Березень 1935 року

Нью-Йорк як завжди не спав, тисячі людей бігали туди-сюди натовп був великий, дві панянки стояли на вокзалі Мідлтауна, на шляху у невідомість.

— Дивись доню, тут починається наше нове життя — сказала жінка з клунками в руках.

— Подайте монетку — прокрихтіла стара, брудна жінка, що сиділа на сходах вокзалу і просила милостиені. Поруч бігали діти і також це робили.

— Щось ніколи не змінюється, правда мамо? — посміхнулася дівчина.

— Так це точно — Вони побачили пані яка направлялася до них.

— Лідіє, Анно, нарешті ви прибули! Я ваша зустріяюща Марічка Хортинець.

— Дуже приємно знову тебе бачити, Марічко, якби не твій брат Василь, то нас не було б тут— відповіла з меншим ентузіазмом жінка.

— Шкода його. — додала її донька — Такого відважного солдата, через цих придурків, втратили — висловила свою думку наймолдша.

— Анно, мова. — сказала Лідія.

— Що мова, мамо? Хіба я не говорю правду? — задала риторичне питання дічина — Ч не через тих більшовитських потвор ми мали тікати із нашої землі? Маю сміливість нагадати, що саме ці комунари пограбували і знищили наш маєток, і вони ж вбили діуся і батька. — Анна зробила глибоко вдихну і видихнула щоб втримати всю свою лють.

— Анно, стримуй себе ятакож нічого не забула і буду завжди їх пам'ятати, — спокійно говорила Лідія, — але прошу тебе не забувайся про манери.

— Вибачте Маріє, що бачили цю сцену просто не втрималась, я втратила на тій дурнуватій війні занадто багато. Так де ми будемо жити?

— У невеликій квартирці в Брукліні. Знаю не найкращий район, та це найкращий варіант для вас. — вона поклала руку на серце і зробила вигляд, що пустила сльозу. — Хазяїнам, які продали мені її сказала, що ми бідна сім'я емігрантів, яка втекла від проблем на Батьківщині до США.

— Боже, і вонни на це повелись, але не погано для початківця — сухо відповіла Лідія.

— Лише не погано? — підняла брову Марія.

— Так, це пересічна історія на яку ведуться лише простачки і наївні дурні.

— Та вона спрацювала.

— Так, але тобі треба більше тренуватись.

— Не слухай ти маму вона занадто параноїдальльна.

— Що, що? Я щось не розчула — сказала Лідія.

— Ти краще скажи там є фортепіано чи піаніно? Бо моє залишилося там розгромлене і самотнє, а як ви знаєтеся жити не можу без музики і танців.

— Хах Анно, ти як завжди. Не бійся буде в тебе місце де грати.

— Я казала тобі Марія, що ти найкраща.

— Ні але тепер знатиму.

Жінки впіймали таксі і поїхали до свого нового дому у країні можливостей.

Жінки доїхали до потрібної адреси, розвантажили свої скромні пожитки. Пощастило їм, що квартира продавалася вмебльована. Вільно та спокійно вони будували своє нове життя без тих рамок, без майоріння червоних стягів, без тіней минулого яке переслідувало Грачів уже століття. Просто спокійне життя без воєн таємних місій і всього іншого для відставного агента таємної організації Ліді Красовської та її 16-річної доньки Анни Красовської – Грач більш відомої як просто Анна Грач.

— Так ми влаштувались, тепер залишилось, обрати тобі школу.

— І куди я піду? Ти ж знаєш як тут відносяться до дівчат — дівчина трішки поникла в плечах.

— Так знаю тому і хоч щоб ти йшла на перекір системі коли тобі кажуть, що ти жінка і ніколи нічого не доб'єшся. Йди їм на перекір системи ти Грач, а це значить що? — посміхнулась жінка.

— Значить я Горда, Розумна, Амбіційна, Чарівна. Знаю мам, але це не означає, що суспільство прийме мене такою.

— Анна, чому ти так вважаєш. Запам'ятай ти моя донька яка знає 5 мов, чудово співає та грає на фортепіано, володіє чудовими бойовими здібностям і ідеальним лицем ти достойна називатись Красовською так, що покажи їм хто ти.

— Чесно кажучи я хочу бути такою як ти кажеш та чи це можливо?

— Так ми представниці одної із найгарніших націй у світі. Так покажи їм на що ми здатні. — гордо підняла голову.

— Добре мам. — кивнула вона — Так куди я вступаю? — підняла брову дівчина.

— У старшу школу Вашингтона, це відносно не далеко а по неділям у тебе хор.

— У хор? Чому не на вокал чи ще кудись.

— Бо їх тут немає радій, що й туди взяли.

— Ага дякую.