Розділ 85: Пісня.
Він плив крізь ураган свідомості, крізь лабіринт із Стовпів, котрі припинали самих себе до реальності і зараз простягались за її межі. Він почувався наче каменюка, кинута в бездонний ставок, посеред безкінечності, тонучи вічно; свідомість проростала фракталами крізь шторм чистого творіння, котре він прагнув осягнути.
Де я є? Що я є?
Відбулось зіткнення сили волі, вибух в самій тканині реальності. Він пригадував, як прохромив Короля Ночі Світлоревом, формуючи зв'язок, як колись зробив те саме із Сансою. Він відчував титанічну присутність неподалік: Червону Комету, так сильно, як ніколи до того. Живий механізм з кристалічними думками; позіхаюча безодня, чия воля виконувалась знову і знову. Він не коливався.
Й стрибнув прямо туди. Він та дружина. Пронизуючи море фрактальної сили волі та несучи туди море своєї власної. Там відбулось зіткнення. Вибух сущого. Сутичка розумів. А зараз?
Що я є?
Він поглинав всю реальність: сферу пурпурних фрак талів, котра оточувала ядро вогненно-червоної сили. Фрактали та розпечено-гаряче ядро переплітались; подвійні запити тієї ж самої мови формували закінчені речення, поки геометричні сплетіння ліній пропливали там, де блукала його свідомість.
Що воно скаже мені?
Хто я є?
Розпечено-червоне ядро вдарило, наче змія, невимовний біль поширився душею.
Джоффрі прокинувся.
Він сів у власному ліжку в Королівській Гавані, обхопивши рукою голову, й випив ковток води з чаші на столику. Він щойно побачив найдивніший сон на світі. Хлопець позіхнув й широко потягнувся, перш ніж підійти до вікна. Батько готувався до полювання, вже від рання волаючи про вино й посилаючи Ланселя принести ще, закінчивши наказ копняком під дупу. Товстун заліз у сідло із допомогою невисокого стільчика, розганяючи служок навсібіч, й поманив сера Баррістана, котрий тримав в руках кабанячого списа. Останнє полювання перед відбуттям на Північ. Ага, Північ.
Джоффрі скривився від думки про цілий місяць в дорозі, про блукання глушиною, щоб батько міг зустрітись з якимось старим другом. Купка дикунів. Можна лише мріяти, що би в тому Вінтерфеллі знайшлись чисті постелі…
Він забув щось надзвичайно важливе. Хлопець пройшовся навколо ліжка, нахмурюючись. Взяти щось із собою на Північ? Ні, то щось інше.
То щось величніше. Жахаюче. Холодне як лід та захопливе, наче пісня. Обіцянка на кінчику язика. Що ж це було?! Безіменна тривога захопила душу, навіваючи сподівання про срібний світанок.
Свербіння між лопатками змусило принца обернутись. Над ліжком виростала мерехтлива діра, вібруючи фрактальними відростками. Дві руки, наче витесані з кристалічної криги, прорвались крізь діру в реальності, зимовий сніг посипався, наче кишенькова буря; два блакитні ока припнули його поглядом до підлоги, пориви крижаного вітру проморозили малого аж до кісток. Джоффрі заверещав.
Пес врізався в двері кімнати, вже витягуючи меча. – Що в ім'я Сьомого… – йому заціпило.
– Клігане! Рятуй! – залементував хлопець, сахаючись назад, коли силует рушив до нього розміреними кроками.
Пес зустрів ворожого меча замахом свого; меч зламався із дзвінким хрустом, дозволяючи крижаному лезу продовжити рух й відчикрижити пів-голови принцевого присяжного захисника. Кров забризкала Джоффрі й він заверещав знову, чкурнувши крізь відкриті двері. В коридорі лементували слуги, вмираючи під ударами аналогічних фігур, що з'являлись з обидвох кінців. Його спіймали в пастку.
– Домопожіть! Хтось, допоможіть своєму принцу! – заверещав він, коли холодні руки схопили його ззаду, і монстр, що вбив Сандора, розмістив лезо навпроти грудей малого. – З-зажди! Ні! Я заплачу викуп…
Потвора увігнала лезо прямо йому в груди, крига заполонила нутрощі й заглушила скиглення. Із леза вирвався потік світла і він відчув, як жахаюча штука ще сильніше вхопилась за його душу.
Він відчув падіння в бездонному існуванні; потік думок під переслідуванням червоної сили волі. Він щось будував. Так, тепер він це бачив, бачив поширення цього по реальності, що оточувала його; фрактали виростали в лабіринт, котрий починався назовні й простягався прямо до ядра. То було розуміння. То була відповідь на питання.
Хто я є? Він почувався, наче перебуває на краю величного урвища, дивиться вниз й переконує сам себе стрибнути вниз.
Цикл знову розірвав його на клапті… Він був дитячим нищівним вередуванням без думок чи самосвідомості, істерикою без власної сили волі.
– Але я не хочу їхати на Північ! – сказав Джоффрі. Мати обійняла його щоки долонями, посміхаючись, – Я також цього не хочу, Джоффрі. Але королева мусить здійснювати свої обов'язки… і принц має робити це також, – вона поглянула вниз із балкону, в голосі просочились нотки гіркоти, – А ще хтось має наглянути, щоб твій батько, бува, не віддав Королівства в чиїсь руки.
Джоффрі скривився, вириваючи голову з обійм. Піти до матері – то було його першим та, якщо чесно, й останнім варіантом; зустріти батьківський гнів віч-на-очі він не міг би, аж ніяк… Та й все одно мабуть вже було запізно.
Він вийшов з Мейгорової Твердині й перетнув Зовнішнє Подвір'я, як зазвичай – в компанії Пса, котрого мати приставила до нього. – Може ти припиниш мене переслідувати, шолудива собако?!
Сандор Кліган скривив напівобгорілу губу: – Як скажеш, – відповів вояк, перш ніж відійти назад, де сперся на стіну башти. Добре, я його здихався. Хоча він й досі не випускає мене з поля зору.
Джоффрі хитнув головою. Матінка наполягала, щоб цей пес перебував поблизу нього під час відвідин Півночі, так наче сама подорож й сама не була покаранням. Йому доведеться звикнути до цього… хоча, маючи супровід озброєного вояка, готового виконати будь-який наказ… тут виднілись певні принади. Він виглядатиме могутнім та впливовим в очах всіх тих дикунів, як це й личило принцу. Варто це обміркувати в майбутньому.
Подвір'я замку виглядало наче літній ярмарок, переповнене вереницями возів та голосливого простолюддя. Слуги були зайняті завантаженням багажу на вози та карети, іхні звичні лінощі надовго затягували весь той процес. А вони мали б вирушати вже сьогодні. – Що це таке? – запитав він якусь дівку, котра тягнула чималу скриню.
– Ах, то іграшки принца Томмена, мій принце! – відповіла вона.
– Томменові іграшки?! – вигукнув Джоффрі, скривившись, – Кинь їх тут!
– М-мій принце?
– М-м-м-мій принце? – передразнив він її придуркуватим голосом, розтягуючи "м" наче пияк. Дурна дівка лише потупила очі.
– Я сказав – кинь їх тут! – закричав він, штовхаючи служницю. Вона впала на бруківку. А скриня придавила її зверху – із тихим зойком від болю.
– А ви на що тут витріщаєтесь?! Повертайтесь до роботи!
Слуги заметушились, шмигаючи наче щурі, уникаючи його погляду; в принцових грудях зажевріло тепле відчуття. Дивовижно, що може зробити з бидлом дещиця страху. Коли він стане королем, то переконається, що цей урок буде вивчено всіма, кого це стосується.
Видавалось, наче вони вантажать чи не половину начиння Червоного Замку; повсюди виднілось цілковите розмаїття скринь та ящиків, їжі, амфор з вином та діжечок з елем. О боги, навіть меблі. Двійко слуг тягнули не аби що, а велике дзеркало, пихкаючи від напруги, поки запихували його в королевину карету. Джоффрі криво посміхнувся з того видовища, коли вони пройшли повз нього. У віддзеркаленні він побачив чоловіка, вбраного в зоряний обладунок, із валірійським мечем в руці та шоломом, увінчаним високими оленячими рогами. Правою щокою зміївся довгий поріз, котрий надавав обличчю дещо деформованого вигляду – й то був найбільш показний із шрамів, хоча чимало менших порізів та ран вкривали його обличчя та шию. Очі чоловіка припнули малого на місці; та мовчазна напруга, що промовляла водночас про картання та прощення.
Джоффрі нахмурився, коли слуги пройшли далі. В душі заворушився глибокий неспокій; страхітливе знання, сповнене жаху й просвітлення. Що то був за чоловік? Що він хотів від принца? Джоффрі був певен на всі сто, що не бажав мати з ним нічого спільного. Неспокій перетворився на тиск, коли хлопець зіщулився й впав навколішки, важко дихаючи. Він не бажав знати. А чи бажав? Щось прослизало, наче черв, крізь небо у вишині, високо над ним. Щось жахливе. Щось нестримне.
– Мій принце? – запитав Пес, струшуючи малого за плече. Сандор. – Принце Джоффрі? Що трапилось?
Він важко вдихав повітря поміж долонь, прикривши обличчя, задихаючись; серце неначе було готове вистрибнути з грудей. Той чоловік. Той чоловік був…
Він має пригадати; він мусить пригадати!
– Сандоре, щось… щось не так!
Пес примружив очі, коли його подих перетворився на хмарку туману; холодний вітер задув подвір'ям, пролітаючи над бруківкою із страхітливим свистом. Служанка закричала, коли їй з рук вирвало стос простирадл. Червоноплащник захитався, падаючи на бруковану землю, зараз вкриту шаром паморозі. Джоффрин погляд прикипів до місця в кількок кроках від нього – загалом непримітної місцини поміж скринею та каретою.
– Сандоре, – пропищав він, вказуючи туди тремтливим пальцем.
Воїн міцно схопився за руків'я меча: – Що це таке? Що в біса коїться? – запитав він, переводячи погляд зі слуг, що спотикались, до Джоффрі, а потім до порожнього місця. Боги, але як тут холодно! Джоффрі зробив глибокий вдих, видихнув хмарку пари; якийсь дивний інстинкт змусив його заплющити очі й відчути потяг сили тяжіння на тілі. Відчуття нетренованих м'язів, млявих через лінощі. Дотик коштовного одягу до тіла, занадто розкішного й незручного.
Холодний Вітер холодив його плоть.
– Здається я… я бився з чимось.
Але з чим? З чим? Паніка прорвалась крізь зосередження наче оскаженілий кінь, серце гупотіло все швидше та швидше, коли він вхопився за побілілу руку Пса.
Щось насувається – щось насувається!
– Нам треба тікати! – вигукнув принц, тягнучи ошелешеного Пса геть з подвір'я. Він відчував, як десь в животі щось обірвалось, глибокий бас перетворювався на низьке гудіння. Гудіння, що рвало реальність.
Розгублені попереджувальні крики. Крики позаду них. Джоффрі побіг, Пес не відставав, оголивши меча; вони промчали крізь Зовнішній Мур й вниз Зміїними Сходами, перестрибуючи по дві сходинки за раз. Й досягли Нижнього Муру якраз в момент, коли догори рушив якийсь лицар. Він обурено скрикнув, коли Джоффрі відштовхнув його зі свого шляху; принц мчав вниз, наче проклятий, по критій галереї до Південно-Східної вежі. Біг всліпу привів його до глухого кута.
Ні. До місця, добре придатного для оборони.
Зграйка червоноплащників грала в кості. Деякі з них здивовано вклонились, коли Джоффрі наблизився й грюкнув дверима позаду себе.
Баррет, так його звати, подумав він, дивлячись на одного з солдат. Знання нізвідки.
– Баррете! – звернувся принц до нього, – Підготуй своїх людей і… і … – він затнувся, підшукуючи слова, довіряючи чужому інстинкту, – Забарикадуй ці двері! Нас атаковано!
Інші вартові виглядали спантеличеними, застигли з костями в руках, але Баррет просто знизав плечима: – Як накажете, мій принце.
Мабуть він вважає, що це розіграш.
Але то не був жарт. Джоффрі знав це із глибинним переконанням, котрого не відчував жодного разу в житті. З гортані вирвався звіриний крик, переповнений владністю: – То чого ви чекаєте?! Озбройтесь й допоможіть йому! – заревів він чужим голосом. Хто я є?
Це змусило червоноплащників перейти до дій; Сандор напосівся на них, поки вони надягали шоломи й хапали мечі із збройових стійок на стінах. Вони почали перетягувати ящики й інший непотріб, перекриваючи двері з башти, поки Джоффрі крокував туди-сюди позаду них.
Крокування допомагало.
Сандор підійшов до нього й промовив тихим голосом: – Буде краще, якщо ти розкажеш мені, що тут в біса коїться. Мій принце.
– Я не знаю! – заверещав він на того тупого пса. І підняв розчепірені п'ятірні: – Пробач. Пробач.
Крокуй далі. Думай. Пригадуй.
– Мені потрібен час. Потрібен час, щоб обдумати все.
– Ну, ти б краще не барився, – відповів Пес; повз замкнені двері долинув й зник звук тупотіння солдатських чобіт. На віддалі чулись заклики до зброї; дзвеніла сталь, крики різко обривались. Кліган сильніше стиснув руку на мечі, підігнув коліна й швиденько визирнув крізь бійницю: – А щоб мене грали, те все звучить, наче там точиться війна.
Джоффрі поплескав долонею то цегляній стіні башти; ритм чувся непевно, коли він сперся на неї чолом. Ті штуки надворі мали за мету одне-єдине; вбити його. Він знав це із залізною впевненістю. Не можна цього допустити. Напруга самої думки його налякала. Ну, звичайно ж я не можу померти. Це буде найгіршим, що може… статись?
Ні.
Сила відкриття вибила залишки повітря з його легень. Він не боявся смерті. Вже ні.
Неіснування. Думка про остаточну смерть вже не наповнювала його мукою. Це буде… мирним. Він присів навпочіпки, досі притискаючись лобом до стіни, обхопивши руками плечі. То наслідки його загибелі, що спричиняли появу такої глибокої тривоги, такого морозяного жаху. Він вкусив себе за кулак, коли жах виріс без міри, сльози текли вниз по щоках. Ніколи раніше він не відчував такого сильного відчаю.
– О, Сандоре, – прошепотів принц, хапаючись за обличчя, намагаючись стримати сльози.
– Там йде сніг, – вражено мовив якийсь з червоноплащників. Джоффрі повернув шию й поглянув крізь найближчу бійницю; якимось чином почалась дика хурделиця, вируючи над Червоним Замком й щосекунди зменшуючи зону видимості. З-під Нижнього Муру туди-сюди гасали силуети; панікуючі юрби простолюддя, групи збентежених вартових. Сер Арис Оукхарт прикривав Мірцеллу своїм білим плащем, поки вони бігли, пригнувши голови донизу, подалі від імли. Крижана сніжинка пролетіла крізь бійницю, опустилась на джоффрину кисть і розтанула – все більше та більше їх залітало всередину, поки сіризна назовні поглинала подвір'я. Джоффрі моргав. Тепер світ за межами бійниці виглядав як димова заметіль.
– Ц-цицьки Д-діви Н-н-небесної, я л-ледь можу щось б-бачити к-крізь в-вікно, – пробелькотів Баррет, здригаючись, наче паралітик. Інший червоноплащник запалив смолоскип, і вони скупчились навколо нього, коли ще один – Орланд – зайняв пост Баррета. Віддалені звуки битви чулись по-різному. Іноді ближче, іноді далі. Приглушено. Джоффрі моргнув, торкаючись обличчя. Сльози на щоках замерзли крижинками. Чому це він плакав?
Бо якщо ті штуки назовні – білі блукачі – вб'ють його, то все буде втрачено. Все живе загине. Зелень зміниться сіризною, життя заміниться віхтами, Пісня стане Тишею.
Хто я є? Питання містило в собі ключ – містило в собі відповідь! Джоффрі лупнув головою об стіну. Думай! Він мав знайти відповідь на питання перед остаточною смертю. Таким був шлях. Цілісність. Кінець.
Удар вивів його із роздумів. Орланд відбіг від бійниці: – Там надворі їх десятки! – закричав він, – Якихось білих лицарів із скривавленими мечами! Вони з'явились наче нізвідки!
Черговий удар струсив двері, лезо з кристалічної криги пробилось крізь них, уламки дерева розлітались наче шрапнель. Одна з скіпок вцілила Баррету в горло; він впав на коліна, булькаючи кров'ю, а червоноплащники сахнулись назад. Сині очі дивились на них крізь діру в дверях.
– Тримайте оборону! – заволав Сандор, тримаючи меч напоготові, й штовхнув людей вперед. Ще три удари і двері та решта ящиків перетворились на купу брухту, вивільняючи кавалькаду Зими у всій ї величі. Декілька істот; крижані обладунки, виліплені з кристалів; очі, яскраво-сині, що випромінювали сморід смерті. Орланд приглушено закричав і рвонув в атаку на переднього білого блукача. Той відбив замах вбік й стяв вартового насмерть, наче й без зусиль, перш ніж рушити вперед. Його побратими слідували за ним всередину, позаду них чулось виття сніговію.
– Стань за мною! – вигукнув Сандор, широко розплющивши очі в нерозумінні, штовхаючи принца в кут. Білі блукачі прорубали собі шлях крізь червоноплащників за якусь мить, мовчазні автоматони бились спокійно та вивірено. Хто я є? Джоффрі здригався, поки вони наближались, а Сандор викрикував беззмістовні образи. Хто я є? Хто я є? Хто я є? Хто…
Йому перейняло дух, коли крижаний спис пронизав його душу, хоча на тілі не було й сліду від рани. Хлопець впав навколішки, задихаючись в агонії, поки Сандор витріщався на нього. Біль з-за меж плоті рвав його на частини, чавив розпачем. Санса. Вони дістались до Санси.
Він впав на живіт, проте так й не торкнувся підлоги. Натомість принц полетів; вздовж ланцюжка думок, переплетеного розуміння, що оточувало червоне ядро. Цикл. Його просвітлення поширювались фрактальними завитками навколо ядра, лабіринт з самоаналізу рвався до життя з-назовні, вписуючи себе потойбічними знаками. Він починав пригадувати… але повільно. Занадто повільно.
Комета, ні, Цикл накинувся на нього. Санса. Думка надавала йому ваги. Існування.
Він був дитячим нищівним вередуванням без думок чи самосвідомості, істерикою без власної сили волі. І потім він був соромом.
Весела пісенька бездумно бриніла, лютні та гуслі боролись між собою, виграючи застільну джигу. Джоффрі змусив себе посміхнутись; матінка досить суворо застерегла його, як варто поводитись, коли їм ще залишалось з тиждень шляху до Вінтерфелла. Поміж піснею та реготом, поміж тостами півничан та всіх тих людей, котрих батько взяв із собою на Північ… це місце буяло бенкетом майже так само, як й вдома. Окрім гіршої музики й факту, що батько насправді був щасливий. Заздрощі вкололи хлопця в саме серце, коли він побачив, як той гатив Еддарда Старка по плечі, перш ніж володар Півночі попросив пощади; батько кинув гучне "Ба!" й повернув всю увагу до пухкої дівки-служниці, котра сиділа в нього на колінах; він реготав, мацаючи її тут і там, дівоче хихикання різало хлопцю слух. Джоффрі зробив черговий ковток із кухля, відкинувшись на спинку крісла. Велика зала Вінтехоллу повнилась людьми, ледь не репаючись; гості їли та пили за столами чи й стояли навколо вогнищ, або й на краю тих невеличких проміжків простору, що залишались поміж гулянки, гучно розмовляли й плескали один одного по плечах, почувши той чи інший жарт. Слуги просувались тим хаосом, розносячи тацю за тецею з кухні – смажену оленину, свіжі фрукти зі скляних теплиць, свинину й м'ясо птиці; все це пробуджувало його апетит. Він потягнувся й вхопив перепічку; солоне тісто виявилось сухуватим та хрумким. Принц закашлявся й змив залишки з горла черговим ковтком вина. Хіба це так багато, очікувати нормальної їжі від цих людей?
Він спробував знайти поглядом ту, котра, як казали, буде заручена з ним – якщо лорд Старк прийме батькову пропозицію. Вона виглядала достатньо гарненькою, він припускав. Матінка наполягала, щоб принц відносився до неї як належить… Бо що посієш, те й пожнеш. Він захихикав від двозначності жарту. Можна почати й прямо зараз, подумав хлопець, блукаючи поглядом над столами – он де вона. Дівчина розмовляла з матінкою та леді Старк, перш ніж повернутись на своє місце, в трьох рядах від нього, прямо поряд з… а як ось ту звали? Джейні й щось там?
Вона зловила краєм ока його погляд і завмерла на місці, сором'язлива посмішка на обличчі зів'яла. Він побачив не півничанську дівку, вбрану в саморобне плаття, котра трепетала перед знаменами, мріючи про південь та поки що не пережиті пригоди. Джоффрі нахилився вперед, келих з вином сковзнув крізь пальці й покотився по підлозі. Він побачив жінку із сапфірно-синіми очима, в тон самоцвітам на її короні; королеву, котра сиділа посеред потужної бурі, що розпатлала її волосся червоними пасмами; діву-списницю, чия кров виростала щупальцями за спиною, котрі виблискували під місячним сяйвом, поки холодний вітер куйовдив її біле північне хутро.
Джоффрі усвідомив, що йде до неї, протискуючись між галасливими гістьми – батьковими друзями й старківськими васалами, що реготали з робертових витівок, підживлюючи монарший ажіотаж. Їхні погляди намертво пересіклись й не розходились; вони були наче замкнуті в припливному захваті, загіпнотизовані, підані незламному закляттю. Враз прилетіла грудка їжі, вціливши її в щоку, якраз тоді, коли він підійшов впритул, проте дівчина й оком не повела, навіть тоді, коли Ар'я навіжено захихотіла, заряджаючи наступну порцію в ложку під регіт гостей. Вона просто дивилась на нього.
Джоффрі витягнув хустинку з кишені й витер їй щоку. Рух був автоматичним, таким завченим й впевненим, що Джейні перервала власну спробу допомогти. Він уважно витер шкіру, переконуючись, що й дрібки каші там не залишиться. Її сапфіровий погляд нагадував океанічні глибини; глибочезну западину, де він міг навіки загубитись посеред щастя. Й кохання. Океан турботи й любові, хоробрості та інтелекту, такий же захопливий, як будь-яке море, що мало власну назву – Сутінкове, Літнє, Нефритове, Тремтливе, різниці не було. Рука принца торкнулась її щоки; трепетно. Вона подалась вперед, вхопила його долоню й повільно притиснула до щоки, зітхнувши й заплющивши очі, врешті перервавши зоровий зв'язок.
Але закляття нікуди не поділось.
– Я тебе знаю, – прошепотів Джоффрі.
Вона поглянула догори яструбиним поглядом, почувши ті слова. Черговий згусток каші не долетів, розбризкавши розведене водою вино з чаші перед нею, коли вона піднялась. – Джоффрі, – мовила дівчина, смакуючи те слово, наче заборонений секрет.
– Сансо, – відповів він, словом таким обширним, таким всеоб'ємним, що повертало цілі пласти пам'яті, відчуттів; палких поцілунків під яскравими феєрверками, сповнених розумінням посмішок, розділених в залі Малої ради. Це п'янило. Так ненав'язливо, як найкраще грушове бренді, так наркотично, як найчистіше макове молочко. Він жадав більше.
– Джоффрі, – прошепотіла вона; тремтлива посмішка вигравала на її вустах. Дівчина поправила пасмо волосся на його чолі. Такий знайомий жест.
– Сансо.
Довгі морські подорожі розбризкували солоні бризки по його чолу; тепло її долоні. Діра в реальності, коли вони боролись в прадавньому Стігаї; спиною до спини, поки вони крутились обертом, оточені тінями, що прагнули крові. Потаємні цілунки в Червоному Замку; ціле цунамі цілунків, вивільненої пристрасті та спільної мети. Він жадав більше!
– Джоффрі, – прошепотіла вона в екстазі.
– Сансо, – мовив він; радість та жахіття, смуток та кохання втоплювали свідомість бурею спогадів; бурею Буття.
Вони обійнялись наче потопаючі моряки – шоковані, збентежені. Його долоні гуляли по її тілу, відчайдушно намагаючись відчути її, переконати самого себе, що це насправді.
– О, Джоффе, – прошепотіла вона, роблячи так само, сльози потекли їй по щоках, – О, Джоффе… що ми накоїли?
– Те, що й мали зробити, – прошепотів він у відповідь, міцно тримаючи дівчину, – Зробити те, що нам судилось. Тепер маємо це закінчити.
– Воно вже наближається. Знову. Знову суне на нас, Джоффе. Я не знаю, чи мені стане сил.
– Я також не знаю, Сансо. Я також, – відповів він; власний голос чувся хриплим для вух. Юнак відступив на крок й вони сперли голови, доторкаючись лобами; весь світ звузився до її обличчя: – Але ми мусимо. Мусимо закінчити це, перш ніж воно поглине нас.
– Ти щось будуєш. Я відчуваю тебе в… – Пурпурі-Циклі-Сущому-Гобелені-Буття. Її думки чітко долітали до нього, зберігаючи значення та наміри.
– Думаю, що для цього я й був створений. Врізатись прямо в Цикл і навернути його на свій бік. Перетворити його… нас в щось інше. В… – Єдність-Самосвідомість-Вісь-Час-Гештальт.
– Пора лягати спати, Ар'є! – сказав Робб, поспішаючи до сестри, й зупинив черговий кидок, поки каша не встигла покинути ложку. Він нахмурився, крокуючи прямо до них: – Ти також, Сансо.
Вона й далі тримала принца залізними обіймами і вони разом відступили на крок від спантеличеного Робба. – Я можу виграти нам якийсь час, Джоффе. Знаю, що зможу, але ненадовго.
В повітрі вже відчувалась прохолода, слуга підкидав дрова в одне з вогнищ.
Джоффрі стиснув зуби, його розум ширяв над Пурпуром-Циклом-Гобеленом-Буття. Вже не було розділення; сприйняття реальності було під його контролем, думки й спостереження ставали пурпурними завитками, що слідували новій формі. Новій конструкції, котра народжувалась, використовуючи власну енергію Циклу як сирий матеріал. Медитація над природою існування.
– А ти можеш… – Джофрі хитнув головою; було надзвичайно важко водночас робити справу й реагувати на події по цей бік монети. По цей бік реальності. – Коли не зможеш їх стримувати довше, то відкинь їх якомога далі. За межі замку, якщо зможеш. Навіть якщо це коштуватиме нам кількох додаткових секунд, то ми надолужимо значно більше, поки вони пробиватимуться сюди, до нас.
Вона проковтнула слину й поглянула на Робба. –Буде різня.
Її концентрована воля пробіглась джоффриним хребтом.
Роббовий вираз обличчя змінився із збентеження на гнів, котрий змушував діяти, й він зробив черговий крок та схопив сансину руку, що лежала на грудях Джоффрі: – Що ти робиш?!
Санса вивернула кисть, перетворивши хват на больовий прийом, перш ніж відштовхнути брата. – Відійди, Роббе!
Гості поблизу здивовано відхилились назад. Кейтлін похмуро дивилась на Джоффрі, поки Серсея вставала з-за столу.
– Ого, що тут у вас коїться? – запитав сер Джеймі, ліниво тримаючи руку на руків'ї меча, – Це ж принц, котрого ти штовхаєш, малий вовче. На Півдні таке вважають жахливими манерами, знаєш? – він нагородив юнака посмішкою на всі зуби.
Робб вказав пальцем на Джоффрі: – То скажіть йому забрати лапи від моєї сестри! – вигукнув він. Люди зівсибіч дивились на них, зала потонула в тиші.
Джоффрі перервав своє плетіння фракталів навколо конструкції, котру будував. Конструкції, котру тепер розумів. – Не маємо на це часу, – пробурмотів він, глибоко вдихаючи й центруючи свідомість.
Санса скорчилась, піт сковзнув по її чолу, й вона вчепилась в нього міцніше, відкинувши черговий жест Робба: – Вони близько, Джоффе. Вони наближаються.
– То пусти одного сюди. Лише одного прямо сюди, Сансо, а решту відкинь десь подалі.
Їм перехопило дух, дівчина схопилась за голову, коли з потойбіччя з'явився пекельний шум; повітрям зазміїлись фрактали й матерія реальності почала рватись під потугою Червоної Комети. Одразу справа від Джоффрі, над столом, білий блукач виривався з ціпких завитків енергії, наче людина, що виборсується з ями, повної дьогтю. Люди заверещали, падаючи зі лавок, Робб та Джеймі заточились, сахаючись назад, коли істота заскреготіла крізь імлу, піднімаючи кристалічне лезо.
– Вестерос! – заревів Джоффрі, вистрибуючи на стіл з Світлоревом в руці; його тіло мерехтіло переплетеними лініями, котрі закручувались концентричним візерунком – зорі висіли посеред чорної безодні, котру зараз викували в обладунок, гострі роги росли в вишину. Він опустив меч донизу дворучним замахом, розрубуючи блукача від плеча до стегна й обсипаючи Робба та Джеймі дощем крижаних кристалів.
В повітрі повисла секунда живильної тиші і Джоффрі вхопився за неї із легкістю, продиктованою чималим досвідом. – Ану всі замовкли! – заволав він, вказуючи Світлоревом на подвійні двері зали, – Там, звідки прийшов ось цей, є ще й інші! Дзвоніть у дзвони! Озброюйтесь будь-чим, що маєте при собі!
Він обернувся до моря шокованих облич. Серсея прикривала рот, Кейтлін піднімалась з-під столу, Нед ошелешено витріщався, й Бенджен Старк стояв біля нього, вже з мечем в руці. Санса, благословіть її боги, пропустила ще одну потвору прямо біля Робба. Її кисть проломилась крізь шию блукача, наче валірійська сталь, обезголовлюючи його одним замашним ударом. – Негайно! – вигукнула вона, – До зброї, мужі Семи Королівств!
Слідом йшла мить фатальних сумнівів, нереальності, початок паніки. І тоді король Роберт Баратеон скинув дівку-служанку з колін й став на ноги. – Мій молот! – прогримів він, – Принесіть мій молот!
Зала вибухнула гарячковими рухами, люди хапались за мечі, поки слуги шукали сховок, дівчата кричали посеред хаосу, а Кейтлін голосила до Санси. Але часу майже не було; Джоффрі міг відчувати, як його вкрило гусячою шкірою, волосся ставало дибки по всьому тілу, а подих перетворювався в пару прямо на очах. Інші прибували.
Він прямував поміж двох світів. В одному його кроки розставляли фрак тали у вірним місцях, розуміння зростало, поки він досліджував міць Циклу, мудрість Пурпуру, секрети Стовпів. Дві половинки єдиного цілого. Але чи зможе він закінчити задумане? В іншому світі – ні, по інший бік того самого світу, він крокував до дверей Твердині, організуючи спротив. Він мусив виграти час; більш ефективний захист дасть їм лиш дрібку, тож він з головою занурився в це. Як і у всі незчисленні рази перед тим.
Він хапав чоловіків, котрі й досі стояли заціпеніли від шоку, й волав їм в обличчя: – Помогайте барикадувати двері! Ворушіться! Ви двоє, хапайте ті лавки! – він й сам взявся за один з важких дубових столів й перевернув його, забризкуючи тих, хто й досі сидів, їжею та вином, – Допоможіть мені з цими дверима, негайно!
Збентежені лорди та гості хутко приєднались до нього, хоча Джоффрі відчував, що міг би справитись із завданням і з половиною їх. Він вичаклував собі не лише обладунок. Принц почувався стрункийм та сильним; швидким та смертельно небезпечним, тіло було загостреним інструментом із зручно витесаним руків'ям. Досвідчено тренованим та ретельно вишколеним до пвек його потенціалу. То було тіло з його останнього життя.
– Заждіть! – вигукнув сер Джеймі, – Там же залишився Тиріон!
Крики ззовні, дзвін несамовито теленькає поміж завиванням нежданої бурі. Джон та Тиріон. Джоффрі стиснув зуби: – На це немає час, пробач, – сказав він, перш ніж рвонути далі, протискуючись поміж двох груп півничан, котрі несли додаткові столи. Його дружина так само змінилась, хоча мабуть й сама цього не зауважувала. Вона виглядала вищою, форми стали округлішими, не залишилось й сліду дитячого жирку на шічках. Струнка й вишукана, із сапфірною короною на голові й хутром песців навколо шиї. Вона щось пояснювала групі людей, включно з Роббом, Бендженом та практично всіма, хто сидів за королівським столом.
– Вони мають слабкість перед валірійською сталлю та драконосклом; маємо дещицю того матеріалу в сховках у крипті…
– Запізно, люба, – втрутився Джоффрі, подумки плетучи фрактали, – Нас вже відрізано від Головної Твердині, – він озирнувся, – Тепер вони щомиті можуть почати пробиватись крізь двері.
Кейтлін взяла сансину долоню, відчуваючи мозолі, й дивно поглянула цій незвичній королеві в очі: – Сансо… що з тобою трапилось?
Вона оглянула саму себе й моргнула: – Ой, – її очі зустрілись з джоффриними й між ними полетіли думки. Реальність стає крихкою, Джоффе.
Все перемішується докупи. Минуле й Майбутнє, Сни та Істина, Сила Волі й Суще.
Це може вийти з-під контролю. Мусимо зберігати пильність.
Так, я…
Вони одночасно обернулись до дверей. Ворог вже був тут.
Джорі став збоку від Неда, передаючи йому Лід: – Мій пане, нас атаковано. Подвір'я заполонили… істоти, і я не можу дістатись решти вартових!
Нед хитнув головою: – Забери жінок та дітей на верхній поверх і… я… – він й далі шоковано хитав головою, – Мій принце, будь ласка скажіть, що…
Холод.
– Немає часу! – відрізав він, обертаючись до дверей, – Вважайте на уламки! Приготуйтесь й не дайте їм зайти всім за раз!
Блукачі жваво трощили двері, але цього разу люди чинили їм опір. Лицарі та лорди штрикали мечами та пічними кочергами крізь діри в деревині, намагаючись відкинути нападників, коли в залу з протилежного боку вбігло з дюжину старківських вартових, котрі й досі надягали обладунки. Червона Комета нагадувала троянду, що розпускала пелюстки; нестримний вир енергії; удар кувалди по реальності, чия потуга змушувала землю під джоффриними ногами тремтіти. Він міг відчувати провали в реальності, котрі прорізались на подвір'ї, в баштах, поза межами стін у Вовчому лісі. Десятки них матеріалізувались за раз, вбиваючи все, що лише попадалось їм на очі й несучи за собою жахливу зиму. Джоффрі відчував це самими кістками, самою душею; тепер вони були невблаганно пов'язані. Два боки однієї монети. Божевілля не припиниться, аж поки один з них не поглине іншого.
Блукачі пробивались всередину, наче як група лицарів, що вела церемоніальну службу; вони крокували спокійно й виважено, рубаючи гостей з такою механічною грацією, що люди почали ламати стрій, тікаючи до бічних виходів й ховаючись один за одного.
– Тримайтесь! – вигукнув Джоффрі, застрибуючи в саме пекло бою й випускаючи блукачу кишки Світлоревом, – Тримайтесь заради Світанку!
Але ці люди не були ветеранами Другої Світанкової Війни; то були напівп'яні гості, озброєні столовими ножами й кочергами із поганенького заліза. Вони відступали, і невдовзі Джоффрі виявив себе оточеним разом із Сансою, котра прикривала його спину, поки вони обертались по колу і її кров виривалась з тіла, пробиваючи ворогів наче списами з валірійської сталі. Якийсь блукач заскреготів крижаними звуками й підняв меча для удару.
– Нам – лють! – проревів король Роберт Баратеон; його бойовий молот вгризся в грудну клітку блукача й розтрощив її на мільйон уламків; дощ із нутрощів Іншого розлетівся імлою навколо них. Король продовжив рух зброї, крутнувся півколом і вгатив іншого покруча із могутнім ревом; той полетів залою, приземлившись прямо на камін, гасячи собою полум'я.
– Сансо! – вигукнув Нед Старк, рубаючи Льодом блукачів по праву руку від них й трощачи потвор замашним ударом.
– Батьку! Нам потрібно виграти більше часу! – крикнула вона, розтинаючи блукача навпіл подвійними лезами з крові.
– То матимеш його! – запевнив він, вбивши чергового блукача, поки вартові Вінтерфелла купчились навколо нього.
– Ану поверніться сюди, ви, безхребетні хробаки! – волав король Роберт, опускаючи молота вертикально вниз, й розтрощив голову Іншого, – Двадцять років я поїв вас вином й годував кабаниною! І тепер ви, трясця, будете битись насмерть разом зі мною!
– До короля! – проревів сер Дежймі, відбиваючи замах блукача набік і вганяючи кинджал потворі в очницю, – Королівська Варта! До короля!
Той заклик надав твердості опору; захисна "стіна щитів" із лавок поєднувала лінію оборони, хоч їх й тіснили назад. Джоффрі та Санса прослизнули назад від м'ясорубки, важко відсапуючись, поки оглядали бій з висоти стола.
– Маємо лічені хвилини, перш ніж нас буде вбито, – сказав він.
Санса загарчала, кров загиблих потекла їй під ноги, перш ніж вистрелити струменями, наче стрілами, вириваючи шматки обладунків й крижаної плоті в задніх рядах потвор. Її інші потуги були значно величнішими й значно похмурішими. Джоффрі міг відчувати деформацію тканини буття навколо них, так наче вона проростала пухлинами, що повнились не-життям.
– Я вже не можу стримувати їхню появу. Цикл, він…
Їм обом перехопило дух від болю, десятки блукачів матеріалізувались одразу за потрощеними дверима, пропихуючи своїх побратимів вперед завдяки новій масі.
– Мені потрібно більше часу, Сансо!
– Давай побіжимо вгору, до башти, ми можемо… Ааа!
Блукачі проривались крізь фрактали позаду них, оточуючи живих зусібіч й не лишаючи часу для розмов.
Вони прикрили оборонців з-за спини, так швидко, як лише могли; Джоффрі прослідковував фрактали очима, сплітаючи їх все швидше, адже починав розуміти візерунок, котрий створював. Уроки тисячі життів концентрувались в єдиному розумінні та усвідомленні. Він міг відчувати матерію буття наче нитки, що вібрували в унісон; єдине ціле отримувало ваги завдяки сприйняттю живого. То були моря й суходоли, небеса й безодня; картина, побачена живим розумом, отримувала сенс. Жива Пісня. Що він міг вчинити із потугою Комети? Вивільнити Пісню крізь силу Червоного та Пурпуру?
Роберт реготав як навіжений, вино й безумство йшли пліч-о-пліч, поки він крутився колами, махаючи молотом, трощачи невеликі купки блукачів й ухиляючись від їхніх мечів на лічені дюйм. Нед виривався вперед якраз в ту мить, коли інерція замахів тягнула Роберта далі, Лід рубав їх на друзки й відхиляв удари, котрі інакше б давно прохромили його друга. Роберт переводив дух, зміцнюючи хват на держалні молота, відходячи на два кроки назад, перш ніж знову замахнутись потужним замахом над головой й піти обертом, нестримно луплячи ворогів, якраз щоб Нед встигав прикрити його збоку – вони діяли як добре змащені шестерні дробильної машини.
– БУААГАГАГАГАААА! – ревів король, влучаючи Іншому по стегну й збиваючи його додолу, розрощивши потворі голову зворотнім замахом, –Як під час Повстання, га, Неде?! ГА?!
Нед буркнув щось незрозуміле. Джоффроі не знав, що це мало означати: згоду, картання чи молитву; чим би воно не було, та видавалось, що буркіт був цілком доречним, бо Роберт реготав й далі, його молот вцілив блукачу під нижню щелепу, посилачи того в політ.
Тиск блукачевих тіл навколо них ставав сильнішим, поки вони бились над тілами загиблих; десятки суворих облич, витесаних з льоду, кристалічні мечі, що піднімались й падали. Джоффрі закляк, коли один з тих мечів виріс йому з грудей, піднімаючи принца в повітря. Джоффрі перехопило дух від здивування, кров потекла йому з рота, коли він повернув голову. Робб та Теон витріщались на нього. Й Джеймі у скривавленому білому плащі. Ар'я й досі тримала в руці кухонний ніж. Нед та Роберт, пліч-о-пліч, із застиглими очима. Всі мертві. Всі – віхти. Санса закричала, коли вони дістали й її також, нестримно яскраве світло вирвалось з-під лез в ранах. Він запізнився. Не встиг.
Вони падали в бездонні глибини, потуга Циклу трощила реальність. Джоффрі мудрував над тим, що починав усвідомлювати; штукою, набагато більшою за Цикл чи Пурпур, результатом рівняння, значно величнішим, аніж проста сума доданків. Слухачем Пісні.
Хто я є?
Він спостерігав за народженням завитків, шо сплітались в одне ціле. Він дивився на них… й враз загуділа сила. Нестримний біль промайнув свідомістю, наче крижана піка, змушуючи його забути…
Ні!
Він вдарив у відповідь із починаннями усвідомлення, намагаючись зібрати докупи свою ідентичність, вберегти своє "я" від Холодного Вітру, що шматував його на клапті. Дихай. Дослухайся до теперішнього. Моменту. Миті.
Він був дитячим нищівним вередуванням без думок чи самосвідомості, істерикою без власної сили волі. Але він був й чимось більшим, чи не так? Він був соромом. Він був цікавістю. Він був бризками солоної води на носі корабля. Він був шелестінням листя, котре відсунули набік, вивільняючи вид прихованих храмів.
То був Тризуб. Постійний буркіт плину вод, неквапний, проте життєствердний, левине мурчання, що обіцяє щось нове…
Константа його життів, компаньйон і в тузі, і в радості. Джоффрі виявив, що напружено вслухається в той живильний легіт течій, наче вислуховує близького друга, котрий бачив майже стільки ж всього, як і він сам. Самосвідомість омивала його наче літня злива, тепла й жвава, приємна для чуття. Тут було спекотно. Сонячно. Скільки часу промайнуло від миті, коли він востаннє бачив такий сонячний день?
– Що ви тут робите?! Забирайтесь геть!
– Твоя сестра?
Кивок.
– А ти хто, хлопче?
– Міка, мій пане!
– Це син різника.
Той голос. Він знав його. Й потягнувся до нього.
– Він мій друг!
– Син різника, котрий бажає стати лицарем, хех? – запитав Джоффрі, – Підніми свій меч, сину різника, давай подивимось, який ти на ділі.
– Вона попросила мене, мій лорде, вона попросила мене! – Міка виглядав переляканим.
– Я твій принц, не твій лорд, – він й далі дивився прямо на різниченка, – І я сказав…
Джоффрі затнувся, подивившись на свій меч.Він неправильно тримав зброю. Чому це він тримає меч неправильно? Сандор би згорів від сорому. Я сам би згорів від сорому. Ар'я стояла біля нього, напружена, стиснувши кулачки, її погляд перестрибував між ним та Мікою. Хлопак ковтав слину раз за разом, його очі прикипіли до кінця джоффриного меча. Поміж ними на землі лежала гілка. Й ще одна виднілась в Ар'ї в руці. Вони просто бавились.
Джоффрі прочистив горло: – І я сказав… – А що я сказав? – Підніми свій меч… – прошепотів він, дивлячись на ту ломаку. Яка ідіотська фраза.
– Але то не меч, мій принце, а лише гілка!
Джоффрі відчув, як зла посмішка покинула його губи, коли почув бурмотіння Тризубу поблизу себе; низьке й тендітне мурчання вод несло обіцянку Світанку. Він пройшов повз Міку й Ар'ю, в напрямі річки. Вона несла послання для нього. Щось важливе.
– Джоффрі, що ти робиш? – запитала Санса, збентежено слідуючи за ним.
Він увійшов в воду по коліно, нахмурившись до хвильок від течії, котра смикала його за ноги. Відображення дивилось на нього у відповідь: закутий в метал воїн з легенди, сувора фігура із невдоволено опущеними кутиками губ. Воїн теж слухав річку. Літо. Обіцянку.
Джоффрі поглянув на свій позолочений меч, котрий тепер правильно лежав в руці, вкритій далекими зірками, й повернув кисть. Він впустив меча в ріку, той сплеск додав брижів на плесі, викривлюючи відображення. Коли вода дещо заспокоїлась, то Джоффрі побачив іншу фігуру коло себе, королеву в південницькій дорожній сукні, білому півничанському хутрі навколо шиї.
– Де це ми? – запитала Санса.
– Гадаю… – почав Джоффрі, обертаючись, щоб вхопити її за руку, – Це Річкові землі. Не барімось, ми ходяча приманка для блукачів.
Вони пішли до берега довгими кроками, Джоффрі крутився на всі боки, вишукуючи ознаки загрози.
– Вони спробують знову. Але я думаю, що цього разу зможу довше їх стримувати, – вона також втілювала своє мету, як зброя.
– Добре, – мовив він, коли пара досягла берега. Міка та Ар'я сахнулись назад.
– Сансо? – запитала мала, – Ти виглядаєш… інакше.
– Знаю, золотце, – відповіла старша сестра, несподівано обійнявши її.
Джоффрі схилив коліно на траві, потираючи голову: – Стрибки в часі все зростають. Мабуть по експоненті.
– Прямо як в Каркосі.
– Ага. Окрім того, що тепер нам не втекти. Або ми виграємо… або нас буде поглинуто, – він прослідковував море фракталів, що виростало навколо ядра. Що ти таке? Яка в тебе мета? Множинні рекурсії були йому відповіддю, вершиною, перпендикулярною до реальності. Віссю буття.
– Джоффе… ти знаєш, куди воно веде нас, – її голос повнився відчаєм.
– До мого весілля, – прошепотів він, відчуваючи жах в нутрощах. Пурпур. Душитель. Перша смерть, та ймовірно й остання. Але він не помре переляканим.
– Ми зараз повертаємось з Півночі, чи не так? – запитав він перелякану Ар'ю. Дівчинка німо кивнула, – Це означає, що поблизу є табір. Можемо організувати там оборону.
– Гмм. Давай не будемо грати з ним з позиції сили, – зауважила Санса, оглядаючи місцину, перш ніж зустрітись із джоффриним поглядом, – Давай поїдемо звідси. Втечемо так швидко, як лише зможемо.
Джоффрі повільно кивнув, а потім ще раз і ще раз, швидше та швидше: – Варто спробувати. Погнали!
Біля них з'явилось мерехтіння, звідки виник Зоря. Міка звалився на замлю із заціпенілим блаоговінням. Вони всілись на срібного лева й хутко рушили крізь ліс, тримаючи голови низько, щоб нависаюче гілля не торкалось голів; сансині руки міцно зімкнулись навколо його обладунку.
– Починається, – прошепотіла вона.
– Нехай з'являються по одинці. Зараз зловлять облизня.
Тиск поволі зростав, поки блукачі проривались в реальність навколо них; Зоря стрибками уникав зіткнення, полишаючи їх далеко позаду, коли вирвався з хащів й помчав Королівським шляхом. Слуги й солдати відскакували назад, як срібний лев ухилявся й петляв поміж возами; ззаду чулись крики, коли вони промчали повз заціпенілого Неда. Вони обігнали караван, несучись порожнім шляхом на карколомній швидкості.
– Щось інше наближається! Приготуйся! – закричала Санса.
Він матеріалізував Світлорев якраз тоді, коли розмитий міраж виник по правому боці; крижаний павук стрибнув на них. Юнак рубанув того по череву – ідеальній кулі кристалічного льоду – й розтрощив на друзки, примружуючи очі від раптового туману. Страхітливі крижані павуки, що так лякали його людей, не були віхтами, також вони не були блукачевими скакунами. Вони по правді й самі були блукачами, мабуть змодельованими – так само, як блукачів ліпили по образу й подобі людей – з іншого розумного виду, котрий існував в цьому циклі. Чи не були ті нещасні першими жертвами блукачів, від час Першої Світанкової Війни?
Ще двійко метнулись до них на повній швидкості, кришталеві ноги розмивались над багном. Санса подарувала їм цілунок; червоні міазми, що зловили потвор, здавлюючи й полишаючи лише потрощений лід.
– Давай, Зоря! Мчи! – гукав Джоффрі, підганяючи, адже попереду матеріалізувались блукачі. Зоря звернув наліво, повертаючи їх в гущавину лісу. Фрактали мчали разом із ними: вишкірені Інші та проблиски просвітлення. В одну секунду вони пролітали крізь стіну з листви, в іншу вже котились по землі. Джоффрі зморгнув кров та бруд з очей якраз вчасно, щоб побачити крижану кулю без жодних рис, на восьми ногах, що ставала дибки; вона увігнала дві передні ноги йому прямо в торс, джоффрин крик звучав відлунням сансиного.
Хто я є?
Джоффрі проривався крізь океан забуття наче подорожній, що бреде крізь піщану бурю: – Я є! – ревів він, – Я! Є!
Він був дитячим нищівним вередуванням без думок чи самосвідомості, істерикою без власної сили волі. І потім він був соромом. Він був цікавістю. Він був бризками солоної води на носі корабля. Він був шелестінням листя, котре відсунули набік, вивільняючи вид прихованих храмів. Він був братчиком вояків. Ревінням поміж тисяч, котрі захищали своє, рідне. Він був посмішкою на вустах безнадійно закоханого.
Цього разу не було перерви у сприйнятті реальності. Переплетені фрактали розмістили його на Залізному Троні; присутні на суді фальшиво посміхались, поки сер Мерин Трант готував черговий удар по спині Санси. Окскрос.
– Стримайте меча, сер Мерин! – наказав він, перестрибуючи по дві сходинки, поки навколо тіла виростала зоряна броня. Лицар заточився назад, коли він простягнув Сансі руку. Жінка, що піднялась з підлоги, не була дівчиною, що вклякла но коліна тут же декілька хвилин тому; вона мала більш королівський вигляд, аніж будь-яка з присутніх придворних дам, більш загартовану міцність, аніж будь-який з королівських вартових; її вкривала не порвана сукня, але повні королевині регалії, вузенька корона та обтягуюча сукня, подібна кроєм до тих, що носили діви-цілительки, елегантна, проте не позбавлена практичності форм.
Його королева набула стурбованого виду, важко дихаючи: – Ми не переживемо наступного стрибка. Нас перекине повз твою смерть. Повз твоє весілля.
– Тоді нам краще виграти цього разу.
Санса оглянула тронну залу: – Цього разу не вийде втекти. Мейгорова Твердиня?
– Звучить як план, – відповів він. Король завмер, побачивши Ланселя, але опанував себе: – Ланселю! Сандоре! Біжіть й будіть солдат нічної варти! І дзвоніть у дзвони! Я хочу, щоб кожен муж, здатний тримати зброю, був готовий відбити атаку на Мейгорову Твердиню за п'ять хвилин! Хутко!
– Т-так, ваша милосте, – відповів дядько, задкуючи й вклоняючись, і чкурнув геть, заскочений джоффриним наказом. Сандор мовчки відповів кивком, нахмурившись наче грозова хмара, перш ніж Джоффрі прискорив його, штовхнувши обома руками.
– А ви на що чекаєте?! – проревів він до присутніх придворних, – Озброюйтесь й слідуте за мною!
Та купка підлабузників ледь зможе сповільнити наступ блукачів, проте вони принаймні приймуть удар на себе, замість більш цінних червоноплащників – або й, трясця, навіть золотоплащників.
Вони вийшли назовні Тронної зали, в оточенні приголомшеного двору, лише щоб зіткнутись із Тиріоном та його найманцем. Бронном.
– Небоже? – запитав Біс.
– Дядьку! До мене! – відповів король, крокуючи Зовнішнім Подвір'ям. Джоффрі принюхався; в повітрі вже відчувався морозець.
– Що в біса коїться? – Тиріон запитав сера Мерина Транта.
– Нас от-от буде атаковано, ось що в біса коїться. Бронне, сер Мерин, біжіть до Алеї Зрадників і привідіть звідти стільки вартових, скільки зможете знайти. Ведіть їх до Мейгорової Твердині; золотоплащників, червоноплащників, нахчати кого. Окопаємось там.
– Небоже, ти що, з'їхав з глузду?
– Щось таке, – він обернувся, відчуваючи тягар свого рогатого обладунку із зірок, котрий слідував рухам м'язів, й нависав над обома співрозмовниками, – Маєте п'ять хвилин або залишитесь назовні.
Сер Мерин чкурнув геть і – за мить після кивка Тиріона – Бронн рушив за ним слідом. Дядько оглядав племінника з ніг до голови: – Оце так обладунок, – мовив він, приголомшений.
– Зажди, ти ще меча не бачив, – відповів юнак, прямуючи до Середнього Муру. Дзвони вже дзвонили, люди волали, вибігаючи з бараків та вартових веж.
– Ти вже близько, Джоффе. Зростаєш… це наче дихання, – сказала Санса, чий погляд ширяв на віддалі, проте хода була певною. Джоффрі зціпив зуби, поки розуміння ставало усвідомленням. Він міг відчувати силу Циклу, фрактали Пурпуру, як ніколи раніше. Єдина-об'єднана сутність наближалась до народження, котре переплете час та простір в елегантному злитті. Санса мала рацію; він вже був близько. Хто я є?
Вони перетнули пересохлий рів й увійшли в Мейгорову Твердиню, Джоффрі махнув вартовим, щоб залишались всередині.
– Воно починає відчувати відчай, – сказала Санса; пасма її волосся розвівались під поривами прохолодного вітру. З неба почало сніжити; крихітні крижані пера виглядали моторошно посеред літа.
– Ще б не відчувало, – прогарчав він, гаркаючи до вояків, що купчились навколо вхідної зали й готувались до оборони, розбившись на групи побіля ключових проходів. Групи Сандора та Бронна прибули невдовзі по тому. Й десь за секунду до того, як король наказав закрити браму, всередину забіг Лансель з юрбою золотоплащників.
– Можемо почекати на групу сера Мерина? – Джоффрі запитав в Санси.
Вона хитнула головою: – Вони вже прориваються по всьому місту. Й на Зовнішньому Подвір'ї також.
– От лайно. Ну гаразд. Замкніть браму! Й забарикадуйте її! – він схопив якогось слугу, – Ти! Біжи в мою кімнату й принеси мої арбалети. Передасиш їх ось тим вартовим!
Тиріон вчепився в нього, перш ніж король встиг звернутись до Сандора з наступним набором наказів.
– Джоффрі! Заради цицьок Матері Небесної, що в біса коїться?! Що в біса сталось із тобою?! І з леді Сансою?! І де ти дістав цього меча?!
– Тиріоне… – почав він, хапаючи у відповідь дядька за плече, але затнувся. Як пояснити таку грандіозну ставку, таку космічну війну? Він по-доброму поглянув на дядька, на цього хороброго мужа, котрий вважав його боягузом; цього світоча в темряві, завжди гострого на язик, завжди готового поділитись дотепом, хоч навіть й перед лицем смерті.
Тиріон моргнув у відповідь, його рот повільно закрився. – Я бачу, – прошепотів він, – Я бачу…
– Вони рояться, наче шершні, по всьому Зовнішньому Подвір'ї; а ще більше матеріалізується в межах Середнього Муру, – втрутилась Санса, – Я можу втримати їх за межами власне Твердині, але ж не безкінечно!
– Просто дай нам стільки часу, скільки зможеш! – сказав він, піднімаючи Світлорев догори; вогнисте світло відкидало світляні відблиски на обличчя його людей. В цьому житті та й у всіх інших. – Пам'ятайте накази! Йдіть за мною, мужі Вестеросу!
Ці люди не мали й надії зрозуміти, що коїться – що це все означає. І все ж… і все ж посеред Пісні вже була вплетена мрія про Світанок, напів-призабута мрія, що простягалась крізь час, поки його самоусвідомлення все зростало; спини виструнчувались, обличчя суворішали. Коли блукачі почали пробиватись крізь вузеньку браму Мейгорової Твердині – жоден з людей не втікав. Джоффрі бився водночас в двох світах; сповільнюючи наступ блукачів, прискорюючи повернення власної самосвідомості. Швидше й швидше, реальність корчилась, поки його сила виростала, прагнучи зрівнятись із потугою Червоної Комети – вживаючи саму енергію ескалації проти її джерела, так що кожен приплив підживлював їх обох…
Вони відступали черговим коридором, і зненацька то вже був не Лансель-Незграба, підлабузливий боягуз, що бився пліч-о-пліч з королем; то був легат Лансель Ланністер, закутий в обладунок Королівської Гвардії, із знаючою посмішкою на вустах, коли він вдаряв алебардою по блукачевій голові. То вже був Сандор – не Пес – котрий прикривав їхню втечу, коли блукачі заскочили їх водночас з двох сторін. Тиріон шкірився, вхопивши вогняний заряд й самоспалившись, забравши із собою на той світ цілу кімнату, вщерть заповнену Іншими. Вони бігли до останніх дверей, до верхівки вежі на вершині Мейгорової Твердині, поки вояки кричали "Світанок!", до останнього стримуючи ворога, поки Червона Комета занурювалась в атмосферу й розквітала пелюстками, наче пальцями п'ятірні, намагаючись поглинути замок.
Ескалації сили слідували одна за одною так швидко, що Джоффрі ледь мав час робити подихи, а тоді…
Він виявив перед собою блукача, котрий прохромив короля, крижане лезо втонуло в животі. Сотні потвор стояли навколо нього та Санси, тисячі по всьому замку; мільйони вкривали собою всю Королівську Гавань, простягаючись за межі столиці. Червона Комета летіла по колу над ними – наче місяць, що завис над Червоним Замком, закриваючи собою блакитне небо.
Джоффрі впав, легенько. Фрактали забулись; розвіялись, наче сон під поривом вітру.
Хто я є?
Юнак відчув, як опинився під відкритим небом; весільні гості незручно всміхались, поки він стояв, із валірійським мечем в руці, щойно розрубавши ним пиріг.
Він поглянув вниз, на кухоль в руці, в котрому спіраллю закручувалось вино. Чи він вже зробив ковток? Король облизав губи – гм, вологі. Невже? Він відчув щось зле, впустив з долоні кухоль й обернувся до головного столу. Й нагородив леді Сансу посмішкою, сповненою вибачення. Він почувався, наче щойно щось провалив, хоч і не знав, що саме.
Вона повільно піднялась, нахмурене обличчя змінило вираз на жах. Дівчина рвонула повз здивованих гостей, підбігла до нього й з силою трусанула: – Ти вже пив?! Чи ти вже випив?!
– Я… я тебе знаю, – мовив він, хитаючись; горло стиснуло. Наче… наче щось здушувало його. Юнак впав на спину, хрипло борючись за ковток повітря. В небі над собою він побачив Червону Комету, що зростала щомиті; гостросвітний місяць тепер був завбільшки з сонце і ріс й далі. Вона прямувала сюди.
Хто я є?
– Так, – прошепотіла Санса, – І я знаю тебе; ти мій. Лише мій, – сказала вона, притиснувши долоню до його грудей, і юнацька кров закипіла; Душитель виривався назовні крізь шкіру, поки він волав від болю. Це виграло йому час. Час на роздуми. Час на спогади.
– Ти пригадуєш, що ти мені тоді сказав? Всі ті роки в минулому… – запитала вона, таким знайомим голосом, – Що ти пообіцяв мені?
Він був дитячим нищівним вередуванням без думок чи самосвідомості, істерикою без власної сили волі. І потім він був соромом. Він був цікавістю. Він був бризками солоної води на носі корабля. Він був шелестінням листя, котре відсунули набік, вивільняючи вид прихованих храмів. Він був братчиком поміж вояків. Ревінням поміж тисяч, котрі захищали своє, рідне. Він був посмішкою на вустах безнадійно закоханого. Лідером поміж братів; лідером поміж людей. Він був мечем, що вказує шлях. Він був жахаючим знищенням, вивіреним та спрямованим, всеспалюючим полум'ям із власною силою волі, котре бажало лише захищати, лише вберегти.
Він був стібочком на полотні. Споглядачем та Зорею. Бо чим була Пісня без Слухача, щоб мати хоч якесь значення? Фрактали сплелись в одне ціле і він вдихнув. Вдихнув мить. Момент.
Він був Джоффрі. Він був Джоффом. Він пригадав.
– Разом, – сказав він.
Вони поглянули догори, на прибуваючу Комету; її нутрощі ширились навсибіч, цілком вкриваючи небо над містом та за його межами; люди кричали від переляку. Але вони не боялись; Джоффрі простягнув руку до неба. То не був їхній дім. Їм тут не місце; ані їм, ані Кометі.
Забери нас назад, Джоффе, подумала Санса. Назад до мрії про Світанок. Назад до загибелі Зими. Він відчув заякорення до тієї думки, того видіння об'єднаного Королівства, тієї надії, що вижила поміж втрат та знищення – вони заслужили на свій тріумф. Вони заслужили на свій Світанок.
Й стрибнули догори, повз титанічні Стовпи, урухомлені потугою Комети; фрактали поширювались за межі вимірів, досяжних смертним – час та простір згинались під їхньою волею.
Якщо маєте бажання підтримати перекладача та скачати "Пурпурові Дні" в форматі електронної книги - запрошую Вас на Alex Malyarchuk Translations на Патреоні. Окрім "Пурпурових Днів" там знаходить ще чимало чого цікавого.