Розділ 81: Руїна

1

Коли вона відкрила зв'язок поміж ритмом Пісні та жахіттям її відсутності, поміж вміннями варгування та догматами магії крові, поміж секретами Червоної Комети та визначеністю Пурпуру, Санса почала осягати усвідомлення. Проблиски інтуїції, що збігались в загальну картину, відкриття, що освітлювали старі істини під новим кутом. Реальність нагадувала велетенське полотно, і хоча вона пізнала лише крихітний відрізок однієї ниточки, так би мовити, та все ж зазирнула в надра титанічного механізму, котрий переплітав нитки й заплутував вузлики сущого. Критичним моментом було спостереження миті ескалації; вкорінення, вібрація Пісні; фрактальний перехідник для втілення сили волі, вперше виявлений перед людьми; це спрацювало наче з'єднання окремих острівців знання в одне-єдине ціле, котре не мало назви, але повнилось переконанням по сутність. Про самого себе.

Було щось напрочуд гірке й іронічне в тому, що як би не виростала її обізнаність, та все ж вона не мала змоги зупинити повільну смерть своєї батьківщини.

Санса проживала Руїну Півночі крізь душі своїх людей. Поки Джоффрі прорубував собі шлях до Вінтерфеллу, формуючи рівновагу з наказів та контролю над залишками вцілілих зі Стіни та побитої Другої армії лорда Тарлі – Санса ширяла фрактальними вітрами над землями Півночі. Очима круків вона бачила зморені колони, що пробивались крізь сніговії, маршируючи під сяйвом Комети, і крізь переплетіння Пісні вона являла солдатам свій образ, сплетений з мерехтливих фракталів, адже віддаль – то ніщо до Пурпура. Вона викладалась на повну, проводячи загублені батальйони крізь імлу, направляючи підкріплення туди, де була в них потреба, попереджала селища по наближення небезпеки. Іноді їй це вдавалось, іноді й ні; зазвичай вона ставала останнім свідком водночас і актів великого героїзму, і проявів ницого безчестя.

Мабуть найбільше гіркої іронії було в тому, як душа Нового Вестеросу – найвеличніша мрія Джоффрі та її самої – проростала, хоча саме тіло вмирало. Коли хаос перших тижнів після Стінопаду дещо вщух, плин війни стишився від гарячкового до контрольовано прискореного. Ціла низка проривів, сутичок, відступів з боєм та звісток про зниклі патрулі стабілізувалась в те, що можна було з натяжкою назвати фронтом. Фронтом, що поступово розширювався, сповненим відчайдушними тиловими зіткненнями, навіженими евакуаціями та локальними битвами, сповненими люті, досі не знаної на континенті. Легенди народжувались так само блискавично, як і вмирали, і ті, хто читав або чув Звістки з фронту, написані особисто сансиною рукою, промовляли їхні імена з гарячковою надією. Вони мали в тому потребу, адже в цю добу ожилих легенд це означало, що блукачів – того жахливого ворога, що радше пасував до дитячих казок, аніж до реального життя – можна було перемогти.

Так народився Молот з Хорнвуда; ковальський син, котрий продирався догори щаблями влади на верхівку П'ятого полку, вбиваючи віхта за віхтом. Лорд Дамон Марбранд, котрий стояв до останнього, прикриваючи відступ сотень своїх людей. Йон Бронзомур, незламний щит, котрий місяцями втримував Плач-річку проти наступу мерців; він щодня бився із воскреслими потопельниками, що виходили прямо з вод, з черепами, порослими водоростями, й іржавою зброєю. Санса пролітала над тими, котрих всі знали як Тарліних Списів, надаючи лицарям тактичну інформацію, перш ніж ті піднімали догори свої знамена й співали літніх пісень, врізаючись на закутих в лати конях по загонах віхтів, відокремлених від головної орди. Вона проводила наради із морськими капітанами в Білій Гавані й зупинила бунт в порту, перш ніж пролилась кров; мерехтливий погляд пригасив бурхливу паніку натовпу й змусив їх стати навколішки. Вона керувала лісовою звіриною, шматуючи й б'ючи окремих віхтів; лиси та вовки, ведмеді й лосі вибігали із нетрів й допомагали захисниками – а чи й оголошуючи тривогу, коли вона була занадто втомлена, щоб проявляти себе міражем. Й таким чином зростала і її власна легенда; пісня про Королеву Дзеркал та Голос Лісів, Сапфірове Сяйво, що відганяло тіні Комети.

Дні минали одни з одним, поки цілі шляхетні доми вимирали в битвах; напів-евакуйовані хутори падали перед ворогом, коли люди рубались насмерть посеред палаючих будівель. Санса мала унікальну, неоціненну можливість бачити те все з висоти пташиного погляду, споглядаючи кампанію Комети проти живого, і так вона й оглядала систематичну різню, що проминала з механічною ефективністю мірійського годинника, із жорстокістю, невластивою людям. Білі блукачі безжально вдавались до свого володіння холодом, їхній наступ виморожував землю, витягуючи останні крихти тепла із кожним наступним кроком на південь. Їхня стратегія видавалась не хаотичною, проте неінтуїтивною; продуктом чужого розуму із завданнями, котрі лише та сутність може осягнути. Окремі блукачі збирались в мобільні ударні групи, вдаряючи по живим під прикриттям нічних сніговіїв та вриваючись в табори та містечка, збираючи кристалічними мечами врожай з людських життів та заморожених припасів. Інші розбрідались по всій Півночі в одинокних місіях – механічні лицарі смерті блукали темними, затіненими бічними дорогами та звіриними стежками, полишаючи за собою смуги вимороженої рослинності. Вони несли із собою жахіття війни за межі Півночі, поширюючи її якомога ширше з кожним кроком. Ані болота, ані гори не могли стримати їхнє просування, і з часом навіть Штормові землі відчули присутність тієї погані.

Вони воскрешали підкріплення з мерців, самотньо стоячи посеред місць, де вирували прадавні битви; земля стугоніла наче як від землетрусу, кістляві руки видирались з-під промерзлої багнюки. Вони розламували позабуті могильники потужними ударами, звідки вилазили погнилі мерці, що розповзались округою, нападаючи на подорожніх і тероризуючи сільські околиці. Інші йшли прямо по душі живих; самотні фігури з'являлись на сільських майданах та біля місцевих таверн в п'яти тисячах миль від лінії фронту, крижані мечі виблискували посеред ночі, приносячи страх перед мерцями до найменших хуторів, до найвіддаленіших ферм. Війна точилась не лише по всій Півночі, але й по всьому королівстві.

Віхти з'являлись звідусіль. Вони розбредались чималою кіль кістю маршрутів, їхні мандрівні колони вкривали собою дороги та долини. Багатолика орда виявляла варіації на загальну тему; від здичавілих до давно похованих воїнів, від озброєних гвардійців до недавно піднятих фермерів, що й досі міцно тримали в руках малебарди та коси. Та всі вони поділяли спільний голод, всі мали ті блакитні очі, що жадали смерті. Окремі потвори продовжували атакувати, навіть втративши всі кінцівки, здаючись лиш перед вогнем.

Мабуть Джоффрі був єдиною людиною, чия легенда зростала достатньо, щоб зрівнятись із білими блукачами. Він був світочем надії для її людей, їхнім козирем, котрий міг перетворити надію в реальність. Як описати вам короля Вестеросу? Він пролітав по мапі Півночі наче вихор, сповнений власної сили волі та стратегії, наче коловерть, котра заплутувала чимало дівиних ниток-поміток в складні вузли, неможливі для розплутування; союзники та вороги сходились й перемішувались, битви та відступи переплавлювались одні в одних та розливались новим візерунком, котрий міняв не лише поле бою, але картину всієї кампанії. Крізь крукові очі Санса слідувала тим шляхом руйнації, вздовж котрого й досі димілись попелища із віхтових тіл; марш-кидки та контрвиступи заплутували блукачів, заманюючи в неминучі сутички, де він мордував їх без жодного жалю, відступаючи ще до того, як основні сили вдаряли у відповідь.

Її чоловік проводив військову кампанію подібно до того, як й бився; тактично агресивно навіть під час відступів, припинаючи ворожі сили в зручних для бою місцях й трощачи ряди віхтів брутальними й блискавичними ударами. Він виявляв артистичну креативність у веденні війни, і видавалось, що кожного нового дня Джоффрі знаходив нові способи змусити Комету заплатити за свої жахливі гріхи. Джоффрині стрільці з'являлись повсюди: скельця їхніх дальновидів виблискували під сонячними променями, їхні луки і вогняні списи щодня збирали данину з ворожих душ. Він заманював орди прямо під обстріл впритул вогняними драконами, підривав саму землю в них під ногами заздалегідь закопаними мінами. Когорти гвардійців бились та оперативно відступали один за одним, наче залізна змія, що звивисто повзла Півночем; складна формація змінювала стій та морфувала, прорізаючись сталлю крізь місцевість. Он-де ущелина розділила орду мерців на дві зграї, а ось там чисельні терції тримали оборону на відкритому просторі, арбалетні залпи наперехрест врізались в атакуючих мерців. Шеренги стрільців відступили позаду рядів алебардників, кавалерія оточувала віхтів з флангів, польова артилерія полювала безпосередньо за блукачами. Вороги наче й не могли дати ради з ним; і завдяки тактичному генію та хоробрості людей він зміг врятувати сотні тисяч, виграючи такий безцінний час.

Й він був не один.

Присутність командира поширювалась вниз по командній ланці, за межі фізичної присутності; офіцери отримували послання через круків та бігунів, а іноді й наче чистою думкою. Зі всіх вояків з більш ніж сотні шляхетних домів він вибрав людей, придатних до певних обов'язків, і завантажив їх роботою. Позаду ворожих рядів прослизали ветерани Робертового Повстання; бунтарі й лоялісти, всі як один, котрі колись рубались в навіжених сутичках від Річкових земель до Штормокраю. Тепер вони вкупі пробивались землями віхтів, вдаряючи по мерцям на захопленій землі, коли ті блукали по одному чи по два, недавно оживлені на знищеному хуторі чи забутому всіма кургані. Він призначав перевірених капітанів замкових гарнізонів керувати евакуаціями, хитрих колишніх купців – завідувати тиловим постачанням, загартовував перестрашених ополченців в боях. Він безжально ганяв лицарів та лордів, ставлячи перед ними невимовно брутальні завдання; в результаті компетентні піднімались догори поза межами найбожевільніших мрій, а невмілі – гинули в спробах. Навіть жіноцтво Вестеросу не було залишено в спокої; діви-цілительки постійно перебували біля лінії фронту, пораючи поранених із безнадійним завзяттям, та й особисто стримуючи віхтів, коли ті армії опинялись в оточенні. Шляхта не ремствувала; то була саме така війна, котру він їм пообіцяв в Харренхолі.

Війна до останнього воїна. Війна до останнього бійця. Війна, що точилась в кожному місті й біля кожного вогнища, в серцях всіх чоловіків, всіх жінок та всіх дітей. Війна, котрій цей світ ще не бачив. То була Війна за Світанок.

2

Іноді історія повторює сама себе химерним чином. Солдати та слуги, лицарі та лорди – всі схилили коліна, коли Джоффрі верхи на Зорі в'їхав крізь браму Вінтерфелла. Він їхав на чолі об'єднаної Армії Світанку, ветерани та свіжі рекрути разом марширували позаду нього. Король хвацько спішився й рушив до присутніх на подвір'ї.

– Вінтерфелл ваший, ваша милосте, – промовив Робб, схиливши голову й прихиливши коліно, разом із Сансою та рештою Старків.

Джоффрі підняв його догори й обійняв, як брата.

– Ви… – прошепотів Робб, – Ви переконались, що він не ожи..?

– Так. Переконався, – відповів Джоффрі.

– Добре.

Коли вони розійшлись, Сандор виступив вперед, тримаючи Лід, й передав меча Роббу.

– Лорд Еддард Старк загинув як герой, не лише заради Півночі, але й заради всієї держави, – гучно проголосив Джоффрі; ті слова долітали до країв засніженого подвір'я. Він прийняв меч в Сандора, перш ніж передати Роббу: – І я не маю жодних сумнівів, що ви служитимете Захисником Півночі так само віддано й вправно, як і він до вас.

– Дякую, ваша милосте, – врочисто мовив Робб. Він притиснув меч до себе, так наче міг відчувати батьківський хват на руків'ї.

Після виконання важливого обов'язку Джоффрі вже не гаяв часу та обійняв Сансу.

– Я скучила за тобою, – сказала вона, пестячи його голову й відмовляючись відпускати.

– Я також, – відповів він; голос забринів від насилу прихованої напруги. Він міг би обдурити всіх на світі, але не її, особливо тримаючи в обіймах.

– Ти прибув. Ти справився, – прошепотіла вона.

– Ненадовго, – сказав він, випускаючи дружину з обійм. Король понизив голос: – Мусимо забиратись з Вінтерфелла.

Звичайно ж вона вже змирилась з цим. Санса озирнулась, подивившись на божегай. На крипту, де були поховані покоління її предків; тепер їхні кістки вже спалено за межами замкових мурів, їхні проіржавілі мечі згодовано ливарням півдня. Вона поглянула на центральну Твердиню, підсвічену свічками, котрі відкидали мерехтливі тіні крізь вікна; слуги досі допаковували все необхідне. Вона пригадала, як колись визирала з південного вікна, вишиваючи, поглинута тим позачасовим спокоєм, що зазвичай супроводжував її дитинство; знуджена дівчинка мріяла про романтичність Півдня.

Що би та колишня Санса подумала про мене теперішню? Про цю королеву-чаклунку, вбрану в південницькі шати, увінчану золотом та білим хутром? Чи вона б плакала, спостерігаючи за евакуацією її домівки?

Санса відчула укол дивної ностальгії, коли решта джоффриного каравану досягла замку; її пам'ять несвідомо повернулась до тих сонячних днів дитинства, до захвату та відчуття дива, а пізніше до інтриг та амурних справ. Звичайно ж, джоффрин караван виглядав значно сюрреалістичнішим, аніж будь-яка ітерація робертового. Лицарі-просторяни в шоломах, увінчаних плюмажами, слідували за королем на чолі з лордом Тарлі; з кінців довжелезних списів звисали різнобарвні стрічки. Гвардійці з доброго десятка переполовинених когорт марширували сталим кроком, а Тиріон здійснив тріумфальне повернення, сидячи на спині велетня, знаного як Борган. Він вихвалявся, як зміг з'єднатись із Джоффрі після Стінопаду, натомість заприязнившись із одним конкретним гігантом, вкритим пластинами з рунами Перших людей, наче кам'яною лускою. Вони поділяли пристрасть до прадавніх переказів, пояснив він. Нові та нові війська, дорнійці та штормоземці, лорди та ополченці, ветерани та зелені новобранці. Військо Світанку, побите, проте не переможене.

Евакуація прошйла так чітко, як вони лиш могли сподіватись. Мати прийняла формальну зверхність над дівами-цілительками, перевівши поранених в Гостьове крило, наглядаючи з тією секцією каравану; Кейтлін й так була поглинута тією роллю після загибелі чоловіка. Робб впевнився, щоб входи у вежі, брами та замкові сховища були наглухо закриті землею та камінням, поки Ар'я варгом пантрувала навколо через круків та ворон, розвідуючи шлях відступу для сіл, котрі досі стояли залюднені.

Санні поїзди та вози формували довжелезну процессію з Вінтерфелла; тисячі солдатів марширували повз них на південь, ветерани тисячі битв, котрі невдовзі з'єднались із довгою колоною втікачів, що тікали з місцевості, недобре названої Курганами. Біла Гавань евакуювалась завдяки Королівського флоту, а Кам'яний берег на заході – завдяки кораблям залізняків. Ночами хвиля втікачів плямувала обширні засніжні простори вогниками кухарських ватр та наметами, що здригались під вітром; потомлені мули та гостроокі погоничі скупчувались навколо загальних казанів, де гвардійці роздавали всім їхні порції юшки. Комета підсвічувала обрій яскравим багрянцем, перетворюючі темні небеса в постійні, непевні сутінки, заповнені мерехтливими зорями. Під тим сяйвом поширювались оповіді про жахіття, що привертали увагу всіх присутніх, від перестрашених дітлахів до солдатів, що завмирали на місці із похмурою гордістю. Мабуть це було спільним для всього людства: бажання послухати про ніжні жахіття, хоч вони й самі зараз тікали від наступу ночі. Можливо той потяг було зумовлено бажанням зрозуміти ворога. Приглушенй шепіт переповідав про кришталеві кулі із восьми ногами, про так званих крижаних павуків, котрі спускались поміж деревних гілок, безшумно наче сама смерть; їхні жертви починали кричати, лиш коли відривались від землі. Ветерани розповідали про зимові наступи блукачів, що накочувались на людські армії й розтинали їх навпіл: про те, як ті похмурі жнива збирали врожай душ десятками, як вогняні дракони летіли над головами, ревучи, і як солдати топили мерців в морі пік та сокир. Розповіді про віхтів були всюдисущими: кожен присутній чи сам з ними стикався, а чи знав когось, хто бився з ними. Мерці розбрідались по місцевості зграями, що налічували від десятка до тисячі потвор, бездумних істот, котрі не знали, що таке втома й могли битись вдень та вночі, поширюючись Півночем, наче гній в рані. Але чи були вони по-справжньому бездумними? "Тупуватими", як не раз Санса чула в перешіптуваннях. "Наче зголоднілі собаки, що нишпорять в пошуках поживи". Чи могло всередині них залишатись щось, якийсь залишок попередніх особистостей? Котрий волав зсередини, жадаючи добитись товариства живих єдиним доступним для мерця способом?

Хурделиці ставали все частішими, а тилові сутички переростали в повноцінні битви, і все ж вона та Джоффрі викладались на повну, намагаючись вести свій народ вперед. Імена та епітети поширювались так само блискавично, як і оповіді про жахи; Семвел Тарлі, Лицар-Хроніст, котрий записував в свою Срібну Хроніку імена всіх зустрічних віхтів, перш ніж упокоїти їх навіки. Тиріон та Борган; велет-та-напівмуж, що продовжували філософські диспути, прориваючись крізь орди немертвих. Джон Сноу, Залізний Легат, чия плоть була невразлива ані для драконів, ані для блукачів. Імен було так багато, що Санса вже втратила їм лік, поки легенди поширювались й змішувались, розлітаючись наче мухи, коли менші каравани приєднувались до їхнього відступу на південь, а згодом мандруючи всіма королівствами. Одноокий Вовк перетворювався на справжнього звіра перед початком битви; тактичний геній змінювався люттю берсерка. Ведмедиці Алісана та Ліра по черзі виступили в бій з Довгим Іклом, чинячи помсту віхтам за вбитого дядька. Теон Сірорукий та Корсари Світанку; оскалені голови віхтів й далі скавучали, прибиті цвяхами до щогл, коли їхні дракари перетинали крижано-холодне море. Героями ставали всі, від Півночі до Півдня, від долинян до західників, від річкоземців та штормоземців до пустельних дорнійців. Простолюд королівства також не пас задніх, і їхні імена також виростали в легенди. Рибалки, що ставали воїнами; швачки, що піднімали знамена над вирізаними замками; чи й співаючі майстри, що й далі гарували біля горнила в трьох милях від лінії фронту, прагнучи викувати ще одну булаву, ще одну сокиру. Стільки легенд народжувалось посеред вмираючого світу… і все ж сяйво Комети світило все яскравіше.

Північ скочувалась в руїну із останніми боями, котрі б личили й Добі Героів, із розповідями про жахіття, котрі змушували дорослих чоловіків проливати скупу сльозу. Руйнація повнилась люттю та страхом, вогнем та сталлю та кров'ю та багном.

Перед Стінопадом Джоффрі передбачав, що відступ з боєм затягнеться на добрих п'ять років. Та коли втікачі перетинали Перешийок, стала очевидною одна проста істина – їм ще добряче пощастить, якщо вони проживуть ще один рік.

Якщо маєте бажання підтримати перекладача та скачати "Пурпурові Дні" в форматі електронної книги - запрошую Вас на Alex Malyarchuk Translations на Патреоні. Окрім "Пурпурових Днів" там знаходить ще чимало чого цікавого.