Інтерлюдія XIX: Сімдесят Третя (частина 2).
1
Червона Комета фарбувала сніг тьмяно-червоними відблисками, в небі витанцьовували фіолетові сполохи. Зелень та багрянець боролись поміж собою в захопливій грі, намагаючись вкрити зоряні небеса, звиваючись довгими, синусоїдними хвилями.
– Полярне сяйво починає вирувати, – мовив Росс, засовуючи долоні під пахви. Кіраса була такою ж холодною, як поцілунок хвойди.
– Гм, – буркнув сер Робар. Червона Комета змінилась, після Стінопаду. Вона виглядала так, наче маска була відкинута; лінії неможливої геометрії припиналі її до нічного неба, концентричні кола ідеального багрянцю світились в вишині.
Їхнє невеличке гніздо нагорі одного з небагатьох триповерхових будинків в селі виявилось ідеальним місцем для штабу; воно надавало чудову точку огляду, кращий можна було б отримали лише на околиці, сидячи на млині; також воно було розташовано майже впритул до сільського майдану. Крізь північно-східний кут проглядалась чимала довга діра, де неймовірно потужні вітри змогли проламати отвір, куди й віз міг би проїхати. Виявилось, що ніч Стінопаду пронеслась відлунням по всій Півночі, якщо брати це сільце за зразок. Проте та ж діра слугувала чудовим вікном.
Щось грюкнуло під ними, і Росс визирнув крізь діру, дивлячись вниз: люди лаялись, розлючені воли смикались вправо, половина будинку позаду них завалилась додолу. Уламки акуратно забарикадували одну з вуличок, що зміїлась геть від майдану, хоча власник будівлі виглядав так, наче от-от повідриває гвардійцям голови.
– Прискортесь, хлопці! – вигукнув Росс, – Може тоді й встигнете все закінчити до кінця місяця!
– Так, старшино! – гукали вони у відповідь, похмуро та невдоволено. Росс не міг їх звинувачувати… проти суворої реальності не попреш.
– Як ся має лорд Тиріон? – запитав він Ройса. Лорд-командувач набув задумливого вигляду, навіть більш відстороненого, аніж мав в мить їхньої зустрічі.
– Семвел зробив, що міг, – сказав він здавленим голосом, – Почалось зараження.
Росс здригнувся. Без сумніву король задаватиме питання, де, коли і як саме вони допустили каліцтво його улюбленого дядька. Якщо він вибереться звідси живим. Якщо всі вони виберуться звідси живими. – Він житиме?
– Можливо, – сказав Ройс. Втративши бажання продовжувати розмову, Росс змусив себе мовчки очікувати; в животі булькотіли бульбашки неспокою, наче суп, зварений із гнилих складників. Він завершив огляд, і нічого з побаченого не могло відігнати враження, що ця битва буде для них останньою.
Через певний, сповнений тужливого очікування проміжок часу Хват та центуріон піднялись на третій поверх; великий чолов'яга закрив люк позаду них. Вони наче сперечались про щось, перш ніж кожен вирішив, що зараз є більш нагальна тема.
– Гаразд, – почав Донван, окинувши оком відсутню стіну. Він зняв латні рукавиці й сів прямо перед мапою села, намальованою вугіллям прямо по дошці. Також поклав чимало дерев'яних скалок збоку від зображення, що мали представляти наявні сили, як це диктувала тактика.
Росс не міг відігнату думку про орди віхтів, що прямо зараз готуються до наступу на позбавлених надії захисників.
– Гаразд. Що ми маємо для захисту цього місця? – запитав Донван.
Росс несвідомо віддав честь: – Ви не розчаруєтесь, пане, – сказав він, – Сімдесят Третя центурія налічує рівно сімдесят два гвардійця, котрі досі дихають.
– Гм. Дай здогадаюсь, Мартін?
– Ага, помер вчора вночі.
Донван зняв шолом, пройшовся двома долонями по короткому волоссю: –Це знак, звичайно ж.
Росс посміхнувся: – І то жахливий, якщо вірити людям.
– А коли це ми бачили хороші знаки?
– Сумніваюсь, що такі існують, пане.
Офіцер прочистив горло: – Добре. Вивалюй все як є.
Росс витягнув список і зачитав вголос: – Маємо сорок шість здорових, хоч і вошивих, гвардійців, жоден з котрих не в захваті від свого перебування тут. Шістнадцять поранених, котрі стоять на ногах, і десять тяжко хворих.
– А як щодо решти колони?
– Маємо сорок й одного умберових похмурих сокироносців, що готові до бою – вони й так вже по суті б'ються перед входом у власний дім, якщо подумати – проте вони ж наполягають, що тягнутимуть лорда Тиріона з собою, будь-куди, де й самі опиняться. Також маємо двадцять чотири скажених придурка з П'ятдесят Другої штурмової центурії. Вони й досі сидять тишком-нишком після, е-е, інциденту під час Стінопаду.
Донванове обличчя набуло сердитого виразу: – Ще би. Хто ще?
– Маємо "чверть батареї" вогняних драконів – ну, так це називає гвардієць Боґс, пане – і п'ять потужних хлопаків, що переносять її. А, це включно із самим Боґсом. Ми також маємо дивовижну суміш алебардників та стрільців, котрі, здається, прибились до нас зі всіх центурій нашого полку. Ага, є ще один чоловік, котрий божиться, що служить в Першого полку. В загальному тридцять людей, й на додачу чимало всілякого; малі вогняні списи, трішки драконоскла, лопати. Додайте ще трьох братчиків Нічної Варти, двох Срібних лицарів та одного, е-е, виведеного з ладу лорда, Тиріона Ланністера. І ще приблизно тринадцять поранених.
– Підсумуємо й отримаємо близько ста семидесяти вояків, чи щось типу того, – сказав Донван, – Це якщо роздамо арбалети пораненим і повісимо їх на стіни наче опудала, позаду барикад, – він хитнув головою, наче мовчки промовивши нічого доброго. Взагалі нічого.
Офіцер обернувся до Хвата: – Який ваш рівень КтаСів?
Всі очі зупинились на старійшині, і Росс вперше побачив, як той виглядає засоромленим.
– Рівень… зелений.
Обличчя Донвана спотворилось, наче в качки, що подавилась лимоном: – Світло-зелений? – запитав він, наполовину з надією, наповину із жахом.
– Темно-зелений, – відповів Хват, роздивляючись дошки на підлозі. Тиша, сповнена обурення, змусила його підняти погляд й гаркнути: – Ми не мали вільного часу для тренувань, з тим всім даруванням Стіні її дерев'яної корони! Додайте сюди ще час, потрачений на те, щоб село не замерзло зимою – рубання деревини та відкидання снігу – взагалі дивина, як ми змогли вижити!
– Спокійно, хвате, Спокійно, – мовив Росс, піднімаючи обидві руки догори, – Ніхто не ставить під сумнів твоє бажання битись, – окрім третього пластуна Маєбера, але той зараз з сером Семвелом, – Ті ваші бійниці врятували чимало життів.
Принаймні перед Стінопадом.
– Старшина має рацію, ви багато добра нам зробили, – сказав Донван, насуплено дивлячись на карту, – Та скількох людей ти можеш нам виділити?
– Тих, хто не зайнятий побудовою саней та має достатньо сили, щоб тицьнути списом по віхту… двісті, може двісті п'ятдесят. Дітлахів, замалих для призову і лісорубів, що не мають роботи… принаймні тих, хто не пішов на Стіну. Проте це будуть переважно жінки та старі.
Побачивши двозначні погляди, він додав: – Вони зможуть втримати барикаду, але не просіть їх виступати вперед, коли віхти відгризатимуть їм вуха.
– Ми поставимо їх на останній оборонній лінії, – відрізав Донван, беручи двадцять дерев'яних трісок й розставляючи їх поверх важкого квадрата, що вкривав сільський майдан. Він наче кивнув сам до себе (жест, добре знайомий Россу), подумки роздивляючись план, перш ніж обговорити його з рештою присутніх. То був офіцер джоффриного призову, навчений розглядати загальні, проте гнучкі плани, вживаючи місцеву географію, здоровий глузд, історичні тактики та потужно покладатись на підказки підлеглих. Все те базувалось на досягненні стратегічної мети.
– Майдан перед нами – це наче Харренхол, він з'єднує все селище – а отже й нашу оборону. Якраз тут ми маємо зібрати більшість припасів, і саме тут будуть будуватись сани. Це опорна точка. Остання лінія відступу. Втратимо майдан – програємо битву, так само, якби Навіжена Принцеса таки змогла б вбити короля посеред справжнього Харренхолу. Мусимо будувати тактику, по-перше, на сповільнені, а потім й зупинці наступу на цю позицію, – він постукав шматочком деревного вугілля по дорогах, що вели до майдану, – В село ведуть дві основні дороги, що перетинаються між собою на майдані: та, по якій ми сюди прийшли, простягається з півночі на південь…
– Стіновиця, – втрутився Хват.
– …а інша тягнеться з північного заходу на південний схід.
– Стежка Дурнів.
Росс поглянув на Хвата. Той відповів черговим, схожим на землетрус, знизуванням пліч: – То якось пов'язано з одним пияком. Ще задовго до мене.
Зважаючи на міцність місцевого пійла, Росс був здивований, що вони не назвали ту дорогу Стежкою Мерців. Донван грюкнув по столу, привертаючи увагу: – Наскільки мені звідси видно, Дев'ята чота вже повалила будинок вздовж північної половини Стіновиці, – сказав він, ведучи пальцем до північного кута квадрата-"Харренхола".
– Хочу зробити те ж саме із західним кінцем Стежки Дурнів. Ті дві барикади будуть головними точками удару при атаці на Харренхол, принаймні спочатку.
– Наче дві брами нашого замку, га? – запитав сер Робар, – Можемо назвати їх Дурнебрама та Стінобрама.
– Чому б й ні, – сказав Донван, – Хай там як, та я хочу ослабити віхтів, перш ніж вони юрбою прибредуть по Стіновиці; отже, ми розставимо більшість гвардійців по зовнішньому периметру на околицях села. То чудова відкрита місцевість для арбалетників.
Росс щось прогудів, беручи інший шматок вугілля, й намалював хрестики вздовж периметру: – Поставте їх тут і тут, досить близько до села, щоб ми могли використати будинки для прикриття під час відступу, й достатньо близько до млинів, щоб ми могли перетягнути всі ті колоди для побудови тимчасового палісаду.
– Слушна думка, – сказав Донван, чухаючи шкіру під оком. Старшина вже так робив й раніше, обмінюючись ідеями з центуріоном перед початком битви. Вони були гвинтиками добре злагодженої машини, оптимізованої для збору врожаю з живих… чи й неживих, з іншого боку. Звична атмосфера направила свідомість Росса в спокійне русло, кислотні бульбашки в животі відійшли на задній план.
– Ми можемо збудувати невеличку платформу для Боґса та його артилерії, прямо ось тут, – додав він, вказавши на північний початок Стіновиці, в серцевині зовнішньої оборонної лінії, – Він може встигнути зробити декілька пострілів, перш ніж буде змушений тікати, підібгавши хвіст, до "Харренхолу".
– Ну то задійте вогняні дракони й списи якомога раніше в бою. Може навіть вийде вцілити в блукача. Зробіть це, – наказав Донван.
– Я передам хлопцям, щоб збудували невеличкий поміст над Стінобрамою, щоб вони могли швидко перенести артилерію до місця відступу.
– Це наче замковий опускний міст! – вигукнув сер Робар.
– …А ви насолоджуєтесь всім цим, – зауважив Росс, – Пане.
– Старшино, я вже роками керую трьома тисячами лицарів. Постійно, поки не зайнятий обговоренням генеральної стратегії з королем, – лицар нагородив їх нахабною посмішкою, що дивно контрастувала з пошрамованим й вихудалим обличчям, – Якщо чесно, то керувати підрозділом з лише двох людей є величезним полегшенням, – він підійшов до столу й намалював лінію навколо зовнішнього периметру, – Проте я звернув увагу, що ви плануєте створити першу лінію захисту, а потім, – він тицьнув пальцем в "Харренхол", – Місце останнього бою. Нам бракує чогось поміж ними, щоб знекровити ворога.
– Хочете щось запропонувати? – запитав Донван.
– Бійниці для нашого замку. Кілька рядів, якщо серйозно, – відповів той, хапаючи россовий вуглик, та намалював лінії атаки навколо зрубів.
Хват вгатив масивною долонею по столу: – Так! Давайте використаєм ті скупчені будинки, щоб зробити там засідки!
Росс нахмурився: – Бої поміж будинками? В провулках?
– Ні, ні, глибина снігу вже не дозволить це зробити, – пояснив Хват; м'ясисті пальці стирали вугільні сліди, коли він водив ними по карті, – Крізь будинки! Чимало з них вже й так з'єднані проходами – іноді то єдиний спосіб, щоб обійти містечко, коли снігу насипле аж до дахів. Ми можемо прорубати діри поміж блокованих докупи будинків, поставити прикриті коридори, де віддаль буде завеликою, перетворити всю цю місцину на своєрідну пастку.
– Віхти мають клепки в головах не більше, аніж немовлята, – мовив сер Робар, – Чимало віхтів там і загубиться, купчачись в закутках й рвучись на звуки битви, якщо поблизу не буде блукача, щоб направляти їх.
Донванові очі аж засвітились: – Ми позначимо шляхи відступу до "Харренхолу" зигзагами та поворотами. І розмістимо стоси дров навколо стратегічних тіснин. Може вийде спалити цілі юрби, якщо вони полізуть туди за нами.
Хват нагородив його похмурим поглядом, показуючи, що він думає про спалення власного дому: – Думаєте, це розумно? Якщо пожежа досягне "Харренхолу", то ми загинемо так само, наче якби віхти дістались до нас.
Принаймні ми не дамо їм нових свіжих тіл, подумав Росс, але не озвучив думку.
– Не думаю, що вогонь дістанеться аж так далеко, – зауважив Ройс, – Ми ж будемо битись в гущавині снігової бурі, не забули?
Росс криво всміхнувся: – Якраз час обернути їхню улюблену перевагу в незручність.
– Те, що ви всі пропонуєте, – сказав Донван, – То не бійниці, а мишоловка.
– Ага, - Росс погодився, зловісно шкірячи зуби, – Але в цій мишоловці сидітиме миша, озброєна сталлю.
2
Росс мчав лісом, так швидко, як лише міг; холодне повітря заповнювало легені, вилітаючи парою при кожному видиху. Крики й верески чулись катастрофічно близько поміж лапатих ялиць, і він зачепив одну з них плечем, перш ніж звалитись обличчям в сніг. Він втратив кілька дорогоцінних секунд на підйом, із сокирою в руці, поки вереск наближався. Росс усвідомив, що щойно загубив Маєбера; спритний гівнюк мабуть вже добряче вирвався вперід. – Лайно, – прошепотів він, продираючись по коліно в снігу, – Лайнолайнолайно…
Він встиг напів обернутись до найближчого віхта, що мчав по діагоналі й верещав, клацаючи напів відірваною щелепою. Росс замахнувся і сокира врізалась в шию якраз в мить зіткнення, пластаючи потвору на два фрагмента. Старшина продовжив бігти; зелені сполохи проглядались крізь крони дерев попереду нього; віхти вже встигли досягти кінця лісу.
– Лайно! – закричав він, біжучи зі всіх сил. Вони використали невеличку перерву в бурі, щоб заманити віхтів, добряче по ним вдаривши в лісі, але Росс загорівся ентузіазмом та рушив далі. Тепер мисливець перетворився на здобич. Він вилетів з гущавини кущів прямо на віхта. Не гаючи й секунди – вояк вхопив його, й обоє покотились снігом, перекидаючись раз за разом, аж враз Росс зауважив в грудях віхта здоровенну діру. Він скинув з себе нерухоме тіло й побачив сера Семвела Тарлі, заскоченого трійкою віхтів, або, так буде точніше, трійку віхтів, заскочених одним лицарем-хроністом.
Сер Семвел пронизливо заревів, вгативши одного з мерців об товстий стовбур зі всією силою оскаженілого бугая, роздробивши тіло при ударі на шматки. Він крутнувся півколом і пригостив іншого своїм молотом, відкидаючи ворога в політ прямо до Росса. Третій кинувся на людину, розчепіривши пазурі, та Семвел сам рвонув назустріч й пригнувся в останню секунду, вдаряючи всією своєю чималою вагою віхта прямо в коліна.
Щось хруснуло і мрець двічі перевернувся в повітрі, перш ніж впасти купою рухомих кісток. Сер Семвел добив потвору із приглушеним пихканням, і Росс моргнув.
Як такий огрядний чоловік може так швидко рухатись?
Він став на ноги й добив потвору, котра приземлилась поблизу нього. Росс аж засоромився, яким радим був зустріти іншу живу істоту, навіть таку грізну, як Срібного лицаря. Чи то був той самий мислитель, котрий запитував про Нових людей та Нові життєві шляхи, там, в наметі Шостої чоти? Пусте, на роздуми немає часу.
Вони мчали на південь, ледь перекинувшись словом, урухомлені криками позаду.
– Куди тепер?! – запитав Семвел.
– Точка збору біля краю лісу! Слідуєм за сполохами! – прокричав Росс.
Мерця, котрий кинувся їм на переріз, сер Семвел практично розчавив; лицар проламувався крізь гущавину й віхтів з однаковим, навіженим завзяттям. Росс прикривав з флангів, слідуючи шляхом руйнації, так швидко, як лише міг, аж поки вони нарешті досягли знамен Сімдесят Третьої. Різні чоти формували стрій на краю лісу, стаючи на визначе місця в бойовій формації, поки все більше загонщиків досягали точки збору. Росс ще ніколи не мав побоювань, що вони зламають стрій – навіть після Стінопаду – але зараз він боявся, чи не заплатять солдати за це половиною життів. – Хто тут головний?! – закричав він, кидаючись до однієї з більш організованих чот. До Третьої чоти.
– Центуріон! – вигукнув гвардієць, вказуючи на Донвана.
– Пане! – сказав він, коли дістався до нього.
– Старшино. Доповідайте, – офіцер відіслав сержанта, з котрим щойно розмовляв, а тоді повернувся до Росса.
– Засідка спрацювала, як ми й планували, – сказав Росс, роблячи вдих на всі груди, – Але я напартачив, запізно дав наказ відступати.
– Не зважайте, старшино, – відповів той, відпускаючи гріх підлеглому, – Пора повертатись до зовнішнього периметру. Накажіть людям рухатись.
Росс моргнув: – Так, пане!
Він розвернувся до шеренги стривожених вояків і заволав зі всієї сили: – Похідна формація! По шеренгах, марш!
– Третя чота! Похідна формація! – проревів сержант.
Це й було його правдиве місце; не вести центурію, але передавати накази Донвана; посередник в командуванні. Він розмістив чоти в похідні прямокутні формації та погнав на південь до села швидким кроком. Старшина біг підтюпцем біля Донвана, відлунням передаючи накази й переконуючись, що сержанти збережуть свої загони в порядку. Віхти вже почали з'являтись з-під дерев, розбрідаючись по одному чи по двоє.
Донван матюкнувся; й цих буде достатньо, щоб їх сповільнити. – Рушай туди й прикрий наш тил!
– Так, пане! – він рвонув назад до останньої шеренги. Шостої чоти. – Сержанте Йєв! Наказ відстрілюватись, негайно! Відступаємо з боєм!
Йєв підхопив той крик, і разом з россовим воланням відступ зупинився; не те, що він би очікував чогось іншого від ветеранів. Бойовий квадрат Шостої чоти розсипався двома шеренгами; кожен алебардник прикривав арбалетника. Стрільці мали стріляти, пригинатись й перезаряджуватись, поки алебардники розбрелись вільним строєм, прикриваючи їх зі спини. Вони повторювали той танець знову і знову, й невдовзі наздоганяючі віхти почали валитись в сніг з завиваючим вереском, отримавши болта в голову чи груди.
Росс гасав поміж парами солдат, тримаючи сокиру на плечі, поки наказував могильним голосом: – Цільтесь нижче! Швидка перезарядка!
Все більше мерців вибігало з-під лінії дерев. Вони добирались до ряду стрільців по одному та два; алебарди зупиняли навіжений спринт важкими ударами, полишаючи тіла смикатись в снігу. Росс розтрощив одному голову, збоку від нього сер Семвел упокоїв навіки іншого, відкинувши на три кроки назад; ребра мерця так і бризнули на всі боки. Вони разом рвонули назад, повз них свистіли болти. Проте окремі вороги таки пробивались впритул, змусивши й Четверту чоту також перейти в режим повільного відступу з боєм. Позаду них решта центурії марширувала швидким, ефективним кроком; сталеві коробки співали похідний марш, водночас хекаючи та пихкаючи, в темпі зі своєю ходою. Групки умберових сокироносців добивали віхтів на флангах, відступаючи зі всіма. Зовнішній периметр виростав все більшим, дражнячи близькістю; арбалетники вже почали вибігати на неоковирну дерев'яну стіну.
– Зберігайте проміжки! Ширше! – кричав старшина, – Алебарди! Бережіть своїх напарників!
– Їх стає все більше! – вигукнув гвардієць Бен, колишній огрядний корчмар із схильністю до Арборського бурого. Солдат вгатив по віхту, використавши інерцію руху мерця, й жбурнув його вбік впевненим гвардійським кидком; наступний з'явився прямо за ним. Болт вцілив другому мерцю прямо в череп, але вертлявий третій вистрибнув зі снігу і збив бійця додолу із приглушеним криком.
– Продовжуємо рух! – закричав Росс, пробігаючи повз Семвела і зупиняючись на певній віддалі від останнього. Ще трішки й вони сформують належного їжака… але тоді швидкість відступу зійде нанівець. Срібний лицар широко розмахнувся, вцілюючи двом противникам прямо в груди, й збив третього вниз, давши ляпаса латною рукавицею по голові. Сем рвонув до старшини із двома віхтами за п'ятами, менш ніж в десяти кроках позаду нього, й прослизнув повз Росса, котрий схопився за сокиру. Болт промазав по найближчому мерцю; огидному гвардійцю, котрому бракувало руки й пів-голови. Завжди так важко стріляти по колишнім товаришам, подумав старшина, коли та потвора стрибнула на нього. Він прийняв удар на сокиру, розмахнувся, цілячись по відсутньому шоломі і попав прямо куди й планував. Тіло впало, вивільняючи наступне, прямо позаду першого; синєоку діву-цілительку в подертому плащі. Вона збила його на землю, колючи кинджалом по кірасі, і щось по-зміїному потекло йому поміж ніг, прямо до старої рани. Росс несвідомо закричав, хапаючись за голову потвори, хоч та кусала його за пальці. Він різко крутанув руками, голова звалилась набік. Мабуть вона була красунею, поки була жива. Він відігнав невчасну думку і піднявся, хитаючись, переводячи дух.
Шеренга стрільців встигла відступити на добрих сорок кроків позаду нього, і віхти, що мчали до них, почали міняти напрям бігу, прямуючи до нього. Такий побитий, як зараз, він ніколи не встигне забратись вчасно.
– ХРРРРЯЯААА! – проревів Королівський хроніст, летячи прямо до нього. Вар'ят налетів на одного віхта, розтрощивши тому грудну клітку замашним ударом, перш ніж махнути молотом по широкому колу, відправивши ще двох в останній політ до землі.
– Ну-мо! Біжимо! – закричав Семвел, просовуючи руки під россову пахву й допомагаючи йому дістатись назад напів-бігом, а напів-шкутильганням. Більшість гвардійців вже залюднили невисоку, по груди заввишки, стіну з брусів; болти свистіли в хаотичній стрілянині. Росс приглушував зойки від кожного кроку, чимала семвелова сила ледь не підіймала його над землею. Вереск ставав все гучнішим, адже віхти набігали з боків; їхні крики різко переривались все ближче та ближче, поки болти літали навколо; один відрекошетив від россового нараменника.
– Майже встигли! Тримайся! – сказав Семвел.
Гвардійці на брусовій стіні розступились якраз настільки, щоб втікачі змогли застрибнути, й знову сформували стрій за ними. Росс на хвильку звалився в сніг, ледь не випльовуючи легені й очікуючи, поки серце трішки заспокоїться. Вереск відходив на задній фон, поки він витріщався на захмарене небо; невеличка пауза в сніговій бурі надходила до кінця. Коли Семвел допоміг йому стати на ноги, то Росс побачив, як мерці відступають, шкутильгаючи назад по всій вирубаній галявині. Пригаси надію, Россе. Ймовірно вони лиш перегруповуються.
– Ти скажений хлопак, – сказав він лицарю, що так само відхекувався, – Мав би залишити мене помирати.
– Ми врятуємо Королівство, по одній людині за раз, – відповів той, стаючи навколішки, щоб перевірити рану на нозі. Викрики Донвана лунали над стіною, поки арбалетники оглядали свою зброю; буря знову починала лютувати. Сутички було недостатньо, щоб зупинити прорив на південь… але цього було достатньо, щоб зібрати з виродків криваву плату.
– Мудрість якогось давно померлого мейстера? – запитав він лицаря.
Той затягнув пов'язку брутальним вузлом, змусивши Росса зойкнути. І поглянув догори, шкірячись на всі зуби: – Ні, моя власна.
3
Найгірше – то очікування, спитайте будь-якого солдата. Весь час світу, щоб потопати в сумнівах та страхах, й жодних напружених дій, щоб зосередити свідомість на тут і зараз. Росс не знав, чому опинився в наметі Шостої чоти, очікуючи на невідворотнє, поки люди снідали. Вони поглинали свої порції з виваженою неквапністю, менш насолоджуючись стравою, а більш – просто виконуючи наказ. Поблизу місця, де сидів гвардієць Бен, стояла миска з тією самою юшкою, котру всі їли. Вона там стоятиме, аж поки всі не поснідають, і тільки тоді її врочисто піднімуть, а її вміст виллють назад в загальний казан. При відсутності тіл для похоронів – навіть для належного багаття для віхтів – нова традиція починала виростати на порожньому місці. Ніхто не промовляв й слова.
Виття хуртовини почулось гучніше в ті кілька секунд, як хтось увійшов в намет, і Росс обернувся, побачивши сера Семвела. Присутні негайно відреагували, піднімаючи свої чаші й вітаючи його. Поміж військами вже поширилась чутка про його героїчний подвиг. Росс доклав до цього зусиль.
Гвардії не завадять нові герої, подумав він, приховуючи посмішку.
Сер Семвел скинув хутряну шубу з обладунку, сідаючи із крехтінням. Після короткотривалої розмови про те і про се він знову занурився в свою Срібну Хроніку, і люди невдовзі знову потонули в напруженій тиші. Так було щоразу, як знадвору вирувала Блукач-буря. Вояки робили все, що могли, аби приглушити той білий шум від завиваючого, кусючого як сталь, вітру, та це мало допомагало. Дехто гострив зброю; то було наче невдалим жартом проти жахіть, що блукали назовні. Двійко вояків грали в саморобні кості. Росс виявив, що його на диво заспокоює звук семової писанини; перед очима виник образ сторінок, котрих перегортають. Він розмірковував над акуратним курсивним писанням сера Семвела; чималі параграфи в оточенні дрібненьких записів на полях. Лицар підняв погляд й зустрівся з россовими очима: – Я хотів би задати ще кілька запитань, якщо ви не проти.
В тому питанні крилась прихована небезпека, наче по-дружньому дане попередження. Росс подивився на свої кисті, погляд сковзнув до скривавленої перев'язі на нозі. Двічі він ледь не загинув через ту рану. Двічі його було врятовано. Вперше – Донваном, котрий біг поміж падаючих уламків Стіни. Вдруге – сером Семвелом, що мчав поміж віхтами, чиї очі горіли кров'ю. Росс кивнув йому; він був готовий оплатити хоча б один з тих боргів.
Лицар-хроніст вже встиг приготувати перо крука: – Коли Червона Комета відкрилась, що ви побачили?
Спиною пробігли мурахи, ступні схопило спазмом, коли Росс міцно вхопився за коліна. Один з гравців впустив кості. Настирливий скрегіт точила по алебарді замовк, і лише звуки бурі чулись й далі. Відкрите око Комети закарбувалось в пам'яті; мовчазна королева-павучиха із незламною волею. Ніхто не говорив про Комету. Ніхто з тих, хто там був. І все ж ось сидів сер Семвел, терплячий та непорушний, з пером в руці, й дивився на нього. Росс враз усвідомив, що історик виявився таким же затятим, як і воїн… і таким же безжальним.
Старшина відвів погляд від тих завзятих очей та проковтнув слину: – Я бачив… я бачив світло. Таке яскраве, що воно просвічувалось прямо крізь мене.
– А за отим світлом? – запитав той, зупинивши немигаючі очі на ньому, навіть коли записував щось в книзі, – Що ще ти побачив?
– Воно було… з'єднане, – прошепотів Росс, – Все було. Все було з'єднане в один величний візерунок, – гвардійці кивали, і це дало старшині сили продовжити, – І там висіло воно, виливаючи свою волю крізь все, намагаючись розчавити. Все було частиною того, що воно бажало знищити; Стіна, дерева Зачарованого лісу… – він знову проковтнув слину, – І ми.
Як таке можна забути? Саме існування, що пов'язувало його із своїми братчиками, із самою землею. Один раз побачені жахливі надра Комети – їх вже не можна було забути до скону, ту безкінечність, що кохалась в тиші. І так як будь-яке світло неминуче відкидає тінь, так й розкриття Комети вивільнило те, що вона жадала знищити. Чоловіків та жінок. Птахів та дерева. Землю й море. Там була Шоста чота поблизу нього та Семвел Тарлі з його срібною книгою. Півничанки, що перебували в іншій кімнаті. Замислений рибалка поблизу Ланніспорта. Там було видно самотній дуб побіля річкової луки в Штормових землях. Все-що-дихало, вже-що-жило. Крізь надра Комети він побачив все, що є на світі, і все, що в ньому жило. Він побачив, він усвідомив, що ж Срібні Лицарі називали Піснею.
Постійне шкрябання пера вивело його з трансу; видіння було таким манливим, що він ледь було не подумав, що все відбувається наяву й знову. Невже він це все озвучив вголос? Семвелове безупинне писання наче слугувало підтвердженням цьому, і лицар не був єдиним слухачем. Гвардійці Шостої чоти навколо них також почали виходити з трансу.Окремих трясло на межі сліз, інші демонстрували несміливі посмішки. Чимало виходили з заціпеніння повільно, наче спросоння. Деякі вистрелювали по ньому стривоженими поглядами, і вн безсило знизав плечима у відповідь. Було так легко загубитись в цьому всьому, коли хтось починав те озвучувати.
– Я відчував, як король та королева піднімаються над нам, щоб зупинити його, – промовив гвардієць Вім, – Наче янголи Седмиці, вони зустріли його віч-на-віч…
– І Комета здригнулась, – додав Росс, дико посміхнувшись. Гвардійці поділяли ту люту гримасу, адже всі відчували присутність короля Джоффрі та королеви Санси, двох фігур, що зустріли те пронизаюче світло наче стріли, викувані з валірійської сталі. Їхня любов одне до одного, до їхньої землі, до їхніх людей сяяла так яскраво та відверто, що це викликало сльози навіть в найбільш цинічних солдат, поглинутих синдромом майже-віхта. Як могла чота, когорта, полк зламати стрій, коли кожен солдат відчував приязнь своїх короля та королеви до себе?
– Дякую, – сказав сер Семвел. Цілком задоволений своєю вранішньоб роботою, хоча й навіть він виглядав приголомшеним тією розповіддю. Він же також там був, пригадав Росс.
Старшина провів решту ранку в формуванні уявної картини стану своєї центурії. На майдані та попід брезентовими накривами працював люд Вінтрону, майструючи неоковирні сани з деревини, забраної з розібраних млинів-лісопилень. Позаду них хватову комору наповнювали припасами для прийдешньої битви. Сержанти перераховували відра, заповнені арбалетними болтами, передаючи їх бігунам після того, як занотовували цифри в записники. Патрулі приходили й виступали в постійній ротації, зігрівались біля чималих багать й перекушували нашвидкуруч.
Коли просурмили сурми, всі вже були готові.
Буря затихла. Натомість, коли арбалетники залюднили брусову стіну і Росс присів біля Донвана, все, що він міг побачити, було вкрито імлою.
– Десь бачиш блукачів? – запитав Донван, передаючи старшині дальновид.
Він оглянув поле бою, як його цьому вчили, та не виявив нічого, окрім тіней та безформних силуетів, що пропливали в тумані. Одна така пляма насправді мчала прямо до них. Росс нахмурився, фокусуючи дальновид, й побачив, як болт промайнув біля силуету.
– Не стріляти! – закричав він, опускаючи прилад, – Сержанти! Тримайте дисципліну стрільців!
Ще один пролетів посеред тієї промови.
– Відставити! Я сказав відставити, курва мать! – почув він відлуння свого наказу.
– Спокійніше, хлопці! Без паніки!
Фігура бігуна досягла стіни, видряпалась по брусах і впала прямо перед Донваном. Третій пластун Маєбер виглядав більш стривоженим, аніж будь-коли на пам'яті Росса; зіниці розширені, руки конвульсивно шмигають по кишеням та ременях, котрих він мав чимало.
– То що там? Ти їх бачив?! – запитав Донван.
– Ні! То мій амулет, я не можу його знайти! – вигукнув Маєбер, мацаючи себе, наче щойно втратив кінцівку.
Старшина обмінявся поглядом з центуріоном. – Та тобі ж в місті можуть вирізьбити новий, – мовив Росс, – То що ти там бачив, трясця?
Розвідник хитнув головою, відверто збентежений: – О. Ага, вони сунуть прямо на нас. Смішно, але я так й не знайшов блукача, котрий їх веде. Мабуть якись низенький курдупель, – він повернувся до огляду кишень, – Має бути десь тут.
Донван підвівся над дерев'яною стіною, жбурнувши свого шолома Россу: – Гаразд, хлопці! Все виглядає на те, що прийшов час! – він оглянув військо, тримаючи долоню на мечі, – Вони вже завалювали Стіну прямо на нас, так що навряд зможуть чимось здивувати після такого! – похмурий сміх поширився рядами солдат, різко перервавшись, – Виконуйте накази ваших сержантів. Переконайтесь, що ті віхти упокояться навіки. І будьте готові до відступу в Мишоловку за сигналом сурми! – він облизав губи, – Ті люди позаду нас, ті півничани, котрі годували нас й надали прихисток, вони сподіваються, що ви виконаєте свій обов'язок!
Вояки ствердно забурчали, вдаряючи металом об метал, відганяючи нав'язливу тишу.
– Виконайте свою частину угоди й захистіть землі Королівства! Що скажете на це?
– Кров та Багно! – закричав Росс; люди підхопили той клич. Ревучи й вдаряючи зброю об зброю, вони готувались до неминучого.
Донван перестрибнув через прикриття: – Ну як я, справився?
– Ви набираєтесь досвіду, пане, – відповів Росс, передаючи йому шолом, – Невдовзі будете надихати війська не згірш за самого короля.
Донван захихотів: – Ага, хіба коли в Семи пеклах стане холодно, Россе.
– Ну, з цим морозом, гадаю, що вони позамерзали ще з місяць тому.
Віддалений крик долетів крізь туман, відбившись моторошним відлунням. Росс витягнув сокиру, а Донван повернувся назад до піднятої платформи, де гвардієць Боґс та кілька інших вояків мудрували над залишками їхньої польової артилерії. – Готуйтесь на один-п'ятдесят!
– Готово, пане! – відгукнувся Боґс, вовтузячись біля заднього кінця машини. Обладнаний двома колесами та дерев'яним щитом для захисту команди, вогняний дракон був заздалегідь вставлений в трубу, верхівка ракети стирчала крізь проріз в щиті.
– Вони йдуть, – прошепотів Маєбер.
Вереск ставав все гучнішим, блідо-сині очі світились крізь туман, аморфні силуети набирали чіткості, добігаючи до дерев'яної стіни. Росс відчув, неначе якась фантомна рука змушує стрільців взятись за спускові гачки. – Спокійно! – вигукнув він, – Зараз вони отримають, хлопці!
– Пора, – мовив Донван, стежачи за рухомим натовпом крізь дальновид.
Росс обернувся до платформи: – Вогонь на один-п'ятдесят!
– Вогонь! – вигукнув Боґс. Дракон загорівся із свистом, наче банші, й вирвався з кріплення, ревучи посеред імли. Він врізався у віхта, відірвавши тому плече, перш ніж вибухнути в п'ятидесяти кроках позаду нього. Фрагменти тіл впали дощем на нестримних немертвих, все більше та більше мерців вибігало з імли.
– Трішки нижче! – сказав Боґс, – Перезарядка!
– Пора, пане? – запитав Росс.
– Ага. Починайте відстріл.
– Так точно, пане, – Росс набрав повітря в легені, – Сімдесят Третя! Вогонь по готовності!
– Вогонь!
– Так їм!
Арбалети забриніли поміж туману, залпи збивали віхтів двома й трьома болтами; інші мчали й далі, навіть маючи стрілу в грудях. Вогняні списи бухкали похмурим ревом, безшумні вбивці пронизали туман й розбивали віхтів на клапті. Ветерани Шістдесят Третьої та інші вцілілі з Другої когорти працювали в тандемі, перезаряджаючи арбалети по черзі й даючи місце іншим, і одразу другий залп прорідив ряди мертвих.
– Вогонь на один-сто! – проревів Боґс. Дракон пролетів коротку відстань, вибухнувши фонтаном снігу попереду віхтів; вони перестрибували невеликий кратер, наче павуки із широко розкритими щелепами; потойбічний вереск ставав нестримно гучним.
– Ще один залп! – наказав Донван.
– Ще раз! – вигукнув Росс, – Це відплата за Стіну!
– Вогонь! – закричали сержанти. Віхти вибігали з туману, падаючи головою вперед в сніг, коли ноги їм відмовляли. Один з мерців мав центуріонів шолом з гребенем; він вже отримав болт в груди й впав на коліна. Створіння захиталось, коли додаткові два роздробили йому погнилу грудну клітку, і впало на спину; його крик чувся сповненим агонії.
– Вогонь на п'ятдесят! – проревів Боґс. Дракон видав незвичний шиплячий звук, залишившись в трубі.
– Осічка! – заверещав один з гвардійців.
Росс потягнув центуріона додолу за секунду перед тим, як земля застугоніла і неймовірний вибух обпалив волосся палаючими іскринками. Він потер потилицю, відкинув обплавлене пасмо й напружився, намагаючись почути щось окрім дзвону в вухах. Там, де раніше стояла платформа, зараз виднілась діра, біля якої двійко палаючих гвардійців судомились, наче віхти. Донван вдарив його по плечу, щось волаючи, коли вони разом ставали на ноги. Росс похитав головою, поплескавши долонею по вуху. Донван декілька раз рвучко махнув рукою в напрямі села, і Росс нечітко кивнув, обертаючись туди.
– Відступаємо! – проревів він, хоча власний голос майже не чувся, – Відступаємо до Мишоловки!
Алебардники вже тримали оборону проти навали віхтів, вживаючи перевагу у висоті для посилення ударів. Арбалетники розбігались назад по своїх секціях, сержанти вказували напрями відступу своїми сокирами.
Зібравшись в шеренги, алебардники також почали відступ. Вони прикривали один одного рядами загострених лез, просуваючись назад, поки все більше та більше віхтів вилазило на стіну. Старшина побачив сера Семвела і його лорда-командувача, котрі відступали з боєм посеред однієї групи, перш ніж досягли наперед визначеного зрубу й прослизнули всередину. Росс рушив слідом за Донваном в одну з таких дір, гвардійці позаду закрили й забарикадували люк.
– Вони проковтнули наживку! – вигукнув старшина, коли арбалети вистрелили крізь віконця та щілини між брусами, й далі збираючи врожай з ворогів. Окремі з почвар все ж прямували Стіновицею до села, прямо на барикаду й до людей Хвата, проте чимало інших відволіклись на соковите м'ясо що заховалось прямо обабіч них.
– Я вже чую тебе, старшино, – відповів Донван, – Рушаймо, той люк ненадовго їх втримає.
Вся будівля тряслась від ударів зі всіх сторін, коли вони відступали в глибини першої "мишоловки"; дошки трощились на тріски, віхти намагались просунути руки в щілини. Вони дістались до наступного входу якраз вчасно, бо вхідний люк та вся стіна навколо нього врешті здались; віхти штовхались, намагаючись пролізти всередину. Це перетворилось в брутальний ближній бій, коли одні гвардійці намагались стримати навалу віхтів своїми алебардами, тоді як арбалетники протискувались поміж ними й вистрелювали практично впритул. Для такого треба було мати надзвичайну довіру один до одного, гасити бажання вдарити віхта, котрий вже хапає вас за ногу, а натомість тиснути алебардою в щільну масу тіл позаду нього. Рано чи пізно, та якийсь гвардієць встигав зреагувати і вбивав віхта, найближчого до вас; весь підрозділ якось тримався купи.
Росс усвідомив, що знову опинився разом з Шостою чотою, а через секунду зрозумів, чому саме: то були найхоробріші й найхитріші сучі сини у всій центурії. Якщо центуріону долею судилось вижити, то не було кращого шляху, аніж пробиватись крізь орду ворогів разом з ними.
Вже не було жодних блискавичних планів, жодних героїчних наступів, щоб зламати противника. Тепер настав час для гвардійської рутини; знай лиш важко гаруй, рубай, коли та штовхай, без зайвих розмов, але з буркотом та хеканням. Й довіряй товаришам обабіч тебе. Бий по ворогу доти, доки матимеш сил піднімати руки.
Вони пробивались з будинку в будинок, від однієї тіснявини до іншої, тримаючись в кожній точці так довго, як лише могли, перш ніж віхтів натиск почав руйнувати самі стіни. Росс став біля дверного проходу, солдати прошмигували повз, по двоє та про троє, аж поки основна маса не наблизилась, крокуючи спинами назад із меншою швидкістю; ліс алебард відділяв їх від справжнісінької стіни віхтів, котрі скалились та верещали, від одного краю коридору до іншого, запонюючи його повністю. Вояки повільно відходили повз Росса, буркаючи та відпихаючи мерців з останніх сил, проте їх поступово тіснило назад.
– Готово! – вигукнув він, наружившись. Росс кивнув штурмовику-піхотинцю по інший бік дверей, – Давай!
Чолов'яга висмикнув шнур із порохового заряду і жбурнув його вглиб коридору, в ту ж саму мить, коли алебардники протиснулись крізь двері, очистивши прохід. Росс рвучко гримнув дверима, за секунду до того, як беззубий віхт встиг дістатись до нього. Двері загриміли, аж враз самі кістки струсонуло від приглушеного вибуху… а тоді ще більше віхтів почало вдаряти по дверям.
– Пане, тікайте звідси! – заволав Голлік, що тримав одну з дюжини алебард, направлених до тремтячих дверей. Росс та штурмовик з П'ятдесят Другої прослизнули повз них, вважаючи на гострі леза.
– Ти не бачив серед них блукача? – запитав старшина в штурмовика. Той був вбраний не в звичну гвардійську кольчугу з кірасою, але від п'ят до маківки закутий в сталь й тренований лише для однієї роботи.
– Ні! – кремезний піхотинець стрельнув по ньому роздратованим поглядом крізь проріз кутастого шолома, – Але я збережу для нього останній гостинець, хай лиш покажеться на очі! – додав він, махнувши черговим вогняним зарядом; дерев'яною штукою, завбільшки з чимале кружальце сиру, із кремінним запалом, притороченим посередині. Пристрій звисав з його плеча, наче понад міру надутий водний міх.
Росс сахнувся від нього: – Головне попередь, коли кидатимеш!
Він вже відчував запах диму, що просочувався з-за дверей, заразом із чималим числом сповнених агонії криків.
– А вони наче добряче там смажаться, хлопці! – вигукнув гвардієць Толлі, перезаряджаючи арбалет, – Смажені віхти по-гвардійськи!
– Ану завали пельку й ворушись! – гаркнув Росс, штовхаючи вояків до наступного будинку в череді. Вони повторювали той нехитрий трюк знову й знову, назбируючи юрбу мерців у вузькій точці й мордуючи їх, перш ніж перейти до наступної. Час від часу додавали й вогню, достатньо нерегулярно, щоб їхні дії було важко спрогнозувати. Блукач-командир мусить бути десь поблизу… Все ж, незважаючи на справжню бійню, котру вони причиняли мерцям, россовий шлунок провалювався у прірву щоразу, як старшина визирав крізь щілини надвір. Все більше та більше виродків ігнорувало будинки, натомість женучи прямо по Стіновиці. Виростав ризик, що їх буде відрізано.
– Достатньо! – заволав Донван, – Відступаємо у Харренхол! Подвійний темп!
Віхт пробився крізь забите дошками вікно позаду нього, й центуріон втопив меча в очниці ворога. Ще один проломав шматок стіни, кістяні руки прослизнули всередину й вхопили гвардійця Голліка з-за спини.
– Він мане зловив! Врятуйте! ПОМОЖІТЬ! – заверещав той, захлинаючись кров'ю, поки потвора шматувала зубами йому шию.
– Здохни, гівно! – заревів Вім, пробиваючи вістярм алебарди голову віхта. Хоч і звільнений, та Голлік заточився, шкутильгаючи поміж стрільців; кров фонтанувала із шиї й він впав на підлогу.
– Ворушіться, трясця! Всі до Харренхолу! – закричав Росс, виводячи солдат з трансу, – Ходу, ходу! Сержанте Йєв! Приведіть людей в порядок! – він рубанув по шиї мертвого долинянина, перерубуючи хребет, перш ніж приєднатись до відступу на південь.
Вони швидко відступали; зловісне торохтіння ставало все інтенсивнішим, поки вони просувались лабіринтом. Чота з'єдналась з іншими, відступаючи на південь неосвітленими проходами в зрубах та коридорах між ними, блідолиці гвардійці вказували напрям, перш ніж покинути позицію і відступати разом з рештою.
– До Харренхолу! Біжіть до Харренхолу! – ревіли сержанти. Видавалось, наче всі скупчувались на центральному майдані. На місці останнього бою.
Вони вибігли з чималого будинку, потрапивши прямо в божевільний натовп. Ряди носилок заповнювались недавно пораненими, люди гасали поміж ними, несучи їжу, воду чи арбалетні болти. Велике багаття для віхтів горіло прямо по центру майдану, височенне полум'я відкидало світло на арбалетників, що розстрілювали ворогів, сидячи на дахах по периметру площі. Дві основні барикади – пагорби зі уламків, якщо по правді – повнились півничанками, котрі рубали невидимих звідси віхтів малебардами та сокирами. Неминуче котрась з них відходила назад, стікаючи кров'ю, чи падала униз, в невидиме море тіл, й інша жінка займала її місце. Россу знадобилось декілька секунд, щоб віддихатись, поки Донван вигукував накази воякам, котрі й досі вибігали з будинку, і старшина виявив, що дивиться на двох заплаканих дітлахів, що прихилились до стіни.
Мабуть їм обом не було більше восьми чи дев'яти, дівчинці й хлопчику, котрі шоковано споглядали всі жахіття Війни за Світанок. Було щось таке в тому, як вони тримались одне за одного, від чого Россу здавило гортань; виглядало так, наче в цій новій жахаючій реальності єдиною певною константою на цілому світі залишались ті обійми. Росс присів біля них.
– Як вас звати? – запитав він їх, струшуючи обох за плечі, – Ваші імена!
– Арбі, – зарюмсала дівчинка, – А в-в-він Деррон.
Маленький хлопчик не сказав ані слова, час від часу тихенько плачучи.
– Чому ви не допомагаєте?!
Арбі щось пробелькотіла.
– Голосніше, дівчино! – вигукнув Росс, ляскаючи себе по лівому вуху, – Я питаю, чому ви не допомагаєте?!
– Я не можу! – сказала вона пискливим голосом.
– Хрін там не можеш! – сказав Росс, відтягуючи їх від барикади, – Бачиш тих людей із пов'язками?!
– Т-так! – відповіла вона.
– То люди короля, котрим потрібна твоя допомога! Ти ж не клятвопорушниця?!
– Щ-щ-що?! Ні!
– Тоді до роботи! Дай їм води та їжі! Підноси болти хлопакам на дахах! – він розвернув їх до хватової комори. Тепер, маючи щось до роботи, вони чкурнули до поранених, дитячий плач ставав все тихішим в россових вухах. Контужені солдати а чи заплакані діти, та ліки були однаковими; дайте їм мету, дайте їм комусь допомогти.
– Старшино! – проревів Донван, – Де ти в біса подівся?!
– Я тут, пане! – відгукнувся він, стаючи на ноги. Боги, але як кістки же ниють. Накульгування посилилось після проминання третього будинку. Тепер він не міг ступити й кроку без ходи, смішнішої за ті снігові човгання Умберів.
Донван зітхнув з полегшенням, коли побачив його. – Нам треба знайти Хвата! – сказав він, перш ніж рушити підтюпцем до барикади на Стіновиці. Росс слідував за ним, перелазячи через купи дров і обходячи навкруги гострі на вигляд уламки балок. Деякі з молодших жінок та старших дітей сформували щось на кшталт ланцюга, передаючи стільці, цеглу, будь-що достатньо важке, щоб підсилити барикаду. Суцільна оленяча голова, рогата, на дерев'яній підоснові, слідувала одним шляхом з Россом, аж поки не опинилась в руках якогось дебелого підлітка-півничанина, що не мав й волосинки на підборідді. Той жбурнув її вниз, із приглушеним ревом, прямо в море віхтів по інший бік барикади, вціливши одного прямо по черепу.
– Добрий кидок, хлопче, – сказав йому Росс, плеснувши по плечу, й пішов далі за Донваном до центру барикади. Хвата було неважко знайти. Старійшина крутив своєю лісорубною сокирою широкими колами, опускаючи її донизу, щоб розбивати навпіл голови віхтів, котрі видирались догори занадто близько.
– Як ви тут справляєтесь?! – заволав Донван, підвищивши голос, щоб перекричати глухе ревіння битви.
Хват відійшов назад від лінії бою: – Тримаємось, – відповів він, затискаючи поріз на передпліччі. Нестача наручного захисту робила будь-які сили Королівського ополчення слабкими в тривалому бою, проте Хват наче й зважав на таку незручність; лють надавала нових сил. – Як спрацювали мишоловки?
– Ми знищили чимало виродків, перш ніж нас витіснили. Тепер ми тут.
– Тепер ви тут, – повторив Хват, дивно на них поглянувши. І простягнув руку: – А ти людина нівроку, центуріоне. Принаймні для південця.
Донван потис руку, кивнувши на те ясне послання. Тоді Хват простягнув руку й Россу: – Ти також, старшино.
Гідне товариство для останнього дня життя.
– І ти нівроку, Хвате, – Росс нагородив його нахабною посмішкою, – Принаймні для півничанина, – його передпліччя було слизьким від крові.
Прибуття гвардійців надало сил селянському опору, і впродовж доброї години вони тримали барикади Харренхолу проти навали, водночас основну й другорядну. Віхти повільно оточували майдан, і майстри покинули свої недобудовані сани, приєднавшись до битви; будь-який прогрес, досягнутий на цю мить, піде навівець, якщо фронт зламається. Росс стояв, хитаючись, біля Донвана, волаючи команди й гуртуючи людей в тому чи іншому напрямі, проводячи ротацію сил по периметру майдана, убезпечуючи захист. Тричі їм доводилось особисто лізти в гущавину бою, вигукуючи підбадьорливі кличі та трощачи черепи віхтам направо й наліво. Настирність виродків була неймовірною; мерці кидались на барикади й юрбились біля нових проривів поміж палаючих будинків.
Росс отямився, виявивши, що лежить поруч з Маєбером разом з рештою поранених. Третій пластун мав довгий й огидний поріз вздовж всього торсу; хтось пов'язав нові перев'язі поверх рани, мабуть більш через бажання якось полегшити останні миті життя, аніж по-правді сподіваючись, що це його врятує. Ганчір'я просочилось червоним, і кров вже накрапала з обидвох боків тіла, формуючи калюжу під носилками. Маєбер, на диво, демонстрував посмішку від вуха до вуха, таку незвично спокійну перед лицем вірної смерті, що аж страх.
– Й на що ти так шкіришся, трясця, га, Маєбере? – запитав Росс, – Ти вже не жилець.
Маєбер моргнув до нього. Поволі він підняв скривавлені пальці, затиснувши амулет : – Він був в моїй лівій кишені.
Росс витріщався на нього, в горлі щипало. Він не знав, чи йому зараз заплакати, а чи засміятись, тож врешті вирішив вибрати друге. Маєбер засміявся разом з ним – добрячим, щирим, здоровим реготом. Одним з тих, що так й просяться на волю.
Коли вони відсміялись, то Росс мусив витирати сльози з очей, але натомість лиш зміг розмазати кров по обличчю. – Вони мали б видати нам хусточки разом із тими кинджалами, га, Маєбере? Як оті золотаві стрічки, котрими так вихвалялись королевині дівки.
Але Маєбер вже лежав мертвий, й досі всміхаючись, й досі тримаючи амулет залізним хватом.
– До зустрічі, мертвий щасливцю, – сказав йому Росс, закриваючи товаришу повіки. Він підняв тіло на плечі і поніс до ями з вогнищем. З натугою жбурнув мерця, ледь не обпаливши собі брови. Амулет загорівся разом з тілом, і Росс сахнувся назад, дивлячись на потужне полум'я. Іскри та дим відлітали постійним потоком, підсвічуючи небеса вогнями людей. Відганяючи імлу.
– Буря стихає, – пробурмотів він, хмурячись до неба. Якраз тоді він почув радісні крики гвардійців; одразу по тому й селяни підхопили той клич.
Він видряпався на барикаду, де знайшов Донвана, котрий оглядав димлячий кратер на іншому боці; віхти й досі намагались перелізти перешкоду та враз отримували свою порцію ударів від захисників на вершині. Проте мерцям явно бракувало певного завзяття, координація між групами зникла повністю.
– Один з штурмовиків із П'ятдесят Другої прибив блукача, – мовив центуріон, – Той їхав на крижаному павуку. Один-єдиний блукач: видається на те, що задні ряди віхтів вже починають розбредатись.
Росс посміхнувся. Він вже приблизно уявляв, хто саме здійснив це: – От же ж навіжений шибайголова. Цього майже достатньо, щоб забути те їхнє фіаско під час Стінопаду, так, пане? Ну й де він зараз?
– Загинув. Стрибнув прямо на потвору, із зарядом в руці.
– Ох, – Росс втупився поглядом в той кратер, що й досі димився, тут і там виднілись язички полум'я.
– Коли останніх віхтів переб'ють, я чекатиму на звіт про стан війська. Хто живий, хто поранений. І передайте сержантам, щоб перерахували, скільки болтів залишилось. Нехай зберуть всі, що можна, – Донван запхав скривавлений меч в піхви. Росс був біля нього, коли вони спускались з барикади. Він вже формував в голові уявну картину Сімдесят Третьої та союзних частин на основі того, що було відомо; картина виглядала майже такою ж реальною, як його ліва рука.
– Виступаємо в похід завтра на світанку. Переконайся, що хватові люди будуть готові.
– Буде зроблено, пане, – відповів Росс, занотовуючи наказ в пам'яті. Ось таке життя в Гвардії. Відпочинеш, коли здохнеш. Ти прорубаєшся крізь пекло, на власні очі бачиш загибель друзів, а потім збираєшся докупи і починаєш все спочатку. Ніяких величних подій з легенд. Лише щоденна рутина мовчазного героїзму.
Заради Живих, подумав Росс, дивлячись вгору, на Червону Комету, рубіново-багряний місяць, припнутий до неба. Най лиш те, що народиться з цієї жахливої війни, буде варте втраченого.
Якщо маєте бажання підтримати перекладача та скачати "Пурпурові Дні" в форматі електронної книги - запрошую Вас на Alex Malyarchuk Translations на Патреоні. Окрім "Пурпурових Днів" там знаходить ще чимало чого цікавого.