочу більше тебе засмучувати… Я знаю, що ти зараз не повіриш моїм словам, але ти побачиш. Я покажу тобі, що я можу бути сином, на якого ти заслуговуєш…
В очах хлопця світилися сльози і Рія відчула, як її власні очі знов стають вологими.
-А я хочу бути для тебе доброю матір'ю.
-Ти є. Ти найкраща, мамо.
-Хіба не ти викричав мені список моїх провин? Я теж не ідеальна і я теж робила помилки. І я теж хочу попросити вибачення.
Артут не відповів. Він кинувся її на шию міцно обнімаючи, а вона сильніше пригорнула його до себе.
-Ти знаєш, як я хвилювалася за себе? Я б ніколи не вибачила б собі, якби з тобою що трапилося. Ти єдиний, хто в мене є на цьому світі. Я не можу ще й тебе втратити—шепотіла Рія зі сльозами на очах, гладячи його золоті кучері.
-Я знаю, мамо. Я знаю.
Вивільнившись з її обіймів, Артур знов присів на краєчок крісла і звівши на неї очі, промовив:
-Мамо, я лише хотів зрозуміти. Хто ми і звідки ми? Чому ми переховуємося? Ти ніколи нічого не розказувала і я вирішив сам чогось довідатися про Вестерос. Знаєш, іноді у порт запливають кораблі звідтам і часом моряки щось розказують...
Рія зітхнула. Вона знала, що раніше чи пізніше розмова зійде на цю тему. Однак цього разу вона не збиралася уникати відповідей. Син заслуговував знати.
-Добре. Я розповім тобі все, що треба. Я думала, що не знаючи тобі буде легше, та я бачу, все вийшло навпаки.
-Справді?—збуджено перепитав Артур зриваючись з крісла.—Ти насправді все мені розкажеш?
Рія ледь стрималася, щоб не закотити очей. Це був цілий Артур.
-Так—втомлено відповіла вона.—Але не зараз. Ходімо спати.
-Я не думаю, що вже засну до ранку. То давай може зараз?
-Злякався, що передумаю? Даю тобі слово, що розповім все, що тобі необхідно знати. Добре?
Артур лише всміхнувся і обнявши її востаннє на добраніч, зник у своїй невеличкій кімнаті.
Наступного ранку вони двоє вибралися на скелі. Сівши у тому відлюдному місці, Рія почала розказувати. Про далекий Вестерос, про свій дім і дитинство, про те, як покинула батька і поїхала на війну п'яти королів. Про те, як загинув її король і вона потрапила на службу іншої леді, яка доручила її завдання привести дочок у безпеку. Вона розповідала про місяці пошуків і про те, як врешті вийшло їй виконати завдання. Про те, як прийшла зима і з-за стіни почали йти Чужі і блідавці, щоб знищити все людство. Про дві королеви, захоплені жадобою посісти Залізний трон. Про перемогу одної з них і знищення її рідного острова. Про насланих вбивць і відчайдушну утечу подалі від Вестеросу, подалі від усіх.
Артур слухав немов заворожений, ні разу не перебиваючи її розповіді. Аж коли вона закінчила, він запитав:
-І ти далі боїшся, що вона знайде нас?
-Вона на все здатна. Я не хотіла ризикувати. І далі не хочу. Ми цілий час мусимо бути обережні. Розумієш, Артуре?
Син кивнув головою.
-А чому королева шукає нас, мамо? Навіщо ми потрібні їй?
Рія відповіла не відразу, стараючись добрати відповідні слова.
-Королева охоплена була жагою влади. Вона не могла змиритися з думкою, що може втратити її. Тому вона усюди вбачала загрози, навіть там, де їх ніколи й не було… А коли вона вирішила, що хтось є її ворогом, вона безжально знищувала його.
-Отже ти була загрозою для неї?—далі питав Артур.
Рія зітхнула. Це не так легко було пояснити, як їй здавалося.
-Ні, не думаю. Однак я не підтримувала її і цього мусило бути достатньо, щоб скликати її гнів.
Це не зовсім правда, але вона не могла змусити себе сказати нічого більше.
-Але минуло вже багато років. Ти думаєш вона далі шукає нас? Думаєш вона далі править?
-Я не знаю. Я не чула новин з Вестеросу відколи я покинула Браавос.
Це якраз була правда. Вона зашилася якнайдалі від людей і зовнішнього світу. Вона не хотіла більше нічого знати.
-Ех, на жаль, я не пригадую собі, щоб у порті хтось щось про неї згадував… Але якщо її нема, ми могли б повернутися до дому, правда?
-Наш дім тут, Артуре. Там вже більше нічого не залишилося.
Хлопець опустив голову. Рія бачила, що зі всіх вил від намагається приховати розчарування.
-Тут ніколи не відчувалось як дім.
Рія знала про що він. Від моменту їхньої появи у селищі, до них ставилися з підозрою і обачністю. Ніхто не хотів мати справи з чужинцями. Минали роки і наставлення місцевих поволі змінювалось, в головному завдяки дружбі з Аламі. Однак навіть попри те, Рії з Артуром й надалі не вважали за своїх.
-Я знаю. Ми тут чужі і нам не було легко, щоб прижитися. Однак там чекає нас це саме. Тепер ми чужі також там.
Артур тільки зітхнув, не кажучи нічого. Рія також мовчала. Це ще не кінець розмови. У хлопця було більше запитань, однак вона його не поганяла. Вона знала, що найскладніші питання ще перед нею, однак не була впевнена чи готова давати відповіді. Та все-таки обітниця була обітницею.
-Мамо…—почав Артур невпевнено,—а що з татом?
Хлопець очікувально дивився на неї зеленими очима. Його очима. Рія на мить зупинила подих. Дивлячись на сина, вона так часто бачила його. Ті самі очі, ніс, губи, волосся. Від неї синові майже нічого не дісталося, крім веснянок, які густо вкривало його ніс і високого росту.
-Твій батько…—невпевнено почала вона.—Він був лицарем і людиною честі. Ми билися пліч-о-пліч проти блідавців у битві за Вічнозим.
-Він там загинув?
Рія на мить завагалася.
-Ні. Ми вижили.
-І що було далі?—збуджено запитав Артур. Ще ніколи вона не говорила так відкрито про його батька. Однак цього явно було замало, щоб заспокоїти цікавість хлопця.
-Тривала ще війна. Наші дороги розійшлися—Рія знала, що її відповідь не зовсім покриває події з її минулого, однак більше вона не могла сказати. Спогади про ніч його від'їзду й надалі лишали пусте холодне місце у її серці.—Я більше про нього нічого не чула.
Артур кивнув головою. Видно було, що він ще щось хоче сказати, але щось його стримує. Врешті після хвилини мовчання він заговорив:
-Пам'ятаєш ту дерев'яну картинку, яку я вирізьбив для тебе?
Рія кивнула головою. Вона пам'ятала. Це був його подарунок для неї на день народження. На картинці зображений був ведмідь, однорукий чоловік і жінка з мечем. Вона була дуже детально і старанно вирізьблена у м'якому дереві. Отримавши її, Рія ледь змогла стримати хвилю емоцій, яка так неочікувано підкотилася до очей. „Вона чудова, дякую"—сказала вона тоді стиснутим голосом. „Мені завжди здавалося, що тобі особливо подобається ця історія"—відповів Артур. Частково він був правий. Картинка тепер висіла на стіні в неї над ліжком.
-Я закінчив її кілька днів раніше і шукав вдома гарної схованки, щоб не зіпсувати тобі несподіванки. Тоді я й натрапив на золотий меч. Це було зовсім випадково, мамо.
-Розумію—Рія ще раз кивнула головою, намагаючись збагнути до чого це все веде.
Артур на мить зупинився. В його очах видно було вагання.
-Це тато дав тобі меч, який ти ховаєш, правда? Казки про Блудного Лицаря і Дівицю Милу це про вас з татом?—врешті промовив він і очікувально глянув на неї.
-Чому ти так гадаєш?—відповіла Рія, силуючись зберегти нейтральний вираз обличчя.
-Ну… меч це достатній доказ правдивості однієї казки. Чому і інші не можуть бути справжніми?—почав доводити Артур. Видно було, що він не вперше про це роздумував.— Ведмідь теж мусив бути справжнім, правда? Я бачив твої шрами, цього ти не можеш заперечити. А тато справді скочив у ведмежачу яму? Йому насправді відрубали руку?
Рія була шокована. Вона й не здогадувалася, що син так серйозно сприйняв казки, які вона колись розказувала йому на добраніч. Вона не була упевнена, що йому відповісти.
-Не всі казки беруть свій початок у реальності, Артуре. Деякі з них це всього-на-всього казки—сказала Рія підводячись.—Гадаю нам пора вже повертатися.
-Але мамо! Ти обіцяла дати відповіді на все, що запитаю.
-Ні, я обіцяла, що ти довідаєшся про все, що тобі необхідно знати. І я дотримала слова—з рішучістю в голосі промовила Рія, а побачивши, що Артур вже відкриває рота, щоб обурено запротестувати, вона додала:—Це розповідь на інший раз.
-Ти обіцяєш?
Рія лише всміхнулася і скуйовдила йому чуба.
Від того часу відносини між матір'ю і сином покращилися. Їхні дні були наповнені працею і навчанням. Хлопець був спраглий знань і ловив кожне її слово. В нього завжди були сотні запитань, на які вона не завжди знала відповіді. З таким самим запалом він навчався від неї бойового мистецтва. Артур тримав в руці меч так, начебто народився з ним в руці. Дивлячись на сина, Рія не могла не відчувати гордості.
Минали місяці. Здавалося, що все повернулося до свого ритму і було так, як завжди повинно бути, аж поки одного дня хтось не постукав у двері. Рія якраз була сама вдома, Артур пішов кудись гуляти. Вона обережно підійшла до дверей—цього дня вона нікого не очікувала. До того ж люди з селища не мали звички стукати. Це мусив бути якийсь незнайомець. Упевнившись, що кинджал у своєму місці, вона поволі відчинила двері.
Це не був незнайомець. На порозі стояв чоловік, якого вона вже не сподівалася побачити ще раз.