Розділ 78: Імла.
1
– Мідь, принце Джоффрі. Не залізо.
– Час знищення.
– Щось неправильне сидить в тобі.
– Володарі власної долі.
– Сину.
Небеса моргнули. Червоним Оком. Очікуючи.
– Прокинься, Джоффе. Будь ласка… прошу, прокинься.
Сонце яскраво сяяло крізь багряні пасма, невловима тепла пляма, обплетена червоними лозами. Джоффрі моргнув під тим теплим поглядом, на вустах з'явилась слабка посмішка.
– Піднімайся, Джоффе, – сказала Санса, торкаючись його обличчя крижано-холодними руками. Дві сльози потекли її щоками, хвилі накочувались на берег Джали позаду неї. Він лежав на ложі із білого піску, ніжачись в приємному теплі, напів заплющивши очі. Чулись тихі крики мартинів.
Її голос забринів, коли губи наблизились до нього: – Підіймись знову, – прошепотіла вона. Поцілунок відчувався холодним, холодним як пінисте море.
Джоффрі піднявся, повільно. Тіло налилось мертвим тягарем, кінцівки ледь-ледь відчувались й були холодними. Він був закопаний. Мертвий. Замурований в темній могилі. Це кінець. Тут лежить Джоффрі, перший цього імені… Але Джоффрі вже куштував забуття, і воно було зовсім іншим. Я живий, подумав він. Тут було холодно. Так холодно, що холод вже навіть сприймався як тепло. Злегка приємний опік, що затягує у вічний сон.
– А-ах… – він проковтнув слину, хмаринка пари розчинилась в присмерковій темряві.
– А-ах… – глибокий вдих, крижаний укол прямо в легені.
– Живий, – прошепотів він.
А чи живий?
Юнак здригнувся всередині темної гробниці, вловивши оком проблиск посеред пітьми. Шлях назовні. Він світився крізь тріщину в кризі, що оточувала його; яскраво зелено, змінисто фіолетово. Бранець поповз до тієї діри, відкидуючи всю масу снігу та льоду вбік, намагаючись пробитись із вузької проталини, що була його могилою.
– Я живий, – сказав він знову; ціле море синяків та порізів волало до небес із кожним подихом. Джоффрі радо вітав той біль, що пробуджував свідомість, наче подих життя. Він тиснув вгору, намагаючись розширити тріщину в підмерзлому снігу.
– Я живий! – закричав він; ноги напружились під вагою снігу, коли він жбурнув себе прямо в тріщину вгорі, піднімаючи весь тягар світу. Джоффрі буквально вистрибнув з-під снігу, котрий здався без жодного попередження; наче кит, що виринає посеред непевного світу. Він звалився на спину, роблячи швидкі ковтки морозного повітря; в голові паморочилось від порятунку з темної нори. Вгорі, над ним, розлився мерехтливий океан.
Полярне сяйво вхопило нічне небо зелено-багряними пальцями, звивисті завіси замерзлого світла покривали зірки. Фіолет струменів з головних відгалужень, непевно досліджуючи небеса світляними відростками, нетривкими й коротко існуючими. Глибокий багрянець був значно стійкішим, повільним та невідворотним. Наче фаланга на марші; завойовники небес. По центру того видовища висіла Червона Комета, далеко на півночі; промениста королева, оточена почтом. Вона виглядала інакше від образу, котрий Джоффрі пам'ятав. Наче більша. Оточена гало, концентричними колами, ідеально геометричними. То було одне з найпрекрасніших видовищ, коли-небудь бачених ним у всіх життях.
Підіймись знову, пригадав він та всміхнувся. Так хотілось знову побачити дружину. Сансу. Холодний бриз стер ту посмішку, пекельний свистячий шепіт продирався лицем землі, крадучи залишки тепла, що ще залишались. Це миттєво призвело до запаморочення. До сонливості.
Я живий.
Він зібрався з силами, як і у всі ті незліченні рази раніше. Геть від задушуючих обіймів велетенської лісової змії, геть від багнистого ґрунту турнірного поля, геть від невидимих течій, що пролягали глибинами Сутінкового моря. Одна кінцівка за іншою, а потім втрата балансу через напруження, і він знову лежить на спині посеред снігу. Він почувався очманілим. Приголомшеним.Чи хтось вдарив його по голові? Юнак знову звівся на ноги й пошкутильгав в довільному напрямі, загубившись в чужому світі, плавному схилі, що не мав кінця-краю. Тут і там виднілись шматки деревини та кам'яної кладки, посеред крижаної пустки, наче ребра якогось левіафана, бог зна коли викинутого на берег й всіма забутого.
Джоффрі моргнув. Ці масивні дубові балки та важкі кам'яні брили були розкидані на всі боки, заразом догори й донизу тим безкінечним схилом, а також в боки; віддаль зменшувала їхні розміри, аж поки вони не ставали подібні на патички й гальку, забуті на березі замерзлої ріки, віддзеркалюючи бліде сяйво палаючих небес.
Тут трапилось щось жахливе.
Джоффрі струсив головою, поки крокував, в свідомості паморочилось від видінь барв та вереску. Тут точилась битва? Тіло відчувало ту непомильну втому, котра стримувала рухи, наче огортала його важкою ковдрою. Відчуття в душі тягнуло його до точки зламу, зупинивши лише коли величний схил став більш пологим. Він був цілковито виснажений. Рухався вперед лише завдяки інерції. Занадто впертий, щоб лягти на сніг і померти, як могла б сказати дружина. Санса. Чи вона десь поблизу? Думка ривком вивела його з марення, мить задушливої паніки, як він стиснув кулаки й сапнувся по неї. Ні. Вона була далеко. Десь на півдні. Жива.
Я живий, подумав він; мантра додала сили. Джоффрі дозволив Пісні вести себе, слідуючи майже мертвим мелодіям, що продирались крізь тишу. Він зупинив ходу на латці сліпуче-білого снігу і вкляк на місці, копаючи закутими в зоряний метал рукавицями. Він знайшов руку, потім плече і врешті бороду, помережану шматками криги; тут пісня коливалась на межі повної тиші. Гвардієць ворушився, широко розплющивши очі, спостерігаючи за ним.
– Підіймись знову, солдате, – мовив Джоффрі, хапаючи чолов'ягу за шкіряний пас біля нагрудника й піднімаючи догори. Чоловік відкрив рота, проте звідти не долинуло жодного звуку. Джоффрі підставив йому плече й напів-потягнув за собою по замороженій пустелі: – Ти мусиш рухатись, – додав він, торуючи шлях до того, що виглядало наче рука требушета, – Як зупинишся – то помреш.
– Як… зупинишся… то… помреш, – сказав гвардієць крізь зціплені зуби, що клацали поміж тиші. Чоловік сапнувся до пояса, так наче щойно втратив руку: – Пане… я… я загубив с-свою сокиру.
– Ну й нехай, – відповів Джоффрі, здригаючись разом з ним, коли черговий порив вітру просвистів безкінечним схилом, і вони почали спуск донизу, – Ти просто рухайся. Не зупиняйся… – він затнувся, зауваживши половину вежі, що лежала на боці, так наче щойно зомліла від раптового переляку. До неї було декілька десятків кроків ходи, нижче й лівіше по схилу; потрощена кам'яна кладка досі більш-менш трималась докупи, горизонтально лежучи в снігу. Із одної з бійниць, що зараз дивилась просто в небо, тягнувся легенький димовий слід.
– Як тебе звати, солдате? – спитав він, поки вони брели до башти.
– …Пане?
– Твоє ім'я.
Чолов'яга моргнув, шматочки льоду відвалювались з його довгої бороди: – Йоррік, пане.
– Один з моїх Туманоходів?
– Так, пане, – в голосі вояка з'явився натяк на життя, коли той вгатив себе по нагруднику, – Перші з перших.
– Ти був на Дракон-Камені?
– Так. Слідував за вами по Кривавому шляху.
– Важкий то був бій.
– Так, пане. Таке не забудеш.
Вони двічі зупинялись, перш ніж змогли досягти вежі, викопуючи вцілілих. Один солдат помер ще до того, як його витягли. Іншого вони таки змогли врятувати.
– Якщо вже помремо, то стоячи. Пішли, солдате, – мовив він, коли вони тягнули врятованого, тримаючи попід плечі; ноги волочились по снігу. Малому було, мабуть, років так з п'ятнадцять, вдягненому в просту шкірянку та благенький вовняний плащ. Ополченець. Він ледь ворушився. Вони дошкутильгали до зламаної башти і зайшли всередину крізь проламану діру в стіні, ховаючись від пронизливого вітру. Тут було лиш на дрібку тепліше, і вони просувались хаотичним морем розбитих гранітних блоків, поламаної легкої артилерії та потрощених меблів: все було перемішано та розкидано. Жалюгідне полум'я горіло на зібраних дерев'яних уламках, навколо нього сиділи троє чоловіків, тремтячи й стиснувши кулаки попід плащами, з порожніми поглядами. Двоє гвардійців, один найманий лицар в кольорах Карстарків.
– Хто тут головний? – запитав Джоффрі, коли вони підтягнули хлопця якомога ближче до вогню. Сидячі майже не реагували. Один з них поглянув на короля порожніми очима, перш ніж здригнутись. Лиш декілька разів Джоффрі доводилось бачити настільки приголомшену людину. Він присів біля вогню, з вуст зірвалось зітхання полегшення. Боги, але як то добре, знову відчути долонями тепло.
– Ви бачили інших вцілілих?
Чолов'яга хитнув головою.
Вцілілі… слово видавалось влучним описом тому, чим вони стали; купка неприкаяних душ, котрі якось змогли вижити в катаклізмі.
– Що останнє ти пам'ятаєш?
Солдат зберігав мовчанку, дивлячись в полум'я. То був вояк Карстарків, що відповів; слова звучали так, ніби він вже був мертвим: – Павуки. Вісім ніг цокотить по кризі, – він відвернув порожній погляд до Джоффрі, – Павуки. А потім небеса потекли кров'ю.
Старі Боги, обдаруйте мене мудрістю. Що в біса трапилось? Кишки скрутило невимовним жахом, вереск та вогняні стріли засвистіли над головою, і він схопився за маківку. Величний візерунок проріс в реальність, з'єднуючи все на світі. Червона Комета відчувалась близькою, торкаючись його щік багряним світлом.
– Ваша милосте? – запитав Йоррік, непевно тримаючи руку біля його плеча.
– Все гаразд, – відповів він, роблячи глибокий вдих. Юнак намацав пояс і виявив, що має там водний міх. Він жваво випив, не зважаючи на крижану воду, котра холодила горло, й здригнувся, відчувши, як вона ллється глибше. Потім перейшов до маленьких ковтків, напружено вдихаючи в проміжках. Він запропонував воду решті, і люди мовчки передавали міх поміж собою.
Йоррік замкнув коло й передав ємність власнику. Вогонь та укриття допомогли вояку набути більш зібраного вигляду, аніж той мав, коли вони блукали назовні під вітрами. – А що далі, пане?
А справді, що далі? Люди біля вогнища обертались до нього, в їхніх очах загорались крихітні проблиски життя. Він почувався таким же змученим, як й вони, і все ж навіть найупослідженіший селянин знав; король завжди має план.
Коли маєш сумніви – оціни ситуацію з висоти. Губи смикнулись в мовчазній посмішці. Коли це востаннє він цитував Фол-Фінга? Король замислився, як би виглядав у порівнянні з Генералом-що-бився-в-тисячі-битв-і-не-програв-жодної. Мені пощастить, якщо мене називатимуть "І-програв-лише-одну", подумав він, захопившись видом вогню. Він почувався наче моряк з потонулого судна, що вхопився за шматок деревини і нізащо не бажає відпустити її. Йоррік й досі дивився на нього, очікуючи на відповідь.
– Мені потрібна точка для обзору, – відповів він. Ось, я це сказав. Затято, до кінця.
Полишаючи багаття з чималим жалем, він поліз догори по виступах й тріщинах, залишених зламаною кладкою. Юнак досягнув наступного проламу в стіні, що купався в багрянцю та зелені, і видряпався зверху на те, що колись було північним краєм вежі. Йоррік – варто зауважити – слідував за ним. Вони зіщулились на кам'яному виступі, здригаючись під поривами вітру, приголомшені масштабом знищення навколо себе. Плавний схил продовжувався на південь, поплямований потрощеними вежами та уламками дерев'яних огорож, хаотично розкиданих наче поламані ляльки. Тіла лежали розкидано на барвистому снігу, і силуети блукали поміж руїнами: чи живі, а чи й мертві, того Джоффрі не знав. Йому не було видно вершини схилу, на котрому вони перебували. Ухил видавався безкінечним, простягаючись і на схід, і на захід, перш ніж загубитись в імлі. В імлі.
Туман оточував їх, густий та сіруватий, наче концентровані міазми. Джоффрі спробував роздивитись підніжжя пагорба на півдні, проте схил продовжував спускатись плавним кутом, перш ніж також розчинитись в непроглядній сіризні. Величне цунамі снігу накрило цей світ, припливна хвиля паморозі та кришталевої криги, що зметала все і всіх на своєму шляху, а поза нею панувала лише імла; непізнавана стіна, що визначала межі світу, поза котрими нічого не рухалось. Горло стиснулось до розміру голочного проколу, мороз схопив серце.
– Пане… – прохрипів Йоррік із відпавшою щелепою, коли фіолетове сяйво в вишині знову подвоїлось. Світіння буяло, фарбуючи сніг в пурпур, світло пробивалось крізь туман й підсвічувало розмиті силуети, приховані перед обрієм; більше веж та розбитих твердинь, чиї нутрощі розлетілись по снігу. Непевні фігури блукали поміж ними, гублячись в сірому морі.
– Пане, – Йоррік промовив знову, голосом, здавленим від жаху, – Де ж Стіна?
Джоффрі здригнувся, смикнувши брудний плащ, досі причеплений до наплічних лат; безодня його обладунку віддзеркалювала пурпурне буяння, перш ніж полярне сяйво повернулось до багряцю та зелені; небо вгорі знову заспокоїлось.
– Гадаю, що ми зараз на ній стоїмо, – відповів він порожнім голосом.
2
Джоффрина прогулянка повела його по трояндовому полю, що простягалось ген-ген на всі боки; наче квіткове море, що вкривало все аж до обрію. Він схилив коліно і підняв одну, понюхав, відчувши різкий аромат, що солодко пахнув літом. Але в цій квітці відчувалось також щось зовсім відмінне. Він нахмурився, спостерігаючи, як квітка широко розпрямила пелюстки, відкриваючись все ширше та ширше, без кінця; нові пелюстки випрямлялись новими рядами, закручуючись по спіралі назовні. Візерунок зачаровував, змінюючись все швидше та швидше, нестримно, розкриваючись та розкриваючись, поки Джоффрі затамував подих й боявся побачити в тому фрактальному морі глибинне ядро, коли останні пелюстки випростались у всій красі, від котрої аж защемило в душі…
Він прокинувся із криком, тримаючись за груди, й зробив навіжений вдих. Холод. Холод був рятівною линвою до реальності; проникаюче порожнє відчуття, що постійно морозило кістки. Це неможливо повторити в сні… такою була перша думка після пробудження.
– Пане?
Джоффрі просто моргнув до гвардійця, намагаючись роздивитись обличчя, але перед очима й досі стояло видіння кристалічних структур. Йоррік, пригадав він. Мабуть солдат зміг все прочитати по виразу обличчя короля.
– Ви заснули, пане.
– Як довго я спав? – запитав він, підводячись, заточився на задерев'янілих ногах й зітхнув, зловившись за йоррікову руку. Боги, він почувався навіть більш втомленим, аніж до того.
Йоррік поглянув на свої долоні: – Декілька годин. Ми з хлопцями подумали, що ви потребуєте відпочинку.
Джоффрі вийшов з башти, досі закутий в свій зоряний обладунок. Денне світло підсвічувало серпанок сюрреалістичним сяйвом; перед очима стояло наче масляне тло, від чого хотілось примружитись. Декілька годин тому їхній загін налічував з сотню неборак, та зараз навколо зламаної башти метушилось під тисячу людей. Окремі бродили ряд за рядом, тицяючи ратищами алебард в сніг, намагаючись відшукати плоть чи припаси. Інші організовано розбились на бригади, розкопуючи схил; сержанти та присяжні вартові лордів закликали до нових рук.
– Знайшли нових! – хтось вигукнув. Гвардійці та посполиті ополченці кинулись до нього, несучи лопати та кирки, щоб розчистити латку снігу навколо дерев'яної балки. Вони відкопали частину цілого бастіону, зануреного в сніг, звідки виднілись перелякані обличчя; тісна купка людей, що скупчились в клубок в пошуках тепла. Ці люди покладались на мене, подумав він, і того вистачило, щоб знову повернутись до справ.
– Прикрийте їх чимось і посадіть біля багаття, ворушіться! – заволав Джоффрі. Він рушив далі вздовж робочого периметру в супроводі Йорріка.
–Доведеться невдовзі виступати, і то швидко. Мине небагато часу, як нова орда прийде з півночі, – він затнувся, втупившись поглядом на схил. Чи варто говорити, що залишки Стіни не спинили б і селянської юрби, вже не кажучи про армію мерців?
– Те, що залишилось від орди, котра атакувала Стіну, мабуть вже пробилось на південь, але їхнє підкріплення не забариться.
– Так, пане. Чимало віхтів поховано під уламками, і старих, і нових. Ми відкопуємо їх і тут же добиваємо на місці, але окремим все ж вдається викопатись самотужки, – сержант озирнувся, дивлячись вздовж периметру важко гаруючих чоловіків, що підкидували відкопану деревину в багаття, – Ми вже не раз наштовхувались на цілі зграйки закопаних.
– Невдовзі ці зграйки перетворяться в натовпи, – Джоффрі помасажував голову, а тут достатньо мертвих тіл під снігом, щоб зібрати цілу армію. Кому, як не мені, це знати. Все ж, ми перебили значно більше віхтів, аніж втратили солдат від час Битви за Стіну. Хіба ні? Головний біль став сильнішим, коли він намагався пригадати деталі бою: калейдоскоп криків та палаючої олії огортав його голову. Вогняні списи вибухали на відстані; фонтани квітучого вогню звивались та розкручувались. Він здригнувся.
Не зупиняйся, прошепотів юнак сам до себе, не здавайся.
– Нам знадобиться зброя та дрова! – вигукнув він до купки приголомшених спостерігачів, лякаючи їх, – Їжа також! Забирайте лише те, що зможете нести!
Сержант, що керував найближчим місцем розкопу, підтримав його слова: – Ви чули короля! Хапайте, що є під руками, й ну-мо копати! – він стусанув солдата по спині, – Ти, ану не лінись! Так ти обмороження дістанеш!
Джоффрі та Йоррік допомогли двійці вояків, що тягнули сани з непритомним солдатом до вогня, підштовхуючи їх ззаду, поки передні двоє тягнули за мотузку. Вони штовхали, аж поки не досягнули ряду санів, підсунутих практично впритул до головного багаття; багряні обличчя обертались до них. Це видовище краяло йому серце.
– Вставайте, люди Вестеросу, – говорив Джоффрі, торкаючись пліч та потискаючи руки, – Ви всі потрібні мені живими. Кожен ваш подих – то прокляття блукачам, а вони заслуговують на безліч прокльонів.
Їхні лиця світліли, коли він їх торкався; ті, хто були сильнішими, простягали руки до поцяцькованих зорями лат.
– Ми стоїмо, – прошепотів один з них, щільно замотаний в ковдри й ледь притомний.
Саме тоді його вдарило спогадом, зі всієї сили, звуками та люттю. То була перша ніч. Та, котру люди прозвали Королівським Дощем.
– Вестерос Стоїть! – ревів він, крокуючи позаду шеренги обложних вогняних списів; кожен залп переповнював ніс їдким запахом пороху та оглушав всіх поблизу. Він підійшов до Неда на протилежному боці батареї і перехилився через бійницю: – Вони лізуть догори! Тисячі їх! – крикнув він лорду Півночі. Але то не був Королівський Дощ. То була третя ніч. То був Стінопад.
– Сину, – прошепотів Нед; кров струменіла йому з рота, звиваючись фрактальним багрянцем, покрученими лініями в суцільному візерунку, що з'єднував все суще.
– Ваша милосте? Пробачте, ваша милосте?
То була юна леді, чиє серцеподібне личко обрамляли каштанові кучері. Вона тривожно схилила голову, бліда й з переляканим поглядом: – Вам потрібно поспати, ваша милосте.
Джоффрі зморгнув геть верески та сморід пороху. Сину. Нед. Він пригадав. Із колосальним зусиллям зміг вгамувати сльози, прочистив горло і поглянув вбік від неї.
– Відпочину, коли мерці по мене прийдуть, – відповів він з фальшивою посмішкою, – Хоча, насправді ні.
Це її не звеселило. Дівчина обмінялась поглядом з Йорріком в тій таємній мові сержантів та капітанів замкових варт. Вклади його спати, придурку, неначе промовляли її очі.
Йорріковий погляд у відповідь повнився песимізмом. А ти сама спробуй, шляхетна леді.
Краще вже самому переходити в атаку. – Пробачте, а ви хто...?
– Джейн Вестерлінг, – відповіла вона, зробивши натяк на реверанс у важкій хутряній шубі. Він зауважив золочену стрічку на зап'ястку і все стало на свої місця.
– Ви одна з Королевиних Дів. Служите в Чорному Замку?
Кивок.
– Одна з останніх з нас, так, – вона перевела погляд на дюжину жінок, котрі доглядали поранених, працюючи без упину, та їхня праця ледь-ледь щось міняла в морі обморожених вояків, зібраних на санях… а то ще були везунчики. Там був лицар в лівреї Мандерлі, котрий няньчив поламану руку, сидячи на потрощеній кам'яній цеглі, втупившись поглядом в сніг під ногами й очікуючи на свою чергу. Й таких неборак були десятки.
– Де були ви, коли… – Джоффрі замовк, слова наче позамерзали в роті. Коли… Червона Комета відкрила свої нутрощі і проголосила свою глибоко стриману волю. Не злість. Лише тишу. Врочисту тишу. Джоффрі й досі міг відчувати той погляд, що просвічувався крізь шкіру.
В очах діви промайнув страх: – На верхньому пості медичної допомоги біля другого підйомника. Наша зміна вже добігала кінця.
Джоффрі смикнувся. Ще одна година – і вона вже б відпочивала в нижньому пості біля підніжжя Стіни. Парадоксально, та ті, хто стояв на вершині Стіни, мали набагато більше шансів аніж ті, хто перебував внизу. Першим треба було лиш пережити раптову лавину, а другим – мить, коли небеса звалились на них.
– Бачили якихось вцілілих із Чорного Замку?
Вона похитала головою: – Ані душі з тих, хто не був на Стіні, коли… що ж, – вона поглянула на сніг під ногами порожнім поглядом, – Пробачте, ваша милосте, та я не думаю, що ми когось з них знайдемо.
Джоффрі вглибоко вдихнув. І я такої ж думки.
Поранений вояк поблизу простягнув руку, торкнувшись товстого нагрудника, де блакитні зірочки мерехтіли в безодні.
– Чи вони виживуть? – запитав її король.
– Ми досі проводимо огляд, але справи кепські. Обмороження збирає свій врожай, вітер ще погіршує справи.
Джоффрі кивнув: – Зробіть все можливе для них й готуйтесь до відбуття. Ми покинемо це місце.
– І куди рушимо, ваша милосте? – запитав Йоррік.
– На південь. Лорд Тарлі й більшість сил Простору окопались на другій лінії, позаду Останнього Прихистку та Останньої Ріки. Мусимо дістатись туди, перш ніж віхти прорвуться крізь них.
А так врешті й станеться. Друга лінія занадто витягнута для повноцінної оборони, навіть із вжитком Останньої Ріки як своєрідного, напівзамерзлого рову. Це сповільнить вторгнення на Північ, без сумніву, але лорду Тарлі доведеться відступати на південь, інакше він ризикуватиме загибеллю всієї армії.
– А потім? – запатала Джейн.
Джоффрі заплющив очі, слідуючи уявною картою Півночі, наче видимою крізь крукові очі. Потім залишалась третя лінія; вона пролягала крізь Дредфорт, Вінтерфелл та Торрхенів Кут. Легат Олівар командував стратегічним резервом – Другим Полком. А також окремими лордами Штормових земель та половиною долинян.
Лінія, принаймні втричі довша за другу та в сотню разів більш вразлива. Вона розтинала Північ навпіл, слідуючи пагорбам та річкам, там де могла, і крихітним срібним цяткам, що зображали Вартові форти – там, де не мала змоги. То були не більш як точки збору для відступаючої армії, місця, щоб виграти час для відступу втікачів до Перешийку.
Його знову приголомшило; як удар під дих, як безшумний різкий видих пари, одразу вкрадений мглою.
Північ вже було втрачено.
– А потім ми битимемось, – ледь промовив він.
– За Живих, – прошепотіла Джейн.
Той солдат закричав; двійко жинок міцно його тримали, а третя взялась за пилку. – Леді Джейн! – заголосила вона, – Леді Джейн!
– Я мушу йти, – промовила діва, видавши реверанс, ще мілкіший, аніж попередній. Джоффрі дивився, як вона взялась до справи, віддаючи вказівки й вимагаючи кип'ячені бинти. Як там співалось в тій пісні? "Тисяча дів, праведних, як королева наша, та лютих, аж страх!". То була дещо розпустна мелодія, котру співали похмуро, як і личило годинам її створення. Джоффрі не міг пригадати нічого, окрім фіналу: "Вважай на ті ніжнії руки, світанковий солдате, вважай на ті ніжнії руки – поки не опуститься пилка".
Було важко повірити, що голодним та вимученим безсонням воякам знадобилось менш ніж три ночі, сповнені постійним боєм, щоб придумати ту пісню. Зачудована посмішка випарувалась, поки від спостерігав за її працею над стогнучим гвардійцем; одна з дів-фрейлін передала солдату шматок дерева в зуби, щоб заглушити крик. Судячи з її позиції – він втратить ціле передпліччя.
Джоффрі відвів погляд і рушив геть, загубившись в думках. Північ було втрачено. Як це могло статись? Він щось бачив, одразу перед катастрофою. Якусь фундаментальну правду, від котрої трусились руки; безіменне відчуття підстрибувало вверх та вниз в шлунку; адреналін гудів в венах. Що сталося? Що то було? Напружившись, наче готуючись до смерті, він втупився поглядом в Червону Комету, що висіла в небі над їхнім вогнищем, досі злегка переливаючись барвами під приглушеним сонячним сяйвом. Він пригадував, що дивився на неї, коли світло стало яскравішим; глибоке гудіння лунало відлунням по всій верхівці Стіни, звуки битви притихли під незрозумілим тягарем, котрий міг лише трощити. Наче землетрус, заповнений чистою силою волі. Він почав пригадувати.
– Йорріку, – мовив він, озирнувшись до гвардійця-простолюдина, щоб почепити знак відзнаки, – Тебе підвищено до Першого сержанта й призначено в мій штаб.
Очі вояка полізли назовні, та Джоффрі продовжив, перш ніж той встиг ухилитись від своєї долі, – Приготуй військо до маршу, виступаємо за годину.
Сержант виглядав, наче звір в пастці.
– Але п-пане, я… я не знаю як.
– Ти ж зараз став сержантом, в котрого на побігеньках решта сержантів.
Солдат моргнув декілька раз, а потім видав вимушену посмішку: – Що ж, тоді це буде простіше.
3
Колона просувалась вперед крізь обридливий туман, підбираючи залишки посеред того, що колись було Стіною. Укіс поступово ставав пологішим, поки вони рухались; руїни замків та бійниць виднілись все рідше. Вони наштовхувались на одиночних вцілілих, загублених посеред імли, поповнюючи свої ряди людьми та припасами наче магнетит, що притягує залізо, хоча іноді Джоффрі здавалось, що вони губили не менше, аніж знаходили; силуети відходили задалеко від своїх товаришів і зникали за густою завісою. Один вцілілий, знайдений ними, боровся з віхтами; четверо потвор несамовито намагались прогризти собі шлях крізь мамонтове хутро.
– Тримайте віддаль! – вигукнув Джоффрі алебардникам, що оточували ревучу фігуру. Гігант був вищим за двох кінних лицарів, поставлених один на одного; замотаний в хутра й покритий буроватою шерстю, завдяки котрій було важко сказати, де закінчувалась шкіра мамонта, а де починалась його власна. Велетень крутився на місці, відриваючи та трощачи мерців, що вчепились йому в груди, наче морські жолуді – до днища корабля.
– Тримайся! – заволав король, рвонувши повз алебарди, і застрибнув істоті на спину. На нього поглянули очі – не сині, але темно-бурштинові; підозра розчинялась, поки Джоффрі боровся з віхтом, вчепившись тому в спину. Вони разом впали на сніг, і Джоффрі добив звивистого мерця закутою в сталь рукавицею, розтрощивши череп трьома ударами.
– - Іє, – промовив велетень, розібравшись з рештою віхтів. Поморщене обличчя наблизилось до Джоффрі, коли гігант присів. Король намагався пригадати вірні слова Старою мовою, дивлячись на створіння. Зазвичай то була Санса, хто спілкувалась із Мегом Могутнім та його народом.
Як виявилось, можна було б цим й не перейматись.
– Ти. Дякувати, – мовив велетень звичною мовою, торкнувшись м'язистим пальцем поцяцькованого зірками нагрудника, від чого юнак ще на дюйм глибше занурився в сніг. Голос істоти звучав глибоко й гуркітливо, голосні звуки мало відрізнялись між собою: – Щиро тобі дякувати, – продовжив він, обернувши й зігнувши палець. За мить Джоффрі використав пропозицію, вхопився за палець обома руками й гігант підняв його на ноги з легким натяком на зусилля.
Солдати поопускали свою зброю, поки Джоффрі віддихався. – Продовжуємо рух! – прокричав він. Юнак кивнув велетню, зауваживши кам'яні плитки, заповнені рунами Перших людей. Завбільшки із джоффрину долоню, зшиті разом товстими коренями, що кріпили їх до хутряної зимової накидки. Велетень був повністю вкритий ними; наче своєрідний кам'яний панцир.
– Радий зустріти тебе…
– Бор Го Тім Ган Гор, – проголосив велет; кожен склад басово гуркотів над тією невеликою прогалиною в імлі. Потім гігант посміхнувся на всі чималі, завбільшки з людський великий палець, зуби: – Та люди називати мене Борган.
Джоффрі всміхнувся у відповідь: – А мене люди називають Джоффрі…
– Я не люди, – мовив Борган, – Я тебе знати. Я тебе називати Людокороль. Камінь-Слухач, – бурштинові очі зиркнули до Червоної Комети, – Ти вберігати нас від тиші.
Його аж заціпило. Камінь-Слухач. Титул невимовно резонував в свідомості.
– Камінь-Слухач… чому ти мене так назвав?
– Більшість люди глухі до ритм. Боятися та дрібка, що вони чути. Ти. Ти слухати, – знову посмішка, сповнена схожих на каміння зубів, – Ритм слухати у відповідь. Ритм ставати тобою.
Велетень озирнувся до вервиці крокуючих людей поміж туману, рушив вперед й вхопив відламану руку требушета. Він взяв її наче палицю, повернувся до Джоффрі, котрий досі міркував над тією загадкою.
– Іє. Гарний день для прогулянка.
Джоффрі приголомшено кивнув: – Як скажеш.
– Я гуляти лише в гарні дні. Отже кожен день є гарний для прогулянка, – велет захихотів з власного жарту, а по тому приєднався до плину колони, крокуючи повз волокуші, й нагородив обморожених солдатів щирою посмішкою. Вони нажахано дивились у відповідь.
Джоффрі почухав густу щетину на підборідді, й далі тупо споглядаючи розмірену ходу велетня, коли його наздогнав Йоррік.
– Пане, тил знову відстає.
– Чому? Це ж чудовий день для прогулянки.
– Пане?
– Не зважай, перший сержанте. Давай краще впевнимось, що вогні позаду горітимуть.
Дні минали, поки вони залишали руїни Стіни за спинами, маршируючи мовчазним шляхом; в повітрі чулось лише тихе шарудіння сніжинок. Видимість була низькою, і враз з-поміж імли виросли корабельні сосни, лякаючи людей раптовістю. Групи дерев формували величну засніжену завісу, похмуро споглядаючи прохожих на шляху. Іноді вони розбивали табір під захисними обіймами лісу, але коли снігопад вгамувався – Джоффрі віддавав перевагу довшим марш-кидкам й розбиттю табора на галявинах. Йому краще спалось подалі від їхніх клаустрофобних обійм. Вдень полярне сяйво ставало ледь видимим, проте барви сонячних променів все ж виглядали викривленими в тумані; мерехтлива зелень на межі поля зору, глибокий багрянець, що зміївся високо над головами. Джоффрі часто рухався на чолі колони, їдучи верхи на Зорі й торуючи шлях крізь імлу із виразом безстрашності, котру не відчував. Іноді йому здавалось, що ще якийсь дюйм – і його вхопить якась примарна рука, що без попередження винирне з-поміж туману й затягне його в безкінечне провалля. Наче як той велетень, що вхопив Брієнну, тягнучи її вниз та вниз аж до обійм промерзлої землі.
Так гордовито вони виступали на Північ; співали й купались в захваті простолюду, що спостерігав за ними вздовж дороги. Тепер же вони шкутильгали назад, поранені й переможені; знамена низько шаруділи від поривами холодного вітру.
Коли вони досягли другої лінії, то виявили довгий ряд палісаду на протилежному березі Останньої Ріки; сторожові вежі та зимівники були засипані снігом майже до верхівок дахів. Замерзла крига навіть не тріскотіла, поки вояки обережно переправлялись на той бік: близько п'яти тисяч вцілілих брели однією довгою колоною. Ніхто їх не окликнув, коли вони увійшли до покинутого форту; повсюди виднілись казани та фрагменти посуду вперемішку з напівобгорілими мечами поміж подертих наметів. Проте тіл не було.
Джоффрі підняв пошматований прапор з сліпуче-білого снігу; Мисливець Тарлі, лук відірваний разом із половиною руки. Чи їхній опір було зламано, а чи то був організований відступ?
Йоррік занурив долоню під сніг, що засипав погасле багаття: – Попіл досі теплий. Мабуть вони відступили недавно.
Король зітхнув, згорнув знамено навколо ратища і закинув на найближчі сани. Поранені не переживуть додаткового нічного маршу. Як і добра половина джоффриних людей, якщо чесно. Можливо й я сам не переживу, подумав він, здавшись перед монструозним позіханням. Клятий Тарлі. Де ж ти подівся, трясця?
– Доведеться тут й отаборитись. Накажи пластунам обшукати табір щодо слідів й зачіпок та вистиви вартових.
– Так, пане, – відповів Йоррік, розвертаючись до власної купки сержантів й віддаючи накази. Джоффрі заплющив очі на мить і ледь не звалився на землю, схопившись за сани для опори. Похитав головою, вибрав навмання один з куренів і майже миттєво провалився в глибокий сон.
Якщо маєте бажання підтримати перекладача та скачати "Пурпурові Дні" в форматі електронної книги - запрошую Вас на Alex Malyarchuk Translations на Патреоні. Окрім "Пурпурових Днів" там знаходить ще чимало чого цікавого.