Хаші 1
У годину Пацюка 2 Кайський шлях 3 стає тихий і пустий; ніхто не наважується відправлятися в дорогу, і навіть пізні мандрівники воліють знайти прихисток на ніч у селах та дорожніх станціях.
Але ось дві фігури скотилися з пагорба — тихо і швидко, і за мить палац Едо і веселі вогники міста та літнього мацурі 4 зникли за обрієм.
Одна з фігур була вища, і міряла дорогу рівномірними гулкими ударами дерев'яних гета 5; друга фігура була нижча і відбивала на дорозі відчайдушний ритм, намагаючись не відставати. Обоє ішли мовчки, і непевне світло місяця раз по раз вихоплювало із пітьми широкі складки юкат6, і коротке волосся, і зрідка — відблиск, що з'являвся і зникав, наче тліюча жаринка, і лишалось тільки здогадуватись, чи був цей блиск справжній.
Як хлопець не намагався не відставати від свого супутника, щокілка кроків відстань між ними ставала все більшою. Хлопець не відривав благального погляду від копиці чорного волосся, але його супутник так і не озирнувся. Немає в нього ніякого чуття. Просто хороші навички і швидка реакція, і трохи удачі. Тоді, у світлі ліхтарів, що хиталися, розхитували терасу і постаті, викликали нудоту, могло примаритися що завгодно.
Хлопець зітхнув, і тієї само миті гета на його лівій нозі налетів на камінь, щось хруснуло, і хлопець зойкнув. Він закрив очі, виставив руку, але так і не впав. Він наважився відкрити очі лише за мить, коли усвідомив упевнений тиск під ребрами, де мить тому нічого не було.
Його супутник перехопив хлопця зручніше, усміхнувся — цієї миті саме знову вийшов з-за хмар місяць, — а тоді дивна зміна охопила його обличчя. Чоловік захихотів, наче п'ятирічна дитина, і спробував перехопити хлопця міцніше і вище. Усмішка умить перетворилась на жалюгідну гримасу хтивості.
— Відпустіть мене! Що ви собі думаєте, осамурай-сан?
Перш ніж чужі пальці зімкнулися на грудях, хлопець відштовхнувся від руки, що досі тримала його, похитнувся, але втримався на ногах сам. Його голос виявився доволі високим і дівчачим. Його обличчя почервоніло.
— Не поранилась? Ти маєш бути обережніша, Майко-чан7, — відказав чоловік. Його обличчя знову стало серйозним і він умить підхопив під лікоть дівчину, замасковану під хлопця.
— Ні... І не називай мене Майко-чан. Навіщо я перевдягалась у чоловічу юкату? Щоб нас викрили через твою необережність?
— І чому ж ти кривишся, коли ступаєш на ліву ногу, Майко-чан?
Дівчина поправила запозичену завелику юкату і сердито скуйовдила волосся — незвично коротке, нерівномірно обскубане. Вона хотіла знову відчути жар, що йшов від чоловіка, жар, якого їй так бракувало у темряві на гірській дорозі, вдалині від усього рідного і знайомого… Але вона досі була зла. За цю його легковажність, і за те, що довелося відрізати волосся…
Дівчина стрепенулась.
— Дивись! Попереду!
Вона вказала пальцем, і сама вся витягнулась, здригнулась і пригорнулась до чоловіка. Він на мить опустив очі на тонкі пальці, що впилися у юкату, посміхнувся, і собі подивився на білу пляму. Його погляд знову став спокійним і впевненим. А тоді місяць сховався за хмарами, і дорогу накрила пітьма.
Натцу-мацурі, літній фестиваль, у Йошиварі 8 відміють із особливим розмахом. Усі вулички до світанку гомонять голосами гуляк. Увесь Едо тягнеться сюди пропивати заробіток, щоб на ранок із пустими кишенями повернутися до гончарних майстерень, кузень, отер та засиплими голосами сваритися із ранніми відвідувачами.
У багатьох чайних домах прибутки зростають вдвічі, втричі, відвідувачі мало не проламують фушіма9, дориваючись до юних дівочих усмішок, і чимало дівчат-майко10 дебютують у мистецтві розважання окяку-сами — поважного гостя.
Каорі востаннє перевірила, чи у шімада — високій складній зачісці — нічого не змістилось. Не для того Нацуко та Нацумі, майко одинадцяти років, витратили півдня на те, щоб зачесати, укласти волосся, вплести стрічки і дзвіночки, а сама Каорі не для того два дні спала із дерев'яним бруском під шиєю, аби у перший день вийти до гостя розчухраною.
Дівчина опустила бронзове дзеркало собі на коліна і зітхнула. Як же сьогодні спекотно… Вона сподівалась уже закінчити роботу до того, як цей день настане. Але подруга виявилась такою впертою… Нехай гість буде симпатичний. І нехай це буде не п'яний вщент робітник із мозолистими руками і без жодних манер. Нехай, як у подруги, це буде монах із отери, буддистського храму, за мостом. Мовчазний здоровань-монах, який завжди щедро платив і принаймні раз на місяць забирав Мікі на кілька днів, щоб вона могла перепочити від своїх обов'язків у чайному домі, був лисий і м'язистий, справжнісіньке втілення героя легенд Бенкея 11. Проте він був добрий, і їхнє з подругою кохання було видно ясно, як у світлі ханабі 12.
Каорі стиснула тонкий шовк кімоно. У серці солодко защемило, точно як коли вона читала, сховавши за ширмою непевний вогник свічки, Гендзі-моногатарі 13. А що як… її гість буде самураєм, або хоча б колишнім самураєм, як її брат? Не обов'язково із високопоставленого клану, наближеного до імператора, але шляхетним. Нехай він не осоромить свого походження і поводитиметься із нею ввічливо і запобігливо.
Фушіма затріпотіли і відкрилися: на порозі стояла босонога Нацуко.
— Уже час. На тебе чекають. Як приємно пахне 14… Свіжістю і солодким водночас… — Дівчинка мрійливо усміхнулась і продовжила. — Будьте обережні, Каорі-сан, він випив три пляшки саке і горланив, аби йому привели найгарнішу дівчину і перебрав із десяток портретів, перш ніж обрав вас…
Каорі кивнула. Вона піднялася з колін швидким витонченим рухом, не втративши рівноваги, і невеликими кроками — наскільки дозволяло кімоно — рушила за дівчинкою.
Ідучи довгими коридорами чайного дому, Каорі дослухалась до власного серця: із кожним кроком серце билося усе швидше. Нехай він буде принаймні гарний… Ні, вихований… Чи все-таки гарний? Чи все-таки…
Фушіма розчахнулися, і Каорі застигла. Гість сидів до неї спиною, і вона — дякувати багатьом годинам підглядань у шпарину за гостями — одразу примітила густе чорне волосся, широкі плечі й приховану під одягом катану. Або він заплатив величезні гроші, або охоронці-якудза в чайному домі геть розлінились. Каорі зробила крок уперед і зупинилась серед ближчого до дверей татамі 15. Фушіма зашурхотіли, закриваючись. Гість встав і обернувся. Рухи його були точні і зібрані. Так швидко протрезвів?
Гість вклонився одночасно з Каорі і виструнчився. Боги були милосливі, і от він стояв перед нею, і вона могла думати тільки про літній світанок у горах, і про те, як принцеві Гендзі личило б коротке волосся.
— Ірашаймасе 16, — губів Каорі торкнулася усмішка.
Чоловік сів, і вона теж граційно опустилась і підібрала під себе ноги.
— Ти з клану Макімура, правильно? — чоловік не відповів на її усмішку.
— Так, — Каорі розгублено закліпала — але за мить пригадала, що поводитися неввечіливо. — Ви, мабуть, втомились. Хочете їсти? А поки ви насолоджуватиметесь обідом, я зіграю вам на биві 17…
Вона підняла руку, аби поправити ідеальну зачіску, а заразом визволити з широких рукавів витончену руку.
— А ти значно гарніша, ніж мені розповідали, моккорі-чан! — перебив її чоловік. Серйозність спала з нього умить, і от він вже поруч, готовий вчепитися чи то в її кімоно, чи то в її стегна. — Знаєш, у чайному домі так задушливо, і було б непогано вийти подихати свіжим повітрям і помилуватися дощем…
— Що? — дівчина спробувала відсторонитись, і він потягнувся за нею. За мить його губи були біля її вуха, і вона серед гарячого лоскоту розібрала:
— Твій брат шукає тебе; охорона тут не найкраща, але я волію не піднімати зайвого шуму… Краще піти через садок.
Він відсторонився і уважно подивився на неї темними очима. Каорі зашарілась.
— Ні! — заявила вона і змахнула рукавом кімоно. — Я маю допомогти подрузі. Я тут тільки заради неї… І не піду нікуди, поки їй не допоможу!
— Бака! 18 І чим же ти вже встигла допомогти подрузі? Тим, що ви обоє працюєте тут і можете пожалітися одне одній?
— Ти нічого не знаєш! — Каорі відчула, як починають дрижати пальці. — Я підтримувала її, як могла, відмовила від самогубства, підказала… Ще трохи, і вона втече із коханим! І я маю переконатися, що їй це вдасться…
— З коханим? Це ти не про того лисого здорованя-монаха говориш? Твоя подруга — Мікі-чан?
— Так. А що? — Каорі раптом відчула, як важчає серце.
— Та нічого. — Чоловік уважно розглядав щось на татамі, цілковито ігноруючи Каорі. — Цей восьминіг — мій старий друг. І я напевне знаю, що він витягне кохану навіть із пекла… Без допомоги самовпевнених наївних дівчат. То що, ідеш зі мною? Не змушуй брата нервувати ще більше.
Каорі прикусила пальця. Анікі 19… Він, звісно, турбується про неї. Місця собі зараз не знаходить. Він, напевне, уже певен, що вона мала кількох клієнтів і видати її заміж за шляхетного чоловіка не вийде. Ну і нехай!
— Я нікуди не іду! — Каорі підхопилась і тупнула ногою, а тоді застигла, усвідомивши власне зухвальство. Зараз він вдарить її, або ще гірше…
Чоловік зітхнув і опустив руки.
— Не ідеш?
— Ні!
— Шкода. Ну що ж, тоді бажаю удачі, клієнтів якнайбільше, і хороших, і щирих…
Він відчинив фусіма, що виходили в коридор. Каорі не могла повірити власним очам — він і справді ішов! Її перший клієнт! Це мусив бути вечір, коли вона подолає усі свої страхи і сумніви і з піднятою головою зустріне усі небезпеки обраного шляху… Каорі незчулась, як протягнула руку:
— Скажіть принаймні, як вас звати…
А тоді застигла. Коридором линув шум бійки і підвищені голоси. Хтось із надривом вимагав свої гроші назад. Хтось спокійно, але із натяком на погрозу відказував, що шановний гість сам погодився зайти, подивитися на дівчат, випити саке, і навіть якщо він при цьому заснув, послугу вже надано, тож…
Шановний гість вижчав, що це грабунок, що він нічого не винен і вимагав гроші, як в нього вже встигли забрати, назад. Судячи зі звуку, шановного гостя вдарили в обличчя так сильно, що на татамі посипалися зуби.
Каорі відчула чужі пальці на своїй руці й здивовано підняла очі.
— Що ви робите?!
— Це найкраща мить, вони зайняті… Так і думав, що у саке було снодійне. Добре, що я мав із собою одну настійку… — чоловік посміхнувся. — У який бік тераса?
— Направо, тоді вгору, повз кімнату господині, тоді вліво і вниз…
— Добре. Веди!
Чоловік підштовхнув її. Каорі зітхнула, підхопила поділ кімоно і поспішила у протилежний від звуків сварки бік. Врешті-решт, вони можуть наштовхнутися на Мікі, і тоді йому доведеться забрати їх обох. Головне, щоб у кімнаті господині нікого не було. Адже дім сплановано так, що із кімнат для відвідин у житлову частину дому пройти, оминаючи господиню, неможливо.
Хіба коридор завжди був такий довгий? Каорі намагалась не дивитися по сторонах, але справа і зліва за розмальованими фушіма здіймалися звуки і рухалися тіні. Ці тіні спліталися у химерні пози, шепотіли та ревіли. Каорі зашарілась. Чи з'явився на обличчі чоловіка, який ішов за нею мовчки, той дивний вираз? Здається, цього разу його серйозність не дала тріщини. Принаймні, з кроку він жодного разу не збився.
Ось і сходи. Каорі видихнула. Вона піднялась першою і зазирнула до кімнати. Нікого. Хоча це можна було передбачити. Якщо на іншому кінці дому скандал — то господиня теж там.
Каорі ступила на татамі та відійшла від сходів, щоб чоловік теж міг піднятися в коридор. Він посунув її плечем — м'яко, але переконливо — і рушив далі. За кілька кроків він повернув направо, до виходу, і Дівчина недовірливо кинула на нього оком. Але ж він сказав, що не знає дороги! Ні… він такого не говорив… Тільки попросив Каорі йти першою, і все.
Каорі рушила далі. Чоловік дочекався її і пішов за нею тим само непохитним кроком. У житловій частині будинку було тихо: і на сходах, і у коридорах. От і все, залишилось відсунути шьоджі 20, і вони на терасі. Тоді у сад — чоловік напевне знає, як подолати стіну — і тікати нічними вулицями святкової Йошівари…
Каорі поклала руку на дерев'яну раму, але так і не відчинила шьоджі.
— Що таке?.. — чоловік обірвав сам себе. Каорі відчула його напруження спиною. Вона дивилась на розірваний рисовий папір, що зберігав відчайдушну спробу дитячої руки вчепитися у шьоджі, дослухалась до тихого голосу, що линув із тераси, і не одразу помітила сильну засмаглу руку на своїй руці.
— Відійди, — тихо наказав чоловік, і Каорі слухняно відсторонилась. Шьоджі затріполіли, наче крила метелика. У руці чоловіка уже лежала оголена катана. Каорі визирнула і побачила в світлі паперових ліхтариків чьочін одного з охоронців. У нього було червоне обличчя і відсутній погляд, і він притискав до шьоджі напівпритомну Нацуко.
Щойно охоронець помітив їх, рука обвисла, відпускаючи комір Нацуко. Щоки в охоронця округлились, і вечір розрізав свист. Каорі, однією рукою прикриваючи вухо, впала на коліна, протягнула руку до дівчинки, підчепила рукав. Очі дівчинки відкрилися і волого блиснули.
— Сюди! — прошепотіла Каорі. Нацуко кивнула протягнуларуку.
Тим часом коридорами і темним садом наближався тупіт. Чьочін розхитувались і грозилися зірватись зі стелі. У безладному світлі Каорі примудрилась затягнути дівчинку у коридор. Дівчинка впала на підлогу важко, наче набите соломою опудало, але очі в неї начебто були ясні.
— Як же ви приємно пахнете. Я б теж хотіла так пахнути… І щоб ніхто не наважився мене і пальцем торкнутися, як вас…
— Все буде добре, сиди тут, — Каорі кліпнула і визирнула назовні. Чьочін хиталися, наче у бурю. У їхньому непевному, мерехтливому світлі Каорі помітила, що замість двох фігур на терасі тепер стояли п'ять.
Змах ліхтарика — усі фігури одночасно прийшли в рух.
Змах ліхтарика — фігури, що нападали одночасно зліва і справа, похитнулись. Каорі хотіла закричати — ще одна фігура була просто у нього за спиною, але…
Змах ліхтарика — вогняний блиск леза — змах ліхтарика…
Усе скінчилось несподівано. Чьочін припинили перелякано кружляти над головою і змахували крилами все повільніше. Тіні припинили танцювати і повернулися до своїх господарів. Тепер можна було роздивитися терасу. Троє лежали на підлозі та сходах. Один проломив зарості і тепер порпався у ставку, намагаючись устати.
Лише одна фігура стояла навпроти Каорі. І ця фігура випромінювала відчуття, від якого хотілось сховатися, втекти якнайдалі… А тоді чоловік повернувся до Каорі, і знайома дурнувата усмішка змела найменший страх.
— А ти молодець, Майко-чан! Сама здогадалась забрати дитину.
Каорі кивнула. Вона обійняла Нацуко і прошепотіла, ледве стримуючи сльози:
— У моїй кімнаті… За тоншю 21… Сховок. Візьми собі пляшечку. Тоді ти пахнутимеш так само, як я. Ця пляшка чарівна: хто з неї нанесе хоч краплю на себе, того обминуть усі невдачі…
— Нам уже час.
Каорі відпустила дівчинку й підвелася. Так, треба іти, поки не прийшли інші охоронці. Але іти треба із цим чоловіком, а його навички і сила значно перевищують навички і сили Каорі. Якщо він схоче, може зробити з нею що завгодно. Він сказав, що забирає її на прохання брата. На брата це схоже, але чи справді вони працюють разом? Каорі має лише слово чоловіка, а чи таке міцне його слово?
З найближчої кімнати уже визирнули дівчата, помітили Нацуко і заходилися клопотатися біля неї. Проходячи повз охоронця із червоним обличчям (а тепер і розбитим носом), Каорі спіткнулась і копнула непритомне тіло.
— Ой, яка я неуважна, — зауважила вона, підтягнула кімоно високо, як тільки могла, і поспішила за чоловіком углиб садка. Лишатися тут все одно гірше, аніж піти з незнайомцем. Каорі ненадовго затрималась попід стіною, щоб розірвати поділ кімоно, а тоді дитяча звичка лазити по деревах зробила свою справу, і Каорі легко перебралася з плечей чоловіка на стіну і стрибнула вниз, у провулок. У провулку нікого не було. За мить чоловік нечутно приземлився поруч.
Змішатися з натовпом виявилось просто.
Натцу мацурі, Літній фестиваль, в усьому Едо проводиться із великим розмахом. Вулиці заполоняють натовпи, у світлі жовтих, синіх, зелених чьочін, під кольоровими стрічками люди їдять собу і удон 22, спостерігають за ханабі й відпочивають, аби на ранок повернутися у майстерні та храми, мляво сварячись із першими відвідувачами. Але поки люди відпочивали від денної спеки і праці, у будь-який будинок в Йошіварі та прилеглих кварталах міг проникнути навіть невмілий злодій.
І у невеликому будинку на іншому боці каналу, що відділяв Йошівару від міських кварталів, нікому було помітити тінь, що відділилась від стіни, вхопила юкату з мотузок і, заледве шурхотнувши листям, розчинилась у вуличних тінях.
Усе людям іграшки. Навіть дощ не лякає охочих святкувати. Коли тобі не треба іти під дощ, коли коліно не болить на дощ від старої рани, тебе тягне на вулицю, освіжитися у перший день шічігатцу — липня — і відсвяткувати закінчення цую — сезону дощів і тайфунів. А от колишній вояк радше посидів би біля жаровні, погрів старі кістки жаром юного тіла… Його під дощ гонить обов'язок, і він зустрічає дощ не як старого друга, а як заклятого ворога.
Начальник охорони чайного дому «Ошідорі» 23 відволікся від роздумів, потер розпухлий ніс і вказав підлеглим направо і наліво. Юнаки умить розчинились у натовпі. Їм було у радість покинути чайний дім і обов'язок охороняти дівчат, до яких вони не мали права торкатись, і взяти слід, як і слід робити молодим, дужим гончакам.
Сам начальник охорони поправив капелюха і пішов прямо. Нехай веселяться, поки життя ще ввижається їм грою і розвагою. Справа якась дівчина голосно скрикнула і впустила віяло. Начальник охорони примружився. У натовпі промайнуло обличчя, яке його зацікавило, але повернувши в той бік, він зіштовхнувся плечима з одним із юнаків із отери. Хлопчина сердито щось почав говорити, але менш п'яні друзі-монахи зиркнули на начальника охорони і поспішили потягнути забіяку далі. Дівчина, яка кричала про залицяння, зникла, і нічого підозрілого начальник охорони більше не бачив. Він все одно пройшовся вздовж вулиці, і несхвально похитав головою, коли побачив парочку на розі — чорнявий високий хлопець схилився низько, закриваючи дівчину від дощу. Начальник охорони, намагаючись ступати якомога тихіше, повільно наблизився. Від дощу коліно ломило, і начальник постановив, що як він зараз помиляється — то пошуки в місті на цьому припиняються.
Але це мають бути вони. Усе збігається. Начальник підходив повільно, тамуючи задоволення... А тоді начальник раптом видав непристойний звук і поспішив пройти повз парочку. Він помітив самий краєчок обличчя дівчини, як він думав, дівчини — волосся було того само кольору, як і у втікачки, але коротко підстрижене, а ненафарбовані лоб, брова і кутик ока були жіночні, але належали явно юнакові.
Ці вже сучасні юнаки! Начальник охорони усміхнувся до себе і рушив далі. Досить гуляти містом. Краще відправити кількох молодиків по всіх шляхах навздогін, а самому влаштуватися із пляшкою саке на зручному футоні. Нехай нарешті зрозуміють, що їх найняли не розважатись.
Каорі зітхнула. Кожен вдих був важкий, просотаний вологою і жаром. Дощ так і не приніс прохолоди. У садку за парканом, біля якого вона стояла, співали цикади. Теплий вечір обважнів і опустився задушливим покривалом. Чоловік стояв так близько, що на її обличчя, шию та на чужу юкату не могла прослизнути жодна крапля дощу.
Каорі спробувала відсторонитися: хоч ковток свіжого повітря, хоч краплю дощу — освіжити гарячі щоки! На її обличчя лягла тінь від піднятого рукава юкати, а тоді Розбитий ніс відвернувся і пішов далі.
Її рятівник поклав руку їй на плече, ховаючи її від вулиці і прошепотів, розпалюючи важкий жар у щоках Каорі:
— Не рухайся. Якщо пощастить, він тебе не впізнає.
Каорі змусила себе припнути роздратування. Відповіла вона так само тихо:
— Ви мало не торкаєтесь носом моєї щоки. Як порядна дівчина, я мушу нарешті отримати відповідь: як вас звати?
Каорі прикусила губу. Не скаже… Такий нізащо не піддасться на несподіване нахабство. Він нахилився ще нижче. Каорі наче занурилась із головою в онсен 24 і тепер звіддаля, крізь товщу гарячої води, чула його голос:
— Тільки якщо спочатку розкажеш, як опинилась у чайному домі, Майко-чан.
— Розкажу. Щойно дізнаюсь ім'я свого рятівника.
Він зітхнув — так зітхають дракони: паром і рішучістю — і сказав:
— Рьо.
Каорі відчула, як брови повзуть вгору, і в останню мить спіймала їх і не дала здивуванню відбитися на обличчі. То це про нього анікі розповідав із таким захопленням! Отже, він не збрехав! Яке полегшення! Вона ризикнула і не втратила. Каорі усміхнулась.
— Що ж, Рьо, приємно познайомитись. З таким старшим братом, як у мене, хіба можна не вплутуватись у різні історії? Вона легковажно змахнула віями і одразу додала уже серйозно: — Подруга потребувала моєї допомоги. Я була певна, що потребує… Її батьки переконували, що вона поїхала до родичів в Едо, але наполягали, що в гості не можна і адреси вони не знають. Це було дивно… І я почала шукати пояснень. І виявила, що її батьки винні якудза чимало грошей. Набагато більше, аніж приносить їхній крихітний дешевий постоялий двір. Мікі навіть не питали — вона незаміжня, гарна, і цього було досить, аби покрити більшу частину боргу. Це несправедливо… Тобто я знаю, що так роблять, що віддають і геть маленьких дівчаток — спочатку на виховання. І ніхто таких батьків не засуджує... крім мене. Брат завжди своїм прикладом показував, що треба боротися за справедливість… За те, що вважаєш справедливим…
— Воно було того варте? Змушувати брата хвилюватись, наражатись на небезпеку? Обслуговувати незнайомців? Це ти називаєш відстоюванням справедливості?
Каорі опустила очі.
— Я була в безпеці.
— Невже? А як щодо того клієнта, який зчинив галас і дав нам змогу втекти? Я і зайшов саме тому, що бачив, як у бідолахи нишком забрали гаманець і заманювали обіцянками красивих дівчат, замовчуючи, скільки це коштуватиме. Я знаю, що стається з такими людьми на ранок — вони прокидаються із похмілля і поки намагаються зрозуміти, де вони, їх звинувачують у тому, що вони випили саке і надивилися на дівчат на гроші, які їм і за десять років не заробити! Тож він змушений знайти гроші, чи відпрацьовувати служкою у чайному домі, а борги тільки зростатимуть. І тебе б так обманули чи й уже обманювали… Як ти збиралась тікати?
— Ну…
— Вони тебе у спокої не залишать. Вони вже шукають тебе. І рано чи пізно дізнаються — що ти перевдягнена в хлопця, і що ти живеш на станції Найто-Шінджюку, і про твого анікі…
— Що ж робити?
— Постараємося дістатися станції раніше. Мікі ж зараз у отері зі своїм восьминогом, так? Тоді за неї не хвилюйся. Вони її не дістануть. А ще…
Раптом його вираз обличчя змінився. Він виструнчився і подивився у натовп голодними очима.
— …Ще я мушу познайомитись із он тією красунею! Дівчино, зачекайте! Ви така гарна! Десять моккорі з десяти!
Каорі привалилася спиною до паркану і важко видихнула. Дощ скінчився, але прохолоди так і не приніс. Скінчився так само швидко, як і почався. Ніч знову змінила свою маску.
Каорі відчула, що втрачає рівновагу. Довго тримати ногу піднятою не вистачало сил. За мить її знову — тепер вже значно обережніше — підхопила під лікоть знайома рука.
— Що це таке? — вона говорила тихо, щоб її не почула біла пляма. На нічній дорозі після дощу і без того було прохолодно, а тепер Каорі почувалась, наче пішла з головою під воду гірської річки. Біля серця, у ключицях, прострелював страх, і раз у раз, наче у спалахах, Каорі пригадувала, як боялась, що парасолька в руках зараз оживе, як цілу ніч не спала, зробивши дірку у шьоджі, боячись, що дірка обернеться на око. На ранок тато заклеїв дірку і пояснив, що тепер боятися немає чого, але відтоді Каорі дірок не робила і намагалась триматися від порваних шьоджі якнайдалі.
— Боїшся? — Рьо підморгнув. — Це просто жінка. Чи ні? У цей час за легендами панують надприродні сили. Муджіна розважається на пустирі, рокуро-кубі рищуть у хащах, і жінки в білому виходять на дорогу привітати мандрівників… Може, це Юкі-онна 25?
Каорі здригнулась і спробувала позадкувати. Зупинив її сміх і тепла, цілком реальна рука, що торкнулася її спини.
— Віриш у йокаїв? 26
— А хто ж не вірить? — прошепотіла Каорі.
— Я їх ніколи не зустрічав. Мене й самого, власне, раз чи два приймали за йокая… — Рьо подивився на неї згори вниз і усміхнувся. — У нас немає іншого виходу — дорога через міст найближча. Іти можеш?
Каорі кивнула. Наступати на ногу було боляче, але йти вона могла. Рьо йшов трохи попереду, але одразу обернувся, коли вона тихо промовила:
— А що як це розбійники?
— А я думав, що встиг довести: мені розбійники не страшні.
— Так, але…
— Обіцяю, усе буде добре… О, яка моккорі-красуня! Що ви робите сама серед шляху?
Каорі примружилась. І знову миттєва зміна настрою. Рьо уже зупинився навпроти жінки, яка втомлено привалилась до опори мосту. Каорі до мосту лишалось ще із півсотні вимучених кроків. Жінка. Це навіть гірше, ніж йокай. Хоча ще невідомо, чи ця жінка — людина… Каорі здригнулась. Холодний піт крапнув зі скроні на плече. Тільки не це…
Вона обережно і повільно підходила до мосту, і що ближче підходила, то менше їй це все подобалось. І холодний, наче блиск танто, 27 погляд жінки — справді гарної, як ставок місячної ночі — і напружена поза. Що вона робить сама серед шляху?
А головне, вона їх напевне затримає. А що більше вони затримуються — то більше шансів, що вислизнути тишком не вдасться — або якудза дістануться до брата раніше, або він вже встане і замість лишити йому записку, Каорі муситиме зустрітися з ним. А брат уже нізащо не буде таким легковажним і не відпустить її. Сама-одна б вона нікуди уже і не зірвалась, як на допомогу Мікі-чан, але якби вона залишилася із Рьо… Він би міг її захистити…
Каорі зупинилась, сперлась на поруччя мосту і мить відхекувалась, дивлячись на річку. Річка була неширока, але ледве діставала до підмізиних пальців долонь-берегів, і потік був швидкий і в'юнкий, наче вугор унагі. Сезон дощів щойно скінчився. Не хотілося б впасти у цю річку…
На питання, чи все в неї добре, жінка розсміялась — наче забрязкав вловлювач вітру. Жінка звільнила від полів одягу одну ногу, аби нею помилувалися місяць і Рьо.
— І ти підходь, подивись, хлопчику, — усміхнулась жінка, але перш ніж Каорі встигла кліпнути, жінка зробила випад. У її руці блиснуло лезо — наче отруєний зуб змії.
Рьо, який вже нахилився — напевне щоб торкнутися ноги! — спритно ухилився від цього удару. І від наступного. І ще від кількох підступних ударів. Але ж він не може вічно ухилятися, подумала Каорі. Рано чи пізно якийсь трюк жінки спрацює. Рано чи пізно він втомиться.
— Нападай! Чому ти тільки захищаєшся?! — Каорі закрила рота рукою. Це вона щойно кричала так відчайдушно?
Рьо усміхнувся, на мить озирнувшись до неї. А тоді умить важко впав на одне коліно і відказав захекано:
— Не можу. Із жінками битися не в моїх правилах.
Каорі стиснула зуби. Ну і нехай. Вона плакати точно не збирається. Якщо він так рано втомився і пропустив удар… Значить, на терасі йому і справді просто пощастило.
Каорі піднялася на міст швидко, наскільки пускала нога, і поклала руку йому на плече. Опустилась поруч. Крові не побачила, хоча місяць саме зарився щоками у хмари, і сказати напевне було неможливо.
— Хороша цієї ночі здобич, — жінка закинула голову і подивилась у захмарене небо. — Так набагато веселіше, аніж просто грабувати довірливих купців… Ви можете приєднатися до мене. Мені такі вправні помічники не завадять!
Каорі мовчала. Вона відчула, як щось холодне тицяється їй у зап'ясток. Її рука ковзнула з плеча Рьо вниз і лягла на руків'я катани. Треба спіймати момент, напасти зненацька… Каорі, звісно, іноді потай брала братів меч і влаштовувала змагання із кропивою на задньому дворі, але до справжньої майстерності їй було далеко.
— То що скажете? — жінка опустила руку з танто. І цієї миті Каорі зробила випад. Заспівав метал, жінка із силою відштовхнула катану — і мало не викрутила Каорі руку. За мить у жінки в руках були два танто. Вона скривилась, наче ображена дитина.
— Як не соромно! — закопиливши губу, протягнула жінка. — Такий красунчик і ані краплі гідності…
— Я не хлопець! — Каорі нанесла новий удар. Жінка легко ухилилась. — Я теж дівчина! І начхати мені на гідність! Я поспішаю!
Черговий удар — і катана застрягла у поруччі мосту. Жінка опинилась у Каорі за спиною. Каорі розвернулась і притиснулась спиною до холодного поруччя. Катану вона звільнила, але місця замахнутися уже не було. Каорі дивилась в очі жінці, а жінка невідривно, не кліпаючи, дивилась на Каорі.
Каорі відчувала, як невисоке поруччя все сильніше впивається у поперек. Каорі підняла очі на Рьо. Він досі залишався у тій само позі — одне коліно і руки торкаються дощок мосту, він напружений, щомиті готовий підхопитися… Жінка зірвалася з місця, щойно Каорі відвела погляд. І цієї само миті нога здалася і Каорі впала, встигнувши тільки виставити перед собою лезо, аби захиститись. Жінка налетіла на поруччя і втратила рівновагу. Один рух катани, і жінка перехилилась вперед. Короткий крик і плюскіт води засвідчили, що вона сторч головою полетіла у воду. На мосту перед носом Каорі лишилися кілька крапель крові і відрізна від подолу стрічка.
Рьо уже був поруч. Він мить стояв і дивився у воду, а тоді нахилився і допоміг Каорі встати. Тепер дівчина відчула, як тремтять не тільки ноги, а й руки, і вся вона дрижить, як у лихоманці.
— Вона… загинула? — спитала Каорі.
— Не думаю. — Рьо ще раз визирнув за поруччя. У шум ріки вплівся далекий звук — наче хтось вигукував прокльони. — Випливе. Ти тільки трохи зачепила її ногу.
— Хто… вона була?
— А хіба це так важливо? Розбійниця, думаю. Ти ж чула: грабувати купців нецікаво… У дні мацурі на дорогах є чим поживитися таким, як вона. Але я чую дещо.
Каорі підняла голову і дослухалась.
— Іржання? Кінь? Думаєш, цієї… розбійниці?
Рьо кивнув.
— Вона таки справді грабувала не абикого…
Каорі раптом стало млосно, світ навколо на мить ворухнувся і змістився, як відображення у калюжі, в яку ступили. Вуха заклало, а скроні, стиснуті обручем, залив холодний піт. Катана спробувала вирватися їй з рук, і дівчина стиснула руків'я і притиснула лезо до себе, але коли катана ворухнулась вдруге — уже наполегливіше — Каорі відпустила її.
— Випий води. Чуєш мене? Ти сядеш на коня. Я піду поруч. Я легко триматиму темп. Ще до світанку будемо на станції.
Каорі жадібно притиснулась губами до отвору міхура з водою, який з'явився перед її обличчям. Холодна вода змила трохи страху.
— Ми маємо іти.
— Так, зараз, — прошепотіла Каорі. Губи все одно були сухі. — Треба іти. Я хочу повернутися до брата… Хочу побачити його. Хочу лишитися вдома і ніколи більше ні з ким не битися… Якби у мене не підкосилися ноги… Я могла загинути…
Каорі заледве стримала сльози, які здушили горло. Вона не створена для такого життя. Краплі крові на мосту, смужка тканини, перелякана Нацуко, обрізане волосся, нічні жахи, у яких перший клієнт уявлявся чи то мавпою, чи то тенгу, чи то монстром без обличчя… Місяць вчергове сховався за хмарами, і світ став байдужний і темний. Каорі слухняно послідувала за теплою рукою, яка тримала її під лікоть і не давала впасти.
— На катані… Не було жодних гербів, — промовили губи Каорі. — Отже, ти не самурай?
— Я ніколи і не згадував... Я не самурай і ніколи ним не був.
— Я думала… Що ви з братом знайомі відколи він служив у дайміе…
— У нас немає часу на балачки. Сідай.
Каорі знову послухалась. Заспокійливе тепло залишалось поруч, вона могла торкнутися його щомиті, і з кожним доторком вона думала про сонний затишок дому, про улюблений футон і про безпеку, яку вона знайде в обіймах анікі.
Дорожня станція Найто-Шінджюку 28 у годину Тигра 29 спала, закутавшись у туман. Туман плив понад кам'яною широкою вулицею, навпомацки шукав щось у лабіринті подвір'їв, які перетікали з одного постоялого двору в інший.
Каорі спустилась на дорогу і вхопилася за сідло. Нога завдяки тугій пов'язці і постійному сусідству із холодним бурдюком не боліла, хоча починала дрижати, варто було на неї стати. Каорі сподівалась, що дійти до дому зможе. Лишалось тільки перетнути вулицю, пройти через двір, ковзнути під полотном, що закривало вхід. Напевне, доведеться попрощатися із прибудовою, що слугувала домом понад п'ять років — відколи батько пішов із життя і вони мусили тікати…
Каорі зітхнула і повернулася, аби подякувати і попрощатися. Не може бути! Вона заледве стрималась, аби не тупнути ногою. Рьо вже увивався попід вікнами постоялого двору, намагаючись знайти щілину і зазирнути всередину: дізнатися, чи є в кімнаті дівчата. Каорі закрила очі рукою, вдихнула, видихнула, відпустила сідло і рушила у бік дому.
Вона так і не озирнулась, і тужливого погляду, зверненого до неї з іншого боку вулиці, так і не помітила. Вона бачила у думках тільки, як анікі вийде зустрічати її із розпатланим волоссям і поправляючи диво іноземної науки — окуляри, які він уже не раз лагодив, бо інші дістати ніде. Вони перекусять на кухні, поділяться новинами, а тоді підуть досипати, і брат поступиться своїм теплим футоном, а собі візьме інший…
Каорі із полегшенням скинула гета і піднялась на вистелену татамі підлогу. Щось було не так. Тиша була надто вже густа. Так тихо буває у будинках, де кілька днів уже не було жодної людини. Каорі пройшла усі кімнати і тільки на кухні дозволила собі нарешті сісти і дати перепочинок змученій нозі. Вона підперла щоки кулаками. Доведеться визнати: у домі й справді нікого немає. Ще й, якщо зазирнути в тоншю, наприклад, у пошуках нормального дівочого одягу, то виявиться, що все перевернуте — наче хтось щось шукав. З вікна залетів вітерець, зачепив прядку біля кроні, і на столі, між посуду, щось ворухнулось. Метелик? Каорі кліпнула і накрила рукою тріпотливі крила.
Втім, коли вона розкрила долоню, мж пальців причаївся не метелик, а клапоть паперу. А тоді з вітальні пролунав якийсь звук. Каорі підхопилась.
У вітальні її зустріло саме втілення стурбованості.
— Каорі… Треба іти. Негайно!
Каорі кивнула і поспішила до виходу. А відпочинок був так близько… Але не послухатися Рьо не могла. Не самурай, але має неймовірні навички… Де ж анікі його відкопав?
Каорі саме закінчувала взуватись – незграбно, наче вперше в житті, все не могла попасти лівою ногою у гета, коли відчула: щось змінилось. Рьо підхопив її, перш ніж вона встигла взутися, і за мить вони вже були на вулиці.
— Направо можна вийти? — пошепки спитав Рьо, і Каорі кивнула. Так було довше, але покрутившись між будинків, можна було вийти на південну околицю станції. Але зупинились вони у сусідньому дворі. Рьо посадив її на в'язанки хворосту, опустив на землю її гета (не забув!) а сам притиснувся спиною до стіни сараю навпроти і визирнув. Каорі з її місця було погано видно, але вона теж помітила: у двері її дому заходили, перезираючись, знайомий червононосий начальник охорони та інші бандити.
Коли останню фігуру ковтає темний прямокутник дверей (полотно зрізали одразу), вони тихо йдуть. Каорі наполягає і врешті-решт іде сама. Вона відмовляється сідати у сідло, принаймні, поки станція не зникне за черговим поворотом дороги. Сонце вже відігнуло пелюстки туману, і гори вдалині вдягнули золото.
Місце, про яке йде мова у записці, місце, де анікі пропонує зустрітись – за словами Рьо, далеко на півдні, і щоб дістатися туди, треба пройти весь Хоншю, і перебратися через пролив Шімоносекі на Кюшю, і якось дістатися далекої Окінави.
Каорі прислухалась до свого серця – у ньому ворухнулась якась приємна думка, але за мить, втомлена безсонною ніччю, ця думка згорнулась у клубочок і заснула. Хотілось перепочити і сховатися із сонця. Ще тільки ранок, а воно вже так пече… Щоб вона ще колись вплуталась у такі пригоди… Ні, дякую. Це було весело, але наслідки... Вона вплутала себе, і брата, і Рьо у такі неприємності, бо поводилась, наче капризна дитина. Хочу допомагати, неважливо, чи вмію, хочу робити, що схочу… І як тільки Рьо її досі терпить?
Рьо відчув, що на нього дивляться, і обернувся. Каорі помітила темні кола у нього під очима. Чи були ці кола годину тому, коли вони розглядали братову записку? Напевне були. Вона просто не помічала до цієї миті. Чи вона і сама така втомлена? А ще ця дірка на його юкаті, чистий розріз, який лишив танто...
Коли вони зупинилися на перепочинок, сонце стояло вже високо. Каорі влаштувалась під деревом, вичепила з-за коміра голку з ниткою і взялася до проріхи.
— Мене непокоїть та записка, — прикривши одне око і жуючи травинку, зауважив з-за дерева Рьо. — Від кого це тікав твій брат? Він мусив чекати на наше повернення. Я попередив, коли на нас чекати. Але він залишив записку, а сам пішов без нас. І, кажеш, все було перевернуте?
— Так. Напозір наче був порядок, але у моїх речах точно щось шукали.
— Він би не злякався простих якудза. Ні, тут щось інше. Він тікав від когось іще. Впевнена, що не хочеш лишитися у найближчому селі?
— І що я там робитиму? — Каорі відкусила нитку і покрутила результати роботи в руках, милуючись. — Я не можу вижити сама, без брата. Зараз не можу. Я думала, що впораюсь, але моя пиха привела мене не туди, куди я мріяла потрапити. Тож час придушити пиху і визнати, що я мало що вмію і без підтримки не впораюсь.
— Оце слова не хлопчика, але чоловіка, — зауважив Рьо і йому у маківку прилетів камінець. Він потер голову. — Це ще за що? Твоє маскування під хлопця нікуди не зникло! Інакше нам важко буде подорожувати.
Він різко сів, зачувши голоси, і тієї само миті зашита юката впала йому на голову. Він швидко вдягнувся.
За мить кущі неподалік зашуміли, пропускаючи літню жінку з двома бакецу для води. Жінка схилилась у привітанні.
За пів години Каорі, сита і повна сил, крокувала дорогою, і Йошівара, і Едо, і навіть станція Найто-Шінджюку віддалялись все більше і більше. Швидко Каорі йти не могла, і вона була переконана, що до вечора доведеться зупинитись на перепочинок принаймні один раз, але так було навіть краще. Тоді якудза з чайного дому «Ошідорі» зможуть їх наздогнати. Каорі віддала колінам наказ не труситися. Вони впораються. Вона все-таки навчиться допомагати людям – таким, як Нацуко, чи та жіночка із бакецу, яка нагодувала двох незнайомців і якій Каорі віддала коня.
Я хочу навчитися допомагати людям, прошепотіла вона, дивлячись у чорняву потилицю. Як це робиш ти. Я спостерігатиму і вчитимусь. Можливо, ніколи не досягну твого рівня… Але буду рада зробити бодай щось корисне. Насправді корисне.
Каорі нахилилась поправити пов'язку, і перш ніж підхопити край юкати і зав'язати вузол на литці, потай змахнула з щоки сльозинку.
1 Міст
2 Час між одинадцятою вечора і першою годиною ночі
3 Шлях, що поєднував Едо (сучасний Токіо) та містечко Кофу в провінції Кай
4 Фестивалю
5 Вид взуття. Дерев'яні сандалі із двома дощечками, перпендикулярно приєднаними до підошви
6 Юката – повсякденний одяг, широкий халат із поясом
7 Чан – зменшувально-пестливе звернення до людини молодше за віком або нижче за статусом; здебільшого – до дівчат
8 Квартал червоних ліхтарів в Едо
9 Розсувні внутрішні стіни будинку з рисового паперу
10 Майко – статус дівчини, яка готується стати гейшею
11 Легендарний зброєносець іншого героя легенд Мінамото Йосіцуне, Бенкей був помітно вищий від пересічної людини, міг перемогти самотужки понад сотню ворогів і мав загалом доволі нестриманий характер
12 Феєрверків
13 «Історія про принца Гендзі» - класичний японський роман, написаний у Х ст. Оповідає про життя і кохання прекрасного принца Гендзі
14 Ім'я Каорі записують ієрогліфом, що означає «аромат», «приємний запах»
15 Рисовий килимок
16 Ласкаво прошу
17 Струнний музичний інструмент, віддалено схожий на кобзу чи гуслі. Зазвичай має три струни. Мистецтвом гри на биві звичайно володіли мандрівні співці та гейші
18 Дурна!
19 Братик
20 Широка рама із багатьма вічками, заклеєними рисовим папером, зазвичай відділяє терасу від кімнат будинку
21 Комод
22 Види лапші
23 Ошідорі – качка-мандаринка, яка утворює пару один раз і на все життя
24 Гаряче джерело
25 Снігова жінка
26 Надприродних істот
27 Кинджал
28 Створена у 17 ст., станція до кінця 19 ст. була перебудована у містечко, що із часом злилося із Токіо і стало адміністративною одиницею, скоротивши назву до «Шінджюку»
29 Час між третьою і п'ятою ранку