Епілог.

Комета повільно оберталась навколо осі над ними. Вона мчала крізь атмосферу, щою їх спинити – зараз вона зависла над ними всіма; куля, завбільшки з цілий континент, поширювала фрактальні відростки навсібіч, покриваючи небо червоним серпанком. Світило м'яко мерехтіло, кристали випаровувались в ніщо, як того Джоффрі й бажав. Він почувався водночас інакше – й ні; самим собою, але й чимось більшим. Відчувалось, наче він нарешті розгадав парадокс; знайшов відповідь на відкриту дилему. Червона Комета розсіювалась із закрученими в спіралі хвостами, котрі падали з неба на поле бою крихітними сліпуче-білими кристалами; неквапне видовище було тихим та величним. Він опустив погляд і побачив дружину, із ласкавою посмішкою на вустах. Вона торкнулась його щоки, і він взяв її іншу руку; тепла радість промайнула поміж ними, коли сонце визирнуло з-за пагорбів позаду неї, далеко на сході. Воно купало мовчазне поле бою гарячими променями; струмені світра проривались поміж зникаючих фракталів, що виблискували, наче літаючі свічки; калейдоскоп світанку змивав темряву з лиця землі. Блукачі навколо плавились, перетворюючись на сніг; їхня живильна енергія була поглинута, віхти валились на землю, наче маріонетки з перерізаними ниточками.

Армія Світанку заворожено слідкувала за падінням кристалів, тим світловим видовищем, що не лише зігрівало душі, але й тіла; рани гоїлись під променистим світлом. Лицарі та лорди, гвардійці й ополченці, чоловіки та жінки: всі дивились вгору на смерть Зими – на потойбічний дощ, яскравий та зникаючий.

Він відчув зміни в тональності Пісні – Тріумф, Перемогу. Наче величний хор, що звучав на тлі після фінального крещендо, плавний та віддалений, але завжди чутний. Зараз той хор надолужував втрачене; позбавлений тиску Тиші, він звучав все гучніше й обширніше, розширюючись після втілення обітниці. Король відчував це в розхитуванні гілля за пагорбами, в могутньому леготінні Тризубу на півдні, в серцях своїх людей, котрі повнились радістю.

Вони посміхнулись разом, він та Санса, обійнялись й захихотіли, наче діти в момент тріумфу. Все звершено, подумав Джоффрі. Його приголомшило трепетом від неможливості тієї думки, але зневіра танула, наче тіла блукачів навколо нього; потужна впевненість витала в ранковому повітрі. Вони крутнулись в обіймах, сміючись й роблячи повні оберти, наче у вальсі, тримаючись один за одну й купаючись в тому теплому світлі, котре п'янило сильніше зі будь-що, відоме людству.

Буря вщухала. Хмари розсіялись. Тепер поміж залишкових фракталів проглядалась яскрава небесна блакить, насичена й свіжа й сповнена обіцянь.

Сміх врешті стих, поки вони обіймались; їхні лоби торкнулись один одного, поки герої переводили дух, а нависаючий тягар зникав геть. Він почувався легким, вільним – так наче от-от полетить в небеса.

– Що тепер, Джоффе? – запитала Санса; її обличчя замінило йому весь свів, коли юнак знову посміхнувся, тією нахабною посмішкою, котру він майже й забув. Й справді, що далі? Вся сила Червоної Комети тепер була їхньою – той бездонний резерв, що накопичувався впродовж епох, зараз корився їхньому бажанню.

– Нехай все плине як хоче, – відповів він, – Ми можемо просто прожити нашу мрію. Разом.

– Разом, – прошепотіла Санса, озираючись навкруги з іскорками в очах, котрі дивились крізь час. Джоффрі слідував за видінням, далі й далі вздовж втіленого майбутнього. Він побачив самого себе, піднявши Світлорев над головою; з гортані рвався на волю потужний клич. "Перемога!" закричав майбутній Джоффрі, виводячи армію Світанку з трансу, дивлячись, як вони піднімають догори зброю й ревуть криками, сповненими екзальтованої радості – нестримним полегшенням, екстатичним трепетом. Ревіння ширилось луною Королівствами, сповнюючи все живе первісною втіхою та внутрішнім розумінням – знанням того, що Зима померла, що Срібний Світанок вже визирає над горами. Він побачив самого себе разом з Сансою, як вони крокували тунелем з мечів та малебард; люди ридали, стоячи навколішки, повітря бриніло від потужних криків й вітань; і пізніше – в Королівській Гавані на чолі війська: пелюстки нововирослих квіток сипались з неба, поки місто святкувало, і люди танцювали на вулицях, обіймаючись. Він побачив себе й Сансу, як вони керували Заупокійною церемонією, схиливши коліна разом зі всім народом, поки мерці згорали на одному величезному вогнищі; пізніше їхній попіл буде поховано в підніжжі величного монументу навпроти септи Бейлора. Загиблі були оплакані та вшановані; перекази та хронічки закінчені й впорядковані.

А потім?

Джоффрин подих затих, нутрощі збурило відчуттям, наче там вирувала ціла зграя метеликів. А потім… він побачив, як його ж власна Мрія про Світанок втілюється в життя. Не маючи загрози погибелі на горизонті – їхня легітимність буде незаперечною навіть для безумців, і врешті вони матимуть достатньо часу. Найвеличніша із цінностей – час за межами відрізків, продиктованих Пурпуром та Циклом; час за межами нагальностей війни та зими. Така сила-силенна часу, що джоффрині інстинкти, гартовані Пурпуром, заволали від тривоги; що ж можна зробити, маючи таку всесильну потугу? Яку долю він може втілити, вже не зв'язаний відкочуванням світу в минуле?

Але йому й не було потреби бачити те майбутнє, щоб знати, адже відповідь була очевидною; він змігг мобілізувати свій народ до навіженої війни, чому ж не зможе повести їх крізь тривалий мир? Необмежений рамками час перебування на троні, ще й ім'я, що стало живою легендою – ось справжні інструменти творіння.

Так багато часу… Очі повнились слізьми, поки Санса вела його далі тим майбутнім, крізь роки й роки, десятиріччя миру в королівстві Вестерос; королівстві Нескінченного Літа. Жодна людина не могла вижити в такій апокаліптичній війні та залишитись незміненою. Але що виникне навзамін? Що з минулого варто відкинути? Котрі цінності варті збереження? Друга Світанкова війна була своєрідною кузнею, що трощила на друзки народ та його культуру, полишаючи все понівеченим та переплутаним – й за таку золоту можливість гідні монархи могли б й вбити; а чи й віддати душу. І тепер та жахаюча кузня видала на-гора очищений метал прямо йому в руки; сирий матеріал з необмеженим потенціалом, лише підходь і бери. Він не втратить такого шансу.

Джоффрі жадібно облизав губи, побачивши плоди праці королеви та короля, що ліпили королівство наче майстерні гончарі. Наче митці, що творять своє найвеличніше – та останнє – творіння. Завдяки силі бюрократії в руках Королівських майстрів він зводив величні дороги та мости, каналізації та бульвари, парки й монументи; адміністративні зали поширювали його волю в кожному місті та містечку. Завдяки хитромудрим домовленостям та меритократичним наказам він поширював вогні індустрії та комерції – затію, що підживлювала сама себе, зводячи порти та мануфактури; склади, переповнені товарами, привезеними торговими флотами, котрі перетинали всі світові моря.

Дружина правила біля нього, разом з ним, як це й мало бути; її вплив ширився припливною хвилею творчості, відкриваючи театри та музичні зали; виступи знаменитих оповідників та вмілих менестрелів множились королівствами, дістаючись до найвіддаленіших закутків, поширюючи переплавлену ідентичність Срібного Королівства. За підтримки Санси відбувся ренесанс магії; секрети крові та варгування відкривались тим, хто вживатиме їх на користь загалу, керуючись манівним звучанням Пісні. Він спостерігав, як повстають ордени цілителів та лісознавців, чия праця була благословенням для страждущої землі. Він плив разом із капітанами, котрим на плечі сідали білоокі чайки; птахи зграями відлітали навсібіч, розвідуючи море з висоти – шукаючи нові землі за Соторіосом, розвідуючи шторми та косяки риби. Він тренувався разом із ударними загонами лицарів-варгів разом з їхніми побратимами – ведмедями, закутими в сталь; одного лише виду цих військ було достатньо, щоб відігнати навіть думку про можливе вторгнення зі сходу чи заходу. Він побачив високі будівлі академії, відкритої в столиці; криті галереї поєднували корпуси з такими ж величними лікарнями, де працювали кровознавці, котрих вдячний люд ледь не носив на руках вулицями міста.

Та окрім фізичного виміру – культура також змінилась. Душа країни. Завдяки прикладам гвардійців та дів-цілительок, крізь працю, що приносила достаток державі, і завдяки самій силі волі й прикладам їхніх короля та королеви – Вестерос змінювався. Лицарські клятви перетворювались із формальних слів на сталево-тверде переконання, священні заповіді, котрим треба було слідувати, не зважаючи на вимоги війни та лордів. Жалюгідні й збочені відносини між шляхтою та простолюддям були змінені; те, що було переплавлене війною, пізніше було ретельно відточене часом, турботою та терплячістю. Джоффрі сприймав це відродження відносин, наче зв'язок душ. Інстинкт, що корінився в нутрощах, що вимагав убезпечення достатку своїх васалів; вимагав захисту й нагляду, й порушення того звичаю мало стати найчорнішим з гріхів – й найжахливішим соромом для дворян. "Ми виграли Війну за Світанок, так" казатиме Джоффрі не раз, "Але як щодо життя в мирі, мої лорди? Мусимо бути гідні того миру". Санса була його співучасницею, партнером та коханкою, по шию занурившись разом із ним в те реформування батьківщини. Її армія дів-фрейлін брукувала шлях багатьом іншим жінкам Вестеросу, і держава ставала все сильнішою, як їхні таланти вивільнялись на державній службі, як їхній потенціал розкривався на повну. Вони ставали досвідченими шпигами й дипломатами, вченими-вільнодумцями й новаторами, вмілими крамарками, крізь чиї пальці текло золото та екзотичні спеції.

Не все було безхмарно. Були й конфлікти та напруга, але все текло крізь механізми, ретельно вибудувані згідно мудрості безсмертя, підживлюючи Королівство замість розпаду. В бунтарів насправді й не було шансів, подумав він, досі всміхаючись, побачивши, як його люди врешті стали тим, ким могли бути. Поля битв та замки змінювались дуельними майданчиками й маєтками, поки достаток вирував без кінця-краю; палаци вкривали сільську місцевість, виростаючи подалі від нових заможних міст, що вирували піснями й торгівлею. Переможна Пісня гуділа на тлі, чуючись у всьому, постійно нагадуючи про їхній спільний зв'язок, наче інстинктивна мелодія на межі чутності, що набирала величі з кожним прожитим роком. Вона поєднувала людей з їхньою землею, з морями, одних з іншими. То була Срібна Доба, і люди запам'ятають їх як правлячий дім, їхнє знамено як стяг Королівства; стяг Вестеросу.

– Сансо… – прошепотів він, відчувши, як її долоня стискає його руку. Він побачив їхніх дітей: задумливу Ліарру та її побратима-сутінькота. Веселого Тайгела, котрий кохався в турнірах. Близнюків Робара та Едварда, що докучали Сандору, вимагаючи чергового спарингу, і діду Тиріону, щоб той розповів чергову байку.

– Більше не треба, – продовжив він, прикривши очі й витираючи сльози, – Покажи мені кінець.

Він побачив себе самого, постарілого – завжди заклопотаного, завжди непосидючого. Одного дня вони рушили судном вниз по Тризубу. То був звичний спосіб проведення вільного часу для королівської пари, особливо в останні роки. Вони відвідували не лише старих друзів та родину, але й людей, що працювали на землі поміж річками. Ділились елем та їжею з старими ветеранами Світанку – розпитували про їхніх дітей та про дітей їхніх дітей. Джоффрі посміхався, тримаючись старечими рапатими руками за перила річкової галеї, дослухаючись до Пісні. Він перетнувся поглядом із самим собою, і минуле та майбутнє обмінялись легкими посмішками.

В ту ніч він та Санса пішли до сну, і на ранок вже не прокинулись – вони померли так, як і жили; разом. Він побачив їхні труни, оточені солдатами та шляхтою, поки процесія просувалась до септи Бейлора; місто оплакувало монархів разом з їхньою родиною, й юрби заповнювали вулиці. Їх було спалено, як вони й того бажали, а останки рознесли по землі, котру вони так любили.Джоффрі глибоко вдихнув, дивлячись, як їхній попіл летить, не розвіюючись, урухомлений потойбічними вітрами. Трави покривали собою шрами війни; віхт-ватри живили собою цілі поля квітів, що буяли вибухом барв – насиченим фіолетом, яскравою жовтю, гарячим багрянцем, що межував із помаранчем; зелень вкривала місця старих битв веселковими відтінками, злегка похитуючись під вітерцем. Нарешті спокій, фінальний спочинок для його душі.

Він повернувся до Санси. Промайнули лиш якісь кілька секунд. Секунд, впродовж котрих він прожив ціле життя. – Це прекрасно, – прошепотів він, торкаючись її підборіддя, дивлячись на губи. Все, чого вони бажали, й навіть більше. Мирне життя, любов та злагода, гордість й почуття повноти.

Але…

Вони подивились вгору, на мертве тіло Комети – того джагернаута реальності, що повільно обертався, розпадаючись на крихітні хмарки випарів.

– Натомість можемо рушити по той бік, – прошепотіла Санса.

Вхопитись за всю потугу Циклу і пробитись крізь тканину буття, змішатись із Піснею та досягнути місцин, котрі смертні не могли й уявити. Залишалось стільки таємниць… Чи творці Пурпуру та Циклу також рушили туди? Якою була мета їхнього творіння? Невже – створити істот на кшталт його та Санси, крізь протиборність Пісні та Тиші? Або можливо щоб цілком заборонити – заблокувати ймовірне вознесіння. Чи може вони розділились, сформувавши дві фракції, та потонули у громадянській війні?

Джоффрі міг бачити нитки тканини реальності, що вібрували в унісон, в тон Пісні, перпендикулярній до часу, наче відвічна вісь. Чи не можуть існувати й інші Пісні? Що за дивні виміри пульсують поміж фракталами? Що то за заборонені царства, сповнені таємниць та просвітлення? Джоффрі аж свербіло, так кортіло дізнатись, інстинкти дослідника волали вголос. Що ж нам робити? Вознестись в небеса, наче Лев Ночі та Діва-зі-Світла, божества з ї-тійського пантеону? Чи спорожнити легені первісним переможним криком, повести свій народ в епоху легенд?

– То як вчинимо, Сансо? – запитав він, такий же збентежений, як і вона.

Дружина нагородила його такою знайомою й солодкою, таємничою посмішкою: – Спершу поцілуй мене.

Чудовий план. Вони цілувались довго та міцно, її подих переповнював його зверху донизу. Такий же п'янкий, як кріплене вино, такий же наркотичний, як макове молочко. Вони цілувались під мерехтливими залишками знищеної Комети – невеличкі зміїсті завитки відлітали із вітром, світло світанку поширювалось краєм із теплим дотиком, сповнене спокою та виконаних обітниць.

КІНЕЦЬ.