Брієнна пошкодувала про свої слова тієї ж миті, як за Джеймі зачинилися двері і до її вух дійшло відлуння його кроків. Частина її хотіла кинутися за ним, сказати, що все те було неправдою, просити вибачення. Однак вона немов приросла до місця, в якому стояла. Чому вона зробила це? Чому хотіла завдати йому такого ж болю, якого він колись завдав її? Чи це мала бути помста за її кривду? Чи так хотіла відплатити за всі страждання, які принесло Тарту її знайомство з ним? Чи вона справді думала, що невимовний біль на обличчі Джеймі якось зменшить її власні муки? Що це відкупить якось кривди завдані ним Тарту? Навіть не ним, а його сестрою.
Чому вона зреагувала саме так? Вона ж змирилася з тим, що сталося. Минуло стільки років… Однак коли він став перед нею, все повернулося. Так, неначе він поїхав лише вчора. Глянувши у його далі красиве обличчя, весь біль і вся лють ожили на ново. Як він міг просто так прийти до неї і заявити, що кохає її? Невже можна бути таким жорстоким? Невже можна було так легко брехати? Як він посмів…
Брієннині думки перервала поява покоївки.
-Вибачте, міледі, я б прийшла раніше, але мені повідомили, що король у вас. Я не хотіла переривати зустрічі. Я б теж попередила вас завчасу, але ніхто не знав про приїзд його величності. Цього разу він не прислав ніякої звістки.
Брієнна лише кивнула і дівчина мовчки взялася за свої обов'язки. Король. Була ще ця невелика деталь. Як Подрик міг таке приховати від неї? Чому ніхто інший не повідомив її? Чи всі змовилися, щоб мовчати? Тільки-но тепер вона зрозуміла звідки походила ця дивна незручність, коли ще на кораблі Под розказував їй про політичну ситуацію у Вестеросі. „Ти казав Серсі вже багато років як не править. Хто зайняв трон після неї?"—запитала тоді Брієнна, а Под закрутився на своєму місці. „Е… трон… тобто влада тепер в руках Джона Сноу"—відповів колишній зброєносець, червоніючи і відводячи погляд. Брієнна тоді не надала тому ніякого значення, їй поглинула розповідь про те, як Корона і особисто сам король докладаються до відбудови острова. Її здивувало, що Джон Сноу так близько взяв собі до серця Тарт. Вона не знала його добре, але всі завжди казали, що це утілення гонору і честі. Та якщо це все була справа Джеймі…
-Еллі,—Брієнна раптом звернулася до покоївки, яка вже майже закінчила наводити лад у її волоссі.—Ти згадувала, що король повідомляє про своє прибуття. А скажи, він часто припливає на Тарт?
-Два рази на рік, міледі-сер—відповіла дівчина усміхаючись.—Всі завжди радіють його візиту і ще заздалегідь починають приготування.
-Радіють?
-Звичайно! Його величність добрий, шляхетний, вродливий…—мрійливо почала дівчина, однак швидко взявши себе в руки, продовжила:—Якби не він, ми не змогли б так швидко піднятися. Кажуть Корона ніколи не цікавилася нами. Тарт завжди був на узбіччі, забутий всіма… Навіть тоді, коли правив король зі Штормових земель.
Брієнна нишком глянула на Еллі, на її сяючі карі очі і легкий рум'янець на щоках. І сліпий зміг би зрозуміти, що почуття юної дівчини до короля виходять поза звичну повагу підданого до монархи.
-Але ж ти знаєш про…—Брієнна завагалася. Дівчина явно створила собі ідеалістичний образ короля Джеймі, однак чи здогадувалася вона про справжню природу чоловіка, якому тепер дісталася влада над ними всіма?—Ти ж мусиш знати про… минуле його величності. Можливо він не такий добрий, як може здаватися.
Еллі в мить нахмурилась.
-Все що я знаю, це те, що його вороги з ненависті готові поширити про нього будь-яку огидну брехню чи наклеп. Але я пам'ятаю його величність ще з раннього дитинства. Він подбав, щоб витягнути нас зі злиднів, дав притулок, дав роботу. Я знаю, що він добра людина. Не можна вірити у все, що говорять про його величність, міледі-сер.
Брієнна не відповіла нічого. „Дівчина засліплена, до неї не пробитися. Така, якою колись була я".
Було пізніше ніж зазвичай, коли Брієнна покинула свої покої. На неї чекали обов'язки. Вони з Подриком запланували об'їзд по довколишніх селах і містечках. Там теж мали зустрітися з фермерами і торговцями. Це не був найкращий час для такої поїздки, але Брієнна не хотіла її перекладати. Вона обіцяла зустрітися з людьми і вони чекали на неї. Як же це виглядатиме, якщо вона не появиться? Як їй тоді здобути довіру і повагу своїх людей?
Однак думками Брієнна була далеко від справ. Можливо їй треба було перемовитися з Артуром і попередити його, щоб не втручався у ніщо, поки її не буде, однак вона вирішила цього не робити. Заборонити щось синові це немов попросити його зробити саме це. Тільки врази ефектніше. Більшу частину дня Артур мав провести з мейстром і Брієнна сподівалася, що цього буде достатньо, щоб до її повернення втримати його подалі від короля.
Под чекав біля брами з осідланими кіньми. Побачивши її, він хоч мав настільки порядності, щоб виглядати винувато.
Брієнна не починала розмови, аж поки вони не опинилися за стінами Вечірнього палацу.
-Як ти міг приховати таке від мене, Поде?—запитала вона, з докором споглядаючи на колишнього зброєносця.
-Я хотів сказати! Чесне слово, я не збирався того приховувати—почав виправдовуватися Под.—Але тоді в хатині, ви так різко мене перебили, коли я згадав про нього, що я засумнівався. Потім ви взагалі заборонили говорити що-небуть хлопцеві і я злякався, що довідавшись правди, ви передумаєте і не захочете їхати. Я вирішив мовчати, поки не настане відповідний момент.
Брієнна зітхнула.
-Ми вже два тижні тут. І ніхто ні словом не промовився. Як же це так?
Подрикова опущена голова дала їй цілу відповідь.
-Пробачте, сер—врешті відізвався Под.—Я не думав, що так вийде. Мені здавалося, в нас ще багато часу до його приїзду. Я хотів приготувати вас до цієї новини. Однак хтось мусив повідомити його раніше.
-Мені… мені сказали, що він сюди часто припливає—промовила Брієнна, намагаючись вирівняти дихання. Вона вже пошкодувала, що одягнула сорочку з довгими рукавами і високим комірцем. Сонце неймовірно парило крізь товсту завісу хмар.
-Так і є. Все, що ви бачите, все що відбудувалося, це все за його наказом і за його золото. І король припливає, щоб особисто наглянути за прогресом.
Брієнна кивнула головою. Чому він взагалі переймався долею тієї скелі серед моря, як сам колись сказав? Почуття провини, що ж і ще? Брієнна ні на мить не повірила, що це могло бути щось більше.
-Як він опинився на троні?
Ця частина історії далі була для неї загадкою. Джеймі ніколи не хотів трону. Він хотів Серсі, яка в свою чергу прагнула влади. Як же це сталося, що на троні опинився саме він, самотній, без сестри?
Под на мить задумався.
-Це було зовсім неочікувано. Я тоді був у Вічнозимі з леді Сансою, коли прийшла звістка про те, що ланістерівська армія з золотим загоном вирушили на північ. Ми почали приготування до оборони, хоч і так всі знали, що це безнадійно. В нас не було ні людей, ні зброї, ні ресурсів, щоб протистояти такому війську. Однак кілька днів пізніше почали приходити нові повідомлення з півдня і кожне з них було більш неймовірне від попереднього. Спершу військо припинило похід на північ, потім почало відступати. Після того була новина про смерть Серсі і на кінець про коронацію нового короля. Ніхто не вірив, що він протримається довго. В нього не було ніякої підтримки крім Західних земель і золотого загону. Однак ніхто не мав теж сили виступити проти і так якось все склалося.
-Я чула люди високої думки про нього— неохоче признала Брієнна, згадуючи не тільки ранішні слова Еллі, а також уривки інших розмов про короля, які дійшли до її вух. Вона тоді думала, що вони стосуються Джона і ні на мить не прийшло їй у голову, що люди можуть мати на увазі кого іншого.
-Хіба тільки простолюд—усміхнувся Под.—Їх не цікавить його репутація чи минуле. Вони вдячні йому за мир, який він тримає, за те, що вони можуть спокійно жити, обробляти землю, починати сім'ї. За те, що король подбав, аби ненаситні лорди не здирали з них шкури. Простолюд захищений і не голодує. Це все, що їм і потрібно від короля. Зате можновладці це вже зовсім інша справа. Лорди, і ті високі, і ті дрібні, далі ненавидять його. Всі знають, що вони кланяються йому в обличчя, намагаючись здобути ласки, більше влади і нові впливи, а за спиною тільки те й роблять, що інтригують, аби позбутися його.
Брієнна мовчала, не знаючи як на це відповісти. Такою була політика.
-Ви бачилися з ним—сказав Под, ні то ствердженням, ні то питанням.
-Так—коротко відповіла вона, сподіваючись поставити край дальшій розмові на ту тему.
Однак це не зупинило Пода перед наступним питанням:
-Чи король залишається тут на Тарті?
-Не думаю. Чому б він мав це робити?
-Хіба він не хоче пізнати хлопця?
Артур. Вона не сказала йому про сина. Брієнна не знала, що стримало її. Чи був це страх, що він не признає хлопця, чи навпаки, що захоче забрати його від неї.
-Я… я не знаю—тихо сказала вона, стираючи з чола краплину поту.
-Зачекайте, ви приховали від нього існування сина?—вражено запитав Под.
Вона не повинна була. Так було неправильно. Однак…
-Не було нагоди про це згадати—промовила Брієнна, вперто вдивляючись у дорогу перед собою. Навіть в її вухах ця відмовка прозвучала жалюгідно і вона не хотіла бачити докору в Подрикових очах.
-Сер Брієнно, я знаю, що він вас скривдив, але мені здається батько має право знати про сина...
-Чому ти його борониш, Поде? Він відмовився від нас в моменті, коли поїхав з Вічнозиму. Він вибрав сестру і свою іншу дитину. Він не захотів нас—промовила Брієнна крізь стиснуте горло. Такою була правда, яку вона прийняла багато років тому. Тільки чому це й досі так боліло?
Подрик зморщив брови.
-Про яку дитину ви говорите?
-Серсі була вагітна його дитиною, коли він прибув у Вічнозим.
-Ви упевнені щодо цього?
-Чому леді Санса мала б мені про це збрехати?
Под важко зітхнув.
-Я не можу знати, що там сталося. Чи була вагітність чи ні. Якщо і була дитина, так як ви кажете, то слід по ній пропав. Єдине, що я можу сказати з цілковитою упевненістю, це те, що Корона не має наслідника. Через це ситуація стає щораз більше напруженою. Ті, які протягом років миру набули влади і впливів, тільки те й роблять, що чекають на момент, щоб сягнути по найвищу позицію. А самі знаєте, що охочих на трон завжди багато. Якщо Корона не зробить нічого, щоб забезпечити спадкоємця, тоді з дуже великою ймовірністю нас чекає ще одна війна за трон...
Нові факти почали складатися Брієнні в голові.
„Якщо випливе інформація про нешлюбного сина короля, це суттєво змінить гру… Якщо його ще легітимізують…—роздумувала Брієнна, сильніше стискаючи в руках поводи.—В яку позицію це поставить Артура? Він же буде першим у лінії успадкування, перешкода на дорозі багатьох людей. Він не готовий до такою ролі. Я й ніколи не хотіла такого для нього. Єдине, чого я хотіла це те, щоб він був у безпеці. А тепер власноруч привезла його на поталу левам, вовкам, колючим ружам…"
Так вони приїхали на місце. Хоч як Брієнна старалася зосередитися, дивний неспокій ніяк не покидав її. Під кінець, вона ледь розрізняла одну зустріч від другою. Все злилося в один довгий ряд нових місць, нових обличь, нескінчених розмов і пропозицій. Єдине, що Брієнні в'їлося в пам'ять, це слова вдячності для короля і шана, з якою говорили про нього. Златорук Справедливий. Так його називали. „Як це може бути про нього—роздратовано запитувала себе Брієнна дорогою назад—коли сам себе він називає ненависним? Як ланістерівське золото так легко купило таку відданість?"
Брієнна і Подрик вдарили коней під боки. Небо щораз більше затягувалося густими, аж чорними хмарами. Гроза була на підході. Вони приїхали до замку, якраз коли починали спадати перші краплини дощу.
-Передайте, будь ласка, Артурові, щоб негайно зайшов до мене у світлицю—сказала Брієнна першому, зустрітому по дорозі до своїх покоїв, слузі. Той кивнув і відразу подався виконувати отримане доручення.
Брієнна тим часом обмила спітніле після дороги обличчя і передягнувшись у свіжий одяг, подалася до світлиці, де мав чекати на неї Артур. Однак зайшовши туди, вона здивовано відзначила, що кімната була пустою. Брієнна підійшла до вікна, яке вже густо вкрилося краплинами дощу. Вона саме роздумувала, як почати розмову з сином, коли двері відчинилися і у світлицю зайшла Еллі, з виразно поблідлим обличчям.
-Мі-міледі-сер…—почала тремтячим голосом дівчина.
-Щось сталося, Еллі?—запитала Брієнна. Покоївка була біла немов крейда. Грози злякалася чи мене?
-Лорд Артур… ми не можемо його знайти—видушила з себе дівчина.
Брієнна похолола.
-Ви перевіряли зброярню, тренувальний майданчик, бібліотеку?.. Він проводить там багато часу…
-Ми всюди дивилися, міледі-сер… І ніде не було його…
-Покличте сюди мейстра Волдена. Якщо натрапите десь на мого сина, також пришліть його сюди—видала розпорядження Брієнна і дівчина миттю вибігла з кімнати.
Залишившись самою, Брієнна обхопила голову руками. Чи міг син просто так зникнути? Чи міг він покинути територію замку і податися десь якраз перед грозою? Артур бував легковажний, але він не був дурний. До того ж яку причину він міг мати, щоб поїхати звідси?
Захеканий мейстер Волден зайшов у світлицю, коли Брієнна закінчувала шосте коло по кімнаті.
-Міледі, ви мене викликали.
-Так, ви сьогодні мали уроки з моїм сином. Де ви його востаннє бачили?
Мейстер нервово почав переступати з ноги на ногу.
-Міледі, лорд Артур не появився сьогодні у моєму кабінеті. Можливо, я мав вам раніше повідомити, але це вже не вперше, коли він пропустив лекції з геральдики.
-Отже ви не бачили його сьогодні?
-Своїми очима—ні. Я послав слуг, щоб знайшли його і мені доповіли, що він на тренувальному майданчику схрещував мечі з його величністю.
О боги. Тільки не це. За вікном блиснуло.
-А потім?—запитала Брієнна, на силу намагаючись втримати рівний голос.
-Не знаю. Опісля його, здається, не бачили—відповів мейстер, а грім приглушив його рипучий голос.—Міледі, ви в порядку? Ви страшенно поблідли.
-Зі мною все добре—нетерпляче відповіла Брієнна. Яке це зараз мало значення, коли її син знов пропав?—Де зараз його величність?
-Я чув, що король покинув замок. Це було десь коло полудня.
Брієнна сподівалася, що після їхньої раннішньої розмови, він не стане затягувати свого перебування на Тарті. Однак він не посмів би забрати з собою її сина. Чи... чи міг Артур добровільно з ним піти?
-М-міледі-сер—озвалася Еллі, яка непомітно прослизнула у світлицю. Небо розсікла ще одна блискавка.—Ми не знайшли лорда, але його величність повернулися недовго перед вами. Він зараз у своїх звичних покоях.
Почувши це Брієннині долоні самовільно затиснулися.
-Веди—було єдиним словом, яке вона спромоглася вимовити. Воно потонуло у гучному громі.