Артур гнав коридором Вечірнього палацу. Він запізнювався на сніданок. Не досить, що цього дня він встав пізніше, ніж зазвичай, то заспаний і у поспіху прибути на місце перед мамою, він переплутав незліченні коридори Вечірнього Палацу. Поки він помітив, що це не та дорога, всі шанси прибути на час випарували немов краплина води на розпеченому камені.

"Цікаво чи вони встигнуть на час?"—подумав Артур. Попереднього дня він до пізнісінької ночі простирчав біля вікна, яке виходило на головну браму Вечірнього палацу, вичікуючи моменту повернення батьків. Він сподівався побачити якісь підказки, як вони провели день після того, як він покинув їх . Артур аж горів з цікавості знати чи його план спрацював, адже він чуть з себе не виходив, щоб дати їм трохи часу на самоті і якось змирити їх. Бо всупереч усьому, що сталося, Артур вірив, що його батьки далі кохають одне одного. Це було очевидно для всіх, окрім хіба них. Батько не знав, як сильно мама побивалася через його від'їзд, як кликала його по ночах і благала, щоб він повернувся. Він не бачив, як його другий від'їзд засмутив її, хоча вона так сильно намагалася це приховати. Як згас її погляд і якою пригніченою вона була.

А мама теж не була кращою, коли це стосувалося батька. Вона немов не помічала, як батько дивився на неї. Яким уважним він ставав, коли вона опинялася разом з ним в одному приміщенні. Яким глибшим ставав його голос, коли він звертався до неї. Вже не згадуючи про те, що батько відрікся корони заради неї.

Це була любов, стільки було для Артура ясно, та перед тим, як почати діяти, він мусив з'ясувати, що саме сталося багато років тому у Вічнозимі і наскільки все було серйозно, що навіть тепер, незважаючи на почуття, воно далі тримало батьків на відстані. І тут сер Под виявився неоціненною поміччю. Він, як мамин зброєносець, в тамтому часі мусив знати її, як ніхто інший. І він теж став свідком першого роману батьків, результатом якого і була Артурова поява на світі.

Артур декілька днів роздумував, як найкраще підійти з тим питанням до Пода, однак в кінці все вийшло значно легше, ніж очікувалося. З допомогою двох пляшок вина, Артур зміг витягнути багато подробиць, які тільки утвердили його в переконанні, що треба діяти.

Добігши врешті до їдальні, Артур зупинився перед дверима. Відхекавшись і вирівнявши дихання, він відчинив двері.

-Доброго ранку!—голосно привітався він, заходячи всередину.

Те що Артур побачив у їдальні аж ніяк не покращило йому настрою. Батьки і Под сиділи на своїх звичних місцях. Що гірше, вони навіть не дивилися на себе. Чи міг він аж так прорахуватися у своїх здогадах?

-Доброго ранку—відповіла мама.—Ми тут зачекалися на тебе.

-Ви могли й починати…

-Добре, наступним разом так і зробимо—засміявся тато.

Артур всівся у крісло і наклав собі величезну гору каші. Хоч як йому кортіло запитати про те, як батькам минув вчорашній день, він вирішив стриматися і почекати, аж вони самі про це заговорять. Якщо все склалося так, як Артур задумав, і мама з татом помирилися, вони обов'язково повідомлять про цю чудову новину свого сина, чи не так? Однак на Артурове превелике розчарування, батьки поводилися так, якби нічого не сталося. Вони буденним тоном розмовляли про плани на сьогоднішній день.

Артур не міг дати віри. Невже його чудова ідея так епічно провалилася? "Щось таки мусило статися за весь цей час, коли їх не було—вперто переконував він сам себе,—тільки що?"

-Сподіваюсь вчорашній вечір був вдалим для вас—сказав Артур невинним тоном, нишком поглядаючи на маму і на батька у пошуках будь-яких ознак, які могли б свідчити про якийсь розвиток подій.—Бо наш день з сер Подом пройшов дуже продуктивно, правда сер?

-Т-так, звичайно—промимрив Под, а Артур ледь стримався, щоб не закотити очей. Хіба тільки Под мав цілком реальні шанси, щоб позбавити маму титулу найгіршого брехуна Семи Королівств.

Хоч насправді те, що сказав Под не було цілковитою брехнею. Їхній день насправді був насичений, тільки не зовсім так, як Артур дав знати батькам. Адже вчора ніякий корабель не припливав і вони з Подом, не маючи кращого діла, майже весь час провели у шинку. Не те, щоб Артура тягнуло на випивку. Якщо по правді, то від останнього разу він і далі не міг дивитися у сторону вина, не те щоб його пити. Однак місцева корчма була чудовим місцем для пізнання людей, їхньої ситуації і їхніх думок про все, що відбувалося. І найрізноманітніших пліток, звісна річ.

Цікаво було чути, що люди й надалі обговорювали нещодавну і зовсім неочікувану заміну на троні. Багато хто задумувався, як це вплине на їхнє життя на Тарті. Чи новий король буде так само турбуватися про острів, як його попередник? Чому король Джеймі пішов? Чи це було його рішення чи результат змови Таргарієнівських прихильників? І яку роль відіграла у тому леді Тартська і її син, який, як подейкували, був так разюче подібний на його величність?

Артур з Подом добряче посміялися, сидячи у найтемнішому куточку приміщення і слухаючи найрізноманітніших версій про те, що могло колись відбутися між леді Вечірницею і королем. Більшість правильно здогадувалася про те, хто був батьком їхнього майбутнього лорда і відкрито спекулювала про те, коли ж їм очікувати великого весілля і пишного бенкету на острові.

"Я ж роблю, що можу—думав Артур дорогою до палацу.—Якщо цей план не спрацює, то я вже й не знаю, що мені далі чинити."

-Я рада це чути—з роздумів вирвав його мамин голос,—однак наступним разом треба відповідальніше ставитися до того що, кому і коли ти обіцяєш.

Артурова ложка завмерла на півдороги до рота. Чи він правильно розчув гнів у маминому голосі? На жаль її обличчя ані не підтверджувало, ані не заперечувало його здогаду. Артур перевів погляд на батька, але той якраз підняв келих з водою до рота.

Под неспокійно закрутився на місці.

-Я вибачаюсь—почав Артур обережно, невпевнений, як розуміти мамину раптову зміну настрою.—Але я просто хотів вчинити так, як мені здавалося буде правильно.

"І якось звести вас разом при нагоді."

-Це похвально, сину—сказав батько, киваючи головою.—Однак ми з Брієнною сподівалися, що зможемо провести трохи часу разом з тобою.

"Ви мали з собою миритися, а не зі мною балакати"—чуть не вирвалося Артурові. Невже вони не зробили вчора ніякого прогресу у своїх відносинах? Що ж вони тоді робили цілий вечір? Тільки б не сварилися.

Артур запитально поглянув на сер Пода, сподіваючись, що може той хоч щось розумів з того, що відбувалося, але Под тільки незначно покрутив головою, беручись за свою порцію каші.

-Мені приємно бути такою бажаною персоною—сказав Артур легким тоном, намагаючись приховати розчарування.—Але ж ви не нудьгували там без мене, чи не так?

Мама раптом знайшла щось неймовірно цікаве в своїй тарілці, а батько знов засміявся.

-Трохи таки й понудьгували, чи не так, Брієнно?—тато значуще підняв брову.

-Джеймі!—мама раптом встала від столу.—Мені потрібна буде твоя порада відносно південних шахт. Зараз, якщо не заперечуватимеш.

-Хто я тут, щоб вам перечити, леді Вечірнице—батько розвів руки.—Сину, Поде, вибачайте, але справи викликають.

Батько підвівся з-за столу і підморгнувши їм, швидко покинув приміщення услід за мамою.

-Що це було?—запитав ошелешений Артур, коли зачинилися двері їдальні. Мама ще ніколи не поводилася так дивно.

-І уявлення не маю—знизав плечима Под.—Але здається, що ти міг щось намішати.

-Думаєш? Мама виглядала на трохи засмучену, тільки тепер я не впевнений через мене чи через батька—задумано сказав Артур, в голові починаючи вже складати план наступних дій.—Тепер головне довідатися, що саме там відбулося, бо без того я не знаю, як мені…

-А може не варто більше втручатися у це?—засумнівався Под.—Це їхні відносини і можливо ми не повинні лізти у них…

-Це мої батьки, Поде—з натиском сказав Артур, так, начебто визнання того факту дійсно давало йому право на такі дії.—І ти сам казав, що вони люблять один одного. Треба просто трохи підштовхнути їх у правильному напрямку. Ось і все.

Под явно не виглядав на переконаного.

-Артуре, ти вже пробував і сам бачиш, що воно може піти не зовсім так, як задумано. Якщо ти ненавмисне погіршиш те, що вже є...

-Ні, я знаю, що роблю—упевнено відповів Артур.—Мені просто треба трохи часу, щоб обдумати, що далі. Ти зі мною?

Под важко зітхнув.

-Зараз той момент, коли я скажу тобі, що не варто того робити, а ти і так мене не послухаєш?

-Саме так, Поде, ти швидко все затямив. Отже ти зі мною чи проти мене?

-З тобою, але тільки для того, щоб ти більше нічого не зіпсував.

Почувши це Артур всміхнувся.

-За це не переживай. Я щось придумаю—сказав він і не чекаючи на відповідь, подався на свої заняття.

День тягнувся довше, ніж зазвичай. Артур ніяк не міг зосередитися на своїх уроках, думки постійно втікали до вчорашнього дня. Що відбулося між батьками? І що йому чинити далі? Може Под все-таки мав рацію і батьки самі зможуть все вирішити без їхнього втручання?

Тільки-но закінчилися всі лекції, Артур і незчувся, як ноги понесли його на тренувальний майданчик. Йому треба було зібратися з думками, виключити все на мить, а нічого не давало такої прозорості, як тренування зі зброєю у руках.

Скинувши з себе камзол і взявши два мечі у руки, Артур розпочав свої вправи. Кожен його рух був граційний і вправний. Мечі відчувалися немов продовження його рук. З ними, він почувався живий, як ніколи.

Післяобіднє сонце пригрівало. М'язи приємно пекли від напруження, а краплини поту вільно стікали вниз по обличчі. Артур зупинився і відклав мечі. Він напився води з принесеної собою баклажки. Втамувавши спрагу, решту він вилив собі на голову. Вода стекла на сорочку, приємно схолоджуючи тіло.

Артур втер обличчя долонями. Це було те, що треба. Він вже знав, що робити і цього разу йому точно вийде все виправити…

-М-мілорде—за спиною пролунав тихий дівочий голос. Артур мимоволі затремтів. Він не мусив дивитися, щоб знати, хто це.

-Вітаю, Еллі—сказав він відвертаючись і обдаровуючи русокосу дівчину яскравою посмішкою. Великі карі очі в мить опустилися, а її щоки запалали червоним рум'янцем.

Артур підійшов до неї ближче. Вони не мали нагоди поговорити від моменту їхньої останньої зустрічі у садах. Артур саме збирався прокрастися нишком на терасу, щоб оцінити розвиток подій між мамою і татом. Він не збирався підслуховувати їхніх розмов, ні, це не було б в порядку. А от просто здалека глянути, що там відбувається, це ж нічого поганого, чи не так? Однак напівдорозі він випадково зіткнувся зі служанкою, яка поверталася з городу з кошиком повним зілля і зібраних овочів, який від зіткнення випав її з рук, а все що було в ньому покотилося по землі.

Незважаючи на її заперечення і запевнення, що все в порядку, Артур тоді кинувся допомогти все зібрати, а коли все було готово, він ще й наполіг, що віднесе все до місця призначення. Опинившись на порозі комірчини, Еллі взяла від нього кошик і подякувавши йому легесеньким поцілунком у щоку, швидко зникла за дверима, залишаючи отетерілого Артура назовні.

За кожним наступним разом, коли їхні шляхи пересікалися у замку, обличчя дівчини ставало кольору ланістерівського червоного стягу, а її очі засоромлено опускалися. В свою чергу Артур ніколи не пропускав нагоди, щоб підморгнути чи широко до неї всміхнутися. Потім, ночами він лежав у своєму ліжку, згадуючи ніжний дотик її губ на своїй щоці і задумуючись, якби це було відчути колись справжній поцілунок.

-М-мілорде, мене прислали з дорученням. Його величність… тобто лорд Джеймі хоче бачити вас у своїх покоях.

Артур зморщив брови. Батько ніколи не викликав його в такий спосіб.

-Добре, перекажи, що я скоро появлюся.

-Мені сказали передати вам, щоб ви прийшли негайно.

Це було ще дивніше і Артур, керований не тільки наказом, але й наростаючою цікавістю, попрямував до замку. По дорозі зайшовши у свою кімнату і швидко помінявши мокру сорочку, він подався до світлиці батька.

Про що могло йтися? Чи Артур провинився чимось? Він не пригадував собі нічого такого, ну хіба що вчорашній випадок. Але хіба батько міг за таке гніватися? Навпаки, він здавався задоволений можливістю залишитися з мамою наодинці. Хіба що мама не поділяла його почуттів…

Артур глибоко вдихнув, намагаючись зібратися з думками і упевнено зайшов у батькову світлицю. На його превелике здивування, мама також там була. Вона сиділа поруч тата за широким столом. Перед ними лежав запечатаний сувій пергаменту.

-Ти знов не постукав, Артуре—сказала мама, зітхаючи.—Слід було б уже запам'ятати.

Такий початок розмови не віщував нічого дорого.

-Та забулось. Мені сказали, що ви, тату, хочете мене бачити. Негайно. Отже я й поспішив.

-Добре, сідай—коротко кинув батько. Серйозний вираз на його обличчі був геть зовсім не подібний до посмішки, яку Артур звик бачити за останні кілька тижнів.

Без зайвого слова, Артур зайняв місце навпроти них. Батьки обмінялися поглядами. Артур не пропустив, як мама незначно кивнула головою, даючи батькові знак, щоб продовжувати.

-Ти, мабуть, думаєш, навіщо ми викликали тебе тут—почав батько після короткої паузи.—Є певна справа, яку ми мусимо обговорити з тобою. Йдеться про вчорашній день.

-А що з ним?—не втримався Артур. Невже йому хотіли зараз вичитати лекцію стосовно відповідної поведінки?

Батьки знов обмінялися поглядами і цього разу заговорила мама:

-Артуре, ти вже майже дорослий і ти повинен розуміти, що деякі справи тебе не стосуються. Особливо відносини між мною і твоїм батьком. Я б не хотіла, щоб ти більше у це втручався.

-Але я нічого не зробив—відповів він упевнено.—Навіть уявлення не маю про яке втручання ти говориш.

-Та невже?—батько підняв брову.—Однак незалежно від того, чи твої дії були заміряні чи ні, тобі доведеться змірятися з їхніми наслідками...

Наслідками? Чи це означало покарання?

-Тату, але…

-Не перебивай, будь ласка, батькові. Це не все, що ми маємо тобі сказати. Джеймі?

Батько усміхнувся до неї і прокашлявшись продовжив:

-Отже, що Брієнна хоче змусити мене сказати, це те, що вчора ми дійшли з нею до певного порозуміння…

Батьків голос завис у повітрі.

-І?—Батькові явно занадто подобалося тримати Артура в невпевненості.—Ви вирішили відправити мене звідси? Чи придумали якесь інше покарання?

-Ні—сказала мама, посміхаючись.—Це зовсім не те, що ти думаєш. Твій батько хоче сказати, що вчора він зробив мені пропозицію, а я її прийняла.

-Звичайно, що прийняла. Я вмію бути дуже переконливий, коли захочу—засміявся батько цілуючи маму у щоку.

-Джеймі!—скрикнула вона з обуренням.

-Що?—невинно запитав він.—Тобі треба звикати. Від сьогодні я це робитиму постійно.

-А зараз можеш на мить спинитися?

-Ти цілий ранок примусила мене це робити. Як довго мені ще доведеться терпіти?

-Джеймі, ми не самі…

Артур сидів отетерілий, не в змозі вимовити ані слова. Хіба могло все вийти так легко? Вони жартували, чи не так? Такий жарт був якраз у стилі батька, але мама?

-Ви мене розігруєте.

-Та ні—засміявся батько.—Це цілком серйозно. Брієнна погодилася.

-На що?—тупо запитав Артур.

-На весілля, звісна річ.

В першу мить Артурові здалося, що він перечувся. Невже це відбувалося насправді? Невже все спрацювало? Він переводив погляд між мамою і батьком. Їхні обличчя зі щасливими посмішками і сяючими очима здавалися тепер чи не вдвічі молодшими.

-Нічого не скажеш, сину?—запитав батько, тепер явно стурбований браком Артурової реакції.

-В таких ситуаціях заведено висловити свої привітання, але дивлячись на вас, мені дещо інші слова спадають на думку—сказав Артур стримано і зробив паузу. Тепер була його черга насолоджуватися схвильованими виразами на їхніх обличчях.

-І які ж?—запитала мама невпевнено.

Тут Артур не зміг стримати широкої посмішки, яка завітала на його обличчі.

-Нарешті—прямо сказав він.—Нарешті. Я вже не міг дивитися, як ви двоє сохнете від любові і нічого з тим не робите. Ще трохи і я сам потягнув би вас у септ. Це було б видовище. Тому я тішуся, що ви нарешті, самі вирішилися на цей крок. Якщо це принесе вам щастя, тоді я щиро радий за вас.

-То ти схвалюєш?

-А без мого схвалення ви цього не зробите?—Артур вигідніше розсівся на кріслі і заплющивши очі, відкинув голову назад.—Я тут як король. Тату, чи так відчувається влада?

-Десь так—засміявся батько у відповідь.—Хоча для точніших відчуттів тобі ще треба закути руки й ноги у кайдани й начепити корону.

-Не дуже привабливу картинку ти змалював—сказав Артур, повертаючись до звичайної пози.—То коли весілля?

Батьки глянули на себе, але відповів тато:

-Про мене, то могло б бути і сьогодні, але Брієнні потрібно більше часу, щоб причепуритися й таке. То ж я гадаю, що завтра.

Почувши це мама закотила очі.

-Ти ж знаєш, що так не вийде. Ми вже говорили, що навіть скромну церемонію треба приготувати…

Батько зітхнув.

-Буде як захочеш, тільки не змушуй мене ще довше чекати. П'ятнадцять років тільки це й роблю…

Настав вже вечір, поки батьки дійшли до згоди і вирішили, що урочистість відбудеться за два тижні. Це було достатньо часу, щоб приготувати все за маминими словами і найдовше, на скільки батько погодився все відкласти.

-Є ще щось, що ми хотіли б з тобою обговорити—раптом сказав тато.

-І що це?

-Ти.

-Я?—Артур здивовано підняв брови. Він вже виразив свою радість від надходящого весілля і обіцявся докласти всіх зусиль, щоб допомогти батькам з його організацією.—А що зі мною? Мене ви теж хочете одружити з кимось? Загалом я не проти, та це трохи зарано на такий сюрприз, не думаєте?

-Я ще не мав часу роззиратися тобі за нареченою, бо був цілковито зайнятий залицянням до своєї. Але ти й без мене впораєшся з цим завданням, коли прийде час.

Артур теж сподівався, що одного дня йому дозволено буде одружитися з тою, яку покохає. Однак наслухавшись мейстрових оповідей про необхідність утримання позиції сім'ї і запевнення кращої позиції для своїх наслідників, Артур знав, яку важливу роль у тому суспільстві відіграють аранжовані шлюби. Він теж розумів, що можливо одного дня і йому прийдеться це зробити. За землі і титули знайдуться і такі, які не зважатимуть на те, що сам Артур, хоч і син колишнього короля, звичайний байстюк без прізвища.

-Але я мав на увазі дещо інше—продовжував батько.—Всі в замку і на острові знають, що ти мій син, а тим, хто має сумніви і одного погляду на нас вистачить, щоб зрозуміти правду. Однак закон так не працює і навіть мій шлюб з твоєю матір'ю не змінить твого становища.

Радісний піднесений настрій від почутих новин раптом зник. Навіщо було псувати все нагадуванням про те, що формально Артур тут був ніким?

-Я знаю—Артур кивнув головою. Навіть якби батько став перед усіма і заявив, хто він такий, це нічого б не змінило за вестероським правом.—Я вивчав закон, хай там що мейстер про мене каже.

-Добре, тоді ти знатимеш, що це таке—сказав батько, вказуючи на сувій на столі.

Не чекаючи дозволу, Артур простягнув руку по пергамент і обережно розгорнув його. Написані слова гарячою хвилею розлилися по тілу. Артур повернув погляд на батьків. Він не міг повірити, що зараз у руках тримав ключ до здійснення однієї зі своїх найбільших мрій.

-Це королівська грамота—врешті спромігся вичавити з себе Артур важким від емоцій голосом.

-Моя остання—признав батько, незначно посміхаючись.

Наступні дні минали у вирі праці. Всі метушилися, щоб все було бездоганно на весілля леді Тарт і колишнього короля, тепер лорда Кичери Кастерлі.

Врешті цей день настав. Артур збудився ще вдосвіта, спітнілий і з калатаючим серцем. "Боги, я поводжуся, якби це був день мого власного весілля"—думав він, намагаючись втихомирити своє хвилювання.

Не в змозі довше лежати в ліжку, він швиденько зібрався і по-тиху пробрався на тренувальний майданчик.

-Не чекав побачити тут тебе так рано—зненацька пролунав батьків голос. Артур зупинився. Батько з розкуйовдженим волоссям і у розхристаній сорочці вже був на місці з мечем у руці.

-Теж не можеш спати?—запитав він, підходячи ближче.

-Ні—признав Артур.

Батько зі зрозумінням кивнув головою.

-Позмагаймося.

Артур без слова зайняв позицію навпроти нього і вони почали.

-Сьогодні тобі треба буде обійтися без підступних трюків, тату—сказав Артур, згадуючи їхній перший двобій і неочікувану поразку від золотої руки.

-Ти не повіриш, але та залізяка не єдине, чим я можу здивувати—засміявся батько у відповідь.

Артур знав. Після стількох тренувань проведених разом, він і надалі не міг надивуватися, з якою вправністю батько навчився тримати меч у своїй слабшій руці. Хоча ліва була в Артура ведучою рукою, він ніколи не мав упевненості щодо результату поєдинку з батьком.

Сонце вже повністю піднялося, коли Артурові врешті вдалося обеззброїти супротивника.

-Я вражений—сказав батько з широкою посмішкою, підводячись з землі.—А вразити мене нелегко.

-Чогось я таки навчився—Артур і собі всміхнувся.

-Оце так, та пора вже нам збиратися, поки Брієнна не прийшла і не дала прочуханки нам обом.

Артур мовчки кивнув головою. Неспокій, який він пробував приглушити, заново розлився у його грудях. Батькова рука раптом опинилася на його плечі.

-Не хвилюйся, сину—сказав він тихо.—Якщо щось піде не так, то тебе принаймні не залишуть стирчати самого в септі.

-Ти боїшся, що мама передумає?

Батько глибоко зітхнув і відвернув погляд. Не треба було слів, щоб зрозуміти, що саме не давало батькові спокою.

-Не переживай, тату. Мама сказала "так". Я упевнений, що вона любить тебе. Ти ж не сумніваєшся у цьому?—сказав Артур і не чекаючи на батькову відповідь, додав:—Я знаю, що у вас… складна історія, але навіть якщо після всього, мама хоче з тобою бути… Просто не підведи її, тату, бо вона заслуговує на щастя. Та й ти також. Але якщо ти хоч якось скривдиш її, тоді знай, що я цього так легко тобі не дарую.

Батько силувато всміхнувся.

-Ну і підбадьорив ти мене, сину. Але за одне ти можеш бути спокійний. Я сам готовий нанизатися на Клятвохранителя перед тим, як ще раз скривдити Брієнну. А тепер ходімо вже. У нас двох важливий день попереду.

Невдовзі Артур опинився у своїй кімнаті, де приготовлена вже була купіль і святковий одяг. Привівшись у порядок, він покинув свої покої. Та перед тим, як податися до палацового септу, було ще одне місце, де треба було зупинитися.

Цього разу постукавши у двері, Артур терпляче почекав на дозвіл зайти. У маминих покоях панувала метушня, але побачивши сина, з явним полегшенням, вона швидко відправила всіх покоївок.

Коли вони врешті залишилися самі, Артур сказав:

-Доброго ранку, мамо. Ти чудово виглядаєш.

На її щоках появився легкий рум'янець. Мама завжди так приймала компліменти, але зараз Артурові слова були незаперечною правдою.

-Доброго ранку—відповіла вона, нервово поправляючи в'язання своєї блакитної туніки.—Я думала, ми зустрінемось аж у септі.

-Я хотів побачити тебе ще перед тим, мамо—зізнався Артур.

-Чому? Щось сталося?

-Ні, ні, все в найбільшому порядку.

Мама кинула йому проникливий погляд. Здається вона не зовсім повірила його словам.

-Точно?

-Так, мамо. Я просто… хотів знати, що ти впевнена. І що ти будеш щаслива з батьком.

Мама усміхнулася. Поклавши руку на руків'ї Клятвахранителя, вона сказала:

-Я вдячна за твою турботу, однак… вона зайва. Я цілковито упевнена у своєму рішенні.

Мамин голос затремтів, але у її очах Артур побачив, що кожне сказане нею слово було правдивим. Мама була просто щаслива.

-Я такий радий за вас, мамо—сказав Артур, тісно обнімаючи її. Він не робив цього з часу їхньої останньої великої сварки і примирення, думаючи, що він вже починає бути за дорослий на це. Однак тепер він відчув, настільки неправим був. Хіба можна було вирости з маминих обіймів?

-Вже час—сказала мама.—Не змушуймо Джеймі довше хвилюватися.

І рука в руку вони покинули покої.

Церемонія пройшла без ніяких перешкод. Батьки не могли очей від себе відірвати, а після слів "Я її, а вона моя" і "Я його, а він мій", ніхто з присутніх не мав ніяких сумнівів, що лорд і леді Ланістер одружуються з любові, не через політику.

Артур ще ніколи не бачив батьків такими щасливими. Їхні обличчя просто сяяли. Протягом бенкету батькова рука ні на мить не відпускала маминої долоні, а всі страви, які слуги ставили перед ним, так і залишалися неторканими.

Невдовзі після першого танцю, батьки нишком покинули святкування і більше вже не появлялися. Врешті вони не будуть змушені ховатися, Артур всміхнувся сам до себе. За останні два тижні всі вимучились намагаючись зберегти принаймні види пристойності. Після двох днів Артур вже навіть і не пробував шукати батька у приділених йому покоях. Вони стояли невживані.

Увтомлений танцями, забавою, розмовами і всією увагою, яку скерувала на нього батькова заява і представлена грамота, пізно уночі, майже на світанку, Артур врешті знайшов дорогу у своє ліжко. Він поринув у сон тієї ж миті, коли його голова торкнулася пухової подушки. Останньою свідомою думкою було те, що замість просто Артура у його ліжку засинав вже Артур Ланістер.