Бути лордом було нестерпно! Всі ті, що так відчайдушно прагнули ними бути, просто дурні. І Артур перший серед них. Пливучи сюди він думав, що його життя діаметрально зміниться і він отримає волю, про яку завжди мріяв. Та все виявилося геть зовсім не так.
Бути сином Вечірниці означало проводити цілі дні на науці і на довжелезних, страшенно нудних зустрічах, слухаючи про ще нудніші речі. Артур не був створений для цього. Він міг днями мандрувати островом відшуковуючи заховані і недоступні місця. Він міг проводити години з мечем у руці, вдосконалюючи свою й так вже чудову техніку. Ба, навіть зачинитися у бібліотеці, серед товстезних томів про історію воєн, славетні битви і непереможних героїв, було врази краще, ніж вислуховування надоїдливого базікання мейстра, який взяв собі за звичку критикувати Артура на кожному кроці. До того, старезний і дратівливий бородань намагався забити йому голову всякими нісенітницями про герби і якісь там титули. Кого цікавило чим якісь там лорди вирішили прикрашати свої полотна? Або як глибоко він має поклонятися королю? Чи яким пальцем кивнути, щоб показати слугам, у який келих йому долили вина. Це було повне безглуздя. Першого дня Артур ледь стримався, аби не заснути прямо перед мейстром. Другого дня він вирішив не робити такої ж помилки і замість на урок, пішов прямо у бібліотеку. Там він міг набагато більше навчитися про те, що його дійсно цікавило. На жаль, він і не встиг нічого прочитати, коли його місце викрили, а його самого мейстер притягнув за вухо назад на урок. „Доведеться знайти нову схованку"—зітхнув хлопець. Він вже мав певне місце на примітці.
Артур знав, що це не була поведінка, якої очікувала від нього мама, однак вона не повинна злитися через кілька пропущених занять з геральдики і манер. До всього іншого Артур прикладав всі свої зусилля. Він з захопленням вивчав історію, географію чи навіть рахунки. Та може мама і не довідається про його маленькі грішки, якщо йому вдасться переконати мейстра Волдена мовчати взамін за тримання таємниці зникаючого з замку вина і зілля, перепродуваного робітникам. Це не дуже по-лицарські, думав собі Артур, але якби…
Його думки раптом перервав дзвенькіт криці з тренувального майданчика. Обернувши голову, Артур побачив чоловіка, який шалено бив мечем об тренувальні опудала. Не задумуючись, хлопець підійшов кілька кроків і зупинився неподалік.
Чоловік явно не помітив його прибуття. Він був вже старший, але ще не старий, з пасмами сивого волосся поміж золотою чуприною і майже сивою бородою. Одягнений просто, у коричневу сорочку з червоною шкіряною курткою і чорні бриджі, однак тим, що прикуло Артурову увагу, був факт, що чоловік тримав меч у лівій руці. Хлопець не пригадував собі, щоб коли-небуть бачив когось такого у замку.
Артур стояв поруч ще хвилину, аж врешті втомлений браком якої небуть реакції, голосно сказав:
-Агов, та схаменіться! Чим вам так опудала завинили, що ви їх так завзято гамселите?
Чоловік раптово зупинився і здивовано глянув на хлопця. Лише тепер він мусив помітити Артурову присутність.
-Не пхай носа у не свої справи, хлопче!—гаркнув він.
-Мої опудала, мої справи—з широкою посмішкою відповів Артур. Врешті діялося щось цікаве.—Ну хіба, що ви хочете стати на їхнє місце. Ви чудово впоралися б. Хоч і повідбиватися змогли б.
-Ти краще б прикусив язика, поки не напатякав собі біди—застережливо сказав чоловік й підняв меч, націлюючи його на обличчя хлопця.
Однак Артура цим було не залякати. Він легко відбив рукою підняте лезо.
-А вам краще тримати руки подалі від моїх тренувальних товаришів—відповів хлопець далі посміхаючись. Ніщо не дратувало людей так, як яскрава самовпевнена посмішка.
-Твоїх?—чоловік здивовано підняв брову.
-Моїх, аякже. Я можу вам ще разок повторити, якщо слух вже не той. Або краще покажу з мечем у руці.
Чоловік зміряв його неприхильним поглядом.
-Раджу тобі добряче подумати перш ніж розтулиш рота наступним разом, хлопче.
Артур тільки засміявся.
-Мама постійно каже мені це саме. Ви б чудово порозумілися з нею у тій справі.
-А мати згадувала може, що тут роблять з такими як ти?
-Дайте, я сам вгадаю. Таким як я призначають лордівські покої, дають слуг у розпорядження, а потім заставляють відвідувати масу неймовірно нудних зустрічей і забивають голову всіляким непотребом—відповів Артур, здригаючись на саму думку про свої ненависні уроки.
-Зухвалий чванько тут попався. Бачу мати не навчила ні манер, ні покори.
-О ні, маму ви залиште—застережливо промовив Артур.—Це найкраща, найдобріша і найгоноровіша людина на світі.
У відповіді на ту заяву, незнайомець пирхнув й іронічно всміхнувся.
-Виховування дітлахів явно не один з талантів твоєї бездоганної матусі.
Почувши це Артур спалахнув. Ким би не був цей чоловік, а він не мав права робити такі закиди в мамину сторону. Мама була найкраща, вона робила, що могла, аби виховати його на порядну людину. Їй просто не пощастило, що попався такий син. Хоч як Артур старався, він знав, що можливо ніколи не буде тим, кого вона заслуговувала. Однак пропустити повз вуха таке зауваження він також не збирався.
-Знаєте, ви самі напросилися. Ніхто не стане ображати маму у моїй присутності—сказав хлопець і попрямував до краю тренувального майданчика, де залишена була зброя, використовувана до щоденних тренувань. Вхопивши перший меч, який попався під руки, Артур зайняв позицію навпроти чоловіка, обличчя якого далі викривляла непривітна гримаса. Незнайомець навіть не спробував підняти меча у своїй руці.
-Зброя у вас в руках. Ставайте. Чи злякалися, що не подолаєте?—підпускав Артур.
Чоловік мовчки дивився на хлопця. На мить його погляд затримався на мечі у Артуровій руці.
-Вирішив познущатися?—врешті озвався він.—Захотілося осмішити старого, побивши його лівою рукою?
-Я все роблю лівою—відмахнувся Артур. Колись мама пробувала перевчити його на праву. І битися, і писати, і тримати ложку. Він пробував робити все за її вказівками, але і близько не міг досягнути такого доброго результату, як лівою рукою. Після декількох спроб, мама більше не наполягала. Лише підчас подорожі у Вестерос, через брак кращих занять на кораблі, Артур взявся за удосконалення слабшої руки тренуючись з сером Подриком. Однак цього було недостатньо, щоб упевнено тримати меч у правій.
-Як і ви—додав Артур, кивнувши на меч у лівій руці незнайомця.
Чоловік врешті зайняв позицію і вони почали ходити кругом з піднятими мечами, націленими один на одного. Кожен з них оцінювальним поглядом дивився на супротивника. Артур знав, що довге очікування на рух другої сторони має тримати його у напруженні і бути випробовуванням його терпливості. Це була добре знайома стратегія, так завжди робила мама. Однак цього разу Артур вирішив не чекати і рішуче атакував.
Мечі схрестилися. Артур наступав, але чоловік вправно відбивався і впевнено тримав свою позицію. Криця дзвеніла, криця бряжчала, раз у раз зблискуючи у полудневому сонці, яке несміливо визирало крізь густу завісу хмар. Бійці розпашілися, їхні мечі незначно опустилися, а удари сповільнилися, однак жоден з них і не думав відступати.
Артур призупинив активну атаку і перейшов в оборону. Його супротивник виявився витривалішим, ніж йому на початку здавалося. Він мусив сповільнити, якщо передчасно не хотів опасти з сил. До того, рука починала вже відчувати навантаження, але ніщо у тому світі не змусило б Артура признатися до цього.
-Вже не такий борзий, як хвилину тому?—глузливо запитав чоловік.
Артур прикусив язика. Зараз не була пора, щоб дати спровокуватися на його зачіпки.
-Що, кілька ударів мечем і пропав весь твій дотеп?—не припиняв своїх насмішок незнайомець.
Артур міцніше стиснув меч у руці. Він відчайдушно намагався заново здобути втрачену ініціативу. Раптом він помітив невелике відкриття по правій стороні незнайомця. Це було все що треба. Артур миттю кинувся вперед, щоб хитрим рухом завдати остаточного удару супротивникові. Однак сталося щось зовсім неочікуване. Замість того, щоб влучити у незахищений бік, Артурів меч впіймала чоловікова права рука і швидким вправним рухом вибила зброю з рук хлопця. Меч гучно приземлився добрі два кроки від них, а Артур і незчувся, як сам опинився на твердому ґрунті з мечем при горлі.
-Здаєшся?
Артур не відповів нічого. Він не збирався вголос підтвердити свою поразку перед нестерпним незнайомцем.
-Здаєшся?—з натиском повторив чоловік сильніше притискаючи лезо до горла хлопця. Якби це не був тренувальний меч, Артур вже давно стік би кров'ю.
-Здаюся—крізь стиснуті зуби прохрипів він і чоловік вмить забрав свого меча.
Артур підвівся і стріпнувши пил з одежі, ошелешено глянув на чоловіка, на обличчі якого тепер завітала іронічна посмішка.
-Як?..—здивовано запитав Артур, перевівши погляд на праву руку незнайомця.—Як ви це зробили?
-Що, хлопче, не чекав, що старий каліка дасть тобі такий шикарний урок покори?—відповів чоловік, ігноруючи Артурове запитання.
-Але як ви зробили цей трюк?—не вгавав хлопець.—У вас вдягнута якась металева рукавиця, чи не так? А ви знаєте ще якісь трюки? Покажете мені? А можна мені з вами тренуватися?
-Краще б тобі ніколи не довелось робити таких трюків—сказав чоловік немов до себе. І голосніше додав:—Ти вже отримав урок на сьогодні, тож вертайся до своїх справ, хлопче, і не лізь де не треба, бо наступним разом тобі може так не пощастити.
-Не вам казати, де мені лізти, а де ні. Хто ви такий, до речі? Я не бачив вас тут раніше.
Чоловік нічого не відповів, лише мовчки обернувся і прихопивши незграбно мечі однією рукою, попрямував до зброярні. Артур терпіти не міг такого ігнорування. Затиснувши кулаки, хлопець подався за ним. Той якраз зник у дверях будинку і Артур недовго думаючи також зайшов у середину.
-Гей, я задав вам питання—сказав хлопець. Чоловік відкладав їхні тренувальні мечі і у напівтемряві, яка панувала у зброярні, Артур міг розгледіти тільки обрис його спини.
Незнайомець важко зітхнув.
-От і причепився ти як реп'ях до собачого хвоста. Вже і прочуханки недостатньо, щоб позбутися тебе? Скажи но, як же мені спекатися від тебе, хлопче?
-Спершу ви відповісте на мої запитання.
Чоловік врешті повернувся до нього і спираючись об довгий дерев'ний стіл, ліниво заклав руки на грудях.
-І чому б я мав це робити?
-Можливо отримавши відповіді я вирішу, що вже час мені спекатися від вас. Виграш для на обох.
Чоловік відповів не відразу. Якусь мить він уважно роздивлявся хлопця.
-Ти не тутешній, чи не так?
-Не вгадали— впевнено відповів Артур.—Я з Тарта і це мій дім.
-Брешеш так само кепсько як і мечем володієш—чоловік криво всміхнувся.—У цьому тобі теж не завадило б потренуватися, та я не даю уроків зухвалим чужинцям.
-Та й не треба—відрубав Артур.—Я тартієць і чудово обійдусь без них.
-От ніякий ти не тартієць. Ти прибув звідкись здалеку, або тебе тримали зачиненим тут в якійсь комірчині подалі від світу, що, дивлячись на тебе, цілком виправдане рішення.
-Дурня! Звідки ви це взяли?
-Місцевий ніколи не ставив би таких запитань—відповів чоловік з блиском в оку.—До того, ти може й добре володієш загальною мовою, але з тим акцентом ти зовсім не звучиш, як місцеві. Отже це я мав би ставити запитання тобі. Хто ти такий і звідки прибув?
-Та нема в мене ніякого акценту!—палко заперечив Артур. Він говорив так само як і інші! Люди з замку, які раніше звернули увагу на його мову, починаючи з мейстра Волдена, мусили мати щось не так зі слухом.
Глянувши на нього чоловік засміявся і це розлютило Артура ще більше. Він був сином Вечірниці, він повернувся з нею на її батьківщину. Це мав бути також його дім, тут він мав бути одним зі своїх. Однак замість очікуваної почуття приналежності, Артурові дісталася латка чужинця. На кожному кроці йому витикали речі, яких він не знав, бо не міг знати виростаючи в далеких краях, або що робив чи говорив неправильно… Кожне таке зауваження болюче нагадувало йому, що він не свій. Що можливо він ніколи не буде своїм…
-Це мій дім і мій острів—уперто заявив він чоловікові.—І я маю право знати, хто ви і що робите у моєму домі.
-Твій?—чоловік здивовано підняв брову.—Може ти ще як Вечірниця представишся?
-Я не Вечірниця. Я її син—Артур.
Чоловік різко вдихнув.
-Що ти сказав?—перепитав він дивно зміненим голосом.
-Я Артур.
-Ні, про матір. Це леді Тартська? Ти Брієннин син?
-Ага, я ж вам щойно сказав. А ви знаєте маму?—запитав Артур з надією. Реакція чоловіка вказувала, що він мусив бути знайомий з мамою. Можливо він зміг би кинути трохи світла на минуле, про яке всі начебто змовилися мовчати.
-Скільки тобі років… Артуре?—запитав чоловік ігноруючи поставлене йому запитання. У тому як він вимовив його ім'я, можна було почути раптову невпевненість і вагання.
-Чотирнадцять—просто відповів хлопець. Щось йому підказувало, що зараз не найкращий момент на кусливі коментарі.
Його відповідь здається позбавила незнайомця дару мови. Він дивився на Артура широко відкритими очима. Раптом хлопець відчув руку на плечі, яка потягнула його до виходу. Від несподіванки він навіть не став опиратися і за мить вони опинилися на зовні у лагідному денному світлі. Незнайомець не відводив погляду від Артурового обличчя, а в його зелених очах появилося щось, чого Артур не міг до кінця зрозуміти.
-Ви досі не сказали мені, хто ви такий—озвався Артур, коли мовчанка почала перетягуватися.—І звідки знаєте маму.
Почувши його голос, чоловік стрепенувся, неначе вирвали його зі свого роду трансу.
-Я був… другом твоєї матері—сказав він незвично охриплим голосом.
-Був? Тобто вже не є?
-Це непросто…—чоловік відвів погляд. Здавалося, що він хотів ще щось додати, але з якогось приводу він не зміг вимовити ні слова.
Артур зітхнув. З мамою ніколи не було просто. Хоча вона тепер стала чуть відкритішою про своє минуле, то Артур здогадувався, що в неї мусить бути ще багато болючих спогадів, про які вона не захоче говорити. Чоловік міг бути одним з них.
-А знаєте, було б значно легше, якби ви врешті назвали своє ім'я. Це ж ніяка не таємниця?
Чоловік відповів не відразу. У його очах Артур виразно бачив вагання і щось, чого він не міг назвати словами.
-Джеймі. Моє ім'я Джеймі—врешті сказав незнайомець, а його голос ледь чутно затремтів.
Як тільки пролунали ті слова, серце в Артура чуть не зупинилося. Це він. Це мусив бути він. Це ім'я переслідувало його від самого початку. Це ім'я він так відчайдушно намагався відшукати у всіх прочитаних книжках, а знайшовши допасувати всі нові факти наче елементи головоломки.
А тепер чоловік з тим іменем стояв прямо перед ним і дивився на нього невпевненим поглядом.
-Ви…—Артур не міг знайти слів. Він глянув на праву руку сера Джеймі. Вона була схована під чорною шкіряною рукавичкою, однак якщо придивитися уважніше, можна було побачити, що вона нерухома. Все збігалося. Артур відчував піднесення і легкість, як ще ніколи у житті. —Це ви… Сер Джеймі Ланістер? Ваша рука, її відрубали. Вона ж тепер золота… Ох, я ж мав відразу здогадатися, що це ви… Як тільки ви зробили цей ваш трюк…
-То ти знаєш, хто я? —з надією в голосі запитав сер Джеймі, а на його обличчі вперше від моменту їхньої зустрічі, появилася тінь справжньої усмішки.
Та перш ніж Артур встиг що небуть відповісти, з другого кінця тренувального майданчика почувся звук кроків і за мить перед ними став один зі слуг з Вечірнього палацу, зігнутий у глибокому поклоні. Обличчя сера Джеймі враз прибрало нейтральний байдужий вираз.
-Ваша величносте. Ми вже приготували все до від'їзду. Осідлані коні чекають у головному дворі—заговорив слуга.
-Добре. Я скоро появлюся там. Ви вільні на зараз.
-Так, ваша величносте.
Ваша величносте? Артур дивився на сера Джеймі, не в змозі рушитись з місця. Він стояв з напіввідкритим ротом, намагаючись усвідомити, що він щойно почув. Сер Джеймі Ланістер? Ваша величність? Чи щойно він розмовляв з Королем Семи Королівств? Чи король збирався вже покинути острів?
-Зачекайте!—крикнув Артур, побачивши, що чоловік збирається до відходу.—Ви що, не залишитеся тут? Ви мусили тільки сьогодні приїхати!
Сер Джеймі чи то король зупинився. Його обличчя, яке ще мить тому прикрашала незначна посмішка, тепер було холодне і позбавлене емоцій. У Артура по спині пробіг дрож.
-Тобто… ваша величність—невпевнено почав він, намагаючись згадати, що розказував мейстер Волден про звертання до королів.—Ем, ваша величносте, ми дуже втішилися… тобто це була б для нас велика честь, якби ви вирішили залишитися в нас на довше—закінчив незграбно Артур і очікувально глянув на короля, чиє обличчя лишалося непорушним. Лише на мить Артурові здалося, що йому затремтіла незначно повіка.
Раптом, не сказавши ні слова, король розвернувся і подався у сторону палацу, а Артур і незчувся, як в місці недавньої радості і збудження, появилася гаряча лють.
-От і це все?!—крикнув хлопець в наздогін чоловікові, який почувши його, лише прискорив кроку.—Ви таки знову покинете нас, чи не так, ...батьку?