Розділ 80: Сини.
1
Лорд Дамон Марбранд ледь піднявся на вершину пагорба; ноги трусились, поки він спирався на стовбур дуба, намагаючись віддихатись. Легкий серпанок розвіявся, проявляючи скелясту долину внизу, поплямовану величезними валунами. Місцина знову змінювалась крутим схилом, перш ніж перерости в наступний пагорб, де присадкуваті дуби перекривали лінію обзору. Він обернувся назад, щоб оглянути вцілілих з гарнізону Камінь-Брами; колону солдат на марші та зношених саней, що ледь тягнулась із останніх сил; окремі люди валились в сніг обабіч колони, поки решта човгали ногами наче сновиди, що тікають від нічного жахіття. Тих, хто впав, швидко поглинала виюча хурделиця, ховаючи під сніговими пагорбами за лічені хвилини. Дамон міг лиш сподіватись, що це їх трішки сповільнить, коли вони знову відкриють очі.
Сер Федрін наздогнав його, використавши гвардійську алебарду як ковіньку: – Мій лорде. Вони наздоганяють нас. Лорд Престер відколовся від війська і зараз б'ється в тилу, – сказав він буденним голосом; чоловік був приголомшений поза всякої міри. Це вже не вперше тилові загони приносили себе в жертву, щоб ми могли жити далі, подумав Дамон, проте мав підозру, що теперішній вчинок буде останнім. Вони ледь встигнуть пройти ще з милю, за ті півгодини, що лорд Престер їм подарує… й не більше. Він поглянув на колону, що піднімалась схилом; привиди в імлі, що виблискувала під полярним сяйвом. Знамена домів Марбрандів, Лідденів та Футів розвівались над напівмертвими від втоми хорунжими, оточеними караваном накульгуючих мечників, приголомшених лицарів та змерзлих дів-цілительок. З трьох тисяч людей, що обороняли Камінь-Браму, залишилось менше третини.
Навіть ще менше, після втрати людей лорда Престера.
– Отже пора, – промовив він, дивлячись на одні з санчат попереду колони, котрі щойно проїхали повз нього. Аддам виглядав побагрянілим, міцно заплющивши очі; борода вкрилась памороззю. Загорнуте в шубу, завелику для нього, тіло сина змарніло до такого ступеню, що він вже більше нагадував віхта, аніж живу людину.
Чи це й справді мій син? Зачудовано подумав Дамон, двічі моргнувши. Це кремезний лицар, котрий виграв турнір в Ланніспорті, чиї очі повнились щастям, коли він подарував дружині корону з квітів? Розчавлений тягарем туги, Дамон намагався й знову провалював спробу переконати себе в протилежному. Хоч яким втомленим він зараз був, та Дамон Марбранд завжди впізнає свого найстаршого сина.
– Зупиніть сани, – наказав він чоловіку, котрий вів коня. Лорд подумав, що може Аддам враз прокинеться… але звісно син й далі лежав непритомно.
Він усвідомив, що хапається за кинджал, коли торкнувся синової щоки. "Від вуха до вуха, різони й прокрути лезо" так простолюд озвучував ту мудрість. Я сам зроблю це для свого сина й спадкоємця, подумав він; горлом поповзла жовч, коли він змінив захват на руків'ї.
– Ні, мій лорде, – промовив знайомий голос.
Дамон миттю обернувся; тіло заціпеніло від шоку, коли він побачив біля себе жінку. Її коштовна сукня навіть не ворушилась під поривами лютого вітру, але біле хутро навколо шиї наїжачилось, наче вказуючи на приховану небезпеку. Кинджал визлизнув з неслухняних пальців, коли королева Санса поглянула йому в вічі; її очі палахкотіли, наче яскраві сапфіри, такої ж барви, як ї три самоцвіти на вузенькій короні. Її присутність відчувалвсь сюрреалістично незвичною, наче міраж, що проявлявся лиш в полі зору однієї людини.
– Моя королево, – прошепотів він, схиляючи коліно, напів переконавши самого себе, ще лиш знову бачить марення; тривале безсоння збирало свої плоди навіть серед шляхти.
Задушливі звуки від його супутників цілком відкинули таку можливість.
– Седмице Небесна… – зашепотів сер Федрін, вибалушивши очі й вклякнувши на землю; шарф лицаря розвівався на вітрі, наче мотузка на шиї шибеника. Решта почту відреагували аналогічно – обморожені обличчя аж світились від шоку, поки вони витріщались, роззявивши роти, на королеву Семи Королівств.
– Підведіться, лорде Марбранд, – наказала вона, торкнувшись його щоки. Хоча він й не відчув того дотику, проте все обличчя залоскотало, коли він таки встав зі снігу.
– За наступним пагорбом отаборилась інша група втікачів, вони закріпились попід скельним навісом. Якщо ви з'єднаєти сили з їхніми, то отримаєте шанс вистояти проти віхтів.
Дамон крадькома глянув на сина. Чи той ще взагалі дихає? – Ми не зможемо прибути вчасно, – прошепотів він.
– Встигнете, якщо поспішите. Рушайте! – сказала королева, і то прозвучало, не як порада. – Рушайте заради сера Аддама! Рушайте заради людей, котрі вам не байдужі! Поспішіть, лорди заходу!
Її незламна впевненість вдарила його наче блискавка, в легенях з'явилось друге дихання: – Так, – мовив він, кидаючи на сина останній погляд, перш ніж звернутись до найближчих солдатів, – Так! – закричав лорд, сполохуючи їх з трансу, з котрим вони витріщались на королеву, – Прискортесь! Порятунок чекає нас за наступним пагорбом! Бігом, трясця вам! Бігом! – вигукнув він, відчуваючи поширення надії, наче інфекції, коли вони підхопили той клич.
– Ворушіться!
– До наступного пагорбу! Швидким маршем!
– Ходу!
Колона напружилась, наче звивиста змія, пробиваючись крізь пургу з останніми залишками сили. Вони спустились по схилу й рушили долиною, а потім знову догори поміж скелястими валунами, більшими за замкові вежі. Хоч і менш густий, аніж він виднівся на руїнах Стіни, та той туман все ж був достатньо густим, щоб приховувати дражливе невідоме, сповнене жахіть, реальних чи уявних. Імла розтікалась поміж важких каменюк, що лежали розкидані по обидвох схилах; то були височенні скельні маси, занадто великі навіть для велетнів, щоб ті могли їх витесати із земних надр, релікти давно позабутої епохи, вперше та востаннє бачені людиною. Королева була їхнім провідником, їхнім талісманом, відганяючи непізнавані жахи, ведучи крізь імлу. Вона була міражем, миготливо з'являючись тут і там, між валунами, вказуючи на стежки із залізною впевненістю; рухомі хвости на сукні вели відставших до основної маси втікачів. Слова долинали з гущавини туману, ведучи Дамона по хаотичному ландшафту; її мовчазне заохочення радше відчувалось, аніж чулось, й відчувалось порівну як лордами, так й ополченцями. Вони вже могли бачити проблиски багать, коли досягнули дубового гаю на вершині другого пагорбу; вогняні точки розмитого світла, заховані під великим скельним навісом, вирізаним річковою долиною. Саме так, як королева й обіцяла.
– Швидше, – прошепотіла вона лорду на вушко.
– Хутчіш! – проревів він, замахнувшись молотом проти завиваючого снігу, – Подвойте швидкість! Прямуйте до світла!
Вогники миготіли посеред бурі, крихітні світляні цятки, що обіцяли тепло. Прихисток. Тепло для Аддама.
– Прямуйте до світла! – закричав він. Люди проминали повз; волохаті півничанські коники хрипіли піною, коли поводирі шмагали їх скривавленими батогами; звірині й людські очі виглядали однаково навіжено. Вояки вили з натуги посеред бурі, тягнучи сани за мотузки, тверді від морозу; смолоскипники вказували шлях. Західноземці торували собі шлях донизу другої долини з безнадійним завзяттям, тягнучи попід руки кульгавих товаришів й несучи пошматовані знамена. Один вояк впав й вже не піднявся. Хтось закричав на віддалі; сповнений агонії крик раптово перевався. Люди лорда Престона знову ожили, щоб мордувати тих, хто полишив їх на загибель.
– Швидше! – вигукнув Дамон, – Швидше!
Сани із сином торохтіли по смузі зледенілого каміння, голова хворого хиталась з боку на бік. Вони просуваються заповільно.
– Зліва, – сказала королева, в чиєму голосі чулась нагальна напруга, – Обхідна атака.
– Лівий фланг! Стіна щитів, негайно! – заволав лорд, хапаючи лицарський краплевидний щит з синових саней і ведучи шеренгу марбрандових людей, формуючи лівий фланг каравану. Мусимо виграти їм час, подумав він, борючись із пасом на щиті, що відмовлявся закріплюватись на передпліччі. Дамон озирнувся навколо себе; віхти прибудуть тепер будь-якої миті, із вереском вирвавшись крізь сніг, а в нього замало людей, щоб їх зупинити. Серцебиття гупало в вухах все сильніше, поки він намагався справитись зі шкіряною перев'язю, пальці чулись задубілими й незграбними. Сер Федрін викладався на повну, організуючи шеренгу; полекси визирали з прогалин між щитами; виглядало, неначе розлючений їжак прокидався зі сплячки. Нам бракує щитів.
Обличчя сера Федріна застигло нерухомою маскою, коли він зупинився біля Дамона. – Ми не вистоїмо, – прошепотів лицар.
Дамон вхопився за його нараменник, наче за рятівну линву: – Я знаю.
– Мужайтесь, леви Західного краю, – мовила королева. Вона була видінням, що крокувала попереду шеренги; сапфіровий погляд торкався облич її людей. Дамон рушив слідом за її вивіреною ходою, поглинутий увагою. – Нехай вони кричать й лютують, нехай виють та верещать, – її погляд зупинився на очах Дамона, котрий вже затягнув пасок, міцно закріпивши щит на передпліччі, – Нехай їхній жах пролетить повз вас й не зустріне нічого, окрім голої сталі.
Крізь імлу долетіло верескливе завивання; алебарди й полекси захитались, та враз лорд Марбранд навбрав повні легені морозного повітря: – З нами королева!
– Королева! – вигукували вояки; паніка й звитяга переплітались докупи, – Вестерос!
– Зараз, – прошепотіла вона йому.
– Підняти щити! Тримайтесь! – вигукнув Дамон. За якусь мить з туману вилетіли віхти, вдаряючись по стіні щитів з оглушливим гуркотом. Воскреслий дичак ледь не розрубав йому голову навпіл, зачепившись за щит двома бронзовими сокирами. Лорд напружився, відчуваючи, як ступні сковзають по снігу, підняв молот догори й відплатив противнику седмицею. Зброя пробила дві діри в черепі, проте потвора й далі тиснула на нього, наче й не зважаючи через лють. – Тримайтесь! – заволав він; голос зламався на останніх буквах, бо віхт прорубався лезом крізь наручний щиток. Дамон впер ноги в багно попід снігом і зі всієї сили натиснув у відповідь, і мертвий дичак впав, одразу змінений свіжим віхтом в бригандині. Одним з людей лорда Престера, а за ним виднілись й інші. Беззбройні віхти метались наче прокляті біля дамонових вояків, вириваючи щити з рук й полишаючи їх беззахисними перед озброєними ворогами; ті демони стрибали в бій, озброєні молотами й сокирами – й обсидіановими кинджалами, що виблискували в імлі. Навіть королівські безстрашні рейдери врешті ставали на ворожий бік.
– Нічого, окрім голої сталі! – Дамон прошепотів останні слова королеви до віхта, що шматував його щит. Створіння втупилось в нього блідо-синіми очима над залізним краєм щита, витріщаючись із такою моторошною силою, що він знову послизнувся на багні. Ціла шеренга прогиналась під силою наступу, проте якось трималась. Довше, аніж він міг сподіватись. Якимось чином, поки що, вони тримались. То було все, про що він міг благати.
Коли настає кінець, то він приходить швидко. Метальний топірець просвистів повз нього й вцілив в сера Федрина, котрий прикривав свого лорда по праву руку. Лезо відірвало йому щоку, перш ніж лицар безшумно звалився донизу, і тоді меч прослизнув крізь стіну щитів й занурився зліва в пах. Дамон на бачив, хто саме наніс той удар; йому перехопило дихання, коли щось запекло в тазу, гаряча кров потекла ногами. Він повернув голову, побачивши віхто, що стояв над тілом сера Федріна, із скривавленим дворучником в руці, котрий зараз цілився лорду в голову. Дамон моргнув і усвідомив, що лежить на снігу; західноземці падали вбитими один за одним, а кремезні фігури проскакували поміж них, женучись за рештою колони втікачів.
Він дивився на вогні багать на віддалі, відчуваючи запаморочення. Кусючий холод поширювався по спині, все менші й менші хмаринки пари вилітала з носа, а поле зору звузилось до вузької точки. Ніхто не розказує, як швидко це відбувається, проте він й так знав. Дізнався про це, коли кавалерія Рейнів вдарила по їхньому правому флангу і брат сера Федрина загинув за мить – він так й не зміг пригадати його ім'я. Дізнався, коли Тайвін розтрощив Тарбек-Залу одною-єдиною каменюкою. Старі уроки повернулись до життя, коли погляд Комети завалив Стіну. Він замислився, а чи його лорд-пан досі ще був живий. Може десь й випускає кишки впольованому оленю чи лосю в своєму командному наметі, поки якогось юного пажа вивертає від побаченого; вони завжди так смішно зеленіли від виду крові. Боги, але Старий Лев таки полюбляв той жарт. Хоча в такому тумані важкувато знайти лося. Просто вижити в тумані – то вже непросте завдання. Чи Тінебашта завалилась, так само як й Камінь-Брама? Вони зустріли вцілілого з Вартової Вежі, і той неборак божився, що там Стіна лише ледь похитнулась. Він замислився, чому почувається таким змерзлим. Аддам, пригадалось зненацька, думка блиснула світлом проти дурманячої темряви.
Королева Санса присіла біля нього; очі повнились спокоєм, проте в обрамленні невитертих сліз. Сяйво Комети без проблем пронизало імлу, віддалені сполохи просвічувались багрянцем крізь волосся королеви.
– Вдихніть й заплющте очі, лорд Марбранд, – сказала вона м'яким та заспокійливим голосом, – Заплющте очі й спочивайте.
То була спокуслива пропозиція; він відчував найдивнішу певність, що вона вже сама через це проходила. Все ж, мало який лорд віддавав душу в присутності особи королівської крові. Пощастило, хех. Проте він наче й забув про щось важливе.
Аддам.
– Син, – прошепотів він.
– Дістався табору разом із рештою, – відповіла королева, поклавши долоню йому на кірасу. Дотик ніби й відчувався, й одночасно ні, проте сумна посмішка була справжньою, – Ви виконали свій обов'язок, мій лорде. Ви врятували їх.
Дамон зітхнув з полегшенням і заплющив очі.
2
Санса зітхнула, виходячи з трансу; пориви вітру гуляли червоними пасмами, наче не бажаючи вдпускати її. Вчора – то був лорд Марбранд та його люди. Сьогодні те ж саме трапилось із Карстарками. Мейстери та діви навколо неї повставали з виразами уваги, і Санса проковтнула чималий вузол в горлі, перш ніж кивнути їм. – Кархолд не встиг вчасно евакуюватись. Вони дали віхтам останній бій.
Присутні обернулись до великої карти, припнутої до стіни вежі, перекреслили Кархолд жирною червоною літерою Х, розсікши позначку вертикальною лінією. Проте звідти не вийде жодного нового віхта. Санса поглянула на карту довгим поглядом; червоні Х поширювались від Стіни, наче сліди віспи, більшість з них мали на собі вертикальні риски, що означали – Останній Бій. Пучки жовтих ниток, припнутих на стіну швацькими голками її фрейлін, вказували напрями руху чималого числа армій живих, що втікали на південь; бурі нитки позначали лінії фортифікацій. Сірі вказували напрями руху відомих орд віхтів; неначе сірий світанок засяяв зі Стіни сірими променями вздовж основних доріг та звивистих долин.
Хоча Плач-ріка та Самотні Пагорби й досі слугували опорною точкою для правого флангу Півночі, та центр прогинався щодень, лінії трішки зсувались на південь щоразу, як вона отримувала новини… із кожною смертю, котрій вона ставала свідком. Джоффрі та лорд Тарлі викладались на повну, маневруючи та вживаючи один одного як молот та наковадло, але зараз їхній відступ вздовж Королівського шляху залишив Довге озеро позаду і привів їх в гущавину Вовчого лісу; землі постійних сутичок. Організовані битви розчинились в одну суцільну, двадцять чотири години на добу, хаотичну сутичку поміж важко озброєними патрулями й тиловими частинами проти орди віхтів, що розпорошилась дрібними групами по лісі. А от лівий фланг…
Переплетені лінії та шпильки виказували, в якому хаосі потопав той фронт. Пересічена місцевість західних пагорбів ускладнювала відступ західноземців майже так само, як і наступ віхтів, котрі переслідували людей. Західноземці – й самі непогано обізнані з бойовими діями в гірській місцевості – поступово виривались вперед від переслідувачів, котрі іноді віддавали перевагу розпорошенню при появі на новій території, полюючи на віддалені хутори та самотніх втікачів, перш ніж рушати далі. Проте загроза полагала не так в тому, що мерці прорвуться, а в тому, що західняків може бути цілком відрізано від Вінтерфеллу, якщо немертві першими дістануться туди. Їй доведеться поговорити з лордом Харло та Теоном, впевнитись, чи вони зможуть вислати ще декілька кораблів, щоб евакуювати найближчі до узбережжя загони. Просте завдання.
Якщо вони ще не спалили Ведмежий острів на попіл.
Мейдж Мормонт була надійною володаркою, проте квартирування третини Залізного флоту на її острові призводило до воскресіння не одноєї старої кривавої вендетти. От лише перепочину хвильку і переговорю з…
Сильна рука вхопила її за плече. Вілла Мандерлі ледь змогла приховати невдоволення: – Для одного дня це вже цілком досить. Чому б тобі не прилягти відпочити аж до вечора? А я тут нагляну над паперовою роботою.
Санса потерла обличчя, почуваючись бунтівно: – Джоффрі зараз спить не більш трьох годин на добу. То якою ж королевою я буду, якщо відпочиватиму?
– Розумною, – відповіла Вілла, ані трішки не вражена, – Натиск на берег Плач-ріки знову припинився. Сумніваюсь, що лорд Ройс потребуватиме твоєї присутності до завтра.
– Мені потрібно перекинутись словом із лордом Харло…
– Будеш нидіти над плечем того старигана? Це не прискорить рух кораблів. Вони вже знають, все що їм треба, ти вже нічого не зможеш там зробити.
Санса продовжила досліджувати карту, та її застало зненацька непоборне бажання позіхнути. – Ну гаразд, – сказала вона через мить, – Але ти повідомиш мені в ту ж хвилину, як прибуде крук з фронту.
– Можеш на мене розраховувати, – відповіла Вілла.
– Брешеш, – сказала вона із посмішкою, змісивши й Віллу посміхнутись у відповідь.
Санса вийшла з Нової Твердині і рушила східчастими галереями до Зали Гвардії, котру перейменували в Зброярню. Постійні бурі здували сніг вбік, вкриваючи гонтові дахи достатнім шаром, щоб їх доводилось щоранку чистити. Легат Райккер – котрий ніколи не гаяв часу – одразу розробив схему: котрі саме солдати, покарані за провини, будуть працювати як чистильники впродовж двох днів, оплачуючи таким чином ціну хмільних бійок чи й інших грішків. Щоб там вони не думали про своє покарання, та все ж вклонялись, наче Срібні лицарі, ледь не падаючи вниз через поспіх, коли вона проходила повз них.
Вінтерфелл аж кипів від напруженої метушні; санні поїзди прибували щогодини, привозячи поранених та вирушаючи назад із ящиками, заповненими припасами. Пластуни й рейдери зчищали сніг з чобіт, гріючись біля багать під навісами, а бригади лісорубів гострили свої сокири із постійним скреготом точил, від котрого лящало в вухах.
Щось невидиме вхопило її, коли вона зупинилась над тренувальним майданчиком, дивлячись вниз через перила. На мить їй майже здалось, що вона бачить, як Джон та Робб обмінювались ударами на середині поля, а невдоволений голос сера Родріка прорізався крізь звуки ударів дерева по дереву. Ар'я одразу ж чкурнула б, щойно її було б викрито, тікаючи від Брана із сагайдаком, повним вкрадених стріл. Іноді в цьому місці вона майже бачила видіння батька, що стояв біля входу в зброярню; така нечаста посмішка квітнула б на його обличчі, коли він поправляв плащ не плечах. Він завжди мав ту саму посмішку, так наче обдумував, чи не варто догнати й покарати їх обох, і завжди вирішував – цього разу не варто.
Краплинка впала їй на руку й вивела з задумів. Вона поглянула догори на розмите небо, шукаючи поглядом дощові хмари, але не побачила жодної; то був один з рідкісних днів, коли хмари тримались на віддалі, дозволяючи потомленому сонцю сяяти, як йому заманеться. Ще одна краплинка потекла їй по шиї, і Санса зітхнула, дістаючи хустинку. Вона не могла перестати уявляти батькове обличчя, що всміхалось тою нечастою, кривою посмішкою, з якою він запам'ятався, стоячи біля бічного входу в зброярню. Вона міцно притисла хусточку до щік, фокусуючись на різкому гарканні сержантів внизу. Замісь її братів – на подвір'ї перебувала подвійна шеренга старківських ополченців, котрі заревіли, перш ніж засипати дерев'яні манекени дощем алебардних ударів. Щитоносці слідували за ними впритул, виходячи вперед, щоб прикрити їх, коли алебардними відступили на два кроки назад. Ополченці сформували "Покаянного Їжака" – як це називав Джоффрі – і тримали стрій з хвилину чи дві, аж поки сержанти не реорганізували їх, і тоді тренування було повторено від самого початку.
Санса вдихнула ковток холодного повітря; пара з носа випаровувалась в ніщо, коли вона міцно вчепилась в перила. Принаймні раніше вона завжди мала Пурпур; постійну перспективу побачити його знову, не зважаючи на те, що трапилось раніше. Але не цього разу. Ніколи знову. Санса знала, що їй бракує сну, але не бажала повертатись в спальню. Не бажала бачити сни про батька.
Ритмічне клацання підборів по кам'яній плитці змусило її обернутись до фігури, що мчала галереєю з карколомною швидкістю, аж поки не сповільнилась, почавши сковзати на слизькій поверхні. Вона врізалась в Сансу із приглушеним буркотом.
– Ар'я! – сказала сестра, хоча це прозвучало більш схожим на зойк, – Не гасай так! Ще шию зламаєш!
Ар'я скривилась, вхопившись за хутряний комір, із дикою гримасою на вустах. Хвиля дизорієнтуючої ностальгії прокотилась кожною кісточкою, поки Санса тримала свою захекану сестру, і решта повчань завмерли в гортані. Ар'я виросла височенькою за останні кілька років, її так зване коняче обличчя набуло витонченої краси, що часто нагадувала старшому поколінню про леді Ліанну.
Куди й поділись шкіряні обмотки її дитинства; зараз леді Ар'я Старк носила хутра поверх кольчуги, а з поясу звисали Голка та обсидіановий кинджал. Хоча її військові обов'язки переважно полягали в розвідці через тварин, захоплених силою варга, та вона не нехтувала бойовими тренуваннями. Раз на декілька днів вона кидала виклик одному із новобранців, котрі якраз прибували з півдня; сопливі юні лордики вихвалялись поміж собою, як будуть вбивати блукачів направо й наліво. Гвардійці, чия ротація приводили їх сюди з фронту, завжди збирались на подвір'ї й витягували з друзів того неборака останні гроші, бо звісно ж, ну не може ж цей хлопак програти он тій худорлявій леді з тією смішною зубочисткою-переростком?
Отака сьогоднішня Ар'я. Люта та незалежна. Досі не приборкана, проте поглинута переконанням, котрого їй бракувало в дитинстві. Озброєна та закута в обладунок – й прикрита плащем, як й її брат, Робб. Жива фіалка, зірвана в теплиці, прикрашала її волосся, тримаючись там на чесному слові. То була єдина поступка перед материними вмовляннями.
– Сансо! – вигукнула вона, – А Маргі вже…
Санса перебила її, міцно обійнявши обома руками, наче ведмедиця. Сестра виказала лиш натяк на спротив, перш ніж відповісти тим же; добре треновані м'язи витиснули повітря із сансиних легень. Їй не потрібно було щось пояснювати; Ар'я зрозуміла й так. Коли вони розійшлись, то в очах сестри виднілись тонесенькі блискучі смужки; вона витерла їх, перш ніж захоплено всміхнутись: – Маргі! Дитина! Вже почалось!
Сансі перехопило подих: – Що?! Чому ж ти не сказала раніше?!
– Ходімо! – сказала Ар'я, рвонувши до галерії й тягнучи Санса за собою. Невдовзі вони вже бігли навколо Твердині, так наче їм обом знову стало по шість років; їхнє навіжене щебетання лунало між стінами. Санса оминала зустрічних слуг, поки вони бігли, напівпризабутий інстинкт диктував так чинити. Але замість кинутись напереріз – ті залишались осторонь, лиш чулись приглушені "моя леді" та "ваша високосте", погляди повнились повагою – замість праведного обурення.
Вони добрались до входу в покої Маргері, зустрівши там Робба, котрий крокував взад-вперед наче вовк у клітці; сер Родрік тихенько сидів збоку на лавці.
– Є якісь нові звістки? – запитав Робб. Він почухав шкіру на обличчі під пов'язкою на оці, звичним жестом, котрий він частенько демонстрував, очікуючи новин про стан фронту: чи той тримається, а чи відступає.
– Ми ж щойно прибули з протилежного напряму, дурню! – бовкнула Ар'я, стусонувши його по плечу. Робб наче й не зауважив цього.
– Чи ти можеш якось допомогти? – запитав він Сансу.
– Благаю, пані, – сказав сер Родрік, кинувши на Робба роздратований погляд, – Інакше хлопчина вирве собі й друге око!
– Я чарівниця, а не повитуха… – почала вона, аж враз з-за дверей долинув жахливий крик. Потоки непристойностей, що слідували за криком, більше нагадували моряцьку говірку, аніж куртуазність Хайгардену. Або хтось там мордував Маргері, або дитя вже збиралось виходити на світ божий.
– Погляну, чим зможу зарадити! – сказала Санса, перш ніж рвонути крізь двері наввипередки з Ар'єю. Якраз вчасно, щоб почути черговий маргерин крик. Потрібно буде замінити простирадла, такою була перша сансина думка. Тут було чимало крові.
– Я не можу! – верещала Маргері. Вона лежала в ліжку, розвівши ноги – її сукня приховувала повитуху. Майстер Лювин стояв біля шафи по інший бік, люто перетираючи щось в ступці.
– Звичайно ж можеш, – промовила мати; з її голосу так і струменіла впевненість, коли вона взялась за обидві маргерині долоні водночас, – Ще один раз, один раз і все буде добре.
– Брехуха! – завила леді Старк, – Ти це казала й попереднього разу! Клятий Робб! Клятий Робб Старк та його прутень, що це спричинив! Ніколи не варто було… ААААААА!
Вони стояли біля дверей, перелякані побаченим, не ризикуючи й на дюйм ворухнутись. Ар'я вхопилась за руку сестри, наче в пошуках рятунку, міцно зціпивши зуби. – Ніколи, – прошепотіла вона.
– Мені й так всі підряд дихають в потилицю, очікуючи спадкоємця. І якщо я пройду через те, то й ти також, трясця! – відрізала Санса, стиснувши її руку у відповідь з такою ж силою.
Мати поглянула вгору: – Або допомагаєте, або забираєтесь геть! То як воно буде?!
Вони стискали руки одна одної все болячіше, але врешті вибору не залишилось. Сестри разом помили долоні й підійшли, щоб заспокоїти Маргері, проте не пройшло й п'яти хвилин, як до її криків приєднався заплаканий писк, в акомпанементі вовчого виття. Санса могла відчувати, як Леді злякано прокинулась з сторожкого сну в Божегаю, тицьнула Німерію мордою по голові і як вони обидві завили в унісон з Сірим Вітром, котрий мабуть зараз блукав прямо біля твердині, бо його виття по правді звучало оглушливо. Вся зграя тримала ту довгу ноту, що ледь вібрувала ближче до кінця.
Вони обидві витріщались на скривавлене, зморщене дитя, із чимось, наближеним до трепету, принаймні поки Ар'я не знизала плечима. Вона краєм ока глянула на Сансу: – Німерія в такому віці виглядала симпатичнішою.
– Хто це? Хто? – прохрипіла Маргері поміж вдихами; повитуха обмила немовля, перш ніж передати його мейстеру Лювину. Задумливий огляд І кивок.
– Це хлопчик, – проголосила мати із гордою посмішкою на вустах, беручи той поморщений клубок звивистих кінцівок. Немовля закричало на повну силу легень, відверто незадоволене тим, що народилось. Не можу тебе в цьому звинувачувати, мале, подумала Санса. В даний момент світ не був особливо привітним місцем.
Але може ним стати. Тепло-холодне відчуття в грудях застало її зненацька.
– Дяка Седмиці, – сказала Маргері, відкидуючись на ліжко із полегшенням, – О боги. Ніколи більше.
– Спадкоємець та ще один про запас, – мовила мати, посміхаючись до спітнілої невістки, – Двоє синів.
Наче після якогось закляття, та Маргері закричала знову, протяжно та гучно, наче лютововчиця, майже змусивши Сансу підстрибнути на місці.
– Мамо, що з нею?! – запитала вона.
Кейтлін переводила погляд між нею та Маргері, дитя в руках заголосило ще сильніше. – Я не знаю, я…
Маргері знову закричала, задихаючись. Сансине серце підстрибнуло догори, і вона схопила маргерину руку.
– Ох, Сансо! Так боляче!
– Тримайся! – сказала вона, готуючи власну кров, щоб атакувати фантомного ворога, – Лише…– щось не так!
– Ще не закінчилось! – вигукнула повитуха. Посеред шокованої паузи, після чергового крику, що краяв душу, мейстер Лювин піднявся з-під маргериної сукні, тримаючи ще одне немовля. Він оглянув його досвідченим поглядом: – Спадкоємець та гарненька донечка на видання, – сказав він з посмішкою на вустах, коли Ар'я схрестила руки на грудях, – І все за один день.
– Близнята?! – запитала Маргері, отримуючи обох заплаканих малюків, – Бабуня ж розцілує батька, як дурненька, – додала вона, зачаровано роздивляючись немовлят. Вона пестила їх з якимось новим інстинктом, із посмішкою на вустах, коли дівчинка ляснула її незграбною рукою. Одразу вона почала й годувати їх одночасно, і Санса не могла відвести погляд, зачарована побаченим. Королева щойно остала свідком чогось невимовно священного. Вона уявила себе на місці Маргері; як тримала б в руках шматочок Джоффрі і її самої, крихітний проблиск життя, котрий не переймається ані війною, ані снігом. А лише їжею, мабуть.
– Принеси ще один рушник! – Лювин звернувася до повитухи, вивільняючи Сансу з роздумів. Вона нахмурилась, дивлячись на кривавий слід між стегнами Маргері. Очевидно, що це недобре. Лювин знизав плечима у відповідь на мовчазне питання, тож вона приклала руку над тим безладом; кров потекла до її руки, перш ніж увійти у власну систему судин; шкіра Маргері очистилась, як і шкіра немовлят. Так менше шансів підчепити зараження, подумала вона, пригашуючи бажання зітхнути від насолоди. Дещиця крові мала б бути від дитини, бо… Так, без сумніву, це від Робба. Воістину королівська кров.
Ар'я мовчки звела брови до неї.
– Кров немовлят найсмачніша, – пояснила старша сестра.
– Фууу!
Поки повитуха поверталась від ночв з водою і зачудовано дивилась на чисті маргерину шкіру та простирадла, обидві сестри підійшли до породілі.
– Добре справилась, Маргі! – почала Ар'я; будь-хто, досі притомний після такого катування, заслуговував на всі похвали, які лиш можливі.
Санса витерла піт з маргериного чола, вживаючи власну хустинку. Вона почувалась по-дурному, що колись ревнувала до цієї хороброї жінки, котра довірилась незнайомій Півночі за якісь кілька місяців перед війною, що віщувала кінець світу. І все ж тиреллівська кров приєдналась до альянсу, що правив Вестеросом… майже так само, як це раніше зробила леді Кейтлін, більш аніж двадцять років тому. Історія повторювалась в своєрідному ритмі, не потребуючи наказів Пурпуру. Не дивно, що мати майже миттєво полюбила невістку.
– Вітаю, братова, – сказала вона, сяючи посмішкою до неї.
Маргері виснажено захихотіла: – Одного дня й я вітатиму тебе з тим же.
Санса поглянула на племінників, котрі щасливо смоктали цицьку й не зважали на решту: – Гадаю… що мені це сподобається, – відповіла вона.
Можливо. Ймовірно.
Двері загуркотіли від потужних ударів. – Я чув плач! Все добре?! Що трапилось?!
Мати стрельнула поглядом по Ар'ї: – Краще відчини йому, поки він не приніс таран.
Ар'я захихотіла: – Маєш дівчинку! – сказала вона, ривком відчинивши двері.
– І хлопчика! – додала Санса.
Робб увірвався в кімнату. Він мав менш збентежений вигляд в ту ніч, коли Стіна завалилась.
– Дівчинка… і хлопчик?
– Мої вітання, мій пане, – мовив майстер Лювин, щасливо киваючи; тепер він приклався до народження двох поколінь Старків. Мати розцілувала сина в обидві щоки, хоча він й не міг відвести погляду від близнюків.
– Дивись, Еддарде, це твій батько, – сказала Маргері, обережно забираючи дитя від цицьки, й передала Роббу.
– Еддард, – мовив Робб, впавши на коліна біля ліжка й взявши дитину наче ємність з диким вогнем, – Звісно, – прошепотів він зболеним тоном та всміхнувся.
– Як щодо дівчинки? – запитала Санса.
Маргері посміхнулась, наче кішка, котра зловила ворону: – А, цей клубок невдоволення, – додала вона, відриваючи маля від поживи. Дитинка почала знову плакати й роздратовано дригати крихітними кінцівками, – Це Оленна Старк.
Санса ледь не захлинулась сміхом, прикривши рот однією долонею. Кімнатою поширились дурнуваті посмішки, і вони так просто й стояли там, поки Еддард не почав плакати знову і Робб набув вигляду, ніби хтось щойно всунув смолоскип прямо в дикий вогонь.
Невдовзі новина поширилась замком, і впродовж того дня й наступної ночі Санса постійно чула вітання та тости, від солдатів, слуг, лицарів й присутніх лордів-гостей, котрі хвалили Одноокого Вовка і дякували одному конкретному віхту, що той вдарив вище, а не нижче. Робб витримував це все із мовчазним стоїцизмом, казав людям, що натомість вони мали б дякувати леді Старк, а не йому… і кольчужній спідниці, а не віхту. Звичайно ж Санса доклала зусиль, допомігши з їжею та елем; екстравагантний жест в такі похмурі часи, проте в цьому випадку цілковито доречний.
Було приємно отримати нагадування про життя й любов, в час панування білизни й смерті.
Якщо маєте бажання підтримати перекладача та скачати "Пурпурові Дні" в форматі електронної книги - запрошую Вас на Alex Malyarchuk Translations на Патреоні. Окрім "Пурпурових Днів" там знаходить ще чимало чого цікавого.