ПЕРЕМОЖЕЦЬ ЛИШЕ ОДИН

«У покарання за повстання, у кожному з дистриктів Панема юнаки та дівчата віком від 12 до 18 років мають з'явитися для проведення церемонії «Жнива». Вибрані, за допомогою жереба, Трибути мають бути передані до Капітолію, де вони будуть битися на арені, доки в живих не залишиться один переможець.

Відтепер і надалі це видовище іменуватиметься Голодними Іграми.»

Вступ до фільму «Голодні ігри»

Дихай

Важко втягую холодне повітря. Воно неприємно дере горлянку. Голосно видихаю. Відчуваю, як тремтить усе моє тіло, та вгамувати це я не можу. Усе на що вистачає сил: заплющити очі, та пригадати, що зі мною сталося.

Був другий день тридцять третіх Голодних ігор. Я була на арені, яка цьогоріч вкрита снігом. Навкруги був зимовий ліс, який виріс на зруйнованому місті. Серед дерев ховались, обгорілі давнім вогнем, руїни. Мені пощастило пережити перші криваві хвилини ігор. Далі ж був страшений холод. Я віддалялась від центра арени, подалі від профі та інших трибутів. На моїх руках було вже достатньо крові. Я знайшла сховище, проте у мене не вистачало їжі, то ж я сподівалася щось вполювати. Та нажаль сама виявилася здобиччю.

Четверо трибутів, які об'єдналися у альянс, напали на мене. Мені вдалося втекти, хоча один з них мене сильно поранив. Тікаючи, через власну необережність, я скотилась зі схилу і опинилася посеред озера. Взагалі то крига була товстою, і вона могла витримати як мене, так і хлопця, який гнався за мною. Та Голодні ігри – це на сам перед жорстоке і криваве видовище. Тож крига тріснула, тягнучи мене і трибута з сьомого дистрикту під воду.

Я розплющую очі.

У сховищі темно. Вибравшись з озера я ледь дочовгала до нього, як не як замітаючи власні сліди. І тепер сиджу в темряві знесилена, холодна та поранена. Сумку з речами та зброю, довелося скинути з себе у воді, щоб мати можливість виплисти. Тож зараз я не маю чим себе обігріти. А ще в мене не має ліків, аби загоїти рану, що розповзається червоною плямою по одежі.

Мабуть я зможу протягнути лишень до ранку. Але не більше.

Я знову важко втягую повітря.

Це були мої останні жнива. І зовсім не моє ім'я витягли зі скляної кулі. Та через власну дурість я опинилась тут.

Так, це дурість, рятувати людину, яка навіть не є твоїм родичем, чи близькою подругою. Але я не могла інакше. Я знала, що у Енн є майбутнє – вона добра та світла дівчина, яка могла б зробити багато гарних справ для людей нашого дистрикту. Навіть якби вона перемогла, ігри знищили б її. Тож я визвалася добровольцем. Ніхто не зрозумів цей дивний вчинок. Батько навіть не глянув на мене. А мати, перш ніж обійняти на прощання, вліпила такого ляпасу, який я ще довго відчувала на щоці.

Але я мусила вчинити так. І до цього моменту я вважала, що все зробила правильно. Я була більша, сильніша та швидша за Енн. І мені було байдуже на власне майбутнє.

Я довго кашляю. Холодне середовище трохи затамувало біль у рані, але тіло повільно починає замерзати. Пальці на руках стали неслухняними і я майже їх не відчуваю.

Гадаю, зараз усі чекають на мій останній подих. І мабуть це було б не погано, бо я втомилася від холоду та болю. Та я все ще дихаю. А ще мені страшенно кортить заплющити очі та заснути.

Я намагаюсь не думати про трибутів, яких власноруч вбила. Та їх мертві обличчя закарбувались у пам'яті. Вони тепер всюди зі мною. Я ненавиджу себе, за те що довелось робити. Ненавиджу всім серцем, бо це направду не я. Я не така, зовсім не той кровожерливий монстр, якого всі бачили на екранах. Я просто хотіла вижити, тільки і всього. А в перші хвилини ігор правило лише одне - або ти, або тебе. Тож я нападала першою. Тоді це виявилося чимсь на диво простим. Та зараз, ця ноша тягне мене у морок власних страждань.

Мабуть я заслуговую на цю повільну смерть від болю та холоду. Цікаво, чи видно на екранах моє обличчя, мої очі? Чи видно в них страх? Бо я не знаю, що очікує на мене там, за темрявою, коли я зрештою помру. Чи направду там спокійно? Чи може мене вже чекають вбиті трибути, аби відплатити за власну смерть?

Мабуть тому я все ще дихаю, бо цей страх незвіданого поки сильніший за все інше.

Я намагаюсь пригадати скільки трибутів залишилося на арені. Дванадцять загинуло в перші хвилини. Ще трьох вбила снігова хуртовина. На другий день я чула ще два гарматних постріли. Трибут що гнався за мною, потонув в озері. Тож залишається шість разом зі мною. Сподіватися, що вони усі переб'ють один одного до ранку марно. Тож певно я все ж загину на арені.

Яка честь.

Я кривлюся від цієї думки.

Ніхто не буде мене рятувати, проте усі побачать мою смерть. Наш світ жахливий і химерний.

Приречених оплакують, та рятувати їх ніхто не наважується. І так щороку. Не певна, що це скінчиться колись. Але ж Енн…Вона вірить у найкраще. Зайшовши попрощатися зі мною, я побачила в її очах вдячність та величезний сум. «Ти потрібна цьому дистрикту», промовила я їй тоді. Ми потисли руки одна одній. І на цьому все. Дивлячись як її фігура зникає у дверях, я згадала нашу давню розмову. Енн впевнено казала, що побачить кінець Голодних ігор. Вона говорила, що її діти будуть жити в зовсім іншому світі. Коли я почула ці її мрії, то висміяла. Та ця утопічна картинка все ж запала мені в душу. І мабуть заради цього примарного майбутнього світу я і пішла замість Енн. Бо свої дурнуваті мрії вона завжди підкріплювала ділом – завжди працювала за двох, допомагала геть всім кого зустрічала. Ще я знала, що вона мала знайомих у інших дистриктах, і це було дуже небезпечно, а ще зухвало. Я не мала сумнівів, що за кілька років її обрали б головою Дистрикта. Це було б добре, вона могла б щось змінити.

Я закашлялася. А потім пролунав гарматний постріл.

Я все ще жива. Тож цей постріл не для мене. Це означає, що ще один трибут загинув. Нас лишилося п'ятеро.

Може мені все ж таки вдасться протриматися і стати переможцем? Я буду жити. Знову побачу рідний дім, та обійму мати. Головне не засинати. Треба протриматися ще трішки.

Я тяжко вдихаю.

«Не заплющуй очі» - кажу я сама собі.

Видихаю.

«Не заплющуй»

Або ти або тебе

Темрява була пустою. Чорна пустка посеред небуття. Так мені здалося – абсолютне ніщо. І це було дивно, бо я гадала що померла, але все ще відчувала себе. І згодом я відчула якийсь поштовх. Щось намагалося достукатись до мене, відшукати серед темряви і витягнути з неї. Мене наче хтось потягнув за руку і я вмить розплющую очі.

Темрява стала більш зрозумілою, вималювалися контури сховища, де я була. Знадвору було чути тихі звуки, які були не типові для лісу. Я прислуховуюсь, перебираючи в пам'яті усі схожі звуки, коли зрештою розумію – це дарунок від спонсорів! Ось що за звуки порушували тишу та імовірно повернули мене з забуття.

Отже на мені ще не поставили хрест. Це приємно.

Я радію, відчуваючи неймовірне полегшення. Відчуття ейфорії охоплює моє тіло та свідомість так, наче я стала переможцем. Тієї ж миті я усвідомлюю, як сильно мені кортить ще жити.

Легенько потягуюсь: тіло задеревеніло, а на рух ще й відгукнулося біллю. Проте я мушу забрати те, що надіслали спонсори. Там обов'язково має бути щось корисне. Може ліки?

Знову потягуюсь, мружусь від неприємних відчуттів. А потім повільно починаю повзти зі свого сховища. Думки про те, що за мною можуть стежити, мене не хвилюють. В ці миті я сподіваюсь на краще.

Поки повзу, щосили прикушую губу, аби не видати зайвих звуків. Мені важко, а ще мені шалено болить, але я все ж добираюсь до виходу. Ззовні темно, тож я вірю що моя поява залишиться непоміченою. Я підвожуся спираючись на стіну, і помічаю невеличкий пакунок, що зачепився на виступ. Невпевненою рукою я тягнусь до невеликого контейнеру, на якому виведено моє ім'я – Тара. Одразу ж відкриваю контейнер, і ледь не впускаю його в пітьмі. Мені важко розібрати, що ж саме лежить на дні. Але відчувши кінчиками пальців холодний метал леза, я лише сумно посміхаюся.

- У вас чудове почуття гумору, - я виймаю ніж з контейнеру та кручу його в руці, - Бажаєте, щоб я билася? – питаю я, розуміючи, що мене зараз бачать мої спонсори, - Чи хочете, щоб я більше не мучилася? Га?

Мене охоплює така лють, що я навіть забуваю про рану, яка все ще потребує якогось лікування. Я зі всієї сили кидаю подалі контейнер, та повзу назад у своє сховище.

Байдуже, чи знайде хтось мій пустий контейнер чи ні. Мені все одно вже не жити. Я або помру до ранку від холоду та втрати крові, або сама наважуся вкоротити собі віку.

Я повертаюся у свій темний куток, де сподівалася тихо померти кількома хвилинами раніше. Тремтячі руки, все ще тримають ніж. Я роздивляюсь зброю, сподіваючись помітити щось незвичне. Але це просто ніж, який можна зустріти майже в кожному дистрикті: чорне руків'я та блискуче пряме лезо.

Торкаюсь пальцем леза, трохи сильніше притискаю, уявляючи як легко було б розрізати собі вени. Я бачила як одна з жінок в нашому дистрикті так вчинила з собою, коли її діти загинули на іграх – обоє в один той самий рік, на тих самих іграх. Коли її тіло виносили з будинку, вона виглядала такою спокійною. Може мені теж варто покінчити з усім?

Я прибираю пальці з леза. Ні, краще повільно загинути від холоду ніж, бути першим трибутом, який вкоротив собі віку на арені.

Тож я кладу ніж біля себе, та продовжую просто сидіти розмірковуючи над тим, скільки ще я протримаюся зі своєю раною, без харчів, тепла та ліків. Щоб я не вигадувала, більш ніж до ранку я не протягну. І ніж в пригоді мені нажаль не стане.

Очі знову поступово починають заплющуватись і разом з тим я починаю втрачати відчуття реальності. Темрява сховища змішується з вигадкою. Стіни перетворюються на дерева. А потім мені здається, що я вдома, гріюся біля вогнища, що розвів батько. Стає так тепло, що мені кортить зняти куртку. Я тягнусь до ґудзиків на коміру, та дивний запах від якого зводить обличчя мене спиняє.

- Погано виглядає, - голос я чую наче поруч, та якась частина мене усвідомлює, що це лише в моїй голові.

На мене дивиться брат і його обличчя напрочуд спокійне.

- Мені не можна спати, - промовляю я вголос. Постать брата зникає і навколо знову лише темрява сховища.

- Тоді тобі варто розплющити очі, - це слова брата, але на цей раз їх промовляю я сама.

Я здригаюсь від пробудження. Мари скінчилися.

Знадвору чути звук обережних кроків. Я хапаю ніж, притискаю до себе і намагаюсь дихати якомога тихо та спокійно. В цю мить я чомусь вірю, що це маленьке лезо, розміром з мою долонь, може мене якось врятувати.

Кроки стають дедалі ближчими. Вхід в сховище затуляє чиєсь тіло. Я затамовую подих. Фігура стоїть не рухаючись, наче прислухаючись чи роздивляючись пітьму.

Та невже мене вб'ють?! Невже вони не могли зачекати ще трохи. Невже їм кортить забруднити ще сильніше свої криваві руки?

Хтось починає повільно забиратися у темряву. Але він прямує не у мій бік – його тіло пробирається у інший кут сховища, де значно більше місця. Тепер нас розділяє напівзруйнована стіна, і я на щастя лишаюся непоміченою. Мене дивує, що цей трибут не використовує світла, аби роздивитися сховище. Хоча може в нього і не має того світла, хтозна.

Коли нарешті він дістається стіни, я чую як відкривається сумка. А тоді я починаю розрізняти кольори та текстури – сховище освітлене. Якомога тихіше тягнуся до краю стіни, аби визирнути та поглянути на трибута по сусідству.

Це хлопчик з дванадцятого дистрикту. Я здивована, що він досі живий. Малі діти майже завжди гинуть першими. І майже ніколи не виграють. Проте він виявився напрочуд вдалим, або ж хитрим.

Він розламав дві зігріваючих пластини, які давали як світло так і тепло і тепер просто витріщався перед собою. Той кут, де він сидить знаходиться далі від виходу, то ж це світло навряд чи хтось помітить. А отже більше гостей не має бути.

Я повертаюся на своє місце. Мабуть це було сплановано. Творці цьогорічних ігр знали, що він прямує до мене. А враховуючи на те, що я спокійно вбивала всіх трибутів яких зустрічала, вони сподівалися на те, що я вб'ю і цього. Тож якщо я наважуся, і їм сподобається це дійство, може тоді вони надішлють мені ліки?

Я все ще міцно тримаю руків'я ножа, та це стає дедалі важче робити. Тож я опускаю руку.

Цей хлопець мій шанс на перемогу, я повинна вбити його. Все зводиться до простого правила - або я, або він, чи не так?

Та я втомлена і знесилена. А ще я чую тихенькі схлипування. Заплющую очі і згадую – дванадцятий дистрикт дівчинка чотирнадцяти років і хлопчик дванадцяти років. Найменший трибут на цих іграх. Розплющую очі і знову визираю з-за стіни. Хлопець сидів обійнявши коліна, ховаючи за ними обличчя.

Легка здобич. Та я не мисливець, а він не звір. Ми обоє лише діти, яким дуже не пощастило опинитися на цій клятій арені, у цьому похмурому сховку.

Я легенько перевожу подих. Якщо хочу вижити, то не маю іншого вибору. Як діяти швидко, то він не почує і не помітить мене. Навіть якщо він має зброю, йому не впоратись. Я більша за нього. Тож лишається лише зібратися з силами.

Гучні фанфари знадвору змушують мене здригнутися. Клятий гімн Панему, під який віддавали шану полеглим трибутам. Мені не видно їх обличчя, що виводились на великому екрані в небі над ареною. Та я пам'ятаю тих що вбила власноруч. І тепер я збираюся додати до них ще одне.

Поки мелодія долина знадвору, я користуюся цією можливість, аби якомога тихіше підвестись. Коли нарешті гімн вщухає – я на ногах, спираюсь на стіну і знову міцно тримаю ніж в руках. Роблю крок зі свого сховку і хлопець вмить піднімає голову, неначе наляканий кролик. Наші очі зустрілися. В його я бачу страх, але не звірячий, який був у інших трибутів. Я завмираю. Цікаво, що він бачить в моїх очах?

Його руки тягнуться до сумки.

- Не раджу тобі рухатись.

Руку з ножем, я виставила перед собою. Намагаюсь стояти рівно та непохитно, та відчуваю, що ледь втримую власне тіло. Я дивлюсь на нього якомога холодніше. Почувши мій твердий голос, хлопець заціп. Третій день ігор, не дивно що він боїться вже геть усього.

- Ти вб'єш мене, - це не звучить як питання.

Я мовчки роблю крок до нього, а він просто дивиться на мене і на ніж, що надто гарно блищить у світлі помаранчевих пластин.

Мені стає ще важче триматися. Переступаю з ноги на ногу. Він міг скористатися цією миттю аби втекти, але він нічого не робить. Дивиться і наче щось шукає в мені. Від його погляду я почуваюся недобре. Стискаю міцніше ніж. Пальці чомусь німіють. Я не відвожу погляду від хлопця. Та чим більше я дивлюсь на нього, тим прозорішим стає усвідомлення – я не зможу вбити його.

Зиркаю вбік його сумки і холодно питаю:

- Маєш мотузку?

- Так, у сумці.

Штовхни мені її. Але без дурощів.

Він тягнеться до сумки, закриває її і жбурляє у мій бік. Все без звуку, без питання, і без тремтіння. Все це занадто просто, тож я пильную хлопця, поки відкриваю сумку. Я не знаю його, не знаю на що він здатен. Можливо він маленький хитрун, що накинеться на мене, щойно я розслаблюсь.

Мені боляче нахилятися і взагалі рухатися. Руки, тремтять, хай як би я не намагалася це приховати. Хлопець це помітив, він мусив це помітити. Але я продовжую вдавати з себе сильну та небезпечну.

Нарешті знаходжу у сумці мотузку, та кидаю йому.

- Обв'язуй навколо ніг та рук, - наказую я.

- Ти не вб'єш мене? – з сумнівом питає він.

- Роби як я кажу. Мовчки.

Він сидячи, накидає навколо литок мотузку, потім повторює петлю. Складає мотузку вдвічі і просуває крізь неї руки, затягує зубами. Я спостерігаю за ним і його рухи здаються мені вправними, надто вправними як для дванадцятирічного хлопця. Тепер мотузка видається дурною ідеєю, бо я не маю сумнівів, що він з легкістю вибереться з неї, який би вузол я не зав'язала.

Але все ж я наближаюся до нього. Ніж я заправила за пояс. Хлопець спочатку дивиться мені в очі, а потім опускає погляд на мої руки, які перев'язували його петлі та вузли, і стягували та зав'язували мотузку на його тілі. Помітивши мій скривавлений одяг, він обережно промовляє:

- Мабуть це дуже боляче.

- Те що я не вбила тебе одразу, не робить нас приятелями.

- Але ж…

- Стули пельку, - роздратовано відповідаю я. Мені не подобаються мої вузли. Вони надто слабі. Але інших я не в змозі зав'язати. Я оглядаю його з голови до ніг і кивнувши сама собі роблю крок назад та привалююся до стіни. Ноги підкошуються і я сповзаю на підлогу.

- Я можу бути корисним, - тихенько промовляє він.

- Слухай, дванадцятий, з тебе користі лише на наживку, для інших трьох. Тож не мрій, що станеш переможцем.

Я кидаю це йому, аби лише він замовк. Він налякано дивиться на мене. До мене повільно доходить сенс моїх слів – зробити з когось наживку - це жахливо. Та я не уявляю, що змогла б зробити подібне. Ні зараз, ні в будь який інший момент свого життя. Я не монстр, та він цього не знає. Тож в його очах знову блистять сльози.

Чудово. Він знову плаче.

Я кривлюсь. Та не від його сліз, а від болю, який розриває все моє тіло. Тепло, що дають платини - від них мій стан погіршився. Я замружуюсь, та це не допомагає. Починає боліти голова.

Я тягнусь до сумки хлопця, та в очах темніє. Чую, як щось падає, і на останок розумію, що впала саме я. В голові проноситься думка:

«Це кінець»

Дванадцятий

Переді мною наш старенький похилений будинок. Навколо тихо і мій голос розходиться луною по пустих кімнатах. Я гукаю мати, та ніхто не відповідає. Повільно спиняюся біля дверей у кімнату де жив брат. Його загибель на іграх все змінила для мене. Я міркую, чи все в його кімнаті так само? Розкидані інструменти, затерта книжка, брудний кашкет. Я відчиняю двері, очікую, як запах пилу та застарілого мастила, звично охопить мій ніс. Та замість цього я знову опиняюсь на арені. Сніг падає на моє курчаве та неслухняне волосся, пара виривається з мого рота на кожному подиху.

Я біжу, відчуваючи переслідувачів, і потім знову падаю в кляте озеро. Крига тріскається піді мною і я опиняюсь у воді. Наче сотні кинджалів впиваються в моє тіло і завивши від болю я розплющую очі.

Тіло болить, та не так нестерпно як раніше. Руки та ноги знову слухаються мене. Я ще з мить аналізую свій стан, а потім підскочую, згадуючи все що зі мною сталося.

З подивом відмічаю, що тіло більш слухняне і живе ніж було до цього. Я дивлюсь на власні руки та рану, але потім помічаю хлопця з дванадцятого, що тримає в руках невеличку баночку і перелякано на мене дивиться.

Мотузка валяється в нього під ногами, як і мій ніж.

- Тобі краще?

- Ти мабуть дурень? Навіщо рятувати того, хто хоче тебе вбити? – голосно питаю я, тягнучись до ножа. Та хлопець відступає, закриваючи ніж собою.

- Якби ти хотіла мене вбити, я був би вже мертвий, - промовляє він.

Я уважно дивлюсь на нього. В ньому не було гніву чи люті, яка була в очах інших трибутів. Лише страх та стурбованість. Він повільно закрив баночку, та поклав її на підлогу. Потім підняв ніж і з острахом оглянув його.

- Кількох ти вбив? – спитала я.

Я не розуміла малого. Інший би добив мене, або втік. Він же чомусь лишився, ще й допоміг ліками.

- Я? – з сумнівом перепитує він, - Я не… - його голос тремтить, - Я не хотів, просто намагався втекти. Я не думав, що там будуть… - він замовкає, дивиться на підлогу і закінчує, - одного. Тобто одну. Дівчину з сьомого, Геліку.

Я мовчу.

- Я просто хотів втекти. І я відштовхнув її, а вона впала. Я не хотів, щоб так сталося, - він відкладає ніж і дивиться на мене виправдовуючись, - я правда не хотів цього.

На моєму рахунку було троє. Але я не дозволяю собі думати про них, і не дозволяю жалю проникнути у думки. Бо тоді мені кінець. Можливо це через те, що я була зламаною задовго до ігор. А от дванадцятий, був інакшим. Звісно він ще дитина. Дванадцять років це так мало. Хоча мої вісімнадцять це не надто більше.

Але його поведінка нагадує мені про Енн. У ньому є світло, що за ці три дні так і не згасло. І спостерігаючи, як він витирає сльози зі свого брудного обличчя, я розумію, що якби він переміг ці ігри, я мабуть була б не проти.

- Як ти так довго протримався?

- Ховався серед хащів, та поодиноких сховищ. Їх багато тут на арені. Та це виявилося першим, де я когось зустрів. Ти вб'єш мене? – останнє він промовляє дуже тихо, так наче сподівається, що я його не почую.

Я не відповідаю. Мовчу бо не знаю, що робити. Навіть якщо я не вбиватиму його, і використаю його ліки, мені не здолати трьох залишившихся трибутів. А якщо вони переможуть, то все це геть не матиме сенсу.

Я голосно видихаю. Рана не загоювалася повністю, і мені все ще було зле.

Хлопець підводиться, і я одразу ж напружуюсь. Він тримає у руці мій ніж і йде до мене. Я поспіхом підвожусь, намагаючись зайняти захисну позу, але опинившись біля мене, він протягує ніж мені і сумно промовляє:

- Краще ти, ніж вони, - я мовчазно дивлюсь йому в очі, - Я бачив, як вони закатували дівчину з мого дистрикту. Досі чую в голові її крики.

Я забираю ніж. Він бачить в мені монстра, монстра що вбив трьох трибутів. Та я не зроблю того, що він просить.

Декілька хвилин ми стоїмо мовчки дивлячись один на одного. Зрештою я опускаюсь на своє місце, поклавши ніж біля себе.

Дванадцятий опускається поруч.

Знову тиша.

Це не те чого прагнули побачити творці ігр, я абсолютно певна в цьому. Але і лишити мене на самоті в темряві, вони не схотіли. Тому що Голодні ігри мають бути видовищними. Як не кров, так драма і справжні емоції, яких так не вистачає ситим капітолійцям. Спробували б хоч раз самі вийти на цю арену – ото б їм було видовище. Я криво посміхаюсь своїм думкам, уявляючи, як капітолійці вбивають один одного. Це було б сміхотворно, але усі люди Панема зраділи б, якби це сталося.

Від моїх роздумів, мене відволікає голосне дихання дванадцятого. Що мені робити з ним?

Моя рука опустилась на руків'я ножа. Лезо легенько дзенькнуло торкнувшись підлоги. Дванадцятий затамував подих, та на мене не поглянув.

Я не зроблю цього. Не після того, що він для мене зробив.

Але сидіти разом та чекати кінця мені нестерпно. І я відчуваю як в мені повільно здіймається лють. Я злюсь на дванадцятого, що опинився поряд і не дав померти. Злюсь на себе, що визвалася добровольцем. Злюсь на батьків, що відсторонились від мене, після загибелі брата. Злюсь на брата, що не зміг виграти ці кляті ігри. Злюсь на творців ігор. Злюсь на цей світ.

І тоді я вибухаю.

- Чому ти не тікаєш від мене? Чому просиш вбити себе, замість того, щоб далі ховатися та молитися, щоб тебе ніхто не вбив? – я кричу на дванадцятого, хоча подумки кричу на весь світ.

Він з хвилю мовчить. Його дивує мій крик. Страх в очах не зникає, але він все ж таки говорить до мене:

- Бо я знаю, що в мене немає шансів на перемогу. Ті хто ховається, а не б'ється, майже ніколи не перемагають. Ігри влаштовують так, що їх знаходять, і тоді…

Він замовчав.

Дванадцятий не плакав. Але мені закортіло його обійняти і разом з тим вдарити та випхати зі свого сховища. Дивитися в його сумні очі було нестерпно і страшно.

Я збираюсь з думками і намагаюсь сказати щось підбадьорливе, але мені перехоплює подих. Це схоже на те, що мене знову штрикнули ножем. Я опускаю очі на рану – вона стала більшою, ніж до того, як дванадцятий залікував її. Хлопець дивиться на мене і на мою рану.

- Вона збільшилася, - налякано промовляє він, - але чому?

- Бо так драматичніше, - крізь зуби промовляю я, - Тікай. Бо коли воно почне нестерпно боліти, мої крики приведуть їх сюди.

- Ні, - тихо говорить він, мотає головою, - ні, - тепер це звучить вперто.

- Та, тікай! – я кричу на нього, - Ми не друзі, і я тебе не врятую! Тікай! – мені люто болить, я дратуюсь і волію залишитись на самоті.

Він вперто продовжує сидіти поруч. Я стискаю ніж і націлюю леза на хлопця.

- Цього ти хочеш?

Дванадцятий ледь здригається але мовчить. Потім тягнеться за баночкою, яку тримав коли я прийшла до тями. Відкриває і протягує її мені.

- Мабуть вона загоює на кілька годин. Тут є ще трохи.

Чому малі діти такі вперті?

Я хапаю баночку, жадібно набираю мазь та наношу на рану. Біль майже миттєво відступає. А сама рана мов на очах починає затягуватись.

- Переможець має бути лише один, - кажу я згодом.

- Так, я знаю.

- То на що ти сподіваєшся?

Він не дивиться на мене. Він ще такий юний і напевно ще вірить у дива. Що все це може скінчитися. Що ми візьмемося за руки і повернемось додому. Бо так було б правильно і добре. А вся ця арена, це просто один дуже довгий кошмар, який обов'язково скінчиться добре.

Я не вірю в дива. І мені дуже добре відомі правила цих ігор. Лише один повернеться додому. Переможець. Так його будуть називати. Та хіба ж це перемога? Я бачила свого ментора, він не виглядав як переможець. Скоріше скалічена душа у гарно одягненому тілі. Вся людяність, що в ньому колись була лишилась на арені.

Я не виграю ці ігри, бо програла їх коли вбила тих трьох трибутів.

- Дванадцятий ти маєш сестер чи братів?

- Ні, - тихо промовляє він, - і мене звати…

- Я не хочу знати як тебе звати, - відрізаю я рішуче.

І перш ніж я вирішую сказати йому про наші подальші дії, я чую знадвору кроки.

Переможець має бути лише один

- Ти чуєш це? – тихо запитує він.

- Замовкни, - шикаю я.

У кутку досі слабо світяться пластини. Я мовчки вказую на них дванадцятому і він похапцем закидає їх камінням.

Одразу ж стає темно та холодно.

Ми сидимо не рухаючись. Я прислухаюсь до кроків. До нас прямує троє трибутів. Це не добре. Нам не впоратися з ними. Один з них заговорює.

- Де він?

- Я бачила він йшов цією стежкою.

- Де ти в біса побачила стежку? Та й вже декілька метрів, як немає жодних слідів! – гарчить один з них. Я впізнаю цей голос - хлопець з третього дистрикту. Один з тих, хто напав на мене біля озера. Я не пам'ятаю його імені.

Вони крокують далі. Потім спиняються.

- А це що? – Третій по чомусь стукає, - позначка шостого дистрикта.

Я картаю себе за необачність. Вони знайшли контейнер, який спонсори надіслали мені. Це не добре.

- Отже малому не пощастило. Та дівка люта, - гигоче один з трибутів.

- Але він досі живий. Гарматного пострілу не було. Тож ти зарано радієш, - уїдливо відповів хлопець з Третього.

- Ти наче добряче її штрикнув біля озера, - промовляє дівочий голос.

- Проте вона досі жива. Тож треба пильнувати.

Хтось з них штурляє контейнер.

- У неї є спонсори. Пощастило. Цікаво, що тут було?

Голоси віддаляються. Знову настає тиша. Ми продовжуємо сидіти не рухаючись. Потім здалеку чується крик. За ним ще один. А потім лунає знайомий звук гармати.

У темряві я відчуваю як Дванадцятий налякано притуляється до мене. Я не відштовхую його.

До нас знову долинають крики. І з кожною миттю вони наближаються.

- Літо, стривай! – це голос Третього.

Мабуть альянс розвалився, і хлопець з Третього дистрикту вбив трибута, що був з ними. А можливо там була пастка.

А потім біля сховища з'являється Літа. Спочатку вона просто ховається за стіну, а потім помічає вхід у темряву, де сидимо ми.

Вона наближається до нас. Я чую її голосне дихання. В руці я тримаю напоготові ніж.

Подихи стають дедалі ближчими. А потім, вона натрапляє на мене. Мої очі звикли до темряви, і я добре бачу як її зіниці вмить збільшуються від переляку. Вона легенько скрикує, та моя рука виявляється швидшою.

Я вдарила влучно. На мою руку, що тримає ніж ллється гаряча кров. Тіло Літи видає кілька глухих булькотючих звуків. За кілька секунд чується новий гарматний постріл.

Та тепер треба діяти.

- Допоможи підвестися, - промовляю я дванадцятому.

Разом ми дістаємося до виходу. Темрява вже не така густа. Ніч відступає, і вдалині починає сіріти світанок. Я озираюся.

Третього ніде не має.

- Де він? – стоячи поряд зі мною питає дванадцятий.

- Сховайся, та сиди тихо.

- Я гадав…

Я шикаю на нього, і він слухняно, заповзає назад у темряву.

Тепер я точно знаю, що маю робити. Я підвожуся, збираю усі сили які залишилися в тілі, а потім кричу.

- Гей, Третій! Я вбила твою подружку! Але не хвилюйся, вона не сильно мучилася!

Мій голос добре чути, хоча він хриплий і стомлений. Я стою кілька хвилин роздивляючись ліс навкруги. Але я все одно проґавила його появу.

Постать Третього з'являється наче нізвідкіля. Він кидається на мене, в руках меч, та я встигаю вивернутися від нього. Клинок вдаряється об стіну на яку я спиралася та ламається. Третій відкидає уламок, та знову кидається на мене голіруч. На цей раз він виявляється швидшим за мене.

Ми падаємо на землю. Я гублюсь від удару. В голові паморочиться, та я відчуваю як він знову підіймає мене за плечі, та щосили вдаряє об землю. Його великі руки лягають мені на шию і щосили стискають її. Одразу ж перехоплює подих. Я безпорадно відкриваю рот, сподіваючись, схопити повітря, але це марні зусилля.

Мені боляче та страшно. Його темні очі, впиваються в мене, а обличчя спотворює лють. Руками я шарю по землі і зрештою, хапаю знайоме руків'я.

Щосили заношу його та встромляю в бік Третьому.

Він кричить від болю, і на мить відпускає мою шию. Цього вистачає, аби я підвелась. Я знову замахуюсь ножем і поцілюю йому прямісінько в груди.

Він завмирає, а потім завалюється на мене.

За мить – ще один гарматний постріл.

Я цього не чую. Моє тіло розриває від болю. Я відчуваю як рана знову відкривається. Тепла кров повільно лишає моє тіло.

Це вже не має значення. Мені гайки. Та дванадцятий переможе.

І я легенько всміхаюся.

Переді мною постає перелякане обличчя дванадцятого. Він скидає тіло Третього з мене.

- Твоя рана. Треба її змазати, - промовляє він.

- Ні, все добре. Просто дай мені декілька хвилин. І все буде добре. Ти будеш переможцем.

- Ні, ні… - починає він, та я спиняю його.

- Так буде правильно, - кажу я, - можеш дати мені води?

Пити я не хочу. Але мені кортить залишитись на самоті. Померти в тиші, наодинці, як і мало статися кількома годинами раніше.

Він зникає, і я заспокоєно видихаю.

Коли він знову з'являється наді мною, я вже майже не відчуваю болю. Я посміхаюся йому, наче справжньому другу і простягую йому свою закривавлену руку. Він обережно торкається її.

- Таро, я…

Його спиняє хрускіт гілки. Я повертаю голову, і бачу як грізна постать трибута з сьомого дистрикту швидко наближається до дванадцятого. Дванадцятий лише встигає підвестись, як на його шиї змикаються руки іншого трибута. Чується хрускіт зламаної шиї. Його тіло важко падає біля мене і я дивлюсь у сумні та мертві очі дванадцятого.

- Ні! – кричу я, та з горла виривається лише хрип.

Мої думки згасають. Я розумію що прорахувалася. Якимсь чином хлопець з сьомого, вибрався з того озера, хоча я добре бачила як він потонув.

Він мусив померти.

- Ні! – знову хриплю я, намагаючись підвестись.

Хлопець з сьомого оглядає мене. Помічає рану і надавлює ногою на неї. Я відкриваю рота, та навіть хрипу вже не чути. На язику та губах я відчуваю металевий присмак власної крові.

Він тисне сильніше, а потім відступає.

Тіло опускається на землю. Нерухоме. Я помираю дивлячись на Калеба – так звали дванадцятого, - хлопця, який мусив стати переможцем.

Після

Це були не останні Голодні ігри.

Багато дітей загинуло, через мовчання дорослих, які колись змирились зі своїм несправедливим існуванням. Проте з кожною новою смертю у суспільстві змінювалися настрої та поширювалось незадоволення. І незадоволених ставало дедалі більше.

Багато років пройшло після моєї смерті, щоб ця кривава традиція нарешті скінчилась.

І я бачила цей момент.

Згори я дивилася на світ, у якому більше не жила.

І я раділа, так.

Світ змінився і став таким, яким його колись описувала мені Енн.

Та це не повернуло життя загиблих. І ніколи не поверне.

Наша загибель – нагадування про щоденні ігри, яке людство веде проти самого себе.

Але ці ігри нажаль нескінченні.