Світанок. Перші промінці визирають з-за горизонту прокладаючи шлях для господаря дня. Самотній вітерець виспівує сумну мелодію, шукаючи розваги серед крон дерев. Кругом тиша, здається, що навіть ріка поблизу зупинила свій вічний рух. Тіло, замучене втомою, схилилося над останніми іскрами згаслого полум'я. Сім днів безупинної, з невеликими привалами, подорожі пронизували усі м'язи, створюючи сильний, проте доволі терпимий біль.

Звуки стада машин неподалік привели до тями.

«Схоже, пора вирушати…»

Зібравши своє спорядження та усі залишки сили, дівчина продовжує свій шлях. Бета буде доглядати за базою, Зо слідкуватиме за могилою Варла (його втрата ще досі пронизує серце голками), тому Елой нарешті може повернутися назад, на схід. За усі ці дні вона втомилася не тільки фізично, але й психологічно. Мозок вимагав відпочинку, проте постійний потік думок не дозволяв цього. Її повернення додому було неминучим, проте де цей ДІМ? Будинок Раста змушував згадувати його смерть, обгортаючи серце пекучим болем. Нора вважали дівчину богинею, що її абсолютно не радувало. Банук навіть близько не було її рідним плем'ям. Залишався тільки один варіант - Меридіан. Згадавши його, її серце зжалось. Місто шпилів та Сонця, привітне, наповнене дзвоном металу та голосами торговців. Оточене лісами та приголублене небесним світилом. Проте звичайно, Елой обманювала себе, вся справа не в краєвидах, усі варіанти зразу відпали тільки через нього - Авада. За увесь час проведений на заході вона зрозуміла багато чого, розставила усі крапки над тими нещасними «і». Нові знайомства ніяк не могли висушити ті краплини суму, які вже встигли утворити ріку, що дівчина ховала в глибинах душі, навіть від самої себе. Серце уже давно зламало ті кайдани, в які його закував мозок аби «думати лише про місію».

«Я сподіваюсь побачити Меридіан знову, Аваде. І тебе…»

Ці слова ехом лунали в голові, змушуючи незрозуміло приємне тепло розпливатися по тілу. Але його одразу переривали щемливі думки. Так, вона повертається, але чи Авад чекатиме ? Часу спливло чимало… Можливо його почуття уже не ті, чи Марад таки зміг вмовити Короля-Сонце одружитися. Але ж ні, він обіцяв, що буде чекати…

Проте свій монолог Елой не змогла завершити - рани, отримані в бою проти стаї «західних машин", які все ще не зажили, нагадували про себе, відзиваючись на усі рухи різким болем. Навіщо було поспішати? Меридіан нікуди не втече, та й Авад ще прикутий до міста обов'язками короля.

«Нічого, ще трохи. Головне дістатися туди, там можна буде відпочити.»

На щастя знайомі краєвиди уже виднілись на горизонті. Елой струснула головою, аби запевнитися чи це не здається. Але ні, Меридіан наближався, змушуючи мисливицю віддавати останні краплі сили на цей клаптик дороги.

…

Елой уже не памятає, як перейшовши міст в Меридіан, промайнувши охоронців, вона безсило впала перед Королем - Сонцем, видавивши з себе тільки його ім'я. Реакція Авада не запізнилася: він вправно підхопив дівчину, впившись в неї стривоженими очима. Уже за мить вона лежала на ліжку чоловіка (найближче ложе, що знайшлося), оточена лікарями та слугами.

…

Яскраве світло осліпило, змусивши розплющити очі. Розум затуманений від втоми, м'язи розслаблені, проте все ще в полоні у болю. Тільки якесь тепло, лагідне, ніжне, заспокоює. Оглянувши кімнату (доволі простора, вишукана, проте не переповнена меблями), Елой знайшла джерело приємного відчуття. Над її нерухомим тілом, схилився Авад, пестивши вогнянисто-руде волосся. Він все ще той, що й був, проте просте та все ще вишукане вбрання, замінило королівські шати. Ті самі карі очі, сповнені суміші тривоги та полегшення, розглядали лежачу перед ним поранену героїню усього світу та його серця. Спокійний вираз обличчя чоловіка передавав і їй цей настрій. Зрозумівши, що Елой прийшла до тями, він рвучко відірвав свою руку від мисливиці.

- Ти прокинулась!

Потік думок рвався на волю, проте пересохле горло блокувало його - дівчина випустила лише хрипле «так».

- Спокійно, Елой, не вставай. Тобі ще треба відпочивати. Не хвилюйся, ми поговоримо про все пізніше. Коли тобі стане краще, знайди мене на моєму місці.

Він завжди все розуміє. І це злило й одночасно засмучувало. Авад ніколи відкрито не показував свої почуття - посада короля не дозволяла. Проте тільки нещодавно Елой зрозуміла наскільки боляче йому завжди бачити її і знову втрачати, тільки чекати. Та й почуття героїні завжди були для нього таємницею. Чи повернеться вона, чи залишиться…

- Добре, - сказала дівчина скоріше до себе, перед тим як сон захопив її у свої обійми.

…

Наближалась ніч. Останні промінці-охоронці проводили господаря дня до сну. Шпилі Меридіану закінчували свою гру сонячними зайчиками. Жителі міста завершували свою роботу, направляючись до домівок. Прохолода потрохи проганяла тепло. Елой розплющила очі та солодко потягнулась. Відпочинок виправдав себе: мозок не нагадував лабіринт, покритий туманом, навпаки, думки хапались одна за одну, утворюючи логічні ланцюги, рухи не відгукувались больовими відчуттями, а тіло було приємно розслаблене.

«Потрібно зустріти Авада, він знову чекає.»

Піднявшись з ліжка, Елой оглянула себе. Подертий брудний одяг був знятий та складений на найближчій полиці. Схоже, він не дозволяв оглянути рани, тому лікарям довелося зняти його, залишивши тільки «перший шар» громіздкої броні (звичайна футболка сірого кольору та примітивні штани). Пробігшись очима по всій кімнаті, дівчина помітила вишукану сукню: атлас зеленого кольору, оздоблений золотими вставками внизу, ідеально сидів по фігурі, розрізи по боках оголяли частину ніг, шлейки з того ж золота лягали на сильні плечі героїні. Найкращі майстри постаралися над цим витвором мистецтва.

«Зовсім не годиться для полювання», - з іронією усміхнулася Елой.

Це зовсім не її стиль, але старий одяг не підходить для «виходу в люди» (він взагалі вже ні для чого не підходить ), та й цю красу шкода залишати тут на столі.

Прохолодне вечірнє повітря вдарило в обличчя, проте дівчина анітрохи не знітилася (постійні полювання на тварин та машин, допомога усім в різних кліматичних умовах (починаючи від морозних сніжних гір, закінчуючи спекотною пустелею) загартували мисливицю до всього) - що там той вітерець. Минаючи шлях до зустрічі, Елой (на щастя) майже не зустріла містян. Ті, кому вона таки потрапила на очі, радісно вітали її, дякуючи та дивуючись її новому образу. Всеж дійшовши, вона побачила його - Авад сидів на своєму троні, проте уже вбраний у шати короля. Такий серйозний й одночасно замислений.

- Авад. - обірвала тишу дівчина.

Король-Сонце аж зістрибнув з трону - чи то від неочікуваності, чи то від нетерпеливості. Карі очі пробігли по силуету героїні, незважаючи на спокій на обличчі, вони видавали справжні емоції: подив та щирий захват. Чоловік махнув рукою, запрошуючи Елой до балкону. Спершись руками на перила (Елой повторила його рухи), він почав розмову.

- Ти виглядаєш неймовірно, хоча я й хвилювався чи захочеш ти це вдягнути.

- Так, це не зовсім моє, проте варто було спробувати.

- Тобі пасує. - лагідно усміхнувся Авад, і чомусь це змусило приємне тепло розходитись по тілу. - Де ж мої манери, як ти почуваєшся?

- Уже краще, до речі, дякую за твою допомогу.

- Ти ж знаєш, що це крапля в морі, порівняно з тим, що ти зробила для міста, і в мене не вистачить слів описати мою вдячність.

- Не варто, ти й так уже достатньо виразив свою подяку. Як просувається відбудова міста?

- Потроху, проте впевнено. Усі: Карха, Озерам, навіть добровольці Нора трудяться, не покладаючи рук. Скоро Меридіан повернеться до своєї величі.

- Чудово це чути.

- А як твоя місія?

Елой зрозуміла до чого хилить розмова, тому почала нервувати.

- Завершена, мабуть. - На слові «мабуть» Авад спохмурнішав. - Усе, що потрібно було, я зробила, за всім іншим стежитимуть мої друзі.

Запанувала некомфортна тиша. Аби відволіктися героїня розглядала вид перед собою: місто закінчило свою підготовку до сну, як і природа навкруги (усі тварини заповзали, залізали, залітали до своїх домівок, навіть вітер затих), що навіть не помітила, як перед нею опинився Авад. Він стояв настільки близько, що можна було відчути його гарячий подих. Серце калатало з шаленою швидкістю, що здавалося вилетить з грудей. Дівчина намагалася утихомирити його, боялася що чоловік почує цей несамовитий стукіт. Він спокійно підніс руку до обличчя Елой, аби не налякати її, як ту дику тваринку, схопив пальцями заплетену вогняну косичку, і підніс її до своїх губ, накривши поцілунком. Елой стояла, не в змозі вимовити ні слова, а тільки відчувала, як жар розходиться по її тілу, вдивлялася в карі очі.

- Мої почуття не змінилися. Ніщо не змогло їх змінити: ні відстань, ні час. Моє серце належить тобі, Елой. Проте твої думки завжди були для мене загадкою. Чи ти залишишся тут, зі мною?

Почуття накрили з головою. Дівчина вже не могла перечити їм. Вона линула до нього. Відповідь довго на себе не чекала: загрубілі пальці, від постійного використання лука, ніжно торкалися обличчя Авада, тягнучись до поцілунку. Коли їхні губи зустрілися, усе навкруги ніби зупинилося. Його міцні руки обгорнули дівчину в обійми. Ритми сердець злилися в унісон, утворюючи симфонію любові. Щоки покрилися багрянцем. Тепло ніжних та водночас пристрасних губ Авада заспокоювало, відкривало щось нове. Сонце вже давно втонуло за горизонтом, як і страх власних почуттів. Тільки місяць освітлював силует двох закоханих, які рвучко хапали повітря після довгого поцілунку. Вони ще довго стояли в обіймах, насолоджуючись одне одним.

- Це можна вважати за відповідь? - з дразливою усмішкою запитав Авад.

Елой кивнула, неохоче покидаючи обійми чоловіка. Схопивши руку дівчини, він ніжно поцілував її.

- Тобі ще доведеться багато чого мені розповісти.

Вона згодилась, не відпускаючи його та спостерігаючи за нічним небом…