Просякнута нескінченими весняними зливами земля. Ліс пахне свіжістю і світанком. Стискаю задубілими від вранішнього холоду пальцями старий татів лук.
На моїй пам'яті цей травень найморозніший.
Видихаю.
Тато завжди йшов полювати задовго до світанку – коли темінь вже починала розсіюватися потроху, але перші промені сонця ще і не збиралися визирати з-за горизонту.
Я безумовно жайворонок, проте навіть ми з Ґейлом робимо свої лісові вилазки набагато пізніше. Холод під шкірою, крижане вранішнє повітря вдаряє у ніздрі і збиває подих. Ніч обіймає тісними лещатами та вибиває залишки сну. Старий дубовий ліс наганяє легке хвилювання перед своїми незвіданими нутрощами.
Прокидатися поночі і зберігати при цьому притомний стан завжди вимагало у мене титанічних зусиль, навіть якщо йшлося про улюблене полювання.
Так міг тільки тато.
Так було колись.
Тепер проблем з прокиданням у мене немає, і вже майже рік.
Здебільшого тому, що на регулярній основі я більше не засинаю.
Тепер - набрякле від сліз обличчя, пасма скуйовдженого волосся щільно приліплені до шиї гарячим потом, власний крик вибиває зі сну і постелі. А перед очима плавно розтає кривавий спогад.
Така собі якість сну, коротше кажучи. Тому цього року я вирішила, що спання переоцінене, і замість нього обрала собі інакшу нічну активність – прогулянки лісом. Однаково краще, ніж гіпнотизувати стелю до самого ранку.
Вервечка куріпок прошелестіла повз і зникла в темноті.
Безсенсовно.
Спроби підстрелити бодай якусь птицю були провальними.
Можливо, через ранковий холод, що сковував рухи. Або через липкий туман у голові, що пульсувала від тиснучого болю. А може мене просто бʼють дрижаки від страху.
Жнива.
Залишилося лише пʼять годин.
Вперше в житті спостерігатиму за виставою від початку до кінця зі сцени.
Принаймні, цього року Ґейл у безпеці. Тепер він занадто дорослий, тому його імені в чаші не може бути. Чиє імʼя там стовідсотково є, то це Прим.
Старша сестра готуватиме до Ігор молодшу. Оце буде що спонсорам оповідати. А скільки буде драми, Цезар вовком буде волати від такої трагедії. А потім відлік. І Прим на стартовій точці, розширені від жаху оченята.
У вухах загуло.
Рвано видихаю.
Чекаю, поки зір знову сфокусується на реальних предметах.
Напівпрозорий місяць, бліді зорі, колюча кора промерзлого ясеню.
Голову стискає від болю, і я різко моргаю, аби прогнати занадто деталізовані картинки.
Сон переоцінюють, точно кажу.
А от кластерним головним болям від недосипання навпаки не надають достатнього значення.
Геймітч не спав.
Розвалився на канапі перед телевізором, у долоні дзбан розміром з мою голову, причому явно не з ромашковим чаєм.
На різнобарвному екрані мерехтіли шматки інтервʼю та капітолійський телепередач.
Раз по раз зʼявлялася білозуба посмішка вічно жвавого Цезара Флікермана. Свіжі плітки, показ мод. Кадри із останнього прийому, котрий осяяв своєю присутністю сам президент Сноу.
— Як погуляла, мала? – Геймітч лише на хвильку кинув на мене погляд і відпив зі дзбанку.
Якийсь надто тверезий, зважаючи на те, що сьогодні за день. Падаю поряд на канапу.
Цезар радо вітає Сенеку Крейна – найулюбленішого і найпопулярнішого керівника ігор уже четвертий рік поспіль.
— Ти б привів себе до ладу, - я забираю у нього смердючий дзбанек. У ніс бʼє запах концентрованої кави і ще чогось солодкого. Роблю завеликий ковток, і моментально задихаюся – лікер. Геймітч регоче і забирає свій коктейль назад.
— Я серйозно кажу, - і безжально вимикаю телевізор. — Телевізійники на порозі вже.
Геймітч незадоволено бубонить щось уїдливе у мій бік і повільно плететься до кухні. Дорогою обурливо смикає мене за кінчик коси.
З тих пір, як ми з мамою та Прим поселилися у сусідньому будинку, у Геймітча в хаті почали зʼявлятися гості – вперше за останні двадцять років. Під гостями я маю на увазі лише себе, звичайно.
Раз на місяць я старанно намагалася доводити похмуре обійстя ментора до ладу, розбирала нескінчені завали пляшок та виносила старе барахло до смітника.
Геймітч оцінив мої старання, проте припинити паскудити тут і там так і не наважився.
З часом я здалася.
— Ти тільки скажи, що я мушу робити? – я обережно оминаю рівненький ряд пустих пляшок з темного скла.
— Ми з Еффі знайдемо спонсорів, - він нахилився до умивальника, зачерпнув крижану воду і декілька разів пірнув у долоні набряклим після безсонної ночі обличчям.
— А ти, як ведеться, мусиш перед ними витанцьовувати і якомога частіше нагадувати про минулий рік.
Я важко ковтнула.
— Цьогоріч до нас буде багато інтересу завдяки Дівчині у вогні, - блискучі краплі ґронами плуталися у щетині незрозумілого темного відтінку.
Він залпом випиває склянку води, і йде собі.
Згадую хлопчика п'ятнадцяти років, з притаманним мешканцям Шлаку оливковим кольором очей. Він загинув у перші хвилини прямо перед Рогом Достатку.
Пам'ятаю, як спіткнулася об його непомітне у високій траві тільце.
— Мала, - зве мене вже зі сходів Геймітч, і я важко зморгую спогад. — Постарайся до них не дуже прив'язуватися, - додає вже тихше.
Сонце випалює очі. Ясна і до гидоти душна погода. Ніби розпал літа.
Площа забита заляканими дітьми. Як загнані звірятка.
Вони оточували мене з усіх боків, і загнано кидали погляд убік сцени. Хтось напівголоса жартував щось невдале, хтось так само невдало реагував нервовим сміхом. Хтось стояв мовчки осторонь і ні на кого не дивився. Хтось зібрався купками і тримався з подругами за руки. Але всі як один ледь помітно дрижали.
Як і я сама.
Найменші.
Рудоволоса дівчинка біля мене спокійно дивилася просто себе, напевно молилася.
Я озирнулася в пошуках Прим чи мами, котрі мали стояти з іншими проводжаючими. Пані Стівенсон, що живе з двома синами біля нашої хатинки. Старий пекар. Зовсім доросла сестра моєї однокласниці Бонні, стара Мілдред, батьки Деллі Картрайт.
— То є час каяття та радості, - голосно проголошує мер.
Кострубаті жарти стихли.
Усі як один дивляться убік сцени. Я відводжу погляд.
Панічно шукаю очима знайомі обличчя. Чомусь зараз це найважливіша для мене справа. Просто упевнитися, що вони десь є. Що я все ще в Окрузі 12.
І мені щастить. Вихоплюю поглядом блискучі чи то від сліз, чи від спеки блакитні очі. Махаю маленькій Прим спітнілою долонею і заспокійливо посміхаюсь. Вона вʼяло усміхається у відповідь і знаходить мамину руку. Мама байдуже дивиться кудись убік.
Стає страшно.
До мікрофону виходить життєрадісна Еффі Трінкет. Щебече якісь нісенітниці про чудову погоду і бойовий дух. На фоні волає пʼяний Геймітч, а мер Андерсі нервово кидає погляд на годинник.
Я не слухаю.
Дивлюся на чашу з іменами.
Еффі змовкає нарешті, і шепіт навколо миттєво стихає також.
Кучерява мала справа боляче стикає мій запʼясток. Я не звертаю уваги.
Далі все відбувається рвучко, як уві сні. Спочатку до сцени ведуть ту саму рудоволосу спокійну дівчину, яка більше чомусь не молиться. Потім до неї приєднується темноволосий хлопець в очевидно занадто великій на нього сорочці.
Лунає гімн Панему.
Еффі весело коментує дійство, і самим кінчиками доглянутих пальців підштовхує дітей убік виходу.
Більше ми їх не бачили.
Мер щось каже, і натовп потроху розсіюється.
Все.
До мене летить Прим і міцно стискає мій стан рученятами. Сонце виблискує в її світлих косах.
Я одразу знаходжу поглядом маму і Ґейла у натовпі спостерігачів. Ґейл Готорн кидає марні спроби вихопити поглядом сестру з натовпу потенційних трибутів - це її перші Жнива. Він підбадьорливо мені всміхається. Я з останніх сил всміхаюся у відповідь.
З лівого боку від мене сидить більш-менш чистенький Геймітч. Справа – Еффі, котра перед виходом на сцену півгодини тарахкотіла про те, як я витягнулася за весну, як тішиться вона нашій зустрічі і що гнути спину не варто, тим паче перед камерами, тим паче що це шкідливо для осанки, тим паче що я молода дівчина.
Я слухаю через раз.
За рік нашого знайомства навчилася фільтрувати те, що мені говорять капітолійці. Особливо про Ігри чи державний устрій країни.
Але Геймітч запевняв, що Еффі, дарма що «буває нарвана», на нашому боці. І що по-своєму мене любить.
Мені потрібен був рік, аби почати в це вірити та звикнути до ввічливих та завжди недоречних зауважень.
На сцену виходить мер Андерсі, і розспівується завченим за роки речитативом про велич нашої держави. Мікрофон раз по раз зривається болючим фальцетом у динаміках.
Я кидаю короткі погляди на Прим. На кожен з них сестра раз по раз відповідає тьмяною усмішкою.
Еффі за звичкою нагадує нам, яке то щастя захищати честь свого округу у столиці перед всієї країною.
Кожне слово старі динаміки закінчують надламаним звуком, від якого моя голова знову починає розколюватися навпіл.
Сонце раптово виходить з-за чорних хмар і сліпить очі. У когось в натовпі дорослих починає верещати немовля. Миротворці під сценою знуджено переступаю з ноги на ногу.
Динаміки дуріють.
Еффі змовкає.
Господи, як же болить голова.
Миротворець біля виходу зі сцени голосно чхає.
Еффі говорить якісь слова, і тягне з якоїсь скляної кулі якийсь папірець.
Сонце щосили сліпить.
Лунає якесь імʼя.
Височенні підбори дзвінко стукотять дорогою до краю сцени, аби зустріти темноволосу дівчинку дванадцяти років.
Я розгублено прокручую у себе в голові останні секунди, аби упевнитися, що правильно розчула імʼя і збагнути, чому Ґейл так зблід.
Прим нажахано дивиться на мене з натовпу.
Я переводжу погляд на темноволосу дівчинку.
Розчула правильно.
Позі Готорн здивованими сірими очима дивиться на мене у відповідь із самого центру сцени.