Розділ 79 Компас.
1
Він починав пригадувати.
Відчуття, що сиділо в самих кістках. Тендітне поколювання, що пробігало хребтом. Наче розхитування човна, човна, що підіймався та спускався пінистими титанічними хвилями Сутінкового моря. Так, подумав Джоффрі, глибоке відчуття знайомого защипало язик. Наче морська вода.
Морська вода бризнула йому в обличчя, коли невеличка яхта досягнула гребня хвилі і час зупинився. То була одна з тих секунд, що триває довше за інші. Моторошна мить, коли ніс човна ледь починає перехилятись з точки рівноваги. Секунда поміж глибокими подихами. Джоффрі міцніше вхопився в вицвіле дерев'яне стерно, кислотна лоскотка пробіглась шкірою, зморщеною від дії води. Перенасичений сіллю сморід гнилих водоростей проникав в ніздрі. Віддалена буря вирувала попереду, потріпані хмари змагались із титанічними хвилями, що врізались в обрій.
То була мить, коли він вперше почув Пісню у всій її повноті; Пісню Сутінкового моря. Лише на мить. На єдину секунду, коли все враз з'єдналось воєдино, кожне відчуття закарбувалось в свідомості, а думки випарувались в ніщо і запанувала цілковита чистота. Це і є реальністю, він пригадав ту свою думку. Це і є усвідомлення. Мелодія світу.
З того часу він пройшов чималий шлях. Що починалось як миготливі проблиски, врешті перетворилось на впевнене усвідомлення. Сансина тепла плоть, що ковзала по його шкірі. Яскраві феєрверки, що вихором обертались над палацом Морського Лорда. Гомінкий дзвін молотів, урухомлених водяними колесами. Вируючі юрби на Джалі в ярмаркові дні. Моменти з'єднання; все було фрагментами єдиної мозаїки. Джоффрі не думав, що це можна було осягнути лише завдяки безкінечним життям. Одного-єдиного було б вдосталь, щоб досягнути розуміння, якби лише він дослухався й звертав увагу. Він пригадував перші дні в житті, плачучи в обіймах Неда й медитуючи під чар деревом. Тоді він того не знав, але той невловимий спокій, так ним жаданий , і був Піснею. Ті цілющі моменти позачасового сприйняття, котрі зібрали його докупи.
Медитація виявилась контрінтуїтивним зайняттям, і зараз він чинив інакше; замість міркуванням над нічим він концентрувався на круговерті відчуттів, що відвертали увагу. Потяг сили тяжіння, почуття балансу, вага промоклого одягу, солоний морський бриз. Він поринав у всьому тому, смакуючи найменші складові відчуття-моменту-секунди. Через багато років після перебування в Сутінковому морі юнак усвідомив, що просвітлення можна досягнути будь-де та будь-коли. Не було вже потреби в чардереві, в попередніх приготуваннях. Варто було лиш зробити крок назад від постійного потоку свідомості й дослухатись до миттєвості. Секунди. Навіть довгі поневіряння Пурпуром були лиш дрібними митями в порівнянні з тими позачасовими моментами.
Він занурився в це, насолоджуючись всіма чуттями, наче вишуканими стравами; бурхливий океан вирував на віддалі. Човен розхитувався з боку на бік, тож юнак сперся на огорожу й поглянув вниз на море; неспокійні води проявляли кришталеву прозорість, перш ніж морфувати в текучу зелень над смертельними глибинами. Він починав пригадувати; як Тиша заглушала цю Пісню, втоплюючи на раз, наче вкриваючи покривалом. Пурпур та Комета, два боки однієї монети. Тканина, з'єднана в одне ціле, єдина сутність. Єдина Пісня.
Дружина прибула, наче літній вітерець; руки огорнули його з-за спини й замкнули в міцні обійми. – Я не впізнаю це місце, – сказала вона.
– Це далеко в Сутінковому морі, – відповів він, хапаючись на одну з рук і кладучи собі на шию, – Я тут плавав, після розшифрування послання Глибинних.
– Ти так ніколи й не розповідав про те життя, – зауважила Санса, спираючись підборіддям на його плече й сідаючи позаду чоловіка, одразу біля стерна.
Джоффрі роздивлявся повзучі блискавиці, котрі підсвічували темні небеса наче друге сонце. Він припустив, що так і було. – Три життя, насправді. Перші два закінчились втопленням в морі, трете обірвалось невдовзі після відвідин Структури.
– Як то було?
– Я почувався гартованим. Висохлим, – Джоффрі поглянув на свої засмаглі руки, – Наче дублена шкіра. Я гадав, що наближаюсь до кінця своєї подорожі, – віддалений шторм шматував небеса, – Я гадав, що невдовзі помру остаточно.
Обійми напружились, голос ледь чувся, хоча вона шепотіла прямо на вухо: – А зараз, що ти про це думаєш?
Джоффрі заплющив очі, насолоджуючись її дотиками: – Вважаю, що ми наближаємось до кінця.
Так чи інакше. Він відчував це самими кістками, тією безіменною мудрістю, що народжувалась з безсмертя.
– Батько… чи він..?
– Так, – прошепотів Джоффрі. Вони тримались один за одну; бурхливі хвилі Сутінкового моря наче торкались самого неба. Водяні гори полишали ті спроби з нестримним зітханням, колапсуючи самі в себе, в водоверті з тьмяної зелені. Ніколи знову не побачить він Неда Старка, як той врочисто дивиться на чар дерево Вінтерфелла. Ніколи знову він не почує, як той допізна працює в Башті Правиці. Ніколи знову він не відчує міцного рукостискання, гордого та приязного, після двобою на тренувальному полі. Затягти Неда туди було ще тією битвою саме по собі, пригадав він із болючою посмішкою. В хвилях відчувалось сансине горе; почуття, наче від рани, пульсувало й стискало знову і знову, поки він про це думав.
– Чи ти… чи ти бачила ще когось з наших? – запитав він.
– Промайнуло видіння Джона, котрий вів якісь війська на південь до узбережжя, хоча не можу сказати, скільки їх було.
Слава богам.
– А ще когось? – він відчув, як дружина похитала головою; руді локони залоскотали плече. Сандор. Робар. Тиріон… мабуть він десь таки живий. Продирається практично по маківку в снігу, звідки його періодично витягує кремезний вояк Умберів, посміхаючись з того видовища. Звичайно ж, Тиріон відповідає жартом у відповідь, регоче посеред траурного марш-кидка; дрібка гумору просто необхідна під час кінця світу… Горло стиснуло від тієї уявної картини. Будь ласка, лиш би так і було…
Санса витерла солону воду з його чола: – Окремі секції Стіни так й не впали, і навіть там, де стався обвал, все ж є вцілілі. Я бачила купки живих, розкидані по всьому Дару, та вони відрізані одна від одної.
Він проковтнув щось їдке: – Нам доведеться евакуювати Північ.
– Я вже віддала накази, – мовила Санса, – Але ти мусиш дістатись до Вінтерфелла, Джоффе. Королівство потребує свого Короля-Воїна.
– Ми просуваємось так швидко, як лише можемо, зважаючи на погоду, – він глибоко вдихнув, – Ймовірно тобі відомо більше, аніж мені. Наскільки все погано?
Зболена тиша у відповідь сказала достатньо. А потім: – Колапс вже почався. Ти бачив, наскільки мало часу нам виграла Друга лінія.
– Лорд Тарлі?
– Відступає, зберігаючи порядок. Він сповільнює віхтів, як лише може, але вони вже розповзлись по землям навколо нього, і цілі колони мерців розчинились в безлюдних краях. Розійшлись в пошуках легшої здобичі, як я гадаю. Це жах, Джоффе. Там чимало вцілілих зі Стіни, що рухаються на південь, але то втікачі від катастрофи, аж ніяк не військо.
Джоффрі обмірковував це в проміжку між підйомами на хвилях, зціпивши зуби, поки віддалені громовиці гриміли на віддалі. Без круків, бігунів, мейстерів та сурмачів Джоффрі почувався наче каліка, що блукає в темряві. Санса наповнювала прогалини в інформації, як лише могла, і це врешті робило загальну картину ще похмурішою, аніж вона, мабуть, усвідомлювала. Містечка та села будуть зметені, щоб вони не робили; все, що він міг зробити – це лиш послабити прийдешню різню. Після обвалу Стіни й прориву мерців крізь вузьку горловину – просто не залишалось гідних захисту територій; замало збудованого для замалого числа людей. Людей, котрих треба годувати, одягати, змушувати рухатись… і один-єдиний хибний крок міг означати розвал цілого фронту та стрімке вторгнення на Південь, де не мертве море розіллється без упину, пожираючи живих.
– Тобі доведеться вести їх, викладаючись на повну, поки я відновлюватиму командний ланцюжок. Ймовірно аж до часу мого прибуття у Вінтерфелл.
– …Я це зроблю, – відповіла вона, – Але… та армія навколо Кришталевого Палацу. Вона не зрушила з місця, Джоффе. Вони й досі стовбичать там. Якби Комета була людиною, то я б могла сказати, що вона знає про свою вразливість. Вона… можливо вона здогадалась про наші плани.
Джоффрі заплющив очі. Навіть після тієї навіженої різні, що ми причинили мерцям на Стіні? Невже він вирахував небезпеку, отой кристалічний розум, обрамлений фракталами? А чи можливо інший вид колись спробував вчинити аналогічно, і Комета якимось чином запам'ятала те. Похмура темрява запанувала в джоффриному животі; порожнеча, крижаний жах. Він втупився поглядом на побілілі кисті, що злегка тремтіли. Море навколо яхти затихло, хвилі завмерли; безкінечне водне плесо простягалось на всі боки.
– Що як вона ніколи й не зрушить те військо з місця, Санса? Що як вона віддасть перевагу ескалації – на всю повну силу, трясця – перш ніж відкриється?
– Чи можемо ми там воювати, привести армію…
– В Землю Вічної Зими? – Джоффрі пирхнув, без натяку на вдоволення, – Як? Провести сотню тисяч вояків крізь крижану пустелю, заповнену лише мерцями та вітром? Ми помремо з голоду задовго до того, як досягнемо ворога.
І навіть якщо вони якось зможуть добитись неможливого, то Вестерос колапсує задовго до того, як військо дістанеться Палацу… при умові, що держава не розвалиться в наступні кілька тижнів. То неможлива затія.
– То що, надії немає? – її обійми стали лютими, одержимими, дихання лоскотало його вухо, – Я тобі не вірю.
Сансина позачасова віра в нього змусила мозок запрацювати на повну, тепло боролось із холодним жахом. Він спробував обміркувати стратегеми, плани битв та кампаній, знайти способи, щоб відвернути похмурий кінець. Але свідомість раз за разом поверталась до Комети, чиє відкрите обличчя видавалось таким знайомим. Він не питав Сансу, як вона хоче зібрати тих розрізнених вцілилих солдат, ближчих до нього, аніж до неї. Й не мав потреби питати, як це вона промайнула тисячі миль, щоб напряму спілкуватись з його снами. Санса змінилась, сама її присутність випромінювала безіменну прозорливість; він не був єдиним, хто підглянув секрети реальності, коли їхній ворог шматував тканину буття.
Юнак відчув її втручання в плин думок.
– Коли Комета розкрилась… я зазирнула в її нутрощі, Джоффе. За межі…
Він пригадав. Наче Септа Бейлора, проте заповнена фрактальними механізмами, так далеко, як око бачить. – За межі… – прошепотів він; такі малі слова, але таке обширне значення. За межі реальності, тканини існування сущого. Комета була якимось чином заякорена в світі, в Пісні. Так само як й Пурпур. Але коли його прадавнє прокляття пролітало поміж нотами Пісні – Червона Комета швидше нагадувала чумну інфекцію, що бажала лиш втопити мелодію в Тиші. Мабуть саме тому й значно потужніші види зазнали поразки, намагаючись знищити Комету звичними способами; як взагалі можна знищити те, що просунуло щупальця у все суще? Діра в реальності, він пригадав останні слова Марвіна, і здригнувся. Тоненька завіса. А за її межами він краєм ока побачив шматок цілого.
– Коли воно оголило своє ядро… – мовив він повільно, – Більше жодних сумнівів.
– Ми поділяємо з ним спільних творців, – продовжила вона.
Джоффрі кивнув: – Ті самі будівельні блоки. Та сама мова; ті позачасові глибини, котрі тримаються на стовпах, виплетених з фракталів. Хіби ти не бачиш, Сансо? Це означає, що ми можемо впливати на нього. Можемо прокласти шлях всередині Комети, так само, як раніше ремонтували Пурпур. Ми майже зробили це, коли над Стіною почалась ескалація.
– Ти плануєш досягти його через якийсь міст. Наче як блукачі, що зловили нас там, в Каркосі.
Поміж ними пробігали спільні думки, поділяючи прозріння.
– Чому б і ні? Має ж бути можливим провернути це в протилежному напрямі; досягнути його через платформи Комети, – Джоффрі вдихнув на повні груди, – Принаймні якщо зможемо змусити його ще раз оголити серцевину.
Дружина напружилась від страху, так само як і він, проте насправді обдумала пропозицію: – Це ризиковано поза всякими мірами. Нам доведеться знову підвести його до ескалації. Якимось чином. А тоді закріпити зв'язок, котрий воно не зможе перервати, але як? Прохромити Світлоревом котрогось блукача?
– Ні. Це перетвориться в безнадійну боротьбу на виснаження, як то було в Каркосі. Нас буде поглинуто.
Проте венами вже струменіла запаморочлива завзятість: шанс. Тепер він розумів, що траплялось з його попередниками в кожному Циклі, і як це ледь не трапилось із ним в Фортеці Світанку та Каркосі. Білі блукачі – через свої кристалічні леза – ставали з'єднувачами двох полюсів, мостом від Комети до Пурпуру, що надавав змоги справжньому зіткненню. То був вузенький міст, так би мовити, котрий Комета заповнювала від краю до краю своєю міццю, не залишаючи ані шансу на маневр для обходу чи прослизання. Це нагадувало битву двох армій, що б'ються на вузькому й довжелезному мотузяному мості; в тому зіткненні незначна сила Пурпуру закінчувалась значно швидше, аніж колосальні резерви енергії Комети. Ні, потрібно ширше з'єднання. Достатньо велике, щоб вони могли крадькома прослизнути в нутрощі Комети, перш ніж бій перетвориться в змагання на витривалість, що, як він вже знав по Каркосі, триватиме якісь секунди.
Щось краще, аніж рядовий білий блукач.
– Ось воно, – мовив він, – Король Ночі.
– Хто?
– Так його прозвали люди на Стіні; інший тип блукача, що керував битвою.
Коли Джоффрі про це подумав, то визнав, що жодного разу не бачив прямих сутичок за участі потвори. Так само не бився й той попередній, біля Фортеці Світанку, принаймні не по власному бажанню; юнаку довелось самому вдарити залишком Легіону по ньому, сподіваючись, що смерть лідера знищить й підлеглих…
– Я вже бачив подібного, коли служив в Легіоні Світанку. Коли той загинув, та нічого наче й не трапилось, то я подумав… що ж, я подумав, що це просто більший, масивніший тип блукача… – Джоффрі вдихнув на повні груди, – Але я помилявся. То зв'язковий із Тишею. Передавач сили поміж самими блукачами.
– А це має сенс, – відповіла Санса після паузи, – Кометі потрібен Палац, щоб її енергія досягала блукачів… але між нами та Палацом чимала віддаль. Можливо, коли орда виростає до певного розміру, то потребує створення одного з таких для контролю на місці.
Це видавалось лиш на дрібку менш божевільним, аніж військовий похід в Землі Вічної Зими. Якось заманити сили Комети на поле бою, де вона буде змушена задіяти більшу частину військ включно з Королем Ночі… А потім призвести до ескалації і пробитись з боєм до власне самого Короля… котрий, якщо врахувати його дії від час битви за Стіну та дії його побратима під час облоги Фортеці Світанку, сам аж ніяк не буде рватись в бій…
Джоффрі хитнув головою: – Щоб далі не сталось, та ми мусимо вижити в найближчі місяці.
– Забери з собою все, що лиш можна, на Півночі. Уникай цілковитої поразки.
Він зітхнув: – Нехай Старі Боги нас боронять, Сансо. Зима близько.
Війни, подібної котрій ще не було в писаній історії. Війни, що поглине кожне село, кожного мужа, жінку та дитину. Лавина смерті вже зійшла на Сім Королівств, і зараз лише він та Санса могли керувати безнадійним опором.
– Підіймися, солдате, – сказала вона, цілуючи його в шию, перш ніж чиясь наполеглива рука трусанула його, пробуджуючи.
2
– Наші розвідники знайшли декілька спалених куп мертвих тіл, тут, тут і тут, – сказав Йоррік, плямуючи карту Півночі вугільними мазками, – Дві купи й досі тліють.
– Тарлі часу не гаяв. З таким темпом він пропалить собі дорогу крізь зовнішній край Вовчого лісу, – Джоффрі постукав пальцями по підборіддю, відкидаючись на спинку стільця. Курінь повнився людьми, в повітрі стояв густий сопух, але лорди, лицарі й центуріони, що купчились навколо стола, на це не зважали. З іншого боку, сукупне тепло живих тіл перемагало обридлий холод. Інша група вцілілих з'єдналась з ними ближче до опівночі, і в очах його людей починав жевріти вогник життя.
– Нам відомо, що тут і тут точились бої, – продовжив король, вказавши на дві ділянки Королівського шляху, – Він закріпив правий фланг на Довгому озері; розумне рішення, таким чином він може перевозити поранених і припаси по воді аж до Білого Ножа.
– Пробачте, ваша милосте, – втрутився лорд Сервин, – Але звідки вам відомо про битви?
– Вночі я спілкувався з королевою.
– А-а, – сказав лорд Сервин. Хвиля мовчазних кивків поширилась поміж присутніми на військовій нараді, приглушений шепіт виник і вмер за секунду. Вони демонстрували радше захват, аніж осторогу; ті, хто зміг пережити Стінопад, мало зважали на забобони минулого. Благословена Сімома чи чаклунка-провидиця; факт того, що їхня королева володіла потойбічним силами, сприймався цими людьми з полегшенням.
– Армія віхтів, здається, розділилась після Стінопаду, просуваючись Півночем чередою менших орд. Одна з найбільших з них тисне на лорда Тарлі; прямо зараз він, мабуть, б'ється з ними десь коло рибальського селища – Ножечовнів, – Джоффрі поглянув на своїх людей; ядро з ветеранів-віхтоборців, котрі пережили крижаний апокаліпсис і вийшли на інший бік живцем. Непідстрижені бороди обрамлювали суворі обличчя, такі ж поплямовані, як і їхні кіраси та бригантини. Руки ніколи не віддалялись більш ніж на кілька дюймів від зброї. Після нічного відпочинку під дахом над головою вони виглядали більш небезпечними.
– Ми знову зануримось в круговерть війни, і перше, що зробимо – так це вдаримо тій орді в тил.
– Вестерос відповість на заклик, – пробурмотів лорд Сервин.
– Воістину, воістину, – мовив лорд Пайпер, грюкнувши по столі обухом сокири. Хоча замки Стіни залюднювались переважно однорідно, в залежності від того, яке королівство займало котру секцію Стіни, та падіння й наступний туман згуртували вцілілих зі всіх кінців континенту. Щось сталось з ними під час Стінопаду, щось, що загартувало їхні душі. Щось, що змушувало їх дивитись на короля не як на людину, а як на щось… інше. Джоффрі замислився, яку ж то потойбічну правду ці люди побачили під час борні сили волі Зброї та Комети.
– Сер Вардіс, – звернувся він, обертаючись до лицаря-долинянина, – Ви поведете передовий контингент, взявши залишки кінноти, і вдарите по мерцям зі всієї сили. Тоді відступите в цю долину, де ми чекатимемо в засідці, – юнак позначив місце шматком деревного вугілля,але зупинився, коли почув якусь метушню знадвору. Він нахмурився, обернувшись до Йорріка, – Вийди й поглянь, що там коїться, будь добрий?
Йоррік вгатив кулаком по кірасі і прослизнув поміж присутніх, котрі бурчали, поки той добирався до дверей.
– Центуріоне Гіббс, – продовжив Джоффрі, – Досі жодних звісток від трибуна Файна?
Чоловік неохоче кивнув: – Жодних, пане.
– Тоді вас негайно підвищено до рангу трибуна. Прийміть командування над Першою когортою і зведіть її докупи із залишками Третьої. Ви вирушите західним берегом Довгого озера, поки ми ладнатимемо пастку, та з'єднаєтесь з рештою війська пополудні. Я поведу основні сили до цієї долини, ось сюди, й підготую засідку, поки лорд Сервин, – він кивнув до лорда, продовживши, – І люди клану Вулів розвідають підходи та впевняться, що нас самих не буде заскочено зненацька. Якщо віхти проковтнуть наживку, то ми добряче їх віддухопелимо й полегшимо тиск на лорда Тарлі… можливо достатньо, щоб ми могли просочитись й з'єднатись з ним.
Він поглянув на карту, вираховуючи відстань, потребу в припасах та стан моралі з легкістю, гарантованою досвідом: – Якщо вони не ковтнуть наживку, або їх буде забагато, то ми відступимо до точки збору біля ось цього пагорба, західніше Королівського шляху, – сказав він, нахмурюючись, згадавши про суворість маршу в таку погоду. Хоч яким досвідченим генералом він не був, та досвід попередніх життів мало чим міг допомогти в цій царині. Доведеть приділити цьому більше уваги. – Мені передали, що другий син лорда Карстарка був тут.
Молодик в північому хутрі нетерпляче пропхнувся вперед: – Я тут, ваша милосте. Моє ім'я Торрхен.
– Ви бились разом з добровольцями із вільного народу за Стіною, я правий?
Юнак злегка кивнув, нервово дивлячись на нього: – Так, ваша милосте.
– Чудово. Будьте при мені, коли виступимо. Маю певні ідеї до обговорення; наприклад, як саме нам варто просуватись крізь цю погоду.
Півничанин моргнув: – Ваша милосте! Буду мати честь… ой!
Несподівано йому під дих врізався лікоть, коли Йоррік рвучко повернувся, стиха бурмочучи вибачення крізь зуби.
Джоффрі приховав посмішку: – Ну? – запитав він свого підлеглого.
Йоррік прошепотів тихим голосом.
– …Що?
– Я ж кажу, леді Джейн…
– Ні, не зважай.
Він обернувся до присутніх радників; молодих та старих, котрі очікували, невимушено тримали в руках сокири чи обертали кинджали з драконоскла. Настільки ж травмовані, як і загартовані – щоб вивести їх з ладу, знадобилось би щось сильніше за Стінопад.
– Гаразд, це все. Йдіть до своїх людей й урухомте ті сани; переконайтесь, щоб вони не брали з собою зайве, щоб потім не викидали через двадцять миль. І зберігайте щільний стрій, аж поки ми не полишимо цей клятий туман позаду, ми й так загубили забагато життів, – він нагородив їх глибоким кивком, – Блукачі завдали нам болючого удару, там, на Стіні, тепер пора вже нам змусити їх скуштувати бурі.
– Вестерос! – хтось закричав; голос чувся приглушено, наче чиєсь горло стиснуло від всіх страхіть Стінопаду. Поміж радників хвилею прокотилось безслівне ревіння, і Джоффрі розділив з ними це могутній клич.
– Вестерос воістину, – додав він тихим голосом.
Вони рушили назовні, зберігаючи порядок замість звичного штовхання, і Джоффрі слідував за ними, щоб зустріти леді Джейн. Вона виглядала засмученою та припинила нервову ходу, як лиш побачила його: – Ваша милосте, вояки назовні не дозволили мені зайти…
– Вони впустили б вас, якби ви прийшли перед початком зборів, – відповів Джоффрі, – Королевині Діви заслуговують на право голосу за те все добро, що ви робите.
– Ми занадто зайняті наглядом за чоловіками, що граються із… – вона затнулась, щоками прокотився рум'янець, – Хай там як, та я прийшла з іншого приводу.
Джоффрі зітхнув: – Знаю. Я...
На віддалі заспівав ріг. Джоффрі напружено очікував на два додаткових сигнала. Армія Світанку перейняла методи Нічної Варти, принаймні щодо звукових сигналів. Одна сурма для союзників, дві – хоча зараз це вже не вживалось – для ворогів, три – для блукачів. По хвильці напруженого очікування король рушив до огорожі. Звідти він зауважив колону вцілілих, що наближались з північного сходу, тягнучи сани з пораненими вояками й подерті стяги; вони не відрізнялись від юрби, приведеної Джоффрі. А попереду крокував…
Джоффрі відчув, як на обличчі виросла така нетипова в ті часи посмішка, коли вцілілі змішувались з його табором. Незнайомці вітали один одного, наче давно забуті родичі, обмінюючись новинами та припасами.
Він рушив до пошрамованого чолов'яги на чолі колони: – Віхти вважали тебе занадто огидним для своїх рядів, га, Сандоре?
– Джоффрі, – вінповів той, зітхнувши з виглядом, наче йому гора впала з пліч, – Хлопче, який я радий тебе бачити…
Джоффрі по-ведмежому обійняв його, не маючи змоги стримуватись й далі. – Дурний пес, – прошепотів він, моргаючи раз за разом, – Я вже було думав, що втратив тебе.
– Я також, Джоффрі. Я також, – пробурчав той у відповідь.
Відійшовши на крок, щоб краще роздивитись його, Джоффрі зауважив не менше трьох нових глибоких шрамів, що перетинали "здорову" щоку. Стінопад ні на йоту не покращив звичного вигляду Клігана. Вони обмінювались новинами, поки Йоррік вів їх до одного з таборових вогнищ. Видавалось, що кліганові поневіряння в загальному нагадували джоффрин шлях виживання та збору вцілілих.
– Коли нас було відрізано, то віхти просто продовжували напирати в прорив. Вони тіснили нас назад, навіть не знаю, як довго, а тоді…
– Стінопад, – закінчив Джоффрі, обертаючись, щоб роздивитись потік неборак, що й досі вливався в табір.
Та їхню розмову перервало знайоме кахикання. Сандор нагородив леді Джейн найсуворішою з гримас, зневажливо звівши обгорілі брови. Свіжі шрами страхітливо набубнявіли. – А ти ще хто? – гаркнув він.
– Леді Джейн Вестерлінг. А ти мабуть Пес, – відповіла вона, тримаючи голову високо піднятою. Ця реакція, радше незвична для жінки, змусила Сандора закрити пельку. Вона обернулась до короля: – І я мушу наполягати щодо цієї справи, ваша милосте.
Джоффрі втомлено зітхнув: – Так, щодо цього. Наглянь за своїми людьми, Сандоре, і знайди мене десь за півгодини. Невдовзі виступаємо в похід, – він кивнув Джейн, – Показуйте шлях.
Вона повела його та Йорріка назовні табору; з білих небес знову почав падати сніг. Сніжинки повільно опускались; крихітні пір'їнки, котрі щомиті могли перетворитись на крижані ножі, що зазвичай передувало появі блукача поблизу. Джоффрі, роздратований дурною втратою часу, подумки занурився в обдумування сьогоднішняго походу, намагаючись уникати поглядом Червону Комету, що зависла над ними всіма. Мусимо рухатись швидше, аніж Тарлі відступає, інакше буде нам гаплик. Згідно попередження Санси – прямо зараз нова орда просувається місцем, де стояв Чорний Замок. Іноді Джоффрі бажав, щоб він мав змогу опинитись в кількох місцях одночасно; це б вирішило чимало важливих проблем. Наче як в Пісні, коли Пурпур резонував поміж життями. Коли фрактали обертали назад плин часу.
Врешті з туману виросла самотня й велична сосна, оточена десятком людей. Більшість були гвардійцями, двійко з них тримали чорнявого чоловіка, скривавленого та зв'язаного. Той самовдоволено посміхався до діви-фрейліни, сірої мишки, котра сиділа на каменюці неподалік, переминаючи в пальцях золочену стрічку.
– Талісо*, – мовила Джейн, присівши коло неї, – Король прибув.
Дівчина підняла очі догори, та її погляд неначе пронизав джоффрі наскрізь й полетів далі, значно далі за межі цієї діри в імлі. Вона була симпатичною, як йому здалось, в такому, знаєте, беззахисному стилі… хоча два чималі синяки та роззосереджений погляд дещо нівелювали такий ефект. Сержант, що наглядав за найближчими гвардійцями, хутко підійшов: – Командире?
– Сержанте. Чому цей чоловік досі не станцював з драконами?
– Я й сама задаю собі те ж питання, – Джейн процідила крізь зуби.
– Леді Джейн, заждіть, – сказав Джоффрі, піднявши руку.
Сержант сторожко дивився на Джейн; Джоффрі мав підозру, що ці двоє сперечались впродовж всього ранку.
– Ну, ми так й хотіли, але тоді він, ну, цей хлопак, почав верещати, що він лорд і все таке. Тож ми подумали, ну, маю на увазі, що король має вислухати його, перш ніж хлопак станцює з мотузкою.
Джоффрі дивився на сержанта із сумішшю нудьги та схвалення. Якщо по букві закону, то солдат був правий… хоча Джоффрі вважав це клятою втратою часу. Йому ще похід треба організувати. Похід… це звучить краще, аніж евакуація. Він витер дрібку бруду з кутика ока, тамуючи бажання зітхнути. Якщо Новий Вестерос зможе пережити й його з Сансою, то закон має бути чимось вагомішим за королівські примхи… чи принаймні непослідовні примхи.
– Гаразд, давайте тоді напряму вислухаємо сторони, – він повернувся до Таліси, – Спершу постраждавшу.
Вона поглянула на нього, стискуючи руками ті свої півничанські шкіряні панчохи. Тут, на лінії фронту, діви-фрейліни не носили суконь. Джоффрі нахмурився.
Джейн прочистила горло: – Вона оніміла, ваша милосте. Після Стінопаду.
Джоффрі усвідомив, що тримає кисть на руків'ї булави; м`язи повнились стриманим напруженням; наче Зоря, що вже готувався до стрибка. Німадівка, га? Важкознайтидоступнішужертву. Він повільно видихнув: – Леді Талісо. Чи цей чоловік, – він вказав на обвинуваченого, котрий зблід як молоко, – Намагався зґвалтувати вас сьогодні зранку?
Вона кивнула, один раз, але впевнено.
– Дівка бреше! – закричав чоловік, – Не вірте їй, ваши милосте! Вона запросила мене в намет, а потім натравила гвардію на мене!
Джоффрі подивився на нього, нахиливши шию: – А тебе як звати?
– Рамсі Болтон, лорд Дредфорта, – відповів той, виструнчившись, – Моїм батьком був лорд Русе.
– То ти байстрюк, котрого я легітимізував минулого року, чи не так? Я пригадую той лист.
– Так, ваша милосте, – рвучко кивнув той, – Я бився разом з батьком на Стіні; ми майже не спали впродовж всієї битви, викладаючись на повну, не зважаючи на рани. Мабуть то запал молодості допоміг мені вижити, але моєму лорду-батьку не пощастило. Його заколов віхт в розпалі другої ночі, – вії на очах затрепетали, коли в'язень схилив голову, – Жахлива втрата, але я зробив все, що міг, щоб зібрати людей. Займався цим й далі під час переходу, допомагаючи обмороженим дістатись до королевиних дів. Саме там я зустрів леді Талісу, якщо по правді. Коли вона запросила мене в свій намет, рано-вранці сьогодні, я, ну… – він простодушно всміхнувся, – Стільки всього трапилось, ваша милосте, так що я погодився. А наступним, що пам'ятаю, були ці браві гвардійці, що скрутили мене, а ось ця леді, – він вказав підборіддям на леді Джейн, – Почала кричати якісь дурниці.
Леді Джейн мала вигляд, наче бажала власноруч відірвати Болтону голову з пліч: – Ти, сучий…
Джоффрі поклав долоню їй на плече. Єдиними очевидними ранами, що він зауважив на Рамсі, були три свіжі подряпини на обличчі, котрі красувались на лівій щоці. Швидкий погляд на нігті леді Таліси підтвердив, звідки вони взялись. А ще цей жевжик жодного разу не з'являвся на військових радах.
– Сержанте, як я розумію, ви маєте свідка?
– Ага, ваша милосте, – відповів той, – Долане! Ану підійди! Король бажає говорити з тобою!
– Ваша милосте, – мовив гвардієць, по-шляхетному вклонившись замість звичного гвардійського салюту.
Джоффрі злегка всміхнувся: – З якого ти дому?
Вояк вочевидь звидувався: – Карони з Ночепісні, ваша милосте.
– Четвертий син?
– П'ятий.
– Гм. Ну що ж, що ти бачив?
– Я… ах. Маю звичку час від часу перевіряти, як справи в леді Таліси, чи в неї все гаразд.
Від виду іронічно піднятої джоффриної брови чоловік – ні, хлопчина – зашарівся як буряк: – Нічого такого… не подумайте, ваша милосте! Просто, з часу падіння Стіни, ця леді допомогла мені вижити, тож я намагався віддячити у відповідь. Переконатись, щоб в неї не було проблем.
Він та вона на мить зустрілись поглядами і одразу відвернули очі. Джоффрі зауважив відсутність середнього пальця на лівій руці Долана. Можна здогадатись з першого разу, котра саме діва відчикрижила його.
– Отже?
– Отже я пішов туди, щоб наглянути, після ранкової побудки. Вони не відповіла, коли я покликав… – юнак моргнув, зауваживши джоффрин вираз обличчя, – Ну, а, вона зазвичай вдаряє по опорній жердині намету якимось з її інструментів, даючи сигнал, що можна заходити.
Ще б пак. Джоффрі лиш міг сподіватись, що вони вживають місячний чай, котрий по наказу Санси мав бути доступний кожній діві, без зайвих питань. Ця війна – не місце для вагітних.
– Продовжуй.
Долановий рот скривився в дивній гримасі, алебарда тремтіла в руках: – Я не почув удару, проте почув звуки, наче… наче її душили, чи топили. Отже я увірвався всередину і знайшов там цю тварюку верхи на нії; він силою забирав її руки, бо вона намагалась видряпати йому очі. Він не мав потреби затуляти їй рота, ваша милосте, – сказав солдат таким тонким голосом, що радше нагадував писк, – Не мав потреби.
– Це вочевидь відкинутий коханець, – мовив Рамсі, – Обманутий цією леді, щоб вона могла вберегти уламки гідності після такого викриття, – він посміхнувся, хитнувши головою з виразом, наче це очевидно, – Щоб звинуватити лорда в такому злочині, ще й з таким жалюгідним свідченням… та в мене від цього кров закипає, ваша милосте.
– Ти довбане брехло! – заверещав Долан, кидаючись до Рамсі. Двоє гвардійців перехопили хлопця, перш ніж той встиг нанести удар, і відтягнули його назад.
Рамсі Болтон покивав головою: – Бачите, ваша милосте?
Джоффрі наблизився до зв'язаного лорда, котрий досі демонстрував ту збочену посмішку, котра не відповідала виразу очей.
– Вважаю, що ти справжній гівнюк, – прошепотів він Болтону на вухо, – І знаєш чому? Бо бачу в тобі своє відображення.
Рамсіна фальшива личина розчинилась, погляд навіжено застрибав джоффриним обличчям.
– Ага. Навіть зараз це проглядається в тобі. Чергова брехня, що змушує тебе рухатись далі, вибирати найбільш вірні слова. Щоб навернути мене на твій бік. Щоб відвернути небезпеку. Може ти й насправді в це віриш; я знаю, я особисто колись вірив, – ще ближче до вуха, що виглядало майже як поцілунок, – Ти смердиш брехнею. Я знаю це, бо аналогічний монстр прямо зараз благає мене взяти в руки молот і розтрощити тобі череп; дивитись, як ллється кров, і почуватись чудово. Прекрасно. Справедливо. Всі присутні лиш вітатимуть мої дії. Ніхто мене не зупинить, – сказав Джоффрі; хворобливе збудження било барабаном в глибинах душі. – Я жив, керуючись цим чуттям, дуже давно. Це змушувало мене вивищуватись над всіма навколо. Рвати плоть та ламати долі, бо ми маємо на це право! Бо всі вони завинили нам! – він відступив на півкроку й виявив, що Рамсі витріщається на нього, роззявивши рот.
– Бо це єдиний спосіб… – відчувати-кохати-жити – існувати, – видихнув Джоффрі й відпустив булаву.
– Врятуйте мене, – прошепотів Рамсі.
– Я й рятую, – відповів Джоффрі, перевівши погляд на суворе обличчя сержанта.
– Ні, заждіть! – вигукнув в'язень; крик перервався, коли сержант накинув петлю на шию і міцно затягнув її. – Заберіть мотузку, придурки! Ви не маєте права! – заверещав він знову, – Я є лорд! В мені тече кров Червоних Королів!
Сержант перекинув мотузку через кремезну соснову гілку, четверо інших гвардійців зловили її з того боку.
Голос короля прорізався крізь рамсін лемент, наче валірійська сталь: – Я, Джоффрі з дому Баратеонів, перший цього імені, король андалів, ройнарів та перших людей, захисник Держави і командир Світанкової армії, засуджую тебе на смерть.
Очі Болтона набули вигляду звіриних: – Ні! Та брудна хвойда! – закричав він до леді Таліси, – Вона сама благала мене те зробити! Кричала самим поглядом! Їй бракувало сил навіть виголосити це словами…
– Сержанте.
– Тягніть! – вигукнув сержант, і Рамсі закрив пельку із хрипом, мотузка потягнула його догори, наче щойно зловленого лосося. Він висів вгорі, борючись за подих, розхитуючись на холодному вітрі й дригаючи кінцівками. Але Рамсі Болтон не побачить Пурпуру, фрактальне чистилище не зламає його й не збере назад докупи цілим. І завжди, подумав Джоффрі, дивлячись на власну долоню на руків'ї булави, завжди щось та залишається. Мабуть це трапилось з виродком вперше. Усвідомлення, що цього разу не вийде просто так взяти й втекти від наслідків.
Поступово борсання припинилось, цівочка слини потекла з кута рота, а порожні очі мертво втупились на північ. Леді Таліса спостерігала за тим всім, не моргнувши ні разу. Коли шибеник затих, вона обернулась до Джоффрі і зробила належний реверанс, перш ніж піти назад до табору й розчинитись в імлі. Мабуть нагіршим в їхньому спільному з Рамсі проклятті була сліпота; голод, що спотворював правду інших. Леді Таліса була не слабкою, а сильною.
Хоча й найсильніші душі можуть загубитись в цьому богами проклятому тумані, подумав він і поглянув на гвардійця Долана, котрий нервово спостерігав за її зникаючим силуетом.
– Гвардійцю! Переконайся, що леді знайде зворотню дорогу до табору, – наказав він, хоча вже на середині фрази солдат мчав за нею навздогін, – А потім повертайся до виконання служби, – додав він, вже радше сам до себе. Юнак поглянув на тіло Болтона, котре й досі здригалось, хоча судоми й залишились позаду. – Ми всі маємо чим зайнятись.
– Дякую вам, – сказала Джейн, підходячи й стаючи збоку.
– Ви допоможете цьому доброму сержанту спустити тіло.
Її губи сформували мовчазне "О".
– Що? Гадаєте, що ми залишимо його тут висіти, поки не прийдуть блукачі? – Джоффрі посміхнувся їй, – Хоча маю сумніви, що навіть вони прийняли б його до себе.
Дежйн схрестила руки на грудях: – Це така помста за "дурну витрату" вашого часу?
– Я певен, що ваш батько сказав би "не задавай питання, на котре не бажаєш почути відповідь", – він обернувся до сержанта: – Спустіть тіло й спаліть на попіл!
Імла поглинула його, коли король повертався до табору; Йоррік поспішно слідував за ним. Хоча юнак переймався, як би інші не загубились в тумані, та для нього особисто такої небезпеки не існувало. Червона Комета завжди висіла в вишині, навіть коли він не міг бачити її очима. Його персональний північний полюс; компас для самої душі. Як же він може загубитись, коли завжди, завжди та штука сяє над обрієм. Очікує. Чекає.
– Невдовзі, – сказав він їй.
– Ваша милосте? – запитав Йоррік.
– Ну-мо повернемось на війну, перший сержанте.
* (від перекл.) Іронія цієї сцени полягав є в тому, що Джейн Вестерлінг, родом із Західних Земель, була дружиною Робба Старка в книжковій версії, а Таліса Маєгір, донька тріарха Волантіса – дружиною Робба в серіалі. Зрештою в цій версії жодна з них не має зносин з Роббом.
Якщо маєте бажання підтримати перекладача та скачати "Пурпурові Дні" в форматі електронної книги - запрошую Вас на Alex Malyarchuk Translations на Патреоні. Окрім "Пурпурових Днів" там знаходить ще чимало чого цікавого.