Інтерлюдія XVIII: Сімдесят Третя (частина 1).
1
Потрійна колона маршируючих людей радше нагадувала похоронну процесію, аніж армію. Солдати просувались густим лісом, керуючись слідама розвідників, оминали навколо гострі на вигляд скелі та високі берези, такі ж білі, як і сніг навкруги. Старшина Росс примружився крізь імлу, намагаючись розгледіти край, де крокуючі алебардники розчинялись в сіризні. То не був різко окреслений бар'єр; їхні силуети поступово зливались з туманом, аж поки не зникали без сліду; за ними слідувала наступна шеренга, а потім ще одна, й наступна. Знову засніжило, хоча цього разу додався кусючий крижаний вітер, котрий почав дути з півночі, оманливо повільно.
Збирається на хурделицю, подумав Росс; стара рана ствердно засвербіла. Він слідував простому правилу щодо оцінки власної ефективності. Чи може він уявити сучасний стан своїх людей так же добре, як відчути власну ліву руку? Прямо зараз це відчувалось, наче рука була напів занурена в заболочений ставок, пускаючи хвильки рухами пальців. Потрібно вирушати далі й буде що буде, але це не було простим завданням в цьому клятому тумані.
Назустріч колоні виплив якийсь силует, шкутильгаючи через великі снігові кучугури поміж голих берез. – Старшина! – прокричав він. Солдати нагородили його втомленими поглядами, хоч і міцніше похапались за свою зброю.
– Старшина Росс!
Росс вже сапнувся по сокиру, коли чолов'яга практично зіштовхнувся з ним. – Що там таке? Віхти?
– Ні, пане, вцілілі! – мовив Вігс, – Двійко королівських срібняків біля голови колони!
Срібняків, тобто Срібних лицарів?
– Та то лише імла, Вігсе. Тут повсюди відблискує сріблом.
– Я знаю, що це звучить як божевілля, старшина! Але вони таки там є, сидять на скелі, тихо наче миші.
Росс втупився на нього поглядом, перш ніж хитнути головою. Вігс не був знаний як панікер. Що ж, й до Стінопаду серед них таких було небагато. – Гаразд, вкажеш, де їх знайти. А тоді підеш до центуріона, він теж захоче це почути.
Заздалегідь попереджений непевною новиною, Росс зціпив зуби та поспіхом рушив до голови колони, пересуваючись по коліно в снігу смішними рухами. Такими смішними, що гвардійці відверто реготали над людьми Умберів, коли ті вперше продемонстрували такий тип ходи. Проте зараз вже ніхто не сміявся; тепер всі вже пересувались таким чином, котрий, як виявилось, дозволяв їм спокійно дихати після п'ятигодинного марш-кидка, не захекуючись як сука на собачому весіллі. Ага, подумав Росс, оглядаючи колону човгаючих вояків, та підібрався, не бажаючи виказати їм своє виснаження. Жоден вояк не відставав. Тепер ми вже справжний зимовий підрозділ. Ті, хто не зміг пройти випробування, тепер проживають свій другий шанс десь на північному сході, в компанії скреготливих зубів та ненаситних блакитних очей, що блукають в імлі.
Вігс таки казав правду, як виявилось. Старшина знайшов двох лицарів, котрі сиділи на скелі збоку від колони на марші; один мав поламану руку, тримаючи її в на саморобній пов'язці, інший спер голову на держално бойового молота, котрого поставив в сніг. Хоч і змарнілі, брудні та вкриті добрим десятком дрібних ран, та в них відчувалась мовчазна гідність: сталева мантія, що підняла їхні погляди зі снігу, коли він наблизився.
– Доброго дня, панове лицарі. Й не думав, що зустріну пару срібняків цієї днини.
– І ми не були певні, що стрінемо хоч якусь живу душу, – відповів один з них, котрий мав зламану руку, – Принаймні таку, котрій не доведеться виривати горлянку.
Рот старшини смикнувся: – Що ж, прошу не рухати мою, якщо ваша ласка.
– Маєте нашу ласку, – відповів Зламанорукий із натяком на посмішку. О Седмице, ти знаєш, як ми потребуємо хоч дещиці гумору. Молоточник протяжно видихнув довгий струмінь пари; то не був сміх, але хоч щось.
– Чи часом нам не пощастить натрапити на цілу колону з вас, лицарів, десь поблизу?
– На жаль ні, – відповів Зламанорукий, – А як щодо вас?
– Не бачив ані душі від часу, як нашу залогу було розбито. Лише наш підрозділ і дрібні залишки сусідніх.
– А-а.
– Стінопад? – запитав Молоточник. Смішно, як це вони самотужки придумали таку саму назву.
– Не зовсім. Два дні потому вирувала страхітлива буря. Всю нашу когорту порозкидало в імлі, і коли ви вже загубите з виду людину попереду…
Обидва лицарі похмуро кивнули. Хоч то рідшав, то густішав, та туман був терплячим та підступним ворогом. Іноді бувало, що впродовж всього ранку не було й сліду серпанку, лише похмуро-сіре небо нависало над головою… а під обід туман вже підповзав до них, коли люди вже були потомлені. Досить було раз-два моргнути, і товариш попереду вас вже розчинявся в сіризні. Якщо й позаду вас не було нікого… що ж. То була причина того, чому вони тепер все робили по троє, від маршу в колоні до спорожнення міхура. Якщо ви таки загубитесь, то принаймні не помрете насамоті.
– Що там за чутка про лицарів, старшина? – запитав центуріон, підходячи ззаду. Центуріон Донван мав худорляву поставу, а зараз вихуд ще більше через зимові поневіряння, проте його широкі плечі могли понести закутого в лати солдата й витягнути живим крізь град з уламків Стіни. Росс намагався не чухати довгого шрама на нозі, щоб рана знову не відкрилась. Отакий слід на пам'ять.
– Двоє королівських Срібняків. Ми ще не представились один одному.
– Срібні Лицарі? – запитав той, підходячи до того невеличкого зібрання біля скелі, і Росс почув нотки вдоволення в голосі. Чи то було полегшення? – Я центуріон Донван, а це старшина Росс.
Будь-який виродок із мечем та конем міг би назвати себе лицарем, причому в останні дні присутність коня була радше необов'язковою. Через те було важко судити, наскільки корисними ці двоє будуть в бою, а чи взагалі приймуть накази від посполитого. Проте Срібні Лицарі… мали певну репутацію.
– Робар Ройс, лорд-командувач, – мовив Зламанорукий, підводячись.
– Семвел Тарлі, королівський хроніст, – додав Молоточник, низько кивнувши, проте так і залишився сидіти, – Маєте в колоні місця для двох нас?
Він виглядав навіть більш змореним, аніж сер Робар. Поки поранений лицар ніс лише свою сокиру та малий клунок, було очевидно, що решту зібраних припасів тягнув сер Семвел. Росс обмінявся поглядом із Донваном. Не аби які Срібні лицарі, але двоє найвищих чинів в ордені. Залізна Руна та Брамолам, ти диви, подумав він приголомшено. Серу Робару бракувало його знаменитого прямокутного щита, але звісно ж сер Семвел тримав не менш знаменитого молота в руці, а шкіряний згорток у формі книги на поясі відкрито вказував на посаду власника.
– То буде честь для нас, – насилу мовив Донван, – Виконуєте королівське завдання?
Сер Семвел пирхнув: – Просто шукаємо вогню й тепла, хоча я певен, що його милість не був би проти.
– Авжеж не був би, – встряв сер Робар, – Ми бачили селище сьогодні зранку, коли імла на хвильку розійшлась, – він вказав на південний захід здоровою рукою, – Ми туди й просувались, коли натрапили на ваших пластунів.
– Село? – запитав Донван; в голосі бринів найтонкіший відзвук надії. Останнім часом було важкувато шукати надію, після Стінопаду. Її доводилось цідити по краплі, тримаючи про запас лише для найреальніших справ. То було єдиним способом не перетворитись зрештою в майже-віхта. Проте село… Росс мав би зберігати голову холодною, але практично відчував смак теплої їжі. Тепло міцного, належного вогнища; такого відмінного від тих жалюгідних похідних багать, котрі вони могли розпалити із сирих, повалених бурею березових гілок. Як завжди, центуріон звернувся по пораду: – Старшино, що про це думаєш?
– Гадаю, що це непогана ідея, пане. Ми вже давно не бачили віхтів, а пораненим не завадить мати дах над головою.
Він вже відчував тліючий вогник в кишках, вогник, котрий призвів до загибелі багатьох вояків. Пригаси надію, Россе. Їжа буде цвілою, а дівки будуть віхтами.
– Згоден, – погодився Донван, хоча його погляд сковзав по лицарям.
– Це ваше право, командувати, центуріоне. Ми не будемо вам заважати, – сказав сер Робар.
Донван вдячно кивнув: – Тоді ми негайно змінимо курс до того села. І, – він заколивався на мить, – Гадаю, що мушу вас повідомити… нашим попереднім командиром був лорд Тиріон.
Сер Робар моргнув від тих слів: – Тиріон? Ви були разом з майстром-над-монетою?
– Ага, – продовжив Донван, – Зустріли його під час буревію, що розкидав нас по всьому Дару. Його та кількох вояків-Умберів. Проте йому не поталанило.
Сер Семвел спохмурнів: – Що ви маєте на увазі?
Рос прочистив горлянку: – Він ледь пережив Стінопад. Його вдарило по голові й поламало обидві ноги. Зараз його палить якась пекельна лихоманка, – він безпорадно знизав плечима, – Ми не мали ані мейстера, ані навіть діви-цілительки, котра могла б пояснити, що з ним, проте зараз ймовірно більш помічним буде септон.
– От лайно, – процідив сер Робар. Він кивнув серу Семвелу: – Поглянь, може чим зарадиш. Я покажу центуріону, де ми виявили те селище.
– Гаразд, – мовив той, поправляючи чималий клунок з припасами, припнутий до спини, перш ніж піднятись на ноги із крехтінням. – Можете провести мене до нього? – запитав він в Росса.
2
Берези замінювались дубами, а потім й просто пеньками, чим ближче вони наближались до селища; цілі галявини несли на собі сліди від сокир та пилок. Залишки надзвичайно важких саней визирали з-під снігу тут і там – громіздких конструкцій, призначених для завантаження стовбурами, котрих мали б тягнути потрійні пари коней. Зараз вони лежали, полишені напризволяще поміж чималих кучугур снігу; північний вітер неквапно додавав нові шари паморозі по дереву.
– А вони тут розгулялись не на жарт, – мовив Росс, проводячи долонею по зламаному борту саней. Деревина задубіла від морозу, і він ледь не беркицьнувся обличчям в сніг, коли край борту відламався під тиском.
– Селище лісорубів, тут сумнівів не має, – зауважив центуріон.
Росс почувався голим посеред непевних лісових обійм; підсвідомо стривожений, погляд стрибав від саней до саней, перш ніж він оглянув щойно відломаний шматок деревини. – Мабуть королю це влетіло в копійчину, – буркнув він. В місці з'єднання борту та сидіння візниці був причеплений маленький бронзовий щит, на котрому виднівся крихітний лев із молотком та цвяхами в лапах; лев був зображений поверх чималої дискової пилки, котра імітувала дворянський щит. Він передав знахідку Донвану.
Той стиха свиснув: – Чорноводні цехи, – сказав вояк, роздивляючись геральдичний знак, перш ніж відкинути його набік, – Мабуть в цьому місці заготовляли деревину для Стіни. Проте не прості дрова; балки для нових башт?
– Гадаю що так, – Росс знизав плечима, – Останнім часом вони чимало понабудовували.
Розмова перейшла на шепіт, коли поміж туману, що повільно розсіювався, з'явились перші будинки за пеньками. Вояки полягали на животи й поповзли, наче вугрі з Мартинова, просуваючись вперед, аж поки не заховались за трьома складеними стовбурами; поміж імли проглядались силуети будівель. Це було не таке й вже маленьке сільце; Росс нарахував більш ніж сорок присадкуватих зрубів, розміщених на дні невеличкого долу, перш ніж туман почав густіти й ставати непрозорим; незвично круті дахи купчились один біля одного наче зграйка хмільних гвардійців після дня платні. Позаду них мабуть було ще більше інших.
– Дальновид, – прошепотів Донван.
Він відсунувся назад, озираючись навколо, поли центуріон оглядав місцевісь, ведучи прилад зліва направо, повільно й методично. – Де в біса той Маєбер? – пробурмотів Росс.
– Він прийде, – відповів центуріон, зосередившись на чомусь, а потім продовжив огляд.
– Краще б не барився, – буркнув Росс, беручи сокиру в руки. Якийсь димок промайнув повітрям, принесений вітром, від чого в носі засвербіло. – Щось горить.
– Вогнища?
Росс був мабуть єдиним зі всієї їхньої збірної солянки вцілілих, котрий міг зауважити найменший натяк на емоцію в голосі центуріона. На надію. Небезпечне почуття для сержантів, та смертельне для офіцерів.
– Або якісь нещасні виродоки проводять Останній Бій, – мовив він по-товариськи.
– Старшина, от вмієш ти підтримати.
– Стараюсь як можу, пане.
– Жодних віхтів, – втрутився Маєбер.
– А щоб тебе Воїн вграв! – прошипів Росс, ледь не відрубавши йому голови з несподіванки. Третій пластун Маєбер вкляк на коліна прямо за ними, мовчки торкаючись пальцями дерев'яного амулета на шиї; семикутну зірку, вицвілу до брудно-сірої барви через десятки років носіння. – Ану припини!
– Доповідай, – наказав центуріон, досі роздивляючись місцевість крізь дальновид. Гм, навіть не смикнувся.
– На околицях порожньо, але всередині видно світло й дим, – мовив Маєбер. Він говорив тим порожнім тоном, від котрого Росс завжди почувався не в своїй тарелі. Принаймні почувався більш неспокійно, аніж зазвичай.
– Трішки нерегулярного патрулювання, майже ніякої праці надворі.
– Мабуть вигріваються біля вогнищ, – сказав Росс, знову перевівши погляд на околиці селища, – Придурки. Їм би вартувало зараз тікати на південь так швидко, як лиш їм дозволять їхні волохаті півничанські ноги.
– Ми не знаємо, що їм відомо, – зауважив центуріон. Офіцер обміркував це, перш ніж закрити дальновид із рішучим клацанням, – Старшина, – офіцер продовжив тоном, від котрого погані сержанти зіщулювались, а вправні навпаки, розслаблялись, – Ведіть колону сюди. Подивимось, чи півничани й справді дотримуються своєї славнозвісної гостинності.
– Як скажете, пане, – відповів він, перш ніж відступити назад, звідки вони прийшли, трішки засипавши снігом маєберові чоботи.
Він пришвидшено дістався назад до колони, виявивши, що практично ніхто не ліниться й справно оглядає стан взуття, розтирає задубілі руки чи збирає хмиз для розпалу вогню. Після кількох коротких, проте схвальних кивків він гаркнув команди сержантам, котрі гаркнули їх гвардійцям, котрі далі перегукувались поміж собою, піднімаючись з снігу й знову намагаючись перетворити хаотичне зборище в готову до маршу колону. Все про все зайняло якісь секунди. Не зважайте на надлишок кірас та алебард; то не вони робили Королівську гвардію такою смертоносною, але дисципліна. Росс став на чолі колони, отримуючі короткі звіти звідусіль від піших вістових та кінних пластунів, лиш на дрібку швидших за колону, але все ж коштовніших за ціну власної ваги в золоті в цих землях віхтів.
Земля віхтів… Не пройшло й двох тижнів після Стінопаду, а солдати вже почали вважати, що просуваються ворожою територією.
Вояки прискорили темп ходи, не маючи потреби в спонуканні; чергова сніжинка впала Россу на долоню. Повільно й мовчазно. Зелений рекрут міг би скинути її, але не він. Не Сімдесят Третя. Тепер ми вже належний зимовий загін, подумав він, озираючись й вираховуючи, скільки часу вони мають, перш ніж буря вдарить, й видивляючись, чи в тумані не видно відставших. Зараз він міг лише розмістити умберових людей в тилу колони; невеличка група вояків тягнула криті сани з лордом Тиріоном. Спочатку вони мали коня, але той поламав собі ногу, намагаючись перетнути невеличкий яр. Бідолашні Умбери тієї ночі перебували в розпачі, проте кухарі Сімдесят Третьої повнились захватом.
Коли вони наблизились до селища, то став видимий дим з коминів, що малював ліниві перетинчасті лінії в повітрі, котрі врешті розчинялись під поривами вітру. Соковитий аромат овочевої юшки вдарив Россу в ніздрі, коли той зробив черговий вдих. Непрошена слина затопила рот, і він був змушений сплюнути, перш ніж прокричати людям, щоб не зупинялись. Та вони не потребували стимулу; заскочені запахом гарячої їжі, солдати були лиш на дрібку кращими за віхтів, що женуться за свіжим м'ясом; вони просувались майже як в трансі. Підрозділ крокував повз незаселену околицю; повз вітряки-лісопильні, чиї потріпані лопаті нависали на дними. Й зайшов в саме селище, де будинки купчились в тісноті, майже підпираючи один одного. По центру сільського майдану виростав натовп підозрілих місцевих мешканців, що тримали в руках мішанину з малебард та лісорубних сокир; гвардійців зустріло море насуплених облич.
Маєбус та центуріон вже очікували на нього, і Росс поспішив до них, поки солдати розбредались майданом, кидаючи наплічні мішки із потужними зітханнями, що струменіли парою в холодному повітрі.
– Глядіть, якими міцними хватами вони тримають свою зброю, пане, – попередив Росс.
– Будемо сподіватись, що вони просто налякані, – центуріон прошепотів у відповідь.
Вони зупинились в кількох кроках від чоловіка на чолі півничан. Росс зауважив надлишок дуже юних та дуже старих посеред юрби, й жінок було більше, аніж чоловіків.
– Мабуть ви чимало пережили, – промовив їхній лідер. Середнього віку, нижчий за пересічного гвардійця, проте широченний, із ручиськами достатньо великими, щоб трьома пальцями відірвати курці голову. Він видивлявся на худорлявого центуріона з виразом, наче в цьому випадку міг би обійтись й лиш двома.
– Так і є, – відповів Донван. Між ними запала прохолодна мовчанка, перш ніж він прочистив горло: – Пережили, проте ми голодні та змерзлі. Будемо вдячні за будь-яку допомогу з вашого боку, щоб це залагодити.
Селяни тривожно загомоніли, проте чолов'яга лише знизав плечем: – Ви Королівські Кулаки, такий закон. Окрім того, нас проклянуть боги, якщо ми дозволимо власній армії померти з голоду під час війни, – пальці, завбільшки з ковбаси, смикнулись; звуки клацання по підборідді чулись аж болюче гучно, – Проте ми не прості хлопи, а йомени*, – додав він, так наче давав дружню пораду перед нападом на ведмежий барліг, – Деяких південців це може добряче збити з пантелику, якщо вони спробують ставитись до нас, так як звикли.
Донван наче вловив натяк: – Хлопи чи йомени, та ми дали присягу слідувати Королівському Едикту до останньої літери. Ми не причинимо кривди ані вам, ані вашим сусідам; старшина Росс, що стоїть біля мене, чудово вміє в'язати петлю.
Росс виструнчився, виважено кивнув старійшині села, намагаючись виглядати впевненим: – Практично фахівець в цій справі. Мої вояки знають, що краще мене не провокувати.
Лідер селян дивився на нього впродовж нервово довгої хвилини, перш ніж перевести погляд на Донвана, а потім на Маєбера. Врешті він кивнув. Із натовпу вибіг якийсь хлопчина, передавши старійшині згорток з тканини. Той витяг звідти буханець хліба і розділив на три частини, ледь рухнувши пальцями, та передав гостям: – Ну тоді просимо до нас.
Донван ввічливо відкусив шматочок, вишукано й належно, хоча не мав й краплини шляхетної крові. Росс ум'яв свій окраєць двома укусами, наче зголоднілий вовк. Хліб був хрумким, смачно розлазився на невеличкі шматочки від слини, котрою одразу сповнився рот. Вояк насилу стримував її, поки ковтав їжу. Благі небеса, саме за це ми й воюємо, подумав він, тамуючи бажання стрибнути до хлопця й відібрати решту. Маєбер виглядав так, наче от-от так і зробить, аж поки центуріон не вистрелив по ньому осудливим поглядом, змусивши пластуна знову по мацати свого амулета.
Центуріон простягнув руку до старійшини: – Я центуріон Донван, а це старшина Росс та третій пластун Маєбер. Сімдесят Третя піхотна центурія, Четвертий полк… й ще купка вояків з інших підрозділів.
Той втопив долоню Донвана у власній: – Народ кличе мене Хватом, – й двозначно посміхнувся, – Мабуть через мої манери, – а потім обернувся й гукнув, – Народ, розступіться, переконайтесь, що люди короля отримають теплі харчі!
Натовп розійшовся із колективним зітханням, зустрічаючи прибуваючих гвардійців на майдані й передаючи їм їжу та ковдри. Місцеві може й були впертим та підозрілим людом, проте гостьове право спонукало півничан виконати обов'язки як годиться.
– Якщо по правді, то мені досить радісно вас тут бачити. Не бачив жодного чужинця від часу, як той клятий туман приповз з півночі, – старійшина спохмурнів, – Проте хіба ви, хлопці, не мали б зараз крокувати до Стіни?
Росс та Донван обмінялись поглядами. Мовчазна мова поміж сержантами та старшими офіцерами була дивною та надприродною штукою. Проте жахаюче ефективною. Я йому скажу, Донван промовив подумки. Гаразд, я нагляну за нашими хлопцями, відповів Росс.
Центуріон прочистив горло: – Хвате. Чи є тут місце, де ми можемо поговорити віч-на-віч?
3
Невдовзі, за кілька годин, накотилась хуртовина, вирвавшись з лісів, прослизнувши поміж стовбурами, й вдарила по селі, спричиняючи какофонію стогнону деревини та бриніння брезенту, від чого Россу мурахи бігли спиною. В уяві звивались видіння трощеної деревини під час Снігопаду, поки він прискорювався, перетинаючи майдан й чвалаючи крізь завиваючий сніг; щоки горіли вогнем від морозу, коли він переходив від будинку до будинку, звіряючись, чи солдати нагодовані, обігріті й поводяться гідно. Більшість тієї праці виконували сержанти, проте він був їхнім зв'язковим з центуріоном, каналом зв'язку, через кого вони озвучували свої потреби.
Намет Шостої чоти був присташований до фасаду зрубу, наче своєрідне продовження будинку, щоб дати місце більшому числу вояків. Тепло дрейфувало крізь відчинені дерев'яні двері до протилежного боку, заразом із фрагментами приглушеної розмови, що повнились словами півничанської говірки. Клунки та ковдри лежали розкидані, так наче вояки поселились ще з тиждень тому, проте їхня зброя лежала поблизу власників, цілком готова до вжитку. Ага, тепер це й справді ветерани.
– В нас все добре, пане, – мовив один з чотирнадцяти солдатів, що купчили навколо вогнища; він підозріло тримав ліву руку за спиною. Росс принюхався; чим це тхне, чи не самогоном? Стільки часу пройшло, що він вже й майже не пам'ятав той огидно-приємний запах. Після Стінопаду тижні розтягувались й ставали роками.
– Сподіваюсь, що ти не вкрав ту пляшку, Толлі. Може король й набирає злодіїв у військо, але ті, кого піймають на гарячому, врешті станцюють на шибениці.
Посмішка замерзла на вустах Толлі, і солдат сором'язливо показав ємність: – Жодної крадіжки, старшино. Чесний обмін.
– О, і на що ти її виміняв? На твій гвардійський кинджал?
Толліна посмішка знову застигла, а люди навколо зіщулились.
Росс підозріло оглянув присутніх, змушуючи їх ще сильніше зіщулитись, перш ніж врешті протяжно зітхнув і протиснувся ближче до вогню. – Ану посуньтесь, ви двоє, – сказав він, перш ніж всістись прямо поміж сержантом Йєвом та гвардійцем Голліком, – Якщо бути відвертим, то я не відмовлюсь від ковтка чи двох.
Росс зустрічав інших старшин, котрі служили своїм центуріонам ланцюговими псами, лютуючи та волаючи про дисципліну, та ніколи й не спілкувались з підлеглими, як з людьми. Проте, по правді, іноді варто було давати підлеглим поблажки. Особливо зараз, коли світ почав котитись в прірву. Солдати не могли розслабитись, аж поки Толлі не передав командиру чашу, і той вихлебтав її вміст одним ковтком; м'яка атмосфера спокою поширилась водночас поміж загоном та вниз по горлянці старшини. В грудях загорівся вогонь, більш нагадуючи біль, аніж задоволення. Він кахикнув, з очей бризнули сльози: – Ці півничани вочевидь полюбляють міцне пійло, – прохрипів він.
Вояки нервово захихотіли. – Тут достатньо вогню, щоб засмажити цілого віхта, га, пане? – запитав сержант Йєв.
Полум'я в животі вже перегоріло на теплі вуглики, і Росс охоче кивнув. Розмови невдовзі поновились, проте аж ніяк не так гучно, як лунали б, якби Росс оминув би їхній тент й зайшов до наступного. Він нашорошив вуха, дослухаючись до звукового тла, як й личило старшині. Скарги переважно стотувались якості ліжників, нагріву харчів, неговірких місцевих та негоди. Тактику та стратегію в загальному було препаровано з таким завзяттям, що видавалось, наче король, Мала рада, легати та лорди від народження не мали ані дрібки здорового глузду, на кшталт того, котрим Семеро-Що-Єдині нагородили простих гвардійців.
Хай там як, та моральний стан був найвищим від моменту, коли Стіна розвалилась, формуючи Схил. Тепер люди не бурчатимуть, що Росс чіпляється до них. Гвардієць Вім був одним з тих мовчазних вояків, і що б там Росс йому не казав, та він просто мовчки дивився у відповідь. Він марширував, коли було потрібно, бився, коли наказували, і куховарив, коли надходила його черга. Він не робив ані чого, що могло б привернути увагу старшини. І все ж Росс знав, що солдат подумки б'ється із віхтами в глибинах власної свідомості, що могло призвести лише до двох варіантів: або солдат загартовувався, або ставав потенційним віхтом… а другий варіант невдовзі призводив до перетворення на правдивого віхта. Росс подумки матюкнувся. Хотів би я побороти тих твоїх уявних віхтів разом з тобою, Віме. Правдивий старшина має битись разом із своїми солдатами… і загинути разом з ними, якщо буде треба.
Свист вітру проголосив прибуття чергового гостя; кремезного згустка зі сталі та хутра із гострим, допитливим поглядом. – Маєте місце ще для одного? – запитав сер Семвел Тарлі.
– Звичайно, – відповів Росс, одночасно з трьома іншими вояками. Лицар-хроніст сів біля них, відмахнувшись від запропонованої пляшки.
– Що привело вас сюди, пане лицарю? – запитав сержант Йєв.
– Просто зазирнув на вогник, – сказав сер Семвел. Він почухав свою жалюгідну борідку, замислено нахмурившись, – Слухайте, а ваші люди не будуть проти, якщо я задам їм кілька питань? Для літопису?
Оманливо легковажний тон змусив Росса почуватись сторожко, проте на це питання була лише одна прийнятна відповідь. – Та прошу дуже, пане.
Лицар аж засвітився від тих слів та розмотав шкіряний згорток, прив'язаний до пояса. Він витягнув важкий том в срібному обрамленні; книгу, що виказувала його посаду.
Гвардійцю Толлі перхопило дух: – Так це ж..?
– Срібна Хроніка, – зачудовано промовив Голлік.
Сер Семвел погладив обгортку, перш ніж відкрити книгу, зупинившись на останній сторінці з текстом із моторошною точністю. Лицар відкоркував невеличку чорнильницю, вмочив в ній перо крука та спокійно поглянув на солдатів: – Ваші імена?
Росс спостерігав, як той хутко опитав всіх присутніх, занотовуючи імена та дати. Старшина очікував, що його питатимуть про величні діяння лордів чи й навіть самого короля, хоча він його не бачив й краєм ока після відбуття з Кротовини, ще до початку Битви за Стіну. Сер Семвел підвищив голос: – Звідки ви? – запитав він його.
Росс моргнув: – Пробачте?
– Звідки ви родом, старшино Росс?
– Я, ну… – що за цікаве питання, хіба таке питають для літопису? – З Мартинова, сер Семвел.
– Й що про нього думаєте? – запитав лицар; в його смертельно-вицвілому погляді не було ані натяку на гумор. Якщо то був якись своєрідний розіграш, то Росс заприсягся ніколи не грати в карти із сером Семвелом.
– Нічогеньке місто, мабуть, – відповів він, міркуючи, що б ще додати, – Там достатньо роботи для чесних людей.
– Он як?
– Ну, по-перше там є гавань. Колись, задовго до Рогатого Лева, ви мусили б добряче заплатити за місце для корабля. Потім доплатити, щоб перемістити вантаж возами крізь міську браму. Потім доплачувати кожному лорду по дорозі, аж поки досягнете ярмарки. То влітало в таку копійчину, що більшість крамарів ніколи й не брали собі мороки перевозити товар далі ніж на віддаль денного переїзду від міста.
Обличчя сера Семвела не виявляло нічого, окрім щирої цікавості; він записував слова, навіть не дивлячись на книгу. Невже якийсь лордів син прочитає слова Росса років так за сто в майбутньому? Його слова? Сина дрібного шевця з Мартинова, котрий подався в солдати? Венами потекло незвичне тепло, примушуючи говорити далі: – Десь за рік по тому, як король Джоффрі сів на трон, в Долину враз прибули Королівські Майстри. Вони казали: купці тепер платитимуть лише один раз. Платитимуть Майстрам, а вже ті передаватимуть лордам їхню частку мита. Навзамін вони передали купцям малі мідні таблички, своєрідні гарантії вільного проїзду від місцевих митників, – Росс зачудовано хитнув головою, адже навіть зараз це звучало навіжено, – Звичайно що спочатку мало хто на це погодився. І дехто шепотів, що лорди вже перебували на межі заколоту, коли враз король переміг Ейгона Самозванця, – він захихотів, – Це всім позакривало пельки. До часу, як королівський караван разом з принцом Томменом об'їхав Долину, коли король забрав малого Робіна й поставив за головного лорда Ройса… всі вже закрутилось, як одне з тих водяних коліс. Ті маленькі таблички все спростили, ще й значно здешевили… ми й озирнутись не встигли, як купців та крамарів навкруги стало більше, аніж можна було уявити. І не всі з них були хитроокими королеземцями. Чимало місцевих позичали гроші в рідні чи знайомців, щоб купити воза й возити товари так званим Гварідйським шляхом. Чули може про Гвардійський шлях? – він перевів подих, коли Семвел хитнув головою; перо літало по пергаменту, наздоганяючи сказане. Зараз він горбився над Срібною Хронікою, весь зосереджений, з палючим поглядом відкорковуючи чергову чорнильницю, наче як штурмова бригада, що атакує ворога.
– Так прості люди прозвали довгу вереницю доріг, котрі ті збудували прямо крізь Долину Арринів. Один з полків – не наш, а Третій – осів поблизу Мартинова й залишався там ще з рік. Вони виготовляли ті кумедні маленькі червоні блоки, котрі всі в Долині звуть гвардійською цеглою. Менше з тим, в Мартинові туди-сюди пропливало стільки золота, що навіть деякі шляхтичі запихнули свій гонор кудись поглибше й прикупили кораблик чи два. Й це все поширювалось далі. В гавані майже зникли жербаки; вони всі так вивантажували чи завантажували кораблі, наче перед кінцем світу. Перед міською брамою виростали такі черги, що її залишали відкритою й навіть опівночі; там перевозили пакунки з вовною і – як це воно називається? А – текстилем, а також харчі. Й Арборське буре час від часу. Шкіри та руду в один бік. Металеві злитки в зворотній, пізніше, коли вони збудували плавильні коло Перехресть.
– Гей, та щось подібне було й біля Штормокраю, – мовив гвардієць Оллін. Гвардієць Мандон, олліновий земляк-штормоземець та його тінь-двійник, хутко кивнув: – Ще б пак! – вигукнув він, – Світильники й меблі, і стільки, що ми почали спускати плоти з товаром вниз до Камінь-Шолома.
– О, то розкажіть більше, – сказав сер Семвел.
Вояки Шостої чоти заговорили як один з тактовністю прорваної греблі, бажаючи, щоб їхні голоси збереглись для потомків. Чимало з них навіть не вміли читати, і все ж всі, окрім Віма, загорілись бажанням, щоб їхні слова занотували. Лицар-хроніст записував пригоди гвардійця Елліна на сплаві плотів по Лісоводній. Він дослухався до сержанта Йєва, котрий розповідав про гвардійське тренування в Королівських землях. Голлік теревенив про своє послушництво на септона, перш ніж певне "непорозуміння" з донькою лорда змусило його накивати п'ятами прямо в Гвардію. Бен розхвалював хмільну силу та сумнівні переваги напрочуд дешевого Королівського Пійла: – Най король Джоффрі живе довго, але назва "Арборське буре" не мала жодних шансів, – казав він. Чолов'яга розповів історію - котру Росс досконало знав через чисельні повтори – про своє стрімке піднесення від безземельного робітника до заможного власника корчми, де він продавав Королівське Пійло будь-кому, хто мав мідяка за душею, і купався в грошах. Проте різке перетворення корчми на кубло картярів не пішло на добре, і після переломів двох пальців та підпалу він приєднався до Королівської гвардії.
– Вони ніколи так й не зрослись, як треба, ще й свербіли, як збиралось на дощ, – казав Бен, показуючи два обрубки на правій кисті, – Та це вже пусте. Тиждень тому я їх відморозив.
Стара приказка про те, що в кожній гвардійській чоті є хоч один неборак з Блошиного Дна, виявилась правдивою, коли гвардієць Толлі поділився деякими зі своїх диких оповідок про події під час Реконструкції в його районі, де кожен з його друзів начебто був злодієм… всі вони зрештою опинились в Гвардії чи в службі золотарів. Гвардійські підрозділи були більш-менш змішаними, але видавалось, наче Шоста чота була більш розмаїтою, аніж інші, в такій мірі, що Росс вже подумки засумнівався, чи випадково сер Семвел вибрав їхній намет. Тут були люди звідусіль: бувалі гірняки, очевидці розширення, реконструкції та відкриття нових копалень, що потроїли об'єми добування. Рибалки, що працювали на нових, масивних китобійних суднах. Навіть єгері, що марно намагались приборкати браконьєрство та чорний ринок. Практично всі в певний момент були задіяні в якихось проєктах впродовж останніх восьми років, чи то в новому будівництві, інфраструктурі, чи то в розширенні існуючих місць праці. Те, як кожен з них опинився в Гвардії, різнилось не менше за їхні біографії. Окремі записались завдяки палаючому відчуттю, що називали "срібною гарячкою" чи "королівським духом", в залежності від того, до котрого з менестрелів ви дослухались. Інші зробили вибір, аби не познайомитись з шибеницею. Сер Семвел поглинав ті байки із карколомною швидкістю, записуючи все почуте власними словами, додаючи швидкі помітки на полях, де лиш мав вільне місце.
Довга череда оповідок миттєво перервалась появою пишнотілої півничанської дівки, котра зайшла крізь двері зрубу на протилежному боці, несучи важкий казан, сповнений ароматами солонини та теплих овочів. Всі гвардійці, як один, простягнули миски, наче жебраки Мартинова, що раніше годувались з милостині.
– Ви вже освоїлись? – запитала вона, беручи черпак й розливаючи чималі порції юшки кожному по черзі.
– Тепер вже точно так, – відповів гвардієць Толлі, нагородивши її славнозвісною "посмішкою з Блошиного Дна" та очікуючи на приблизно такий же результат, як й столичні жебраки. Жінка зневажливо пирхнула, проте, дивуючи Росса, дала прохачу трішки добавки. Мабуть це спрацювало вперше, якщо судити по виразу обличчя Толлі. Півничанська гостинність. Щоб мені пусто було.
Вони закінчили потік розповідей, замкнувши коло оповідкою про Долину.
– Мабуть для вас то було неабиякими змінами, – мовив Семвел; його власна порція юшки стояла збоку, забута, поки він продовжував занотовувати.
Росс кивнув: – О так. Всі бажали отримати дещицю того золота; корчми повиростали як гриби вздовж всього Гвардійського шляху, і видавалось, що чи не кожного дня хтось та вихваляв переваги того чи іншого товару, що привозили з Королівської Гавані. Сіялок, пряльних верстатів, борон, дешевих підков і всякого такого. Люди, що мандрували до столиці – і до старого Джаконячого Лігва – повертались зміненими. Новими людьми, їй-богу. Також з'явились нові ярмаркові містечка; король не барився з наданням дозволів на це.
Перо узпинилось. Семвел дозволив йому зависнути над папером, наче гірняк з кайлом, що зауважив проблиск золота кутиком ока. – Нові люди?
– Ага, – відповів він, ошелешений мовчазним переконанням, що струменіло з Сема наче жар з перегрітої пічки. Решта шостої чоти мовчки дивились.
– Ви вважаєте себе Новою людиною?
– Ага, – відповів Росс через секунду, – Вважаю, що ми всі тут такі.
– І як це проявляється?
Росс безпорадно знизав плечима: – Що ви маєте на увазі? Або ти є нею, або ні.
Сер Семвел прогудів щось незрозуміле, сильніше вхопився за перо й спробував зайти з іншого боку: – Судячи з рис вашого обличчя – ви потомок андалів, з дрібкою крові Перших людей, тут і там. Форма носа, можливо вилиці. І все ж в вас видно ще щось. По яких рисах ви б впізнали Нову людину?
Росс усвідомив, що торкається власного носа. Він забрав руку: – Ну, вочевидь це не пов'язане із зовнішністю. Звичайно ж ні.
Проблиск золота в семвелових очах: – А що ж це?
– Це… це наче риса душі, я так думаю.
Народжений та вирослий в Долині, Росс не міг стриматись й крадькома зиркнув на того, хто був їм майже за септона. Проте гвардієць Голлік енергійно кивав на ті слова, ото дивина.
– Риса душі, – Семвела неначе переповнило ажіотажем від тих слів, його перо ретельно занотовувало почуте, – Чудова назва розділу. Але що то за риса? – запитав він, переводячи погляд знову на Росса, раптово, наче мисливець на ловах. Або схиблений на золоті шахтар. Лицар не зупиниться, поки не вдовільнить свою цікавість.
То був Вім, хто заговорив; низький голос чувся глухо через відсутність практики: – Наша слава принесена нашими ж руками, в наших очах світиться спільне переконання; це наш час, наша земля. Майбутнє замість історії. Душа замість Крові, – гвардієць моргнув, вогонь в очах почав гаснути, – Наша доля в наших руках.
Росс просто витріщався вперед, горло щемило від чогось напруженого та правдивого. Він зробив протяжний ковток з чаші й два джерела полум'я зустрілись в шлунку. – …Ага, свята правда.
Сер Семвел зосереджено це все записував. – Так, – пробурмотів він, – Так.
Лицар глибоко вдихнув, перш ніж закрив книгу із лясканням. Всі присутні аж підскочили від того звуку, й наче якесь закляття розвіялось.
– Дякую вам, Шоста чота. Старшино, – він підвівся, запихаючи книгу в торбу, – Гадаю, що маю продовжити деінде. Й чимало обміркувати.
Росс кивнув у відповідь, а потім оглянув решту підрозділу, наче поділяючи з ними спільну думку.
Срібні лицарі…
4
Росс зачинив двері хватової комори із гучним грюкотом, приглушивши звуки пронизливого сніговію надворі. Він гупнув чоботами, збиваючи з них сніг, перш ніж наблизитись до багаття, наче бджола до меду. Хват та центуріон теревенили під оранжевим світлом палаючих кедрових дровиняк, передаючи один одному плящину з чимось огидним на запах. Видавалось, що він не єдиний вживав випивку.
– Як там наші хлопці? – запитав Донван.
– Належно розмістились. Мораль ширяє, наче випущена на волю пташка… – Росс заколивався, зиркнувши на Хвата. Донван кивнув. – Як скалічена пташка. Але це хоч щось, – додав старшина.
– Невдовзі ви всі відлетите, – мовив Хват, нагородивши обидвох зневажливою гримасою, – На південь, так швидко, як лиш вас понесуть ваші маленькі крильця.
– Я щойно поінформував старійшину про сучасний стратегічний стан справ, – пояснив Донван, передаючи плящину старшині. На диво, та напій куштував гірше, ніж контрабандний самогон Толлі, проте він розпалив вогонь в шлунку. На додачу до попередньої порції.
– Нам буде напрочуд важко виступати в таку погоду, пане. Ймовірно доведеться трішки перечекати, поки буря стихне.
Марш буде можливим, проте тяжчим, аніж в будь-який попередній день, що він міг пригадати.
– Позиція непевна, – мовив Донван; його голос звучав так, наче він вже з сотню раз це повторював, – Інеїста Брама не повністю розвалена, проте лорд-командувач Ройс каже, що там цілі секції Стіни завалились, ближче до центру замку, – він декілька разів поплескав по стільцю, – Нема ані слова від легата Сноу, і те, як тримається лівий фланг – то лише здогадки. Хай там як, та шлях на Вінтерфелл цілком відкритий – трясця, навіть до самої Білої Гавані! Вам потрібно втікати якомога швидше.
– В таку погоду? – буркнув Хват, – Нам знадобляться сани для старих та малих; і то чимало. А маємо небагато людей, котрі здатні їх зробити, адже більшість з них б'ється на півночі… чи принаймні так вони казали, – він підняв краєчок губи на тих словах, від чого стало видно прогалину в зубах.
– Ви ж маєте вдосталь інструментів, лиш потребуєте трішки часу, – сказав Росс, передаючи пляшку назад, – Я думав, що у вас тут є чимало досвідчених тесль.
Комора, де вони перебували, сама слугувала підтвердженням, навіть якби залишків праці навколо селища було б недостатньо. Киянки та пилки звисали зі стін, а на важких верстаках лежало розкидане різьбярське приладдя.
Хват знизав плечима; рух нагадував хвилю землетрусу, починався на одному плечі й закінчувався на іншому: – Ага. Але більшість верстатів за межами селища позамерзали. Ми ж…
Потужний удар змусив комору застугоніти, коли вхідні двері рвучко прочинились і покритий памороззю віхт вищирився до них двомя рядами зубів. Росс вже перекидав стіл; різьбярське начиння з гуркотом покотилось на підлогу, коли Донван оголив меча, а Хват приглушено зойкнув.
– Хутко назад! – заволав Росс, хапаючи старосту за руку й тягнучи його за стіл, поки Донван прикривав з іншого боку.
Віхт рушив вперед, проте радше не ступав, а висів; ноги дригались над дерев'яною підлогою, перш ніж тіло перехилилось і Росс побачив масивний силует, котрий тримав мерця з-за спини. Сер Семвел Тарлі жбурнув віхта їм під ноги; потрощеній грудній клітці бракувало кількох ребер. Одне з них підкотилось поблизу хватової ноги, і лише тоді старійшина вихопив свою лісорубну сокиру.
– Знайшов цього й ще трьох, коли вони скрадались біля нашого периметру, – мовив Семвел, похмуро дивлячись на віхта, наче септон на бордель.
– Лайно, – сказав Росс. Так і знав, що цей один не такий простий. Він роздивлявся стіни з брусів в пошуках ознак тріщин. Коли блукачі поблизу – то мороз кусається не на жарт.
– Але… ти ж вбив їх, так? – запитав Хват, витріщаючись на віхта, як й всі, хто ніколи не бачив такого. "Нажаханий трепет", як це називає гвардієць Голлік.
– Не важливо, – сказав Росс, – Якщо вони поводили себе так тихо, а не гасали в пошуках крові, то це означає, що хтось смикає за ниточки.
– Білий блукач, – погодився Семвел, – Або й декілька, ймовірно десь неподалік вони ведуть більшу силу.
– Щоб вони провалились у всі пекла, – буркнув Росс, обертаючись до Донвана, – Нам бракує сил, щоб вистояти тут, – він захищав своє рішення перед військами, але це не означало, що солдат був активним прихильником поразки в цілому, – Нам потрібно вшиватись негайно.
– Я не можу вивести моїх людей в таку погоду! – вигукнув Хват із посірілим обличчям, вхопивши центуріона за руку, – Ви полишаєте нас на вірну смерть!
– Пане, кожен зайвий день нашого перебування тут на день ближче наблизить повне оточення ворогом!
Донвана наче розривало на дві частки. Він дивився на них ободвох, перш ніж обернутись до сера Семвела. Проте лицар й вухом не повів, просто дивлячись у відповідь. Центуріон підняв розчепірену п'ятірню в звичному жесті, вимагаючи тиші. Через п'ять секунд він кивнув Хвату: – Змусь своїх людей працювати над санями, над меншими, котрі зможуть перевезти тих, хто не може йти. Ми захищатимемо селище так довго, як буде потрібно.
Хват виглядав здивовано: – Дякую. Старі Боги мені свідки, ми завдячуємо вам своїми життями.
– За це мені й платять, – відповів той із зневіреною посмішкою, так наче сам не міг повірити, що сам щойно вчинив. Одна справа – зустріти легіон мертвих на височенній Стіні, маючи всю потугу королівства за спиною. Зовсім інша – захищати безіменне село й бути відрізаним від постачання. Шлунок Росса провалився вниз, холодний піт проступив по всій спині. Хто зна, може й сам Вінтерфелл вже захоплено.
– Старшина, мусимо негайно оцінити захисний периметр села. Накидайте схему огорожі та воріт, і хто з людей де стоятиме.
Провались воно у всі Сім пекол. Пережити Стінопад, щоб загинути хрін зна де. Отаке життя в гвардійців. Росс заплющив очі: – Так, пане.
– Сер Семвел? – Донван заколивався, перш ніж продовжити далі, – Ви можете стати на чолі розвідників? Дізнатись, скільки часу ми маємо?
– Можу, – відповів лицар.
– Добре. Добре, – мовив Донван, – Зберемось більш організовано пізніше, вирішимо, чи зможемо сповільнити віхтів. До роботи, панове.
* (від перекл.) Йомени – суспільний стан в середньовічній Англії; особисто вільні селяни (а не серви, віллани чи кріпаки), що мали право на носіння зброї і обов'язок захищати землі, де проживають; саме з них вербувались славнозвісні англійські лучники.
Якщо маєте бажання підтримати перекладача та скачати "Пурпурові Дні" в форматі електронної книги - запрошую Вас на Alex Malyarchuk Translations на Патреоні. Окрім "Пурпурових Днів" там знаходить ще чимало чого цікавого.