Артур ішов вулицями міста з опущеною головою. Розбита губа пульсувала, а ліве око почало набрякати. Цього разу він точно не зможе приховати слідів бійки. Не було найменшого сумніву, що побачивши його побите лице, мати ставитиме запитання, на які Артур волів би не відповідати. Звичайно, він зумів би придумати якусь історію, а потім запросто продати матері цю оповідку. Артур умів брехати. На відміну від мами, для якої навіть найменша розбіжність з правдою була неабияким викликом, Артур з легкістю вигадував на ходу всякі побрехеньки і розказував їх навіть оком не моргнувши. Він міг і цього разу так вчинити. Тільки…

Після останньої сварки все змінилося. Артур не хотів більше брехати. Не тільки тому, що це все одно раніше чи пізніше випливе—урок, який він вже засвоїв. Ні, він більше не хотів засмучувати маму. Його і досі мучили докори сумління через те, що він наговорив її минулого разу. Побачивши її почервонілі очі, він тоді зрозумів, що вона плакала. Через нього. Мама ніколи цього не робила. Вона ніколи не дозволяла нікому побачити своїх сліз і своїх слабкостей. Якби ж Артур не почув декілька разів, серед ночі, крізь тонку стіну, її стлумленого ридання, він взагалі думав би, що вона не здатна на такі емоції. Однак він завжди знав, що мама добра і чутлива. Вона завжди навчала його жити за лицарськими принципами—гонор, честь, відданість, відвага, правда. І його завжди дивувало й захоплювало водночас, якою правдивою вона була у тому, що робила. Дивлячись на неї, Артур хотів іти її слідами і бути, як вона. Він хотів бути сином, яким вона могла б пишатися. Однак замість того він розчаровував її раз у раз.

Артур зітхнув. Він не мав вибору. Якщо він дійсно хотів показати мамі, що він старається бути кращим, тоді доведеться сказати правду. Однак Артур був упевнений, що правда також розчарує її. Лишалося сподіватися, що мама зрозуміє, що так насправді він не хотів красти тих книжок. Так, він міг їх поцупити, але ж від самого початку планував віддати. А це ж не крадіжка, правда?

На книги Артур натрапив у одного купця підчас своєї звичної прогулянки містом і від першої ж миті не міг відірвати погляду. Однак ціна, яку зажадав купець була просто захмарною—вестероські книги були рідкістю у тих краях. Залишаючись працювати на острові, Артур за ціле життя не зміг би стільки заробити. Він не планував забирати їх, але спокуса виявилася за сильною. Артур тоді відлучився від товаришів і приступив до завдання. На кінець дня, книжки були вже безпечно сховані у невеличкій печері між скелями, яку він колись знайшов підчас своїх мандрівок. Це було місце, де він приходив, щоб подумати на самоті. Він там мав заховані і сушені фрукти, і тренувальні мечі, і якісь старезні вовняні коци, і інструменти до майстрування. Знайшлося й декілька свічок. Цілу ніч і наступний день він провів тоді у печері з носом у книжках, аж поки брак їжі не примусив його повернутися. Ця неочікувана затримка і стала причиною конфлікту з мамою. Цього Артур теж не планував. Він лише хотів знайти інформацію про Вестерос, з якого походила мама, і про який майже нічого не розказувала. До моменту великої сварки, звісно. „Якби я знав раніше, що вистарчить посваритися з мамою, щоб отримати інформацію, то не клопотався б з тими книгами." Артур не признався про них мамі. Частково через почуття провини і сором, а частково зі страху, що доведеться віддати їх, так і не прочитавши. Однак він дав собі обіцянку, що колись обов'язково поверне їх власнику. І так останні кілька місяців, свої дні він проводив стараючись бути ідеальним сином, а у кожну вільну хвилину він зашивався у своїй схованці, наполегливо вивчаючи знайдені тексти.

На жаль, книги не виправдали його очікувань. Одна з них покривала давні події Робертової ребелії, а друга зіткнення п'яти королів. На його превелике розчарування, остання згадана подія відбулася майже двадцять років тому. Не було теж багато згадок стосовно імені, яке його так цікавило. А ті, які були, описувалися коротко і виразно осуджуючим, неприхильним тоном. Дещо збігалося з тим, що розказала йому мама, але цього було явно замало, щоб заспокоїти Артурову цікавість. До того, після першої розповіді, мама вже менш охоче поверталася до теми і давала щораз коротші відповіді. Артур швидко зрозумів, що минуле мусить бути для неї болючим і більше інформації від неї він не отримає. Тому він перестав питати.

Однак справа книг лишалася незавершеною. Він не міг затримати їх для себе, однак він обіцяв матері, що більше не ходитиме до міста. Що б він не зробив, порушувана була якась обіцянка. Після декількох днів інтенсивних роздумів, Артур в кінці дійшов до висновку, що нема іншого вибору, як повернути їх. Якби він був особливо обережний, можливо все вдалося б залагодити так, щоб ніхто й не помітив. На жаль, не все склалося, як гадалося. Застукавши Артура на гарячому, купець не виявив ніякого зрозуміння і був глухий на Артурові пояснення. Він вчинив неймовірний ґвалт і наслав своїх двох дебелих синів, щоб ті добряче відгамселили злодюжку. Якби не втрутився якийсь чужоземець, Артур був певен, що залишився б без рук. Він чкурнув звідтам, як тільки вдалось йому вирватись від двох здорованів, незважаючи на колотнечу, яка розпалилась після втручання чужинця. „І чого ж він так оскаженів?—думав Артур з обуренням, рукавом стираючи кров з обличчя.—Я ж віддавав ті дурні книги."

Він якийсь час кружляв вузькими провулками міста, намагаючись з'ясувати чи ніхто не погнався за ним. Лише переконавшись, що нема ніякого хвоста, Артур присів у тіні дерева неподалік порту, щоб як-так привестися до ладу. Без синців йому точно не обійтися, але це була дурниця, їх легко приховати під одягом. Однак обличчя… Артур промив його водою з баклажки, яку мав з собою. Хоча б крові трохи змити, це було єдине, що він міг зробити.

Привівшись в порядок, Артур попрямував до бічної брами, дорога з якої вела у їхнє селище. Він вже майже прибув під стіни міста, коли раптом побачив того самого незнайомця, який допоміг йому з купцем. Артур уважніше придивився до нього. Чоловік не міг бути звідси. Незважаючи на темне волосся і місцеве вбрання, його видавала бліда шкіра і довгий меч біля пояса. Чоловік перемовлявся з другим, який без сумніву був місцевим. Артур попрямував в їхню сторону. „Хоч подякую за врятування моїх рук—подумав хлопець.—Та й може ще про новини з далеких країв підпитаю".

Раптом Артур спинився на пів дорозі. Чоловіки стояли на стільки близько, що він міг почути уривки їхньої розмови. Вони говорили загальною мовою. Мовою Вестеросу. Артур стояв немов заворожений. Він ще ніколи не чув, щоб крім нього і матері, хтось на їхньому острові володів цією мовою. Чоловіки певно теж так думали, бо розмовляли вільно, не стишуючи голосів.

-Він вас туди проведе. Тут краще не запускатися чужинцям самим—з виразним акцентом мовив місцевий на вигляд чоловік.

Прибулець кивнув головою.

-Розумію, однак я не хочу зловживати часом вашої людини. Мені лише напрямок, далі я сам її знайду.

-Як скажете мілорде—тільки знизав плечима його співрозмовник.

Кого може шукати чужоземець? Заінтригований, Артур сховався у тінь стіни, так щоб все бачити і чути, водночас не кидаючись у очі.

За мить до двох чоловіків долучився третій. Артур туманно пригадував його обличчя. Здається він заїжджав декілька разів до їхнього селища, але хлопець не пригадував собі в яких справах.

-Чого хоче той чужинець?—почав новоприбулий, не гаючи часу на непотрібні люб'язності.—Скажи йому, що інформації за дурно я не даю.

Перекладач миттю переклав.

-Якщо ваша інформація вірна, ви отримаєте свою винагороду—відповів чужоземець, кидаючи місцевому у руки срібну монету.—Я шукаю жінку середнього віку, нетутешню. Високу і біляву.

-Для чого така тобі? Тут такі не водяться, хочеш, то покажу, де набагато кращі можна знайти.

-Мене інші не цікавлять. Ти знаєш де вона?

Ще одна монета змінила власника. Чоловік хитрим рухом заховав її собі за пазуху і детально почав описувати дорогу до дому жінки. Це дорога до нашого дому. Артур весь похолов. Хто міг їх шукати? Якщо мамина розповідь була правдивою, а Артур не сумнівався, що так і було, тоді це могла бути людина королеви. Вони були у небезпеці. Він мусив щось зробити.

Незнайомець тим часом розплатився за отриману інформацію ще однією монетою і розпрощавшись з двома чоловіками, попрямував у вказаному напрямку.

Артур гарячково почав роздумувати про різні можливості. Він міг би спробувати випередити незнайомця і попередити маму. Однак він не хотів втрачати чоловіка з очей. Якщо чоловік був сам, вони без проблем з ним розберуться. Мати була найкращим бійцем, якого Артур бачив. Тай він сам чудово давав собі раду з мечем у руці. Однак все ускладнилося б, якби чоловік привів з собою компанію. Якщо їх з мамою застукає ціла зграя, їхні шанси на перемогу не будуть такі високі. Краще було не зводити очей з незнайомця. Щойно Артур переконається, що він задумав, тоді він вирішить, який курс дій найкраще обрати. Так, як вчила мама, спершу подумати, потім діяти.

Артур поволі слідкував за чоловіком. Наближаючись до селища цікавість поволі почала переважати його хвилювання. Ким був цей чоловік? Як він знайшов їх? Чого міг хотіти? Сотні питань крутилися в його голові і він сподівався, що вже скоро отримає жадані відповіді.

За якийсь час селище появилося на горизонті. Чоловік зупинився і роззирнувся довкола. Артур ледь встиг шуснути у найближчий кущ, відчайдушно сподіваючись, що його не встигли примітити. Перепочивши хвилину чоловік рушив далі, а Артур, почекавши трохи, пішов за ним.

Їхня хата стяла стояла осторонь, подалі від інших. Вона колись належала до старезної жінки, яку інші називали відьмою. Навіть найстарші у селі пам'ятали її вже як стару, поморщену гаргару. Хоча вона будила тривогу в усіх мешканцях селища, до неї все одно приходили по зілля, настоянки, ворожбу чи заклинання. Жінка неочікувано зникла багато років перед тим, як мама взагалі появилася на острові, однак і досі про неї розповідали легенди і моторошні історії. Після її зникнення, весь час хата стояла пустою і занепадала. Ніхто з місцевих не наважився її зайняти. Коли тітка Аламі повернулася з порту разом з помарнілою чужинкою з немовлям на руках, місцева спільнота, хоч неохоче і в головному завдяки наполегливості тітки Аламі, погодилися, щоб мати залишилася і зайняла покинуту хатину. Мама йому розказувала, що коли вперше туди зайшла, то боялася, що стеля звалиться їм обом на голову. Однак зараз їхня хата, хоч і далі далеко від інших, була доглянута і охайна. Мама доклала багатьох зусиль, щоб їм добре жилося в міру їхніх можливостей.

Артур бачив, як чужинець зупинився перед низенькими дверима хатини, ідеально виміряними для місцевих. Мама, а від недавна також і Артур, мусили схиляти голови, щоб зайти крізь них. Артур аж за добре пам'ятав пульсуючий біль, коли його тім'я зіткнулося з низеньким одвірком. Чоловік невпевнено підняв руку. Видно було, що він вагається. „Та нуж бо! На що чекаєш?"—поганяв його в думках Артур. Врешті чоловік застукав і настала тиша.

Артур мимоволі напружився в очікуванні. А що якщо він погано оцінив ситуацію і того незнайомця? А що, якщо маму спіткає кривда, а він не встигне нічим зрадити?

Хлопець якраз збирався покинути свою схованку за деревом, коли двері хатини відчинилися і в них появилася мама. Вона не ворушилася і Артур не міг розгледіти її обличчя. Чоловік також стояв в місці. Все довкола начебто завмерло. І тоді мати переступила через поріг і стиснула чоловіка у міцних обіймах.

Артур був приголомшений. Він уявляв собі різні сценарії, але це? Мама ніколи не почувалася вільно у присутності людей. Коли могла, вона уникала дотику чужих людей й сама старалася не торкатися інших. Такі обійми це було зовсім на неї не схоже. Артур міг зробити тільки один висновок—вони зналися. І то не просто, вони мусили бути близькі, якщо присутність чоловіка викликала таку реакцію. „Чи міг це бути його?.." Серце в хлопця чуть не вискакувало з грудей.

Мати і чоловік перекинулися кількома словами, яких Артур не був в змозі розчути. Вони зайшли у середину. Артур не міг того так залишити. Він мусив довідатися, хто цей чоловік і почути про що вони говоритимуть. Він міг би зараз зайти прямо у хату і вимагати відповідей, але хто зна якою частиною інформації захочуть поділитися у його присутності. Ні, існував кращий спосіб.

Артур обережно почав скрадатися в напрямку хатини, остерігаючись, щоб не було його видно з вікон загальної кімнати, у якій без сумніву перебувала тепер мама і таємничий гість. Опинившись на задній стороні будинку, він зупинився під невеликим віконцем. Воно виходило з маленького приміщення, яке колись було комірчиною, а потім перетворилося на Артурову кімнату. Віконце не було зачинене на засув. Він завжди лишав його привідкритим на випадок, якби довелося повертатися пізно вночі і не будити матері, яка спала у сусідній кімнаті. Сьогодні врешті це стало в пригоді. Артур обережно відчинив віконце нарозтіж, в думках виспівуючи на честь мами гімн подяки, що чуть не силою змусила його вчора змастити всі віконниці. Артур підтягнувся на руках і так тихо як міг, проникнув у кімнату. Всередині, він обережно підкрався до дверей. Вони не були повністю зачинені, лише прикриті. На жаль, крізь щелину Артур небагато міг розгледіти. Він нашорошив вуха.

-…після стількох років… Я не міг повірити, коли отримав звістку—говорив незнайомий чоловік.

-Чому він чекав так довго?—запитала мама.

-Цього ніхто не знає. Він завжди був своєрідний і це не змінилося після вашого від'їзду. Навпаки, він став ще більше скритий і таємничий. Недовго після закінчення війни, він заявив, щоб знов доправити його за стіну. Леді Санса була проти, але він вперто наполіг і таки добився свого. Він зник на декілька років і ніхто насправді не знає, що він робив за цей час. Однак приблизно рік тому він повернувся у Вічнозим, а я отримав точну звістку де саме мені вас шукати. Тож я не гаючи часу вирушив до вас.

Мати нічого не відповіла. Чути було лише її важке дихання.

-Сер Брієнно, з вами все в порядку?—знов заговорив чоловік.

Чому він звертався до мами сер Брієнно? Це ім'я здалося Артурові знайомим, він точно мусив прочитати його в одній з книжок. Брієнна Тартська, раптом згадалося йому. Жінка з веселкової ватри короля Ренлі, яка в кінці вбила свого короля і втекла. Це точно не могла бути мама. До того ж мамине ім'я це було Рія, не Брієнна. І лицарський титул? Наскільки Артур знав, жінки у Вестеросі ніколи не ставали лицарями. Чи могла мама це приховати?

Він почув як вона зітхнула і промовила тихим голосом:

-Зі мною все добре. Я просто не сподівалася, що коли-небуть знов тебе побачу. Аж не віриться, що ти тут, Поде.

Под. Так звали незнайомця. Артур не зміг приглушити в собі розчарування. Він сподівався почути інше ім'я.

-Сер, як це сталося, що ви тут опинилися? Ви мали бути у Браавосі, там перечекати війну.

-Не все вийшло так, як планувалося. До мене дійшли новини про Тарт. Тієї ж самої ночі появилися найманці королеви. Я чудом від них втекла і сіла на перший корабель, який забрав мене подалі звідтам.

-Тут, мабуть не доходять новини з Вестеросу—з ваганням в голосі сказав чоловік. Здавалося він пробує про щось запитати, не озвучуючи того питання.

-Я не можу знати. Після того, що я почула, я вже більше ніколи не цікавилася тим, що там відбувається. Сподіваюся леді Санса в порядку, у безпеці.

-О так, я б не покинув її, якби так не було. Вона леді Вічнозиму, укріпила свою позицію вийшовши заміж за сина одного з північних лордів. Він порядна людина і добре до неї ставиться. Гадаю, вони непогано з собою ладнають.

-Рада чути, що з нею все добре.

-Так, упевнено можна сказати, що ваша, і частково теж моя, присяга виповнені.

Артур не почув маминої відповіді, якщо така взагалі прозвучала. В кімнаті настала мовчанка.

-Багато що змінилося відколи ви покинули континент—почав говорити Под. Йому явно мусило бути некомфортно від такої пронизливої тиші.—Вестерос поволі почав підніматися на ноги і оклигувати після війни. Серсі вже багато років як не править на Залізному троні. Померла недовго після того, як ви поїхали.

-На жаль, своє вона стигла зробити—з гіркотою в голосі промовила мама.

Вона мусила мати на увазі знищення свого дому, здогадувався Артур. Однак за словами того чоловіка королеви вже багато років не було, отже вони з мамою могли б… Він не закінчив тієї думки, бо розмова у сусідній кімнаті продовжилася. Артур уважніше наставив вуха. Він не хотів пропустити ані слова.

-Свого часу ніхто і припустити не міг, що події обернуться таким чином, сер Брієнно. Ми всі у Вічнозимі були упевнені у перемозі Данерис і недооцінювали нещадності Серсі. А те, що сталося з Тартом…

(„Знову Тарт? І ім'я Брієнна? Брієнна Тартська?")

Подові явно забракло слів, щоб закінчити речення. З тону його голосу, можна було здогадатися, що для нього це також важка тема.

-Це все моя провина—прошепотіла мама. Артур ще ніколи не чув стільки болю у її голосі. Раптом йому стало ніяково через те, що він так безсоромно підслуховує. Однак вже було пізно відступати.

-Не кажіть такого, сер. У цьому нема вашої провини. Ви не відповідаєте за вчинки Серсі.

-Я спровокувала її до цього. Я дала їй привід. Я ніколи не повинна була простягати рук по не своє. Якби я знала своє місце, цього можна було б уникнути.

Що? Мама вкрала щось у королеви? Це все не трималося купи. Мама ніколи б не стала нічого красти. Нісенітниця якась!

-Сер Брієнно, ви завжди берете всю провину на себе. Я розумію, що для вас це боляче, Тарт був вашим домом. Однак ми не можемо знати, що би сталося, якби ви вчинили інакше, так само як не можемо змінити минулого.

Артур не почув маминою відповіді. З кімнати долинав лише звук стримуваного ридання. Артур не знав, що йому робити. Він і поняття не мав, що протягом стількох років вона носила у собі таку провину. Мама ніколи не дала приводів, щоб підозрювати щось таке. Чи може він ніколи не придивлявся до неї? Артура залив сором. Йому хотілося втішити її якось, але він не посмів зрушити зі свого місця.

За якийсь час у сусідній кімнаті знов настала тиша. Лише тоді чоловік заговорив знов:

-Після смерті Серсі, коли настав мир і ви пропали, мене призначили намісником на Тарті. Ми вклали багато зусиль і багато праці, щоб відбудувати все. Зрозуміло, ще багато чого треба зробити, але це вже непоганий початок. Корона, незважаючи на власні проблеми, щедро докладається до відбудови острова. В першу чергу ми відновили будинки людей і їхні господарства, потім знов відкрили шахти і нам вдалося відновити деякі торгові маршрути. А минулого року, ми врешті закінчили відновлювати головну фасаду Вечірнього палацу. Ми знов стали на ноги і якщо все йтиме за планом, Тарт скоро знов процвітатиме.

-Дякую—озвалася тихо мати.—За все, що ти зробив для мене і для острова.

-Сер, це я повинен дякувати вам. Якби не ви, я б нічого не досягнув і мене не було б тут.

Ким був для матері цей чоловік? Артур не переставав задавати собі цього питання. Видно було, що вони були колись близько. До того ж він же переїхав пів світу, щоб знайти її.

-Чому ти приїхав сюди, Поде?—запитала раптом мама, задуманим голосом.—Мабуть не для того, щоб переказати новини з Вестеросу.

-Я приїхав забрати вас до дому, сер Брієнно.

Почувши це у Артура тьохнуло серце. Можливо це буде їхній шанс вирватися з забитого селища і повернутися туди, де завжди мало бути їхнє місце. Він весь напружився в очікуванні на дальшу частину розмови.

-Якого дому, Поде? Я зараз в себе. Тут мій дім—відповіла мама.

Чоловік явно не очікував такої відповіді. Артур краєм ока помітив, як той закрутив головою.

-Ви не можете бути серйозні зараз. Ви ж не хочете залишися тут на завжди. Ви не можете просто так…

-Ти не розумієш, Поде—перебила його мати рішуче.—Я не повернуся більше у Вестерос.

-Але чому, сер? Тепер вам вже не загрожує там небезпека, Серсі більше немає. Ніхто вам більше не зашкодить.

-Немає значення хто зараз на троні, хто тримає владу. Я не можу повернутися.

-Чи то через нього?—з ваганням в голосі почав Под.—Знаєте, він вижив і роками шукав вас. Він тепер…

Однак мати не дала йому закінчити.

-Ні—рішуче заперечила вона.—Це не має ніякого відношення до мого рішення.

Артур подумки вилаявся. Він відчував, що якраз могло пролунати щось насправді для нього важливе.

-Тоді поясніть, чому ви хочете провести решту життя тут, у цьому забутому всіма місці?

-Ти хочеш, щоб я повернулася з тобою на Тарт? На острів, який було цілковито знищено, до людей, які потратили свої родини, все, на що працювали своє життя? Ти кажеш, що поволі все відбудовується, але такого горя, якого вони зазнали швидко не забувається. Як же я стану перед ними, як же я гляну їм в обличчя знаючи, що це я стала причиною їхнього страждання? Що скажуть люди з Тарта, побачивши дочку лорда Селвина Вечірниці, який до останнього захищав свій острів і своїх людей, а вона повертається після ганебної втечі? Я мала бути там з ними, захищати їх від лиха, але замість того я втекла, подалася світ за очі, залишаючи їх у руїні.

-Сер Брієнно, пробачте. Я розумію, що це для вас тяжко. Я розумію ваш страх. Але дозвольте мені сказати, що він безпідставний. Насправді люди на Тарті не звинувачують вас у тому, що сталося. Навпаки, відколи визнали вас мертвою, ви також вважаєтеся жертвою тиранії Серсі. Ваше повернення було б для людей новою надією. На Тарт врешті повернеться законний Вечірниця. Вашу родину й надалі дуже поважають на Тарті. І вас також. Перша жінка-лицар у Вестеросі, гонорова, відважна і чесна людина. Та, яка захищала людство перед Чужими.

-Вони не знають усього…—ледь чутно промовила мати, а Артур чуть головою у двері не загатив намагаючись наблизитися достатньо, щоб розчути її слова.

-Однак те у що вони вірять, те як вас бачуть, це все правда, сер.

-А як же моя совість?

На це Под явно не мав відповіді, тому що настала напружена мовчанка. Артур нетерпляче закрутився на місці в очікуванні на продовження. Невже мати відкине такий шанс? Якщо вони не поїдуть з чоловіком зараз, то іншої нагоди може вже не бути. Навіть, якби мама пізніше змінила рішення, то в них напевно не буде коштів на таку подорож. А Артур був наміряний їхати. Він не збирався пропустити такого шансу. Він переконає маму, щоб це його не коштувало.

-Якби ви повернулися…—почав знову чоловік.

-Поде, я не можу. Що б ти не сказав, це не змінить мого рішення.

Под глибоко зітхнув.

-Отже я подолав весь цей шлях надаремно?

-Ні—Артур і незчувся, як відчинив двері і увійшов у кімнату, де за столом сиділи мати з Подом. Їхні шоковані обличчя враз повернулися у його сторону.—Я поїду з вами у Вестерос.