На широкому столі лежали гори розкиданих паперів і документів, призначених для особистого перегляду короля. Однак всі літери пливли у Джеймі в очах. Він вже давно перестав прикидатися, що намагається працювати. Думками він був далеко від державних справ.
Краплі дощу шалено тарабанили по вікнах, а кімнату раз у раз освітлювали блискавки. Ось тобі і Штормокрай. Саме це і завадило Джеймі покинути Тарт. Він вже прибув у порт і зійшов на палубу корабля, коли капітан повідомив, що вони не випливають. Королівський авторитет виявився до нічого. Вперті штормокрайці. „Ви собі можете королювати у Королівському Причалі чи на іншій суші, а на кораблі керую я—говорив старий досвідчений капітан. — І я вам кажу, що ми не пливемо. А якщо вам кортить знайти смерть у Вузькому морі, тоді знайдіть іншого охочого дурня, щоб вас туди доправив". Можливо це було саме те, що йому було потрібно. Щоб його поглинуло море. Однак охочих не зайшлося і в Джеймі не було іншого вибору, як повернутися у Вечірній палац.
Вслухаючись у пронизливе завивання вітру, чи не вперше Джеймі по-справжньому відчув тягар прожитих літ. Після довгих років пошуків, розбитих надій, він віднайшов її, тільки для того, щоб знов втратити. Вона ніколи насправді не була твоєю. Ти безповоротньо втратив свій шанс, коли поїхав з Вічнозиму. На що він взагалі розраховував припливаючи сюди? Що вона пробачить і кинеться йому в обійми? Джеймі думав, що був готовий на її гнів, зневагу. Але не був готовий на це. Всі ті роки думка про неї була для нього розрадою, давала йому сили жити, була неначе світло у пітьмі. Тимчасом він для Брієнни був ніким, вона не хотіла знати його, вона шкодувала, що він взагалі появився на її шляху. І хоча Джеймі переконував себе, що це те, на що він заслужив, все у ньому помирало знов і знов.
І був ще хлопець. Ще один сюрприз того дня. Зухвалий, впертий, талановитий, імпульсивний. Його син. Артур. У цьому і сумнівів бути не могло. Як він одразу не побачив? Хлопець був дещо вищою і веснянкуватою копією його самого з юнацьких літ. Його син. Про існування якого Джеймі і не здогадувався. Існування якого Брієнна приховала від нього. Якби ж він тоді знав, що залишає її не саму, він ніколи не поїхав би. Начхати на всі війни, божевільних королів і королев, захланних лордів, бісових, всезнаючих калік. Джеймі залишився б з жінкою, яку кохає, одружився б з нею, якби вона захотіла його. Він знайшов би інший спосіб, щоб захистити її і їхнього сина. Вони були б сім'єю. Та замість того він вибрав тричі прокляту честь і обов'язок.
Раптом на коридорі пролунали швидкі кроки і за мить двері до його покоїв безцеремонно відчинилися і у світлі блискавки в них повстала Брієнна. Бліде обличчя, затиснуті губи і долоні не віщували нічого доброго. „Вона не з поцілунками до мене прийшла."
Джеймі підвівся.
-Сама міледі Вечірниця завітала у мої скромні покої? Яка честь—привітав він її з кривою посмішкою.—І чого ж ви шукаєте у такому низькому товаристві? Згадали як нам добре колись було? Скажіть лише слово і я до ваших послуг. Дбати про підданих—мій королівський обов'язок.
Вираз на Брієнниному обличчі був точнісінько такий, як роки тому у Річкових землях, коли вона з усіх сил намагалася його не вбити або хоча не зацідити по пиці.
-Де він?—з натиском промовила вона.
-Ви про кого, моя леді?
-Не прикидайся. Востаннє його бачили з тобою. Тому я ще раз запитую. Де він?
-Юрба людей бачиться зі мною кожного дня. Треба детальніше, моя леді.
-Артур—сказала Брієнна рішуче, хоч Джеймі виразно помітив мить вагання перед тим, як вона вимовила це ім'я.—Мені доповіли, що ви бачилися з ним сьогодні на тренувальному майданчику.
-Артур. Здається пригадую. Золоте волосся, зелені очі, зухвалий, вправно володіє мечем у лівій руці. З самого опису можна було б і зі мною переплутати.
Джеймі очікувально подивився на Брієнну, однак та стояла непорушно немов статуя.
-Знаєш, хлопець сказав мені одну цікаву річ—він неспішно підійшов до столика і поволі, на скільки дозволяла незграбна ліва рука, налив келих вина.—Він заявив, що він твій син.
Брієнна глибоко вдихнула повітря, так начебто збиралася щось сказати, але слова застрягли у горлі.
-Коли ти збиралася розповісти мені про сина, Брієнно? Чи взагалі збиралася зробити це?
-Ви не батько моєму синові—врешті озвалася вона.
-Звичайно, бо єдине, що я можу, це плодити дітей—гірко відповів Джеймі.—Всі з мого сімені, але жодному я не батько.
-Це лише ваш вибір.
Його вибори. Все його кляті вибори.
-Чого ти тут, Брієнно? В мене склалося враження, що не моєї компанії ти шукаєш. Чи так це ти вирішила повідомити мене про існування сина?
-Що ви зробили з Артуром?
-Дав батьківської прочуханки—знизав плечима Джеймі, силкуючись на буденний тон. Насправді згадка про зустріч з сином заливала його хвилею сорому і злості на самого себе. Прихід слуги в мить нагадав йому, що він є ніким на острові і його не хочуть тут бачити. Брієнна не хотіла його поруч, не хотіла його і поруч сина. ЇЇ слова ще досі ятрили серце і він повівся як безжалісний виродок і все зруйнував. Хлопець, син, який здається зрадів почувши його ім'я, тепер мусив його ненавидіти. І заслужено. Джеймі колись покинув його матір і його самого. А потім через свій егоїзм і образу, готовий був зробити це вдруге. Хто б хотів мати за батька такого мерзенного чоловіка?
-Його не бачили від моменту вашої зустрічі. Потім ви поїхали й повернулися сюди.
-Знаєш, було б значно більше користі, якби ти приставила хвіст до хлопчака, а не до мене. Зберегло б мене від ще однієї, вельми приємної розмови з тобою.
-Зараз не пора на жарти, сер.
-А ти хіба серйозна, Брієнно? Ти думаєш я його за пазухою сховав? Ходи, перевір, якщо не віриш.
Брієнна не зрушилася з місця.
-Ти справді гадаєш, що я б вкрав у тебе сина? Ти такої низької думки про мене? Хоч після того, що я почув зранку, мене це не повинно дивувати.
Ще одна блискавка прошила небо і за нею ж одразу пролунав потужний грім.
-Тоді я піду вже. Вибачте, що потурбувала вас, ваша величність.
Брієнна обернулася і попрямувала до виходу.
-Брієнно, зачекай!—Джеймі гукнув за нею услід, але його слова злилися з завиванням вітру і періщенням дощу. Не довго думаючи він подався за нею. Брієнна вже майже досягнула дверей, коли ліва рука Джеймі зловила її зап'ясток і різко розвернула лицем до себе.
-Зачекай!
Дівка з викликом подивилася йому в очі і скерувала свій крижаний погляд на його долонь затиснуту на її зап'ястку. Джеймі неохоче відпустив її і тієї ж самої миті заскучав за теплом її шкіри під своїми пальцями.
-Ти не можеш знайти сина—він старався говорити спокійно, немов до сполоханого звіра, який кожної миті може почати пручатися.—Де ви шукали?
-Усюди, де Артур буває. Безрезультатно.
-Він, мабуть, десь тут. Ми перешукаємо весь замок. Кожне приміщення, кожний куток. Ми знайдемо його.
-Я боюсь він покинув Вечірній палац і його застала буря. Я мушу… я мушу…
-Брієнно…—почав Джеймі, але замовк, не знаючи, що далі сказати. Їй непотрібна була втіха чи розрада. Не від нього.–Ти нікуди не підеш в таку грозу.
-Не піду? Та може бути мій син!
-Це і мій син! Гадаєш мене не хвилює його зникнення? Поки не перешукаємо замку і не виявиться, що його нема, я нікуди тебе не пущу.
-Ти мене не пустиш? Ти б тільки спробував.
-Брієнно, ти знаєш, що я можу—застережливо промовив Джеймі, наближаючись до неї на крок.—Не змушуй мене робити чогось, чого потім я і ти шкодуватимемо.
Брієнна дивилася на нього оцінювальним поглядом, немов намагаючись з'ясувати на скільки серйозними були його слова. Джеймі не відводив погляду. Врешті, після кількох довжелезних хвиль, вона кивнула і вони разом покинули королівські покої.
Джеймі наказав зібрати всіх мешканців замку і видав їм чіткі розпорядження, як і в якому порядку шукати. Він сам також долучився до пошуків, на превелике Брієннине здивування, якого вона навіть спробувала приховати. „Не дивись так на мене дівко—не в змозі стримати посмішки, сказав Джеймі.—Ти гадаєш я ще раз вишлю тебе саму на пошуки зниклої дитини? В мене більше нема таких чудових дарунків на дорогу, тож лишаюся тільки я за компанію". І так наступних кілька годин, пліч-о-пліч вони провели перечісуючи кожен куточок Вечірнього палацу. Безрезультатно. Кожне пусте приміщення поглиблювало морщину між Брієнними бровами, а Джеймі старався не помічати, як крижана хвиля заливає його нутрощі.
Обійшовши все двічі, всі залучені у пошуки слуги, скупчилися біля Джеймі, в очікуванні на дальші розпорядження. Це не могло тривати довго, поки він розбирався з ними всіма, однак цього виявилося достатньо, щоб Брієнна, з якої він до того не зводив очей, зникла. Звичайно, вперта дівка робить все по-своєму. Вилаявшись, Джеймі кинув усе і крізь грозу подався у єдине місце, де вона зараз могла бути. Так як і припускав, він знайшов Брієнну у стайні, сідлаючу коня.
-Ти куди зібралася?—крикнув Джеймі, намагаючись пробитись через рев грози. Дерев'яні двері стайні шалено билися об кам'яну стіну.
-Я від початку знала. Він не в замку. Я мушу знайти його.
-Ти геть зовсім здуріла, дівко? У такій зливі й темряві ти не побачиш його, навіть якби він в тебе перед носом появився.
Назовні знов вибухнув потужний грім, від якого у вухах аж позакладало. Кінь, якого сідлала Брієнна з переляку став дибки.
-Зупинись, Брієнно. Тільки гроза хоч трохи вщухне, ми поїдемо разом.
-Вам не треба клопотатися—крикнула вона у відповідь, заспокоюючи стривожену тварину і прив'язуючи її назад до стійки.
Джеймі тимчасом з трудом спромігся зачинити двері стайні на засув. Шум бурі незначно принишк.
-Ти не заборониш мені переживати за власного сина.
Брієнна не відповіла нічого. Вона стояла навпроти нього склавши руки на грудях. Лиш тепер Джеймі помітив, що вона тремтіла від холоду. Дорогою сюди її тоненька блакитна сорочка промокла геть зовсім наскрізь, щільно прилипаючи до тіла. Не задумуючись Джеймі почав розщіпати застібки свого довгого шкіряного плаща.
-Що… що ви робите?— запитала Брієнна, намагаючись приховати цокотіння зубів.
-Та тут задихнутися можна—відповів Джеймі вивільняючи з рукава свою золоту руку.
Він невпевнено підійшов до Брієнни.
-Візьми—просто сказав він.—Ти замерзаєш.
-Ні, не треба. Я в порядку.
Одежа зависла між ними. З її країв почали скапати краплини води, але середина залишалася настільки сухою, щоб могти хоч трохи її зігріти.
-Ніколи не уміла добре брехати—усміхнувся Джеймі.—Чому ти завжди намагаєшся відштовхнути кожен добрий вчинок?
-Нема доброти для таких як я.
-Ти раниш мій лицарський дух. Візьми.
-Не треба.
-Брієнно, ти не зможеш нікуди поїхати, якщо задубієш тут. Візьми.
Якийсь час Брієнна немов розважала його слова, та не знайшовши ніякого аргументу, невпевнено ступила крок вперед. Джеймі виступив назустріч і незграбно закинув плащ на її плечі. Вона інстинктивно витягнула руку, щоб допомогти йому з завданням. Їхні долоні на мить зіткнулися і Джеймі відчув неначе іскри пройшли між ними.
Закутавшись у плащ, Брієнна миттю відступила від нього подалі.
-Здається найкраще буде, якщо ми перечекаємо тут. Мені не дуже кортить висувати зараз носа назовні—сказав Джеймі, розсідаючись на купі сіна.—Ти також сідай, почувайся як у себе у розкішних тартських стайнях. Ти ж не хочеш простояти цілу ніч? Вмощайся якомога зручніше.
Хоча Джеймі не бачив добре у темряві її обличчя, він міг уявити, як Брієнна закочує очі.
-Гроза скоро має закінчитися. Такі сильні ніколи не тривали довго.
-Не хочу тебе розчаровувати, дівко, але це пекло триває вже кілька годин і не послабилось ні на мить. Не виглядає, що воно скоро вщухне.
Брієнна не зрушилася з місця і не відповіла нічого. Якийсь час вони провели мовчки, оточені звуками грози і іржанням переляканих коней. Врешті Брієнна здалася і присіла на край купи сіна, якомога далі від нього.
-Ми не мусимо мовчати—відізвався раптом Джеймі, якому почала вже набридати та її вперта мовчанка.—Розкажи мені що завгодно. Наприклад чому ти покинула Вічнозим для початку.
-Вам це, мабуть, не буде цікаво.
-Ех, я й забув якою розмовною ти вмієш бути. Навіщо мені ставити запитання, якщо відповідь мене не цікавить?
-У вас можуть і інші причини бути.
-І які ж, якщо не таємниця?
-Не мені це знати. Я раз уже помилилася гадаючи, що знала вас.
-Мабуть таки помилилася.
Джеймі поволі починав шкодувати, що знов почав з нею розмову. Однак це не спинило його, щоб відізватися знов.
-Покидаючи Вічнозим, я і не здогадувався, що залишаю тебе з дитиною.
-Я знаю. Ви не хотіли дитини від мене, я добре пам'ятаю, що ви намагалися уникнути цього.
Почувши це, Джеймі глибоко зітхнув. Чому вона завжди все перекручувала? Чому завжди все сприймала не так?
-Як це так, що ти все знаєш краще від мене?
Цього разу Брієнна не клопоталася, щоб відповісти. В темряві Джеймі здалося, що вона тільки знизала плечима.
-Я хотів взяти тебе за дружину, якщо ти мене прийняла б. Я хотів дітей з тобою, я хотів мати сім'ю з тобою. Того одного разу хотів, щоб все було по правильному—вирвалося йому. Він не планував цього говорити, але вона мусила знати, мусила розуміти.
-Якщо це так, то ви зовсім не з того почали.
Джеймі розсміявся.
-Я слабкий чоловік, не встояв перед твоїми чарами, дівко.
-Припиніть. Це нічого не значило, все це була ілюзія…
-Ні, Брієнно. Все було справжнім.
Здається вона хотіла щось сказати, але передумала напівслова.
-Якщо ти хотіла нагадати, що я брехун і ти не віриш мені, то не клопотайся. Я ще не забув нашої ранішньої розмови.
Джеймі відчув, як Брієнна закрутилася на своєму місці.
-Я…—почала вона невпевнено.—Джеймі, я не…
-Не треба—він різко урвав її. Він не хотів знов того слухати. Його втомило вже її постійне нагадування, який з нього безчесний, брехливий негідник. Мабуть так і було, однак він це чудово знав і без неї.
Брієнна замовкла і Джеймі швидко використав нагоду, щоб змінити тему.
-Розкажи мені про сина.
Минали хвилини, а єдиною відповіддю на його слова був свист вітру і рев грози. Джеймі почав сумніватися, чи вона взагалі почула його, коли до його вух дійшов її тихий голос.
-Що ти хочеш знати?
-Все—просто відповів він.—Я бачив його лише протягом години і крім того, що він зухвалий, впертий, непогано володіє мечем і успадкував ланістеріський вигляд, я не можу більше нічого сказати.
І на його превелике здивування, Брієнна почала розказувати. Про народження хлопця на борту корабля, про його дитячі роки, як зробив свій перший крок і про перше сказане слово. Як Артур вперше взяв у руки меч, і про тренування, і про його науку… Всі ті моменти, у яких він повинен бути присутній. Усі речі, які він пропустив. Йому знов не довелось тримати свою дитину на руках, навчати боротьби на мечах і їзди верхи, радіти перемогами хлопця і втішати його при невдачах…
На зовні досі гриміло й дощило, коли Брієнна закінчила. Вони відвернулися від себе спиною і більше не говорили. В певний момент Джеймі здалося, що він вчуває стримуване схлипування і він на силу змусив себе залишитися на своєму місці. Він не знав скільки часу пролежав у темряві, коли крізь звук дощу він почув Брієннине рівне дихання. Так тихо як міг, він підвівся з купи сіна і навпомацки знайшов якусь верету. Тканина була шорстка і місцями протерта, але навіть це було краще, ніж нічого. Джеймі навшпиньки підійшов до скуленої і загорнутої в його плащ Брієнни. Обережно, щоб її не розбудити, він накрив її рядном і сам, пильнуючись, щоб не торкнутися її, поволі приліг поруч. Його думки полинули у їхню спільну кімнату у Вічнозимі. Він згадував, як вони лежали біля себе під грубими хутрами, сп'янілі від вина і від кохання. Як він обнімав її і пригортав близько до себе і як вони засинали переплетені, немов одне ціле. Джеймі запряг всю свою силу волі, щоб зараз не зробити того самого. Дослухаючись до її рівного дихання і крапель дощу, які билися по даху, він врешті поринув у неспокійний сон.