-Я поїду з вами у Вестерос.

У кімнаті настала напружена тиша. Подрик невпевнено переводив погляд між Брієнною і Артуром, які вели між собою безслівний поєдинок.

Раптом Брієнна різко підвелася з-за столу і наблизилася до сина. Делікатним рухом вона відгорнула золоте волосся, яке неслухняними пасмами падало йому на обличчя. Ліве око хлопця було набрякле, шкіра у подряпинах, а губа розбита. У її кутику застигла кров.

-Що сталося з твоїм лицем?—запитала вона. Очевидно Артур знов потрапив у якусь халепу. За останні роки Брієнна навчилася, що від сина можна було чекати чого завгодно. Насправді її не так вже й дивувала Артурова поява у дверях. Підслуховування розмов непризначених для його вух було якраз у стилі її сина. Можливо це повинно розізлити її, однак зараз набагато більше Брієнну хвилював побитий вигляд хлопця, ніж щойно зроблена ним заява.

-А, це—Артур легковажно махнув рукою.—Можна сказати це відзнака моєї чесності.

Брієнна важко зітхнула. Без слова вона підійшла до скрині у кутку кімнати і витягнула з неї шмат полотна і пляшечку з трав'яною настоянкою, яку виготовляла Аламі. Не гаючи часу, вона взялася за промивання ран сина.

-Ясно. Гонорова справа, про яку ти згадував сьогодні зранку, це виявляється, ще одна бійка.

-Бійки в планах не було…—відповів Артур, здригаючись, коли насочене рідиною полотно торкнулося його шкіри.—В когось просто руки занадто свербіли…

-Ага!—раптом вигукнув Подрик, який до того без руху сидів на своєму місці, намагаючись зрозуміти, що відбувається.— Здається це тебе я бачив сьогодні на ринку. Ти бува не той злодюжка, якого я ледь вирвав з рук розлюченого купця? І ти ще й прослідкував за мною?

Брієннина рука раптово зупинилася, а Артур закотив очі і з докором глянув на Пода:

-А от про це ви могли б і промовчати.

-Зачекай—гостро озвалася Брієнна, перш ніж Под встиг що-небуть відповісти.—Ти знов бував в місті? Ти допустився крадіжки?

-Та не крав я нічого!—палко вигукнув Артур, відступаючи від неї на крок.—Він же нічого не бачив!

-Отже Подрик бреше? Звідки тоді ті відзнаки на обличчі?

-А ти швидше повіриш йому, а не мені?

Артур дивився на неї з викликом. У його очах Брієнна побачила гнів, але за ними схована була теж кривда. Він був певен, що вона і так не повірить йому.

-Поясни, будь ласка, що сталося.

Такого повороту розмови Артур, здається, не очікував, тому що раптом він зіщулився і якби Брієнна не знала б краще, вона вирішила б, що він засоромився.

-Я позичив колись дещо і просто хотів віддати—промимрив Артур, дивлячись у підлогу.

„Ось воно що"—в її голові вже почала появлятися картина того, що мусило відбутися. Незважаючи на її виховальні зусилля, синове поняття про власність і позичання речей, бувало іноді дуже своєрідним.

-Здається мого жесту не зацінили—додав Артур, знизаючи плечима.

Брієнна тільки зітхнула.

-Ми ще повернемось до тієї справи—рішуче заявила вона.—А тепер я хотіла б почути пояснення того, що ти робив за дверима.

-Сер Брієнно, здається, все ясно—втрутився Под, підводячись з крісла.—Хлопчисько вирішив попідслуховувати.

Почувши це Артур скривився.

-Гей, я вам не хлопчисько. Я лише хотів пересвідчитися, що з мамою все в порядку. Я побачив, як чужинець розпитує дорогу до нас до дому. Звідки я мав знати, що це не ворог, а твій друг?—почав був Артур, однак глянувши на неї, його впевненість в мить притухнула.—Ти ж не гніваєшся, правда, мамо?

-Через те, що ти хвилювався за нашу з тобою безпеку? Ні, це було відповідально з твого боку. А через те, що мій син нишпорка? Здається, я не так тебе виховувала, Артуре.

-Вибач, мамо—тихо сказав хлопець.

Под спостерігав за ними і з кожним почутим словом його очі розширювалися, поки не стали круглими, як дві великі сяючі монети.

-Отже це… це…—почав Под, явно не в змозі підібрати слова. Його думки були аж надто виразно виписані на його обличчі. Брієнна ледь стрималася, щоб не закотити очей.

-Так, Поде, ти спостережливий як і завжди.—Вона не розуміла звідки в Пода це здивування. Тоді у Вічнозимі всі бачили, що вона і він жили разом. Не було також секретом, як вони проводили ночі. Хіба поява дитини могла когось здивувати?

-І ви нічого не сказали?..

-Я тоді ще не знала.

-Отже ко… тобто сер Дже…

-Поде!—Вони були не самі. Вона знала, що Артур вхопиться за кожне, найменше навіть слово, і почне вимагати більше відповідей, а Брієнна не була налаштована знов повертатися до цього.

-Ах—Под глянув у сторону Артура і раптом до нього дійшло те, що Брієнна намагалася переказати без слів. Хлопець не знає.—Пробачте, я не повинен був нічого говорити.

-Знаєте, мені приємно, що ви врешті помітили мою присутність—відізвався Артур, який мовчки слідкував за розмовою.—Однак я б волів, якби ви ще на мить забули про мене і просто закінчили.

-Тобі нагадати, що ти робив сьогодні під дверима?—Брієннині слова прозвучали гостріше, ніж я вона хотіла.—Ти і так почув вже забагато.

-Мамо, я ж вже сказав, що це було лише заради нашої безпеки! Я ж мусив знати з ким ми маємо справу.

-Сподіваюся, ти переконався. Я довіряю Подрикові.

-Отже ми їдемо звідси?—збуджено запитав хлопець, чуть не підстрибуючи в місці.

-Ти ж начебто все чув. Ми залишаємося. Нам нема для чого вертатися у Вестерос.

-Але ж ти теж чула, що сказав Под…

-Для тебе це сер Подрик.

-Ну нехай. Але ж ти чула, що він сказав—не здавався хлопець.—Королеви більше нема. Твій острів відбудовується. Ми б теж могли взятися за ту справу. Ми б могли…

-Ми нікуди не їдемо. Ми залишаємося тут.

-Але мамо…

-Це вже вирішено, Артуре.

-Вирішено, кажеш? Здається я забув, коли ти запитала моєї думки. Я їду з сером Подриком.

Артур перетнув кімнату і став поруч чоловіка. Подрик невпевнено глянув у її сторону, чекаючи реакції на почуту заяву.

-Якщо я дозволю тобі їхати…—почала вона поволі.—Ти… ти поїдеш, якщо я залишуся тут?

Брієнна побачила, як відповідь „Так" формується в нього губах. Вона стримала подих в очікуванні на удар. Звичайно, що заради захоплюючої подорожі син готовий був покинути свою матір. Як і його батько покинув її заради іншої.

-Ні—почула вона Артурову відповідь.—Ти знаєш, що я не залишу тебе. Ми поїдемо разом, мамо.

Хоч як егоїстично це не було б, частина її не могла не відчути полегшення. Вона не змогла б так просто відпустити сина. Вона любила його і хотіла для нього як найкраще. Але повернутися з ним вона теж не могла.

-Мамо, будь ласка—почав Артур чуть не благальним тоном.—Я розумію, чому ти не хочеш повертатися. Я уявляю, як це може бути важко. Але подумай, що буде, якщо ми залишимося тут. Ми далі житимемо осторонь від всіх? Ми далі ховатимемося? Ми далі ловитимемо рибу, аби не померти з голоду? Я так не хочу, мамо.

Брієнна не могла себе змусити глянути йому в обличчя. Вона боялася того, що може побачити там. В кімнаті стояла тиша, поки не відізвався Подрик:

-Якщо ви вважаєте себе відповідальною за те що сталося, тоді чому ви втікаєте від цієї відповідальності? Чому ви волієте переховуватися, коли у вас є шанс повернутися і щось змінити? Зайнявши належне вам місце, ви зможете насправді зробити різницю. Ви будете там для острова і для ваших людей. Хіба це не краще ніж решту життя провести у забитому селищі? А що з вашим сином? Яке майбутнє чекає його тут?

І Артур, і Подрик дивилися на неї в очікуванні на її відповідь і раптом Брієнні стало за тісно в невеликій кімнаті.

-Я… я мушу подумати—сказала вона.

Ніхто не намагався її зупинити, коли вона вийшла з хатини і попрямувала у своє улюблене місце на пляжі. Скільки суперечливих думок крутилося в її голові. Вона чудово розуміла бажання Артура і Подрика, однак вона не була впевнена, чого хоче вона сама. Частина її прагнула повернутися назад до дому, у батьківський палац, у місця, які вона відвідувала ще дівчиною будучи. Вона хотіла синові показати все, що колись було їй милим і дорогим. Однак почуття провини постійно тяжило у її серці, не даючи забути про горе, яке вона стягнула на свій острів. Твого дому вже нема, шептав у голові добре знайомий, ненависний голос. Батька нема, він помер через тебе. Люди ненавидять тебе там. Ніхто на тебе не чекає, ніхто за тобою не скучає, ти нікому там не потрібна...

До того був ще він. Він живий, так сказав Под. І він шукав її, якщо вірити словам колишнього зброєносця. Він, який дав їй мить щастя, щоб потім жорстоко все забрати. Навіщо він шукав її? Він же поїхав від неї, покинув її, незважаючи ні на сльози, ні на благання. Він вибрав сестру, якої потім не стало. Лише тоді він мусив згадати собі про існування іншої жінки, яка кохала його цілою собою і чиєю любов'ю він знехтував, поки міг мати когось кращого.

Повернення означало, що їй прийдеться знов зустрітися з ним і Брієнна не була впевнена чи зможе вона знов глянути йому у вічі. Однак не йшлося тільки про неї. Був ще Артур. Те, що сказав її син було правдою. Він заслуговував на краще, ніж все життя рибалити у забутому всіма селищі на краю світу. ЇЇ син заслуговував теж на шанс пізнати свого батька. Якщо він звичайно хотітиме побачити сина, якого народила йому зневажена і покинута ним жінка. Сина, якого він можливо навіть не хотів. Тоді, у Вічнозимі, він був обережний, щоб цього не допустити. До того, в нього мусили бути інші діти. Ті, яких він бажав і на яких чекав. Від жінки, з якою він хотів бути, яку завжди вибирав понад усе інше…

Як зреагує син довідавшись, що батько не хотів ні його, ні його матері? Хоча вона ніколи не розказувала багато про нього, майже нічого, якщо не рахувати казок, Брієнна завжди старалася представити синові чоловіка, якого вона покохала. Не ненависного клятвопорушника. Клятвохранителя. Брієнна знала, що у свідомості Артура батько це лицар і людина честі. Вона не хотіла руйнувати цього, однак поволі вона починала розуміти, що не зможе все життя берегти сина від усього лихого, що було у світі. Він був майже дорослий, він мав право знати правду. І він повинен сам вирішувати, що з нею робити…

Лише після заходу сонця, Брієнна повернулася до хатини, щоб застати Артура і Подрика за столом, поглинених у живій розмові. Побачивши її у дверях, обидва замовкли і перевели на неї погляди.

-Мамо, сідай до нас— Артур спробував усміхнутися до неї, на скільки дозволяло йому побите обличчя і підвівся з-за столу.—Ми ще не вечеряли, чекали на тебе. Сідай, а я займуся вечерею.

Брієнна присіла і вже скоро перед нею появилася тарілка з простою кашею, кусочками овочів, які виросли на їхньому невеличкому городі і печеної рибини, яку вона встигла приготувати раніше цього дня. Вечеря пройшла спокійно на розповідях Подрика про пригоди, які спіткали його по дорозі до них. Та все ж у повітрі відчувалося напруження, яке кожен з них вдавав, що не помічає.

Коли тарілки спорожніли, Брієнна повідомила про своє рішення.

Виявилося, що в Артура і Брієнни зовсім небагато речей для пакування. Не було теж людей, з якими їм хотілося б попрощатися. Ймовірно, місцеві не одразу і помітять відсутність височезних білявих чужинців. Всім було байдуже до них, так довго, поки вони не входили їм у дорогу. Всім, крім Аламі. З першого дня, вона подбала про них з Артуром, дала притулок і захистила від місцевих. Поки Брієнна слабувала після пологів, Аламі займалася немовлям і була для Артура немов друга мати, а для Брієнни стала близькою подругою. Прощання виявилося важчим, ніж Брієнна припускала, однак жінка виявила багато розуміння: „Я від початку знала, що ви не залишитеся назавжди. Мені бракуватиме тебе, Ріє. Тебе і Артура. Але ви повертаєтеся до дому і я сподіваюся, що там знайдете все, чого не мали тут".

Два дні пізніше вони сіли на корабель, який відпливав на захід. Це було вперше за майже чотирнадцяти років, коли Брієнна покинула селище. Незважаючи на присутність Пода і його запевнення, вона ніяк не могла спинити шаленого биття серця. Їй на кожному кроці вбачалися постаті у темних плащах, які слідкували за нею і її сином. Вона мимоволі прискорила кроку. Рука, яка спочивала на руків'ї меча, вкрилася холодним потом.

-Мамо, спокійно—почула вона голос Артура.—Нам не треба аж так поспішати.

Брієнна змусила себе сповільнити кроку, а заспокоїлася аж тоді, коли вони всі троє опинилися у на палубі.

Цього разу подорож виявилася зовсім іншою від першої. Тепер вона не мусила працювати, їй не мучила нудота. Брієнна врешті змогла роздивитися краї, які вони минали, хоча далі з великою неохотою сходила на берег у портах, в які вони запливали. Зате Артур у кожному новому місті, не міг приховати свого захоплення. Після років проведених у забитому селищі і одному портовому місті, все для нього було новим і цікавим.

Брієнну також тішило, що Артур так швидко знайшов з Подом спільну мову. Вона часто бачила їх заглиблених у розмовах або на верхній палубі з мечами в руці. Нерідко і вона долучалася до їхнього тренування. Артур не переставав випитувати Пода про все, що спадало йому на думку. В головному його питання стосувалися історії Вестеросу, Тарта, теперішніх подій на континенті. Брієнна знала теж, що син активно намагається роздобути інформацію про нього, однак ще перед тим, як вони сіли на корабель, вона поставила Подові чітку заборону розказувати про будь-що пов'язане з ним. Розказати про нього було її завданням. І їй ще треба було подумати, як і що саме сказати.

Так минали місяці і усвідомлення того, що вона насправді вертається до дому поволі почало спливати на неї. Незважаючи на заспокійливі слова Пода, Брієнна й гадки не мала, чого повинна там очікувати і це незнання відчувалося як крижаний вузол у її нутрощах.

Одного дня на світанку, на обрії появилися обриси острова. Тарт. Давно покинутий дім. Брієннине серце стиснулося від хвилювання.

Вони запливли у невеликий порт і зійшли з корабля. Под привів коней і вони разом подалися до Вечірнього палацу. Брієнні не вірилося, що вона вдома. Дорогою, роздивляючись навкруги, вона бачила стільки знайомого. Ті самі краєвиди, дороги, гори й галявини. Все таке, яким вона його пам'ятала. Тільки людські оселі й самі люди були інакшими. Проїжджаючи крізь населені пункти, вона не побачила ані одного знайомого обличчя серед людей, які вийшли перед хати, аби подивитися на новоприбулих.

Сам Вечірній палац також виявився зовсім інакший. Старими залишилися тільки мармурові стіни. Решту, як пояснив Подрик довелося відбудовувати або ставити на ново.

Слуги у Вечірньому палаці привітали їх з найбільшою ввічливістю і повагою. Не було злих і ненависних поглядів, яких так боялася Брієнна. Навпаки, до неї поставилися з шаною належною законній Вечірниці.

Перші дні минули неначе одна мить. Брієнна з Артуром відбули цілоденну поїздку островом, підчас якою вона показала синові майже всі свої улюблені місця. Артур не приховував своєї радості і збудження. Замок також був для нього чимось новим. Після життя у малесенькій хатині, його захоплювала кожнісінька, навіть найбільш звичайна річ. Велика бібліотека, книжки до якої, за наказом самого короля, прибули недавно з Цитаделі, тренувальний майданчик й добре споряджена зброярня, величезні покої призначені лише для нього і присутність слуг на кожному кроці.

Все поволі починало розставлятися на свої місця. Так, як сказав Подрик, люди на Тарті прийняли її. А Брієнна була готова зробити все, щоб ще раз їх не підвести, тому наступні дні були сповнені роботою і обов'язками. Брієнна хотіла якнайшвидше увійти у курс подій на острові і зайнятися управлінням. Вона повинна продовжити справу батька. Це був її обов'язок і перед ним, і перед людьми. А після неї все перейде на Артура. Якщо він звісно захоче. У хлопця був потенціал, однак він потребував ще багато обробки і шліфування. До того, йому прийдеться ще здобути багато побутових знань про Вестерос. Якби на це не дивитися, але він виріс у далеких краях і був тут чужинцем. Тому Брієнна подбала, щоб Артур як найшвидше взявся за науку і поволі почав входити у роль лорда. За вечерею, її завжди чекала нова розповідь про все, чого він навчився даного дня, перемішана з нескінченним наріканням на деякі лордівські обов'язки. Та попри те, Брієнна бачила, що синові подобається тут, вона бачила, що він щасливий. І його щастя було також її щастям. Брієнна знала як сильно він хоче знайти місце, де врешті вважатиметься своїм і вона сподівалася, що як пройде трохи часу, Артура також приймуть на Тарті.

Десь два тижні після їхнього приїзду, Брієнна готувалася почати новий день. На неї чекала поїздка довколишніми селами, де вона мала зустрітися з фермерами і торговцями Тарту. Брієнна була націлена справити як найкраще враження. Вона якраз одягнула нову блакитну сорочку з вишитими золотою ниткою півмісяцями і зорями до пари з чорними бриджами й вдивлялася у своє відбиття у дзеркалі. Раптом пролунав несміливий стукіт у двері.

-Зайдіть—дала дозвіл Брієнна.

Це мусила бути одна з покоївок, яка завжди допомагала навести лад у довгому волоссі, яке Брієнна перестала обрізати на чужині. Там воно допомагало їй забути, що колись вона була Брієнною. З ним легше було стати Рією. Волосся досягало майже половини її плечей і забирало неймовірну кількість часу, щоб зробити презентабельним за вестероськими стандартами. „Треба мені врешті позбутися його, час повернутися назад"—думала Брієнна, однак з якоїсь незрозумілої для себе самої причини, вона не могла взятися за це.

Брієнна почула, як двері поволі відчиняються і покоївка заходить у кімнату. Вона далі вдивлялася у своє відображення у дзеркалі, намагаючись уявити, що подумають про неї люди, з якими вона мала побачитися. Вона завжди була висока і негарна, а роки у вигнанні зробили це ще більш помітним. Від пекучого східного сонця її веснянки стали ще виразніші, від постійного хвилювання і страху довкола очей почали появлятися перші морщини, а скромне життя тільки підкреслило грубо тесані риси її обличчя.

Брієнна зітхнула. Не було сенсу розводитися над вродою, якої в неї ніколи не було. Вона востаннє провела рукою по своєму волоссі. Дівчина, яка мала прийти й допомогти розчесати коси десь забарилася. Брієнна якраз мала відвернутися від дзеркала, щоб прикликати її, коли в кімнаті пролунав голос, який вона розпізнала б завжди і всюди.

-Брієнно…

Вона завмерла. Він був тут.